Попередня     Головна     Наступна

ІЗ ЛЕГЕНД У ЗАПИСАХ ПЕТРА МОГИЛИ

[ПРО УРЯДНИКА-ЗЛОДІЯ]
[ПРО РОЗДАВАННЯ МИЛОСТИНІ]
[ПРО ЛЕОНТІЯ КАРПОВИЧА]
[ПРО РОБІТНИКА, ЗАСИПАНОГО ЗЕМЛЕЮ]
[УТАЄНІ ГРОШІ]
[ПРО ПУСТЕЛЬНИКА]
[ПРО ОРАЧА І ЙОГО ГОСПОДАРЯ]

[ПРО УРЯДНИКА-ЗЛОДІЯ]

Року 1629, місяця січня, 14 [дня], коли були ми в селі нашому монастирському, що його називають Забілоччє, повідали нам люди села того, що року 1619, у вересні місяці, в селі, тоді Бутовичовім, нині ж Соколовськім, що його називають Осовці, був такий собі урядник на ім'я Грицько, котрий багато шкоди творив у селі тому, вівці, воли, свині й іншу животину крадучи.

Довго вивідували мужики села того, та не могли знайти, хто винен у цих крадіжках.

Аж якось зібралися усі мужики гуртом задля щонайпильнішого розсліду. І Грицько-урядник був між ними. І провадили слідство.

А один із них, чоловік добрий і богобійний, на ім'я Федько-грішник, посеред них ставши, сказав:

— Мужики, браття, послухайте мене, чоловіка грішного! (Завжди бо мав звичай себе грішником іменувати).

— Що багато разів, зібравшись, дізнавалися ми і не змогли лиходія нашого знайти, то давайте ж нині богові всевідущому від серця помолимось, аби він, серцевідець, знаючи лихо і шкоду нашу, об'явив і викрив злочинця нашого. Вірую бо йому, що не байдуже сприйме моління наше і невдовзі помститься за кривду нашу.

Коли ж усі згодились, Федько воздів руки до неба і зі сльозами вигукнув:

— Боже, боже наш! Почуй молитву нашу і викрий злочинця нашого.

І почав проказувати молитву господню, тобто «Отче наш». Люди ж за ним усі, воздівши руки, проказали молитву . до кінця.

Коли ж скінчили, — о чудо! — аж Грицько той, урядник, посеред них стоячи, почав стогнати і волати:

— Ох мені! Біль плечі мої обдирає! І зненацька ані стояти, ані сісти, ані йти не зміг. Та вже мужики, взявши його, донесли до двору. Отак стало явним злодійство його.

У болісті ж сій він люто сім днів мучився, а на восьмий злої кончини зазнав.

Бачте ж бо, браття, яку силу може мати простих людей од всього серця до бога молитва, наскільки більшу, ніж ієрейська або чернеча, проти лиходіїв.

[ПРО РОЗДАВАННЯ МИЛОСТИНІ]

Розповідала нам братія святої лаври Печерської, як за архімандрита Єлисея Плетенецького одного разу прийшов келар до нього і повідав йому, що многе множество хлібів з'їдається щодня.

Той же, здивувавшись таким витратам, розсердився і пішов у келарню подивитися, хто так багато хлібів з'їдає. І, побачивши безліч жебраків, там зібраних, ще більше розсердився. (Не тому, що багато їх було, а що і здорові, і сильні разом із недужими приймали хліби). І заповзявся сам здорових проганяти (повеліваючи їм не дармо хліб їсти, а діло робити), недужим же повелів тільки давати, тобто сліпим, кривим і до тих подібним.

Коли ж бо він повернувся у келію свою, аж враз — о чудо! град такий великий випав, що всі жита монастирські навколо монастиря побив, потовк і з землею змісив. Нікому ж іншому жита град той не потовк, тільки монастирське.

Побачивши се, старець архімандрит повелів нікому не боронити, а всім, хто просить, давати хліби. А коли хто із келарів казав:

— Немає того чи того в келарні, не маю звідки дати! — казав йому старець:

— Дай, злий рабе, тим, що потребують, тобі не убуде, обитель же свята ніколи не оскудіє.

[ПРО ЛЕОНТІЯ КАРПОВИЧА]

Розповідав нам отець Ісайя Трофиміус ¹, ієромонах віленського братства, про одного старця, свого віленського архімандрита Леонтія Карповича, що якось, коли общинний скарб таке зубожіння спіткало (сей-бо у Вільні перший очолював життя чернечої общини), що і єдиної монети не зосталось, скликав той братію всю і повідав їм про се зубожіння, мовлячи:

— Гадаю, братіє, що не від чого іншого се могло статися, як тільки з двох причин. Або хтось із вас приховав від громади якесь добро своє власне (і бог се сотворив, аби такого порушника і мерзенного святотатця спільною карою викрити і виправити), або щоб крайнім (хоч і тимчасовим) зубожінням випробувати нас, чи воістину злиденності Христової ревнителями бути хочемо.

Розповідав нам той же брат про того ж авву, як [...] * добре коли замишляв творити, а всі противилися тому, то казав:

— Не од бога ви се мовите! — і творив те добре, що намислив.

Про того ж авву розповідав він нам ще таке. Якось, коли молився той, прийшли браття і, постукавши у двері (звичайбо мав зачиняти келію, коли молитву творив), повідали йому, що князь Богдан Огинський прибув і побачитись із ним хоче. Той же мусив вийти (бо був сей князь ктитором і великим благодійником їхньої обителі), але при сьому гірко журився, що до скінчення молитви чоловіку годити мусив.

Про того ж авву розповідали нам, що ніколи із келії (хіба що до церкви) без клепсидри в руці не виходив. А се робив, аби в пам'яті завжди мати, що жодна година марно і бездільно пройти не має.

Той же авва якось, коли приключилося йому вибиратися в дорогу (мав собі за товариша мирянина Максима Смотрицького), як звичайно, зачинивши [...] (Дефект оригіналу. — Ред.) двері своєї келії, творив ранкову молитву.

А товариш, знудившись довгим його триванням на молитві, раз у раз підходив до вікна і гукав:

— Отче, час уже рушати!

Та старець мовчав.

Той же, ще більше знудившись, намовив учня старцевого Йосифа повеліти візникові запрягати коней у колісницю, а сам, не діждавшись старця з молитви, без благословення, пустився в дорогу.

Авва ж, звершивши молитву, вийшов із келії і, побачивши запряжених коней, спитав, за чиїм повелінням се вчинено.

Візник відповів:

— Йосиф мені наказав.

Старець же зразу повелів розпрягти коней і дати їм їсти. А на Йосифа, що без благословення се вчинив, наклав покуту — усі колоди, з яких стіни келії було складено, цілувати, і підніжжя трапезне, і піч [...] * (Дефект оригіналу. — Ред.)

[...] * сокрушись. Побачивши ж авву, котрий ішов здалеку, впавши, молив і мовляв:

— Прости, отче, согрішив, що без благословення в дорогу зібрався. Се ж бо і наслідок маю свого вчинку. А старець сказав:

— Хай бог простить, сину! От бачиш, що непослух завжди такий наслідок має, а молитва ніколи ні в якому ділі забари не творить, а навпаки, у всьому сприяє.

Мав сей авва на кожний день божу правити службу. Коли ж казали йому деякі, що недобре так часто до божественних приступати таїнств, щоб із-за частого їх звершення недбальства до них не виникло, то він відмовив:

— Як ті, що найближче підступають до сонячного світла, на собі і найменше скверни очорніння зрять, так і ті, що божественних таїнств якнайчастіше причащаються, свої гріхи осягають.

Той же авва мовляв:

— На білій хустці одразу видно і найменшу краплю чорнила. Так і людина з чистою совістю, впавши у найменший гріх, одразу до тями приходить і кається. А хто нечисту совість має, той не легко пізнає своє падіння, отож і до направи не легко приходить.

[ПРО РОБІТНИКА, ЗАСИПАНОГО ЗЕМЛЕЮ]

Року 1628-го, місяця травня, дня 1-го, будучи в монастирі Печерському київському, ляцький єпископ київський Богуслан Бокша-Радошевський ¹ сам розповідав мені, кажучи:

«Року 1626-го, за архімандрита печерського київського Захари Копистенського, коли був я у місті моєму Чорногородці ², пішов подивитись, як робітники роблять земляну огорожу, тобто вал, навколо міста (почав той руйнуватися, бо давно вже зроблений був).

Стояв я на верху огорожі тієї і дивився на робітників. Аж зненацька велика глиба землі згори зірвалась і посипалась у яму, де робітники працювали. Усі відбігли без шкоди (а багато було їх), одного ж уся земля та накрила аж ліктів на п'ять.

Побачивши се, став я горювати, що на моїх очах смерть того чоловіка спіткала, і почав плакати та, винуватячи себе, нарікати, що через гріхи мої се сталося. І пішов я у дім, де тоді жив, звелівши робітникам відкопувати того, землею придушеного, як уже померлого.

Коли йшов я, плачучи, спала мені на думку чудотворна лавра Печерська. І враз припав я лицем до землі і почав зі сльозами до пресвятої богородиці Печерської молитись, кажучи:

— О найсвятіша діво! Обрала ти в сих краях за оселю собі Печерську церкву і чудесами прославила її на славу пречистого імені свого! Вияв же і нині благість і милість свою, як завжди виявляєш багатьом із тих, що з вірою приходять до церкви твоєї Печерської і од щирого серця вдаються до тебе. Вияв, молю тебе! Сохрани без шкоди живим чоловіка того, що його земля накрила. То і я піду й уклонюся тобі в церкві Печерській і подякую тобі за благодіяння се. Бо немає вже ні на що надії, крім як на благість твою, о царице небесна!

Отак молився, і ще більше, і обіцяв сам піти в Печерський монастир і подяку в церкві перед усіма сотворити пресвятій діві, і милостиню дати. А ще обіцяв і чоловіка того на поклоніння і дяку послати.

Отак молився я і журився. Аж приходить хлопець (минуло уже зо дві години оролойних, тобто зегарних) і каже мені:

— Пане, вже до голови чоловіка того прокопали і, здається, живий він.

Я ж, се почувши, ще палкіше став молитися пресвятій діві і обіцяти їй, що відвідаю Печерську церкву. І коли я се чинив, приходить другий, кажучи:

— Не журись, пане! Надію маємо, що живий буде. До голови вже його докопались — очима блимає і дивиться.

Я ж, се почувши, зрадів і поспішив туди. І побачив, що він головою похитує (не був бо ще весь одкопаний), подякував богові.

Отак помалу відкопали його живого і здорового і ні в чому не ушкодженого, тільки страхом охопленого і переляканого. І одразу, як витягли його, почав говорити і попросив пити. Я ж звелів йому склянку вина дати. І випив її.

Отак благодаттю божою і молитвами пречистої діви Печерської здоровий був, знову з іншими клевретами своїми почав працювати.

Я ж прийшов, як і обіцяв, і подяку сотворив, приклонивши коліна посеред церкви тутешньої Печерської перед усіма господу богу і пресвятій діві Марії, котра чуда діє преславно в своїй сій святій церкві, що од гіркої смерті чоловіка преславно збавила, і вже (як бо я розумію, і всі, хто там був) жодної надії на життя позбавленого і вмерлого воскресила силою сина і бога свого, господа нашого Ісуса Христа, котрому і належить всіляка слава, честь і уклінність із безначальним його вітцем і пресвятим благим і животворящим святим духом во віки. Амінь».

[УТАЄНІ ГРОШІ]

За архімандрита печерського Єлисея Плетенецького... був один старець... в Печерському монастирі, в Троїцькій лікарні, який мав трохи грошей своїх.

Кой той умирав, за звичаєм монастирським, архімандрит, відвідавши його, запитав у нього, чи не забув або посоромився він висповідатись у чомусь перед вітцем своїм духовним, а чи, може, є у нього власні речі якісь. І якщо так, то хай висповідається перед ним.

Той же мовив:

— Про все, що тільки згадати міг, я висповідався, і речі, які мав, оддав духовному вітцю своєму.

І це мовивши, помер.

За звичаєм, обгорнувши, несли тіло його до могили.

Коли ж уже відспівували, і архімандрит там був, прийшов лікар до архімандрита, несучи тобол грошей у руках, і мовив:

— Отче святий, на ложі померлого брата, під постіллю його, прибираючи, знайшов я се і приніс до тебе. Куди бо звелиш віддати?

Той, побачивши, зразу здивувався, а потім, дуже засмутившись, мовить:

— Горе тобі, окаянна душе, що не висповідалась єси про се, бо у святотатстві одійшла єси на осуд.

І запитав його духівника, чи не сповідався чернець йому про сі гроші (там бо і духівник на погребі був). Дізнавшись же од нього, що не сповідався, вигукнув:

— Загинув уже єси, о горе мені, горе, братіє, і сьому окаянному, бо із Ананією і Сапфірою ¹, утаївши срібняки, осуджений буде!

І повелів їм припинити спів, кажучи:

— Візьміть окаянне сеє тіло і ввергніть його в могилу — негідне бо воно християнського поховання. І ввергли його в могилу.

Тоді архімандрит, узявши гроші, з плачем кинув їх на тіло в могилу і мовив:

— Як Ананія і Сапфіра перед апостолами, укрив єси їх, не висповідавшись духовним вітцям. То ж нехай срібло твоє буде з тобою в погибель!

І зразу напав страх на всіх, і швиденько розійшлися, нарікаючи і ллючи сльози, кожен у свою келію, не звершивши погребового співу...

Року 1629, місяця жовтня, 12-го дня.

[ПРО ПУСТЕЛЬНИКА]

Року 1620 [...] * четверо мисливців-севруків вийшли з міста [...] * (Дефект оригіналу. — Ред.) ловити звірів і рибу в Орельській пущі ¹, куди севруки звичайно ходять на полювання, і там бродили. Коли ж схотіли повертатися, то, з божої волі, заблудилися і, не знаходячи дороги до свого міста, тинялись, блукаючи, зо два тижні по пущі, і вже не мали чого їсти, бо вичерпався їхній харч.

Коли ходили вони так, журячись, пущею, натрапили на стежечку новопротоптану і, здивувавшись та зрадівши, пішли нею. Аж раптом, побачили хатинку, з димаря якої куріло. І, ввійшовши в неї, знайшли стіл, накритий до трапези, а на ньому груші розкішні, в меду і варені, і піч невеличку, в землі викопану, а в ній теж груші, для сушіння вкинені, і горнець маленький із грушевим узваром. Побачивши се, злякалися і, ні до чого не доторкнувшись, скоренько вийшли, подумавши, що се розбійницьке пристанище.

Двоє із них одійшли по один бік хати, а двоє — по другий, і, сховавшись, дожидали із самопалами приходу розбійників.

Коли бачать, виходить із пущі чоловік святоліпний, бородатий, з довгим волоссям, в одежі, з лика сплетеній, довгій, за коліна, з рукавами по лікті, у високих, до половини гомілок, плетених личаках, із чернечим, теж сплетеним із лика, підкапком на голові і з сокирою в руці. Наблизившись до хатки, він одразу духом відчув присутність людей і метнувся назад у пущу. Ті ж, побачивши його і зрозумівши, що се пустельник, кинулись за ним навздогін, тукаючи:

— Не тікай од нас, чоловіче божий, підожди, змилуйся над нами, християни єсьмо, з дороги збилися.

І сказали, з якого міста вони.

Той же, почувши, що християнами суть, зупинився.

Вони ж наблизились і поклонилися йому до землі А він, привітавши їх Христовим іменем, сказав:

— Господь і бог наш Ісус Христос, благословенний вовіки, хай благословить і помилує вас, дітоньки! Вони ж відповіли:

— Амінь!

Пустельник увів їх у хатку і, молитву сотворивши, дав їм тих груш попоїсти, що в хатці були.

Як повечоріло (пізно-бо вже було, коли пустельник прийняв їх у хату свою), став старець на молитву. І вони з його повеління стали. Казав їм стояти, не озираючись ні туди, ні сюди, ні на нього, тільки з благоговінням, додолу очі опустивши, на землю дивитись і слухати молитву.

Коли ж молились, один із них, не втерпівши, глянув на старця і побачив, що той не на землі стоїть, а на повітрі, руки простягає до неба, а ноги його, вище колін, на повітрі стоять.

Невдовзі, скінчивши молитву, повелів пустельник їм спати. А сам, трохи посидівши, вийшов із хати і цілу ніч, стоячи на повітрі, слізно молився.

Один же із них, той, що стеріг своїх товаришів, які спали (такий-бо звичай севруки мають), те бачив.

Як почало світати, ввійшов до них пустельник і, розбудивши, сказав:

— Вставайте, час уже богу молитись і виводити вас із пущі.

І знову, молячись, бачили, як він на повітрі стояв.

По молитві рушили — повів той їх із пущі.

Ішли вони попереду. А старець розпитував про церкви православні і ... * (Дефект оригіналу. — Ред.) нині стоїть і повчав їх, щоб завжди молились, доброчинно жили, нікого ні в чому не зобиджали, а в правовір'ї щоб були тверді й непохитні. Розпитав і про Печерський та Межигірський монастирі ², як вони утримуються, і про архімандрита печерського Єлесея ³, чи живий ще (тоді-бо ще живий був).

Один же із тих козаків, котрий позаду йшов, позначки робив на деревах, куди вони йшли, щоб по тому можна було розпізнати дорогу до старця.

І за два дні вивів той їх із пущі, показав пряму дорогу до їхнього міста і, благословивши їх іменем господнім, знову хотів заглибитись у пущу.

Ті ж, поклонившись йому, богом наставлені, аби такий дорогоцінний скарб, у пущі знайдений, безпам'ятно знову в пущі невідомістю покритий не зостався, зі сльозами почали умовляти старця, іменем господнім заклинаючи, аби сказав їм, хто він такий, звідки і як прийшов у пущу сю, і чи багато часу минуло, відколи він у ній живе.

Той же, заохочений ними, помалу почав казати їм таке:

— Я, — мовив, — дітки, чернець із Межигірського монастиря. І там живучи, зваблений дияволом, у гріх упав. Та бог благодаттю своєю, не бажаючи смерті грішникові, привів мене до тями. І я, побачивши своє падіння, почав каятися і молити бога, аби наставив мене на покуту. І коли я молився, спала мені на серце думка: «Піди з монастиря і йди в пущу, там і знайдеш покуту». Прийнявши сю думку за боже оповіщення, я мовив: «Ти, господи, котрий хочеш спасення усім людям, наставив мене волею своєю, аби пішов я вказаною тобою дорогою». Отож, молячись, пішов я, і за божим промислом і наставленням прийшов у пущу сю, і вже тринадцять літ, не спіткавши жодної людини, сам-самісінький, як мене бачите, благодаттю його пробуваю в хаті тій, що в ній ви побували, плодами лісовими живлячись.

Запитали вони, яке ім'я йому.

Той же сказав:

— Грішний і непотребний раб божий Григорій я. Вони, поклонившись, благословення у нього попросили. І сказав він:

— Хай благословить і помилує вас бог, котрий живе на Сіоні в Єрусалимі!

І се сказавши, повернувся у пущу.

А вони пішли своєю дорогою, славлячи бога, котрий сподобив їх угодника свого бачити, подібного до Павла Фівейського ⁴.

Прийшовши в місто, вони нікому не розповіли про бачене і довго мовчали про се. Та з часом, волею божою згадавши свою пригоду, почали розповідати її ієреям та городянам.

Деякі з-поміж ієреїв та благочестивих мужів, почувши се, захотіли і собі піти туди одвідати божого чоловіка. Отож, взявши чернечий одяг, хліба та риби і ще дечого з чернечих харчів, пішли вони з тим мисливцем, котрий дорогою помітки на деревах робив. І, знайшовши помітки, прийшли аж до хатки тієї. А, ввійшовши, знайшли в ній усе: і залишки тих груш, і горнець, як і раніше, тільки все вже зітліле і птицями подзьобане. І зрозуміли, що, розставшись із мисливцями, чоловік божий не повернувся до своєї хатки, а пішов глибше у пущу, спонуканий духом святим, подалі од людської марної хвали, у безмовність. (Бо ті, котрі бога щиро возлюбили, як серна от тенет, тікають од людської суєтної слави і марної людської розмови, аби дочасною славою не погубити того, що богом провіщено їм на небесах, і суєтною людською розмовою не позбутися пресолодкого постійного споглядання бога і безперестанної з ним розмови.) Та й повернулись у місто своє, журячись, що не здобули божої благодаті, не сподобились божого побачити чоловіка.

А ті четверо самовидців жили на оброці при монастирі Печерському в літо ... * (Дефект оригіналу. — Ред.) розповідали братії, братове ж, котрі од них те чули, розповіли нам, а ми записали се во славу бога, котрий і сьогодні, як і колись, по-різному проставляє угодників своїх і на користь нашу блаженне їхнє являє житіє на утвердження православної нашої східної віри. За що йому належить всіляка слава, честь і всіляке поклоніння во віки. Амінь.

[ПРО ОРАЧА І ЙОГО ГОСПОДАРЯ]

Року 1630-го, березня 25-го, в день Благовіщення пресвятої богородиці, в селі пана Замойського, що зветься Піскуровиця і лежить в Белзькому повіті, один землероб-лях наймитові своєму, котрий був православної віри, ниву, на якій той жито на зиму сіяв (що ніяких не було видно сходів на ній і нічого вже було і сподіватись на них), орати велів.

А наймит мовив:

— Пане мій, сьогодні у нас, у русі, празник великий господній святий, в який не слід працювати. А тому і я орати не можу. До того ж, як посіяв єси жито, маючи надію на бога, то не добре зневірятись у божій благодаті, поки не мине час проростання, і сим бога гнівити.

Та змусив його господар впрягти воли і вийти у поле.

І вийшов із сином пана свого. Та ніяк не зважувавсь орати у празник господній.

Господар вийшов подивитись, чи оре, і, побачивши, що той без діла стоїть, почав словами лихими лаяти наймита, кажучи:

— Не святий се день! Минув уже день Благовіщення. Бридня той твій руський празник! Іди ори і не вигадуй!

Проте слухняний син церкви знову волів наказу дочасного пана не послухати, аніж божий закон переступити (бо кожний раб, поки накази його пана не суперечать божій волі, повинен усе, що той велить, по силі своїй творити; коли ж що незгідне з божим і церковним повелінням зважиться пан наказати, не повинен його слухати ні в чому) і каже господарю своєму:

— Хоч і вбити мене зволь, а робити нічого в такий святий день я не буду.

Тоді господар, лихословлячи дуже, почав із сином своїм орати.

А наймит рушив у село.

Іде, аж бачить: із поля вихор темний, наче морок, летить до господаря, а налетівши, покрутився над ним трохи і невидимим став. Глянув наймит — ані господаря, ані сина його, ані волів, ані рала не видно. І, злякавшись, побіг він у село, і повідав усім, що сталось.

Люди ж, вийшовши у поле, нічого там не знайшли. Так і по сей день ті не знайшлися. Бо погубив бог господаря того за хулу і зневагу благочестя і за порушення своєї волі.

ІЗ ЛЕГЕНД У ЗАПИСАХ ПЕТРА МОГИЛИ

Петро Могила (? — 1647) — церковно-політичний і освітній діяч, богослов і письменник, син господаря Валахії і Молдавії Симеона Могили. Вчився у Львівській братській школі та. західноєвропейських університетах. 1627 р. став архімандритом Києво-Печерської лаври, 1632 р. — митрополитом київським і галицьким. 1631 р. Петро Могила відкрив лаврську школу, яку 1632 р. було об'єднано з Київською братською, школою, внаслідок чого виник навчальний заклад, який з 1633 р. дістав назву Києво-Могилянської колегії. Петро Могила сприяв розвитку будівництва, мистецтва, книгодрукування, літературної творчості. У своїй діяльності він був виразником інтересів православної магнатсько-шляхетської верхівки, шукав шляхів до примирення з польським королівським урядом. В історії літератури відзначився як ініціатор, редактор і автор кількох книг, як полеміст, проповідник і укладач церковних піснеспівів. Прагнучи пожвавити творчість православних письменників у галузі житійної та легендарної літератури, записав церковнослов'янською мовою цикл оповідань, в яких події щоденного ж>іття витлумачуються як релігійні чудеса.

[Про урядника-злодія] — Подається у перекладі з церковнослов'янської мови В. І. Крекотня за публікацією: Собственноручные записки Петри Могилы. — «Архив Юго-Западной России», 1887, т. 7, ч. 1, с. 52 — 53.

[Пpo роздавання милостині] — Подається у перекладі з церковнослов'янської мови В. І. Крекотня за публікацією: «Архив Юго-Западной России», 1887, т. 7, ч. 1, с. 55 — 56.

[Про Леонтія Карповича] — Подається у перекладі з церковнослов'янської мови В. І. Крекотня за публікацією: «Архив Юго-Западной России», 1887, т. 7, ч. I, с. 57 — 59.

 ¹ Ісайя Трофиміус (Трофимович-Козловський; ? — 165!) — церковний і освітній діяч; вчився у Віленській братській школі і Замойській Академії. Повернувшись до Вільна, постригся в ченці і став учителем; з 1631 р. — у Києві. Один із сподвижників Петра Могили; перший ректор Києво-Могилянської колегії.

[Про робітника, засипаного землею] — Подається у перекладі з церковнослов'янської мови В. І. Крекотня за публікацією: «Архив Юго-Западной России», 1887, т. 7, ч. 1, с. 70 — 72.

 ¹ Богуслав Бокша - Радошевський (? — 1639) — київський католицький єпископ (1618 — 1633).

 ² Чорногородка — село на північний схід від Фастова на річці Ірпінь; належало київському католицькому єпископству.

[Утаєні гроші] — Подається у перекладі з церковнослов'янської мови В. І. Крекотня за публікацією: «Архив Юго-Западной России», 1887, т. 7, ч. 1, с. 75 — 76.

 ¹ Ананія і Сапфіра — біблійні новозавітні персонажі, члени першої християнської громади в Єрусалимі; подружжя, яке, продавши своє

добро, утаїло його ціну і віддало апостолам тільки частину свого набутку, за що їх спіткала нагла смерть (Діяння святих апостолів, гл. 5, с. 1 — 10).

[Про пустельника] — Подається у перекладі з церковнослов'янської мови В. І. Крекотня за публікацією: «Архив Юго-Западной России» 1887, т. 7, ч. 1, с. 85 — 88.

 ¹ Пуща Орельська — пуща, ліс над річкою Орель, правою притокою Дніпра (Полтавщина).

 ² Межигірський монастир — Межигірський Спасо-Пресбраженський монастир, заснований 988 р. біля Вишгорода під Києвом, в долині між горами. У першій половині XVII ст. був одним із осередків боротьби

проти унії.

 ³ ...і про архімандрита печерського Єлисея... — Йдеться про Єлисея Плетенецького (1550 — 1624), церковно-освітнього діяча, з 1599 р. архімандрита Києво-Печерської лаври, засновника лаврської друкарні, організатора київського осередку православних книжників.

 ⁴ Павло Фівейський (III — IV ст.) — перший християнський чернець-пустельник; утік в Єгипетську пустелю (Фіваїду), поселився біля струмка під пальмою і прожив довгі роки в цілковитій самотності.

[Про орача і його господаря] — Подається у перекладі з церковнослов'янської мови В. І. Крекотня за публікацією: «Архив Юго-Западной России», т. 7, ч. 1, с. 123 — 124.

Попередня     Головна     Наступна