Попередня       Головна       Наступна

НИКИФОР

ПОСЛАННЯ НИКИФОРА, МИТРОПОЛИТА КИЇВСЬКОГО, ДО КНЯЗЯ ВОЛОДИМИРА, СИНА ВСЕВОЛОДА, СИНА ЯРОСЛАВА

Благословен Бог і благословенне святе ім’я слави Його, благословенне і прославлене, княже мій. Благословен той, хто по многій своїй благості й людинолюбству сподобив нас дійти до пречистих днів цих святого Посту [1], котрі Він, як творець нашого спасіння, для духовного очищення душ наших узаконив. І сам постився сорок днів для провіщення свого очоловічення, не потребуючи посту, а нам образ показуючи постом.

Аби перший праотець, Адам, постився від древа пізнання і заповідь Владики зберіг, то другий Адам, Христос Бог наш, не потребував би посту. Та через злочин першого, що не постився, постився Він, щоби непослух зруйнувати. Подякуємо і вклонимося постившомуся Владиці, взаконившому для нас піст і ліки для здоров’я душевного дарувавшого!

Тому й подвійне суть життя наше: розумне і нерозумне [2], духовне [3] і тілесне. Та в розумному і духовному — божественне щось є і дивне, і таке, що безплотного єства дотикається, а в нерозумному — пристрасне і сластолюбне. І тому борні в нас багато, і противиться плоть духові, а дух плоті.

Потребуємо воістину зілля пісного: це приборкує непокірливі потяги і духові дає сили: тіло приборкати. І так підкоряється гірше кращому, тобто душі тіло. Так і те, що пупа стосується і чресел наших: побори їх — змій умертвиться. І в тиші перебуває душа, і в мирі глибокому мир пожинає, що в нас, якого воліємо, промовляючи: «Мир всім!» Від першого цього блага й інші блага в нас творяться.

Як бачиш, княже мій благовірний і сумирний, що піст основою є доброчесності. Того ради в усьому світі, немов сонце, засяяв він. Заради злочинства праотця нашого всі народи піст творять: одні в один час, а інші в інший. Одні більше постують, інші менш. Силу посту ж, як нерозумні, не розуміють, тому саме даремний піст їх і непотрібний. Люди ж Христові, святий нарід, царське освячення, жереб достоїнства його, відають силу посту сього і, в правовір’ї перебуваючи, благословляють Бога, напоумившого їх і провидівшого й того, що привів Господа праворуч від себе, щоби не зрушились вони, тобто не збентежились і не були поглинуті старим ворогом, що не хоче спасіння нашого.

Й багато чого іншого хотів би сказати на уславлення посту, аби до когось іншого було би писання це. Ба оскільки слово це до тебе, доблесна главо наша і всієї землі христолюбивої, якого Бог здавна пророзумів і визначив наперед, котрого ще в утробі освятив і помазав, змішавши від царської і княжої крові [4], котрого благочестя виховало, а піст вигодував, і свята купіль Христова від пелюшок очистила, звернуте, то непотрібно про піст говорити тобі, а тим паче про непиття вина або пива під час посту. Бо хто не знає про дотримання тобою правил цих? Кожен, хто не зовсім невіглас або нечулий, знає про це. Бачать се всі й дивуються!

Замість повчання, по уставу церковному, маю щось інше висловити твоїй доброзвичайності. І про добрі ті джерела скажемо, від яких наповнюється добро і вливається в людей, по правді творящих благе, і виливаються таким же благом. А як противляться ним і невірно діятимуть, то на шлях злоби, і в рів, і в провалля ухиляються. Того ради слухай себе [5], говорять Книги: «Пильнуй слово своє і діло своє» [6].

Нерозлучне ж бо зло від добра і перемішані злоби з чеснотами, яко же і плевели в пшениці. І тому уважними належить бути, аби зло не сприйняти за доброчесність. Прегарним здавався і добрий вигляд ніби мав плід, що праотця умертвив, та мав в собі потаємну пастку непослуху. Отже слова усолодимо, виконаємо і обіцяне та покажемо, звідки походить добре і недобре.

Відай же, благородний княже, що божественним подихом сотворено було душу ту, про яку сказано: по образу Божому була створена. Та душа від трьох частин суть, тобто три сили має: розум, воля, почуття [7]. Розум — старіше й вище за всіх, саме ним відрізняємось ми від всіх тварин, за його допомогою пізнаємо небо і все інше створене. До розуміння Бога піднесемося всі, як добре розуму додержуватися. Воззри на Авраама, як муж цей неук і астролог, а через рух та розташування зірок пізнав Творця і в Бога увірував [8]. А перед тим Енох догодив Богу і перемістився [9]. І Мойсей створене Богом бачив. Тому у розум свій взяв Створителя і вже не став називатися сином дочки фараонової, зволів страждати з сущими тоді людьми Божими [10]. Така є сила розуму, як насправді триматись його.

Але й Денниця — раніш світлий янгол, нині ж темний янгол, — розумним був, та не по правді сприйняв розумне, а рівним з Богом бути намагався і за гордість свою впав з небес з чином своїм [11]. І елліни розумні були, та не зберегли розум, не вдосконалювалися в розумі, до ідолослужіння схилилися й увірували у тварин: у крокодилів, козлів, зміїв, вогонь, воду та інше [12].

Друге ж — вольове, що його мають, коли до Бога є ревність і помста на ворогів Божих. Та є разом з ним і злоба, і заздрість, яко же і в розумному — благовір’я і зловір’я. І дивись, що трапилось від злого: полишив Каїн доброчесну волю, тобто до Бога ревність, а злобу і заздрість обрав, і вбив брата свого Авеля, і на семикратну помсту засуджений був Богом [13]. Та Мойсей не так пильнував гнів свій, а побачивши мужа-єгиптянина, що єврея бив, убив того, ревності ради Божої. І знову, коли зійшов сам на гору, до Бога, зоставивши долу людей з Аароном, і коли забарився він там, а люди до ідолослужіння схилились і голові тільця вклонялися, із золота й срібла в печі вогняній відлитій. І коли зійшов з гори, розбив скрижалі Закону, які ніс він, бо гнівався, і списа сам узяв, ревності ради Божої, й інших з собою привів, і силу-силенну побив з ними — ось так Божий гнів порядок навів [14].

А що Фінеес вчинив ради Божої ревності? Той, коли знайшов жінку-іноплемінницю, що блудила з мужем-ізраїльтянином, обох списом пробив і убив, призупинив падіння народу, що його вбивали мідіянітяни через беззаконня, і зарахувалося се йому в заслугу [15]. Сказано ж бо: «І тоді встав Фінеес і очистив, і припинилась січа» [16]. Також і Ілля жерців безсоромних Ваалових зарізав, ревності ради Божої, похвалений був [17]. Убивають же і розбійники, і язичники, та по злобі і ради майна.

Третє ж — чуттєве, що доброчинне, коли до Бога є ревність і забування іншого, і про одне мислення — про просвіщення, від якого сяйво буває Боже, і роздирається веретище, за пророком Давидом, глаголящим: «Перетворив ти плач мій на радість мені, розперезав моє веретище й оперезав мене веселощами» [18]. Веселість же та народжується від зла і страждань Бога ради. Од веселості ж тієї зростає зерно життєдайне. Від того — чудотворіння, від того — прорікання будучини, від того людина до Бога по силі своїй наближається, і за образом, і за подобою стає на землі цій, що образом створила її Бога [19].

Тож відаєш єси, княже чоловіколюбивий і сумирний, з оцих слів, що тричасна душа. Дізнайся ж про слуг її, і її воєвод, і напутників, якими обслуговується вона, безплотною існуючи, і приймає від них спомини. Душа ж бо та сидить у голові, ум маючи, немов світле око в собі, й наповнює все тіло силою своєю [20]. Ти, княже, тут сидячи, у цій своїй землі, воєводами та слугами дієш по всій своїй землі і сам ти є володар і князь. Ось так і душа по всьому тілу діє, п’ятьма слугами своїми, тобто п’ятьма чуттями: очима, слухом, нюхом, тобто крізь ніздрі, смаком і дотиком, тобто руками [21].

І зір є чуттєве та вірне, і те, що бачимо, якщо не без розуму, то вірно бачимо [22]. А слух іноді є істинним, а іноді неправдивим [23]. А чому не є, княже мій, слух таким, як зір? Не розумію цього я. Та все ж тлумачу тобі, що зором лише те, що попереду бачимо, позаду ж тіла не бачимо. Слухом же і те, що попереду глаголячого чуємо, і те, що позаду кажуть, розуміємо. І належить лише тому вірити, що хоч би одна людина очима бачила, слуху ж ані вірувати, ані не вірувати потрібно, а випробуванням і міркуванням многим визначити почуте, а тільки потім давати відповідь.

Про нюх, котрий цурається пахощів. Що подобає говорити до такого князя, котрий здебільшого на землі спить, і дому уникає, і вбранням світлим нехтує, і, лісами здійснюючи переходи, сирітський одіж носить, і, лише по потребі у місто заходячи, заради справ владних, у княжі ризи вбирається ? [24].

І щодо смаку, і в їжі та в питві такий самий ти є. І відаю, що іншим ти обіди світлі готуєш, все робиш, щоби всіх запросити, і достойних і недостойних, величі ради княжої. А сам ти служиш і піклуєшся руками своїми. І доходить милостиня твоя аж до закутків світлиці. Чиниш ти так для княжіння і влади. І дехто об’їдається і упивається, а сам ти сидиш і споглядаєш, як їдять, і п’ють, і упиваються, і, малою їжею та малою водою задовольняючись, вигляд робиш, що ти з ними їси і п’єш. І так ти догоджаєш сущим під тобою, і терпляче сидиш, і дивишся, як раби твої упиваються, і цим воістину догоджаєш їм та підкорюєш їх. Ось так ставишся ти до смаку, наскільки я відаю.

Про дотик, який вияв свій через руки здійснює, коли торкаємося багатства. Відаю, що від того, як народився ти й утвердився в тобі розум, з того часу, коли можливість набувають благодіяти, руки твої по Божій благодаті до всіх простягаються. І ніколи ти не ховав скарби, ні золота, ані срібла не лічив, а всім роздавав обома руками, збіднюючись, навіть й до сьогодні. Та скарбниця твоя, по Божій благодаті, невичерпна і така, що не збіднюється, пороздавана, та невичерпувана. І не зцілив Христос руку твою по змужнінню твоєму, та, як народився, так здорову її й маєш, і будеш мати, сподіваючись на Христа.

Куди ж словеса ці спрямовую і говорю довго? Зрозумій, княже мій, що вболіваю за тебе. І, мов тілесні лікарі, якщо недужого люблять, то пильнують і першопричину недуги шукають, так само чинять й щодо недуги розуму. Ось так і я чинив, і першопричину шукав, і, по душевних жилах [25] шукаючи, знайшов її. По жилі розуму знайшов, що благовірний ти по Божій благодаті і не ухиляєшся від первісної віри. По вольовому ж не дуже постраждав ти, зберігаючи до Бога ревність й досьогодні, і, молю Бога, до кінця триматимеш її в цілості. Дотримаєш же ти се, як в стадо Христове не даси вовку увійти. Як у виноградник, що його Бог посадив, не даси засадити терни, а збережеш настановлення старе отців твоїх, про що написано.

Відаю — зрозумієш ти, бо по благодаті Божій розум твій швидко літає, і не сховається від нього написане. А як те вловиш і дотримаєш, тоді й сам з Давидом заспіваш до Бога і, співцарюючи з ним, виголосиш промовляючи: «Хіба я, Господи, не ненавиджу тих, що Тебе ненавидять, ворогами вимучений? Повною ненавистю ненавиджу їх, вони стали мені ворогами. Випробуй мене, Господи, і спізнай серце моє, і досліди шлях мій, і на вічну дорогу мене попровадь! [26] Тобто пособи мені і зведи у вічне Твоє царство!» [27].

Щодо чуттів, не вважаймо незначним все, що здійснив ти у зрілому віці. І п’ять чуттів розгледівши, стосовно зору бездоганним тебе вважаю, і щодо другого, і щодо третього, тобто нюху. І стосовно четвертого також, тобто смаку, так само щодо п’ятого, що через руки, також. Про друге ж чуття, про слух, — не осягнув я, княже мій. Не знаю, що сказати. Та здається мені, що оскільки не здатен ти все бачити очима своїми, то від тих, хто служить тобі знаряддям твоїм і сповіщення приносить, від тих іноді шкода тобі буває душевна. Лише через відкритий слух входить в тебе стріла. Того ради Соломон велить нам, промовляючи: «Пильнуйте, щоб не увійшла смерть у віконця ваші» [28].

Ось про це поміркуй, княже мій, про що довідайся: про вигнаних тобою, про засуджених тобою на покару, про відкинутих. Спом’яни про всіх, хто на кого заявив і хто кого обмовив, і, сам собі суддя, розсуди таких, і, від Бога навчений, всіх пригадай, і так учини. І відпусти їм, хай і тобі відпуститься. І віддай їм, і тобі відплатиться. Коли ж не віддамо, як Христос говорить, прогріхів людям, то й нам не простить Отець небесний прогріхів наших [29]. Тоді всує звемо Бога Отцем і облудно говоримо Йому: «І прости нам довги наші, як і ми прощаємо довжникам нашим» [ЗО].

Не печалься, мій княже, словами цими, чи думаєш, що хтось до мене прийшов, засмучений, і тому се написав я тобі ? Ні. Не так ставлюсь я до благовір’я твого, а просто так написав для того, щоби не забував ти. Бо великі владики великих порад потребують. А від них як користь велика, так і велика шкода буває.

Саме тому наважились ми, бо устав є церковний і правило: вчасно говорити князям щось корисне. Не несвідомі ми й того, що самі грішники, укриті струпами і гноєм спливаючі, а інших зціляти починаємо. Та немає в усьому тому жодної шкоди. І якщо самі ми такі, то слово Боже, яке в нас, здорове й ціле і вчить воно. І належить тому, хто вчиться словом випробовуватись, і від слова зцілення приймати, і не випробовувати інших. Для них є страшним той, хто вимагає відповіді, інший невидимий спокусник. Людина в лице зазирає, Бог же — в серце.

Ти ж, княже мій, від тутешнього сум’яття усунувшись, немов у горі Хориві [31], співай з Давидом: «Самітній я, поки не позбавлюсь» [32].

На нього зри і так, як і він, співай з ним: «У день печалі моєї Бога шукаю я, порвав руки мої до нього вночі, щирим я був. Зріклася втіхи душа моя, пом’янув Бога і звеселився» [33]. І знову з іншого псалма: «Пам’ятаю відвіку присуди Твої, Господи, — і утішився» [34]. І з другого: «Згадуватиму ім’я Твоє від роду і до роду» [35]. Так Бога поминаючи, блажен будеш, дотримуючись правосуддя і творячи правду повсякчас. Якщо так робитимеш, то витвориш дім душевного спасіння, і недарма витвориш. І так збережеш ти той град, котрий є душа твоя, і не марним буде неспання твоє, так виженеш з неї злих порадників, тобто лукаві помисли.

І ось це тобі як досконалому, як найдосконалішому з усіх: пам’ятай про засуджених тобою, і виправи, хто кого обмовив, і сам розсуди їх. Бо, маючи світилом всьому світові животворяще Слово Боже і справи такі, як благовір’я, правда і правосуддя нелицемірне, і милість, і прощення, простимо і прощені будемо. І як постійно дивитись на царя царюючого і Князя Князів [36], і перед очима тримати це, як ти тримаєш, то «не прийде на тебе зло і рана не наблизиться до тіла твого, бо про тебе заповідає Янголам Своїм, і на руках понесуть тебе, і не спіткнеться о камінь нога твоя» [37].

Й одне тобі скажу під кінець, христолюбивий мій княже, частіше споминай третій псалом першої години, той, що в Псалтирі сотий, і з увагою співай його: «Милість і суд виспівую Тобі, Господи» [38] та інше з нього, бо в нім є істинний іконописець царського і княжого образу. І той, хто намагається осягнути і зберегти те, що сказане в ньому, то до Того наблизиться, хто просвітить тебе і ще очі твого розуму, і відверне від тебе всяку суєту, і освятить твій слух, і очистить серце, і направить стопи, і збереже ноги твої від кроків хибних, і сподобить тебе дійти до дня Господнього Воскресіння в тілесній радості і во здравії, і в душевній і в духовній радості. І засяє тобі світло, що праведним сяє, і подруга його — радість. І на багато років залишишся неосудженим і неповинним, а затим до вишнього царства піднесешся від долішнього, що є істинна Пасха й істинний празник.

[1] Піст — вельми важливе установлення християнської церкви. Як релігійно-філософська моральна категорія, він є комплексом етичних і духовно-психологічних вимог, що мали на меті утвердити духовність над тілесністю, раціональність над чуттєвістю, свідоме над інстинктивним, організоване над стихійним тощо. Ймовірно, що своє «Послання» Никифор надіслав напередодні Різдвяного посту, що передував святу Різдва Христового і розпочинався за 40 днів до нього. Згідно з існуючими тлумаченнями, Христос постився 40 днів, щоби спокутувати гріх прабатька Адама.

[2] У тексті «словесно» і «безсловесно». Небхідно взяти до уваги категорію античної філософії «логос». У християнстві Христос-Слово є і дією, і одкровенням, і діючою силою, Словом, що стало плоттю. Тут ідеться про амбівалентність людського єства та боротьбу між цими складовими.

[3] У тексті «бесплотно».

[4] Тут наголошується на тому, що Мономах виховувався у християнській сім’ї, що він син дочки візантійського імператора Костянтина і руського князя Всеволода Ярославовича.

[5] У Діях Апостолів (Дії. 20, 28) апостол Павло, звертаючись до пресвітерів церкви, каже: «Пильнуйте себе та всієї отари, в якій Святий Дух нас поставив єпископами, щоб пасти Церкву Божу, яку власною кров’ю набув Він». Тут наголошується на тому, що коли людина дослухається до себе, тоді й інші отримають користь.

[6] Никифор (або переписувачі його твору) до вислову апостола Павла додав слова «и делу своєму», чим наголосив не лише на необхідності саморефлексії та інтроспекції, але й на необхідності обмірковувати, зважувати дії та вчинки.

[7] У тексті: «словесное», «яростное», «желанное». У давній українській мові ці категорії мали наступні значення: «Словесьныи» — «словесний», «виражений словами»; «наділений даром слова»; «розумний»; «духовний». «Яростьныи» — «гнівний»; «лютий»; «палкий», «гарячий». «Желаньныи» — «жаданий»; «пов’язаний з бажанням»; «воля». Вчення про три частини душі походить від Платона. Через античну традицію його сприйняло християнство Так, зокрема, Іоанн Дамаскін також писав про три частини душі. В сучасній Никифору візантійській філософії твори Платона були дуже популярними.

[8] Святе Письмо не повідомляє про те, що Авраам практикував астрологію. В іудейських та мусульманських легендах йому приписували видатні знання таїн природи, астрономії та медицини. За переказами, багато правителів зверталося до нього за порадами. Мешкаючи серед народів, що сповідували багатьох богів, Авраам увірував в єдиного Бога і полишив одноплемінників. Усі ці сюжети Никифор, вірогідно, запозичив з апокрифічної літератури.

[9] Починаючи від Адама, Енох був сьомим патріархом, він щиро прагнув вищої чистоти і святості. У нагороду за благочестя Бог «узяв його» із землі, живим переслав з земного тлінного життя у життя вічне, небесне. (Див.: 1 М. 5, 18-24). Еноху приписували винахід писемності, арифметики та астрономії. «Книга Еноха» визнавалась церквою апокрифічною.

[10] Мойсей — вождь і законодавець єврейського народу. Опісля народження рідна матір переховувала його від побиття немовлят, до якого вдався єгипетський фараон, а згодом пустила за течією річки у кошику з очерету. Знайшла його дочка фараона, якій він став замість сина. Попри високе становище при фараоні, Мойсей вирішив вивести одноплемінників з єгипетського рабства. (1. М. 2, 1 і далі).

[11] У давній апокрифічній літературі названо багато наймень янголів. Під ім’ям Денниці (зорі поранку) розуміли янгола, що відпав і став сатаною. У Біблії (Іс. 14, 12) там, де згадується Денниця, йдеться про падіння пихатого царя Ассирії або Вавилону. Отці Церкви вбачали тут символічне зображення падіння Денниці — Люцифера.

[12] Мовиться про пантеїстичні вірування давніх греків та натурфілософські вчення античних мислителів про чотири елементи.

[13] Каїн — старший син Адама і Єви. Як перший плід, що народився опісля гріхопадіння своїх батьків, був злостивим та відлюдькуватим. Від заздрощів убив свого брата Авеля і став першим убивцею і першим братовбивцею. Усвідомивши свою страшну провину, він сподівався, що хтось позбавить його життя, та Бог заборонив будь-кому вбивати Каїна і навіть наближатися до нього під загрозою семикратної покари. (Див.: 1. М. 4, 1 і далі).

[14] Мойсей, хоч і був дуже наближений до фараона, бачив тяжкі поневіряння одноплемінників у єгипетській неволі і одного разу заступився за єврея, якого бив єгиптянин. У запалі двобою він вбив цього кривдника. Бог прикликав Мойсея на гору Синай, а народ, який він залишив під горою, почав, зневірившись, вклонятися ідолові — золотому теляті. Від розпачу Мойсей кинув долу скрижалі (де було записано Закони), а золоте теля спалив. За його наказом знищено було три тисячі винуватців такого злочину. (Див.: 2 М. 19, 1 і далі).

[15] Фінеес (в українських перекладах Біблії — Пінхас) — син Елезара, онук Аарона, третій первосвященик в Юдеї. Уславився тим, що власноручно вбив якогось ізраїльтянина та храмову повію — мідіянітянку, які під час обнародування Мойсеєм вердикту про перелюбство усамітнилися в наметі для ритуального злучення — обряду поклоніння язичницьким богам. Бог схвалив учинок Фінееса, бо той припинив зло і виявив ревну любов до Господа. Фінеесу та його нащадкам було надано «заповіт миру», тобто священство на усі часи. (Див.: 2 М. 6, 25; 4 М. 25, 1 і далі).

[16] Пс. 106, 30.

[17] Ілля — біблейський пророк, що був ревним поборником релігії бога Ягве, ревним і лютим викривачем ідоловірства й нечестивства. За його пропозицією, на моління, яке мало припинити голодомор, зібрався народ царства ізраїлів і жерці Ваала та Астарта. Останні не отримали вогню з неба для своїх жертовників, а на жертовник Іллі Господь надіслав вогонь. Народ повірив цьому пророку, а лжепророки були знищені. Бог у нагороду взяв пророка живим на небо. (Див.: 1 Цар.; 1 Цар.).

[18] Пс. 30, 12.

[19] Вираз «по образу» має значення ідеалу, взірця досконалості, а «по подобію» — реалізацію цього ідеалу, копію зі взірця. Першим людина володіє за створенням, друге людина чинить за зволенням, бажанням. Образ Божий знаходить свій вираз у людині, у її силах та властивостях: безсмерті духа, первісній невинності і чистоті. Людина є лише невиразною копією досконалого взірця, а повним і в усіх відношеннях досконалим є виключно Син Божий.

[20] Одвічна антропологічна і психофізична проблема, згідно тогочасних наукових уявлень, розв’язується автором на користь примату душі, що розміщується в голові і за посередництвом розумової сили керує органами тіла.

[21] Коли Никифор розкриває роль органів чуття, його передусім цікавить не стільки власне психофізіологічна природа і натурпсихологічний бік цього питання, а практичне значення останніх у адекватному відтворенні та адекватному розумінні довколишнього світу володарем держави в складних і багатофункціональних управлінських ситуаціях. Він наголошує на їх прикладному та інформаційному значенні для визначення найбільш ефективних і справедливих політично-правових рішень і на тому, якою мірою вони можуть прислужитися як критерії для перевірки оперативної інформації.

[22] Йдеться про те, що органи чуття і зокрема зорові відчуття, які мають перевагу над іншими, потребують своєї перевірки розумовою рефлексією.

[23] Слухові відчуття вимагають особливго аналізу і пильності, але вони доповнюють зорові враження.

[24] На думку Никифора, орган нюху для можновладця, що нехтує такого роду насолодами, є вторинним. Це стосується і смакових та тактильних чуттів і органів. Можна вважати, що митрополит відносить їх до нижньої суто плотської частини людського тіла. Поціновує такими, що є антагоністами вищої розумово-духовної сфери.

[25] За тогочасними науковими уявленнями, розрізнялись певні канали, через які здійснювала свої функції душа, вважалося, що існують канали розуму та інші артерії.

[26] Порівняй: Пс. 139, 21-24.

[27] Порівняй: 2 Петр. 1, 11.

[28] Єр. 9, 20. У книзі пророка Єремії, швидше за все, йдеться про чуму, що безжалісно вражає дітей, які, своєю чергою, стали невинними жертвами власних батьків, що їх карає Єгова за нехтування його законом. Никифор робить інший смисловий наголос, він говорить про те, що через слухові отвори входить «пакость» («зло», «шкода», «лихо», «нечистота») душевна.

[29] Мт. 6, 15.

[30] Мт. 6, 12.

[31] Гора в пустелі Аравійській, де була з’ява Божа Мойсеєві та відбувались інші важливі події священної християнської історії.

[32] Порівняй: Пс. 25, 16.

[33] Порівняй: Пс. 138, 3.

[34] Пс. 119, 52.

[35] Пс. 45, 18.

[36] У Святому Письмі Христос називається багатьма іменами та назвами (Цар царів, Володар володарів, Князь світу), проте вираз Князь князів там відсутній.

[37] Порівняй: Пс. 91, 10-12.

[38] Пс. 100, 1. Цей псалом (молитва Давидова) завершує псалми першої години. У церкві Псалтир читається на кожному ранішньому і

вечірньому богослужінні, він служить першоджерелом більшої частини ранішніх та вечірніх молитов. Псалом 100 належить до псалмів «учительних», таких, де переважають роздуми з приводу обставин особистого життя автора чи життя народу. У своїй молитві Давид оспівує Божі милості і Його суд — правду, що дана в законі. Давид говорить: «Я, Господи, піклуватимусь про очищення і покращення морального стану населення Єрусалиму, дбатиму про просвічення свого народу, про те, щоб він жив відповідно з твоєю Волею». Давид зобов’язується навчати людність заповідям, роз’яснювати благодіяння Божі, навертати людей до Бога. Закінчується псалом словами: «Всіх безбожних землі буду нищити кожного ранку, щоб з міста Господнього вигубити всіх злочинців!» Це треба розуміти так, що усе благовоління Давида буде спрямовано до тих, хто вірує в Бога, до благочестивих і чистих у вчинках і ділах. Не підлягає сумніву, що Никифор, знаючи про те, що Мономах чудово розуміється у тонкощах змісту Святого Письма та його тлумаченнях, у такій дотичній, витонченій формі наставляв князя, виконуючи свою пастирську місію.

Переклад і примітки Станіслава Бондаря

Никифор, митрополит Київський

Никифор, грек з Лікії Малоазійської, 1104 р. був присланий Константинопольським патріархом на Київську і всієї Русі Митрополію, якою правив сімнадцять років, до своєї смерті.

Літописи відзначають його «смиренність» і «ученість». Никифор був помітною фігурою у суспільно-політичному житті Русі. Митрополит підтримував близькі стосунки з князем Володимиром Мономахом, про що свідчать два його послання до князя, які збереглись до наших часів. Існує припущення, що Никифор не знав руської мови і що його твори було перекладено з грецької. Твори Никифора дійшли до нас у збірках, зазвичай у поєднанні з творами Мефодія Патарського (єпископ м. Патар, Мала Азія, III — IV ст.). Є гіпотеза, що саме Никифор переклав твори Мефодія на слов’янську мову.

За списками, що датуються не раніше, ніж XVI ст., до нас дійшли: 1. Послання до Володимира Всеволодича Мономаха «Про піст та стриманість почуттів»; 2. Послання до Володимира Мономаха про розділення церков на східну і західну; 3. Послання про латинян до великого князя Святослава Ярославича. Збереглося також ще кілька творів, які атрибутують цьому авторові.

Послання до Володимира Мономаха (написане між: 1113 — 1121 рр.) «Про піст і стриманість почуттів» є вельми цікавим з суспільно-політичної та філософської точки зору. Воно грунтується на ідеях античної та візантійської книжності, висвітлює маловідомий шар вітчизняної філософської культури: соціально-політичні та етичні проблеми, питання пізнання світу, співвідношення інтелектуальної та почуттєвої сфер.

У своїм «Посланні» до Мономаха, приуроченим до посту, Никифор, як перша особа в церкві, звертається до першої особи в державі. Він тактовно напучує князя, нагадує про відповідальність за долю рідної землі, необхідність мудрого та справедливого правління. Він продовжує традицію, де мудреці ставали дорадниками правителів, їхніми духовними отцями і тим прислужились своєму народові.

Текст «Послання» перекладено за виданням: Калайдович К. Ф. Русские достопамятности, издаваемые Обществом Истории и Древностей Российских, учрежденным при Императорском Московском Университете. — М., 1815. — Ч. I.- С. 61—75.

Станіслав Бондар

[За виданням: Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти тт. — К., 2001. — Том I. — С.363-373.]

Попередня       Головна       Наступна