Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна




Феофан ПРОКОПОВИЧ

Епінікіон

Запорожець кающийся

За Могилою Рябою

Плачет пастушок в долгом ненастьї

О суєтний человіче, рабе неключимий

Похвала Дніпрові

Польський кант

Жарт про Венеру, яка шукає свого сина Купідона

Також двовірші — поради-перестороги тому, хто згубне кохання собі запрошує

Пісня світськая

Про папський вирок Галілеєві

Елегія

Опис Києва



ЕПІНІКІОН,

СІЄСТЬ ПІСНЬ ПОБІДНАЯ О ТОЄЙЖДЕ ПРЕСЛАВНОЙ ПОБІДІ


Аще когда найпаче нині нам желати

Достоїть многих устен, ібо ниже златий

Орган рифмотворчеський воспіти довлієт

Нашей нині радості, ниже что успієт

Вітійських устен слово. О боже всесильний,

Єще наш приял єси вопль і плач умильний,

Єще нас не судити в конець отринути!

Побідихом! Падеся супостат наш лютий,

І отступник приять казнь, отчества враг велій 1,

Ко нам же возвращенний грядет мир веселий

І безбідно здравіє ведет зо собою.

Нині і день лучшею красен добротою,

І солнце множайшая луча іспущает,

І лице краснійшеє цвіт полний являєт.

Но коїм прийде видом побіда нам сія

І погрузи во крові глави проклятія,

Ти рци, славо гласная! По всей же вселенной

Розсій велегласіє вісти торжественной!


Уже брань десятоє літо начинаше 2

(Время брані Троянський), єгда уже бяше

Внутр отчества супостат сверіпий і дивий,

Змінничеським полчищем силу умноживий.

Тогда бог всемогущий з висоти небесной

Призрів на люди своя і не терпя лестной

Єресі на ізбранних вию находити.

«Всує, — рече, — вся сія вражія навіти,

Да і всю лютость і весь ізнурить яд звірний,

Хотя церков попрати і род благовірний.

Аще рука зміннича тебі прилучися,

О свію, моя, яже в силі прославися

І сотре ад, десниця со Петром на брани

Будет, і узрим, коєй побіда ждет страни».

Сія ізрек, абіє ожесточи тогда

Серця супостатськія; яко же іногда

Лютого фараона об’ять убо дивна

Гордость ум їх і мечта, єстеству противна.

Помислиша-бо себі от твердой сложенних

руди і во стикгійской воді ізмовенних,

І не мощи своєму язвитися тілу:

Таковую безумні мняху в себі силу.

В полках же православних бог непостижимий,

Хотя їм дати кріпость і щит нерушимий,

Всіх серця осязаєт і мислі подробну,

І, аще страх і трепет іли неудобну

Ярость ко согласію тайні ощущаєт,

Із’ємлет, і всіх дивні духи сопрягает

Кріпким любве союзом, і вливаєт тверду

Дерзость, но не безбожну і не жестосерду,

Даби ні на смертную силу полка многа,

Ні на лук свой уповал воїн, чтущий бога.

Твоє найпаче серце смотрительні строїть,

О Петре, царей славо, і, яже достоїть,

Потребния времені подаєт совіти

І благополучними веселить обіти.


Тако єгда обоїм странам бог високий

Судьби своя устрої, абіє жестокий

Марс 3 сію часть і ону начат поощряти;

Скорим бігом і вітру подобним до рати

Полки устремишася; сих ревкость по вірі

І отчестві рождеже, овіх же без міри

Розпали біс яросний і жаждущий крові.

Летить свій, летить купно змінник неістовий.

Камо духом бісовським біжиши носимий,

Студе віку нашего, вреде нестерпимий?

На отца отчествія мещеши меч дерзкий!

О плем’я єхиднино! О ізверже мерзкий!

Забув любов отчую і презрів самого

Твердий закон єстества! Обаче се благо,

Яко скорий єсть на казнь, косний сій на діло.

Біжіте, скорой месті требі, скорой зіло!

Но і зді непостоян злий змінник явися,

Змінив царю і Марсу; єгда-бо открися

Поле бою страшного, не токмо входити

Во ратний огнь, но ниже іздалече зріти

Не дерзну; но сугуб студ приять вмісто рани,

Непостоян во вірі, трепетен во брани.

Зрім же, что і свій дерзкий силою своєю

Успі храброй Росії, боряся зо нею.


Блисну огнем все поле; многія воскорі

Ізлетіша молнія; не таков во морі

Шум слишиться, єгда вітр на вітр ударяєт,

Ниже тако гром з темних облаков рикаєт,

Яко гримят армати, і гласом і страхом,

І уже день помрачи дим, смішен зо прахом.

Страшноє блистаніє, страшний і великий

Град падает желізний; обаче толикий

Страх не может Росії сил храбрих сотерти:

Не боїться, не радить о видимой смерти.

Но єгда тя, о царю і воїне сильний,

Узрі посреді огня, об’ять ю страх зільний,

Возтрепета і крайней убояся страсти,

Даби в єдином лицю всім не пришло пасти.

Но не попусти прийти бідству таковому

Бог сильний. Абіє-бо от горнього дому

Низпосла щит (щит, їм же во лютоє время

Хранить гради, і царства, і людское плем’я)

І вся на главу твою і на твоя сили

Летущія сотвори бездільния стріли.

Свій же, во оружії своєм уповая,

Гинет явственні, єгда коей ізбивая

Смерті, огнем летущой; діється кров всюду;

Стелет землю трупіє; мало уже люду

Зриться во полках єго. І недолго бяше

Сумнительна побіда. О блаженство наше!

Царю богом вінчанний, ти силен о бозі,

Сокрушив, повергл єси гордого под нозі.

О день благополучний! Кий язик і коє

Слово ізрещи может блаженство такоє!

Укри труп свійський поле, падеся род лютий,

Наша покусивийся глави низринути.

Что о воєх і вождях речем, во плін взятих?

О користєх, знаменах і бронях багатих?

Аки би з тим супостат пришел к нам совітом,

Да би нас наслідники благ своїх завітом

Крайнім яві сотворил; іних скороногий

Страх ізнесе, і уже во силі немногий

Сам лев, іже многія устрашаше гради 4,

В ліси, в чащі побіже іскати отради.

З малою ли біжиши, звіре, срамотою,

Хоботом заглаждая слід твой за собою?


Коє убо торжество, кий лик будет равний

Сей побіді? Тебі же, монархо державний,

Что в дар твоя Росія принесет і кія

Возпоєт пісні? Ібо побідити свія

Коїм-либо образом дивно би всім діло

Було, яко в повістєх славимого зіло.

Что же, єгда лютая в отчества преділи

Внійде брань і, ко врагом змінничия сили

Приставше, зваху роди, царствію твоєму

От древлє враждебнія, ко числу своєму;

І молви великія повсюду возсташа,

І аки море земля потрясеся наша.

Коликія зде врагом возрастоша роги,

Тебі же неудобства і труди премногі!

Требі бяше на много частей розділяти

Воїнство і многія гради укріпляти,

Укрощевати молви, преділи хранити,

Блюсти і познавати двоїх врагов сіти.

Обаче в толь тяжкий год (о безсмертной слави

Діло!) побідил єси. Позна величавий

Свій суєтну бров бути, гордині своєя,

І, поражен силою десниці твоєя,

Аки з небес молнієм, достиже злонравний

В конець Фаетоновой 5 погибелі равний.


Тимже прийми, о храбрий царю, цвіт побідний

І сили, яже в тебі Марс сей многобідний

Ізнутрі і сотрясе трудом непрестанним,

Обновляй всерадосні торжеством ізбранним.

Совосплещуть градове на слух сей веселий,

Пройдет стіни і врата глас торжества велій.

Нині тебі родися слава, царству равна,

І титла, паче царських титл чесна і славна,

О сем преславном ділі, в піснєх неслиханном,

Піти будет весельник по морю пространном;

Піти будет на холмі путник утружденний,

І оповість іногда літи ізнуренний

Старець внуком, і, яко своїма очима

Виді то, внуці старця нарекуть блажима.

Мало се: пройде скоро глас сей торжественний,

На мир весь сугубому верху подложенний.

Всяк слишай сумніннія мислі в серце приймет,

І всіх сили твоєя страх велій обіймет;

Всі твоєй начнуть дружби, всі мира желати

І не дерзнуть руського Марса роздражати.

Бог же, сіє блаженство давий нам тобою,

Тожде твоїм здравієм і дній долготою

Да укріпить, желаєм, всегда ти побідну

Дая помощ, даби і лютую єхидну 6,

Піющую кров святих, твоїм же убити

Дал тебі оружієм, і вся сокрушити

Темниці варварськія і ярем безмірний,

І от долгих узилищ ізвести род вірний,

Да же, вся побідния совершивше рати,

Крест на стінах сіонських водрузиши златий 7.











ЗАПОРОЖЕЦЬ КАЮЩИЙСЯ


Что мні ділать, я не знаю,

А безвістно погибаю:

Забріол в ліси непроходні,

В страни гладні і безводні;

Атамани і гетьмани,

Попал я в ваші обмани.


Пропадіть ви за пороги,

Лиш би не збиться з дороги,

Не впасть би мні в сильні руки,

Не принять би страшной муки;

Іду же я на путь прежний,

Под кров мні зіло надежний,


Прогнівил я самодержця

З малорозсудного серця.

Да мой же в том розум твердий,

Что бог і цар милосердий:

Государ гнів свій отставить,

І бог мене не оставить.









ЗА МОГИЛОЮ РЯБОЮ


За Могилою Рябою

над рікою Прутовою

було войсько в страшном бою,

В день недільний ополудні

стался нам час вельми трудний,

пришол турчин многолюдний.

Пошли навстріч козацькія,

пошли полки волоськія,

пошли загони донськія.

Легкий воїн ділав много,

да что був числа малого,

не отнял міста лихого.

Поял-то був город близький,

врагом добрий, бо був низький,

дал би на вас постріл різкий.

Пришли на Прут каламутний,

тут же то був бой скрутний,

тут же то був нам час смутний.

Стали рядом уступати,

іншого міста іскати,

а не всує пропадати.

Скоро померк день недільний,

ажно російськія сила

на отворот загриміли.

Страшно гримять і облаки,

да страшний там Марс жестокий

гриміл на весь пляц широкий.

Зоря з моря виходила,

ажно поганськая сила

в тил обозу зашуміла.

Всю ноч стуки, всю ноч крики,

всю ноч огонь превеликий:

во всю ноч там Марс шел дикий,

А скоро ноч уступила,

большая злость наступила,

вся армата загриміла.

Немалий час там стріляно,

аж не скоро заказано,

Не судил бог християнства

«На мир, на мир!» — закричано,

освободить от поганства,

єще не дал збить поганства.

Магомете, Христов враже,

да что дальший час покаже,

кто от чиїх рук поляже.






ПЛАЧЕТ ПАСТУШОК В ДОЛГОМ НЕНАСТЬЇ


Коли дождусь я весела ведра

і дней красних,

Коли явиться милость прещедра

небес ясних?

Ні з каких сторон світу не видно, —

все ненастьє.

Ніт і надежди. О многобідно

моє щастє!

Хотя ж малую явить отраду

і поманить.

І будто нічто полготить стаду,

да обманить.

Дрожу под дубом; а крайнім гладом

овці тають

І уже весьма мокротним хладом

ізчезають,

Прошол день п’ятий, а вод дождевних

ніт отміни.

Ніт же і конца воплей плачевних

і кручини.

Потщися, боже, нас свободити

от печалі,

Наші нас діди к тебі вопити

научали.









О СУЄТНИЙ ЧЕЛОВІЧЕ, РАБЕ НЕКЛЮЧИМИЙ


О суєтний человіче, рабе неключимий,

Как то ти далеко бродиш мечтами твоїми!

А незапно день послідний

Розрушить твой живот бідний.

І в той час темний

Пойдеш в ров земний

І в прах твой наслідний.


Как же то предстанеш богу, невидівший бога?

І коль страшна правда єго і милость коль многа!

А безумния печалі

Знать того не допускали,

І злоба звірна,

І спесь безмірна

Зіло в том мішали.


Прошло же все временноє, соніям прилично,

Непрестанноє настало, мучащеє вічно.

О прегоркая година,

Єще ж би була кончина!

Но в той болізні,

В той лютой жизні

Ні смерть, ні отміна.











ПОХВАЛА ДНІПРОВІ


Славен будь, отче великий, завжди повноводий, глибокий!

Ти багатíший за інші річки усі разом, а може,

І найславніший. Пружнá течія береги роз’єднала

Так, що й стріла неспроможна здолати всю відстань між ними.

З морем самим позмагатися любиш, розлившись, неначе

Німфа Фетіда 1, що прагне до батька подібною стати.

Часто лютує швидка течія, і тоді у нестямі

Навіть столітні дуби вириває укупі з корінням;

З шалом круті береги підриває і валить у воду;

Грізно шумить, як зустріне якусь на шляху перепону.

Угомониться тоді лиш, як зборе; і часто міняти

Річище любить, пісок полишивши усюди недбало.

Годі й казати про те, що він хвилями блиска, мов сріблом;

Зрошує спраглі вуста подорожніх, нектар мов солодкий;

Їжу тверду і сиру вельми швидко пом’якшує — навіть

На незначному вогні; ясно-жовтий пісок промениться

Так у глибокому руслі, що золотом щирим здається,

Всюди розсипаним. Хто б навтішатися досить спромігся

Любими серцю просторами цих берегів неозорих,

В сонячнім сяйві що мріють? Ген-ген аж до сходу Титана 2

Сонця ясного, на луках розлогих, худоба пасеться;

Глянеш на захід — здіймаються гори усюди, порослі

Лісом густим, що бджолині рої незліченні годує.

Добре про річку Дніпро-Борисфен 3 наші предки сказали,

Що молоком він і медом наповнений, а не водою.

Годі й казати про те, скільки сіл, скільки міст і містечок

По берегах мальовничих твоїх розрослося усюди!

Більше, ніж інші річки усі разом, дарунків природи

Ти перевозиш. О славо і гордосте наша одвіку!

Місто — держави могутньої мати й окраса вітчизни —

Має, тобі завдяки, вельми благ усіляких чимало!

Стіни широкі його омиваєш своєю водою

І звеселяєш околицю, що простяглась до схід сонця.

Ще ж до своїх берегів звідусіль ти збираєш товари:

Стоси каміння й колод, із яких можна зводити храми,

А, окрім того, вапно, для великих будов необхідне.

Слід пригадати також, що в човни вояків посадивши,

Понтові, Чорному морю, погрози ти кидав, бувало,

Й страх наганяв там. Але батьківщину свою найчастіше

Краще за мури усякі борониш, і ворога злого,

Шлях заступивши, примушуєш геть відійти до кордонів.











ПОЛЬСЬКИЙ КАНТ


— Чом, душе моя, сумує думка твоя,

Часто ще зітхає? Що смутить, не знаю.

— Чом мені радіти? Не можу зустріти,

Що би веселило. Мені все не мило.

— Що ж так сильно гнітить? Нам сонечко світить.

Всюди, де поглянеш, там дива побачиш.

— Думала б: згрішила й себе засмутила,

Але хрест лякає й язик мій тримає.

— Серце чом палає? Що так допікає?

Що тебе тривожить і біль щораз множить?

— Бачиш, мій коханий, як світ наш змішали

Долів головами, до неба ногами?

Зла неправда скаче, а правдонька плаче.

Хто не провинився, той винним зробився,

Що мені гадати? Як правду сказати?

Що нам до чужого і доброго, й злого?

Міць якась існує, що нас магнесує...

Бо чужий здобуток в нас збуджує смуток.

Над усе долягає, що правди немає.

Правда тільки в слові безмежного бога.

Все я зауважаю, хоч очі змикаю.

Серце завмирає: як жити — не знаю.

Те лише ще тішить, що правда не грішить

Й бог в житті буває — він все поконає.











ЖАРТ ПРО ВЕНЕРУ 1,

ЯКА ШУКАЄ СВОГО СИНА КУПІДОНА 2


Всюди шукає Кіпріда 3 синка, який десь загубився,

Той, що кохає: «Юнак в серці моїм заховавсь.

Вихід де? Мати сувора. Хлоп’я ж це ще більш невблаганне.

Паном моїм є пустун. Мною панує й вона.

Ще буде видно, хто з них уста спалить мої, коли змовчу,

Зраджу ж якщо його, він ворог ще більший буде,

Отже, мовчи краще, грізний втікачу, й пали мене легше!

Кращу криївку, ніж тут, мати не будеш ніде».










ТАКОЖ ДВОВІРШІ — ПОРАДИ-ПЕРЕСТОРОГИ ТОМУ, ХТО ЗГУБНЕ КОХАННЯ СОБІ ЗАПРОШУЄ


Ах нерозумний! Невже добровільно бажати можливо,

Щоб це кохання тобі кров хвилювало завжди?

Кажеш, що в серці засівши, воно тебе спалює стиха.

Вір мені: здавшись йому, матимеш лиха мішок!

Думать коли ж ти будеш, що поради ці віри не гідні,

Ось тобі вірш рятівний (сам лиш його прочитай):

«Що означає «кохаю», «кохання», «коханий» — не знаю.

Знаю лиш: хто закохавсь, полум’ям хутко згорить.










ПІСНЯ СВІТСЬКАЯ


Кто в світськой жизні хощет щаслив бити

І своїх утіх не потерять,

Тот не іщи в ней нікого любити,

Єсли не хощеш воздихать.

Убігай любві, как би ти не льстился,

І кріпись, покамист от ней не скусился.

Вскаєшся, да поздно, как все мислі розно

Розбредуться в слезах красоти.

Перва примета рани сей безкровной!

На свою любезну частий взгляд,

Ах, отвращайся страсті сей виновнои,

В сладості которой будет яд!

Єжелі би очі стали тя тягнути,

В самоє то время нада вспом’янути,

Что сій іздєвки суть очей веревки.

Рви їх, сколько можеш, силою всею!

Єжели ж прельстился лишній раз взглянутн,

То свою вольность потерял,

Можно свободу жалко вспом’янути,

Как себя не ободрал.

Красоту неволею станеш ставить в очі,

І в постелі будуть без покоя ночі.

То уж будет мниться, как тебе любиться,

А сія утіха тяжела.

Самая роскош с горестьми єсть смежна,

Самая утіха в сльозах.

Коль ти биваєт пуще в мислех нежна.

Толь громче серце вопієт: «Ах!»

Єжелі собою та непреткновенна,

Таким случаєм будет розрушенна,

А напрасні «охи» і тяжели вздохи

Розум і здоров’я отягчать.

Будь бережлив ти: над свою свободу

Волі дрожайшой лучше ніт,

Я удивляюсь, кто злу непогоду

Сладких зефіров люті тщит.

А в мочі ай тихой жизні чти мя доля,

Несмущенні часи і драга воля —

Жить на світі, плакать всемінутно

Я з природи не хощу...










ПРО ПАПСЬКИЙ ВИРОК ГАЛІЛЕЄВІ 1


Чом ти ганьбиш безсоромно ім’я Галілеєве, папо?

Чим він тобі завинив, старче, тиране, скажи?

Може, злочинний, хотів він одняти у тебе престол твій,

Чи, що тим гірш, намовляв віри у бога не йнять?

Ні, до святих володінь йому діла немає так само,

Як і до Стіксових 2 вод і до античних богів.

Справжня у нього земля, а твоя від початку фальшива.

Бог його зорі створив, ваші ж — лукавого плід.

Застерігати невпинно велить твій обов’язок, кажеш,

Щоб голосні імена люд не дурили простий?!

Варвара гідний закон твій про світобудову, гаркавцю,

А Галілеїв вогонь — нищить безжально його.

...Про гострозорість так само не легко тобі міркувати —

Кріт бо не може уздріть те, що побачила рись!









ЕЛЕГІЯ,

В ЯКІЙ БЛАЖЕННИЙ ОЛЕКСІЙ РОЗПОВІДАЄ ІСТОРІЮ СВОГО ДОБРОВІЛЬНОГО ВИГНАННЯ


Ночі тієї як стане в душі найщасливіша сцена,

що замкнула навік в світі останній мій день.

Як пригадаю ту ніч, що пут стільки мені розірвала,

Серце моє ще й тепер радощів сповнене вщерть.

Саме був час залишити батьківську хату навіки,

Христе, до тебе любов це наказала мені.

Час до дороги не був відповідний, не дбав я про клунок,

Серед тривожних надій я на вигнання рішавсь.

Я не подумав ні слуг, ні супутників вибрать в дорогу,

Я і одежу забув взяти в далекую путь.

Так я тремтів наче той, що готується вийти з в’язниці,

Втечі надія йому блисне, то знов погаса.

Скоро лиш зважився сам і прогнав з душі темряву ночі,

Й думка при плані своїм, твердо ожила стоїть,

Друзів збираю, яких вже ніколи я мати не буду,

Дуже багато моє їх приєднало майно,

Знала б, дружино моя молода, як мене би тримала!

Ох які сльози рясні личко вмивали б сумне!

Мати сама побувала в високих хоромах далеко,

І про вчинки мої знати вона не могла.

Де тільки глянеш, кругом і кіфари, І танці лунали,

Світло веселе твоїх свят, Гіменею 1, було.

І молоді, і старі веселяться на нашім весіллі,

Свято і в домі усім гомін веселий танків.

Як порівняти великі з малими тріумфами можна,

Вигляд у тебе такий, Риме, препишний, бував.

Скрізь відпочинок втишає людські голоси і собачі,

Високо місяць пливе шляхом небесним своїм,

Я споглядаю на нього і бачу від нього святині,

Що дуже густо навкруг нашого дому були.

І я молюся: «Святі, яких слава в цих храмах лунає,

Рідні пороги, яких ноги не діткнуть мої,

Й ви, круті гори, що кров’ю святою героїв преславні,

Будьте здорові на час, поки захоче сам бог.

І, хоч я тіла свого цим щитом захищати не хочу,

Ви не дозвольте ридать всім над вигнанням моїм.

Батькові — він сирота — скажіть, який жар мене тягне,

Хай не вважає, що це горе оплакувать слід,

Те, що ви знаєте, хай відчуває також і сам батько:

Як він сердитий, то я бути не можу святим».

Так я небесних благав, а тим часом дружина не знала

І до обітів моїх, заздрісна, клала свої.

В серці гарячім своїм розливаючи також бажання,

Землю святую вона часто вдаряла чолом.

Слів виливала гірких до небес безталанна багато,

Сили ж у них не було, щоб повернувсь чоловік.

Ніч не давала вже часу багато на те, щоб баритись,

І Ведмедиця 2 свої вже обертала шляхи.

Що ж я мав діять? Любов мого батька мене не пускала,

Ніч для вигнання мого ця лиш єдина здалась.

Ах, скільки раз говорила мені людська думка: «Дивися,

Ти поспішаєш куди, звідки й до чого ідеш!».

Ах, скільки раз нарікала дарма на непевну годину,

Хвилям непевним вона парус відмовилась дать.

Тричі діткнувсь я порога, і тричі тягар мого тіла

Ноги затримав мої, взуті належно у путь.

Часто я сам поспішав, то ставав повільнішим, барився,

Бо батьківщини любов ще притягала мене.

Часто обіти свої я підсилював, то відмовлявся,

Як на залишений дім очі звернув я свої.

Чом я вагаюсь? Це ж Сірія, край, куди я поспішаю,

Треба покинути Рим, всяка затримка — це зло.

Жінка залишиться? Вільний сам буду себе захищати»

Дім, може? Рву я, однак, дому облесливу сіть.

Друзі, що звичаєм, злим і зіпсованим, шкодили часто?

Ох, мені в вічнім страху треба боятись цих втраті

Поки ще можна, втечу, бо пізніше вже буде запізно,

Гаятись шкода мені, саме для мене пора.

Годі баритися довше, слова я лестиві придушу,

В Сірію човен найму, швидко на човен іду.

Під час плавби мені сонце з високого неба всміхалось,

Сумно зате для моїх рано на небі зійшло!

А коли я відійшов, повідають, що родичі близькі

Плакали так, наче б в них тіла частину взяли,

Плакав Яків 3 отак, почувши, що нутрощі сина

Хижії звірі в лісах пошматували в куски.

Справді, тоді всі утіхи в плачі обернулись огидні,

Й та, що плескала, рука б’ється у груди тепер.

Жінка даремне тоді прикликала свого чоловіка,

Билася в груди дарма і за вигнанцем ішла.

«Ні, не відірвуть тебе, я піду за тобою по морю! —

Каже. — Й вигнанка я там буду вигнанця жона.

Путь прикликає мене і земля чужа просить до себе,

Я ж не великий тягар буду на човні твоїм,

Йти на вигнання далеко любов до Христа тобі каже,

Забороняє мені жити самій та ж любов».

Так намагалась вона, та батьки не пустили, достойні,

Ледве намови тоді й ради послухала їх.

Вийшов я, бо похороном цього уважати не треба.

Весь неохайний, лице вкрите волоссям брудним.

Довго дружина ридала й з нестямного болю зімліла,

І серед хати вона впала, немов нежива.

А як устала і знов піднесла порозбивані члени,

Вся неохайна, а пил коси її зогидив.

Кажуть, що в той час вона над собою й залишеним домом

Плакала й часто назад кликала мужа свого.

Гірше б вона не ридала, побачивши трупа мойого,

І як в могилу моє тіло ховала б навік.

Бога благала вона, щоб забрав її геть з цього світу,

Та врятувала її віра в моє вороття.

Хай же живе і обіти й благання складає на краще,

Хай живе й буде навік мужеві вірна вона.

Дунув легенький Зефір 4 на спокійній хвилі морськії,

Й подувом гладив своїм хвилі безкраїх морів.

По Йонійському морю спокійно пливемо безжурні,

Буря ніяка тепер страху нам не завдає.

О я щасливий! По морю повіяв легесенький вітер,

Видно, Фетіда сама грається в хвилях морських.

В ніс корабля не вдаряють вони, ні корми не гзльмують,

Лиш поганяють вперед хвилі швидкий корабель.

Збиті ялини летять, не скриплять і пов’язані линви,

Вітер вигнанню сприя, подувом човен жене.

Радощі співом веселим керманич усім сповіщає,

Знає мистецтво своє — гнати вперед корабель.

Наче вершник ніжками так румаком управляє —

Він призвичаїв його легкій коритись вузді.

Так і тоді: як лише справа кудись вимагала нагальна,

Кормчий без страху туди парус до вітру звертав,

Якби вітрам не сприяла до того ще божая ласка.

Хто ж би подумав, що порту торкнуся цього.

Вже береги італійські лишивши далеко позаду,

Сірію бачу свою й любі мені береги.

Хай же дозволить землі доторкнутися хвиля, молюся,

Хай же кориться вона богові, як і мені.

Поки говорю й тривожним бажанням вдаряю об берег,

Подув буйненький жене радісний наш корабель.

Синього моря вітрове! Женіть ви мене, поганяйте,

Бога прихильного це знаком хай буде мені.

Лиште мене, ви, вигнанця на березі моря чужого,

Як лиш ця божа земля зватися може чужа.










ОПИС КИЄВА


В місті шумить плескіт вод Борисфена, де сходить Люцифер 1,

Тягнеться місто до гір там, де волочить ніч день.

Гострі вершини оточують західні міста квартали,

Хвиля об берег б’є той, що до Аврори 2 лежить.

Місто лежить у підніжжя вершин, звідки Геспер 3 приходить,

Там, звідки Фосфор 4 іде, в місті шум чути води.

З шумом б’ють хвилі, й вода омиває лиш східну частину,

В західній мури, немов гори стрімкі, височать.

Тоне у водах частина, що звернена до сходу сонця,

В західній безліч стрімких гір піднімається ввись.

Міста частина, що біля ріки, бачить перше проміння,

Бачить останнє ота, що біля високих горбів.

Місто, зустрівши схід сонця, шумить від сусідньої річки,

Там, де є сонця захід, до верховин піднялось.

Хвилі ріки Борисфена зі сходу сягають до міста,

З заходу мури міські, там захищає гора.

Бачить світанок, як місто купається в водах сусідніх,

Ну, а смеркання лише бачить гористий квартал.

Річка тече попри місто, де день піднімається вранці,

З заходу бачить його безліч високих вершин.

Міста крайобраз зі сходу, заповнений водами річки,

Західний, повен вершин, бачить вечірню зорю.

Місто від сходу рожевого бачить широкії води,

З заходу в нього довкола гори стрімкі височать.

Там, звідки сходить Титан, до будівель ріка підпливає.

Де ж він заходить, то там гори увись піднялись.

Місто, багате на воду, початок дня бачить, горою ж,

Що бачить сонця захід, дуже гордиться воно.

Місто вершини стрімкі повертає до заходу сонця,

Міста куток, що на схід, бистра ріка омива.

Хвилі із шумом біжать до стін міста від сходу Титана.

Гори на захід туди безліч верхів підняли.

Мури ріка омиває, де сходить Титан, а вершини

Там, де зволожена ніч їде на возі своїм.

Місто звертає чоло на схід, спиною стає на захід,

Тут огорожа — ріка, там же — багато вершин,

З заходу пасмо гірське захищає це місто велике,

Знов же зі сходу пливе близько Фетіда під ним.

Сонцю назустріч це місто ріку посилає сусідню

Й перемагає воно горами дня, що згаса.





Феофан ПРОКОПОВИЧ

Прокопович Феофан (світські імена: Єлизар, Єлисей) — видатний український і російський письменник, культурно-громадський і церковний діяч першої половини XVIII ст. Народився 1677 р. у Києві. Рано осиротів, і ним опікувався дядько по матері. 1687 р. його віддали до Києво-Могилянської академії. Не закінчивши академії, 17-річний юнак вирушив у освітню мандрівку. Якийсь час він жив у Львові, потім три роки вчився в Римі у колегії св. Афанасія. Не закінчивши курсу теології, 1702 р. прибув до Почаєва, а в 1704 р. повернувся до Києва і став професором Києво-Могилянської академії — викладав поетику, риторику, філософію. З 1712 р. його призначено ректором академії та ігуменом Братського монастиря. 1716 р. Петро I викликав Феофана Прокоповича до Петербурга, де він став одним з помічників царя у духовних справах, був єпископом псковським (з 1718 р.), архиєпископом новгородським (з 1720 р.) і членом синоду. Помер 8 вересня 1736 р. у Новгороді.

Літературна і наукова спадщина Феофана Прокоповича велика й різноманітна. Він писав численні «слова» і проповіді, був автором курсів поетики, риторики, логіки, натурофілософії, математики, написав драму «Владимир» і чимало віршів українською, російською і латинською мовами.

«Слова», проповіді, окремі трактати, буквар друкувалися ще за життя Ф. Прокоповича. Протягом XVIII — XIX ст. деякі його твори видавалися багато разів, поширювалися у списках. У першому зібранні промов — «Феофана Прокоповича... слова речи поучительные, похвальные и поздравительные» (ч. I, Спб., 1760; ч. II, Спб., 1781; ч. III, Спб., 1785) — згадувались 22 поетичні твори Ф. Прокоповича. Майже всі відомі поезії Ф. Прокоповича вперше були надруковані у дослідженні І. Чистовича «Феофан Прокопович и его время», Спб., 1868, за різними списками.

У 1961 р. опубліковано зібрання літературних творів Ф. Прокоповича: Сочинения. Под редакцией И. П. Еремина. М. — Л., 1961, 502 с., до якого увійшли вибрані слова і промови, трагедокомедія «Владимир», поезії і трактат «Про поетичне мистецтво» в оригіналі й у перекладі з латинської мови. Поетичні твори Ф. Прокоповича у цьому виданні подано за рукописним збірником його творів другої половини XVIII ст., що зберігається в Державній бібліотеці СРСР ім. В. І. Леніна у Москві (ф. 178, Муз., № 3151).

У 1979 — 1981 рр. Інститут філософії АН УРСР і видавництво «Наукова думка» здійснили видання: Прокопович Феофан. Філософські твори в трьох томах у перекладі з латинської мови. До цього видання увійшли курси «Про риторичне мистецтво», «Логіка», «Натурофілософія або фізика», «Математика», історичні праці, вірші, листи.

Вибрані поезії Феофана Прокоповича подаються за виданням 1961 р. під редакцією І. П. Єрьоміна (с. 209 — 225). «Піснь світськая» друкується за виданням: Прокопович Феофан, Філософські твори. К., т. 3, 1981, с. 347 — 348. За цим же виданням подаються поезії, перекладені з латинської мови (с. 345 — 357).

«Епінікіон, сієсть піснь побідная о тоєйжде преславной побіді». — Написано влітку 1709 р. після Полтавської битви і надруковано того ж року в брошурі «Панегирікос, іли Слово похвальноє о преславной над войсками свейскими побіді...» К., Друкарня Києво-Печерської лаври, 1709, 2 + 9 арк. До брошури увійшло «Слово похвальноє», виголошене Феофаном Прокоповичем у Софійському соборі в присутності Петра I 24 липня 1709 р., і поема «Епінікіон». Того ж року у друкарні Києво-Печерської лаври брошура «Пенегірікос» була перевидана латинською мовою. «Епінікіон» був надрукований у ній латинською і польською мовами.

1 І отступник приять казнь, отчества враг велій... — Йдеться про Івана Мазепу (1644 — 1709) — гетьмана Лівобережної України (1687 — 1708), який прагнув визволити Україну з під московської влади. В 1708 р. виступив на боці Швеції. Після Полтавської поразкиї 1709 р. втік до Туреччини.

2 Уже брань десятоє літо начинаше... — Мається на увазі Північна війна, яка почалася в серпні 1700 р.

3 Марс — бог війни у міфології стародавніх греків.

4 Сам лев, іже многія устрашаше гради.., — Йдеться про шведського короля і полководця Карла XII (1682 — 1718), який на чолі шведської армії 1708 р. вторгся в Росію. У Полтавській битві 1709 р. шведська армія була розгромлена, а Карл XII втік до турецьких володінь.

5 Фаетон — персонаж грецької міфології; син бога сонця Геліоса. Правлячи батьковою колісницею, Фаетон не зумів стримати коней і вони, наближаючись до землі, ледве не спалили її. Рятуючи землю, Зевс блискавкою убив Фаетона.

6 Дая помощ, даби і лютую єхидну... — Єхидна — уніатська церква. Унія була проголошена на Брестському церковному соборі 1596 р.

7 Крест на стінах сіонських водрузиши златий. — Йдеться про характерне для багатьох творів української і російської літератури XVII — XVIII ст. побажання визволити з-під турецького панування Константинополь і відновити хрест на колишньому соборі св. Софії, перетвореному турками в мечеть.



Запорожець кающийся, — Вперше надруковано у вид.: Чucтович И. Феофан Прокопович и его время. Спб., 1868, с. 600 — 601.

На думку дослідників, у вірші мова йде про тих козаків, які пішли за зрадником Мазепою, а потім усвідомили свою провину і повернулися на Січ.



За Могилою Рябою. — Вперше надруковано у вид.: Чистович И. Феофан Прокопович и его время, с. 16, прим. 1. У вірші відбито один з епізодів російсько-турецької війни 1710 — 1711 рр. — битву, яка відбулася неподалік від молдавського містечка Рябої Могили 9 — 10 липня 1711 р. Феофан Прокопович на запрошення Петра I був учасником Прутського походу. У XVIII ст. вірш був поширений у списках.


Плачет пастушок в долгом ненастьї. — Вперше надруковано без імені автора у вид.: Курганов М. Г. Книга «Письмовник», а в ней наука российского языка... Новое издание, пересмотренное, поправленное и умноженное. Спб., 1777, с. 304. Кілька разів вірш передруковувався в XIX ст. у працях М. С. Тихонравова, В. М. Перетца, книзі І. Чистовича (с. 610). Вірш написано 1730 р., коли Фєофан Прокопович опинився у скрутному становищі перед наступом реакції, яка відмовилася від завоювань Петра 1. У тому ж році російський поет А. Д. Кантемір написав відповідь на вірш Феофана Прокоповича — «Песнь утешения на песнь пастуха Пимена, оплакивающего участь стада во время ненастья», де високо оцінив громадську і літературну діяльність Феофана Прокоповича.



О суєтний человіче, рабе неключимий. — Вперше надруковано у вид: Курганов М. Г. Книга «Письмовник», а в ней наука российского языка... Дата написання не встановлена.


Похвала Дніпрові. — Вперше мовою оригіналу (латинською) надруковано у вид.: Lucubrationes illustrissimi ас reverendissimi Theophanis Prokopowicz. Vratislaviae, 1733, c. 166. Вірш увійшов також до виданої Георгія Кониським поетики Феофана Прокоповича «De arte poetica», Mohiloviae (Про поетичне мистецтво, Могильов), 1786. В оригіналі і у перекладі російською мовою надрукований у вид.: Прокопович Фєофан. Сочинения, 1961, с. 265 — 266, 377 — 378). Українською мовою вперше перекладено В. Д. Литвиновим і опубліковано у третьому томі «Філософських творів» Феофана Прокоповича (1981, с. 345). «Похвала Дніпрові» написана, очевидно, ще до переїзду Феофана Прокоповича в Петербург.

1 Німфа Фетіда — за грецькою міфологією, дочка морського божества Нерея.

2 Титан — у старогрецькій міфології одне з імен бога сонця Геліоса.

3 Борисфен — назва Дніпра, вживана у творах античних істориків.


Польський кант. — Написано польською мовою, мабуть, ще у Києві. Український переклад М. Д. Роговича здійснено за рукописним списком, що зберігається в Центральній науковій бібліотеці АН УРСР (далі: ЦНБ АН УРСР) (ш. 526/II, 1748, арк. 15, зв. — 16) і вперше надруковано в журналі «Вітчизна», 1969, № 10, с. 178.


Жарт про Венеру, яка шукає свого сина Купідона; Також двовірші — поради-перестороги тому, хто згубне кохання собі запрошує. — Ці вірші вперше опублікували В. М. Нічик і М. Д. Рогович латинською мовою і прозовий переклад російською мовою в журн. «Русская литература», 1976, № 2, с. 93 — 94, за рукописним списком, що зберігається в ЦНБ АН УРСР (ш. 52.6/11, 1748, арк. 21, зв.). Українською мовою вірші переклав М. Д. Рогович.

1 Венера — у давньоримській міфології богиня кохання.

2 Купідон — у давньоримській міфології бог кохання.

3 Кіприда — одне з імен богині кохання Венери (у грецькій міфології — Афродіти).



Пісня світськая. — Вперше надруковано в журн. «Русская литература», 1976, № 2, с. 92, за рукописним списком, що зберігається в ЦНБ АН УРСР (ш. I, 174/ДА/П 664, арк. 39, зв. — 40). Твір написаний до переїзду Феофана Прокоповича в Петербург.

Подається за виданням: Прокопович Фєофан. Філософські твори: У 3-х т. К., 1981, т. 3, с. 347 — 348.


Про папський вирок Галілеєві. — Вперше в українському перекладі В. Д. Литвинова з латинської мови надруковано в журн. «Вітчизна», 1969, № 10 с. 177. Переклад здійснено за рукописним списком вірша, що зберігається в ЦНБ АН УРСР (ш. ДА/П, 298, арк. 864).

Подається за виданням: Прокопович Фєофан Філософські твори: У 3-х т. К., 1981, т. 3, с. 348.

1 Галілей Галілео (1564 — 1642) — італійський вчений-фізик, механік і астроном. З 1611 р. і до кінця життя зазнавав утисків церковників. Був відданий під суд інквізиції.

2 Стікс — за старогрецькою міфологією, одна з річок підземного царства.



Елегія, в якій блаженний Олексій розповідає історію свого добровільного вигнання. — Цей поетичний твір, написаний латинською мовою, вперше надруковано у вид.: Lucubrationes illustrissimi ас reverendissimi Theophanis Prokopowicz. Vratislaviae, 1733, c. 166. Як зразок пародії увійшов до видання поетики Ф. Прокоповича, здійсненого Г. Кониським «De arte poetica», Mohiloviae, 1786.

Латинський текст і російський прозовий переклад «Елегії...» вміщено У виданні: Прокопович Феофан. Сочинения, 1961, с. 246 — 249, 357 — 359. Українською мовою переклав Ю. Ф. Мушак.

Як дослідив О. Грузинський («Elegiae Alexii» Теофана Прокоповича. — Записки Українського Наукового товариства в Києві, 1909, кн. (V, с. 20 — 40), «Елегія...» Феофана Прокоповича є наслідуванням двох елегій (З і 4) римського поета Овідія з його першої книги «Скорбних елегій». В основу змісту взято відоме середньовічне «Житіє Олексія, чоловіка божого» в латинській, так званій мюнхенській редакції. Написання твору встановлено за часом навчання Феофана Прокоповича у римській колегії св. Афанасія в 1698 — 1702 рр.

Подається за виданням: Прокопович Феофан. Філософські твори: У 3-х т. К., 1981, т. 3, с. 354 — 358.

1 Гіменей — бог шлюбу у античній міфології.

2 Ведмедиця — сузір’я Велика Ведмедиця.

3 Яків — біблійний образ.

4 Зефір — у давньогрецькій міфології теплий західний вітер.



Опис Києва. — Вперше надруковано латинською мовою у вид.: De arte poetica. Mohiloviae, 1786, підготовленому К. Кониським (кн. 1, розд. IV, гл. III). Латинський текст і російський прозовий переклад вміщено у вид.: Прокопович Феофан. Сочинения, 1961, с. 243, 352 — 353.

Переклад українською мовою В. П. Маслюка вперше надруковано у вид.: Аполлонова лютня. Київські поети XVII — XVIII ст. К., 1982, с. 148 — 149.

Подається за цим виданням.

Курс поетики Фєофан Прокопович читав у Києво-Могилянській академії в 1705 р., тому датувати «Опис Києва» можна 1705 р.

1 Люцифер — у давньоримській міфології ранкова зоря (Венера).

2 Аврора — у римській міфології богиня ранкової зорі, світанку.

3 Геспер — у давньогрецькій міфології божество вечірньої зорі.

4 Фосфор — грецька назва Венери як ранкової зорі.






Див. також: Феофан Прокопович. ФІЛОСОФСЬКІ ТВОРИ В ТРЬОХ ТОМАХ







Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.