Попередня       Головна       Наступна

АНОНІМ. СЛОВО ПРО КНЯЗІВ [1]

Схаменіться, князі, ви, що чините опір старшим братам і піднімаєте військо своє і чужинецьке на братів своїх, аж поки не покликав вас Бог на страшний суд! А святі Борис і Гліб витерпіли від брата свого не лише позбавлення влади, а й життя. Ви ж і слова одного брату стерпіти не можете і за дрібні образи ворожнечу смертельну починаєте, допомогу проти братів своїх приймаєте від поган. Колись, очікуючи на Єрусалим халдейські війська, ізраїльтяни послали в Єгипет до фараона просити допомоги, щоб не полонили Єрусалим халдеї. І послав Бог пророка до ізраїльтян зі словами: «Оскільки не уповаєте ви на Бога, який сотворив вас, а покладаєте всі надії на єгиптян, — відведу від вас халдеїв, але будете ви полонені єгиптянами; на кого уповаєте, від того і смерть приймете з волі моєї». Так і сталося. Апостол Павло запитував: «Хіба немає між вас хоча б одного вірного, який міг би пораду вам дати, що стаєте ви на суд перед невірними?» А євангеліст Іоанн сказав: «Якщо хто говорить, що Бога любить, а брата свого ненавидить, — неправда це». Сам же Бог сказав: «Про те, що ви учні мої, дізнаються всі, якщо любов матимете між собою». Збагніть, князі, свою велич і честь свою! Маєте діда свого князя Святого Володимира, який навернув до Бога сотні тисяч і тьму-тьмущу душ праведних. Яких братів маєте — великих чудотворців Бориса і Гліба! З них приклад беріть і в них научайтеся. А якщо сатана посіє розлад між братами, хай згадують цих святих, що побажали за краще смерть прийняти, аніж у ворожнечі жити. А хто те витримає і до миру першим схилиться, той гідну нагороду від Бога отримає. Розкажу ж вам притчу про це, що не в чужій країні сталася. Давид Святославич, син Святослава Ярославича, брат Святих Бориса і Гліба, Давид цей ні з ким не ворогував. А якщо хто війною на нього йшов, він покорою своєю припиняв ворожнечу. І сидів він у великому князівстві Чернігівському як старший серед братів своїх

[2]. А якщо хто кривду йому з братів заподіє, він все у собі тамував. А якщо клятву кому давав, то за все життя своє не порушував її. І якщо хтось дану йому клятву порушував, він усе одно слова свого дотримувався і нікому зла не чинив. Брати ж його, бачивши, що він такий, слухалися його, як батька, і корилися йому, наче володарю. У великому мирі пройшло його князювання.

І коли з волі Божої

повинна була відійти душа його

від тіла після недовгої хвороби,

довідався єпископ Феоктист [3],

що князь помирати зібрався,

і звелів співати канун [4] Христу.

І обвалився дах терему,

і вжахнулись усі.

І влетів голуб

і сів на груди князеві.

І вилетіла душа князева,

а голуб невидимим став.

І наповнився храм божественними пахощами.

І понесли князя до Святого Спаса [5] після вечерні.

І з’явилася зоря,

і зійшла над Христом.

Звідти понесли князя у церкву Бориса і Гліба [6], поставлену ним, а зоря, що була над Спасом, стала над церквою мучеників. Коли єпископ відспівав князя, труна ще не закінчена була. Сказав єпископ: «Вже сонце заходить, вранці поховаємо його». Всі, що сиділи над князем, увійшли до церкви і повідали єпископу: «Сонце не заходить, а стоїть на одному місці». Єпископ здивувався і возвеличив Бога. Коли каміння зрівняли і князя поклали у труну, — тоді сонце зайшло.

Збагніть, діти мої, що Бог прославляє угодників своїх, які живуть за волею його. І творить Бог такі чудеса: ангел явився в образі голуба, пахощі від тіла, з’явилася зірка на небесах і стала над тілом його, сонце зайти не посміло без волі Господньої, аж поки тіло святе у труну не було покладене. А яку славу прийме він на небесах!

Може, хтось говорить, що князь цей жони не мав? Але він і дітей мав. Преподобний Святоша Микола [7] був сином його, і ще двох синів мав [8]. Чи говорить хто, що дому у нього не було, через що і зміг виконати заповідь Божу? Часто чув я, як деякі невігласи говорять: «З жоною і дітьми своїми не можемо спастися». А князь мав не один дім, а багато, бо він був князем всієї землі Чернігівської. Заповіді Бога він дотримався, бо у житті своєму ні з ким не мав ворожнечі! Стидайтеся ворожнечі з братами своїми та єдиновірними своїми! Затремтіть, заплачте перед Богом, бо славу втратите за одне злопам’ятство. І не дай вам Господи, хто чув це, втратити славу цих страстотерпців, яких день убивства ми поминаємо і чудеса яких перед вашими очима. Цих прославимо і цих возвеличимо! Прийди, Давиде, і промов: «Радуйтеся, о Господи, праведники!» Прокажи, Соломоне: «Праведники у віках живуть і від Бога нагороду мають». І сам Бог прославляє цих святих, говорячи: «Сіятимуть праведники, як сонце, у славі Отця їхнього. І де я буду — і вони зі мною». Де Христос з Отцем на престолі та святі з архангелами безупинно пісню ведуть: «Святий Отець, Святий Син і Святий Дух у єдиному Божестві на віки вічні!»

Переклад Оксани Сліпушко

[1] Переклад друкується за виданням: Памятники литературы Древней Руси. XII век. — М., 1980.

[2] Чернігівська земля ділилася на кілька князівств, серед яких Чернігівське князівство займало центральне місце. Князював тут, як правило, старший у роді з князів чернігівської династії — нащадків Святослава Ярославича. Після смерті своїх братів — Гліба і Романа — Давид Святославич став старшим у роді. Говорячи «браття», автор має на увазі не тільки братів Давида Святославича — Олега та Ярослава, а і його племінників.

[3] Феоктист — ігумен Печерського монастиря, який посів єпископську кафедру у Чернігові 1112 р.

[4] Канун — церковна похвальна пісня.

[5] Мається на увазі Спасо-Преображенський собор у Чернігові, головний храм Чернігівської землі.

[6] Мається на увазі Борисоглібська церква, побудована Давидом Святославичем у першій чверті XII ст. Була усипальницею чернігівських князів.

[7] Йдеться про те, що Святослав Давидович у 1106 р. постригся у ченці Печерського монастиря і після смерті був зарахований до печерських святих. При постризі отримав ім’я Миколи.

[8] У Давида Святославича було п’ятеро чи шестеро синів. Очевидно, тут ідеться про Володимира та Ізяслава, які померли невдовзі після свого батька.

Моральний заклик до середньовічного суспільства

Формування високої моралі для середньовічного суспільства мало надзвичайно вагоме значення. Це був головний засіб впливу на свідомість і поведінку особистості, виховання у неї патріотичних почуттів, здатності бути будівничим і воїном в їм’я своєї вітчизни. Домінуючими у системі суспільної моралі були два соціальні типи — тип воїна-героя і тип миролюбця. У різні історичні періоди, залежно від настроїв часу і людей, вони взаємозамінювалися. Це були головні ідеальні приклади для князів і простих людей. «Слово про князів», створення якого припадає на другу половину XII ст., культивує другий соціальний тип — ідеал миролюбивого князя.

У рукописах дана пам’ятка має й інші назви — «Похвала і муки святих мучеників Бориса і Гліба», «Слово похвальне на перенесення (мощей) святих страстотерпців Бориса і Гліба...» Очевидно, що «Слово про князів» було написано спеціально на вшанування пам’яті святих Бориса і Гліба, що припадає на 2 травня. Образи ідеальних князів є для автора засобом сказати про нагальні проблеми сучасності, дати їм оцінку і висловити власну точку зору чи погляд того, на чиє замовлення було створено цю величну проповідь.

У другій половині XII ст. Русь роздирали князівські міжусобиці. Це негативно впливало як на внутрішню стабільність держави, так і на її зовнішню політику, на міжнародний імідж Київської Русі. Князі не дотримувалися заповідей Володимира Мономаха, викладених у його «Повчанні», фактично зруйнували систему князівської ієрархії, коли молодші князі коряться старшим у роді, а старші чесно виконують свої зобов’язання перед молодшими князями. Саме порушення цього порядку, священного для Русі, освяченого іменами святих Бориса і Гліба, на думку автора «Слова», накликає на Русь, її князів і народ біди і негаразди.

Головна ідея пам’ятки — заклик до князів схаменутися, забути ворожнечу і жити в мирі. Автор провадить також думку про те, що руські князі не повинні послуговуватися допомогою іноземців у боротьбі проти своїх співвітчизників і кровних братів. Це, на його переконання, гріх і злочин. Князівську честь і славу автор «Слова про князів» бачить зневаженими і забутими. Щоб відродити могутні у минулі часи славу і силу Русі, князі мусять об’єднатися і помиритися. Тільки таким чином вони зможуть довести, що посідають свої високі місця правителів Русі з волі Бога.

Автор «Слова про князів» вдається до історичних паралелей, знаходячи там ідеї та вчинки, варті наслідування, а також такі, що дають гідні уроки для сучасників. Творець пам’ятки розповідає читачам «притчу» про покійного князя чернігівського Давида Святославича, що є для нього величніш і незаперечним прикладом ідеального князя-правителя — справедливого й миролюбного. За часів його князювання мир і спокій панували у Чернігові та його землях. Як старший у роді, він ніколи не кривдив молодших князів, шанував послану його Богом високу честь бути князем, завжди дотримував свого слова. За це він був винагороджений Богом. Як доказ святості князя, автор «Слова» подає чудову поетичну легенду про смерть Давида Святославича.

«Слово про князів» має чітку композиційну структуру. Яскраво вимальовуються вступ і заключна частина. Висока риторика цих функціонально найголовніших частин підкреслює важливість і серйозність теми. Талановито написані оповідні епізоди говорять про те, що «Слово про князів» створила непересічна особистість, неперевершений майстер письменницької справи у XII ст.

Російський дослідник П. Голубовський висловив думку, що «Слово про князів» було написано у 1175 р. Причиною для його створення став конфлікт між: чернігівським князем Святославом Всеволодовичем і його двоюрідним братом князем новгородським Олегом Святославичем (див. Збірник: Древності. Труди Археографічної комісії імп. Московського Археологічного товариства. — М., 1899. — Т. I, вип. 3. — С. 491 — 510). Проте у тексті пам’ятки немає точних вказівок на певні історичні постаті чи факти. Очевидно, поштовхом до написання твору були численні князівські міжусобиці. Автор узагальнив ті настрої і створив працю, покликану вплинути на політику кожного із князів і повернути їх до мирного життя і підкорення законам міжкнязівської ієрархії. Автор «Слова про князів» розвиває ті ж ідеї руської єдності та сильної державності, що й Володимир Мономах у своєму «Повчанні» та автор «Слова о полку Ігоревім». Таким чином, можна уявити той суспільний контекст, у якому постала пам’ятка. Сутність тих історичних і соціальних умов детально дослідив та описав академік В. Перетц у праці «Слово о полку Ігоревім». Пам’ятка феодальної України-Руси XII віку» (К., 1926). Учений обґрунтовує думку про те, що у другій половині XII ст. Русь знала не один твір, написаний у жанрі «слова». Існували пісні, які описували подвиги князів та їхньої дружини. Їх уривки бачимо і в літописах, наприклад, воїнські повісті про Ізяслава чи Романа. Автори цих творів активно використовували біблійні образи, а найчастіше — образи руських святих. Таке використання ідеальних історичних і релігійних типів — князів Бориса і Гліба — бачимо у «Слові про князів». Академік Перетц пише, що у «Слові о полку Ігоревім» видно сліди попередніх творів, але «це сліди не документів історичних, а літературних пам’яток, по-перше, а по-друге — того запасу переказів про походи та міжусобиці, що без них неможливі були ті епізоди «Слова», де оповідається про Олега Святославича, Всеслава й низку інших тогочасних героїв. У літописному оповіданні про походи Святослава та Ігоря на половців р. 1185 сила фразеологічних зворотів, властивих епічній традиції. Але традиція тая вже всталилась і поріднилася з книжною манерою, що саме на той час виробилась, а це могло бути лиш тоді, коли «Слово» мало літературних попередників» (Перетц В. «Слово о полку Ігоревім». Пам’ятка феодальної України-Руси XII віку». — К., 1926. — С. 60).

Методологічний принцип В. М. Перетца, розроблений для студіювання джерел і контексту виникнення «Слова о полку Ігоревім», цілком правомірно застосовувати і для вивчення інших «слів» того часу. На нашу думку, автор «Слова про князів» використав не один історичний міжкнязівський конфлікт, а кілька, піднісши їх до рівня високого поетичного узагальнення і створивши таким чином величну проповідь на захист єдності та сили Руської держави.

Оксана Сліпушко

[За виданням: Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. — К., 2001. — Том I. — 408-412.]

Див. також Переклад С. Бондаря.

Попередня       Головна       Наступна