Попередня       Головна       Наступна

ДАНИЛО ЗАТОЧЕНИК

СЛОВО ДАНИЛА ЗАТОЧЕНИКА, ЩО НАПИСАВ ВІН КНЯЗЮ СВОЄМУ ЯРОСЛАВУ ВОЛОДИМИРОВИЧУ [1]

Засурмимо, наче в труби золотокуті, в розум ума свого й почнемо грати на срібних органах, мудрість свою засвідчуючи. Встань, славо моя, встань у псалтирі й у гуслях. Встану рано й сповідаюсь тобі. Та розкрию притчами загадки мої і провіщаю в народах славу мою, бо серце розумного укріпляється в тілі його красою й мудрістю.

Був язик мій, мов тростина книжника-скорописця [Пс. 44, 2], й привітні вуста, як бистрина річкова. Задля цього заміряюсь написати про узи серця мого і розбив їх зі злом, як древні немовлят об камінь [2].

Але боюся, пане, хули твоєї на мене. Аз бо єсмь, наче та смоківниця проклята [3] — не маю плоду покаяння, бо маю серце мов лице без очей, і розум мій як пугач, що на руїнах не спить, і розсипалось життя моє, мов у царя ханаанського, марновірством [4], і покрило мене убозтво, як Червоне море фараона [5].

Це написав був я, втікаючи від лиця лукавства мого, мов Агар рабиня від Сари, господині своєї [6].

Проте бачив, пане, твоє добросердя до мене і вдався до повсякчасної твоєї любові. Глаголить-бо Писання: хто просить у тебе, дай тому, хто стукає — відчини, тож не будеш позбавлений Царства Небесного. Писано ж бо є: поклади на Господа печаль свою і Той підтримає довічно [Пс. 54, 23]. Бо я, княже-пане, наче трава блякла, що зростає в затінку, на неї ж ні сонце не сяє і дощ не йде. Отак і я всіма скривджений, бо не захищений острахом грози твоєї, наче оплотом твердим.

Та не дивись на мене, наче вовк на ягня, а зри на мене, мов мати на немовля. Поглянь на птахів небесних — тії не орють, не сіють, та вповають на милість Божу [Мт. 6,26]. Ось так і ми, пане, жадаємо милості твоєї.

От тому-то, пане, кому Боголюбове [7], а мені горе люте, кому Біле озеро [8], а мені від смоли чорніше, кому Лаче озеро [9], мені ж, на нім сидячи, плач гіркий, і кому Новгород, у мене ж в оселі й кутки завалились, тому що не процвітає вдача моя.

Друзі ж мої та близькі мої й ті зневажають мене, бо не поставив перед ними трапези зі стравами різноманітними. Багато хто дружить зі мною, тицяючи руку зі мною в миску, а у напасті ворогами себе виявляють і навіть допомагають уразити ноги мої. Очима плачуть зі мною, серцем сміються. Тим же не вір другові, на брата не сподівайсь.

Не обманював був мене Ростислав князь, промовляючи: «Ліпше би смерть мені, ніж Курське княжіння» [10]. Отак і мужі кажуть: «Ліпше смерть, аніж довге життя у злиднях». Так же й Соломон [11] рече: «Ані багатства, ані убозтва, Господи, не дай мені [Пр. 30,8]. Як багатим буду — гордість набуду, а як убогим буду — задумаю крадіж та розбій [Пр. 30,9], а жону на розпусту».

Тим же волаю до тебе, перейнятий злиднями: помилуй мене, сине великого князя Володимира, най не заплачу, ридаючи, як Адам за раєм. Пошли ж хмару на землю убозтва мого.

Тому, пане, багатий муж усюди знаний є, і на чужинській стороні друзів має, а вбогий — у своїй зненавиджений ходить [Пр. 19,4]. Багатий промовить — усі змовкнуть та піднесуть слово його до хмар, а вбогий скаже — усі на нього кричатимуть. Чиї ризи багаті, того й мова поважна.

Княже мій, пане! Позбав мене злиднів оцих, як сарну від тенет, як пташеня від сильця, як каченя від пазурів яструба, як вівцю від пащі лев’ячої.

Я ж бо, княже, мов дерево при дорозі: багато хто стинає його та у вогонь кидає. Так і я всіма скривджений, бо не огороджений пострахом грози твоєї.

Отак і цина гине, коли часто її топити, так і чоловік, що зазнає многих бід. Ніхто ж бо не може сіллю наїстися, ні у печалі розважливим бути. Всяк-бо чоловік хитрує й мудрує про чужу біду, а свою не може розважити. Золото топиться вогнем, а людина напастями, пшениця, коли товкти її сильно, хліб чистий дає, людина в печалі набуває розум довершений.

Міль, княже, ризи їсть, а печаль людину. Печаль людині кістки сушить. Як зглянеться хтось над людиною, що вона в печалі, мов водою студеною напоїть її у день спекотливий. Птах-бо весні радіє, а немовля матері, весна прикрашає землю квітами, ти оживлюєш людей усіх милістю своєю, сиріт та вдовиць, вельможами утиснутих.

Княже мій, пане! Яви мені образ лиця свого, голос-бо твій солодкий і вигляд твій красний, мед виливають уста твої і те, що даєш ти, як плід райський.

Тож як звеселяєшся ти багатьма ласощами, мене спом’яни, що хліб їсть сухий, п’єш солодке питво, то мене спом’яни, що теплу воду п’є, од вітру незахищений, коли ж лежиш на м’якій постелі під ковдрами соболиними, мене спом’яни, що під єдиним рядном лежить та від холоду конає і краплями дощовими, мов стрілами, до серця пронизаний.

Хай не буде, княже мій, пане, рука твоя скута на подаяння вбогим, бо ані чашею море не вичерпати, ані нашими стягненнями твого дому не виснажити. Як невід не втримає води, а лише рибу, так і ти, княже, ані злата, ані срібла не держи — роздавай людям.

Паволока, багатьма шовковинами гаптована, красу свою виявляє, отак і ти, княже, багатьма людьми своїми чесним і славним у всіх краях виявишся. Було ж, вихваляв Єзекія [12] цар посланцям царя вавилонського та показав їм багато злата й срібла, вони ж рекли: «Наш цар багатший за тебе, та не кількістю злата, а многістю воїв, бо мужі злато добудуть, а золотом мужів не здобути». Як казав був Святослав князь, син Ольги, коли на Царгород йшов з малою дружиною: «Брати! Нам від граду загинути, чи граду полоненому нами бути?» Як Бог звелить, так і буде.

Пожене один сто, а від ста бігтиме десять тисяч. Хто надію покладає на Господа, мов гора Сіон, ще не захитається повік [Пс. 124, 1].

Добре поза горбом коней пасти, отак і з мужнім князем воювати. Часто від безладдя полки гинуть. Видів: великий звір, а голови не має; так і многі полки без коня доброго. Гуслі ж бо настроюють перстами, а тіло кріпиться жилами. Дуб-бо міцний корінням численним, отак і град наш — твоїм урядуванням.

Бо князь щедрий — отець слугам своїм численним: багато хто полишає отця й матір та до нього приходять. Хто доброму господарю служить, здобуде свободу, а злому господарю служитиме, здобуде рабство ще гірше. Бо князь щедрий, мов річка без берегів, що плине крізь діброви, та напуває не лише людей, а й звірів, а князь скнарний, як річка в берегах, а береги кам’яні — ні пити, ані коня напоїти. Боярин щедрий, мов колодязь солодкий при дорозі, — перехожих напуває, а скупий, як колодязь солоний.

Не став собі двір близько двору царського і не держи села біля села княжого, бо тіун його мов вогонь, трепетою розпалений, а рядовичі його наче іскри. Якщо й від вогню встережешся, то від іскор не зможеш уберегтись і одежу спалиш.

Пане мій! Не позбавляй хліба злидаря мудрого, не піднось до хмар багатого нерозумного. Злидар-бо мудрий, мов злато в нечистій посудині, а багатий красивий та безтямний, наче з паволоки подушка, соломою напхана.

Пане мій! Не зри на зовнішність мою, роздивись внутрішність мою. Бо я, пане, хоч одежею вбогий, та розумом багатий, юний вік маю, та розум старий у мене. Думкою б ширяв, мов орел у повітрі.

Тож постав глек глиняний під струмінь крапель язика мого, хай накапають тобі за мед солодші слова вуст моїх. Як Давид [13] казав: «Солодкі слова твої, ліпше від меду вони устам моїм» [Пс. 18, 11]. Ото й Соломон каже: «Слова добрі солодкістю напувають душу, покриває ж печаль [Пр. 12. 25] серце недоумкуватому».

Мужа мудрого посилай і мало йому кажи, а глупого посилай та сам не лінуйсь за ним іти. Бо хоч очі мудрих жадають блага, а глупого учти в оселі. Ліпше слухати суперечку розумних, ніж настанови безглуздих. Дай премудрому настанову, ще мудріший буде [Пр. 1,5].

Не висівай у рівчак жито, ані мудрість у серця глупих. Безглузді не сіють, не орють і в житницю не збирають, а самі себе народжують. Що в міх утлий лити, що глупого вчити, бо собакам і свиням без потреби злато й срібло, а глупому слова коштовні. Мерця не розсмішити, глупака не навчити. Як зжере синиця орла, як камінь водою попливе і як свиня на білку гавкатиме, тоді ж і глупий розуму навчиться.

Невже скажеш мені: від глупоти це мовив? То не бачив ти неба повстяного, ні зірок личаних, ані глупого, що глаголить мудро. Невже скажеш мені: збрехав мов пес? Втім, доброго пса князі й бояри люблять. Чи скажеш мені: збрехав як злодій? Аби красти вмів, то до тебе б не скорбів. Дівиця ж бо губить красу свою блудством, а муж мужність свою — злодійством.

Пане мій! То не море кораблі жене, а вітри. Не вогонь розпікає залізо, а роздмухування міхами. Ось так і князь не сам у халепу потрапляє, а радники вводять. З добрим дорадником думаючи, князь високого столу здобуде, а з лихим дорадником думаючи, то й меншого позбудеться. Бо говориться у мирських притчах: ні скот у скотах коза, ні звір у звірах їжак, ні риба в рибах рак, ні птиця в птицях нетопир; ні муж у мужах, що їм жона володіє, не жона в жонах, Що від мужа свого блудить; не робота в роботах жінкам повіз возити. Від дива дивовижніше, коли хто жону возьме потворну прибутку ради.

Бачив жону злообразну, що до дзеркала припадає та мастить себе рум’янами, і рік їй: «Не зри в дзеркало — побачиш потворність лиця свого та ще більшу печаль матимеш».

Невже скажеш мені: «Женись у багатого тестя честі заради великої — там пий та їж»? Та ліпше б мені вола бурого ввести в дім свій, ніж жону злу взяти. Бо віл не говорить, ні зла не замишляє, а зла жона, коли б’єш, біснується, а лагідно до неї — заноситься, у багатстві гордиться, а в убозтві інших осуджує.

Що є жона зла? Заїзний двір ненадійний, глумливиця бісівська. Що є жона зла? Мирський бунт, засліплення розуму, начальниця всякій злобі, у церкві бісівська митниця, поборниця гріха, завада спасінню.

Коли муж якийсь дивиться на красу жони своєї та на ласкаві й улесливі слова її, а діла її не перевіряє, то дай Бог йому трясцею хворіти та хай проклятий буде!

Тому, браття, розпізнайте злу жону! От, рече мужу своєму: «Пане мій і світло очей моїх! Я на тебе зорити не можу. Коли глаголиш до мене, тоді дивлюсь і обмираю, і тріпотять всі члени тіла мого, і до землі никну».

Прислухайтесь, жони, до слів Павла апостола, глаголющого: «Хрест є глава церкви, а муж — жони своєї» [Єф. 5, 23; І Кор. 11, 3]. Жони, у церкві стійте, моліться Богові і Святій Богородиці, а чому навчитись хочете, то вчіться дома у мужів своїх [І Тим. 2, 11-12]. А ви, мужі, по закону ставтесь до жон своїх [Кол. 18, 19], бо нелегко знайти жону добру».

Добра жона — вінець мужеві своєму і безжурність, а зла жона — люта печаль, зубожіння дому. Черв дерево тлить, а зла жона дім мужа свого губить. Ліпше в утлій ладьї їздити, ніж злій жоні таїни звідати. Утла ладья штани намочить, а зла жона все життя мужа свого погубить. Ліпше камінь довбати, ніж злу жону навчити. Залізо розтопиш, а злу жону не навчиш. Бо зла жона ані повчань не слухає, ані священика не чтить, ні Бога не боїться, ані людей не стидається, а всім дорікає та всіх осуджує.

Що зліше від лева серед четвероногих і що лютіше серед плазуючих по землі? З усього того злостивіша зла жона. Немає на землі нічого лютішого за жіночу злобу. Через жону спершу прадід наш Адам з раю вигнаний був, через жону Йосип Прекрасний у темниці зачинений був, через жону Данила пророка у рів ввергнули, де леви йому ноги лизали.

О зле, гостре оружжя диявола й стріла, що летить з отрутою! В якогось чоловіка жона вмерла, він же по смерті її почав дітей продавати. А люди кажуть йому: «Чому дітей продаєш?» Він же рече: «Якщо у матір вдалися, то виростуть і мене продадуть».

Утім, повернемось до слів попередніх. Я, княже, ні за море не ходив, ні від філософів не навчався, та був як бджола — припадав до різних квітів, збираючих мед у щільники. Тож і я по книгах багатьох збирав солодощі словесні й розум. І зібрав їх, наче у міх води морські.

Та ще малість скажу. Не забороняй глупому глупство чинити, то й не уподібнишся йому. Та вже припиню багато з ним говорити. То не буду наче міх утлий, що ронить багатство в руки неімущим. Та не уподібнюсь жорнам, бо ті багато людей насичують, а самі себе не можуть наситити житом. Тож не буду тим, кого мир зненавидів за бесіду багатослівну, як птаха, що дріботить пісні свої та скоро зненавиджують його. Бо глаголють у мирських притчах: промова подовжена не добро, добро подовжена поволока.

Господи! Дай же князю нашому Самсонову силу [15], хоробрість Олександрову [16], Йосипа розум, мудрість Соломонову, майстерність Давидову і примнож, Господи, всіх людей під ноги його. Богу нашому слава і нині, і прісно, і довіку.

Переклад Станіслава Бондаря

[1] Друкується за виданням: Історія філософії України. Хрестоматія. — К., 1993. — С. 30-35.

[2] Як вираз безмежного відчаю. За Біблією, народ перед загрозою навали чужинців волів повбивати своїх дітей, щоб уберегти їх від страждань.

[3] Христос прокляв фігове дерево, яке не мало на собі плодів і не втамувало його голод, щоб із нього не було плоду ніколи. Тут смоківниця — символ безвір’я.

[4] Очевидно, йдеться про поразку народу ханаан «язичників» та «ідолослужителів» від ізраїльтян. Останнім допоміг Бог.

[5] Бог допомагав ізраїльтянам під час їх втечі з полону. Червоне море розступилося і дало їм змогу перейти на другий берег.

[6] Алегорична Агар — це іудейський народ під владою «Старого» закону.

[7] Боголюбове — місто у Володимиро-Суздальській землі (нині с. Боголюбово).

[8] Біле озеро — озеро у сучасній Вологодській області Росії.

[9] Лаче озеро — озеро в Архангельській області Росії.

[10] На думку одних дослідників, йдеться про Ростислава Юрійовича, сина Юрія Долгорукого, небожа Андрія Доброго. На думку інших, про Ростислава Мстиславича, також небожа Андрія Доброго. Слова ці проголошує Андрій Добрий. Курськ був князівським центром.

[11] Соломон — давньоєврейський цар (X ст. до н. е.), що уславився мудрістю й поетичним даром.

[12] Єзекія — іудейський цар, що одужав завдяки Богові від смертельної хвороби.

[13] Давид — біблійний персонаж, пророк, цар. Автор «Псалтиря».

[14] Йосип Прекрасний, за Біблією, син патріарха Якова, якого прозивали Прекрасний. Брати продали його в єгипетське рабство. Дружина господаря намагалася спокусити його, а після невдачі обмовила його, за що юнака кинули у в’язницю.

[15] Самсон — біблійний персонаж, що володів надзвичайною силою.

[16] Мається на увазі македонський цар (IV ст. до н. е.), що уславився хоробрістю і перемогами.

Учені не дійшли згоди у питанні про особу Данила. Зараховують його і до дворян, і до дружинників, і до холопів, і до ремісників. Висловлено різні припущення з приводу того, ким і коли, де і чому Данила було заточено. «Заточеник» може витлумачуватися як прізвисько, що фіксує соціальний стан, як ув’язнений, вигнанець, як людина, що згодилася на підневільні роботи тощо. Можливо, що реального Данила не існувало, що це суто літературний образ. Адресатами «Слова» вважають і Юрія Долгорукого, і Андрія Володимировича Доброго, сина Володимира Мономаха, і сина Всеволода Велике Гніздо Ярослава Всеволодовича та ін.

«Слово» Данила Заточеника — один з найдавніших, найцікавіших і найзагадковіших світських літературно-публіцистичних і суспільно-політичних творів давньої української писемності. За своїм значенням воно не поступається таким пам’яткам красномовства, як «Слово про Закон і Благодать» [ларіона Київського, «Слово о полку Ігоревім», «Повчання» Володимира Мономаха та багатьом іншим перлинам української культури епохи Київської Русі. «Слово» — видатна пам’ятка світової культурної спадщини.

Вже близько 150 років численні вітчизняні й зарубіжні дослідники сперечаються з приводу жанрової природи цього рукопису, його авторства, точного часу й місця написання, адресата, ідеологічної та політичної спрямованості.

«Слово», або ж «Моління» Данила Заточеника, виявлено і вперше частково опубліковано М. Карамзіним у примітках до його «Історії государства Російского». Існує два близьких один до одного за текстом твори: «Слово» Данила Заточеника і «Моління» Данила Заточеника. Один з текстів є переробкою іншого або обидва вони походять з якогось третього джерела. Текст дійшов до нас у списках XVI — XVII ст. Нині опубліковано 19 списків пам’ятки, що являють собою дві основні редакції. Першу редакцію називають «Словом», другу — «Молінням». Словниковий матеріал пам’ятки, особливості її змісту та багато інших ознак дають можливість припустити, що батьківщина твору знаходилася в межах Південної Русі. Найвірогідніше, це м. Переяслав (руський або Київський, нині м.Переяслав-Хмельницький Київської обл.), що має стосунок до Києво-Галицької книжної культури.

Витвір Данила Заточеника має глибокий філософський і суспільно-політичний смисл.

На відміну від панівної києворуської літературної традиції, де автори принципово дотримувалися середньовічних християнських засад анонімності й самоприниженості, «Слово» знаменує собою якісно нове явище суспільної свідомості, а також появу світської національної інтелігенції. Тут виразно звучить голос особистості, індивіда, духовно розкутої людини. Данило сміливо проголошує абсолютний пріоритет розуму над фізичною силою, знання над хоробрістю, мудрості над войовничістю. Він звеличує духовність, стверджує самоцінність мислячої людини. Передчасна людина, людина зайва, дисидент, що була заточена у світі корисливості й утилітарної моралі, автор завдяки природженому розумові та ґрунтовній освіті, мабуть, незатишно почувався у середовищі, де вклонялися багатству й славі, авторитету і владі. Справжня інтелігентність його виявилася насамперед у щирому вболіванні за долю свого народу, в бажанні прислужитися йому умом і серцем, милосердям і добром. Мудрість і розважливість є основним чинником розквіту суспільства — це головна думка, що її заповідає нащадкам наш предтеча і сучасник Данило Заточеник.

«Слово» рясніє цитатами й афоризмами, запозиченими з Біблійних книг, «Бджоли», «Фізіолога», «Повісті про Акіра Премудрого», літописів, «Ізборників», а також мирськими приказками. Воно справило величезний вплив на українську книжність XV — XVII століть.

Переклад основної й найдавнішої редакції «Слова» здійснено за виданням: Зарубин Н. «Слово Даниила Заточника по редакциям XII и XIII веков и их переделкам. — Л., 1932. — С. 4 — 35.

Станіслав Бондар

[За виданням: Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. — К., 2001. — Том I. — С.343-350.]

Попередня       Головна       Наступна