Попередня     Головна     Наступна

Георгій КОНИСЬКИЙ

ВОСКРЕСЕНІЄ МЕРТВИХ

ОБЩЕ УБО ВСІМ БУДУЩОЄ, НО СТРАЖДУЩИМ ВСІМ НЕПОВИННО В ВІЦІ СЕМ БЛАЖЕННО, А ОБИДЯЩИМ ГИБЕЛЬНО; В П’ЯТИ ДІЙСТВІЯХ В ПОЛЬЗУ ЧАЮЩИМ ОНОГО ПОКАЗАННОЄ ГЕОРГІЄМ КОНІЦКИМ, 1746

Пролог

Многим до злих діл тоє подаєт причину,

Что не хотять помишлять на свою кончину,

Паче же, что по смерті імущи согнити

Сумняться, как то может гной на суд ожити,

А коміков свойственна должность сицевая,

Єже учить, в обществі нрави представляя.

Тім в предлежащом ділі хочем із’явити

Воскресеніє мертвих імущеє бити

Всім убо безіз’ятно, однак не всім равно:

Єдиним погибельно, а другим преславно.

Внушім только охотно дійствіє в притворі,

Что когда на всемирном явиться позорі.

ДІЙСТВІЄ І

ЯВЛЕНІЄ 1

Земледіл , возвратившись от нив, сім’я проізросших, поминает о воскресенії тілес человічеських по подобію зерна, в землі гніющого і ростуща, іміющем буть.

Земледіл

Се нарочно виходил ниви оглядати,

Чи будет что по літу серпом пожинати.

Слава богу, недармо весну працювали

І долини, і горби пашні поровняли;

Не умерло, знать, в землі зерно ані мало:

Ба умерло все, да все ж і пооживало.

Тепера мні на пам’ять прийшла думка тая,

Что священик говорил в церкві, поучая,

Будто і тіло наше, хоча й гноєм станет

По смерті, но, як зерно, на страшний суд встанет.

Вірю тому: бо вижу сам, як в землі тліють

Сімена, а в колосі ростуть і ціліють.

Правда, поняти трудно, где би тоє тіло

Взялося, котороє на порох істліло:

Однак, кто даєт зерну стебло, колос, ості,

Той і порох оберне в тіло, в жили, в кості, —

Велика твоя сила, создателю боже!

Но кто тое запевне відати возможе,

Что будет діятися, когда з мертвих встанем?

Чи так, як стебло стеблу, і ми всі зостанем

Равні єдин другому? Невіжа, не знаю,

А ось ідет священик, єго іспитаю.

ЯВЛЕНІЄ 2

Священик , путем приключшийся, научает єго в сугубом воскресших тілес, сугубого ради по ділом воздаяній, состоянії,

Земледіл

Слово твоє я спомніл, ходя коло ниви:

Что, як зерно зогнивши, і ми встанем живи.

Но скажи, чесний отче, что посліжди буде?

Чи, як єдин человік, встануть так всі люде?

Священик

Зде в мирі всяко живуть і вмирають всяко, —

І на суд убо божий встануть неоднако.

Іний зде, как бог веліл, живот свой проводить, —

Другий противно тому вслід похотей бродить;

Іний питається, день і нощ работая, —

Другий живет, чуждіє труди поядая;

Іний за своє добро терпить узи, муки, —

Другий, добро отнявши, і самого в руки

Іщет, как би похитать, а когда похитить,

Мучить, донелі серце звірино наситить,

Подчас і смерті предасть. І такові убо

Людіє, живущії в сем світі сугубо,

Сугубо і встать імуть на суд тот всемирний —

Ін, как пшениця, ін же, як плевел, бездільний.

Знай же, что пшеницею Христос нарицаєт

Невинних, а плевелам злих уподобляєт.

А як пшеницю звозим в дом, користі ради,

Так бог благих заберет до своєй огради.

А злим тоє учинить, что ти в своєм домі

Чиниш як некорисним плевам і соломі:

В пещ їх адську, як снопов, велить положити.

Где будуть з дияволом вовіки горіти.

Се тебі здесь за случай вкратці із’являю,

Боліє о сем в церкві поучити маю.

Земледіл отходить.

Священик

Слава богу! не только нива нажить родить,

Но і слово божіє в серцу людськом ходить.

Сей человік о другой жизні помишляєт:

Плода убо добрих діл дух мой по нем чаєт.

Кант

Два рази сліп, кто впредь на смерть не взираєт;

Два рази глуп, кто встать по смерті не чаєт.

Посмотри, мой друг,

На солнечний круг:

Ввечеру заходить,

Поутру восходить, —

Пойдеш і ти в той же слід.

Вийди на степ і поле, посмотри на ниви,

Іспитай, что дієтся з твоїми засіви:

Гниють зимою,

Ростуть весною, —

Так і ти істлієш,

Посліжде імієш

Ожить по-прежнему ціл.

Ожил іногда мертвець, чтири дні смердящий,

Скоро іспустил Христос глас животворящий:

В той же самий тон,

Ізийдіте вон, —

Затрубить громкою

Архангел трубою,

Всіх нас зовущи на суд.

І что ж то було б, когда б на суд тот не встали?

Без мзди благії, злії б без казні остали.

Буде убо час.

Когда всяк от нас

Восприймет в награду

Муки чи отраду,

Койждо по своїм ділам.

ДІЙСТВІЄ II

ЯВЛЕНІЄ 1

Гіпрмен страждущи ізбіг от рук Діоктита обидящого, ісповідует озлобленія от Діоктита єму приключившіяся, іщет же і міста, гді би от него сокритись.

Гіпомен

Ах, крайнє мні, бідному, прийшло погибати!

Не довліло от мене іміній отбрати,

Не довліло мя честі у людей лишити,

Не довліло весь дом мой в конець розорити! —

Се уже і самого женет мя до гроба

Діоктит немилостив, каменна утроба!

Прошлой ночі утружден только стал дрімати,

Набігши посланнії начали ламати,

Двері: я обудившись не вім, что чинити:

Брошусь окном, за мною вслід воплющі діти!

Жена бідна осталась і стариця мати, —

Надіюсь, обі до уз місто мене взяти.

Где ж мні тепер подітись? гді критися буду?

Надіюсь, что пошлет слуг іскати мя всюду.

Ах, мні біда! не хощу, не хощу стояти

Больш з ним в тяжбі, не буду отсель нарицати

Моїм власного грунта; нива плодоносна —

Єго, єго ліс, єго лука сінокосна;

Не моя то мельниця, не мой і став чистий,

Не мой сад, не отчеський, — єго всі користи.

Нехай прийме записи купчих і духовних;

Нехай ізгладить моє і єдинокровних

Моїх ім’я, а своє пише як угодно:

Апеловать на него уже несвободно.

Апеловал, поки чим було просить суду, —

Тепер і кормитися не маю откуду:

Єдин домок остался, і тот весь розорен,

Без огради, без ворот, ні в чем не приборен.

Пусть і тот, когда хощет, в грунта свої впишет,

Точію яростію на мя да не дишет;

Нехай мя єдиною даруєт душею.

Да матер з уз свободить з женою моєю,

ЯВЛЕНІЄ 2

Діоктит з слугами, напавши на Гіпомена, велить єго в темницю отвесть; сам же величається могуществом злоби, обіщається Гіпомена убить.

Діоктит

Се он, се соперник мой, ловіте, ловіте!

В’яжіте! куйте, тотчас в темницю ведіте!

Гіпомен

За что ковать і в’язать? Ґвалт, панове, люде!

Виноват ли в чем тебі, — суд на тоє буде.

В’яжуть.

Діоктит

Буде, сподійся! Скоро ведіте в темницю,

Приставте стрещи єго стражей четверицю!

Отводять. Сам говорить.

Что он мні «суд» говорить? ніт он тоє знаєт,

Что Діоктит на суді і сам засідаєт:

Начнет на мя челом бить, буду отрішенний,

Да будуть судить мої єдиномисленні, —

Чи не могуть ті зділать єму волокити?

Чи не знають прав к моєй часті накрутити?

А буди би стал на мя апеловать вишшие,

І в вишшем суді маю патронов ізлишше;

Нехай только кто схощет правду защищати,

(Капшуком трусить.)

А сей мой Юда малой может доказати:

Осліплю очі дарми, руці пліню мздою, —

Хто би он і святий, потягнет за мною.

(З гнівом говорить.)

Іли як маю тую деньгу розточати,

А з харпаком безчесно на суді стояти?

Лучше приб’ю єго в смерть, а тоє самоє

За голову заплачу, а хоча й і вдвоє.

Не стою о тисячу: і другії знати

Будуть, как Діоктиту грунтов не вступати.

Кант

Как внішний мир сей зрится человіку?

Хотіл би з ним жити довіку:

Но ізволь розсудить, —

Как з тім вік заложить,

Іже і сам кончиться?

Се єлика суть нам в нем пожеланна,

Вся кратка, вся непостоянна,

На всяку годину

Приємлють ізміну

І кто їм увіриться?

Взищу ли в нем слави,

Власті ль і держави, —

Но когда смерть прийдет,

Тогда ли снійдет

Слава в гроб со мною?

Тогда, сій во гною,

Ким імію владіти?

Красоту ли тіла

Возлюблю до зіла, —

Єда ли вічна

Твар краснолична?

Когда плоть ув’янет,

Сама кость останет,

Сладко ли на ню зріти?

Аще ли красні созижду подати,

Аки би вік в них обитати,

Но как їх лишуся

І в гроб преселюся,

Кому там по мні будуть?

Дружину ли вірну возимію,

Чадами ли розбагатію?

Но і тії сами,

Точію до ями

Проведши, мя забудуть.

Чили мні со скоти

Угождати плоті?

Начну ли до сласти

Пити до ясти,

Но се больш посліди

Черву будуть сніди

От чрева утученна.

Составлю ли лики

Весь день да музики?

Но в день ли остатний

Будет приятний

Глас труби ужасний,

Шум і троскот страшний,

Мира огнем зажженна?

Убо мні лучше з миром попрощаться,

Всіх єго прелестей остаться:

Багатства лукава,

Зиск, честь і слава

Пущай з ним погибаєт!

Лучше от мира к богу приступити,

Мал час сей єму послужити;

А он человіку

Дати в оном віку

Вся вічна обіщаєт.

Потерпім в сей жизні

Біди, укоризни,

Всю напасть і вражду,

Алчбу і жажду:

Нехай наситимся,

Нехай насладимся

Безконечно о бозі,

Сіймо, не стужаси,

Слези по вся часи:

Прийдет рукояти

Радості пожати, —

Тогда пожнем тая,

Не ослабівая,

В небесном чертозі.

ДІЙСТВІЄ III

ЯВЛЕНІЄ 1

Терпінія лице просить у бога Гіпомена от бід свобожденія, Діоктиту же отмщенія.

Терпініє

О боже правосуде, создателю віков,

Призирающий на вся діла человіков!

Призри на Гіпомена і безчеловічна

Діоктита, і увижд їх діла различна:

Той от юності в страсі твоєм воспитанний,

А сей от млада навик всяких злодіяній;

Тот, что іміл, чрез труди іміл непрестанні;

Сей, что імат, от татьби імат і обмани;

Той посліднего нищим не жаліл укруха,

А сей не любить бідних прощаков і духа;

Тот иікоєй нікому не зділал обиди,

Сей обидил братію, плем’я і сосіди;

Паче же прочіїх сего Гіпомена бідна

Обрал, ограбил, знищил до руба дослідна,

Нині єще зверх того в узилищах мучать,

Пока, время ізбравши, муками удручать.

Боже! Ти правда вічна, твой нелицемірен

Суд єсть, сам во всіх своїх ти словесіх вірені

Ти ж обіщал всім воздать достойную міру —

Зло злим, благим благоє, комуждо по ділу:

Чему ж на Діоктита не послеши молній?

Чему не ізлієши ток щедрот довольній

На Гіпомена? Іли поне в нагороду

Даждь от рук мучителя, даждь єму свободу!

ЯВЛЕНІЄ 2

Отради лице обіщаєт, что прошеніє єя не в сей, но в грядущий вік, вскорі приспівшей разно обоїм, Гіпомену і Діоктиту, смерті, до ізбитка ісполниться.

Отрада

І діла обоїх зрить оком недремлющий,

І глас твой слухом слишить бог вездіприсущий.

Обаче, чего просиш, не імат ти дати;

Дасть, конечно, но нужно мало почекати.

Праведно опреділил злим воздати злая;

Обаче, яко отець, чадом не желая

Гибелі, долготерпить даже до кончини, —

А ось престанет грішник от своїх безчиній:

Не радується-бо бог, як кто погибаєт,

Тім і праведний гнів свой далій отлагаєт.

Не раз же і благим облк награждати.

За большо терпініє большую отдати

Честь хотя. Что думаєш, когда Гіпомену

За шмат, за п’ядь грунта всю покорить вселенну?

Когда за лісок воздасть прекрасний рай цілий?

За млинок превиспрняя круги зо світили?

Когда за пляцик узкий, за домок убогий

Отведет в небеснія жилища-чертоги?

Как сей трудник возляжет на ложі покоя,

Как прохлаждатись станет послі вара-зноя;

Как за худіє руби одієт багряні

Ризи, за пояс усмін возьмет златотканний;

Как вмісто безчестия на главу повстини

Восприймет от алмазов вінець многоцінний;

Как от плоті раненой протечет світ чудний,

За темницю твар блиснет как солнце в полудни:

Вся сія вдруг пріємши, что Гіпомен будет?

Думай! Настоящих зол, аки сна, забудет;

Собудуться же на нем вся та непремінно,

Когда от сего прейдет житія на іно.

А когда прейдет? Відай только, что не видно;

Время бо жизні єго приближись послідно:

Се днесь Діоктит єго без милості бієт,

Абіє же от сих ран Гіпомен почієт.

Терпініє

О, когда слава сія єму отложенна,

Нехай больш б’ють, терзають, мучать Гіпомена!

Отрада

Не будуть. Терпінія міра ісполнися:

Се бо і Діоктита гибель приближися.

ДІЙСТВІЄ IV

ЯВЛЕНІЄ 1

Гіпомен, в полусмерть прибитий от Діоктита, весело, з упованієм блаженного воздаянія умираєт.

Гіпомен

Получил, чего іскал, Діоктит суровий:

Наситился, как хотіл, звір той моєй крові,

О, багатства і грунта, всіх зол мні причина!

Бодай я вам нікогда не був в господина!

За вас я вкруг по тілу плітьми ізбієнний,

За вас в руках і ногах кості сокрушенні,

За вас тростю до мозгу глава мні пробита,

За вас мушу умирать от рук Діоктита!

Ах, не могу стояти! (Ложиться.) Тяжко і лежати,

Ах, болять кості, глави не могу подняти.

Нема кому помогти, обв’язати рани:

Домашнії безвісно всі суть розогнані.

О, бідній Гіпомене! Чего ти дожился!

Таки-то і ти сея жизні насладился!

Но благодарю бога, что так приключилось:

Се бо, хотя все тіло смертно розболілось,

Духом чтось радостноє в себі ощущаю,

Сколько крат о будущой жизні помишляю:

А ось, може, по смерті вмісто сих стенаній

Пройду даже в дом божий, в гласі радованій.

Пообіщал Христос-бог страждущим безвинно

Небесноє царствіє дати непремінно.

Боже мой! і я грішен у тебе состою:

Правда бо наша, як руб нечист пред тобою;

Но ти, Христе, ходатай, — для твоїх страданій,

Твоїх ради нещадних кровеізліяній,

Во всем ціло оправдан бути уповаю,

Себі ж, своей заслузі, нічто не вміняю.

Аще туне пострадах, твой то, Христе, бяше

Дар, твоя помощ, твое діло, а не наше.

Смерть заглядаєт в очі — і содригається.

Ах, что мні в очах зриться? Призрак нікий странний,

Подобно се союз мой розрішить посланний!

Где мої сироти? се уже умираю...

Смерть косою прикасається до шиї, — і іспущаєт дух.

О боже, на твой їх всіх промисл возлагаю!

Ти сам о них попечись, за отця їм стани,

А мой дух уже прийми, прийми в своя длани!

ЯВЛЕНІЄ 2

Два приходять нищії і, сожалія о скорой смерті Гіпомена, относять єго тіло до гроба.

Нищий 1

Что се лежить, о друже? П’яний іли спящий?

їли чи не Гіпомен, послі мук болящий?

Видіх-бо, в Діоктита как он бил мучимий.

Нищий 2

Ах, он єсть! Но уже мертв і неподвижимий!

О нещастіє наше! Кто бо от нас нищий

Тощ от него отишол? Когда сам он пищі

Вкусил? Ах, как случилось живот окончити!

Не знають розпуженні о сем домовити!

Ми убо тіло єго, вомісто прислуги

Вземше, к церкві отнесім; а собравше други,

Отпоєм з священиком надгробноє тілу,

Висиплем же і в пам’ять большую могилу.

ЯВЛЕНІЄ З

Діоктит, з п’янства розболівся, з огневиці умираєт, которого слуги в храмину односять.

Діоктит

Что то, о тунеядці?

Нищий 1

Несем Гіпомена

Мертва.

Діоктит

Знать, з п’янства умре,

Нищий 2

Всего уязвленна

Обрітохом.

Діоктит

Несіте ж, в гної загребіте,

Іли тіло песіє псом в снідь отдадіте.

Нищії отходять.

Тепер-то радоватись мні би подобало,

Что уже соперника моєго не стало;

Но не знаю, что се так за недуг напрасний

Приключился мні з утра і небезопасний:

Главу і кості ломить, коло серця нудно,

В обоїх боках колет і дихати трудно,

Дрож всего пронимаєт (содригаєтся), спухли везді жили,

Жажда незносна, язик будто огорілий.

Не лишнєє ж і випил: по гавсту вначалі

Водки сердечной з другом ізпили, а далій

Вина, може, з полвідра, наконець, слив’янки

Розхожой не больш було, как по чтири склянки.

Да се ж не первина пить, і побольш писалось, —

Тепер мні, не відаю, что такоє сталось!

Дайте мні тілько водки і м’ягкоє ложе!

Отходять слуги за ложем.

Как вип’ю гавст і засну, а ось мні поможе.

(Сон сказуєт.)

Єще ж, кромі болізні, смутил мя вчерашній

Сон злий: се бо видіх мой образ преужасний:

По рукам і по ногам тяжкіє окови,

Вкруг гадюки, моєя упієнні креві;

Сверх того, предо мною видіх Гіпомена,

В славу несказанную світло облеченна, —

Той на мя много дерзал; аз в біді толикой

Трепетах пред ним, как лист от бурі великой.

Что ж сей сон мні віщаєт? За того ль достоїть

Нища мене казнити? Кто на мя настоїть?

Гіпомен у гноїщі лежить, а не в славі.

А буди сон вічну казнь возвіщаєт яві,

Нехай бог мене пошлет на различні муки,

Нехай всего лютіє ізоссуть гадюки,

Хоча й принужден буду вся сія терпіти, —

Тілько би Гіпомена в славі не видіти.

Приносять ложе і водку в фляшці.

Ляшку! дай только фляшку!

(Пієт і, напившись, кричить.)

Ах, незносно горе!

Огню ізлив на серце, аки ножем поре

Внутрность моя! Вижу: прийшло погибати!

(Ложиться на ложе.)

Як же тепер імію грунта оставляти?

Что ділать з імінієм? что денег з сумою?

Не приберу способу, как забрать з собою.

Смерть рубаєт.

Что я говорю забрать? Се уже правая

Рука заклякла,

Тож рубаєт.

се же клякнет і другая;

Ноги зовсім отняло!

Отрубуєт все.

Уда ні єдина

Не чую...

Нападаєт Смерть.

Великая в умі мішанина...

(Мало полежав, схвачується.)

От-от Ппомен стоїть, — пойміте воскорі!

Бийте! не смотріть на то, что в світлом уборі!

(Упавши, захарчал і умре.)

Слуга 1

Дойшол уже пан.

Слуга 2

Так єст: уже бо не дишет.

Нехай же себі тамо Гіпомена іщет.

Слуга 1

А нам что ділать?

Слуга 2

Тіло отнесім в полати,

А за службу поіщем самі себі плати.

Кант

Кто виноватий,

Суду предстати

Уже конечно боїться;

Однак человік

В нинішній вік

Может себі розмислиться:

Іли неправдивий,

Іли нерадивий

Будет мой судія;

К томужде і я

І маю,

І знаю

Подкупить,

Упросить, —

Негли прав буду!

Іли не постоїть,

Кто на мя настоїть;

Іли напослідок

Лживий встанет свідок:

Неважко

Присяжно

Поклястись,

Да спастись

Тільки би суду!

Может ли сію

Іміть надію,

Кто на суд божий предстанет?

За страх єдиний

Тамо повинний

Єдва ли в себі останет:

Как труба затрубить,

Всі думки погубить;

Как сядет ревнивий

Судія во гніві,

Как совість,

Вся повість

Ізлічить,

Уличить,

Чим ізвинутись?

Станет правда тамо

Грішним в лице прямо,

Взищет беспокойно

Казні їм достойной;

Казнь вічна

Различна

Готова,

До слова, —

Как ізбігнути?

І в смертний ізвіт

Таковий совіт

В нинішном віці буваєт.

Мука ль ужасна,

Однак дочасна —

Смерть ю вскорі прекращаєт,

Но там муки люті

Ввік не перебути.

Всяк смерті желаєт;

Но смерть гонзаєт;

Вседневно

Огнь ревно

Їсть тіло, —

Да і ціло

Вящших мук рада,

Черв неусипаяй

Гризет непрестаяй;

Огненная купель

Сіра да жупель

Во аді,

Во смраді,

Во муках,

В гадюках

Ність там пощади!

ДІЙСТВІЄ V

ЯВЛЕНІЄ 1

Ізводить Диявол от ада Діоктита, которий показуєт казні, єму наложенниє за обиди.

Діоктит

Ах, горе мні! горе мні! Отець мой і мати,

І день, в онь же родихся, і час тот проклятий!

Диявол

Ступай, не опирайся!

Діоктит

Куди мні ступати?

Диявол

Туди, гді тебі срамно лице показати.

Помниш ли Гіпомена?

Діоктит

І как позабути,

Єго же ради мушу вся сія терпіти!

Диявол

Єго-то убо ради нині в сія етрани

Велено тя ізвести з геєнськой отхлани,

Даби он увиділ суд божий неумитний,

Безмездний, безпоблажний і безволокитний.

Діоктит

Ах! он ли возрить на мя, на головню ада,

На брашно змієв і снідь гризущого гада?

На лице, єже в мірі з єго добр світліло,

А нині вокруг геєнським огнем огоріло?

На плоть, яже з грабительств і татьби блещалась,

Нині вмісто риз світлих кров’ю обліялась?

Руці, яже невинних бить були пространні,

Нині нерішимими узами зв’язанні.

Нозі, яже спішились грунт чужд похитити,

Нині за то в тяжкіє окови залиті?

Всего, глаголю, в біді, в ранах, в струпах, в гною

Аще узрить Гіпомен, обижденний мною.

Муки до муки єще приложить великой,

Посміваяся моей пагубі толикой.

Не хощу убо єго нікогда же зріти, —

Лучше веди мя паки в подземнія кліти!

Диявол

Постой, не спішись. Коєй чаєш там отради?

Мучитися настоїть без конця во аді.

Діоктит

Ах! то бо найтяжчайше, что конця не будет;

Сколько ни мучитися, єще преізбудет,

Попливуть літа, аки краткіє годвви,

А грішникам ве буде в муках переміни;

Протекуть тисящами і тьмами тем віки,

А грішнії пребудуть в аді человіки;

Не станет числа далій, забудем начатку,

А і тогда не дождем мученій остатку.

О, когда би я о сем помишлял був в світі,

Лучше би сам був желал обиженним бити,

А тепер ніт да кто мя от ада ізбавить!

Поне братії моєй нехай кто об’явить,

Кої, по-моєму, і нині обіжають, —

Ах! ах! что їм слідуєт, нехай тоє знають!

ЯВЛЕНІЄ 2

Гіпомен, з ангелом от блажества ізшедши, посмівається Діоктиту; отславше єго в ад, преізбиточноє за терпініє вічних благ воздаяніє ісповідуєт.

Гіпомен

Что се за страшилище?

Ангел

Діоктит, з геєни,

Жестоким, як видиши, стражем; ізведенний.

Гіпомен

Ти ли єси, Діоктит?

Діоктит

Я, я, окаянний!

Ти кто ж єси толь світел і толь преізбранний?

Ангел

Гіпомен, ограбленний і убит тобою,

Се єсть.

Діоктит

Той, которий єсть загребен во гною?

Єго же судих в жизні за безумна вину?

Єго же мніх безчестен ісход і кончину?

Како в синіх божіїх нині той вмінися

І в лику святих жребій єго положися?

Аз заблудих от путі правди, осліпленний

І от сонця істини не бих просвіщенний.

Се яко в поднебесних молнія блистаєт,

Сице Гіпомен нині лучами сіяєт!

Гіпомен

Чудишся, окаянне, днесь моєму світу?

Дивлюся непомалу і я Діоктиту:

Почто тепер на мене рук не простираєш?

Почто вінця і світлих риз не отнимаєш?

Чому мя не бієши? Се пліти готові!

Діоктит

Ах! Не прикасайся їм: змії суть сурові,

А не пліти! Пожалуй, ругатись престани,

Вели уже отійти в подземніє страни.

Гіпомен

Іди, поспішай во ад, погибельний сину,

Не смущай очес моїх, зрящих бога вину!

Діоктит

(отходить і отходя говорить)

О горе мні! Горе мні! Отець мой і мати,

І день, в оньже родихся, і час той проклятий.

Гіпомен

Благословен бог, что сей ізбавил мя часті,

Что не дал в руки сего мучителя впасти!

Сіть єго сокрушися; аз же ізбавленний,

Яко птица до небес легко вознесенний.

Земная імінія как днесь поминаю,

Против небесних тія гной бить воміняю.

Грунта мої нині суть небеса широкі;

Ліс мой — Едем прекрасний стоїть на востокі;

Мельниці мої — світил небесних кружала,

Пруда води животной чистіє криштала;

Дом мой — чистоє злато, камень многоцінний;

Домашніє — прекрасні ангельскіє чини.

Недостойні воправду биша мої страсті

До ізбитка благ вічних возданной мні часті!

Когда б кому от земних поне то приснилось,

Страдать, аки пировать, самому б хотілось.

А что ж єще об оной возглаголю славі,

Юже імам, божіє зряще лице яві?

Неісповідима єсть; внегда понімаю,

Серцем, аки от сонця воск, ізтаєваю.

Не могу на сем місті боліє медліти, —

Тецім насищатися той слави со клевріти!

Кант

Вшедши, душе, в світлость святих,

В жребій благих

В місто крова

Дивна, нова,

Всіх страданій,

Как мечтаній

Сонних, позабуди!

Се по всяк день празник велій,

Шум веселій,

Ангельський хор,

Святих собор —

Сей в тимпанех,

Тот в органех —

Гримлють повсюду:

Плач з тугою,

Вопль з бідою,

Проч ізгнанний

От той страни!

Смотри убо на клевріти,

Отри слези от ланіти,

Возпой пісні

Всеутішні,

Тріумфальні,

Безпечальні.

Позабуди впред стенати,

По-прежнему воздихати

Отвикай:

Ність кто би там позавиділ

І обиділ;

Всім пространно

Небо данно:

Прохожатися,

Прохлаждатися

Повсюду вольно.

Ність убогих, всі багаті,

Ходять в златі;

Ність подданних

Калік, странних, —

Всі пригожі,

Всі вельможі,

Всего довольно.

Ність там сору.

Ні в чем спору,

Злоби, вражди,

Отмщать жажди,

Брані, раті там не слишно,

Не видати дружби внішной;

Между всіми

Нерушимий

Союз дружби,

Лесті чуждий.

Не уміють притворяти

І не могуть ухищряти

Друг друга.

Затім, душе, в сей дружині’

Сущі нині

Без боязні

Неприязні,

Несказанной,

Тебі данной,

Утіхи вкушай.

Прийми ризи неістлінні,

Многоцінний

Лавр на главу:

Вся во славу

Облеченна,

Просвіщенна,

Лучами блистай.

Пройди многи

Сквозь чертоги

Позлащенні,

Іспещренні!

Ангел чинми обстоїма,

Святих лики проводима,

Купно іграй

І возпівай:

Благословен

Всіх виновен

Бог єдиний, в тройці чудній, —

Хвально ім’я єго буди

Вовіки!

ЕПІЛОГ

Два лиця живі по смерті в дійствії явленні, —

По приміру том весь мір будет оживленний:

Єдин Діоктит злобний принял муки люті,

Но приміром тим всім злим мук не ізбігнути;

Єдин Гіпомен дойшол блаженної слави,

Но приміром тим дойдуть блаженства всі праві.

Толико можем сіє утверждать свободно,

Єлико єсть з священним писанієм сходно:

Притвор бо сей на прямой положен основі, —

Что глаголет, то стоїть і в божієм слові.

Буди ж з погрішенієм, что в дійствії бяше,

Прощеніє скудості подадіте нашей.

Георгій КОНИСЬКИЙ ВОСКРЕСЕНІЄ МЕРТВИХ

Вперше надруковано у вид.: Летописи русской литературы и древностей, издаваемые Николаем Тихонравовым. М., 1861, т. III., c. 38 — 58 (Смесь и библиография). За шістьма списками XVIII — початку XIX ст. п’єсу опублікував В. Рєзанов: Драма українська. І. Старовинний театр український. Драми-моралітети. К., 1929, вип. 6, с. 153 — 184.

Драма-мораліте Г. Кониського «Воскресеніє мертвих» написана у 1746 — 1747 рр. і поставлена на сцені Київської академії у 1747 р., коли її автор викладав тут курс поетики.

Подається за виданням 1929 р.

Кониський Георгій (світське ім’я Григорій) — народився 20 листопада 1717 р. в Ніжині в сім’ї бургомістра, у 1743 р. закінчив Київську академію, став ченцем Києво-Печерської лаври в 1744 р., з 1745 р. почав працювати в академії спочатку вчителем, потім професором, префектом і ректором, читав курси поетики, філософії і богослов’я. В 1755 р. висвячений в сан білоруського єпископа, 1783 р. став архієпископом. Жив у Могильові, де відкрив школу. Помер 13 лютого 1795 р.

Багатогранна літературна діяльність Г. Кониського відбувалась у Києві і Могильові. Він писав українською, російською, польською і латинською мовами, уславився як проповідник, автор філософських, поетичних і драматичних творів. Багато уваги приділяв боротьбі з унією.

До драми Г. Кониського додано п’ять інтеремедій.

П’ять списків драми зберігаються у ЦНБ АН УРСР у Києві (див. Петров Н. И. Описание рукописних собраний, находящихся в г. Киеве, № 195, 426, 477, 478, 693).

¹ Гіпомен — з грецьк. той, що терпить.

² Діоктит — з грецьк. гнобитель.

Попередня     Головна     Наступна