Попередня       Головна       Наступна

НЕСТОР

ЖИТІЄ ПРЕПОДОБНОГО ОТЦЯ НАШОГО ФЕОДОСІЯ, ІГУМЕНА ПЕЧЕРСЬКОГО [1]

Господи, благослови, Отче!

Дякую тобі, Владико мій, Господи Ісусе Христос, що обрав мене, недостойного, оповідати про святих угодників твоїх, бо спочатку написав я про життя і про вбивство і про чудеса святих і блаженних страстотерпців Бориса і Гліба [2], що змусив я себе і за другу оповідь взятися, що вище моїх сил, і недостойний — невіглас і нерозумний. До того ж і не навчений я ніяким мистецтвам, але згадав, Господи, слово твоє, що гласить: «Якщо маєте віру, як зернина гірчична, і скажете горі цій: зійди і впади в море, то послухається вас». Це мав собі на думці я, грішний Нестор, і, отримавши надію, залишився з вірою у твою силу, Господи, і поклав початок писанню про житіє преподобного отця нашого Феодосія, що був ігуменом монастиря цього Святої владичиці нашої Богородиці; його ж і день успіння зараз поминаємо, славу творячи йому. Тож, згадуючи, браття, житіє преподобного, не описане ніким, печаль тамував щоденно і молився Богу, щоб обрав мене все описати про життя богоносного отця нашого Феодосія. І ті чорноризці, що після нас будуть, прийнявши писання і прочитавши його, побачать доблесть мужа цього, восхвалять Бога й угодника його, і зміцняться на інші подвиги, бо в цій країні явився муж такий і угодник Божий.

Про це і сам Господь провіщав: «Багато прийде зі сходу і заходу і спочине з Авраамом й Ісааком та Яковом у Царстві Небеснім», а також і: «Феодосій вищим став за древніх отців, життям наслідуючи святого і першого початківця чернечого чину, великого ченця Антонія [3]. І те дивно, що пишуть у книгах отців: «Слабким бути останньому роду»; цього ж Христос в останньому роді обрав своїм учнем і пастирем ченців, бо змолоду життям праведним славився, добрими ділами, а найбільше — вірою і розумом. Про нього ж звідси почну оповідати — із самого початку житіє блаженного Феодосія.

Послухайте, браття, з великою увагою, бо розповідь ця сповнена користі для всіх слухаючих. Молю ж вас, о любі, не осудіть незнання мого, бо сповнений я любові до преподобного, заради цього спокусився написати все це про святого, цього ж і дотримуюсь, не про мене сказано буде: «безтямний рабе лінивий, подобало б тобі дати срібло моє в ріст, і я прийшов би і забрав його з прибутком». Тому і не слід, браття, таїти чудеса Божі, як Бог сказав учням своїм: «Що говорю вам у темряві, понесіть на світло, що говорю вам на вухо, проповідуйте в домах». Це на успіх і на добро послідовникам моїм написати хочу, і, за це Бога славлячи, приймете гідну нагороду. Бажаючи оповідь розпочати, спочатку молюся Господу, промовляючи: «Владико мій, Господи, Вседержителю, що даєш благовірним, Отче Господа нашого Ісуса Христа, прийди на допомогу мені й просвіти серце моє на розуміння заповідей Твоїх і на восхваління святого угодника Твого, да прославиться ім’я Твоє, бо Ти є помічником усім, благаючим до Тебе на віки вічні. Амінь».

Місто є, звідси, від Києва, міста столичного, п’ятдесят поприщ, що називається Василів [4]. У ньому жили батьки святого у вірі християнській і зі всякими благочестями. Народили ж блаженну дитину цю, у восьмий день принісши її до священика Божого, бо є звичай християнський давати ім’я дитині. Священик, глянувши на маля і серцем відчувши, що воно змолоду Богу віддасться, назвав його Феодосієм [5]. Як минуло сорок днів дитині, охрестили її. Маля ж, виростаючи, опікалося батьками своїми, і благодать Божа була з ним, і Дух Святий змолоду вселився у нього.

Хто осягне милосердя Боже! Бо не обрав він ні з премудрих філософів, ні від володарів міст пастора і вчителя ченцям, і прославиться за це ім’я Господнє — як не прославлений премудрістю виявився мудрішим за філософів. О таємнице з таємниць! Звідки не очікували, звідти засіяла нам зоря пресвітла, як у всіх країнах побачили світло її, зійшлись до неї, всім знехтувавши, щоб її світлом насолоджуватися. О блага Божі! Спочатку місце обравши і благословивши, сотворив поле, на ньому буде пастись стадо богословесних вівців, поки пастуха не обере [6].

Батьки блаженного переселилися в інше місто, що Курськом називається, як повелів князь, а я кажу — Бог так захотів, і там просіяє життя славного отрока, нам же, як і повинно статися, зі сходу зоря зійде, збираючи навколо себе багато інших зірок і чекаючи сонця праведного, Христа Бога, і говорячи: «Це я, владико, і діти, виховані духовною їжею твоєю; і це, Господи, учні мої, цих я до тебе привів, навчивши всім мирським нехтувати і тебе, єдиного Бога і Господа, любити. Це, Владико, стадо богословесних вівць твоїх, і їм же з мене ти пастуха зробив, і я випас їх на Божественному твоєму полі і привів, зберігши їх чистими і непорочними. І сказав Господь йому: «Рабе блаженний, примноживший даний тобі талант, прийми уготований тобі вінець й увійди у радість Господа свого». І промовив до учнів його: «Прийдіть, блаженне стадо, славного пастуха богословесні вівці, що заради мене голодували і трудилися, прийміть уготоване вам царство до сотворення світу».

Так і ми, браття, будемо вартими і братимемо приклад із життя преподобного Феодосія та учнів його, їх же тоді поперед себе послав він до Господа, і почуємо голос, що від Владики і Вседержителя лине: «прийдіть, благословенні Отцем моїм, прийміть уготоване вам царство».

Ми ж розпочнемо знову оповідь про святого цього отрока. Ріс тілом і душею, прагнув до любові Божої, ходив щодня у церкву Божу, слухаючи божественні книги з великою увагою. Ще ж і до дітей, що гралися, не наближався, як у них у звичці є, а нехтував грою їхньою. Одяг його був старий і в латках. 1 багато раз умовляли його батьки одягти чистий одяг і піти гратися з дітьми. Він же цього не слухав, а хотів бути, як один із найубогіших. До того ж велів віддати його на навчання божественним книгам до священика, як і зробили. І швидко вивчив він усю грамоту, і всі дивувалися з премудрості й розуму дитини і з швидкості її навчання. Про покору і смирення його хто розповість, якими славився в ученні своєму не лише перед вчителями своїми, а й перед всіма, що вчилися з ним?

У той же час батько його зустрів кінець життя свого. Було тоді божественному Феодосію тринадцять років. Відтоді став він на працю ще більше хапкий, як ходив з рабами на село і працював з великою смиренністю. Мати ж утримувала його, не веліла так робити, просячи його одягтися у світлий одяг і піти гратися зі своїми однолітками. Говорила йому, що ходячи так, він і собі, і своєму родові докір робить. Він не слухався її, і часто у великому гніві на нього вона била його, бо тілом була сильна і міцна, як чоловік. А якщо хто не бачив її, а чув її голос, то думав, що це чоловік.

Тим часом божественний юнак думав, як і яким чином спасеться. Так почув він про святі місця [7], де Господь наш Ісус Христос у плоті ходив, і захотів там побути і поклонитися їм. І молився Богу, говорячи: «Господи, Ісусе Христе мій! Почуй молитву мою й обери мене сходити у святі твої місця і з радістю поклонитися їм». І так часто молився йому, і прийшли мандрівники у місто те, побачивши їх, зрадів божественний юнак і підійшов поклонитися їм і, любо поцілувавши їх, спитав, звідки і куди йдуть. Вони сказали, що від святих місць ідуть, і як Бог велить, хочуть знову вирушити туди. Святий умовляв, щоб узяли його із собою у супутники. Вони ж обіцяли взяти його із собою і довести до святих місць. Почув блаженний Феодосій, що пообіцяли йому, зрадів і пішов додому. І коли хотіли мандрівники рушати, сповістили юнакові про свій відхід. Він, вставши вночі і не сказавши нікому, пішов із дому свого, не маючи із собою нічого, окрім одягу, в якому ходив, та й той старий. І так пішов з мандрівниками. Милосердний Бог не дозволив йому піти з країни цієї, бо його ще у материнському череві обрав він бути пастухом богогласних вівць у країні цій, і пастуху йти звідси, бо опустіє поле, яке Бог благословив, і бур’ян, і вовки розведуться на ньому, а стадо розійдеться.

Через три дні дізналася мати його, що пішов він із мандрівниками, і подалася услід за ним, узявши із собою одного сина, який був молодший за блаженного Феодосія. І так гналася за ним довгими шляхами, і наздогнавши його, від люті й гніву мати схопила його за волосся і кинула на землю, і своїми ногами його пхала, і докоряла мандрівникам, і повернулася додому, ведучи його зв’язаного, наче злодія. І так, одержима гнівом, прийшовши додому, била його, поки не знесилилась. І після цього увела в дім його і, прив’язавши, зачинила і пішла. Божественний юнак, приймаючи все це з радістю, молився Богу, дякуючи йому за все це. Через два дні мати прийшла до нього, звільнила і подала йому їжу, але, ще будучи гнівом одержима, закувала ноги його у кайдани, так наказавши ходити, остерігаючись, щоб не втік він від неї. І так ходив він багато днів. Після того, змилувавшись над ним, почала просити його, щоб не тікав від неї, бо любить його більше за інших і через те не може жити без нього. Коли він пообіцяв, що не піде від неї, зняла кайдани з ніг його, наказавши йому діяти за своєю волею, як він хоче. Блаженний Феодосій повернувся до першого свого подвигу і ходив у церкву Божу Щодня. І бачачи, як часто не буває літургії через те, що не випікаються проскури, опечалився дуже з того і надумав сам смиренно піти на справу цю. Так і зробив: почав пекти проскури і продавати, і якщо мав прибуток, віддавав його жебракам. На останні гроші купував Жито, власноручно молов і знову пік проскури. Це так Бог повелів, Щоб чисті проскури приносилися до церкви Божої від непорочного і неоскверненого отрока. І так провів він дванадцять років, а то й більше. Усі ж його однолітки сварилися і докоряли йому, що він так живе, бо ворог навчав їх. Блаженний же з радістю приймав все це, у мовчанні й смиренні.

Із самого початку ненавидячи добро, ворог-злодій побачив себе переможеним смиренням богословесного отрока і не спочивав, намагаючись відвести його від такого діла. Мати ж, не бажаючи бачити сина осудженим, почала говорити з любові до нього: «Прошу тебе, дитино, залиши такі діла, бо сором несеш ти роду своєму, і не можу чути вже докорів усіх на тебе і твої діла. І не слід отроку робити такі діла». Але зі смиренням божественний юнак відповідав матері своїй: «Послухай, мати, прошу тебе, послухай! Господь Ісус Христос сам подав нам приклад смирення і покори, будемо ж смиренними і ми заради його. Принижений був, обпльований і побитий, і все витерпів заради спасіння такого. Коли треба більше терпіти, і до Христа наблизимось. А щодо діла мого, то послухай: коли Господь наш Ісус Христос увечері ліг з учнями своїми, тоді взяв хліб і, благословивши, переломив його і дав учням своїм, говорячи: «Візьміть і їжте, се тіло моє, переломлене за ваші і за інших гріхи». Якщо сам Господь наш плоть свою назвав так, то слід мені радіти, що обрав мене Господь частиною плоті своєї бути». Почувши це, здивувалася мати премудрості отрока, і відтоді дала йому спокій. Але ворог не спочивав, підбурюючи її на супротив такому смиренню отрока. Через рік, бачачи як він пече проскури у печі й почорнів від цього, засумувала дуже і знову почала дорікати йому, коли ласкою, коли погрозою, а іншого разу і б’ючи його, щоб покинув він своє діло. Божественний юнак був у печалі великій через те і не знав, що йому робити. Тоді, вставши вночі, потай рушив із дому свого і прийшов в інше місто, що недалеко було від того, і жив у священика, роблячи так само справу свою. Тоді мати, шукаючи його у місті своєму і не знайшовши, засумувала за ним. Але через багато днів почувши, де живе він, кинулася по нього у гніві великому і, прийшовши у назване місто і знайшовши його у домі священика, забрала у своє місто, б’ючи його. І, привівши у свій дім, заперла і сказала: «Тепер не зможеш втекти від мене, а якщо і втечеш, я знайду і поверну тебе зв’язаного і побитого у це місто». Тоді блаженний Феодосій молився Богу, ходив щоденно у церкву Божу, був він смиренний серцем і покірний перед усіма.

І володар міста того, побачивши отрока в такому смиренні й покорі, полюбив його дуже і наказав йому, щоб жив він у нього в церкві, дав йому світлий одяг, щоб ходив у ньому. Блаженний Феодосій побув у ньому дуже мало днів, наче якийсь тягар носячи на собі. Тоді зняв його, віддавши жебракам, сам же у бідний одяг вдівся і так ходив. Володар же, побачивши, що він так ходить, дав йому новий одяг, ще розкішніший, ніж перший, умовляючи його ходити У ньому. Він же зняв і той віддав. Так робив він багато разів, що володар, дізнавшись про це, ще більше полюбив його, дивуючись смиренню його. Тоді божественний Феодосій пішов до одного коваля, попросивши його викувати йому залізний ланцюг, який він узяв і опоясався ним і так ходив. Ланцюг був вузьким і впивався у тіло його, він же ходив, наче не було ніякого болю тілу від нього.

Минуло багато часу, і одного святкового дня мати наказала йому одягтися у світлий одяг для слугування усім вельможам того міста, що зібралися у той день на обід у володаря. І наказано було блаженному Феодосію прийти і слугувати. І заради цього повчала його мати, щоб одяг він чистий одяг, особливо ж, коли почула, що він зробив. Як одягався він у чистий одяг, то по простоті своїй не остерігся. Вона ж, дивлячись уважно, хотіла правду взнати і побачила на сорочці його кров від ланцюга, що впився у тіло. І, вибухнувши гнівом на нього, з шаленством накинулася на нього, і розірвала сорочку на ньому, і, б’ючи його, зірвала ланцюг із пояса його. Божий отрок, ніби ніякого зла не прийняв від неї, одягнувся і пішов у покорі слугувати вельможам. Через деякий час почув він, як говорить Господь у святому Євангелії: «Якщо хто не залишить отця чи матері й не послідує за мною, той недостойний мене». І ще: «Прийдіть до мене всі, хто трудиться і страждає, і заспокою я вас. Візьміть ярмо моє на себе і научітеся у мене, який я сумирний і покірний серцем, і знайдете спокій душам вашим». Це почув богонатхненний Феодосій і розгорівся божим рвінням і любов’ю, і диханням божим, думаючи, як і де постригтися й утаїтися від матері своєї. З волі Божої пішла мати його в село і була там багато днів. Блаженний, зрадівши, помолився Богу і пішов потай із дому, не маючи з собою нічого, крім одягу, та трохи хліба для потамування немочі тілесної. І рушив він до міста Києва, бо почув про існуючі там монастирі. Не знаючи ж дороги, молився Богу, щоб послав супутників, які б вказали йому бажаний шлях. І з волі Божої їхали тим шляхом купці на возах із поклажею важкою. Дізнався блаженний, що теж у те місто йдуть, прославив Бога і пішов за ними по слідах, не показуючись їм на очі. Коли ж зупинялись вони на нічліг, блаженний не підходив до них, а щоб тільки бачити їх міг, і спочивав, одним Богом бережений. І так ідучи, через три тижні досяг він названого міста. Коли ж прибув, обійшов усі монастирі, бажаючи бути ченцем і просячи, щоб прийняли його. Вони ж, бачачи простого отрока у бідному одязі, не хотіли його прийняти. Така була Божа воля, що привела його на те місце, на яке він був покликаний ізмолоду.

Тоді почув про блаженного Антонія, що живе у печері, й, окрилений надією, направився до печери. І, прийшовши до преподобного Антонія, побачив його і впав, поклонившись йому, зі сльозами умовляючи, щоб залишив він його у себе. Великий Антоній сказав, показуючи: «Дитино, чи бачиш печеру цю, похмуре це місце і тісніше за всі інші? Ти ще молодий, і я думаю, не зможеш витерпіти У місці цьому всі нужди». Це говорив він, лише випробовуючи його, а пророчими очима бачачи, що він сам схоче поставити на цьому місці славний монастир, де збереться багато ченців. Богонатхненний Феодосій відповів йому розчулений: «Бачиш, чесний отче, що провидець усього — Бог привів мене до святості твоєї і повелів спасти мене, тож, що накажеш сотворити, те й сотворю». Тоді сказав йому блаженний Антоній: «Благословен Бог, отроче, укріпивший тебе на цей подвиг, і будь на цьому місці». Феодосій тоді впав і поклонився йому. Тоді благословив його старець і звелів постригти його великому Никону [8], який був священиком і чорноризцем умілим, він і постриг блаженного Феодосія за звичаєм святих отців і одяг в чернечий одяг.

Отець же наш Феодосій віддався Богу і преподобному Антонію, і відтоді наважився на труди тілесні, і не спав всю ніч, славлячи Бога, тягар сну відганяючи, для утримання плоті своєї трудячись, не знаючи відпочинку і згадуючи щоденно слова зі псалмів: «Дивися на смирення моє і на працю мою і відпусти всі гріхи мої». Так утриманням у всьому смиряв він душу, а тіло катував працею і подвижництвом, що дивувалися преподобний Антоній і великий Никон смиренню його, і покорі, і в юні роки такому послушанню, силі духу і бадьорості. І дуже за все славили Бога.

Мати ж, довго шукаючи його у місті своєму і в околицях міста і не знайшовши, плакала за ним, з люті б’ючи себе в груди, як за мертвим.

І розголосила по всій країні, якщо хто бачив такого отрока, щоб прийшов

і повідомив матері його, за що велику нагороду отримає.

І прийшли з Києва

і повідали їй, що чотири роки тому бачили його в нашому місті,

коли він прагнув до постригу в одному із монастирів.

І, почувши це, не полінувалася вона

і вирушила туди.

І, не зволікаючи, не злякавшись довгої дороги,

пішла у назване місто на пошуки сина.

Коли прийшла у місто те, обходила всі монастирі, які були там.

Наостанку ж розповіли їй,

що він у печері у преподобного Антонія.

Вона і туди пішла

і його там знайшла.

І почала вона старця лестощами викликати,

говорячи, щоб передали преподобному, щоб вийшов:

«Пройшла довгі шляхи,

прагнучи поговорити з тобою

і вклонитися святині твоїй,

і да благословенна буду і я від тебе».

І повідомлено було старцю про неї,

і вийшов він до неї.

Побачивши його, вона вклонилася. Тоді вони сіли обоє, і почала жінка вести довгу бесіду, наостанку лише сказавши причину, через яку прийшла. І промовила: «Прошу тебе, отче, скажи мені, чи тут мій син. Дуже печалюся я із-за нього, не знаючи, чи живий він». Старець же цей простодушний був і, не розуміючи хитрощів її, сказав: «Тут твій син, і не печалься через нього, бо живий він». Тоді вона до нього: «То чому ж, отче, не бачу його? Подолавши багато доріг, прийшла я в місце це, щоб подивитися на сина свого. Так і повернуся у місто своє». Старець же їй відповів: «Якщо хочеш побачити його, йди зараз додому, а я піду й умовлю його, бо не хоче бачити нікого, і, прийшовши наступного дня, ти побачиш його». Почувши це, вона пішла, сподіваючись наступного дня побачити сина. Преподобний Антоній, зайшовши до печери, сповістив усе це блаженному Феодосію, який, почувши це, засумував дуже, що не зміг утаїтися від неї. Наступного дня прийшла жінка, старець довго умовляв блаженного вийти і побачитися з матір’ю своєю. Він же не схотів. Тоді старець, вийшовши, сказав їй: «Довго умовляв його, щоб вийшов до тебе, але не побажав він». Тоді вона вже без смирення почала говорити старцю, з гнівом величезним звертаючись до нього і звинувачуючи, що нібито він сина її сховав у печері й не хоче його показувати: «Виведи мені, старче, сина мого, щоб я побачила його. І не зможу я жити, якщо не побачу його. Покажи мені сина мого, а не то помру, сама себе загублю перед входом у печеру цю, якщо не покажеш мені його». Тоді Антоній, опечалившись дуже, спустився в печеру, умовляючи блаженного, щоб вийшов до неї. Він не схотів ослухатися старця і вийшов до неї. Вона ж, побачивши сина свого у такій печалі, бо обличчя його осунулось від тяжкої праці й утримання, обнявши його, заплакала гірко. І ледве трохи заспокоївшись, сіла й почала умовляти слугу Христа, промовляючи: «Пішли, дитино, додому, і що треба тобі й на спасіння душі, роби вдома з волі своєї, тільки не покидай мене. І коли я помру, ти поховаєш тіло моє, і тоді повернешся у печеру цю, якщо схочеш. Не зможу жити, не бачачи тебе». Блаженний же сказав їй: «Якщо хочеш бачити мене щодня, будь у цьому місті й прийми постриг в одному з жіночих монастирів. І, приходячи до мене, бачитимеш мене. До того ж і душу спасеш. Якщо цього не зробиш, то — істину тобі говорю — обличчя мого не побачиш більше». І так, й іншими доказами щоденно запевняв він матір свою. Вона ж не хотіла того і його не слухала. А коли вона йшла від нього, тоді блаженний, спустившись У печеру, ревно молився Богу за спасіння матері своєї, щоб навернув серце її до покори. Бог почув молитву угодника свого. Про це так сказав пророк: «Поряд Господь з тими, хто уповає на нього і боїться піти проти волі його, їх молитву почує і спасе їх». Прийшовши одного дня, сказала йому мати: «Дитино, зроблю все, що велиш, і не повернуся у місто своє, як на те Божа воля, а піду в жіночий монастир і, прийнявши постриг, проведу там останні дні свої. Це від твого навчення зрозуміла, який мізерний цей світ короткочасний».

Почувши це, блаженний Феодосій зрадів всією душею

і, спустившись у печеру, розповів це великому Антонію,

який, почувши, прославив Бога,

що навернув серце її до такого покаяння.

І, вийшовши від неї,

багато повчав її на користь

і на спасіння душі й, сповістивши про неї княгині,

відправив її в жіночий монастир святого Миколи.

І там постриглася вона, одягла чернечий одяг

і, проживши у смиренні багато років, з миром померла. Це життя блаженного отця нашого Феодосія від самого народження до того, відколи прийшов він у печеру, розповіла мати його одному з братії, ім’я якого Федір, який був келарем при отці нашому Феодосії. Я ж від нього все це почув, він розповів мені, і написав на згадку всім, хто шанує Феодосія. Однак іншу розповідь про отрока поведу, а потрібне слово і натхнення пошле мені Бог.

Цей отець наш Феодосій став святим переможцем злих духів у печері. Після постригу матері його, зрікшись усього мирського, ще з більшою ревністю віддав себе на службу Божу. І було три світила в печері, що розгоняли темінь бісівську молитвою і постом. Маю на увазі преподобного Антонія, блаженного Феодосія і великого Никона. Жили вони в печері, молячись Богу, і Бог був із ними; і сказав Бог: «Де двоє чи троє зібралися славити Мене, там і Я серед них».

У той же час був перший серед бояр князівських, звали якого Іван.

І син його часто приходив до преподобних,

насолоджувався медоносними словами,

що текли з уст отців тих,

і полюбив їх дуже, що захотів жити з ними

і всім знехтувати у житті цьому,

славу і багатство ні за що маючи.

Дійшло до нього слово Господнє, що рече:

«Легше верблюду крізь голку пройти,

ніж багатому у Царство Небесне увійти».

І повідав він єдиному Антонію думки свої, сказавши:

«Хотів би, отче, якщо на те Божа воля, стати ченцем

і жити з вами».

Відповів йому старець:

«Блаженний намір твій, дитино,

і думки сповнені благодаті,

але остерігайся, дитино, щоб багатство

і слава світу цього не повернули тебе назад.

Господь сказав: «Ніхто, поклавши руки свої на плуг

і оглядаючись назад, не залишиться у Царстві Небесному»,

так і чернець, повертаючись думками до мирського

і турбуючись про мирське,

не матиме життя вічного».

І довго бесідував старець із отроком,

серце якого сповнювалося ще більшою любов’ю до Бога,

і так пішов він у дім свій.

А наступного дня одяг одіж світлу і гарну

і, сівши на коня, поїхав до старця,

і отроки його їхали поряд із ним,

а інші вели коня в упряжі перед ним,

і так у славі великій приїхав до печери отців тих.

Вони, вийшовши, поклонилися йому, наче вельможі,

він теж поклонився їм до землі, !.

і зняв із себе одяг боярський,

і поклав перед старцем,

і коня в упряжі поставив перед ним, говорячи:

«Це все, отче, чарівна принадність світу цього,

і що хочеш, те й зроби із них, бо я вже всім цим знехтував

і хочу ченцем бути і з вами жити в печері цій,

і тому не хочу вертатися у дім свій».

Старець же сказав йому:

«Пам’ятай, дитино, кому обіцяєш

і чиїм воїном хочеш бути,

бо невидимі стоять перед тобою ангели Божі,

приймаючи обіцянки твої.

І якщо прийде батько твій з великою владою

і забере тебе звідси,

ми не зможемо тобі допомогти,

і ти ж перед Богом постанеш як зрадник і відступник його».

І сказав йому отрок:

«І якщо мучити почне мене батько мій,

не послухаюсь його, не вернуся в мирське життя.

Прошу тебе, отче, швидше пострижи мене».

Він же, за звичаєм, помолився, постриг його,

і одяг у чернечий одяг

і дав йому ім’я Варлаам.

Тоді прийшов якийсь слуга з княжого дому,

що був шанований князем

і відав у нього всім,

і просив старця Антонія, бажаючи бути чорноризцем.

І його навчав старець про спасіння душі,

і передав його Никону, щоб постриг.

Він і його постриг,

і одяг його в чернечу одіж

і дав йому ім’я Єфрем.

Не слід приховувати, що накликав ворог горе на преподобних через них. Диявол, ворог наш, ненавидячи добро, бачачи себе переможеним святим стадом і розуміючи, що відтепер буде прославлене місце це, плакав від своєї погибелі. Почав він злими підступами своїми розпалювати серце князя на преподобних, щоб таким чином розпустити те святе стадо, але нічого не зміг, а сам був осоромлений молитвами їхніми і впав у прірву, яку сам сотворив. «Обернеться зло його на його голову і на тім’я його впаде неправда його».

І дізнався князь Ізяслав [9] про колишнього боярина і слугу його, розгнівався дуже і наказав привести до нього того, хто ризикнув таке зробити. Й одразу пішли і великого Никона привели до нього. Князь, гнівно глянувши на Никона, сказав йому: «Чи ти постриг боярина і слугу без дозволу мого?» Никон відповів: «Благодаттю божою я постриг їх і повелінням небесного царя, Ісуса Христа, що покликав їх на такий подвиг». Князь відповів: «Або умовиш їх у дім свій вернутися, або замкну до в’язниці тебе і тих, хто з тобою, а печеру вашу розкопаю». На це Никон сказав йому: «Якщо, володарю, волієш так робити, роби, а мені не слід відмовляти воїнів від царя небесного».

Антоній і ті, хто був із ним, взяли одяг свій і залишили місце своє, бажаючи перейти в інші краї. Князю, ще розгніваному і докоряючому Никону, прийшов і повідомив отрок, що Антоній і ті, хто з ним, ідуть із міста цього в інші краї. Тоді сказала йому дружина [10] його: «Послухай, володарю, і не гнівайся. Так було і в нашій країні: полишили її чорноризці через якусь біду, багато зла сталось у землі через це; остерігайся, володарю, щоб не було так у твоїй країні». Почувши це, злякався князь гніву Божого, відпустив великого Никона, наказавши йому йти в печеру свою. За іншими ж послав, просячи, щоб назад вернулися. Їх майже три дні умовляли, і вернулися вони до своєї печери, неначе хоробрі воїни з бою, що перемогли свого ворога — супостата. І жили вони, молячись день і ніч Господу Богу. Але не спочивав і ворог, борячись із ними. Тоді дізнався боярин Іван, що ніякого зла не зробив їм христолюбивий князь Ізяслав, і запалав гнівом на них через сина свого, і, зібравши багато отроків, пішов на святе стадо, яке розігнав, спустився до печери і вивів сина свого божественного Варлаама, зірвав із нього святу мантію і кинув у рів, а також і шлем спасіння зняв із голови сина свого. Тоді вдягнув його у багатий і світлий одяг, як і слід бояринові. Він же скинув його додолу, не бажаючи і бачити його, і робив так багато разів. Тоді у гніві наказав батько його зв’язати йому руки й одягти у той одяг, і так іти через місто у дім свій. Варлаам, справді сповнений тепла Божої любові, побачив по дорозі рів, повний бруду, і швидко стрибнув у нього, і з Божою допомогою зірвав одяг із себе, і власними ногами топтав його у багнюці, а разом із тим і злі думки, й лукавого ворога. Після того, коли прийшли вони додому, велів батько його сісти із ним за трапезу. Він сів, але нічого не попробував із їжі, а дивився долу. Після трапези відвели його у власні покої, приставивши отроків стерегти, щоб не втік. Дружині його наказав батько одягтися в розкішний одяг для спокуси отрока і слугувати йому. Раб же Христа Варлаам, зайшовши до одного з покоїв, сів у кутку. Дружина ж його, як їй було наказано, ходила перед ним і умовляла його сісти на постіль свою. Бачачи пристрасть дружини і розуміючи, що для спокуси послав її йому батько, молився у глибині серця свого милосердному Богу, здатному спасти його від спокуси цієї. Просидів він на місці тому три дні, не встаючи, не ївши нічого, не вдягаючись в одіж, а будучи лише в одній сорочці. Преподобний Антоній і всі, хто з ним і з блаженним Феодосієм були у печалі великій і молилися Богу за нього, Бог почув молитву їх, бо сказано: «Звернулися праведні, і Господь почув їх і від всіх бід врятує їх. Близький Господь опечаленим серцем і врятує смиренних духом».

Бачив благий Бог терпіння і смирення отрока і навернув жорстоке серце батька його на милість до сина свого. Тоді повідомили йому отроки, сказавши: «Це вже четвертий день нічого не їсть і в одяг не хоче вбратися». Почувши це, батько пожалів його, боячись, що помре він від голоду і холоду. Покликав, ніжно поцілував і відпустив його. Було тоді щось дивне і плач великий, як за мертвим. Раби і рабині плакали, що володар їх йде від них, плакала дружина, втрачаючи чоловіка, батько і мати сина свого оплакували, що йде від них, і так із плачем великим проводжати його. Тоді воїн Христа вийшов із дому свого, наче птах, що вирвався з пастки, чи сарна з тенет, так і він швидко дійшов до печери своєї. Отці, побачивши його, запалали радістю великою, і стали прославляти Бога, що почув їхню молитву. Відтоді багато приходило у печеру за благословенням отців тих, а інші ставали ченцями з Божої благодаті.

Тоді великий Никон

та інший чернець монастиря святого Мини,

названого ім’ям боярина, порадились

і відійшли, бажаючи осісти окремо.

І, прийшовши до моря,

розлучилися тут, як апостоли Павло і Варнава,

на проповідування Слова Христового,

як написано у діяннях святих апостолів.

Боярин, пішовши до міста Константинополя,

зустрів острів серед моря

і на ньому оселився.

Прожив багато років, терплячи голод і холод,

і помер із миром.

І донині острів той називають Боярів.

Великий Никон пішов на Тмутороканський острів [11]

і знайшов чисте місце поблизу міста

і осів на ньому.

І з Божої благодаті прославилось місце те,

і воздвиг церкву Святої Богородиці на ньому,

і був там монастир славний,

й існує він донині, маючи за приклад Печерський монастир. Після того слуга Єфрем пішов у Константинополь і жив там в одному з монастирів. Пізніше він був повернений у країну цю і поставлений митрополитом у місті Переяславі. Це вже багато розповіли ми, що сталося потім, повернемося до того, що було після відходу святих отців тих.

Тоді блаженний отець наш Феодосій був поставлений священиком велінням преподобного Антонія і щодня правив він Божественну службу з великим смиренням, бо був він покірної та тихої вдачі, з простим розумом і сповнений духовної мудрості. Мав чисту любов до всієї братії, якої вже зібралося близько п’ятнадцяти. Преподобний Антоній, звикши жити сам і не терплячи ніякого гамору і розмов, зачинився в одній з келій печери, поставивши на своє місце блаженного Варлаама, сина боярина Іоанна. І звідти пізніше переселився Антоній на інший пагорб, викопавши печеру, і жив, не виходячи з неї, де і донині чесне тіло його лежить. Тоді божественний Варлаам поставив над печерою маленьку церкву в ім’я Святої Богородиці, наказавши братії збиратися там на божественну молитву. Вже всім відоме місце те, а раніше багато хто не знав про нього.

А яке спочатку було їх життя в печері,

і скільки горя й печалі перенесли через різні біди у місці тому,

Богу одному відомо,

і устам людським неможливо розказати.

І їжею їхньою був один житній хліб та вода.

В суботу ж і в неділю їли чечевицю;

і часто в ті дні, не маючи чечевиці,

їли лише овочі, зваривши їх.

І ще працювали тяжко:

одні плели взуття і клобуки,

й іншими ремеслами займались,

і носили це все в місто продавати,

і з того купували жито,

і, розділивши його,

кожен уночі свою частину молов

для випікання хліба.

І після того починали правити утреню,

а тоді знову займалися своїми справами.

Інші ж у городі копали,

щоб виростити овочі,

аж поки не наставав час божественного служіння,

і тоді всі, зійшовшись докупи у церкві,

співали певний час

і провадили святе служіння,

а тоді, поївши трохи хліба, кожен мав свої справи. І так, щодня трудячись,

жили у любові до Бога.

Отець же наш Феодосій, вищий за всіх у смиренні й послушанні, у праці, подвижництві і ділах тілесних, бо був тілом благий і кріпкий, радо всім слугував, і воду носив, і дрова з лісу на своїх плечах, всі ночі проводив, славлячи Бога. Коли братія спочивала, блаженний брав розділене жито і молов кожного частину і ставив на місце. Іншим разом, коли багато ґедзів і комарів, вночі сідав над печерою і, оголивши тіло своє до пояса, ткав вовну для плетіння взуття і співав псалми Давидові. Комарів і ґедзів було багато, через що все тіло його скривавлене було, і кусали вони, п’ючи кров його. Отець же наш не рухався, не вставав із місця цього, аж доки не наставала година заутреньої, і тоді перший з усіх він ішов до церкви. І ставав непорушно на своєму місці, не розпорошуючи увагу на дрібниці, вершив Божественне славослов’я, а також останнім полишав церкву. І за це всі любили його дуже, як батька, дивуючись смиренню його і покірливості.

Після цього блаженний Варлаам, ігумен братії печерської, княжим повелінням був призначений ігуменом у монастирі святого мученика Дмитрія [12]. Тоді братія, що жила в печерах, зібралася і згідно волі всіх сповістила преподобному Антонію, що обрала собі ігуменом блаженного отця нашого Феодосія, який і чернече життя налагодив, і Божі заповіді найкраще за всіх знає.

Отець же наш Феодосій, хоч і прийняв підвищення, не змінив свого смирення, пам’ятаючи Господа, що сказав: «Якщо хто з вас схоче бути вищим, хай буде скромніший за всіх і всім слуга». Тому він був смиренним, найскромнішим і всім слугував, подаючи собою усім приклад, і на діло першим з усіх виходив, і на святу літургію. І відтоді процвітало і примножувалося місце те молитвою праведника. Бо сказано: «Праведник, як пальма, зацвіте і, як кедр у Лівані, розмножиться». Примножувалася відтоді братія і процвітало місце те добрими звичаями і молитвами їхніми та іншими благочестями. І багато вельмож приходило до них за благословенням, від помість своїх віддаючи частину. Преподобний же отець наш Феодосій, який був воістину земним ангелом і небесною людиною, бачивши, що місце Це сумне, тісне й на все бідне, а братії примножилося, і церква, де збираються вони, вже мала, все ж ніколи не впадав у відчай, не тужив через те, а братію всю втішав, навчаючи не піклуватися про тілесне, а згадував Господні слова, говорячи їм: «Не турбуйтеся про те, що їсте чи у що вдягаєтеся: знає Отець небесний, що потрібно вам, а шукайте Царства Небесного, і все інше матимете ви». Блаженний так мислив, і Бог все, що треба йому, щедро посилав.

І тоді цей великий Феодосій

знайшов місце чисте недалеко від печери

і зрозумів, що тут можна воздвигнути монастир,

і з благодаттю Божою, зміцнившись вірою та упованням

і сповнившись Духом Святим,

почав готуватися заселити місце те.

І з Божою допомогою за короткий час

збудував церкву на тому ж місці

в ім’я святої та преславної Богородиці й пріснодіви Марії,

і, обговоривши, збудував келій багато,

і тоді переселився з печери з братією на місце те

року 6576 (1062).

І відтоді Божою благодаттю піднеслося місце те,

і був монастир славний,

і до цього часу він існує,

і називається Печерським,

поставлений святим отцем нашим Феодосієм.

Після цього послав одного з братії

в Константинополь до скопця Єфрема,

щоб він увесь устав Студитського монастиря переписав

і прислав йому.

І він преподобного отця нашого повеління виконав

і, переписавши весь устав монастирський,

послав божественному отцю нашому Феодосію.

І, отримавши його,

отець наш Феодосій наказав прочитати перед братією,

і з того часу почав у своєму монастирі

все робити по уставу монастиря Студитського,

і донині так чинять учні його.

І кожен, хто хотів бути чорноризцем,

приходив до нього,

і не відмовляв він ні убогому, ні багатому,

і приймав усіх із великим старанням,

бо і сам таким був, як вище було сказано:

коли прийшов із міста свого, бажаючи бути монахом,

і обходив всі монастирі,

але не схотіли його прийняти —

Бог так зробив для спокуси його.

І блаженний, згадуючи це і розуміючи,

яка печаль буває людині, що хоче прийняти постриг,

приймав з радістю всіх, що приходили.

І не відразу ж стриг його,

а наказував йому ходити у своєму одязі,

аж поки звикне до життя монастирського,

і після цього одягав його в чернечу ризу,

і випробовував його в усіх службах,

і лише тоді стриг його

й одягав у мантію,

коли буде ченцем випробуваним, чистим у житті,

і тоді буде обраний стати монахом.

І всі дні святої М’ясопусти святий отець наш Феодосій ішов у святу печеру свою, де і було поховано чесне тіло його. Там затворявся один до Вербної Неділі, а в п’ятницю того тижня, в годину вечірньої, приходив до братії і, ставши у дверях церковних, навчав їх та утішав для подвигу і посту. Себе ж недостойним називав, що в жодну неділю не працював так, як вони. Багато печалей і страждань принесли йому злі духи в печеру ту; ще й рани завдавали йому, як і про святого і великого Антонія пишеться. Але явився той, наказавши йому дерзати, і невидимо йому силу з небес подав для перемоги над ними.

Хто б не подивувався блаженному цьому, що жив у такій темній печері один, не боячись величезної кількості невидимих бісів, і стійко витримував, як хоробрий воїн, молячись Богу і Господу Ісусу Христу, закликаючи їх на допомогу собі. 1 так переміг він нечистих Христовою силою, що не сміли до нього і наблизитися, а лише здалеку являлися йому у видіннях. Після вечірньої він, бажаючи спочити, сідав за стіл і, так трохи поспавши, вставав на нічну молитву і бив поклони, стоячи на колінах. Сівши, як було сказано, чув він звуки від тупоту бісівського у печері, наче одні на колісницях їдуть, інші б’ють у бубни, а ще інші у сопілки дмуть, і так всі кричать, що трясеться печера від великого числа злих духів. Отець же наш Феодосій, все це чуючи, не лякався духів, не жахався серцем, а огороджував себе хрестом і, вставши, співав Псалми Давидові. І тут же величезний гам ставав нечутним. Як тільки після молитви сідав він, багато голосів бісівських чулося знову, як і раніше. І преподобний Феодосій вставав і починав співати Псалми, і гамір знову зникав. Це багато днів і ночей творили йому злі духи, щоб не дати йому і трохи відпочити, аж поки благодаттю Христовою не переміг він їх і не взяв від Бога влади над ними, відтоді не сміли вони і торкнутися того місця, де блаженний творив молитву.

А ще творили біси пакості в домі, де братія хліб пекла: коли борошно розсипали, коли закваску для випікання хліба розливали та інші пакості чинили. Тоді старший із тих, що випікали хліб, пішов і розповів блаженному Феодосію про пакості нечистих бісів. Той же, вірячи, що прийняв від Бога владу над ними, увечері пішов у той дім і, замкнувши за собою двері, пробув там до утреньої, творячи молитву. З того часу не з’являлися біси на тому місці, не чинили ніяких пакостей через заборону преподобного і молитву.

Мав собі за звичку великий отець наш Феодосій щоночі обходити келії всіх монахів, бажаючи побачити, як живе кожен. Коли чув, Що хтось молиться, ставав і славив Бога за нього, коли чув, як бесідують двоє чи троє, зійшовшись докупи, то, вдаривши рукою у двері, йшов, сповістивши тим про свій прихід. А наступного дня, покликавши їх, не одразу ж викривав їх, а здалеку розпочинав притчами говорити з ними, бажаючи побачити їх відданість Богу. Якщо брат був чистий серцем і палав любов’ю Божою, то цей швидко усвідомлював свою провину, падав, уклонявся і просив простити його. А якщо серце брата було затуманене бісівщиною, то цей стане, думаючи, що говорять про іншого, себе вважаючи чистим, аж поки блаженний не викриє його і, зміцнивши його епітілією, відпустить. І так усіх навчав молитися Богу і не говорити ні з ким під час вечірньої молитви, не ходити з келії в келію, а у своїй келії Богу молитися, якщо ж хто може, щоденно займатися ділами з Псалмами Давидовими на вустах.

Тому, почувши про праведне їх життя, князі та бояри приходили до великого Феодосія, сповідалися перед ним у гріхах своїх, верталися, маючи від нього велику розраду, а також приносили йому дещицю від набутків своїх на втіху братії, на влаштування монастиря свого. Деякі й села дарували їм. Найбільше любив блаженного христолюбивий князь Ізяслав, що сидів тоді на престолі батька свого і часто кликав його до себе, багато разів і сам приходив до нього і, наситившись духовними бесідами, повертався. Відтоді Бог возвеличив місце те, примножуючи все блаженне у ньому за молитвами угодника свого.

Отець же наш Феодосій заборонив воротареві після обіду відчиняти ворота будь-кому, і щоб ніхто не входив до монастиря до вечірньої, бо в післяобідній час відпочиває братія перед нічними молитвами та заутреньою.

І одного дня після обіду прийшов за звичкою христолюбивець Ізяслав з малим отроком: коли хотів їхати до блаженного, розпускав усіх бояр із дому свого, а лише з шістьма чи п’ятьма отроками приходив до нього. І, як було вже сказано, приїхав і зліз із коня, бо ніколи не в’їздив на двір монастирський, і, підійшовши до воріт, наказав відчинити, бажаючи увійти. Воротар відповів йому, що за велінням велебного отця не слід відчиняти ворота нікому, аж поки не прийде час вечірньої. Тоді христолюбивець знову звернувся до нього, щоб зрозумів, хто перед ним. І сказав: «Це я, і мені одному відчини ворота». Той же, не знаючи, що це князь, відповів йому так: «Говорю тобі, що наказано мені ігуменом навіть, якщо і князь прийде, не відчиняти ворота, але якщо дуже хочеш, почекай трохи, аж поки не прийде час вечірньої». Він же відповідав: «Я князь, чи і мені не відчиниш?» Тоді воротар подивився і, впізнавши князя, злякався, але не відчинив ворота, а побіг сказати блаженному, той же стояв перед ворітьми і чекав, як святий і верховний апостол Петро, який, будучи визволений ангелом із темниці, прийшов додому, де були учні його, і постукав у ворота, а рабиня, виглянувши, побачила Петра і від радості не відчинила ворота, а побігла сповістити учням про його прихід. Так і цей від страху не відчинив ворота, а швидко побіг сповістити блаженному христолюбцю. Тоді блаженний прийшов і, побачивши князя, поклонився йому, і після цього почав говорити йому христолюбець: «Отче, заборона твоя така, як сказав той чорноризець, якщо і князь прийде, не пускати його». Блаженний же відповів: «Тому говорять, владико славний, про повеління те, щоб в обідню годину не виходили браття з монастиря, а відпочивали у той час перед нічною молитвою. Твоє ж, Богом натхнене прагнення до Святої Владичиці нашої Богородиці, блаженне і душі твоїй на користь. І ми дуже раді приходу твоєму». Після того пішли вони до церкви і, помолившись, посідали. Так христолюбивий князь наситився солодкими словами, що текли з вуст преподобного отця нашого Феодосія, й велику користь мав від них, і пішов у дім свій, славлячи Бога. І від того дня ще більше почав любити його, і поважав його, як одного з найперших святих отців, і дуже слухався його, і робив усе, що повелівав йому великий отець наш Феодосій.

Божественний Варлаам, син боярина Іоанна, ігумен монастиря святого мученика Дмитрія, який воздвиг христолюбивий князь Ізяслав, пішов у святе місто Єрусалим. Там походив по святих місцях, повернувся у свій монастир, а через деякий час пішов у Константинополь, і тут обходив усі монастирі й купив усе, потрібне монастирю своєму, і поїхав конем у свою країну. Долаючи шляхи, вже у країні своїй він тяжко захворів. Тоді, дійшовши до міста Володимира, зайшов у монастир, що стояв поблизу міста, який називається Свята Гора, тут спочив у мирі, зустрівши кінець життя свого. І заповів тим, що були з ним, відправити тіло його в монастир святого і блаженного отця нашого Феодосія і там покласти, і все, що він купив у Константинополі — ікони й інше необхідне, наказав відправити туди, куди і його самого, і передати повелів блаженному, — так і заповідав він. Ті, доправивши тіло його, поклали в монастирі блаженного і преподобного отця нашого Феодосія по праву руку, де й донині гробниця та.

Тоді христолюбивий князь вибрав з монастиря великого отця нашого Феодосія одного з братії, що прославився у житті чернечому, на ім’я Ісаій, і поставив його ігуменом у монастирі своєму святого мученика Дмитрія; пізніше Ісаій за добре служіння Богу був поставлений єпископом міста Ростова.

Тоді великий Никон, після смерті Ростислава [13], князя острова того, послухавши людей, пішов до князя Святослава просити того, щоб пустив до них сина свого, аби сів він на тому столі. Як прийшов, навідався у монастир блаженного отця нашого Феодосія і, побачивши один одного, впали одне одному в обійми, поклонилися, і так обнявшись, довго плакали, бо багато часу не бачилися.

Після цього став умовляти того святий Феодосій не залишати його, аж поки вони живі. Тоді великий Никон пообіцяв йому, сказавши: «Тільки піду туди і в монастирі своєму все влаштую і одразу повернуся назад», що й зробив. Дібрався з князем Глібом [14] до острова того, і сів він на престолі у місті тому, Никон же вернувся назад. Тоді вернувся в монастир великого отця нашого Феодосія і все своє віддав блаженному, сам же з великою радістю корився йому.

Дуже любив його богонатхненний Феодосій, ставлячись до нього, як до батька. І якщо коли йшов куди, доручав йому братію, щоб дбав за них і поучав їх, бо він найстарший з усіх. А коли сам поучав братію у церкві духовними бесідами, наказував також і великому Никону прочитати з книг щось братії задля навчання, також і преподобному отцю нашому Стефану, що був тоді екзархом, останній став ігуменом того монастиря після смерті блаженного Феодосія, а тоді єпископом у Володимирській землі.

І про цих розповів, тепер наостанку про одного блаженного отця Феодосія розповідь поведу і про його гідні діла, з Божою благодаттю розповідаючи про освіченого отця нашого Феодосія.

Був він дійсно чоловіком Божим, світилом у всьому світі, осяваючи шлях усім чорноризцям: смиренням, розумом і послушанням та іншими ділами славлячись, працюючи щодня, не даючи ні рукам своїм, ні ногам відпочинку. Ще і в пекарню часто ходив і з пекарями з великою радістю тісто вимішував і хліб випікав. Був він, як говорив раніше, міцний тілом і сильний. Всіх страждущих навчав і зміцнював, утішаючи, щоб ніколи не поступалися справами своїми.

Одного дня зібралися на свято Святої Богородиці, і не було води. Вище згадуваний Федір був тоді келарем, який багато розповів мені про славного мужа цього. Він прийшов і сказав блаженному отцю нашому Феодосію, що нема кому принести води. Тоді блаженний, швидко вставши, почав носити воду з колодязя. І один із братії побачив, як він носить воду, і, швидко пішовши, сказав кільком із братії, які з готовністю прибігли і наносили води багато. А якось не було готових дров для приготування їжі, прийшов келар Федір до блаженного Феодосія і попросив, щоб повелів одному з братії, хто вільний на той час був, вийти і наготувати дров скільки потрібно. А блаженний відповів йому: «То я зараз вільний і піду». Наказавши братії на трапезу йти, бо був час обідній, сам же взяв сокиру і почав рубати дрова. Після обіду вийшла братія і побачила, як преподобний ігумен їхній, працюючи, рубає дрова, і, взявши кожний свою сокиру, стільки наготували дров, що користувалися вони ними багато днів.

Таким було прагнення до Бога блаженного і духовного отця нашого Феодосія, що мав смиренність і сумирність велику, наслідуючи у цьому Христоса, істинного Бога, який сказав: «Вчітеся у Мене, який лагідний і сумирний серцем». Тож, на такий подвиг рівняючись, смирявся, нижчим за всіх себе ставлячи і їм служачи, і подавав приклад усім. На роботу першим ішов і в церкву поперед усіх з’являвся й останнім виходив. Часто, коли великий Никон сидів і писав книжки, блаженний сідав скраєчку біля нього і ткав нитки, потрібні для цієї справи. Такими були того мужа смирення і простота. 1 ніхто ніколи не бачив, щоб він лежав чи омивав тіло своє, хіба лише руки мив. А одягом йому була свита з волосяниці жорсткої на тілі, зверху на ній інша свита. І та дуже погана була, заради того одягав її на себе, щоб не бачили волосяниці на ньому. За цей одяг багато невігласів докоряли і соромили його. Блаженний же з радістю приймав докори їх, пам’ятаючи слова Господні й утішаючись тим, радів: «Блаженні, — сказано, — коли докоряють вам, коли говорять всякі злі слова на вас, обмовляють через мене. Радійте у той день і возвеселітеся, бо нагорода ваша велика на небесах». Це згадуючи і цим тішачись, терпів блаженний докори і наклепи від усіх.

І одного дня пішов велебний отець наш Феодосій у якійсь справі до христолюбця князя Ізяслава, двір якого був далеко за містом. Коли прийшов, до вечора затримався у справах. І звелів христолюбець, аби поспав він уночі, на возі відвезти його до монастиря. І коли їхали шляхом, візник, побачивши його в такому одязі й подумавши, що він убогий, сказав йому: «Чорноризце, це ти щоденно відпочиваєш, а я втомлююся. Не можу верхи на коні їхати. А зробімо так: я ляжу на возі, а ти можеш на коні їхати». Тоді блаженний із великим смиренням встав, сів на коня, а той ліг на возі, і їхав шляхом, радіючи та славлячи Бога. А коли дрімати починав, тоді злазив, ідучи поряд із конем, аж поки не втомлювався, а тоді знову сідав на коня. Вже зоря сходила, і вельможі їхали до князя і здалеку впізнали блаженного і, злізши з коней, вклонялися блаженному отцю нашому Феодосію. Тоді сказав він отроку: «Вже, дитино, настав ранок. Сідай на коня свого». Той же, побачивши, що всі так уклоняються йому, злякався і затремтів, устав і сів на коня. Так їхали вони далі, а преподобний Феодосій на возі сидів. Всі бояри, що зустрічалися, вклонялися йому. Так доїхали до монастиря, і вийшла вся братія вклонитися йому до землі. Тоді отрок ще більше злякався, думаючи собі: хто ж це, що всі так уклоняються йому? І, взявши отрока за руку, повів Феодосій його у трапезну, там наказав дати йому їсти й пити, скільки схоче, ще і грошей давши йому, відпустив його. Про це розповідав людям сам візник той, а блаженний про це нікому не говорив, а знову щоденно повчав братію не впадати в гординю, а бути смиренним монахом, самому ставити себе нижче за всіх і не вивищуватися, всім покірним бути. «І коли ходите, — говорив їм, — руки схрещуйте на грудях своїх, і ніхто хай вас не перевищить у смиренні вашому, вклоняйтеся завжди один одному, як і слід монахам, і не ходіть з келії в келію, а у своїй келії хай кожен із вас молиться Богу». Цими та іншими словами щоденно, не перестаючи, навчав їх, а якщо чув від братії, що комусь являються біси, кликав того до себе, бо сам через усі спокуси пройшов, навчав і закликав протистояти диявольським підступам, не поступатися, не слабшати через бісівщину, не виходити з келії своєї, а постом і молитвою зміцнитися і Бога часто прикликати задля перемоги над злим бісом. Говорив їм, що так і йому спочатку було: «Однієї ночі співав я у келії Потрібні псалми, і став пес чорний переді мною, що мені не можна і вклонитися. Стояв він довго переді мною, я, підбурюваний ним, хотів ударити його, і став він невидимим мені. Тоді страх і трепет пройняли мене, що хотів я тікати з того місця, якби Бог не допоміг мені. І, відійшовши трохи від жаху, почав я ретельно Богу молитися і часто поклони бити, на колінах стоячи, і так прогнав я від себе страх, з того часу не боюся я їх, якщо являються перед очима моїми». Крім цих і багато інших слів говорив, зміцнюючи їх проти злих духів. І так відпускав їх, радісних і прославляючих Бога за таке навчання доблесного наставника і вчителя свого.

А це розповідав мені один з братії на ім’я Іларіон, говорячи, як багато зла заподіяли йому в келії злі біси! Коли лягав він на ліжко своє, багато бісів ходило і за волосся тягли його і, пхаючи, волочили його, а інші, стіну піднявши, кричали: «Сюди волочіть його, стіною придавимо». І так щоночі робили йому, і, не змігши вже терпіти, пішов, розповів преподобному отцю Феодосію про підступність бісівську. І хотів піти з місця того в іншу келію. Тоді блаженний умовляв його, говорячи: «Ні, брате, не йди з місця цього, бо хвалитимуться злі духи, що перемогли тебе і горе тобі заподіяли, і відтоді ще більше зла почнуть тобі творити, бо матимуть владу над тобою. А молися Богу у келії своїй, і Бог, побачивши твоє терпіння, пошле тобі перемогу над ними, що не посміють вони і наблизитися до тебе». Він же відповів йому: «Прошу тебе, отче, бо не можу жити в келії, де дуже багато бісів». Тоді блаженний, перехрестивши його, сказав йому: «Іди і будь у своїй келії, і відтепер не робитимуть тобі ніякого зла лукаві біси, і не бачитимеш ти їх». Він же, повіривши, поклонився святому і, пішовши, ту ніч ліг у келії своїй і спокійно спав. І відтоді підступні біси не сміли навіть наближатися до місця того, молитвами преподобного отця нашого Феодосія відігнані, втекли.

І це розповів мені той же самий чернець Іларіон. Мав він хист до написання книг, всі дні й ночі пишучи книги в келії у блаженного отця нашого Феодосія, той же псалми співав тихо і руками ткав вовну, чи робив якесь інше діло. Так одного вечора, коли робили вони кожен свою справу, зайшов економ, сповістивши блаженному, що наступного дня не буде за що купити братії ні їжі, ні чогось іншого, що їм потрібно. Блаженний відповів йому: «Ти бачиш, що вже вечір, а наступний день ще далеко. Тож іди, і почекай трохи, і молися Богу, щоб змилувався над нами і потурбувався про нас, якщо на те воля його». І, почувши це, економ пішов. Тоді, вставши, блаженний пішов у келію свою співати за звичкою 12 псалмів. І після молитви пішов і сів, роблячи своє діло. І знову прийшов економ, те ж саме кажучи. Тоді відповів йому блаженний: «Говорив же тобі, йди і молися Богу. Наступного дня підеш у місто і візьмеш у позику У торгівців те, що потрібно братії, а потім, як дасть Бог, віддамо борги з Божою допомогою, бо правильно сказано: «Не турбуйтеся про завтра, і Бог не залишить нас».

Тоді пішов економ, і з’явився світлий отрок у військовому вбранні, й поклонився, і, нічого не кажучи, поклав на стіл золоту гривну [15] і після того мовчки зник. Тоді блаженний встав, узяв золото і в сльозах молився у душі своїй. Потім, покликавши воротаря, запитав у нього, чи приходив хто до воріт цієї ночі. Той же поклявся, що ще завидна зачинені були ворота, і відтоді ніхто їх не відчиняв, і ніхто не приходив до них. Після того блаженний, покликавши економа, віддав йому золоту гривну і сказав: «Що скажеш, брате Анастасе, нема за що купити все необхідне для братії? Візьми це, піди і купи все, що треба братії. Про завтрашній наш день Бог потурбувався». Тоді економ, зрозумівши, упав і поклонився йому. Блаженний же навчав його, говорячи: «Ніколи не впадай у відчай, а будь міцний у вірі, всю печаль свою повідай Богу, який потурбується за нас, якщо на те Його воля. І зроби братії свято велике». Бог же тоді щедро дарував йому все, що потрібно було тому блаженному стаду.

Блаженний же всі ночі проводив без сну, молячи Бога з плачем і часто стаючи на коліна, як багато раз чули церковні служителі, коли наставав час утреньої і вони хотіли отримати його благословення. Й коли хтось із них, наблизившись, чув, як він молився і ревно плакав, часто б’ючись головою об землю, і відходив, то він, почувши, як хтось ходить, замовкав, вдаючи, ніби спить. Тоді той, хто приходив, стукав і просив: «Благослови, отче!» Блаженний мовчав, аж поки той тричі не постукає і не скаже: «Благослови, отче!» Тоді він, ніби щойно прокинувся, говорив: «Господь наш Ісус Христос благословить тебе, дитино» і тоді раніше за всіх з’являвся у церкві. Це кожної ночі робив він.

І був у монастирі його якийсь чорноризець, за саном священик. На ім’я Даміан, який ревно наслідував життя і смирення преподобного свого отця Феодосія. Багато хто говорив про доброту його і смирення, про життя і про сумирність, яким покірним усім був. Найбільше ж ті, що бували з ним у келії і бачили сумирність його і те, що не спав він ночами, а читав уважно святі книги і ревно молився, ці особливо багато розповідали про мужа цього. Коли захворів, то, відчуваючи кінець життя свого, молився Богу зі слізьми, промовляючи: «Господи мій, Ісусе Христе, обери мене прилучитися до слави святих отців твоїх і з ними причаститися царству твоєму, і не відлучи мене, молю тебе, Владико, від отця і наставника мого преподобного Феодосія, прийми мене з ним у тому світі, який приготував Ти праведникам». І коли він так молився (Богу), з’явився раптом біля ліжка його блаженний Феодосій, який, упавши на груди йому і цілуючи, сказав: «О, дитино, про що молився ти Господу, це він послав мене зараз сповістити тобі, що виконане буде прохання твоє, і зі святими прийнятий будеш, і з ними у Царстві Небесного владики будеш. І коли Господь Бог накаже мені залишити цей світ і прийти до тебе, тоді ми не розлучимося, а разом будемо на тому світі». І, сказавши це, став він невидимим. Тоді зрозумів той, що це видіння від Бога йому було, бо не бачив, як він входив через двері, ні як виходив, і на якому місці з’явився, на тому і невидимим став.

І відразу, покликавши служку, послав його за блаженним Феодосієм. Той швидко прийшов, і сказав йому з радісним обличчям Доміан: «Чи буде, отче, так, як зараз з’явившись, пообіцяв ти мені?!» Блаженний, не знаючи про те, відповів: «Але, дитино, я не знаю, про яку обіцянку ти говориш». Тоді розповів йому, як молився і як з’явився йому сам преподобний. Почувши це, богонатхненний отець наш Феодосій, посміхнувшись і пустивши сльозу, сказав йому: «Ой, дитино! Буде так, як обіцяв тобі ангел, що явився в образі моєму. Я ж, грішний, як можу бути у славі тій, що уготована праведникам!» Але він, почувши обіцянку, зрадів. І тих із братії, що прийшли, поцілував і так із миром віддав душу свою ангелам, що прийшли по нього. Тоді блаженний повелів ударити в било, щоб зібралася братія, і так з великою честю і співами поховали чесне тіло його, де і всіх з братії хоронили.

Після цього примножувалася братія,

і треба було славному отцю нашому Феодосію

розширювати монастир на нові келії,

бо приходило багато і ставало монахами.

І сам із братією будував

і городив двір монастирський.

І коли розпустили огорожу монастиря

і ніхто не стеріг,

однієї ночі прийшли розбійники.

Говорили, що в церкві заховано скарби,

і тому не пішли вони в жодну з келій,

а рушили до церкви.

І почули голоси співаючих у церкві.

Вони ж, подумавши,

що братія вечірні молитви співає, відійщли,

І, трохи почекавши у лісі,

подумали, що вже закінчено співи,

і прийшли до церкви.

І почули ті ж голоси

і бачили світло дивне у церкві,

й пахощі йшли від церкви,

бо ангели співали у ній.

Вони подумали, що братія нічні молитви співає,

і так знову відійшли,

чекаючи, доки ті закінчать співи,

і тоді, зайшовши до церкви,

візьмуть усе, що є там.

І так багато разів приходили вони

і ті голоси ангельські чули.

І настав час вранішньої молитви,

і пономар бив у било. Тоді вони, відійшовши у ліс, сиділи і говорили: «Що робити будемо? Бо здається нам, видіння було у церкві? Але коли зійдуться всі до церкви, тоді, прийшовши і двері заступивши, всіх їх візьмемо». Це ворог їх на те підбурював, бажаючи так святе те стадо зігнати з місця того. Але не зміг так зробити, а й сам був переможений ними, бо Бог допомагав за молитвами преподобного отця нашого Феодосія. Тоді злі люди, трохи почекавши, коли преподобне стадо зібралося у церкві з блаженним наставником і пастухом своїм Феодосієм і співало вранішні Псалми, кинулись на них, наче звірі дикі. Як тільки підійшли, сталося диво дивне: піднялася церква з землі з тими, що були в ній, у повітря, що не могли вони дістати їх. Ті, що були в церкві з блаженним, нічого не розуміли і не знали про це. Ті ж, побачивши диво це, вжахнулися і, злякавшись, вернулися у дім свій. І відтоді поклялися нікому зла не робити, а старший їхній з іншими трьома прийшов до блаженного Феодосія покаятися йому і розповісти про те, що сталося. Блаженний, почувши це, прославив Бога, що врятував їх від такої смерті, і так відпустив їх, славлячих Бога і вдячних йому за все це.

І таке ж диво про церкву ту

колись спостерігав

і один із бояр христолюбця Ізяслава.

Колись їздив він уночі на поле,

що за 15 поприщ від монастиря блаженного.

І побачив цю церкву під хмарами.

І, злякавшись, поскакав із отроками,

бажаючи побачити, яка то церква.

І коли доїхав до монастиря блаженного Феодосія,

тоді побачив він, як спустилася церква

і стала на своє місце.

Він постукав у ворота,

і воротар відчинив йому,

і зайшов.

і розповів блаженному про те, що сталося.

І відтоді часто приходив до нього,

і насолоджувався духовними бесідами,

і давав від помістя свого на влаштування монастиря. Й інший боярин того ж христолюбця йшов колись із князем своїм христолюбцем на війну супроти тих, що готові вже були до битви, і пообіцяв у думках своїх, говорячи: «Якщо вернусь живим і здоровим додому, дам Святій Богородиці у монастир блаженного Феодосія дві золоті гривни, ще й на ікону Святої Богородиці оправу викую». Тоді була битва і багато загинуло воїв. Всі вороги переможені були, а боярин врятований вернувся додому. Він забув, що пообіцяв Святій Богородиці. І через кілька днів, коли спав він в обідню пору у домі своєму, почувся йому голос страшний, що кликав його по імені: «Клименте!» Він підхопився і сів на постелі. Він побачив ікону Святої Богородиці, яка була в монастирі блаженного, перед ліжком його. І линув голос від неї: «Чому, Клименте, пообіцявши мені, не виконав своєї обіцянки? Але зараз речу тобі: поспіши виконати обіцянку свою!» Сказавши це, ікона Святої Богородиці зникла. Тоді боярин, перелякавшись, узяв, що обіцяв, і поніс у монастир, віддав блаженному Феодосію, також і вінець Святої Богородиці на ікону викував. А через кілька днів надумав той же боярин подарувати Євангеліє у монастир блаженному. Прийшов до великого Феодосія у монастир, сховавши за пазухою святе Євангеліє, і після молитви, коли хотіли вони сісти і той ще не показав своє Євангеліє, сказав йому блаженний: «Спочатку, брате Клименте, вийми це святе Євангеліє, що тримаєш за пазухою своєю і яке обіцяв подарувати Святій Богородиці, тоді сядемо». Почувши це, той вжахнувся з провидництва преподобного, бо нікому не говорив про це. Отож добув святе те Євангеліє, дав у руки блаженному, і сів, і, наситившись духовними з ним бесідами, вернувся у свій дім. І відтоді велику любов мав до блаженного Феодосія і часто приходив до нього, велику користь маючи від того.

І коли хтось приходив до велебного, то після божественного повчання подавав йому трапезу з їжі монастирської: хліб, чечевицю і трохи риби. Часто і христолюбець Ізяслав, покуштувавши такої їжі, радіючи, говорив блаженному Феодосію: «Сам знаєш, отче, всіма благами світу цього наповнений дім мій, але ніде такої солодкої їжі не куштував, як нині тут. Ніколи рабами моїми подані різні й розкішні страви не бувають такими солодкими. Але прошу тебе, отче, скажи мені, звідки солодкість ця у їжі вашій?» Тоді богонатхненний Феодосій, бажаючи зміцнити його любов до Бога, відповів йому: «Якщо, благий владико, взнати це хочеш, послухай, що розкажу тобі. Коли братія монастиря щось хоче варити, чи хліб пекти, чи якусь іншу справу робити, тоді спочатку один із них іде за благословенням до ігумена, після цього вклониться перед святим олтарем тричі до землі, запалить свічку від святого вівтаря і від неї вогонь розпалює. І коли воду наливає у котел, говорить старшому: «Благослови, отче!», і той відповідає: «Бог благословить тебе, брате!» І так всі справи їхні здійснюються з благословенням. Твої ж раби, як кажуть, працюють сварячись, ганячи й обмовляючи один одного, часто бувають биті наглядачами». Почувши те, христолюбець промовив: «Дійсно, отче, все так, як ти кажеш».

Преподобний отець наш Феодосій воістину був сповнений Святого Духа, тому і Божий талант примножив, і заселив місце, яке було порожнім, великою кількістю чорноризців, і монастир славний заснував. Тож ніколи не хотів ніяких скарбів мати у ньому, а з вірою та надією поклонявся Богу, не прагнучи багатства. Тому часто ходив по келіях учнів своїх, і якщо знаходив у когось чи їжу, чи одяг, що поза уставом, чи щось із речей, забирав це і кидав у піч, як щось вороже і привід до гріха. І так говорив їм: «Не слід нам, браття, ченцям, що знехтували усім мирським, збирати речі у келіях своїх. Як же можемо молитву чисту нести Богові, тримаючи багатство у келії своїй? Про це сказав Господь: «Де скарби ваші, там і серця ваші», а про збирачів їх: «Безумні, у цю ніч душі ваші візьму, а скарби кому залишаться?» Тому, братіє, задовольняйтеся уставним одягом нашим та їжею, що маємо у трапезній від келаря, а в келії з цього не тримайте нічого, так з великою ревністю і зі всією душею свою чисту молитву принесемо Богові». І такими, й іншими словами він із великим смиренням і зі слізьми повчав їх. Ніколи не був він ні несправедливим, ні розгніваним, ні з лютими очима, а милосердний і тихий, виявляючи милість до всіх. Тому, якщо хто зі святого стада, ослабнувши душею, йшов із монастиря, блаженний через те печалився, сумував і молився Богу, щоб вівця, яка відбилася від стада, повернулася назад. Того блаженний приймав із радістю, повчаючи ніколи не піддаватися ворожим підступам, не поступатися їм, а міцно стояти. Говорив, що «не чоловіча то душа, що піддається печальним цим підступам». Це і багато іншого говорив він, утішаючи того, і відпускав його з миром у келію.

Був там один брат слабкий, який часто полишав монастир блаженного і, коли повертався, блаженний з радістю приймав його, твердячи, що не дають йому померти поза монастирем: хоч багато разів залишав нас, але судилось у монастирі цьому кінець життя зустріти. І молив, плачучи, Бога за нього, просячи терпіння для того. І отак, полишаючи монастир багато разів, повертався сюди, прохаючи великого Феодосія прийняти. Той же, воістину милосердний, як вівцю заблукалу, зустрічав його радо і прилучав до стада свого. Тоді чорноризець той, власноруч працюючи, зібрав невеликий статок, бо полотно ткав, приніс і поклав його перед блаженним. А святий сказав йому: «Якщо хочеш чорноризцем бездоганним бути, візьми це, як плід непослуху твого, і кинь у палаючу піч». Він же, сповнений віри, поніс за велінням блаженного і кинув у піч, де й згоріло. Сам же відтоді жив у монастирі тому до кінця життя, і так, як сказав блаженний, помер у мирі. Така була любов блаженного, і таке милосердя до учнів своїх мав, щоб ніхто не відбився від стада його, а були всі вкупі, як пастух гарний пасе, повчає й утішає, бесідами заспокоює душі їхні, сповнюючи насолодою і добром постійно. Тому і багатьох на Божу мудрість наводив і до небесного царства спрямовував. Але знову поведемо розповідь про отця нашого Феодосія.

Одного дня прийшов келар до цього блаженного і сказав, що в Цей день нема що запропонувати на обід, бо нема з чого зварити. Сказав йому блаженний: «Іди, зачекай трохи, молячи Бога, щоб потурбувався про нас. Або ж звари пшеницю, перемішай з медом і подай на трапезу братії, нехай їдять. Але надіюсь на Бога, який у пустелі ремствуючим людям хліб небесний послав, як дощ, ще й перепелів. Він і нам тепер може харчі послати». Почувши те, келар пішов. І блаженний просив Бога об тім. І перше згадуваного боярина Бог надоумив наповнити три підводи їжею: хлібом, сиром, рибою, чечевицею, ще й медом, і послав усе те блаженному до монастиря. І, уздрівши це, блаженний, прославляючи Бога, сказав келарю: «Бачиш, брате Федоре, — не залишить нас Бог, якщо надіємося на нього усім серцем. Тим-то йди і зготуй обід великий братії у цей день, бо це привітання Боже». І тоді блаженний веселився з братією на обіді, радістю духовною, але сам їв хліб сухий та овочі, варені без масла, і воду пив — як і завжди. І ніколи не бачили його понурим чи смутним, коли сидів він за обідом із братією, а завжди веселим було його обличчя і сповненим божої благодаті.

До цього блаженного привели колись розбійників зв’язаних, яких зловили в одному з монастирських сіл на злодійстві. Блаженний, побачивши їх зв’язаними і пригніченими, зжалився і, заплакавши, наказав розв’язати їх і нагодувати й напоїти. І довго повчав їх, щоб нікого не кривдили і нікому зла не чинили, а зі своєї праці жили.

Таким було милосердя великого отця нашого Феодосія, який, побачивши бідних чи убогих, згорьованих і в злиденному одязі, співчував їм, і дуже побивався за ними, і зі слізьми залишав їх. І через це створив двір поблизу монастиря свого і воздвиг церкву у ньому святого першомученика Стефана [16], там повелів жити жебракам і сліпим, кривим і хворим, і від монастиря надавав їм усе необхідне — десяту частину від усіх монастирських статків віддавав їм. І ще кожної суботи посилав віз хліба тим, що перебували там.

Одного дня прийшов до преподобного Феодосія священик із міста, просячи вина для служби Святої літургії. Й одразу блаженний покликав пономаря і наказав налити вина у глек, який священик приніс, і віддати йому. Той же сказав, що «мало цього вина, вистачить тільки на три або на чотири дні Святої літургії». Блаженний же відповів йому: «Вилий усе чоловіку цьому, а про нас Бог потурбується». Пономар пішов, але, порушивши повеління святого, виділив тому лише трохи вина, залишивши на вранішню церковну службу. Священик показав блаженному Феодосію, як мало йому дали. І тоді, покликавши пономаря, той сказав йому: «Сказав тобі, віддай усе і про завтрашній день не турбуйся, бо не залишить Бог церкви цієї наступного дня без служби, а ще цього дня пошле нам багато вина». Відтак пономар віддав усе вино священику і з тим його відпустив. Коли після вечері сиділи вони, як і казав блаженний, привезли три підводи, повних корчаг із вином, що послала якась жінка, котра відала всім у домі благовірного князя Всеволода. Побачивши це, пономар, прославив Бога, дивуючись пророцтву блаженного Феодосія, який сказав: «У цей день багато вина Бог пошле нам», — так і сталося.

Коли був день великого і святого Дмитрія, в який настав кінець його мукам за Христа, преподобний Феодосій з братією пішли в монастир святого Дмитрія, і тут принесли йому хлібці дуже білі, які він повелів келарю подати на їжу братії, що залишилась. А той, не по-

слухавшись, подумав про себе: «Наступного дня, коли збереться вся братія, подам цей хліб на їжу їм; зараз же монастирський хліб подам їм». Як подумав, так і зробив. І наступного дня, коли сіли вони за обід, подав той хліб нарізаний; тоді блаженний, побачивши такий хліб, покликав келаря і спитав у нього, звідки цей хліб. Той же відповів, що «вчора принесений був, але вчора було мало братії, тому вирішив нині всій братії подати на їжу». Тоді блаженний сказав йому: «Краще було б не думати про наступний день, а зробити за велінням моїм. І зараз би Господь, який завжди опікає нас, потурбувався і подав нам ще більше, що потрібно». Тут же повелів одному з братії зібрати у корзину ті шматки, віднести і висипати в річку, того ж епітимією покарав за непослух.

Таким чином чинив, якщо чув, що якесь діло вершать, не взявши спершу благословення, бо не хотів, щоб святе стадо таку їжу їло, яка без благословення зготовлена і через непослух, і це як щось непридатне наказував у піч розпалену кинути або у бистрину річки метати.

Після смерті блаженного отця нашого Феодосія трапилось дещо через непослух і, хоч не слід згадувати цього, але згадаємо про це і про це ще слово додамо.

Після відходу з монастиря преподобного нашого ігумена Стефана і прийняття ігуменства Никоном прийшли дні святого і Великого Посту. І в перший тиждень такого утримання, коли потрудяться, як справжні подвижники, у п’ятницю того тижня подавали їм білий хліб, а інший — з медом і з маком спечений, що було настановлено преподобним отцем нашим Феодосієм. Тож так повелів і Никон за звичаєм робити келарю. А той, не послухавшись, збрехав, сказавши, що «борошна не маю на випікання такого хліба». Але Бог не залишив праці і молитов преподобних своїх, щоб не зламалося настановлене божественним Феодосієм. Після святої літургії пішли всі на пісний той обід, але, поки він ще не почався, привезли віз таких хлібів. Побачивши це, братія прославила Бога, дивуючись, що Бог завжди опікається ними, посилаючи все необхідне за молитвами преподобного отця їхнього і наставника Феодосія. Тоді через два дні повелів келар, щоб, як завжди, братія хліб спекла з того борошна, про яке раніше говорив «немає», тоді пекарі взялися і тісто замісили, зливаючи гарячу воду у нього, і знайшли там жабу, яка зварилася у тій воді і тим осквернила її, бо через непослух вершилося діло. Богу було так завгодно для збереження святого стада, яке такий подвиг звершило — у святий той тиждень не їли таких хлібів. Це, як Щось зле і вороже, гадом осквернив Бог, щоб вказати на те. За це хай не засудить мене ніхто з вас, що вписав тут це і перервав розповідь: заради того вписав це, щоб зрозуміли, що не слід нам виявляти непослух наставнику своєму, ігумену, що коли щось утаїмо від нього, то від Бога нічого не сховати, він скоро захистить того, кого поставив над нами старійшиною і пастухом, щоб усі слухались його і за повелінням його все робили.

Але повернемося до попередньої розповіді, що свідчить про блаженного Феодосія.

Настало свято Успіння Пресвятої Богородиці, творили і в церкві свято того дня, але не було дерев’яної олії, щоб влити у лампаду у той день. Надумав пономар із насіння льону вичавити олії і запалити. І спитав про те у блаженного Феодосія, і той звелів так зробити. І коли пономар хотів лити олію, побачив мишу, що впала туди і плавала мертва у ній. Тоді одразу пішов сказати блаженному, що «старанно закрив посуд той з олією і не знаю, звідки залізла миша туди і втонула». Блаженний зрозумів, що це Божа турбота. Осудивши власну невіру, сказав тому: «Краще нам, брате, покладати всю надію на Бога, який може все дати нам, що хочемо. А не так, зневірившись, чинити. Через те йди і вилий олію у землю. І трохи почекай, молячись Богу, і він дасть нам у цей день багато дерев’яної олії». Коли настав час вечірньої, хтось від багатих приніс дуже велику корчагу, повну олії дерев’яної. Побачивши те, блаженний прославив Бога, що він скоро почув молитву їхню. І залили, і залишилася її ще велика частина. І зробили наступного дня свято світле Святої Богородиці.

Боголюбивий князь Ізяслав, справді палаючи вірою в Господа нашого Ісуса Христа, який пізніше поклав душу свою за брата свого по Господньому голосу, і Пречисту Матір його, любов мав велику, як було вже сказано, до отця нашого Феодосія і часто приходив до нього, щоб насолодитися духовними бесідами з ним. Отож одного дня прийшов до того, і сиділи вони в церкві, ведучи духовні бесіди, і час був вечірній. Відтак цей христолюбець опинився з блаженним і з чесною братією на вечірній молитві. І з Божої волі пішов дощ великий, блаженний, побачивши, що задощило, покликав келаря, сказав йому: «Приготуй на вечерю князеві страву». Тоді прийшов до нього ключник: «Господи, отче! Меду нема, щоб запропонувати пити князю і всім, хто з ним». Запитав блаженний: «Зовсім нема?» Той відказав: «Ой, отче, ніскільки нема, бо я, — говорить, — і посудину перевернув і поклав набік». Сказав тоді йому блаженний: «Йди і подивися, може, все ж таки щось залишилось». Той же відповів: «Повір мені, отче, що й посудину ту, в якій було питво, перевернув і поклав набік». Тоді блаженний, воістину сповнений духовної благодаті, сказав тому: «Іди по слову моєму і в ім’я Господа нашого Ісуса Христа знайдеш мед у посудині тій». Той же, повіривши блаженному, пішов і, прийшовши в комору, як і сказав святий отець наш Феодосій, знайшов діжку, яку він перевернув, повною меду. Злякавшись, швидко вернувся і розповів блаженному, що сталося. Сказав йому блаженний: «Мовчи, дитино, і не говори нікому про те і слова, а йди і неси, скільки треба князю і всім, хто з ним; ще і братії дай, хай п’ють. Це благословення Боже». Коли перестав дощ, пішов христолюбець у дім свій. Було таке благословення на домі тому, що багато ще днів утішалися ним.

Через деякий час одного дня прийшов чернець монастирський до блаженного отця нашого Феодосія, сповістивши, що «в хліву, де зачиняють худобу, житло бісівське є, багато пакостей чинять, перешкоджаючи худобі їсти. Багато разів священик молитву читав і водою святою кропив, але намарно: залишилися злі біси, завдають мук і зараз худобі». Тоді отець наш Феодосій озброївся проти них постом і молитвою по Господньому голосу, що говорить: «Цей рід нічим не вигнати, тільки молитвою і постом». Тому вірив блаженний, що прожене їх від місця того, як колись із пекарні. І подався увечері в село, зайшов у хлів той, де купчились біси, і, заперши двері, пробув там до ранку, творячи молитву. Відтоді не зв’являлися біси на тому місці і в дворі шкоди вже ніхто не чинив. Молитвами преподобного отця нашого Феодосія, як зброєю, прогнані були всі звідти. І тоді блаженний повернувся у монастир свій, як хоробрий воїн, перемігши злих духів, що шкодили у краю його.

Колись прийшов до блаженного і преподобного отця нашого Феодосія старший серед пекарів сказати, що «борошна немає на випікання хліба братії». Відповів йому блаженний: «Іди подивися у засіці, може, трохи борошна знайдеш, доки Господь потурбується про нас». Той же пам’ятав, що змів у куток засіки трохи борошна, — три чи чотири жмені, — тому сказав: «Правду тобі кажу, отче, що я сам підмів у засіку, і немає в ній нічого, хіба трохи лишилось в одному кутку». Сказав йому отець: «Вір мені, дитино, що могутній Бог, і від малих залишків наповнить нам засіку борошном, як і при Іллі учинив удовиці з однієї жмені борошна багато, ним і прохарчувалася вона з дітьми своїми у голодний рік, аж поки не настав час нового врожаю. Так само і нині могутній Бог також і нам з дещиці багато пошле. Тож іди і зачекай, коли благословення буде засіці тій». Вислухавши те, він пішов і, зайшовши до комори, побачив засіку, що перше була порожньою, яка молитвами преподобного отця нашого Феодосія наповнилась борошном, що сипалося через краї на землю. Тоді злякався пекар дуже, побачивши таке дивнеє диво, і, повернувшись, розповів блаженному. Святий у відповідь йому: «Йди, Дитино, і не говори нікому про це, а спечи, як завжди, братії хліб. Це за молитвами преподобної братії нашої послав Бог милість свою нам, подаючи на потребу усе, що хочемо».

Такою була надія на Бога у преподобного Феодосія і таке уповання мав на Господа нашого Ісуса Христа, що не покладав ніяких надій ні на що мирське, не уповав ні на що у світі цьому, а всіма думками і всією душею Богу вклонявся і на нього всі надії покладав, не турбуючись про день завтрашній і Господній голос щодня чуючи у серці своєму, який прорік: «Не турбуйтеся ні про що і дивіться на птахів небесних, які не сіють, а жнуть, не збирають у житниці свої, а Отець небесний годує їх, якщо ви розумніші за них». Тому кожної ночі молився Богу, про своє стадо промовляючи: «Як зібрав нас, Владико, у місті цьому, якщо жити нам тут довго, будь нам помічником, пошли нам всі блага. Бо в ім’я Пресвятої матері твоєї воздвигнутий цей дім. Ми ж у Твоє ім’я зібралися у ньому, і Ти захисти нас і збережи від вселукавого ворога й обери нас набути життя вічне. Завжди вкладай у серця наші страх Твій, бо тих прилучимося благ, які уготував праведникам». І так проводив він усі дні, повчаючи братію, втішаючи, застерігаючи від нехоті, а щоб міцними були задля всіх трудів чернечих. І так старанно пас своє стадо, оберігаючи його, щоб ніякий злий вовк, прийшовши, не розпустив божественне те стадо.

Тепер про те, як чоловіку якомусь христолюбивому, який боїться Бога, явилося про блаженного і преподобного отця нашого Феодосія і про його пречисту і непорочну молитву, ще і про святий той монастир, і про те місце, на яке вони (ченці. — О. С.) тоді переселилися.

Є маленька гора, що над монастирем тим, і чоловік, який їхав нею вночі, побачив диво, що переповнило його страхом. Ніч була темною, світло дивне сіяло тільки над монастирем блаженного, і, придивившись, побачив преподобного Феодосія у тому світлі, який серед двору монастирського стояв, звівши руки до неба, і молився Богу. Дивився і дивувався з того, й інше диво явилось йому: великий вогонь йшов від верхівки церкви і, вигнувшись дугою, переходив на інший пагорб і опустився там, де велебний отець наш Феодосій церкву надумав, пізніше почав будувати. І до цього часу стоїть на місці тому монастир славний. Цей же вогонь, що з’явився тому чоловікові, як дуга, торкався одним кінцем верхівки церкви, а іншим названого місця, і його не стало видно аж тоді, коли той за гору заїхав. Про це, що сам він бачив, він розповів одному з братії в монастирі блаженного як істинну правду. Тому і нам слід за божественним Іаковом говорити, що є Господь на місці цьому і святе місце це, і немає іншого, а це дім Божий і це ворота небесні.

Подібне, слід ще додати, описується у житії святого і великого Сави. Коли якось вночі ішов він з келії своєї і молився, з’явився перед ним вогняний стовп до небес. Коли дійшов до того місця, знайшов там печеру і через кілька днів заснував там монастир славний. Так і тут слід розуміти: Бог вказав святому Феодосію місце, на якому з’явився монастир славний, який і до цього часу процвітає молитвами преподобного.

Такою була молитва блаженного отця нашого Феодосія до Бога про стадо своє і про місце те, і такими були його пильність і неспання у всі ночі, і так сіяв, як світило пресвітле у тому монастирі.

Тому його молитвами благий Бог інше диво показав про святе місце людям, які жили поблизу, про що пізніше розповідали вони це всій братії. Однієї ночі почувся багатоголосий спів. Чуючи його, люди повставали з ліжок своїх і, вийшовши на високе місце, слухали ті голоси. І сяєво стояло над монастирем блаженного, і бачили юрму чорноризців, які йшли від старої церкви на назване місце, несучи попереду ікону Святої Богородиці. Ті, що йшли слідом, співали і мали всі у руках запалені свічки, попереду них ішов отець і наставник їхній Феодосій. Дійшовши до місця названого, сотворили молитву і співали, потім повернулись назад. Всі, хто дивились, бачили, як зайшли вони співаючи до старої церкви. Це спостерігали не хтось один чи двоє, а багато людей, які бачили і розповідали. Це, як ми розуміємо, являлися ангели, а з братії ніхто про це не чув. Бог так захотів і приховав від них таємницю свою. І коли пізніше почули, прославили Бога, що творить чудеса великі і прославляє місце те і його осяває молитвами преподобного отця нашого Феодосія.

Але слід нам, розповівши це, до іншої розповіді перейти, про похвалу блаженного і про його достоїнства істинно розповідаючи, про його прагнення до Господа нашого Ісуса Христа. Мав звичай блаженний часто вночі вставати і потай від усіх йти до жидів і там, сперечаючись із ними про Христа, докоряючи і дорікаючи, називаючи їх зрадниками і беззаконниками, чекав, що після розповіді про Христа вбитий буде.

І коли йшов він у дні посту у названу печеру, звідти часто, чого ніхто не знав, уночі вставав і, бережений Богом, вирушав в одне монастирське село, і там приготовлена була печера у таємному місці, й ніхто про те не знав, що перебував у ній один до вербної неділі, а коли приходив вночі у згадувану вище печеру і звідти у п’ятницю вербного тижня приходив до братії, вони думали, що там перебував він у дні посту. І там будучи, не давав собі спокою неспанням і молитвами щоночі, про стадо своє молячись Богу і закликаючи його помічником бути у всіх подвигах їхніх, і ходив щоночі двором монастирським, читаючи молитву, і нею огороджував його, як стіною міцною, щоб не зайшов злий лукавий полонити кого з учнів його. І так огороджував всі землі монастирські.

Колись схоплені були мужі, що розбій чинили, тими, які стережуть помешкання свої, і зв’язаних повели їх у місто до судді. І це з волі Божої трапилося їм іти повз одне село монастирське, й один зі злодіїв тих зв’язаних, покивавши головою на те село, сказав, що «колись вночі приходив сюди до одного двору, бажаючи вчинити розбій і пограбувати все, що було, і побачив стіну дуже високу, що не можна було здолати її». Так благий Бог огородив невидимо все, що там було, молитвами праведного і преподобного цього мужа. Тому і божественний Давид, передбачаючи це, говорив: «Очі Господні на праведниках і вуха його чують молитву їхню». Завжди владика, що сотворив нас, вислухає тих, що звертаються до нього, і справді, молитву їхню почувши, спасе їх. Тут же за волею їхньою і проханням усе зробить, бо уповають вони на нього.

Так преподобний і преблаженний отець наш Феодосій пас стадо своє з великим благочестям і чистотою, жив у пості й подвигу, і виникла того часу незгода від вселукавого ворога серед трьох князів, що були братами, хотіли двоє йти війною на старшого свого брата, христолюбця, вже справді боголюбця Ізяслава. Той був вигнаний зі свого міста столичного, а вони, увійшовши до нього, послали по блаженного отця нашого Феодосія, запрошуючи його прийти до них на обід і прилучитися до неправедного їх союзу. Той же, сповнений Духа Святого преподобний Феодосій, розуміючи, що несправедливо вигнано христолюбця, сказав гінцеві, що не прийде на бенкет Вельзавеліна і не доторкнеться до їжі тої, що від крові й убивств. І, багато ще докорів сказавши, відпустив того і наказав, аби сказане передав тим, котрі послали його.

Та вони, хоч і почули все, не прогнівалися на нього, розуміючи, що його правда, чоловіка божого, але не зважили на нього, а напосілися на брата свого, якого вигнали з землі тої, відтак повернулись назад. І один сів на столі брата свого, інший же повернувся у свою землю.

І тоді отець наш Феодосій,

сповнившись Святого Духа,

почав того викривати, що несправедливо зробив .

і не по закону сидить на столі тому,

брата, що був, наче батько йому, прогнавши.

І так викривав його,

коли листи пишучи, посилаючи йому, , -

а коли перед вельможами його, які приходили до нього,

ганив того за неправедне вигнання брата

і наказував тим переказувати йому.

І пізніше написав до нього довге послання,

і викривав його, твердячи:

«Голос крові брата твого кличе проти тебе до Бога,

як за часів Авеля і Каїна».

І, згадуючи інших багатьох стародавніх гонителів,

убивць і братоненависників,

притчами йому про все розповів

і, так написавши, послав.

І коли прочитав послання те,

розгнівався дуже,

і, як лев, заревів на праведного,

і ударив посланням об землю.

І відтоді рознеслася чутка,

що заточений буде блаженний.

Тоді братія у великій печалі була,

умовляючи блаженного полишити ганити його.

І від бояр багато приходило.

І розповідали йому про гнів княжий на нього

і умовляли його не противитися тому.

«Бо, — говорили, —

у темницю хоче тебе посадити».

І почувши, що говорять про заточення,

блаженний зрадів і сказав їм:

«Дуже я радію з цього, браття,

бо ніщо не миле мені у житті цьому:

хіба хвилює мене позбавлення багатства?

Чи втрата дітей і сіл печалить мене?

Нічого з цього не приніс у світ цей,

а якщо голими народжуємося,

то слід нам голими

і піти зі світу цього.

Тому готовий я до смерті».

І відтоді почав тому докоряти

за братоненависництво,

бажаючи дуже заточеним бути.

Але він, хоч і дуже розгнівався на блаженного, не ризикнув ніякого зла і печалі завдати тому, маючи його за мужа преподобного і праведного. Оскільки раніше часто заздрив через нього братові своєму, що таке світило має у своїй землі, як розповідав про те, почувши від нього, чорноризець Павло, ігумен одного з монастирів у його землі.

Блаженний отець наш Феодосій, якого умовляли братія і вельможі, а насамперед зрозумівши, що нічого не досягне тими словами, облишив його; відтоді не ганив більше, надумавши собі, що краще умовляти його, аби повернув брата свого у землю його.

Через деякий час зрозумів благий князь, що відійшов блаженний Феодосій від гніву й тішився, що вже не ганить його, і зрадів дуже, давно вже прагнучи побесідувати з ним і духовними словами його насититися. Тоді послав до блаженного, чи дозволить йому прийти у монастир свій, чи ні? Він же повелів йому прийти. Той, зрадівши, прийшов із боярами у монастир його. І великий Феодосій, вийшовши із братією з церкви, за звичаєм зустрів його і вклонився, як і слід, князеві, а той поцілував блаженного. Тоді сказав йому: «Отче, не зважувався прийти до тебе, думаючи, що гніваєшся на мене і не впустиш нас у монастир». Тоді блаженний відповів: «Що, благий владико, може гнів наш супроти влади твоєї? Але слід нам викривати вас і говорити вам про спасіння душі. А вам треба послухати те». І так зайшли у церкву і, прочитавши молитву, сіли, і блаженний Феодосій почав говорити тому зі святих книг, багато розповідав йому про братолюбство. І він знову переклав провину на брата свого і тому не хотів із ним мир укласти. І після довгої тої бесіди пішов князь додому, славлячи Бога, що обрав його з таким мужем бесідувати, і відтоді часто приходив до нього, насичуючись духовною їжею краще, ніж медом і ситою: такими були слова блаженного, що текли з медоносних вуст його. Часто великий Феодосій ходив до нього, говорячи тому про страх Божий і любов до брата.

Одного дня прийшов до нього благий і богоносний отець наш Феодосій і, зайшовши у дім, де жив князь, побачив багатьох людей, які грали йому: одні грали на гуслях, інші на органі, а ще інші на замрі, і так всі грали і веселилися за звичаєм задля князя. Блаженний, сівши поруч із князем, опустивши погляд долу і похилившись, сказав йому: «Чи буде так і на тому світі?» Той же після слів блаженного розхвилювався і заплакав, наказавши тим припинити. І відтоді, коли наказував грати, з приходом блаженного повелівав припинити гру.

Часто, коли говорили йому про прихід блаженного, він виходив і зустрічав його, радіючи, перед дверима дому, і потім заходили досередини. Якось, звеселившись, сказав преподобному: «Це, отче, правду тобі речу: якби оповістили мені, що батько мій постав із мертвих, не радів би так, як твоєму приходові. І не боявся його так і не бентежився, як перед преподобною твоєю душею». Блаженний відповів: «Якщо так боїшся мене, то виконай волю мою і поверни брата свого на стіл, який йому благовірний батько твій передав». Він же промовчав на це, не знаючи, що відповісти, так його ворог розпалив гнівом на брата свого, що не хотів і слухати про нього. Отець же наш Феодосій всі дні і ночі молив Бога за христолюбця Ізяслава, ще і в єктенії велів його згадувати, як столичного князя і старшого з усіх, цього ж, як сказав уже, проти закону осілого на столі тому, не велів згадувати у своєму монастирі. Та умовила його братія, наказав і того разом з ним згадувати, але першим христолюбця, а тоді цього блаженного.

Великий Никон, бачачи такі чвари серед князів, пішов із двома іншими чорноризцями на вище згадуваний острів, де монастир полишив, і блаженний Феодосій багато разів просив, щоб не розлучалися вони, аж поки живі, і щоб не йшов той від нього. Але він не послухав його, а, як було сказано, пішов на своє місце.

Тоді отець наш Феодосій, сповнившись Духом Святим, почав благодаттю Божою чинити, щоб переселитися на інше місце, і з допомогою Святого Духа, церкву велику кам’яну поставити в ім’я Святої Богородиці і пріснодіви Марії, бо церква була дерев’яна і служила для збирання братії.

На початок такої справи зібралося багато людей, і місце для будови одні одне вказували, інші ж інше, але зі всіх не було кращого за місце на княжому полі, що лежало поблизу. І з волі Божої благий князь Святослав проїжджав мимо і, побачивши багато народу, спитав, що тут роблять. І як дізнався, повернув коня, під’їхав до них, і, як Богом надоумлений, вказав їм місце на своєму полі, наказавши там поставити церкву. І після молитви сам поклав початок будівництву. І блаженний Феодосій щодня з братією трудився і старався на будівництві цієї церкви. Але не завершив його за життя, а після смерті його, коли Стефан прийняв ігуменство, Бог допоміг тому молитвами отця нашого Феодосія, і завершено було справу, і церкву збудовано. Переселилась туди братія, а там трохи їх осталось і з ними священик і диякон, щоб щодня і там свята літургія вершилась.

Це життя преподобного і блаженного отця нашого Феодосія, яке від початку і до старості описав. Хто зміг би оповісти доладно добре управління цього блаженного мужа, хто зможе гідно його похвалити! Хоч і спокусився достойно його похвалити, але не зумію — невіглас я і нерозумний.

Часто цього блаженного князі та єпископи хотіли спокусити, збагнути його слова, але не змогли і, мовби об камінь ударившись, відскакували, бо огороджений він був вірою і надією на Господа нашого Ісуса Христа, і в собі сотворив житло Святого Духа. 1 був удовицям заступником і помічником сиротам і захисником бідних і, просто кажучи, всіх, що приходили до нього, навчав і відпускав, утішивши, убогим подавав, що їм треба було і на їжу їм.

Багато з нерозумних докоряли йому, але він з радістю сприймав те, як і від учнів своїх часто докори і догани терпів, а все ж завжди молив Бога за всіх. І ще з бідності його одягу багато невігласів насміхались, ганили. Він і тим не печалився, а радів докорам і, звеселившись, славив за те Бога. Якщо хтось, не знаючи його, бачив його у такому одязі, то не міг подумати, що то сам блаженний ігумен, а сприймав за кухаря. Одного дня йшов він до мулярів, що зводили церкву, зустріла його бідна вдовиця, ображена суддею, і сказала блаженному: «Чорноризце, скажи мені, чи вдома ігумен ваш?» Відповів їй блаженний: «Що хочеш від нього, бо людина він грішна?» Сказала йому жінка: «Чи грішний, не знаю, тільки те знаю, що багатьох позбавив печалі й напасті, заради цього і я прийшла, щоб і мені допоміг, бо образив мене не по правді суддя». Тоді блаженний, почувши це від неї, зжалився, сказавши їй: «Жінко! Зараз іди у дім свій, а коли прийде ігумен наш, я розкажу йому, і він позбавить тебе печалі твоєї». Почувши таке, жінка пішла додому, блаженний рушив до судді й поговорив із ним про неї, і той відхилив свій вирок і повернув їй те, що забрав у неї.

Отак цей блаженний отець наш Феодосій багатьом заступником був перед суддями і князями, рятуючи їх, бо не могли не послухатись його, знаючи його праведність і святість. Не через чистий і світлий одяг шанували його, не через багатство велике, а за чисте його життя і світлу душу і повчання його, що кипіли Святим Духом в устах його. Козина шкура була йому, як цінний і світлий одяг, волосяниця, як велична царська багряниця, і так, тим величаючись, ходив і життя богоугодне прожив.

І наприкінці свого життя раніше дізнався, коли відійде до Бога і настане день покою його: бо праведникам смерть є покій.

Тоді ж повелів зібрати всю братію і тих, що в села чи ще кудись пішли — всіх скликати, почав навчати тіунів, приставників і слуг, Щоб виконував кожен доручену йому службу з великою старанністю

і зі страхом Божим, у покорі й любові. І так знову всіх зі сльозами повчав про спасіння душі, й богоугодне життя, і про піст, і про піклування про церкву, і як у ній зі страхом стояти, і про братолюбство, і про покору не тільки до старших, а й до однолітків своїх любов і покору мати. Сказавши, відпустив їх, сам же, зайшовши у келію, почав плакати, б’ючи себе у груди, падаючи перед Богом і молячись йому за спасіння душі, і про стадо своє, і про місце те. Братія ж, пішовши, говорила між собою: «Чого це він так говорить? Чи хоче куди піти, сховатися у таємному місці і жити самотою, щоб не знали ми», — адже багато разів хотів він так вчинити, але умовляли його князі і вельможі, а особливо братія. І тепер також подумали так само.

У той час блаженного трясло від холоду і палав він у лютому вогні і, вже нічого не можучи, лежав на одрі, промовляючи: «Воля Божа хай буде, і що хоче, те хай і зробить зі мною! Але прошу Тебе, Владико мій, зжалься над душею моєю, щоб не зустрілося їй лукавство диявольське, а хай приймуть її ангели твої, провівши її через перепони темних тих мук і привівши її до світла Твого милосердя». І, сказавши це, вмовкнув, не можучи більше нічого.

Братія була у великому сумі й печалі через нього. Потім три дні він не міг ні говорити ні з ким, ні очима повести, і багато хто думав, що вже помер, тільки мало хто бачив, що ще у ньому душа його. Через три дні піднявся і всій братії, що зібралася, сказав: «Браття мої й отці! Як уже бачу, минає час життя мого, сповістив мені Господь під час посту, коли був я у печері, піти зі світу цього. Ви ж порадьтеся між собою, кого хочете, того і поставлю вам на своє місце ігуменом». Великої печалі і плачу завдало почуте братії, а згодом, вийшовши і порадившись між собою, за згодою всіх обрали собі ігуменом Стефана, який був на чолі церковного хору.

Тоді знову наступного дня блаженний отець наш Феодосій, скликавши всю братію, сказав їм: «Що, діти, вирішили між собою, хто достойний бути у вас ігуменом?» Вони всі відповіли, що «Стефан достойний після тебе ігуменство прийняти». Блаженний, покликавши його і благословивши, назвав його ігуменом на своє місце. Їх довго повчав, щоб корилися йому, і потому відпустив, назвавши їм день смерті своєї, що «в суботу, коли зійде сонце, душа моя залишить тіло моє». І покликавши лише Стефана, повчав його, як пасти святе те стадо, той не відлучався від нього, смиренно служачи йому, тяжкохворому.

І коли настала субота, і вже світало, послав блаженний покликати всю братію, і по одному всіх цілував, а вони плакали і побивались через розлуку з таким пастухом. Блаженний же сказав їм: «Діти мої любі і браття! Від усієї душі цілую вас, бо йду до Владики, Господа нашого Ісуса Христа. І це вам ігумен, його самі ви обрали. Його слухайтеся і за отця духовного його собі майте, його бійтеся і за велінням його все робіть. Бог же, який усе словом і премудрістю сотворив, хай благословить вас і збереже від лукавого, і непорушну і тверду віру в Нього хай оборонить у вашому однодумстві і в єдиній любові, щоб до останнього подиху були ви разом. Хай спаде на вас благодать, щоб працювали задля Нього бездоганно, і бути вам єдиним тілом і душею у смиренні і послушанні. І будьте бездоганні, як і Отець ваш небесний бездоганний. Господь хай буде з вами! І про це прошу вас і заклинаю: у тому одязі, який зараз на мені, покладіть мене у печері, де проводив дні посту я, не обмивайте убогого тіла мого, і хай ніхто з людей, а лише ви похороните тіло моє у названому мною місці». Слухаючи це з уст святого отця, плакала братія і сльози з очей котилися.

Блаженний утішав їх, говорячи: «Обіцяю вам, браття й отці, хоч тілом і йду від вас, але душею завжди буду з вами. І якщо хтось із вас у монастирі цьому помре чи ігуменом куди буде відісланий, якщо і гріх хто зробить, — я за те буду перед Богом відповідати. А якщо хто піде з волі своєї з цього місця, то я за те відповідальності не несу. І про опіку мою перед Богом ви так дізнаєтеся: коли бачитимете, як усі блага у монастирі цьому примножуються, — знайте тоді, що я поряд із Владикою небесним. Коли бачити будете зубожіння і зменшення всього, — тоді знайте, що далекий я від Бога і не можу молитися йому».

Після слів цих відпустив їх усіх, жодного при собі не лишивши. Один із братії, який завжди служив йому, лишивши маленьку щілину, дивився у неї. Блаженний звівся і, впавши на коліна, молив зі слізьми милостивого Бога за спасіння душі своєї, усіх святих закликаючи на допомогу, а найбільше — святу владичицю нашу Богородицю, і через неї молив Господа Бога нашого Ісуса Христа за стадо своє і місце те. А після молитви ліг на своє місце і, трохи полежавши, звів очі до неба і гучним голосом і з веселим лицем промовив: «Благословен Бог, що так сталося: вже не боюся, а радію, йдучи зі світу цього!» Можна зрозуміти це так, неначе видіння якесь побачив він перед сказаним. Після того випростався, простягнув ноги і склав руки на грудях хрест-навхрест, передав святу свою душу у руки Божі і відійшов до святих отців.

Тоді братія сотворила плач великий і, взявши його, понесла у церкву і за звичаєм відспівала його. У той час, мовби чудом якимось, зійшлося багато вірних, з готовністю самі прийшли і, сидячи перед воротами, чекали, поки винесуть блаженного. Благовірний князь Святослав стояв недалеко від монастиря блаженного і бачив стовп вогненний аж до неба над монастирем. Цього ніхто не бачив, а лише один князь, і з того зрозумів він, що помер блаженний, сказавши тим, які були з ним: «Я думаю, що зараз божественний Феодосій помер». Бо перед тим був у нього і бачив хворобу його тяжку. Тоді послав і дізнався, що справді помер, і плакав багато.

Братія ж ворота зачинила і нікого не впускала за повелінням блаженного, і сиділа над ним, чекаючи, доки розійдуться люди, і тоді похоронять його, як сам він повелів. І бояр багато прийшло, і ті перед воротами стояли. І з волі Божої стало небо хмарним і пішов дощ. То ті так і розійшлися. Відтак одразу дощ перестав і засвітило сонце. І того понесли у згадану вище печеру, поклали його і, похоронивши, пішли і весь день були без їжі!

Помер же отець наш Феодосій року 6582 (1074), місяця травня третього дня, в суботу, як і сам пророкував, на сході сонця.

Переклад Оксани Сліпушко

[1] Переклад тексту зроблено за виданням: Памятники литературы Древней Руси. XI — начало XII века. — М., 1978.

[2] Нестор також написав житіє Бориса і Гліба, створив нову редакцію «Повісті врем’яних літ». Відомості про Києво-Печерський патерик і про Феодосія у «Повісті врем’яних літ» доповнюють розповідь «Житія».

[3] Антоній Великий (III — IV вв.) — анахорет, якого церква вважає основоположником чернецтва.

[4] Місто на південному заході від Києва на річці Стугні. Поприще — давньоруська міра довжини, прирівнюється до верстви.

[5] У перекладі з грецької мови «Феодосій» означає — «даний, присвячений Богові».

[6] Традиційні у давньоруській книжності метафори: «пастух», «пастир» — священик чи ігумен, «вівці», «стадо» — вірні чи ченці, «вовк» — диявол.

[7] Йдеться про Палестину, куди у Середні віки часто відправлялися на прощу.

[8] Никон — монах, а пізніше ігумен Києво-Печерського монастиря. [9] Князь Ізяслав — старший син Ярослава Мудрого, великий князь київський з 1054 по 1073 рр.

[10] Ізяслав був одружений із Гертрудою, дочкою польського князя Мешка II. Події, про які говорить Гертруда, очевидно, повстання 1037 — 1038 рр.

[11] Мається на увазі Тмутороканське князівство, розташоване на Таманському півострові.

[12] Йдеться про Дмитрієвський монастир (Дмитрія Солунського), збудований київським князем Ізяславом Ярославичем. Очевидно, монастир знаходився у Києві на Михайлівській горі, що недалеко від Печерського монастиря.

[13] Йдеться про смерть Ростислава Володимировича. [14] Гліб — син Святослава Ярославича, князював у Тмуторокані на початку 60-х рр. 1064 року він був вигнаний Ростиславом, а після його смерті у 1066 році тмутороканці знову попросили Гліба стати їхнім князем.

[15] Гривня — грошова одиниця. Очевидно, йдеться про золотий зливок вартістю у гривню.

[16] За біблійним переказом, Стефан — диякон, який був першим страчений за проповідування християнства у часи римського імператора Гая Юлія Цезаря Калігули.

«Житіє Феодосія Печерського» Нестора

Наприкінці XI століття давньоруська література сформувала новий жанр — житіє. У цих своєрідних творах змальовувався життєвий і подвижницький шлях тих неординарних особистостей, котрі жили і творили серед свого народу. Високі зразки і канони житій дала світова традиція, але давньоруські творці жанру оригінально і неповторно наповнили форму власним національним змістом. Крім того, саме багатий житійний та апокрифічний матеріал, осмислений книжниками України-Русі та використаний ними, інтегрував давньоруську літературу у загальноєвропейський контекст. На цьому особливо наголошував академік В.Перетц на початку XX століття. У ряді праць, присвячених історії давньої української літератури, учений доводить, що давньоруські книжники культивували насамперед Ідеали не Візантії, а тих часів, які берегли пам’ять про епоху боротьби християн за право вірити і сповідувати свою віру, про епоху суворого аскетизму і самозречення, яка вже була чужою для Візантії XI — XII віків. Саме впливом цих ідеалів, прагненням увічнити їх позначене «Житіє Феодосія Печерського», створене давньоруським письменником Нестором.

«Житіє преподобного отця нашого Феодосія, ігумена Печерського» Нестора представляє у літературі та суспільно-політичній думці епохи Високого Середньовіччя новий і цілком завершений тип оповіді. Твір було написано у 80-х роках XI століття. Витриманий у жанрі життєпису святого, він містить ряд традиційних сюжетів згідно з вимогами жанру. Так, майбутній святий з дитинства відрізняється від інших дітей надзвичайною релігійністю, любов’ю до церкви, униканням мирських спокус. Про малого Феодосія Нестор пише: «Благодать Божа була з ним, і Дух Святий змолоду вселився у нього». Ставши ченцем, він уособлює ідеальний образ аскета і подвижника, долає диявола і творить чудеса. Ним захоплюються ченці й миряни. Разом із тим на його думки зважає князь, іде до нього за порадою і благословенням. Це уміння автора підкорятися вимогам жанру дослідник Д. Лихачов назвав ознакою письменницької зрілості у Середні віки. Хоч «Житіє Феодосія Печерського», написане Нестором, було фактично першим руським житієм, воно засвідчило, що біографічний жанр сформувався.

«Житіє Феодосія Печерського» Нестора відрізняється талановито створеними яскравими картинами мирського і монастирського життя. Автор веде розповідь, особливо акцентуючи увагу на окремих моментах у житті людини, тих фактах біографії, що є знаковими, символічними, у яких особистість досягає свого найвищого вияву. Таким чином перед читачем постає захоплюючий життєвий шлях і моральна філософія церковного подвижника, слава про якого і його монастир поширилася по всій Київській Русі. Особливо художній талант Нестора виявляється, коли він описує чуда і видіння. Давньоруський митець знаходить такі деталі, художні образи, котрі справляють сильне і неперевершене враження на читача. Його художні асоціації сповнені глибокого символізму, а високий стиль житія відрізняється дивовижним гармонійним поєднанням східних житійних традицій з національними особливостями. Розповідь Нестора має чітко окреслений сюжет. Вона яскрава і динамічна. Саме у «Житії Феодосія Печерського» Нестора монументальний стиль епохи Високого Середньовіччя знайшов найбільш яскраве і досконале вираження в описові «приватного» життя конкретної людини.

Перш ніж розпочати твір, Нестор звертається до Бога з проханням послати йому творче натхнення: «Це на успіх і на добро послідовникам моїм написати хочу, і за це Бога славлячи, приймете гідну нагороду. Бажаючи оповідь розпочати, спочатку молюся Господу, промовляючи: «Владико мій, Господи, Вседержителю, що даєш благовірним, Отче Господа нашого Ісуса Христа, прийди на допомогу мені й просвіти серце моє на розуміння заповідей твоїх і на восхваління святого угодника твого».

Нестор описує життя Феодосія як величний приклад служінню Богу і людям, вартий наслідування. Твір має кілька частин. Так, перша частина завершується авторським підсумком: «Це життя блаженного отця нашого Феодосія від самого народження до того, відколи прийшов він у печеру, розповіла мати його одному з братії, ім’я якого Федір, який був келарем при отці нашому Феодосії. Я ж від нього все це почув, він розповів мені, і написав на згадку всім, хто шанує Феодосія. Однак іншу розповідь про отрока поведу, а потрібне слово і натхнення пошле мені Бог». Інша розповідь Нестора — це вже друга частина. Тут ідеться про трьох світил церковних — Антонія, Никона і Феодосія.

Твір Нестора містить кілька віршованих уривків — про прихід матері Феодосія до монастиря, про постриг сина боярина Варлаама, про заснування Никоном церкви Святої Богородиці, про життя монахів у печері та ін. Так, про заснування Феодосієм монастиря Нестор пише У високому поетичному стилі:

І тоді цей великий Феодосій

знайшов місце чисте недалеко від печери

і зрозумів, що тут можна воздвигнути монастир

і з благодаттю Божою, зміцнившись вірою та упованням

і сповнившись духом святим,

почав готуватися заселити місце те.

І з Божою допомогою за короткий час

збудував церкву на тому ж місці

в ім’я святої та преславної Богородиці й пріснодіви Марії,

і, обговоривши, збудував келій багато,

і тоді переселився з печери з братією на місце те

року 6576 (1062).

І відтоді Божою благодаттю піднеслося місце те,

і був монастир славний,

і до цього часу він існує,

і називається Печерським,

поставлений святим отцем нашим Феодосієм.

Наприкінці другої частини Нестор пише, що «тепер наостанку про одного блаженного отця Феодосія розповідь поведу і про його гідні діла, з Божою благодаттю розповідаючи про світило освіченого отця нашого Феодосія». Богоугодним справам Феодосія повністю присвячена третя частина твору. Четверта частина — розповідь «про похвалу блаженного і про його достоїнства», «про його прагнення до Господа нашого Ісуса Христа». Це звеличення святого Феодосія Печерського, його постаті і писань.

Оксана Сліпушко

[За виданням: Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. — К., 2001. — Том I. — С.302-343.]

Див. також Патерик Києво-Печерський (переклад Ірини Жиленко).

Попередня       Головна       Наступна