Попередня     Головна     Наступна

[ЖИТІЄ КНЯЗІВ БОРИСА І ГЛІБА]

Володимир був син Святославов, внук Ігоря, княжати руського, і Ольги-княжни, правнук Рюриков; зостав паном всеї Русі по смерті братії своєї, которим ім'я було Олег і Ярополк; мів столицю свою перве в Новігороді, по том в Києві, на остаток її перенесл до Володимира-міста, котороє на ім'я своє в тридцяти і шести милях за Москвою, межи Волгою і Окою, над Клязьмою-рікою побудував; так великую широкость мів свойого панства, же не только всею Руссю, всходньою, полудневою і повночною, владнув, але землею Болгарською, Сербською ¹, Карвацькою  ², Семикградською ³, В'ятицькою, Ятв'язькою, Дулібською ⁴; і тії країни, де тепер волохи, мултяни і татарове бобруйськії, одною виправою до послушенства свойого принудив і дані на них взложив.

А єще будучи в поганстві, Володимир мів жон колько, з которих сплодив синів дванадцять: Ізяслава, Мстислава, Ярослава, Всеволода, Святополка, Вишеслава, Святослава, Станіслава, Бориса, Гліба, Судислава і Позвізда. А постерігаючи Володимир, аби ся по смерті його синове не вадили о панства і землі руськії, также межи них монархію руськую розділив: Вишеславові, старшому, дав Новгород Великий, перший уділ свой; Ізяславові — Полоцько, Святополкові — Туров, Ярославові — Ростов; а коли Вишеслав умерл, дав тому ж Ярославові Новгород Великий, Борисові — Ростов, Глібові — Муром, Святославові — Деревляни, Всеволодові — Володимир, Мстиславові — Тмутаракань, Станіславові — Смоленсько, Судиславові — Плесков, або Псков, Позвіздові — Волинь; тим же [Борису і Глібу], яко молодшим, по смерті своїй Київ і Берестов [за] князства назначив.

Князь Ярослав, Великого Новагорода не перестаючи на уділі своєму, іншії країни отця свойого Володимира і братов своїх наїжджав. За що Володимир, розгнівавшися вельми, зібрав проти йому войсько зо всіх князств синовських і з держав своїх.

В том дано знати Володимирові, іж печенігове ⁵ до Русі вторгнули, а не могучи сам против їм тягнути (бо в той час праве вельми хорав), виправив на них Бориса-сина, княжа ростовськеє, которий при ньому мешкав, а сам умерл по том в кольку днів в Берестові.

В том тоді Святополк, княжа туровськоє, довідавшися о смерті отцовськой, скорій, ніж Борис, Київ убіжав і опанував а, взявши Володимира в Києві (В Берестові. — Ред.) потаємне, щонайскорій кваплячися на київське панство, до Києва привізши, поховав його в мармуровом гробі, з великим жалем посполитого люду і бояр, в церквї Пресвятої Богородиці Десятинній, которую був сам Володимир збудував.

А Борис, наречений на святом крещенії Роман, син Володимиров, которий ходив напротивко печенігов і, не нашедши їх (бо були йому уступили), до Києва, до отця свойого, вернувся. Але зараз дошло йому відомо, же отець його Володимир умер, і з жалостю великою поспішався щонайскорій.

Святополк тоді, опанувавши столицю київську, змовившися з вишегорожани на Бориса-брата, аби, як його могли зрадою забити, в чом йому ся обіцяли вишегорожани послужити. А Борис святий, Святополка, яко старшого брата, за отця праве маючи і в великой учтивості, хоч йому бояре його радили, аби доходив київської столиці, не хотів жодним способом противко братові старшому нічого злого мислить. Але злость Святополка звитяжила, которий умислив святого Бориса забити. Послав на нього вишегорожан, дворян своїх, лотрів, іменем Путшу, Тальця, Єловича і Ляшка.

А Борис, святий млоденець, в той час стояв на Альті ⁶, праве в день суботній ку вечору; казав в шатрі вечерню співати, бо шатрами і обозом стояв, з войни ідучи; і сам теж співав з плачем, а по том спати пошов; а вставши рано в неділю, казав священику заутреню служити, а сам ся з набоженством великим господу богу, перед образом збавителевим павши на обличчя, молив. А в том йому дано знати, іж се жовніри Святополкові приближають, хотячи його забити. Що услишавши, почав співати той псалом: «Господи, чому ся намножило неприятелей моїх і много повстають їх на мя?» А докончивши заутреню, почав ся з плачем молити, очі на небо піднісши а гледячи на образ Христа-ізбавителя. А скоро услишав наїзд збройних забойцов своїх, до намету великим пудом натираючих, уляклся і почав сльози пущати, яко ріку. То теж священик і слуги його чинили стривоженії, видячи такую пригоду на пана.

А в том оний Путша з товариством своїм, старшії жовніри Святополка злосливого, з добитими мечами і з копіями ускочивши святого Бориса, стоячого на молитві, почали його січи і колоти. Слуга його, або коморник, Георгій Угрин пав над ним, і того проколото. Всяко ж вискочили з намету, бо не були єще до конця смертельне зранені.

Почали забойці мовити:

— Чом стоїмо, гледячи, а не кончимо діла, що нам розказано?

В том святий Борис почав ся оних просити, з покорою мовячи:

— Братія моя милая, дайте мні час маленький, аби-х ся єще богові помолив.

І за тим, піднесши очі на небо, з плачем вздохнувши гірко, почав ся молити. А піднісши теж на забойці покорне очі і павши на обличчя, з плачем рече їм:

— Братія моя милая, кончіте діло ваше а нехай будет покой пану, брату моєму, і вам.

Гди услишавши забойці оні слова його, плакали.

А по молитві уснув Борис і дав душу в руці господу богу іюля 24-го дня.

А слуга його вірний Георгій Угрин був забитий.

Святого Бориса тіло, обвинувши, на воз вложили і везли до Вишегорода. А коли були в одном бору, почав єще святий голову подносити. Що побачивши, слуги Святополкові казали двом варягам серце його мечами пробити і голову проч одтяти.

І так приняв [Борис] од Христа през меч мученичеськую корону. І поховали тіло його в Вишгороді в церкві святого Василія.

А мало і на том маючи, незбожний Святополк послав на Муром до другого брата Гліба, мовячи:

— Приїдь скоро, казав ті отець, бо єст вельми хорий.

А он пак хитре таїв смерті отцевської, хотячи [задля] ненасичоного большого панування братов всіх половити і вигладити.

Тоді Гліб, княжа муромськоє, увіривши словам зрадливим Святополковим, зараз з Мурома в малом почті на конєх до Києва се спєшив.

А Святополк, маючи над ним шпєкги, послав забойцов, дворянов своїх, которим также казав Гліба, брата свойого, забити, яко і Бориса святого.

А так, коли опочивав Гліб оний святий, а на хрещенню Давид, на Смединю, урочищі в милі од Смоленська, бо був в дорозі, з коня [впавши] мало що перед тим ногу зламав над Волгою, пришли без вісті жовніри Святополкові і забили його.

Также на молитві будучого, і заховали тіло його в місці том межи двома колодами.

Але господь бог не опущаєт вірних і справедливих своїх. Бо коли тоє тіло покинено лежало в оном несподіваном місці, теди тії, которії так туди часто мимо ходили, видали на оном місці свічі горячії і голоси ангельськії співаючії слишали.

Того ж року пришла новина з Києва до Ярослава од сестри Предслави о смерті отця Володимира а о забиттю Бориса і Гліба од Святополка; также, аби ся і он стерегл, поневаж теж уже і на нього Святополк также направив забойцов хитрої засади. Услишавши то, Ярослав зафрасувався і собрав новгородцев 30-ть тисяч люду, также і іншого обчого народу, нанявши рицерства колько тисячей, тягнув до Києва.

Теди Святополк безбожний, призвавши печенігов, з кияни і волинцями ⁷ виправився противко ньому.

А коли ся обої войська станули противко собі под Любечем-замком, зараз гетьман Святополков, Вовчий Хвост названий, почав на герць визивати, і ганьблячи і соромлячи Ярослава і рицарство його. Блуд зась, Ярославов справця, прудко сє през ріку Дніпр препровадив з войськом своїм. А Святополк з своїми цілу ноч пив, легце собі важачи Ярослава. Але, коли битву звели в Любеча, притерл його Ярослав на одно озеро, сміло на його полки натираючи. Що обачивши, Святополк зараз з войська свойого утекл. За чим кияне і печенігове, будучи од Святополка, вождя свойого, видані, почали утікати на озера і ріки, тонким льодом змерзлії, где їх вельми много потонуло, але большей на пляцу побито. А Ярослав, одержавши славноє звитязство, тягнув до Києва і опанував його зо всіма пригородками, которому сє добровольно поддавали.

Тоді Святополк, утікши до Польщі, просив о помочі Болеслава ⁸. Що Болеслав на просьбу його учинив охотне, частю для того, аби Святополка вигнаного на Київ впровадивши, собі голдовним напотом учинив, частю теж, аби Премишля і Червен і іншії країни, през Володимира, отця Святополкового, од Польщі одорванії, привернути под моць свою. Так теди Болеслав, король польський, з великим войськом поляков, з которим ся був свіжо вернув з войни чеської щасливе, тягнув до Києва, провадячи Святополка на столицю Києва. А вшедши до руських земель, усі країни, села, містечка, двори і палаци палили і плюндрували і бурили.

Але їм без вісті над Бугом-рікою заступив Ярослав ⁹ з великим готовим войськом. Где зараз Болеслав войсько своє польськоє през косу переправив над надію Ярославову і, ударивши огромним пудом на полки руськії і печенізькії, а кольвек ся теж мужнє опирали і заставляли, поразив їх на голову, так іж Ярослав в малой дружині утєкл аж до Новгорода Великого.

Був Київ на он час місто славно і богато будовно, велико і широко, голова всеї Росії, що єще і тепер кожний явне обачити может, приглядаючись великим, остаткам вулиць, ринков, монастиров і церквей, которих самих било 300 мурованих і которії только самі суть свідками оної колись давності, славної вельможності київської. В котором ся било вельми [великоє] множество людей і рицарства Ярославового затворило.

Болеслав-король з Святополком облегл Київ, а през добровольноє поддання, для голоду, в місті пануючого, місто і замок Київ взяв і подав на луп жовнірству. Которії теди так доми посполитії, яко і церкви і всі скарби: і золото, срібло, перли і іншії клейноти, побрали. Панов і бояр руських переднійших так Ярославових, як і Святополкових, із двома княжнами, дочками Володимировими, і інший люд посполитий, в неволю до Польщі запровадивши, з великими лупи вернувся [Болеслав] до Польщі.

О всем том вивідавшись, Ярослав ісобравшись з войськом великим русі і варягов, тягнув до Києва. А Святополк, теж зобравши силу і войсько великоє печенігов, тягнув противко Ярослава. З которим поткались далеко, аж на Альті-урочищі, на котором Ярослав стояв обозом. Праве на місці оном, где святого Бориса, брата його, безбожний Святополк замордував.

І поднесл Ярослав руки до неба, з плачем мовячи:

— Ото кров брата мойого взиваєт до тебе, господи боже мой, яко Авеля невинного. Которому ти сам помсти, господи!

І тоді, рекши, ударив на войсько Святополково з великою арматою в п'ятковий день, праве коли сонце всходило. А святих Бориса і Гліба, братов побитих, аби ся за ним господа бога молили, взивав. Там же срогая і кривавая була битва і поразка великая, іж ся з собою зступували по трикрат войська і, беручись за руки, мечами сікли.

Всяко ж господь бог помогл Ярославу, которий кгрунтовне всю силу Святополкову і печенігов поразив і погромив.

А Святополк, будучи од Ярослава поражоний, утікл з побоїща. А з волі божої осів його біс і розслабив так, іж не могл і на коні їздити. А перебігши Литовськую ¹⁰ і Польськую  ¹¹ землю, прибігл на пущу межи Чехи ¹² і Ляхи і там свойого нецнотливого живота докончив. І ест там пропасть аж і до сього дня теперешнього, где ся Святополк запав, з которої виходить смород ядовитий на обавленіє людєм.

Так по смерті Святополковой перестали розтирки в Росії. Тоді князь великий Ярослав почав безпечне панувати на всій землі Руськой. А жалуючи невинної смерті брата Гліба, которого злостивий Святополк забив, послав дворян з священики шукати тіла його в пущі Смоленськой. Котороє по том (яко сам господь рекл: «Не може град укритися, верху гори стоячий»), іж там, где було тіло святого, світлость великую многії видали і невиповіданнії голоси ангельського співання слишали, знайшли.

І казав є Ярослав почесне в гробі вложити; і провадив до Вишегорода; там же його положив подлє святого Бориса, другого брата. Од которйх великії чуда і ісцеленія з вірою до них приходячим діяли.

А так, кождий благочестивий християнине, о том відай, іж церков святая, матка наша, тих святих млоденцов до обходу рокового а святих Христових мучеников почту, то єст Бориса і Гліба, нареченних на святом хрещенію Романа і Давида, подала не надаремне, а то власне для святого і побожного їх житія і для всякого святобливого їх поступку. Кгди ж, абовім, хотяй молодшими були межи своєю братією, але старії і досталії показували в собі обичаї: боязнь божую, повольноє ку старшим послушенство, покору, тихость. І розтропность в літєх оних в них квітнула, і довтіп до науки великий, а звлаща до Письма Святого. А поступуючи в набоженстві і в пильних к господу богу молитвах, часто сє сповіддю і уживанням пречистих і животворящих таїн на вищії цноти що день і горячую охоту ку господу богу здобували. Ач в кождом стані зацний христіанський і досконалий живот, яко маєт много поту і праці, так маєт слушную славу од бога і од людей, всяко ж на великих панських і князьких станах особливоє маєт подивення і большоє люду божого будування, бо труднійшая їм дорога, коли достаток, розкоші пінязів і іншії ліпи до злого і сіті до гріха в руках мають і ужити їх, скоро схочуть, можуть. Прето, яко речі рідкої і великої, Письмо сє Святоє дивуєт: «Благословенний, — повіда, — богатий, не леда-которий, але той, которий ся без змази нашов, а за золотом ся не пустив а надії в пінязях і кохання свойого в скарбах не положив». А которий ся таким найдет, хвалить його будем. Бо тії святії млоденці чинили диви в животі своєму: могли преступити, а не преступили, могзло чинити, а не чинили. І для того умоцнено єст добрость [їх] в господі. А милостиню їх славить вся церков святая. Славить вся церков і будується большей з великих станов, яко то в високом маєстаті позверхнє панувати, а низькую покору на серці заховати, багатества міти, а ними гордіти, в розкошах опливати, а ними ся не мазати, молодими бути, а старих умертвення на тілі носити.

Тоді для того і так великого тих святих, мовлю Бориса і Гліба, поступку господь бог короною, не світовою, але мученичеською, также і чуди дивні і ясні значними їх приоздобив.

[Житіє князів Бориса і Гліба]. Подається за текстом другої половини XVII ст., який зберігається у ЦНБ, шифр 287 П/126 C арк. 476 — 479.

 ¹ Сербська земля — східне узбережжя Адріатичного моря. З давніх давен тут жили іллірійські, фракійські, а згодом кельтські племена. Завоювання Балканського півострова римлянами у 229 р. до н. е. — 106 р. н. е. призвело до романізації цих племен. У VI — VII ст. цю територію заселили слов'яни; у VIII — X ст. виникли перші їхні князівства — Ращка, Зета, Тревунія, Хум, Боснія. У другій половині IX ст. серби прийняли християнство за православним обрядом. У середині X ст. виникло перше велике державне об'єднання — Сербське князівство, очолене князем Чаславом Клонимировичем. До нього ввійшли Рашка, Дукля, Тревунія і частина Боснії.

 ² Карвацька земля (Хорватія) — північно-східне узбережжя Адріатичного моря. Спершу заселена іллірійцями, потім кельтами. У І ст. до н. е. захоплена Римом, а в 359 р. — Візантією, у VI — VII ст. територію Хорватії заселили слов'яни, у VIII ст. — франки, а з кінця IX вона здобула незалежність. У X ст. тут поширилося християнство католицького обряду.

 ³ Семиградська земля (Трансільванія) — історична область на півночі сучасної Румунії. Близько III ст. до н. е. тут з'явилися кельти; з другої половини І тисячоліття до н. е. — даки. У І ст. н. е. утворилася дакійська держава, яку на початку II ст. підкорив Рим, перетворивши у свою провінцію. У III — VI ст. через територію Трансільванії пройшли готи, гунни, гепіди, авари; у VI — VII ст. тут осіли слов'яни, з кінця X ст. романізовані влахи (валахи, або волохи) і частина угорських племен. У X — XI ст. Трансільванія перейшла під владу угорських королів. Німецька назва цієї області — Siebenbürgen — Семиграддя.

 ⁴ Дулібська земля — територія у верхів'ї Бугу і понад правими притоками верхньої течії Прип'яті, заселена східнослов'янськими племенами дулібів, які в X ст. увійшли до складу Київської Русі під назвами волинян і бужан.

 ⁵ Печенігове (печеніги) — тюркські кочові племена. У VIII — IX ст. очолювали союз племен між Волгою й Уралом. Західне відгалуження печенігів наприкінці IX ст. зайняло степи від Дону до Дунаю і постійно воювало з Київською Руссю. У другій половині XI ст. частково приєдналися до половців, частково осіли на руських землях, частково асимілювалися в пониззі Дунаю і на Балканах.

 ⁶ Альта — річка на Переяславщині, притока річки Трубіж, лівої притоки Дніпра.

 ⁷ Волинці (волиняни) — східнослов'янські племена, які жили на Волині. Головними містами волинян були Волинь і Володимир. Наприкінці X ст. на їхній території виникло Володимире-Волинське князівство.

 ⁸ Болеслав (Болеслав І Хоробрий; 967 — 1025) — польський князь (992 — 1025) і король (1025) з династії П'ястів. Відстояв незалежність Польщі у боротьбі зі Священною Римською імперією і завершив об'єднання польських земель. У 1018 р. підтримував Святополка Окаянного проти Ярослава Мудрого, здійснив похід на Київ, захопив Червенські міста у Волинській землі.

 ⁹ Але їм без вісті над Бугом-рікою заступив Ярослав... — Йдеться про річку Західний Буг, праву притоку Вісли.

 ¹⁰ Литовська земля — південно-східне узбережжя Балтійського моря. Литва і литовці вперше згадуються в літописах під 1009 р. Територія сучасної Литви і Білорусії

 ¹¹ Польська земля — землі, заселені слов'янами, між річками Одрою, Віолою та Західним Бугом. Тут у X ст. проходив процес об'єднання польських племен, який завершився за Болеслава І Хороброго.

 ¹² Чехи — близько 400 р. до н. е. на території сучасної Чехії з'явилися кельти, з II тисячоліття до н. е. оселилося кельтське плем'я боїв (звідси латинська назва Чехії — Богемія). На початку нової ери кельтів відтісняють германці, на яких тиснуть гунни, в VI ст. осідають лонгобарди, а в V — VI ст. тут уже переважають слов'яни. В VII ст. Чехія входить до складу держави Само, в IX ст. — до складу Великої Моравії. На початку X ст. підноситься чеське племінне князівство на чолі з Пржемисловичами. В XI ст. посилилась міжусобна боротьба, яка супроводжувалась вторгненням польських і німецьких феодалів.

Попередня     Головна     Наступна