Предметом дослідження в даній праці є два найраніші з виявлених до цього часу українських літописних документів, що дійшли до нас в рукописних оригіналах 1, і відомих в історичній науці під назвою Львівський літопис (1498 — 1649 рр.) 2 та Острозький літописець (1500 — 1636 рр.) 3. Обидва документи містять звістки, що стосуються одного і того ж періоду. Тому їх доцільно розглядати разом.
Галицький історик і археограф Д. І. Зубрицький, який багато працював над історією міста Львова, на початку 30-х років XIX століття знайшов у архіві Ставропигійського братства рукописну книгу, складену в першій половині XVII століття колишнім студентом Замойської академії Михайлом Гунашевським. У цій книзі, дуже різноманітній за своїм складом, містився документ під назвою «Ісписаніє літом от рождества Христова року... і по нім ідущих», якому перші видавці дали назву «Львівський літопис». Цю назву слід визнати вдалою не лише тому, що літопис знайдено у Львові. Звістки, що стосуються західних областей України, точніше колишнього Руського воєводства, займають у літопису переважне місце. Особливо багато уваги автор літопису приділив місту Львову. Це цілком зрозуміло, тому що Львів був найважливішим центром Галицько-руських земель, а потім Руського воєводства. Автор літопису, безумовно, був тісно зв’язаний зі Львовом. Це стверджується, зокрема, тим, що літописець дуже старанно записував звістки, що стосувалися Львова, і виявив досить ґрунтовні знання топографії цього міста.
Час написання, особа автора та склад або джерела літопису мають першорядне значення для оцінки вірогідності звісток, що містяться в ньому.
1 Див. Рукопис № 206(27) у збірці рукописів кол. Університету св. Володимира у Відділі рукописів Центральної наукової бібліотеки АН УРСР, стор. 162 — 182 — «Ісписаніє літом от рождества Христова року... і по нім ідущих» (Львівський літопис); Рукопис № 4007 у збірці рукописів Державного історичного музею в Москві, арк. 126 — 132 — «С кройніки Бельського речі потребнії вибрані» (Острозький літописець).
2 Львовская русская летопись. — «Русский исторический сборник, издаваемый обществом истории и древностей российских», т. III, кн. 3, стор. 233 — 267; Львовская летопись. — Науковий сборник, 1867, стор. 255 — 294.
3 Исторический архив, VII, стор. 236 — 253. \13\
Львівський літопис, як уже зазначалося, є складовою частиною збірника різних матеріалів, упорядкованого М. Гунашевським і скомпонованого у вигляді книги розміром 20×30 см. Папір книги має філігрань із зображенням мисливського ріжка на щитку — знаком, характерним для паперу, що виготовлявся у другій чверті XVII століття на паперових млинах у Польщі 1. Літопис писано одним, характерним для упорядника збірника почерком, українським (південноруським) зв’язаним скорописом. Палеографічні ознаки рукопису показують, що Львівський літопис написано в кінці 30 — 40 років XVII століття.
За своїм характером збірник М. Гунашевського, очевидно, мав бути для упорядника своєрідною енциклопедією, що складалася з декількох частин. Перша частина збірника (стор. 7 — 97) була відведена для алфавітного зібрання цитат та афоризмів латинською мовою і заповнена лише небагатьма записами. В другій частині (стор. 98 — 162) вміщено ряд статей і документів антиуніатського характеру. Центральне місце тут займає «Пересторога» — єдиний, що дійшов до нашого часу список цієї цінної пам’ятки української полемічної літератури кінця XVI — початку XVII ст. Для третьої частини збірника — історичної — було відведено 163 — 250 сторінки, з яких тільки сторінки 162 — 182 виявилися заповненими літописом. Четверта частина (стор. 251 — 296) призначалася для духовно-літературних творів — легенд, оповідань, кантат тощо, але заповнена вона лише до 266 сторінки. П’ята частина (стор. 297 — 332) відводилась для лікарського порадника, але заповненими виявилися лише перші чотири з половиною сторінки. Найбільш заповненою виявилася шоста частина збірника, в яку вписано акти процесу М. Гунашевського з Замойським братством. Для цієї частини було відведено стор. 333 — 372, з яких незаповненими залишилися тільки вісім останніх сторінок. Повністю заповнена лише остання, сьома частина збірника (стор. 373 — 387), в яку вписано оповідання про зодіаки, зоряний календар тощо.
Цілком зрозуміло, що такий широкий і різноманітний матеріал не міг бути зібраний і вписаний в книгу за короткий час. Про це говорить відмінність у характері письма окремих частин і сторінок рукопису, який писано, за невеликими винятками, рукою упорядника збірника. Однак точно визначити час виготовлення книги і дату початку внесення до неї записів у нас немає можливості, бо про це в самій книзі відсутні будь-які дані. Палеографічні ознаки книги теж не розв’язують питання про початок записів у книзі, тим більше про час написання літопису.
1 І. Каманін, О. Вітвіцька, Водяні знаки на папері українських документів XVI і XVII вв. (1566 — 1651), К., 1923, стор. 3, хронологічна таблиця, стор. 18, на стор. 89 рисунки № 788, 790, 791, 793. \14\
Час припинення записів у книзі можна визначити досить точно. Найпізніша дата, що зустрічається в ній (серпень 1649 року), знаходиться в третій — історичній частині рукопису, яку ми, безумовно, можемо прийняти за час припинення праці автора над літописом.
Літопис, очевидно, був тим розділом книги, над яким автор працював систематично, часто повертався для роботи над ним. Саме цей документ заслуговує найбільш уважного вивчення. Слід зазначити, що рукопис виконано досить акуратно, однак в окремих частинах тексту помітна деяка відмінність у характері письма. Зовнішній вигляд письма дозволяє припускати, що записи до 1645 року велися порівняно за спокійних обставин. Починаючи з цього року, характер письма змінюється, почерк і вигляд письма свідчать про поспішність. Разом з тим, під 1646 і 1647 роками в рукопис були вклеєні якісь документи або записи, можливо, у зв’язку з тим, що бракувало часу для переписування їх у книгу. Відчувається поспіх у записах на сторінках 179 і 180 під 1648 роком. Така ж квапливість у письмі помітна і в записах під 1649 роком на сторінках 181 і 182, а до сторінки 183 на весь її простір був приклеєний якийсь аркуш. Очевидно, події визвольної війни 1648 — 1654 років відбилися на становищі автора, а згодом примусили його взагалі припинити роботу над літописом.
Наведені вище міркування і спостереження над рукописом дають підставу припустити, що робота над літописом була припинена в 1649 році, і М. Гунашевський подарував свій збірник Львівському братству 1.
Дані, що є в нашому розпорядженні, говорять про те, що автором Львівського літопису міг бути виходець із міщан Михайло Гунашевський. Про це свідчить його життєвий шлях та діяльність. Він залишив про себе в літопису під 1621 роком запис, який доніс нам таку звістку: «Того ж року отець мой умер. Я з школи заніс в дом хоробу горянку і всі хоріли в дому» 2.
Є відомості, що М. Гунашевський до 1647 року був студентом академії в Замості і в тому ж році одержав духовне звання піддиякона від львівського єпіскопа Арсенія Желіборського, що видно з окружного послання луцького єпіскопа Афанасія Пузини від 12 жовтня 1647 року 3.
1 Існує дарчий лист М. Гунашевського від 25 березня 1649 року, який він виготовив заздалегідь, очевидно, збираючись подарувати свою книгу Львівському братству. Цей документ зберігається у Відділі рукописів Центральної наукової бібліотеки АН УРСР, як додаток]до рукопису №206(27) у збірці рукописів кол. Університету св. Володимира.
2 Див. у цьому виданні стор. 105 (далі — див. стор.)
3 Акты, относящиеся к истории Западной России, т. V, СПб., 1853, стор. 77.
Як бачимо, автор Львівського літопису був людиною духовного стану, та пізніше ми зустрічаємо його в Запорізькому війську. Точно не відомо, як \15\він потрапив туди, але деякі натяки на це є. М. Гунашевський у своїй священицькій роботі був зв’язаний з Арсеніем Желіборським. Джерела свідчать, що в 1650 році Желіборський їздив у Іркліїв для зустрічі з Богданом Хмельницьким 1. Цілком ймовірно, що в складі почту єпіскопа був також М. Гунашевський, якому Желіборський покровительствував. Можливо, що саме тоді Гунашевський попав на Наддніпрянщину і, як людина письменна, був прийнятий у канцелярію Війська Запорізького. 1652 року ми вже бачимо М. Гунашевського у складі посольства Богдана Хмельницького до Москви разом з С. Савичем, Л. Мозирою та І. Ничипоренком 2. 1653 року зустрічаємо М. Гунашевського в званні канцеляриста-підписка, що виступав як довірена особа І. Виговського в його зносинах з московським послом на Україні І. Фоміним 3. Під час акту возз’єднання України з Росією «Михайло Ігнатьєв син Кунашевський» фігурував серед української шляхти, яка 11 січня 1654 року прийняла в Переяславі присягу на вірність російському уряду 4. Нарешті, прізвище «отця М. Гунашевського» зустрічаємо в пунктах, представлених козацькими послами на Варшавському сеймі, зібраному для затвердження Гадяцького договору в квітні 1659 року, серед осіб релігії старогрецької, не уніатів, з просьбою «aby chlebem opatrzoni byli i dygnitarstwy» 5. В цьому документі маємо свідчення, що після закінчення визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького М. Гунашевський знову повернувся до духовного сану.
1 Памятники, изданные Киевской комиссией для разбора древних актов, т. III, К., 1898, стор. 65.
2 Воссоединение Украины c Россией. Документы и материалы в трех томах, т. III. М., 1954, стор. 278 — 279.
3 Там же, стор. 363.
4 М. С. Грушевський, К истории Переяславской ради 1654 г. — «Доклады АН СССР», 1929, «В», № 16, стор. 302.
5 «Щоб були забезпечені хлібом (засобами для життя) і саном (важливою посадою») (Памятники, изданные Киевской комиссией для разбора древних актов, т. III, стор. 339).
Намагаючись здійснити свої антинародні наміри і віддати Україну магнатській Польщі, І. Виговський уклав у вересні .1658 року з польським урядом так званий Гадяцький договір, за яким Україна повинна була, по суті, знову стати складовою частиною шляхетсько-магнатської Речі Посполитої, хоч цій справі було надано форму федеративних відносин між Польщею і Україною. Відомо, що на Варшавському сеймі цей договір було зведено нанівець. Сейм відхилив основні домагання Виговського і його прибічників, а натомість задовольнив другорядні вимоги старшинських пунктів, за якими, зокрема, верхівка козацької старшини одержала ряд привілеїв та володінь, внаслідок чого і М. Гунашевський став власником певних земельних угідь. Про останнє довідуємося з чолобитних ігумена \16\ Трахтемирівського монастиря І. Креховського на ім’я царя Олексія Михайловича, які він подав під час свого приїзду до Москви за милостинями в травні 1660 року. Не одержавши нічого у відповідь на свої перші три чолобитні, у четвертій Креховський просить милостині не лише на монастир, але й на військовий шпиталь. На цей раз він назвав конкретний об’єкт своїх домагань: «...Покорне просим о отбігщину, што протопоп київський Михаїл Гунашевський, совітник ближній Івашка Луговського, на так-рочном сеймі Варшавськом виправил бул собі сіл кілька з млинами, то єсть — Крехаїв, Євминки, Слободку і прочая на Подесниці. О тоє бієт чолом Іоасаф ігумнішко, вашого царського величества і військовий богомолець, монастиря Трахтемиров, вашему царському величеству, аби нам тая отбігщина по тому змінниму і всякому злу междособния брані ходотаю і неклятвохраненію не меншому, трелукавому причинці даниною дана, правом вечистим і ненарушонним ваше царськоє величество повелиш привілеєм своїм царським все теє ствердить, і плац на пожару в Києві на подвор’є монастирськоє в тім же привілею ваше царское величество повели преписать» 1.
1 Памятники, изданные Киевской комиссией для разбора древних актов, т. III, стор. 431.
У нас немає змоги встановити, в чому тут справа. Чи справді М. Гунашевський поводив себе неблаговидно, чи ігумен І. Креховський намагався дискредитувати М. Гунашевського перед царем, щоб угіддя, надані останньому польським урядом, одержати для монастиря. Адже відомо, що особи духовного стану завжди, особливо у період феодалізму, коли монастирі і духовенство уперто домагалися права на земельні володіння, ворогували поміж собою і не гребували для досягнення своєї мети будь-якими засобами, аж до наклепів і насильств.
Нам не відомо, чи була задоволена четверта чолобитна І. Креховського і яка дальша доля М. Гунашевського. Для нас лише ясно, що Гунашевський, наближений у свій час до І. Виговського, як і інші особи, близькі до цього гетьмана і його політики, скомпрометували себе, чому й зазнавали відповідних нападків з боку своїх сучасників, які залишалися вірними прихильниками союзу українського народу з російським народом. Можливо, що й І. Креховський у своїх нападках керувався такими ж міркуваннями, хоч тут не виключені і звичайні корисливі мотиви.
Однак події, що стосуються останнього періоду життя М. Гунашевського, не мають вирішального значення для оцінки літопису та аналізу його змісту. Адже свій твір М. Гунашевськин писав до вступу в канцелярію Війська Запорізького, коли він ще не мав нічого спільного з І. Виговським та його політични\17\ми авантюрами. Не можна забувати, що М. Гунашевський, в протилежність іншим, за своїм походженням був близьким до народу. Виходець з дрібної української шляхти, він здобув непогану на той час освіту в Замойській єзуїтській академії. Після закінчення її Гунашевський не відійшов від українського народу та його віри і виступав активним борцем проти унії, проти зрадників своєї віри і народу та польсько-шляхетських загарбників. У боротьбі з відступниками від православ’я М. Гунашевський користувався підтримкою луцького єпіскопа Афанасія Пузини, який у своєму вже згадуваному окружному посланні від 12 жовтня 1647 року говорив про Гунашевського, що він «чесний о господі клірик..., рачитель науки богословської благочестивий» 1. Саме бажання М. Гунашевського скласти літопис, який розповідав би про історію українського народу, свідчить про його любов до своєї батьківщини. Сторінки Львівського літопису пройняті глибоким, зворушливим патріотизмом.
1 Акты, относящиеся к истории Западной России, т. V, стор. 77.
Разом з тим, Львівський літопис за своїм змістом в цілому є документом, спрямованим проти польсько-шляхетських загарбників та феодальних експлуататорів, і явно антиуніатським. В ньому відчуваються демократичні настрої автора, його любов і прихильність до народних мас. Під час читання літопису не залишається сумніву, що він писаний особою, близькою до народу і яка була зв’язана з народними масами. Однак таке враження від документа не в’яжеться з особою М. Гунашевського, про якого нам розповідають інші документи, що висвітлюють його діяльність після прибуття на Запоріжжя і особливо його поведінку після прийняття ним пропольської орієнтації. Ця неув’язка стане нам зрозумілою, якщо взяти до уваги ту обставину, що свій літопис М. Гунашевський писав за молодих років, до перебування у Війську Запорізькім, коли він, як виходець з міщан, чи з дрібної шляхти, справді був зв’язаний з народом і в своєму літопису відбив настрої та сподівання прогресивних сил. З прибуттям на Наддніпрянщину, особливо після входження до старшинського середовища, М. Гунашевський зазнав впливу, характерного і звичайного у класовому суспільстві, коли окремі вихідці з народних низів часто відступають від своїх колишніх демократичних поглядів і настроїв, перейшовши в панівний стан.
Переконливим доказом, що автором Львівського літопису був М. Гунашевський, є також особливості рукопису твору в порівнянні з іншими документами, внесеними в складену ним рукописну книгу. Всі численні статті і документи вписано в книгу закінченими. Лише два розділи книги залишилися незаверше\18\ними, а саме: збірка цитат і афоризмів, де вислови вписувалися в різний час, в міру їх добору, та літопис, який в першій частині складається з хронологічної сітки, що заповнювалася в міру знаходження для кожного року звістки про найвидатнішу подію, а в другій, і особливо в третій частині, писаній у формі оповідань, що теж складалися в міру знаходження потрібних матеріалів, про що свідчать незаповнені місця рукопису, а також підклеєні сургучем, але потім загублені документи чи тексти, писані на окремих аркушах паперу.
Питання про джерела літопису найскладніше. Передусім можна з певністю сказати, що автор для збирання потрібних йому за той чи інший рік звісток про найбільш важливі події поряд з усними джерелами користувався також писаними документами. Усними джерелами були перекази, чутки, які ходили поміж народом, тощо. Писаними джерелами були хроніки, діаріуші та інші документи, про які згадувалося вище, приєднані автором до свого рукопису, але потім втрачені. Зрештою, автор записував звістки про події, очевидцем яких він був сам. Він описував місцеві події, явища природи, факти з економічного і суспільного життя та окремі події визвольної боротьби українського народу, що в той час відбувалися. Метод роботи літописця над своїм твором у значній мірі визначався обраною ним формою твору.
Хронологічно Львівський літопис обіймає період з 1498 до 1649 року включно. Однак перед основним текстом літопису ми знаходимо дві вставки польською мовою. Одна — про взяття польським королем Казимиром III міста Львова 1339 року з посиланням на Кромера, яку автор за браком місця написав на 162 стор. рукопису, що передує текстові літопису. Друга — про перетворення 1471 року литовським великим князем і польським королем Казимиром IV Ягеллончиком Київського князівства у воєводство — вписана на стор. 163 між заголовком і першим записом літопису. Ці два поодинокі записи, хронологічно віддалені один від одного майже на півтораста років, але споріднені тематично, у зіставленні зі змістом всього літопису, свідчать про те, що М. Гунашевський вбачав основний зміст історії українського народу всього періоду з 1339 до 1649 року в його боротьбі проти польського поневолювання, за політичну незалежність. М. Гунашевський почав свій літопис з повідомлення про те, що Львів був захоплений Польщею і що Київ утратив останні залишки своєї політичної незалежності. Автор свідомо хотів надати своєму творові в цілому характер розповіді про багатовікову боротьбу українського народу за своє політичне і соціальне визволення. Ідею боротьби проти загарбників він зробив провідною ідеєю всього твору. Це був прояв глибокого патріотизму М. Гунашевського. \19\
За характером опису подій документ ділиться на три нерівні і помітно відмінні одна від одної частини.
Перша частина літопису (з 1498 до 1591 року) являє собою хронологічну, сітку, в яку за кожний рік, очевидно, гадалося вписати звістки про найважливіші події. В цю частину літопису авторові пощастило вписати відомості лише під двадцятьма вісьмома роками з дев’яноста чотирьох. Тут подано сухі, короткі записи про окремі події за відповідні роки.
В другій частині літопису (з 1592 до 1618 року) короткі записи вже чергуються з докладнішими описами подій. Але тут ми ще не зустрічаємо подій, описаних автором, як очевидцем.
Зовсім інший вигляд має третя частина літопису, яка охоплює 1619 — 1649 роки. Тут, за деякими винятками, за кожний рік подано досить широкий опис подій з цінними деталями і фактами, які доповнюють наші уявлення про становище на Україні в ці роки. З автобіографічного запису під 1621 роком можна зробити висновок, що літописець не тільки був сучасником, але, можливо, й учасником подій цього та наступних за ним років, які він описав у своєму літопису. В цій частині літопису вже зустрічаються звістки про місцеві події як історичного, так і побутового характеру.
Особливо багато уваги в цій частині свого твору автор приділив описові повстання 1630 року, події, яка в той час, очевидно, була в центрі уваги всіх верств українського населення. Тоді селянсько-козацькі маси на чолі з талановитим організатором і керівником Тарасом Федоровичем (Трясилом) могутньою лавиною піднялися на боротьбу проти польсько-шляхетських загарбників і феодальних експлуататорів.
Не менше уваги приділив літописець і описові події 1633 — 1638 років, коли боротьба українських народних мас проти своїх гнобителів після згаданого повстання 1630 року не згасала, а ще більше розгорталася. Літописець наводить цінні факти, що стосуються цих років, і дає надзвичайно гострі та влучні .характеристики методів боротьби козаків і селян за свої права. Так, у 1637 році один шляхтич відібрав у козаків підводи з живністю, які проїздили повз його замок. Відстоюючи свої права, козаки звернулися зі скаргою до польського гетьмана М. Потоцького, але — марно. Тоді «козаки, видячи зневагу, же не могуть одержати справедливості, учинили собі сами справедливость: послали кілька сот козаків одобрати своє», і заодно розгромили замок того шляхтича 1.
1 Див. стор. 117.
Виразно, досить загострено розповідає автор про боротьбу козаків і селян проти польськошляхетських військ, а також характеризує становище сторін; під час визвольної боротьби українського народу. Торкаючись подій 1638 року, літописець відмічає, що «на Україні козаки \20\ броїли і ляхом деспекти чинили, німців, як мух били, міста палили..., а потом, под’їхавши под лядський обоз, вшисткі коні займили, же небожата ляхи, повергши пиху, мусили піхотою ходити» 1, глузливо зауважує автор. Оцінку обстановки в цій війні літописець вкладає також в уста самих шляхтичів, які говорили: «не помнимо нігди такої потреби у чужих землях, жеби так шляхти, корунних панов погинуло, як ту» 2.
Обмежившись короткими звістками про події, головним чином місцевого характеру за 1639 — 1646 роки, літописець докладно, образною мовою описав події визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетських загарбників, яка почалася весною 1648 року, не приховуючи свого захоплення успіхами селянсько-козацьких повстанців. Змалювавши розгром польсько-шляхетського війська під Жовтими Водами, висловивши обурення тим, що полонені польські гетьмани Потоцький і Калиновський в цій перемозі татарським ордам «звитяг приписовали», щоб в такий спосіб принизити успіхи повстанців та опорочити гідність керівників повсталого народу і в першу чергу Богдана Хмельницького, літописець з гордістю зауважує, що «з того обозу ледво хто уйшол, для оповідення чуда так знаменитого захован, і то в сермяжці, не в блаватах вишол» 3.
Словами, сповненими гніву і ненависті до загарбників, описує літописець боротьбу селян-повстанців проти армії Ієремії Вишневецького, про якого він говорить, що це «з руського покоління лях» 4. Становище королівської армії, що йшла на допомогу польським військам, оточеним під Збаражем, літописець характеризує так: «Окопавши їх на шесть миль вшир, коло них стоячи з ордами, стерегли їх през неділь п’ять, аж от голоду і страху поздихали сами. Мало що їх позосталих безоружно Вийшли на піших ногах і достиховали по дорозі і по містах» 5. Досталося і посполитому рушенню, що на чолі з королем поспішало на допомогу полякам, оточеним повстанцями під Збаражем. Король з чотирнадцятитисячним військом «под Зборовом оскочоний от козаков і татаров, где сам Хмельницький і ган, цар кримський, будучи, так нагнали в сак ляхов, же аж ся попод вози і в вози крили пред кулями і стрілами, где больш їх погинуло, ніжлі под Збаражом» 6. Довелося королю просити перемир’я, «обецавши козаком зольності і надавши на письмі под певними кондиціями» 7.
1 Див. стор. 119.
2 Tам же.
3 Див. стор. 121.
4 Див. стор. 123.
5 Див. стор. 124.
6 Tам же.
7 Tам же.
Сповнені презирства заключні слова літописця, якими він описав закінчення операції, що передувала Зборівському дого\21\вору. Успіхи повстанців примусили польських магнатів піти на серйозні поступки і погодитися підписати перемир’я. «А так на тот час аж випущени були обляженці і недобитки збаразькії» 1, — з гордістю і задоволенням відмітив літописець.
На описові Зборівського договору літописець обриває розповідь про хід боротьби. Після подій під Збаражем і Зборовом автор літопису пішов на Наддніпрянщину і вступив на службу до канцелярії Війська Запорізького. Воєнна і дипломатична діяльність, мабуть, цілком оволоділа його увагою, і ведення історичних записів М. Гунашевський припинив.
Третя частина літопису містить також деякі дані про її джерела. Дуже важливим в цій частині документа є те, що в ній помітні явні сліди користування автором при складанні літопису писаними джерелами. Зокрема, опис повстання 1630 року автор літопису побудував на документальному першоджерелі. Слід відмітити, що звістки під цим роком стосуються лише однієї події. Описуючи повстання 1630 року і розповідаючи про похід гетьмана Конецьпольського за Дніпро, щоб «козаков зносити», літописець зауважує: «І як ся му поводило, єсть виписано таким способом» 2, тобто сам автор літопису говорить, що він використав для свого твору опис повстання, складений іншою особою. Далі в літопис вписано текст документа, в якому подано досить детальний опис повстання 1630 року. Після тексту вписаного документа автор літопису повідомив: «Гетьманом козацьким ніякись Тимош Мигайлович Оренда, которий рукою власною тії новини посилал знаємим своїм в року 1630» 3. Очевидно, до рук автора твору потрапила «новина», тобто своєрідна газета (бюлетень), що в ті часи вже існувала, з описом подій, які цікавили літописця. Цей документ автор літопису, мабуть, цілком і ввів у свій твір 4.
1 Див. стор. 124.
2 Див. стор. 105.
3 Див. стор. 111.
4 Припущення, що автор Львівського літопису при описі повстання 1630 року користувався писаним документом, висловив раніше один з перших видавців цього літопису А. С. Петрушевич. (Науковый сборник, 1867, стор. 273 — 274).
Про користування автором документами, як джерелом для свого літопису, красномовно говорять пропуски в рукопису на стор. 170 під 1631 роком, стор. 171 під 1632 роком і після . запису під 1633 роком, стор. 172 в кінці запису під 1634 роком, стор. 175 після запису під 1637 роком та значні незаповнені прогалини на стор. 176 і 177 в записах під 1638 — 1645 роками. Прогалини автор залишав, безперечно, для того, щоб, зібравши потрібний матеріал про відомі йому події, вписати або викласти його в своєму літопису. Це припущення, зокрема, під \22\тверджується наявністю слідів від сургучу на прогалинах стор. 178 і на чистій стор. 183, наступній за заповненими сторінками. Автор літопису приклав було тут зібрані ним матеріали чи документи, що стосувалися подій 1646, 1647 та 1649 років. На жаль, ці вклейки загублено.
Про користування літописцем як писаними, так і друкованими джерелами, а також про дальшу роботу над доповненням свого літопису, свідчать також згадувані вище вставки в текст рукопису польською мовою, внесені автором у свій твір.
Про дальшу роботу автора над удосконаленням рукопису свідчить і такий факт. На 170 стор., в кінці опису повстання 1630 року, після розповіді про обряд освящення домініканцями меча Конецьпольського, який готувався в похід «на русь, жеби їх викоренати» 1, на вільному місці між рядками автор пізніше вписав: «Собралися бо лізти на главу її і на віру, іскопа яму і впасти». Ця фраза цінна для нас не лише як доповнення літопису. В ній досить яскраво відбилося ставлення автора до походу Конецьпольського проти козаків, яке склалося у нього, мабуть, лише згодом, коли він повністю осмислив суть цієї події.
Спостереження над сторінками літопису з описом повстання 1630 року дозволяють зробити висновок, що літописець у своїй роботі не тільки використовував писані документи, але й робив спробу критично їх переосмислювати. Якщо автор, починаючи з 1606 до 1638 року включно, робив на полях рукопису ремарки у вигляді слова «рок» проти кожної дати, або коротких фраз, якими відмічено найважливіші місця чи особливо цінні факти, то в описові повстання 1630 року, поряд з ремарками, аналіз яких буде подано нижче, автор в різних місцях тексту опису повстання вписав в дужках ряд фраз, якими пояснюється або доповнюється зміст документа 2.
Деякі дослідники припускають, що автор літопису під час повстання 1630 року жив на Наддніпрянщині і перебував у Межигірському монастирі 3. Але для такого твердження у нас немає певних підстав, особливо коли взяти до уваги, що майбутній літописець у 1621 році лише почав учитися грамоти у дяка. Очевидно, в 1630 році він ще був юнаком і навряд чи навіть міг потрапити на Наддніпрянщину, не міг бути наставником Межигірського монастиря, як гадає один з дослідників 4.
1 Див. стор. 111.
2 Див. стор. 106, 107, 111.
3 М. С. Грушевский, О так называемой «Львовской летописи» (1498 — 1648) и ее предполагаемом авторе. — «Известия АН СССР». Отделение общественных наук, 1931, № 5, стор. 574, 585; М. І. Mapченко, Українська історіографія, К., 1959, стор. 52.
4 М. І. Mapченко, вказ. праця, стор. 52. \23\
Немає також підстав, за змістом опису повстання 1630 року в цілому, вважати його автобіографічним твором М. Гунашевського, як це робить М. Грушевський 1. Вписуючи у свій твір опис повстання 1630 року, автор лише додав у тексті в дужках свої доповнення, а на полях рукопису робив зауваження. Характер і стиль письма та зовнішні ознаки рукопису говорять про те, що опис повстання 1630 року і подій наступних років, до 1646 року включно, було виконано одночасно і, мабуть, в середині 1640-х років.
Не говорячи про «Пересторогу», з усіх матеріалів, що містяться у книзі М. Гунашевського, для нас зберіг безперечну цінність також Львівський літопис. М. Грушевський, який досліджував питання про автора цього літопису, говорив про «плебейське» походження та прихильність його до інтересів повсталих народних мас та не визнавав за Львівським літописом значення літописного документа. «Это... не летопись в собственном смысле; автор не стремился быть летописателем своего времени, отмечать достопримечательные события, происходившие в его время... Это «записки современника», граничащие c мемуаром, «записки украинского студента 1640-х годов», можно сказать» 2, — твердить М. Грушевський. Це, безумовно, не так. Львівський літопис є типовим документом українського літописання. Розпочавши з короткого порічного огляду найважливіших подій давнішнього періоду, автор літопису докладніше описав події пізніших часів. Починаючи з 30-х років XVII століття, автор писав про події, сучасником і свідком яких він був. Ці події він змальовує у вигляді ряду історичних повістей, об’єднаних спільною ідеєю боротьби українського народу проти панування на Україні польсько-шляхетських загарбників та соціального гноблення. У всьому літопису, особливо в останній частині цього цінного історичного джерела, автор безперечно виступає як літописець свого багатого на історичні події часу.
Острозький літописець дійшов до нашого часу в єдиному відомому нам списку під назвою: «С кройніки Бельського речі потребнії вибрані», виявленому академіком М. М. Тихомировим у рукописній книзі музейного зібрання Державного історичного музею в Москві і виданому ним у 1951 році під назвою Острозький літописець 3. Ця назва цілком відповідає змістові основної частини твору, де багато уваги приділено місту Острогу і острозьким подіям.
1 М. С. Грушевский, вказ. праця, стор. 587.
2 Tам же.
3 Исторический архив, VII, стор. 236 — 253. \24\
Час написання літописного документа має дуже важливе значення, бо, чим менший розрив у часі між подіями і описом їх, тим достовірніші звістки літопису, що відображають ці події. Тому розв’язання питання про час складання «Острозького літописця» є одним з найважливіших завдань у науковій оцінці джерела.
Книга, в якій містяться документи, як і самі документи, в тому числі і рукопис Острозького літописця, не подає прямих даних, на підставі яких можна було б визначити час написання твору. Це питання можна вирішити лише приблизно, шляхом аналізу побічних даних.
У книзі всього 148 аркушів, списаних з обох боків, причому незаповненими залишилися лише декілька сторінок. Вона складена з різноманітних історичних матеріалів, зміст яких вміщено на початку, перед текстом. Папір і характер письма наочно показують, що зміст було складено зразу ж після укомплектування книги. Характерна підборка документів, що стосуються переважно історії Росії, намагання розташувати їх у певній хронологічній послідовності, різні почерки, якими написано окремі частини книги, наводять на думку, що вона була скомпонована з текстів, виконаних у різних місцях на замовлення її упорядника. Хто був упорядником книги — визначити немає можливості. Звертає на себе увагу той факт, що всі писарі, яких було залучено для переписування зібраних у книзі матеріалів, були забезпечені замовником папером однакового гатунку. Очевидно, упорядник книги для свого часу був людиною освіче- . ною, займав певне громадське становище, виявляв значний інтерес до історії своєї батьківщини і мав можливість організувати збирання історичних матеріалів та здійснити їх переписування.
Уяву про історичні матеріали, зібрані в книзі, і про місце, яке серед них займає Острозький літописець, дають назви творів, з яких складається книга:
1. «Никифора патриарха Царяграда летописец вкратце» (аркуші 2 — 7). Звістки, що стосуються історії Київської Русі, закінчуються смертю Олега і початком князювання Ігоря Рюриковича в 912 році; звістки про царювання в Константинополі закінчуються Калоіоаном на 6833 (1325) році.
2. «О взятий фрягами Царьграда 12 апреля 6712 (1204) года в царствование Алексея дуки Марцуфля» (аркуші 8 — 10).
3. Матфея Стриковского Осостовича кроники литовской книги 1-ой глава 1-я» (аркуші 12 — 30). Хронологічні межі цього уривка хроніки — від створення світу до 1440 року.
4. «От различных летописцев о летах рождества Христова» (аркуші 32 — 34). Документ не датовано.
5. «Ис книги глаголаемые Криницы письменная от госу\25\дарств римских царей» (аркуші 40 — 47). Уривок охоплює час «от царств 12» до «от царства римского 22».
6. «Ис книги летописца русского» (аркуші 48 — 64). Тут наведено відомості про настановлення російських митрополитів та інші церковні справи за 1116 — 1557 роки.
7. «Ис книги гранографа Великого Новагорода соборные церкви» (аркуші 65 — 67). Різні виписки, що містять звістки «о первых русских князьях», а також записи «о римских царех», в яких згадуються Доміціан (81 — 96 роки) і Адріан (117 — 138 роки) 1.
1 У змісті статті 5 — 7 записано під одним загальним заголовком: «Ис книги Криницы от царств римских царей».
8. «Ис книги летописца русского» (аркуші 68 — 74). Перед текстом подано ширший заголовок: «Книга, глаголаемая Проскинитарий или посланник святых мест Троицкого Сергиева монастыря строителя мниха Арсения Суханова, ходившего в Палестине еже есть восточные град Иерусалим и окрест его. Списано мнихом Арсением Сухановым». Це уривок з статейного списку, в якому є дата: «Лета 7157 (1649), мая в 9 день».
9. «Летописец о епископех и о архиепископех и митрополитех новгородцких» (аркуші 76 — 83). Починається літописець хрещенням Володимира в 6496 (988) році і закінчується 1674 роком.
10. «Ис книги летописца или кройника российского о зачале града Пскова» (аркуші 84 — 85). У тексті є дата заснування Пскова — 6470 (962) рік.
11. «Летописец польский» (аркуші 86 — 132). Такий заголовок значиться лише в змісті. У книзі на зазначених аркушах вміщено три статті:
а) «Царство 87 в Цариграде Константина брата Калуана в лето 6953 (1445)» (аркуші 86 — 114 зв).
б) «Кройника о Чешском королевстве» (аркуші 114 зв. — 125). Звістки починаються з року від різдва Христового 644 і доведені до 1523 року.
в) «С кройніки Бельського речі потребнії вибрані» (аркуші 126 — 132). Звістки охоплюють 1500 — 1636 роки.
12. «Летописец Дмитрия Ростовского» (аркуші 134 — 140). У тексті матеріал розміщено в двох стовпцях, над першим з яких значиться: «Цари греческие», а над другим: «Патриархи константинопольскии». Хронологічні межі літописця з 301 до 1445 року включно.
13. «Новый летописец российский» (аркуші 140 зв. — 148). Тут матеріал теж розміщено в двох стовпцях. Над першим стовпцем зроблено напис: «России митрополиты» і записи закінчуються звісткою про кончину патріарха Іоакима в 1690 ро\26\ці. Другий стовпець має напис: «Великие князья». Тут звістки починаються хрещенням Володимира в 988 році і закінчуються воцарінням в 7190 (1682) році Петра і Іоана Олексієвичів, які «венчася царским венцом або купно июля в 25 день».
Припущення, що книгу скомпоновано з рукописів, виконаних різними писарями і, очевидно, в різних місцях, наочно підтверджується різнохарактерністю матеріалів, зібраних у книзі, і особливо наявністю в рукописах найрізноманітніших почерків та стилів письма. На аркушах 2 — 24 стиль письма виразно південноруський. Аркуші 40 — 74 виконані характерним московським скорописним почерком, одною особою і навіть без розривів між чотирма вписаними тут статтями. Письмо на аркушах 76 — 85 стоїть ближче до південноруського стилю. Аркуші 86 — 132 виконані півуставним південноруським письмом одною особою. Причому, перші два документи, вміщені в цій частині рукопису, написано чистою російською мовою. Третій документ, а саме Острозький літописець, написано тогочасною українською мовою. Однак список, що дійшов до нашого часу, свідчить про те, що писар, який переписував літопис, краще володів російською, ніж українською мовою і українським (південноруським) письмом. Спостереження над текстом показують, що писар переписував, вірніше, перерисовував написане з труднощами, часто, очевидно, не зовсім розуміючи значення окремих слів, висловів і характерних для українського письма зворотів, що й призводило іноді до помилок та описок. Аркуші 134 — 148 виконані московським скорописом, що наближається до півуставного без злиття літер, але з помітним заокругленням їх.
Заслуговують на увагу наслідки вивчення даних про папір, на якому написано документи, що ввійшли в книгу.
Всі документи написано на папері двох гатунків. Папір аркушів 2 — 85 і 134 — 148 — порівняно білий. На філігранях його зображено два леви, що підтримують велику корону на колонці. Під філігранню монограма HD. На другій половині розвороту аркуша вміщена контрамарка BEAUVAIS (Бове). Причому, на аркушах 2 — 85 цей напис складено з літер однакового розміру, а на аркушах 134 — 148 початкова літера виділяється і подібна до великої.
Папір аркушів 86 — 133 відрізняється від першого кольором — він значно жовтіший — і маркою. На філіграні цього паперу є такий малюнок. На тлі овального щита з короною наверху намальовано менший щит, а на ньому лев з мечем у одній лапі і зі жменею блискавок у другій. Під малюнком монограма NV.
На окремих аркушах паперу трапляються контрамарки у вигляді написів P. DUBUR, H ARDEL. \27\
Малюнки на філігранях є різними варіантами герба міста Амстердама. Папір для рукописів книги виготовлявся на амстердамських паперових млинах близько 1682 року 1.
Палеографічні дані про рукописну книгу, в якій знаходиться літопис: гатунок паперу з якого зроблено книгу, стилі письма, характер почерків, якими написано документи, що складають книгу, а також найпізніші хронологічні дати — 1682 і 1690 роки, що зустрічаються в текстах джерел, свідчать про те, що збірник складається з рукописів переписаних не раніше двох останніх десятиліть XVII століття. Якщо взяти до уваги, що різноманітні історичні документи, серед яких знаходиться літопис, представлені в книзі в списках, що не викликає будь-якого сумніву, то ми маємо в своєму розпорядженні не оригінал, а копію літопису. Отже, сам літопис, безперечно, міг бути складений раніше, ніж його вписано в книгу.
Деякі дані, що є в тексті самого літопису, дають можливість точніше визначити час складання документа. У звістці за 1621 рік літописець вперше коротко згадує про княжну Анну Алоїзу Острозьку та про її відступництво від православ’я і додає, що детальніше розповість про неї потім — «що низшей окажеться» 2. Дійсно, під 1636 роком він докладно описує бузувірство Острозької 3 і на цьому, власне, закінчує свій літопис, бо останні сторінки документа присвячено полеміці з католиками про релігійні догмати. З другого боку, відсутність будь-яких звісток за пізніші роки, зокрема про визвольну війну українського народу 1648 — 1654 років, яка в значній мірі торкнулася і міста Острога, а також та обставина, що літописець пише про королевича Владислава просто «кролевич» 4, очевидно, вважаючи, що читач знатиме, що мова йде саме про Владислава IV, — свідчать про те, що літопис складено до смерті Владислава, тобто раніше 1648 року. Таким чином, ми можемо з певністю сказати, що літопис написано не раніше 1637 року і не пізніше 1647 року, вірніше всього — в кінці 30-х років XVII століття.
Слід зазначити, що Острозький літописець у книзі займає особливе місце. Його вміщено в розділі польських літописців, і в такий спосіб підкреслено, що в ньому описуються події, які відбувалися на території, населеній українцями, білорусами і росіянами, що не входила до складу Російської держави, а перебувала під владою панської Польщі.
1 К. Тромонин, Изъяснение знаков, видимых в писчей бумаге, М., 1844, рис. 545; Н. П. Лиxачев, Бумаги и древнейшие бумажные мельницы в Московском государстве, СПб., 1891, рис. 500. На малюнках наводяться під 1681 роком філіграні, подібні до тих, що є на папері, з якого зроблено книгу, але без монограми і контрамарок.
2 Див. стор. 135.
3 Див. стор. 137.
4 Див. стор. 135. \28\
Ми зовсім не маємо будь-яких відомостей про особу автора Острозького літописця. Зважаючи на те, що в літопису, особливо в останній його частині, багато говориться про місто Острог і острозькі події і що документ написано тодішньою українською мовою, академік M. M. Тихомиров висловив припущення, що автором літопису міг бути хтось з мешканців Острога, тамтешній міщанин 1. До того ж, слід зазначити, що автор літопису в своєму творі виступає яскраво вираженим прихильником інтересів народних мас і пристрасним антиуніатом. Можливо також, що автор літопису проживав деякий час у Росії, чим, очевидно, і пояснюється наявність в його мові російських зворотів і слів та значний інтерес до подій, пов’язаних з Російською державою.
Одним з важливіших завдань наукової критики документа є розв’язання питання про склад і джерела пам’ятки. З’ясувати питання про джерела Острозького літописця допомагає визначення часу написання документа, а також зовнішній вигляд рукопису. У списку літопису, що є в нашому розпорядженні, весь текст, виправлення та всі написи на полях, за винятком одного — «О Гришке розстриге», виконаного почерком XIX століття звичайним чорнилом на аркуші 128 проти звісток за 1605 рік, написаний одною рукою. Заголовний рядок рукопису, початкові букви звісток за кожний рік і написи на полях виконано кіновар’ю. В рукопису перший рядок тексту документа написано великими літерами, а вся фраза «С кройніки Бельського речі потребнії вибрані» зовні має вигляд як заголовок всього документа. Та зміст літопису показує, що це далеко не так. Виписки з «Хроніки» Мартина Бельського 2 становлять лише першу, незначну частину рукопису — чотири сторінки з чотирнадцяти. Хронологічні рамки літопису значно ширші «Хроніки» Бельського, що закінчується 1598 роком, тоді як у літопису є звістки, що стосуються наступних років, аж до 1636 року включно, і складають його другу, більшу і головну частину.
1 Исторический архив, VII, стор. 238.
2 Kronika Marcina Bielskiego, tom I — III, Sanok, 1856 (далі — M. Бельcький, Хроніка).
Як за обсягом і змістом, так і за своїми джерелами, різні частини Острозького літописця не рівноцінні. Весь літопис обіймає період з 1500 до 1636 року. Звістки, вибрані з «Хроніки» Бельського, закінчуються 1598 роком. Отже, літопис цілком природно ділиться на дві частини: перша — до 1598 року включно — являє собою виклад звісток «Хроніки» Бельського, і друга частина, — що обіймає час з 1599 до 1636 року.
Ознайомлення зі змістом першої частини літопису показує, що окремі вибірки з «Хроніки» Бельського зроблені автором \29\ літопису не завжди вдало за змістом і з фактичними помилками. Щодо останнього характерний такий приклад. У «Хроніці» Бельського під 1575 роком є звістка, що під час нападу на Поділля татари заподіяли такі незліченні збитки, яких Польща ще ніколи не зазнавала, тому що, крім убитих стариків і дітей, людей понад п’ятдесят і п’ять тисяч татари забрали в неволю, «a koni i klacz poltorakroc sto tysiecy, nuz bydła i owiec barzo wiele, nie wspominając innych łupow, szat, złota, srebra» 1. В Острозькому літописцю ця звістка викладена так: «Того же року в Синяві татаре були з Волох і о полтора крот 100000 полону забрали і увошли през Хотин до Волох» 2, хоч тут точно у відповідності до звісток «Хроніки» Бельського зазначено, що татари прийшли з Молдавії і повернулися в Молдавію через Хотин. Як бачимо, тут автор літопису допустив прикру описку.
1 «І коней та кобил півтораста тисяч, а також худоби і овець дуже багато, не кажучи про інші грабунки одягу, золота, срібла» (див. М. Бельський, Хроніка, стор. 1366).
2 Див. стор. 128.
Питання про джерела другої частини Острозького літописця ми не маємо можливості розв’язати через відсутність будь-яких прямих або побічних про це вказівок. Слід зауважити, що вже звістки за 1598 рік — останній рік «Хроніки» Бельського — викладались автором літопису з використанням інших джерел. Немає сумніву, що при написанні другої частини літопису автор, головним чином, опирався на власні спостереження. Про це свідчить манера викладання матеріалу, розповідний характер опису з подробицями, які міг знати тільки сучасник або навіть очевидець подій, коло питань, обізнаність в обстановці, знання топографії місцевості та жвавість і образність мови опису подій, яка в другій частині літопису поступово наростає і в опису драматичних подій 1616 і особливо 1633 — 1636 років досягає рівня мови художнього твору. У всякому разі, можна з певністю сказати, що в другій частині свого літопису автор був оригінальним. Саме друга частина Острозького літописця, що охоплює 1598 — 1636 роки, становить головний інтерес для істориків.
Якщо літопис не містить в собі даних про особу автора, то він все ж таки досить яскраво відбиває його соціальне становище і політичну спрямованість, яка в першій і другій частинах літопису не однакова. У першій частині свого твору автор загалом ішов за Бельським, дослівно переписуючи окремі місця його «Хроніки». Причому, літописець зберігав не тільки освітлення подій польським хроністом, але в багатьох випадках відбивав повністю нюанси ставлення до них Бельського, як поляка-шляхтича. Слідом за Бельським літописець під 1514 роком \30\ записав: «...наші поразили москву на 80000» 1, до того ж помилково подвоїв втрати російських військ, бо у Бельського фігурує цифра 40 000 2. Те ж під 1563 роком: «...под Невлем наші побили москви 40 000» 3 тощо.
1 Див. стор. 125.
2 М. Бельський, Хроніка, стор 976
3 Див. стор. 127.
Така залежність автора Острозького літописця від джерела першої частини його літопису пояснюється тим, що авторитет «Хроніки» М. Бельського в колі освічених людей Польщі першої половини XVII століття стояв дуже високо. А той факт, що автор Острозького літописця на початку свого літопису назвав «Хроніку» М. Бельського як джерело, з якого він взяв «речі потребнії», свідчить про те, що автор і сам ставився до Бельського з певним пієтетом. Але вже починаючи з 1598 року характер літопису помітно змінюється. Якщо з дев’яноста дев’яти років, що складають першу частину літопису (1500 — 1598), звістки про історичні події викладені, як правило, коротко і внесені лише під сорокома роками, іноді з розривами в 6 — 7 років, то в другій частині літопису з тридцяти восьми років пропущеними виявилися лише дев’ять. Змінився в другій частині літопису і характер записів. Тут автор, нарівні з загальноісторичними подіями, які він висвітлює ширше, ніж у першій частині, систематично відмічає місцеві господарські, суспільні, метеорологічні та інші явища. У цій частині літопису автор багато уваги приділяє звісткам, що стосуються соціальних відносин між різними верствами населення. Особливо його цікавлять питання, пов’язані з боротьбою православних проти унії.
В другій частині свого літопису — в порівнянні з першою — автор виявляє зовсім інше ставлення до описуваних ним подій. Тут він займає явну антиуніатську позицію і виступає цілком на боці українського населення, різко засуджуючи відступництво від свого народу.
Надзвичайно виразно виявилася політична спрямованість автора Острозького літописця в описові вчинків Анни Алоїзи Острозької, онуки князя Василія Костянтина Острозького, видатного поборника руської народності і пристрасного захисника православ’я проти наступу унії. В опису подій, пов’язаних з єзуїтськими витівками Анни Алоїзи Острозької, літописець цілком, без будь-яких застережень, став на бік православних рядових міщан і селян, тобто народних мас, що найкраще характеризує його політичну спрямованість.
Даючи загальну оцінку джерелам Острозького літописця, належить визнати, що академік M. M. Тихомиров цілком правильно вирішив питання, назвавши цей літопис на підставі його змісту саме Острозьким літописцем, підкресливши в такий \31\спосіб самостійність цього твору в основній частині і вказавши одночасно на дуже незначний зв’язок його з «Хронікою» М Бельського.
Львівський літопис і Острозький літописець є найранішими з відомих нам українських літописів. Невеликі за розміром, вони до краю насичені фактами, датами, численними власними іменами і назвами населених пунктів. За своїм складом, часом написання та змістом обидва літописи, безперечно, можуть бути віднесені до першоджерел. В цьому розумінні цінність даних літописів дуже висока, і вони не поступаються перед іншими українськими літописами, що писалися пізніше, в кінці XVII і на початку XVIII століть. Однак ці два літописні документи, як історичне джерело, вивчені і використані далеко не в повній мірі. З Львівського літопису, звичайно, запозичується опис повстання 1630 року 1 та звістка про смерть М. Кривоноса восени 1648 року 2, а з Острозького літописця запозичується лише опис характерного прикладу релігійного фанатизму феодалів-католиків, проявленого Анною Алоїзою Острозькою3. Тим часом обидва літописи містять в собі чимало цінних відомостей для характеристики внутрішнього життя, побуту, культури і визвольної боротьби українського народу другої половини XVI — першої половини XVII століть та міжнародного становища України в цей період 4.
Питання внутрішнього життя українського народу, події соціального та економічного порядку, а також настрої народних мас України в XVI — XVII століттях в історичній літературі висвітлені ще недостатньо. Це пояснюється тим, що до нашого часу дійшло мало документів, які відображають ці сторони життя народу. Літописи, в яких реєстрація фактів часто переходить в оповідний опис подій, є важливим джерелом для висвітлення питань повсякденного народного буття. До таких документів у значній мірі відносяться Львівський літопис і Острозький літописець.
1 Історія Української РСР, т. І. К., 1967, стор. 188 — 189.
2 Там же, стор. 217.
3 Історія Української РСР, т. І. К., 1955, стор. 216 — 217.
4 Слід зауважити, що в обох літописах трапляються випадки, коли події датуються помилково і переважно на один рік раніше або пізніше. Це, мабуть, пояснюється непослідовним користуванням новим і старим календарем. За старим календарем рік починався 1 вересня, внаслідок чого події, які відбувалися після цього числа, вже датувалися наступним роком. У таких випадках, коли не зазначено місяця, в якому відбувалася подія, точно визначити рік складно.
Автор Львівського літопису, йдучи за традиціями давніх літописців, багато уваги приділяв народженню, призначенню на посади та смерті видатних осіб. Але ці звістки дуже лаконічні і мають огріхи в датуванні подій. Останнє пояснюється, мабуть, тим, що в частині рукопису, яка стосується більш дав\32\нього періоду, автор літопису вписував звістки у заздалегідь підготовлену хронологічну канву, добираючи, очевидно, дані з різних джерел, які містили не повні і не завжди точні відомості.
Серед численних звісток про смерть видатних осіб, поданих автором Острозького літописця, в шести звістках говориться про осіб з роду князів Острозьких. Автор цього літопису виявив своє ставлення до осіб, про смерть яких він подає звістки. Про турецького султана Селіма II він зневажливо пише, що «Селім, цесар турецький здох» 1. Про осіб з роду Острозьких літописець розповідає докладніше і виразно виявляє до них своє ставлення. Особливо схвально поставився літописець до Василія Костянтина Костянтиновича Острозького, про якого він під 1608 роком пише, що той, крім церков, «навіть... маєтності надал на шпиталь і на школи місто Сурож з селами» 2. В документах і літературних джерелах, досить широко відомих 3, Василій Костянтин Острозький виступає, як стійкий захисник руської народності і поборник православ’я. Автор Острозького літописця, сучасник і свідок діяльності Василія Костянтина Острозького, змальовує патріотичні риси цього видатного діяча українського народу, що, незважаючи на свою приналежність до панівної феодальної верхівки, в умовах польсько-шляхетського панування на Україні зумів прислужитися справі боротьби українського народу за національне самовизначення та сприяти розвиткові української культури.
Всі літописні тексти подають мало відомостей з економічного життя та про господарську діяльність народу. Мало таких відомостей і в даних літописах. Львівський літопис під 1634 роком містить звістку про те, що польський король Владислав IV, повернувшись у Польщу після укладення Поляновського миру, приїхав до Львова. Перебуваючи у Львові, він «їздил на проїзчщки, осматривал вшистко, і галичане з передмістя Галицького просили єго королевську милость о свободу» 4.
1 Див. стор. 128.
2 Див. стор. 131.
3 Акты, относящиеся к истории Западной России, т. III, СПб., 1848, док.57, 70, 130; т. IV, СПб., 1851, док. 30, 45, 46, 63, 70, 71, 72, 74, 76, 87, 99, 152, 158, 170; Акты, относящиеся к истории Южной b Западной России, т. І, СПб., 1863, док. 185; т. II, СПб., 1865, док. 15; М. А. Максимович, Письма о князьях Острожских. — Собрание сочинений, т. І, К.,1876, стор. 164 — 200 (або окреме видання, К., 1866); Н. И. Костомаров, Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей, вып. III, СПб., 1896, стор. 528 — 555; докладна бібліографія є в статті «Острожский, князь Константан (Василий) Константинович». — Русский биографический словарь. Обезьянов — Очкин, СПб., 1905, стор. 461 — 468.
4 Див. стор. 113.
Про те, що літописець, записуючи цей факт, мав на увазі інтерес короля до господарських питань, ми знаходимо підтвердження в інших джерелах. Король у цей приїзд до Львова \33\ підтвердив привілей місту, виданий його батьком Сигізмундом III 1621 року на 20 років і підтверджений ним же на вічні часи в останньому році свого життя, тобто 1632 року. Цим привілеєм Сигізмунд III надав місту право брати мито за товари, що завозилися в місто або вивозилися штуками, бочками, скринями, тюками, лантухами — по 6 грошей з кожної такої великої штуки, від барила пива — по шелягу, а за мед — по грошу. Дві третини цього доходу призначалося на потреби міста, а одна — на утримування радників 1. Хоч у літопису і не викладено змісту привілею, але саме тому, що цей документ мав для міста велике економічне значення, літописець і відзначив підтвердження його новообраним королем. Владислав IV, перебуваючи цього разу у Львові, безперечно, багато уваги приділяв питанням господарського життя. Зокрема, саме тут він видав розпорядження про встановлення курсу дуката в 5 злотих і 15 грошів, а імперіального таляра — в 3 злотих 2.
Надзвичайно цінна звістка про економічне життя м. Львова, що вміщена у Львівському літопису під 1638 роком: «В тім же року комісія була і староста вшисткого ремесла пустил, до цеху казал приступовати» 3. Справа в тому, що у Львові не були упорядковані питання економічного життя і не були визначені норми взаємовідносин між міською владою та польсько-шляхетськими верствами суспільства, з одного боку, і залежними станами — з другого.
1 D. Zubrzycki, Kronika miasta Lwowa, Lwów, 1844 (далі — Д. Зубpицький, Хроніка міста Львова), стор. 255, 276, 278.
2 Там же стор. 278.
3 Див. стор. 120.
Особливо дошкуляв львівським міщанам підвоєвода, який, зокрема, контролював ваги і міри та встановлював ціни на міські товари. Цей урядовець безкарно визискував трудове населення міста, особливо торговців і ремісників, що цілком залежали від нього: знижуючи ціни на товари, що належали торговцям, і на вироби ремісників, підвоєвода міг розорити цю категорію населення. Щоб уникнути утисків, торговці і ремісники змушені були відкуплятися. Від цього найбільше терпіли львівські русини. Тому ще в 1595 році вони розпочали у королівських надворних судах процес проти міського уряду і поляків, які усували їх від торгівлі і позбавляли заробітків. Цей процес зволікався протягом всього королювання Сигізмунда III в надії схилити русинів до унії. Владислав IV теж не хотів розв’язувати цієї справи. Однак становище, що утворилося в той час, примусило польського короля вжити заходів до наведення порядку в місті. Рескриптом від 30 квітня 1639 року він заборонив чинити львівським русинам надмірні утиски, а в грудні 1639 року оголосив рескрипт, яким точно визначалося, які \34\податки належали старості, а які місту, і встановлювалися розміри податків 1.
Особливої уваги заслуговує згадане вище повідомлення літописця, що «староста вшисткого ремесла пустил, до цеху казал приступовати». Д. Зубрицький говорить, що поляки усували львівських русинів від всякого гендлю і заробітчанства 2. Юридично русини не були позбавлені права вступати в цехи, однак насправді їх туди не допускали. Чимала кількість русинів перебувала в становищі партачів та поденщиків. Боротьба цехів проти нецехових ремісників часто доходила до збройних сутичок, як це мало місце зокрема у Львові 1639 року, коли цехові ремісники напала на будинки позацехових ремісників Краківського передмістя, нищили майно і калічили людей 3. Саме такі події, очевидно, примушували польський уряд вживати заходів для захисту прав нецехових ремісників. Мабуть, одним з таких заходів була вищезгадана королівська комісія і дозвіл старости займатися різними ремеслами та вступати в цехи, про які говорить автор Львівського літопису під 1638 роком. В інших джерелах відомостей про цю комісію ми не знаходимо.
Рідко також в літописних документах містяться звістки про розміри податків, які важким тягарем лягали на плечі трудящих мас. Однак у Львівському літопису під 1635 роком є цікавий запис: «Сейм бул, на котором побори великії настали. Тілько у Руськом паньстві давалихмо по 30 поборов, а у інших сторонах єще большей» 4. Очевидно, спеціальна ухвала про податки Варшавського сейму, що відбувався з 31 січня до 13 березня 1635 року, була надто відчутна для Львова і всього Руського воєводства. Справді, ця ухвала сейму дошкуляла зокрема населенню Львова, який в ті часи був значним ремісничим центром. Ухвала сейму дуже відбилася на становищі львівських ремісників, що мали деякі пільги, бо тепер всі податки з ремісників «бургомістр з двома радцями кожного міста і містечка мав збирати ретельно, аби ніхто від тих податків не ухилявся, вчинивши в кожному цеху (шляхом присяги корпорації цехмістрів) допит, склавши на тих ремісників реєстр з докладним описом, вчинивши присягу перед книгами гродськими даного міста або повіту, що справедливо облікували, нікого не втаїли, і що більше ремісників, крім тих, що в згаданому реєстрі докладно описані, в місті або в містечку немає, [про це вони] повинні будуть підтвердити» 5.
1 Д. Зубрицький, Хроніка міста Львова, стор. 283 — 287.
2 Tам же, стор. 287.
3 Історія Львова, короткий нарис, Львів, 1956, стор. 27.
4 Див. стор. 114.
5 Volumina legum, т. III , СПб., 1859 (далі — Волюміна легум), стор. 425.
Крім того, цей же сейм прийняв спеціальну ухвалу, що стосувалася Руського воєводства, за якою \35\ землі цього воєводства, в тому числі і Львівська земля, в справі податків підлягала загальному зрівнюванню зі всіма воєводствами і землями власне Польщі; тут вводилося п’ять нових поборів і, крім того, на утримання війська сім поборів. Разом з тим, місто Львів повинно було сплатити недоїмки подимного за три роки, і взагалі мешканці міста повинні були всі податки сплачувати нарівні з іншими обивателями Львівської землі відповідно до податку з диму, в тому числі податок для покриття витрат на війну з Швецією 1. В ухвалі сейму значиться дванадцять податків, що заново запроваджувалися в Руському воєводстві, а літописець говорить про тридцять. Очевидно, він брав до уваги також побори і податки, що вже існували до ухвали сейму. Про тодішні податки у Львові розповідає Д. Зубрицький, який зазначає, що там стягали: шос *, дупля **, акцизи, торгові, штукові, різноманітні оподаткування врожаю 2. Про кількість податків у тодішньому Львові можна судити з переліку осіб і установ, що збирали податки, про яких говорить Д. Зубрицький: «Вибирав староста, вибирав магістрат, вибирав підвоєвода, міські службовці, митники, кат, пізніше навіть військові і офіцери під різними приводами і назвами, кожний для себе, різноманітні данини з тих, що привозили до міста живність та інші предмети торгівлі» 3. Як бачимо, автор Львівського літопису мав рацію, коли з тривогою зазначив у своїх звістках ухвалу сейму про податки, а кількість їх він ні в якій мірі не перебільшив.
Львівський літопис і Острозький літописець містять важливі відомості про ціни на хліб. Однак слід мати на увазі, що літописи не містять докладного аналізу економічних факторів, внаслідок дії яких встановлюються ціни на збіжжя. Зате ми тут знаходимо багато відомостей про інші чинники, що впливали на врожай зернових, а значить і на їх ціну, серед яких головне місце посідали метеорологічні умови. Стихійні явища на території України в ті часи траплялися досить часто. У Острозькому літописцю під 1569 роком вміщено звістку, що в цьому році випав великий сніг у травні і пролежав аж три дні 4. У тій же звістці говориться, що «голод великий бул, аж селедявка по дві копи було» 5.
1 Волюміна легум, т. III, стор. 425.
* Податок з міського населення, який стягався пропорційно до розміру як нерухомого, так і рухомого майна і становив звичайно 1,16% оціночної суми.
** Подвійна сплата податку з орної землі, так званої симплі, що з 1576 року утвердилась в розмірі 30 грошів, як норма оподаткування з кожного лану орної землі.
2 Д. Зубpицький, Хроніка міста Львова, стор. 284.
3 Там же.
4 Див. стор. 127.
5 Там же.
Під 1570 роком у Львівському літопису зазна\36\чено, що «мороз поморозил жито мая подполня» 1. У Острозькому літописцю під 1571 р. вміщено звістку, що «рок той бул неврожайний, люди з голоду умирали» 2. Ненормальності в погоді відмічає автор Львівського літопису під 1598 роком, коли в першу неділю великого посту, яка в тому році припадала на 5 березня, гриміло і блискало 3. Автор Острозького літописця розповідає, що в 1599 році «сніг великий випал на завтреє покрови, а потом згинул» 4. Мабуть, осінь того року на Острожчині була дуже несприятлива, бо «люди сіяли на завтреє уведенія» 5, тобто сіяли озимину лише після 21 листопада. Автор Острозького літописця, мабуть, спеціально цікавився станом погоди, від чого залежав урожай хліба і добробут населення. Під 1601 роком у нього записано, що «осінь була мокрая, два місяця дождь непрестанно ішол» 6. Запис під 1614 роком він цілком присвятив описові бурі, яка знищила багато вже зібраного хліба, що стояв у копах 7. Під 1616 роком відмічено, що була велика засуха, а під 1619 роком записано, що «місяца мая дня 5 бул сніг в самий цвіт і не могла животина ходити на поле для снігу і морозу, а сіно було дорого» 8. У Львівському літопису під 1637 роком відмічено, що «весна була барзо сухая, не хотіло ся нічого родити, але і трави не було» 9. Ще гірше становище було в 1638 році, яке описано в тому ж літопису: «Весна була барзо сухая, не хотіл дощ падати, не хотіло ся нічого родити, а ні трава, і що ся було озимини сказало, то у свята зеленії мороз попсовал, а що сіяно ярини, то за посухою не сходило. Аж по святом Петрі дощ спал, тож почало сходити» 10. Очевидно, недороди хліба на Львівщині в першій половині XVII століття були досить частим явищем. Лише під 1639 роком автор Львівського літопису відмічає, що «урожай бог дал над сподіваннє, бо ся бояли сіяти, ще б не було урожаю, і так мало сіяли. Але бог дал великий урожай...» 11.
Економічне становище західних областей України і, зокрема, ціна на хліб зумовлювалися також нападами на посіви шкідників сільськогосподарських рослин. Автор Острозького літописця відмічає, що 1541 року «саранча була великая» 12 і
1 Див. стор. 101.
2 Див. стор. 128.
3 Див. стор. 102.
4 Див. стор. 130.
5 Tам же.
6 Tам же.
7 Див. стор. 132.
8 Див. стор. 134.
9 Див. стор. 116.
10 Див. стор. 119.
11 Див. стор. 120.
12 Див. стор. 127. \37\
що 1579 року теж «саранча була» 1. Цей же літописець трохи ширше розповідає про подібне лихо під 1615 роком: «Саранча великая була, іже поїла гречки і проса» 2. У Львівському літопису під 1612 роком розповідається, що «шаранча великая вишла була до Польски» 3. Крім сарани, в ті часи й інші шкідники заподіювали великі збитки сільському господарству України. В Острозькому літописцю під 1618 роком вміщено звістку, що в «Бересті гусеница була, цвіт і лист об’їла» 4. Ще про більше лихо від шкідників розповідається у Львівському літопису під 1638 роком: «Не досить, що по дереві хробацтва були, але єще горше — що посіяно, то і тоє поїдають в землі якієсь робаки» 5.
В умовах XVI — першої половини XVII століть економічне становище, а також ціни на хліб, безперечно, залежали від пожеж, через які часто гинув зібраний хліб і запаси зерна. В середньовічні часи будівлі, як правило, розміщувалися дуже скупчено, протипожежні заходи не забезпечувалися, а засоби боротьби з пожежами були дуже примітивні. Тому пожежі в ті часи були найнебезпечнішим лихом. Великі пожежі траплялися з різних причин і часто спричинялися до величезних збитків. Надзвичайно велику пожежу в Острозі докладно описав автор Острозького літописця під 1604 роком: «У Острозі пожога великая була, всі міста разом горіли, неможная речей рятовати, аж сами мусили з міста убо утікати, а скрині і іноє метали у воду, бо по землі горіли тріски, мости аж до самої води, і млини» 6. Автор Львівського літопису коротко під 1602 роком, повідомляє, що «Радимна вигоріла вшистка» 7, а під 1617 роком у тому ж літопису значиться, що «Кам’янець-Подольський погоріл» 8. Одну з найбільших пожеж у Львові описав цей же літописець під 1623 роком, коли 17 серпня вночі згоріло Краківське передмістя, що вчинило для всіх незліченну шкоду 9. Про цю пожежу було повідомлено польського короля, а міський уряд надав погорільцям безплатно ділянки для будування жител 10.
1 Див. стор. 129.
2 Див. стор. 133.
3 Див. стор. 103.
4 Див. стор. 134.
5 Див. стор. 120.
6 Див. стор. 130.
7 Див. стор. 102.
8 Див. стор. 104.
9 Див. стор. 105.
10 Д. Зубрицький. Хроніка міста Львова, стор. 259.
Про причини цих пожеж літописці нічого не говорять. Пожежі 1637 і 1638 років автор Львівського літопису описує значно докладніше і вказує на їх причини. Як уже зазначалося, в 1637 році «весна була барзо сухая», а тому «огні почали пановати, же \38\много міст погоріло: Сокаль, Крилув, Белз, Самбур, у Вишні передмістя, у Яворові, і ве Львові передмістя Галицькеє вшистко» 1. Тут же автор літопису підкреслює, що «не досить ту, але і Україна о тих же огня роскошах мають що повідати» 2. Останнє зауваження особливо цінне тим, що автор Львівського літопису, описуючи переважно події, що відбувалися в західній частині України, цікавився також подіями, які мали місце на Наддніпрянщині. Це яскравий доказ того, що між західною і східною частинами України і в той час існували тісні зв’язки. В 1638 році знову була посуха, яка спричинилася до нових пожеж: «А ту зась в Польщі, так же, яко і пришлом року, огні пановали. Радимно вшистко вигоріло, Яворув, Тишовці, Щирець міста погоріли, і в Ярославлю передмістя, так же і ве Львові на кілька містах показовалося» 3. Як людина, що була зв’язана зі Львовом, автор Львівського літопису докладніше описав пожежу, яка трапилася в місті 1640 року: «Перед зеленими святи, в четвер (тогди було царя Константина), о годині 12, у Львові на мості запалилося і вшистко передмістя згоріло до години 18. Раховано шесть тисячний домов згоріло» 4. Ця звістка має істотне значення для історії міста Львова. Вона * красномовно стверджує, що Львів у ті часи, безперечно, був досить великим містом, якщо тільки в одному передмісті його згоріло біля шести тисяч будинків, яких там, очевидно, було значно більше. Адже, крім самої території міста Львів мав у XVII столітті передмістя: Галицьке, Краківське і Підгороддя та приміські селища — Замарстинів, Велике Головсько, Мале Головсько, Кульпарків, Білогоща, Волиця, Поріччя, Брюховиця, Зубря та Сихов 5. Про цю пожежу коротко згадує у своєму творі з історії Львова Д. Зубрицький 6. Під 1643 роком у Львівському літопису згадується, що «святий Юрій погоріл» 7. Безперечно, обидва літописці, відмічаючи в своїх творах пожежі, мали на увазі величезні матеріальні збитки від цього лиха, що позначалося на економічному становищі країни. Це видно, зокрема, з того, що пожежі в місті Ярославі, де щороку 15 серпня відкривався ярмарок, найбільший після Франкфуртського ярмарку, згадуються у Львівському літопису тричі і один раз у Острозькому літописцю. Під 1548 роком у Львівському літопису відмічено коротко: «Ярослав погоріл» 8.
1 Див. стор. 116.
2 Там же.
3 Див. стор. 119.
4 Див. стор. 120.
5 Нариси історії Львова, Львів, 1956, стор. 68, 77.
6 Д. Зубрицький, Хроніка міста Львова, стор. 288.
7 Див. стор. 120.
8 Див. стор. 100.
Про одну з найбільших пожеж у Ярославі розповідають обидва літописці, хоч і під різними роками. Автор Острозького літописця \39\ під 1624 роком пише: «Того же року Ярославль горіл в ярмарок, вигоріло все місто і ярмарок c крамами, при шкоді великой люде остали» 1. Про цю ж саму подію під 1625 роком Львівський літопис розповідає, що «Ярослав погоріл вшисток у ярмарок. Шкода незлічоная і людей много погоріло» 2. Збитки від цієї пожежі обчислювалися за одними відомостями у 10 мільйонів 3, а за іншими — аж у 40 мільйонів польських злотих 4.
Розглянувши на матеріалах Львівського літопису і Острозького літописця деякі фактори, що впливали на економічне становище в західних областях України, ми можемо тепер проаналізувати матеріали літописів про ціни на хліб. Під 1591 роком у Львівському літопису читаємо: «Дорожня була, жито було по золотих 9 колода» 5. Цю ціну, що вперше згадується в даних літописах, візьмемо за основу для порівняння з цінами, які будуть зустрічатися на сторінках літописів надалі. Під 1620 роком у тому ж літопису зазначено: «Того ж року по от’їзді кролевськом [з Львова. — О. Б.] дорожня ся почала, гроші в гору пошли, щораз вишше. Таляри були по золотих 4, а червонії по золотих 6, а жита колода по золотих 24» 6. Причини здешевлення польських грошей і зростання цін на хліб не випадкові. В кінці XVI і на початку XVII століть значно ускладнилося внутрішнє і зовнішньополітичне становище Польщі. Наступ польських феодалів на трудящих України і запровадження в 1596 році церковної унії надзвичайно загострили класові суперечності і викликали ряд селянсько-козацьких повстань, найширшим і наймогутнішим з яких було повстання 1594 — 1596 років під керівництвом С. Наливайка. У 1604 — 1618 роках відбувалася інтервенція шляхетської Польщі в Російську державу, що закінчилася нечуваним провалом і надзвичайно знизила міжнародний престиж магнатської держави. У 1617 — 1618 роках прокотилася нова хвиля селянсько-козацьких повстань, викликаних наступом шляхти на права козаків і селян та агресивною війною панської Польщі проти Російської держави 7, в 1630 році відбулося повстання під керівництвом Тараса Федоровича (Трясила), а в 1637 — 1638 роках відбулися селянсько-козацькі виступи під керівництвом Павлюка, Скидана, Гуні і Острянина, які переросли в могутній антифеодальний рух, що охопив величезну територію на обох берегах Дніпра.
1 Див. стор. 136.
2 Див. стор. 105.
3 Науковый сборник, 1867, стор. 268.
4 Wielka encyklopedia powszechna ilustrowana, tom XXXI — XXXII, Warszawa, 1902, стор. 671.
5 Див. стор. 102.
6 Див. стор. 105.
7 Історія Української РСР, т. І, стор. 184.
На цей же період припадають різні \40\внутрішні чвари, рокоші та конфедерації, характерні для магнатської республіки взагалі, але надзвичайно руйнівні саме в період внутрішніх і зовнішніх ускладнень, які переживала в той час Польща. Всі ці події, разом з іншими несприятливими обставинами, такими, як засуха, пожежі, шкідники сільськогосподарських рослин, руйнували економіку феодальної Польщі і спричинялися до незвичайної дорожнечі на хліб та інші товари. Під 1621 роком автор Львівського літопису зазначає, що «приморки були всюди і дорожня» 1. Під тим же" 1621 роком автор Острозького літописця свідчить, що зростання цін на хліб поширилося далеко від місця воєнних подій, вглиб країни, на північ: «Того же року дорожина була: жито по 12 злот, ячмінь по 8, а овес по 6 [за колоду. — О. Б.]. І того ради і у крамах все поднялося дорого» 2. За відомостями, що наводить автор Львівського літопису, високі ціни на хліб трималися і в 1622 році: «Дорожня, жита колода по золотих 24» 3. Високі ціни на хліб трималися і в 1638 році: «Жито було колода по золотих 22, а гречка по золотих 19» 4. Лише в 1639 році, внаслідок урожаю «над сподіваннє... колода жита була по золотих три, гороху полумірок по гроший 20, і вшистко було танє» 5.
Наведені вище дані про ціни на хліб дозволяють зробити деякі висновки про економічне становище на Україні в кінці XVI — на початку XVII століть взагалі. Події соціального і політичного порядку разом з несприятливими природними умовами спричинилися до того, що уже в 1591 році ціни на хліб значно піднялися. Дальший хід подій призвів до того, що з 1591 до 1638 року ціна на жито зросла з 9 до 24 золотих за колоду. В ці ж роки ціни на хліб на півдні, де був центр воєнних дій під час повстанського руху, коли значна кількість населення не мала можливості вирощувати хліб, а запаси його у зв’язку з воєнними діями споживалися військами або ж знищувалися, були в два рази вищі, ніж на півночі України: колода жита 1622 року в районі Львова коштувала 24 злотих, а в районі Острога — 12 злотих. Ці ж причини привели до падіння курсу польських грошей. Автор Львівського літопису схарактеризував це явище висловом «гроші в гору пішли» і писав, що «таляри були по золотих 4» та що ціни на таляри і червонії в польських грошах піднімалися «щораз вишше» 6.
1 Див. стор. 105.
3 Див. стор. 135.
3 Див. стор. 105.
4 Див. стор. 120.
5 Tам же.
6 Див. стор. 105.
Саме це примусило Владислава IV в 1634 році, як про це говорилося вище, визначити курс імперіального таляра в 3 зло\41\тих, а дуката — в 5 злотих і 15 грошей. Заслуговує особливої уваги свідчення обох авторів літописів про вплив цін на хліб на ціни інших товарів. Як ми бачили, зростання цін на хліб на півночі України в 1621 році потягнуло за собою зростання цін на інші товари, що автор Острозького літописця виразив словами: «І того ради і у крамах все поднялося дорого» 1. Падіння ціни на хліб негайно вплинуло на ціни інших товарів, що і відмітив автор Львівського літопису під 1639 роком 2.
Львівський літопис і Острозький літописець містять деякі відомості про будівництво міст, замків та різних будівель. Автор Львівського літопису під 1562 роком відмічає, що «замок будовано Ярославський» 3, а автор Острозького літописця під 1576 роком говорить, що «Острополь заложено» 4. Решта звісток з цього питання стосується будівництва церков та заснування монастирів. Автор Львівського літопису подає таких звісток п’ять, а автор Острозького літописця — дві. Але у жодній з цих звісток немає будь-яких відомостей про будівельні матеріали, будівельну техніку або про майстрів. Проте, з Острозького літописця ми дізнаємося, що в той час уже існувало біле, очевидно, вкрите оловом або цинком дахове залізо 5 і що в ужитку були цинкові труни6, а з Львівського літопису довідуємося, що 1648 року у Львові уже був водопровід, бо козаки, обложивши місто, щоб примусити польський гарнізон скоритися, «воду отняли були... рури поперетинавши»7.
Кінець XVI — початок XVII століття був дуже тривожним періодом у житті українського народу. Часті напади татар і турків, селянсько-козацькі повстання, зв’язані з посиленням феодальної експлуатації трудящих та жорстоким релігійно-національним гнобленням, спричинилися до виникнення різних чуток та породили своєрідне реагування на незвичайні явища в природі і в суспільному житті. Всі ці чутки і настрої населення знаходили відгомін у хроніках, в тому числі в Львівському літопису та Острозькому літописцю.
1 Див. стор. 135.
2 Див. стор. 120.
3 Див. стор. 101.
4 Див. стор. 129.
5 Див. стор. 132.
6 Див. стор. 138.
7 Див. стор. 122.
Львівський літопис і Острозький літописець містять відомості про пошесні хвороби, зокрема про так званий мор, під яким розумілися різні повальні захворювання, що викликали серед населення особливу тривогу. Треба мати на увазі, що пізнє середньовіччя в цьому відношенні було періодом своєрідним. В ті часи досить швидко розвивалася міжнародна торгівля, відбувалися мандрівки в різні країни, здійснювалися чис\42\денні пересування людей та транспортування різноманітних товарів. Цілком зрозуміло, що ніяких дійових санітарних заходів тоді не існувало, як не було і надійних методів боротьби з епідемічними захворюваннями. Відомості про хвороби, зібрані авторами літописів, свідчать, що морові пошесті на території України в другій половині XVI — першій половині XVII століть бували досить часто. Автори обох літописів під різними роками на протязі 1550 — 1648 років зареєстрували п’ятнадцять випадків пошесних захворювань на Україні та відобразили настрій населення під час епідемій. Автор Острозького літописця під 1550 роком нарівні з великим голодом у Польщі відмітив також мор 1. Автор Львівського літопису відмічає мор у Ярославі в запису під 1560 роком 2. Велику пошесть відмічає автор Острозького літописця під 1572 роком: «Того же року мор бул великий в Польщі, же большего не помнять» 3. За звістками Львівського літопису під 1595 роком «мор бул великий в Перемишлю і во Львові» 4. Цей мор, мабуть, тривав довгий час, бо під 1598 роком у Острозькому літописцю відмічено, що «повітря неслиханоє кілько літ було» 5, а слідом за цим під 1599 роком у Львівському літопису подано трохи ширший опис цього лиха: «Мор бул великий во Львові, що, мовили, і птах, як летів през місто, то впал і здох» 6. За звістками Острозького літописця, під 1604 роком мор був у Острополі 7, а під 1621 роком у Львівському літопису відмічено, що «приморки були всюди і дорожня» 8. Це була чи не найтяжча епідемія, що охопила територію України між Львовом, Брестом та Новоград-Волинським. За свідченням того ж літопису, дорожнеча тривала і в 1622 році 9, а в наступному 1623 році у Львові був великий мор, що почався після 29 червня, а потім знову спалахнув після 15 серпня 10, тобто в саму спеку, яка завжди сприяє поширенню пошесних захворювань.
1 Див. стор. 127.
2 Див. стор. 101.
3 Див. стор. 128.
4 Див. стор. 102.
5 Див. стор. 130.
6 Див. стор. 102.
7 Див. стор. 130.
8 Див. стор. 105.
9 Tам же.
10 Tам же.
Історик міста Львова Д. Зубрицький наводить цікаві відомості про цей мор. Він говорить, що хворобу до Львова приніс з Кракова один капелан кармелит, і за короткий час померло 15 ксьондзів. Хвороба швидко поширилася по всьому місту і околицях; завмерла вся діяльність міського населення, заможні і всі, хто тільки міг, тікали з міста, \43\ шукаючи порятунку. Вимерло тоді близько 20 тисяч чоловік 1. Пошесть, очевидно, тривала довго і дедалі поширювалася, бо автор Острозького літописця відмітив під 1624 роком, що мор був у Мирополі і в Баранівці на Новоград-Волинщині, а також, що в тому ж році великий мор був у Бресті і Слуцьку 2. Автор Львівського літопису під 1634 роком розповідає про пошесть віспи у Львові, від якої помер навіть королевич Олександр, брат Владислава IV, який в той час разом з королем проїздом був у Львові 3. В тому ж літопису вказується під 1641 роком на джерело поширення пошесних хвороб: «Скоро по ярмарку ярославськом у Ярославлю мор ся почал і трвал аж до року» 4. Про джерела поширення морових хвороб знаходимо звістку також у Львівському літопису під 1642 роком: «І приморок почался починати таким способом. Люде злодії викрали домов 5, що у Ярославлю повимирало богатих людей щонайбольших, і тії речі принесли до Львова, і жиди во Львові передміськії покупили. І так c того почалося примирати помалу-малу. В том же місті син пана Мигалов поїхал до Турок і заповітрился, і сам умер в Турцех, а до Львова товари припроважено. І з того ся мор почал у місті і на передмістю, до святих П’ятниць занесли, і так поп і дяк і много людей померло в том року» 5. Як бачимо, поширення інфекційних захворювань в ті часи відбувалося через приїжджих з інших країн і ярмарки, де від хворих людей і забруднених ними речей пошесть швидко поширювалася серед великої маси населення. Другим джерелом пошестей було скупчення і пересування великої кількості людей під час воєн. У Львівському літопису під 1648 роком розповідається, що в ту пору «бул теж і голод всюди, куди тілько прошли войська козацькії. Було і повітря ніякоєсь, бо люд мер окрутне всюди наголову, навіть і в самих їх войськах, набарзі на бігунки. Мнозство їх великоє на дорозіх і на Україні змерло» 6.
1 Д. Зубрицький, Хроніка міста Львова, стор. 258 — 259.
2 Див. стор. 136.
3 Див. стор. 113.
4 Див. стор. 120.
5 Tам же.
6 Див. стор. 122.
Поряд з іншими незвичайними явищами, серед населення України в ті часи викликали занепокоєння такі явища, як землетруси, затемнення сонця і місяця тощо. Все це збуджувало тривогу та спричинялося до виникнення марновірства. Виникненню марновірства сприяла панівна тоді релігійна ідеологія, яка сама по природі своїй є марновірством і здатна викликати та ширити містичні настрої. Треба зазначити, що автори обох літописів, очевидно, самі не були позбавлені забобонів, віддавали достатню дань марновірству і тому відомості про \44\різні такі явища ретельно заносили в свої літописи 1. У Острозькому літописцю під 1624 роком зазначено, що «мор бул в Миропольї і в Барановці. І попалили відьми в Мирополю для перестятя мору, ано єще горше мерло. І в Барановці знашли відьм кілька і боялися палити, аби не горій було» 2.
Львівський літопис і Острозький літописець містять цінні матеріали про внутрішнє становище Польщі в XVI — першій половині XVII століття. В світлі звісток літописів про становище в Польщі в ті часи стають цілком зрозумілі причини неспокійних настроїв, що мали місце в ту пору серед українського населення. Треба в першу чергу зазначити, що українському населенню дуже дошкуляла та міжусобна боротьба, яка точилася всередині шляхетсько-магнатської держави. Особливо згубними для українського населення, як і для трудящих всієї Польщі, були так звані рокоші і конфедерації. Острозький літописець під 1537 роком містить звістку про один з найхарактерніших для феодальної Польщі рокошів, який автор літопису кваліфікує таким саркастичним виразом: «Того же року рокош бул под Ільвовом, назвали єго кокошію войною, іже дома сиділи» 3. Період королювання Сигізмунда І Старого був одним з найскладніших в історії Польщі. Король прагнув зміцнити свою владу, спираючись на католицьку церкву, проведенням ряду конче потрібних для держави реформ за рахунок інтересів крупної шляхти. Насамперед передбачалося зміцнення матеріальних ресурсів уряду шляхом оподаткування всіх земельних володінь шляхти і заміни посполитого рушення регулярною найманою армією, яку мали утримувати шляхтичі пропорційно у відповідності до їх земельних володінь. Крім того, король хотів повернути урядові державні землі, роздані приватним особам після ухвали сейму 1504 року, якою заборонялося закладати коронну власність без згоди сейму. Як підставу для відбирання розданих державних земель, що мали зміцнити державну скарбницю, король використовував дані королівського архіву, що звався коронною метрикою. Свої заходи король здійснював, наступаючи на права шляхтичів-магнатів і придушуючи реформаційний рух, що ширився серед частини польської шляхти. Внаслідок такої політики король викликав проти себе опір майже всіх верств населення Польщі. На черговому сеймі, що проходив дуже бурхливо з 1 листопада 1536 року до 10 березня 1537 року, накреслені королем заходи не знайшли підтримки.
1 Див. Львівський літопис, звістки за 1578, 1596, 1598, 1616, 1619, 1637, 1638 роки; Острозький літописець, звістки за 1527, 1571, 1577, 1598, 1605, 1617, 1619 роки.
2 Див. стор. 136.
3 Див. стор. 126.
Навпаки, шляхта вимагала доказів королівської власності на землю не на підставі метрики, а в судовому порядку та скасування митних податків, від яких вона була \45\ звільнена привілеєм 1496 року. В результаті незгод сейм було розпущено і незадоволені депутати роз’їхалися по домах, поширюючи серед шляхти хвилювання. Король допустив грубу помилку в своїх діях. З метою вишукання додаткових коштів він оголосив посполите рушення, начебто для боротьби проти турків, які тоді Польщі зовсім не загрожували, маючи на увазі замінити рушення грошовим збором — поземельним і з напоїв. Хоч король в основному домігся заміни рушення грішми, але шляхта скрізь обстоювала рушення, на готування і озброєння якого вона вже потратила багато коштів. Разом з тим, шляхта вирішила використати загальні збори землевласників у таборі, де мало зібратися посполите рушення, щоб примусити короля задовольнити вимоги шляхти. На початку липня 1537 року в околицях Львова зібралося близько 150 тисяч шляхти 1. Тривалі і безладні переговори, що супроводжувалися взаємними образами і зневагою, ні до чого не привели, бо шляхта не мала достатніх сил, щоб домогтися задоволення своїх вимог — в першу чергу відмови короля від розшуку королівської власності на підставі метрики і скасування митного податку з худоби, вигодовуваної шляхтою, а король, вражений таким рухом, переконався, що не зможе провести накреслені реформи і відмовився від податку з худоби, обіцявши задовольнити вимоги шляхти щодо способу розшуку королівської власності тощо. Не добившись будь-яких позитивних наслідків, рокошани розбрелися по домах. Цей безсилий заколот і безглузда метушня замість вигаданої війни проти турків і дістала глузливу назву «куряча війна», а наш літописець влучно пояснив цю назву — «іже дома сиділи». Обидва літописці під 1606 роком подають звістку про рокош проти короля Сигізмунда III. «Рокош великий под Вислицею бул против кролеві, а кроль поймал бул Гербурта і інших», — читаємо у Львівському літопису 2. «Того же року рокош под Сендомиром бул, где кроль поймал пана Жебридовського, воєводу краковського, і Радівіла, подчашого», — пише про цю ж подію автор Острозького літописця 3. Це був один з найкрупніших рокошів під керівництвом М. Зебржидовського і Я. Радзівілла, в якому брало участь близько 100 тисяч рокошан 4.
1 Г. Шмитт, История польского народа, т. II, СПб., 1866, стор. 43.
2 Див. стор. 103.
3 Див. стор. 131.
4 J. U. Niemcewicz, Dzieje panowania Zygmunta III, t. 2, Kraków, 1860, стор. 38.
В основі конфлікту лежала боротьба між крупною шляхтою, яка відстоювала свої вольності, і королем, що намагався зміцнити свою абсолютистську владу на основі утвердження в Польщі католицизму, придушення православ’я і викорінення протестантизму, до якого схилялася частина шляхти, виступаючи проти засилля \46\католицької церкви в громадських і політичних справах 1. Саме політика короля, скерована на придушення православ’я, і спричинилася до неймовірного гноблення українського, в першу чергу, трудящого населення.
Надзвичайно характерний виклад звісток у Львівському літопису про так звану московську конфедерацію під 1615 роком: «Конфедерація була москевськая, во Львові ся скарбами ділили, і конфедерацію палили, і сами ся в нівущо пообертали» 2 і далі «Купилися знову конфедерати, а кроль росказал їх зносити. Теди, где заскочено, то імано і гублено. І ве Львові єдного дня под ратушем 19 порану стято, а ку вечеру в замку 6 так же стято, а старшину 4 панув в поле випровадили: Карвацького і Конського на паль убито, а Сцібора і Сума четвертовано. Такую їм нагороду дано», — підсумовує автор літопису у звістці під 1616 роком 3. Це була одна з найзгубніших для населення конфедерацій. Після провалу інтервенції проти Російської держави частина польського війська, що була під Москвою, в грудні 1612 року організувала конфедерацію проти короля Сигізмунда III, вимагаючи збільшення і своєчасної видачі оплати за службу у війську та виводу з Росії. Весною 1613 року конфедерати розбрелися по верхньому Поволжю і грабували та убивали місцеве населення, аж поки влітку того ж року не були розгромлені російськими партизанами («шишами») і тільки частина їх прорвалася в межі Польщі. Тут вони обрали центром свого розташування Львів і продовжували нещадно грабувати населення. Весною 1614 року (а не 1615, як сказано в літопису) під тиском військ гетьмана Ст. Жолкевського, одержавши від короля значну суму грошей, конфедерати зробили оголошення про саморозпуск. Але й після цього вони не розійшлися по домах, а продовжували безчинствувати. За наказом короля конфедерати були розгромлені і жорстоко покарані. Слід зазначити, що звістки літопису точно відповідають відомостям, які містяться в донесеннях королю коронного гетьмана Ст. Жолкевського, що керував операцією по розгрому конфедератів 4, але треба мати на увазі, що ці події відносяться не до 1616 року, як значиться в літопису, а до 1614 і 1615 років.
1 В. Гребеньский, История польского народа, СПб., 1910, стор. 99, 101, 176.
2 Див. стор. 103.
3 Див. стор. 104.
4 St. Żołkiewski, Pisma, Lwów, 1861 (далі — С. Жолкевський, Писання), стор. 219 — 221, 230 — 240; див. також Д. Зубpицький, Хроніка міста Львова, стор. 243 — 248.
Як бачимо, у звістках, що стосуються рокошів і конфедерацій, виразно позначаються політичні тенденції авторів обох літописів. Незважаючи на те, що літописці обстоювали інтереси \47\ українського народу, співчували його боротьбі проти економічного і національно-релігійного гноблення польською шляхтою та магнатами, в питаннях загальнодержавних інтересів вони були на боці короля і позитивно ставилися до його боротьби за абсолютну королівську владу та схвалювали жорстоке покарання рокошан і конфедератів, які вносили анархію в життя суспільства. Обидва літописці були прихильниками абсолютної монархії, явища на той час прогресивного. Це дає підставу гадати, що обидва літописці належали до передових людей свого часу.
Не менш згубною як для українського народу, так і для польського трудящого населення була збройна боротьба серед самої польської шляхти і магнатських родин. Яскраві приклади такої боротьби містить на своїх сторінках Львівський літопис. Під 1605 роком читаємо коротку звістку: «Стадницький ліський старосту перемиського забил» 1. Цей же Стадницький фігурує у звістці під 1607 роком: «Гербурт із Стадницьким войну точили і поймал бул Стадницького, і згодилися були в Жолкві. А Стадницькії ся були зобрали з великим людом, було їх 5 Стадницьких і люду було больше тисечі. А Гербурт до Львова бул з’їхал, а Стадницькії за ним, і стали обозом под святим Юрим, шкоду чинили по передмістю великую, а потом, коли от’їздили, казали діло нарихтовати в ратуш, і раз минув, а другий раз трафил, і поїхал» 2. Нарешті, під 1608 роком читаємо: «Знову Опалінський із Стадницьким о пса войну точил, і людий погубили много. Наостаток Стадницькому козак Шевлюга голову втял, ланцуцькому» 3. За наведеними скупими літописними звістками криється збройна боротьба між двома шляхетськими родинами, Опалінськими і Стадницькими, яка точилася з 1607 року до серпня 1610 року. Безпосереднім приводом до такої боротьби могли стати і такі дріб’язкові сварки, як непорозуміння із-за собаки, про що говорить літописець і до чого схиляється також польський історик Ф. Сярчинський 4. Але справжньою причиною боротьби безперечно були політичні розходження, бо Стадницькі були рокошанами, а Опалінські — явними прихильниками короля. Одною з причин такої боротьби міг бути і характер окремих шляхтичів.
1 Див. стор. 102.
2 Див. стор. 103.
3 Tам же.
4 Див.: W. Lozinski, Prawem i lewem. Obyczaje na Czerwonej Rusi w pierwszei połowie XVII wieku, t. II, Wojny prywatne, wvd. 2, Lwów, 1904, стор. 377 — 378.
Крутий характер мав Станіслав Стадницький з Ланцута, прозваний «дияволом», а його сини успадкували від батька прізвисько «дияволята». Лише вбивство Стадницького припинило цю безглузду боротьбу. Можна собі уявити, які збитки і втрати терпіли від такого розбишацт\48\ва прості люди. Тому цей випадок зухвалого розбишацтва і записав автор у свій літопис.
На Україні в середні віки католицтво було релігією пере- . важно панівних класів — польської шляхти і магнатів, православ’я — релігією залежного від Польщі українського народу, головним чином, простого люду.
В період феодалізму класова боротьба виступала під оболонкою релігійної боротьби. У ставленні польського уряду до православ’я відбивалася його політика по відношенню до українських народних мас.
Львівський літопис і Острозький літописець містять відомості про події з історії національно-релігійної боротьби на Україні в XVI — першій половині XVII століття. Наступ польських феодалів на українське населення відбувався в союзі з католицькою церквою, яка сама була одним з найбагатших феодальних землевласників і одночасно з економічною експлуатацією здійснювала також ідеологічний тиск на українське православне населення, щоб шляхом окатоличення і ополячення відірвати його від братнього російського народу та цілком підпорядкувати польським магнатам і шляхті.
Обидва літописи містять чимало фактів, в яких розкривається боротьба українського народу проти польсько-шляхетських експлуататорів, що на Україні, як і в інших країнах, за визначенням Ф. Енгельса, хоч і була релігійною за формою, але мала яскраво виявлений соціальний, класовий характер 1. Автор Львівського літопису записав шість звісток, що стосуються релігійної боротьби. Острозький літописець містить таких звісток чотирнадцять. Автор Острозького літописця у своєму творі частково відбив той сектантський рух, який точився в Польщі в XVI столітті. Особливо цікава звістка цього літопису під 1534 роком: «Секта новокрещенцов, коториї бул головою Ганусь, кравець, менился кролем ізраїльським, а товариш єго звался духом святим» 2. Відомо, що нарівні з бюргерськими сектами, які лише домагалися дешевої церкви, не виступаючи проти церкви взагалі, існували також секти, що відбивали інтереси селян та плебеїв, як найбільш революційної частини середньовічного суспільства 3.
1 Ф. Енгельс, Селянська війна в Німеччині, К., 1954, стор. 31.
2 Див. стор. 126.
3 Ф. Енгельс, Селянська війна в Німеччині, стор. 33 — 34.
Секта новохрещенців була поширена як на Сході, так і на Заході, головним чином, серед селян та міських плебеїв. Вона протестувала проти церковного авторитету та феодального устрою, втіленого в католицькій ієрархії. Характерно, що головою секти був кравець, виходець з міського ремісничого населення. В цьому ж літопису під 1540 роком зафіксовано жорстоку розправу з сектанткою Малхеровою, райчиною, яку за прина\49\лежність до секти було спалено, «до которой немало людей поприставало було» 1.
Католицька церква і польсько-шляхетський уряд розглядали унію православної церкви з католицькою, як політичний засіб для підпорядкування собі українського населення. Обидва літописці подають звістки про насадження унії на Україні і відверто виявляють своє негативне ставлення до неї. Одним із заходів для здійснення унії було запровадження на Україні григоріанського календаря. В середні віки свята являли собою не тільки побутово-релігійні традиції. Вони були також основою для датування різних подій в житті народів. Щоб порушити традиції і переплутати дні, в які український народ відмічав свої свята, що неминуче мало привести до плутанини в датуванні різних подій, польський уряд разом з католицькою церквою вирішили запровадити на всій території України, що перебувала під владою Польщі, так званий «новий стиль», або григоріанський календар. Автор Львівського літопису відмітив цю подію під 1582 роком 2, тобто в рік, коли папа Григорій XIII ввів новий стиль. В Острозькому літописцю звістка про це вміщена під 1598 роком 3.
Офіціальне введення церковної унії, на яку дала згоду частина вищого православного духовенства, було здійснене в грудні 1595 року на аудієнції у папи в Римі двох посланців від віровідступницького українського духовенства — єпіскопів володимирського І. Потія і луцького К. Терлецького. На Брестському соборі 1596 року його уніатська частина схвалила унію, а православна — відхилила її. Введення церковної унії дуже стурбувало український народ, який вбачав у ній один із засобів посилення національно-релігійного гноблення. Автори Львівського літопису і Острозького літописця різко виявили своє негативне ставлення до унії. Автор Львівського літопису у звістці під 1592 роком, де зібрано відомості, які стосуються тривалого періоду поступового запровадження унії, що завершився Брестським собором 1596 року, дав яскраву політичну оцінку унії. Коли І. Потій і К. Терлецький прибули до римського папи, то, як пише літописець, «он тому рад бувши барзо, одослал їх до короля, аби їм привілей надал. І дал їм, що і до сего часу мучать християн, як слуги і предитечі антихристові» 4.
1 Див. стор. 126.
2 Див. стор. 101.
3 Див. стор. 130.
4 Див. стор. 102.
Як бачимо, автор Львівського літопису дуже добре розумів, Що римський папа і польський король розглядали унію як політичний захід для прибирання до своїх рук православного, в даному разі українського населення, а верхівка українського Духовенства, в першу чергу І. Потій та К.Терлецький, дали згоду \50\на унію, щоб зберегти своє привілейоване, панівне становище за рахунок пригнобленого населення і в першу чергу селянстві. Автор Острозького літописця у стриманих, але виразних формах висловив своє ставлення до унії у звістці під 1590 роком, заявивши, що Потій і Терлецький «всіяли єресь, призволяючи на новий календар» 1. Немає сумніву, що автор Острозького літописця не розумів, що під виглядом боротьби за православну віру український народ боровся за своє соціальне і національне визволення. Але, об’єктивно описуючи події, він наводить факти, які стверджують це положення. Віступництво від православної віри він розглядав як зраду українському народові. У звістці під 1616 роком, в якій описуються події, що стосуються різних років, автор літопису різко засуджує вчинки православного шляхтича князя Самуїла Корецького, який зрадив українському народові і, прийнявши католицтво, перейшов на бік загарбників і гнобителів свого народу 2. В цьому ж літопису під 1622 роком наведено важливі подробиці страти народом Іосафата Кунцевича, що відбулася на території теперішньої Білорусії, яка в ті часи становила з Україною єдине ціле: «Місяца апріля, у Вітепську будучи, уніят владика Іасафат всі церкви под унією, тілько єдна не под унією, і он взявши того священика православного в ланцюх на воскресеніє Христово. Мішчане, ужалившися священика, найшли на двор владичий, добуваючи єго. А они, запершися в дворі моцно, і боронилися, з двору стріляли, і застрілили владичії слуги єдного міщанина, котрий міл двох синов вдатних. Тії з жалю великого по своєм отці моцно до двору добивалися, а, добившися, прибігши єден і ударив владику бартою, і убили єго на смерть, і в воду викинули. І за тоє міщан стратили 17 старших»3. Як бачимо, в літопису цей факт подається не просто, як випадок в релігійних суперечках, а як виразний прояв класової боротьби. Тільки трапилася ця подія не в 1622 році, як зазначено в літопису, а в листопаді 1623 року 4.
1 Див. стор. . 130.
2 Див. стор. 133.
3 Див. стор. 135 — 136.
4 П. Жукович, Сеймовая борьба православного западнорусского дворянства c церковной унией (с 1609 г.), вып. 4 (1623 — 1625), СПб., 1908, стор. 69 — 104.
Надзвичайно гостро засуджує автор Острозького літописця дії Мелетія Смотрицького, який з метою збереження привілейованого стану відступився від православ’я. У звістці під 1629 роком він пише: «Мелетій Смотрицький, архієпіскоп полоцький, будучи православний, для архімандритства Дерманського монастира отступив восточния церкви і стався хульником на церков восточную святую. Потом тую свою єресь і письмо проклинав \51\ і палил і топтав у монастирі Печерськом при службі божій і при соборі. Потом паки солгав духу святому, і бистьхульник на святую церков і на патріархи, а хвальца папіжський, кламца на святих божиїх. І умре в таком зломудрії своїм» 1.
Автор Острозького літописця боротьбу українських феодалів і вищого православного духовенства проти засилля на Україні польських магнатів і католицької церкви змальовує як загальнонародну справу. Під 1621 роком в літопису вміщено звістку про призначення київським митрополитом Іова Борецького, в якій виразно відбивається антиуніатський настрій автора літопису, але в ній нічого не згадується про народні маси: «Того же року патріарха ієрусалимський Феофан бул в Києві і много благочестія вніс в нашу землю, отступников, котрії во унії були, откидал і проклятству їх отдал, а отца Іова Борецького на митрополитство посвятил» 2.
Особливу увагу приділяли обидва літописці подіям у релігійному житті українського народу, що мали місце після вступу на престол польського короля Владислава IV. У звістці під 1633 роком автор Львівського літопису дуже в лояльних тонах описує доброзичливі вчинки Владислава IV по відношенню до українського населення: «Король Владислав настал, син старого короля, і русі прав старих поправил без унії, і на митрополитство право надал так же без унії» 3. Автор Острозького літописця у звістці під 1633 роком теж відзначив деякі полегшення в релігійному житті українського народу, що настало з обранням польським королем Владислаза IV 4. Однак треба мати на увазі, що зазначені полегшення були звичайнісіньким політичним маневром нового польського короля, який, надавши деякі пільги верхівці козацької старшини і православного духовенства, намагався «заспокоїти» український народ, щоб втягнути його у війну проти російського народу, яка точилася в 1632 — 1634 роках 5. Автор Острозького літописця закінчив свій літопис на 1636 році, даючи, як і автор Львівського літопису, позитивну оцінку діям Владислава IV. Автори літописів не могли тоді знати, що «Статті для успокоєнія руського народу» не тільки не припинили наступу католицизму і уніатства на український народ, а навпаки, національно-релігійне гноблення та економічна експлуатація українських народних мас ще більше посилилися, що призвело до визвольної війни українського народу 1648 — 1654 років.
1 Див. стор. 136.
2 Див. стор. 135.
3 Див. стор. 111.
4 Див. стор. 136 — 137.
5 Історія Української РСР, т. 1, стор. 190.
Увагу обох літописців привернули антинародні дії княжни \52\ Анни Алоїзи Острозької. Автор Львівського літопису під 1636 роком говорить, що Острозька і єзуїти своїми діями «учинили много зла християнству» 1. Значно ширше і в деталях вчинки Острозької описує автор Острозького літописця, про які міг знати лише очевидець або принаймні сучасник подій. Вперше Анна Алоїза Острозька в цьому літопису згадується під 1621 роком у зв’язку з смертю її чоловіка гетьмана Ходкевича, «котрий взял бул ксяжну Острозькую. А она вдовою пановала і напускала у Острог єзуїтов, іже през них много злого сотвори православним, що низшей окажеться» 2.
Автор Острозького літописця власне свій твір закінчив 1633 роком, але у звістках під цим роком він спеціально розповів про події 1636 року «о преждереченной княжні, котрая у Острозі пановала, розмаїтими способами примушовала до унії, ласкою і под утраченнєм ласки, і не могла до того привести» 3. Автор літопису досить детально розповідає про те, як Острозька чинила утиски священикам, «бо она розуміла, іже би они для недостатку мусять приступити до унії» 4. Літописець дав високу оцінку рядовому православному духовенству, бо «священики о достаток мало дбали, аби при православії» 5 і чинили опір запровадженню унії. Але Острозька не заспокоювалася. У звістці під 1636 роком літописець зауважує, що вона «тепер свой час прибрала, що давно мислила» 6. На Великдень вона вчинила над православними справжній погром, провела численні арешти, потім здійснила над ними жорстоку судову розправу та піддала тяжким карам ні в чому не винних людей: «Інії не витривали, померли в муках, і покидано за містом на сніденіє псом, не вольно і проводу отправляти, тілько так загребли в пісок без трум; а іних на пол позбивано» 7. І на завершення всього Острозька запечатала на підлеглій їй частині міста всі православні церкви.
1 Див. стор. 115.
2 Див. стор. 135.
3 Див. стор. 137.
4 Там же.
5 Там же.
6 Див. стор. 138.
7 Там же.
Звістки Острозького літописця під 1633 — 1636 роками є цінним джерелом для історії міста Острога, що в кінці XVI — початку XVII століття займав визначне місце у боротьбі проти насадження католицизму та був визначним культурним центром і розсадником освіти на Україні. Разом з тим, звістки, що містяться в цьому літопису під 1636 роком, допомагають правдиво висвітлювати вчинки Анни Алоїзи Острозької, ідеалізованої українським буржуазним істориком О. Левицьким, який допустив \53\ очевидне спотворення історичної дійсності 1. Користуючись творами про життя Острозької, складеними єзуїтами, та документами польського походження, О. Левицький змалював Острозьку як безвільну жертву єзуїтів, яка нібито від природи без сумніву була обдарована добрим серцем, але позбавлена будь-яких ознак самостійності характеру, підпала під вплив єзуїтів і перетворилася в жалюгідне знаряддя в їх руках 2. Одночасно О. Левицький розповідає про те, що Острозька цілком свідомо всю свою діяльність скеровувала на службу католицизму, а свої численні багатства повністю віддала єзуїтам, про що говориться в її духівниці 3; двір Острозької, незважаючи на її пустельницьке життя, утримувався в давнішній князівській розкоші 4. Нібито здатна до милосердя 5, Острозька жорстоко розправлялася з своїми підданими лише за те, що вони дотримувалися православ’я 6. По-об’єктивістському змальовуючи образ Острозької, О. Левицький, однак, не покладаючись на безсторонність єзуїтів-біографів Острозької 7, у своїй статті висловив таку тверезу думку: «Можна сміливо поручитися в тому, що якби хтось з православних письменників того часу склав на повчання потомкам життєпис Анни Алоїзи, то в ньому образ єзуїтської праведниці був би накреслений зовсім іншими фарбами. На жаль, — продовжує автор, — в південноруському письменстві XVII століття немає нічого подібного до такого твору» 8. Як бачимо, такий твір знайшовся. Це Острозький літописець.
Описані в Острозькому літописці трагічні події знайшли своє відображення також у тогочасному художньому творі під назвою «Лямент» 9. Цей віршований твір був написаний через два місяці після подій 10 невідомим автором, що позначив себе ініціалами M. H. Можливо, це був учитель, один з представників тодішньої українсько-руської освіти, який у передмові до твору зазначив, що він «з Ровного, з найубогшей школи» 11. Незважаючи на те, що автор говорить про католиків надто стримано, княжну Острозьку називає «поцтивою матроною» 12,
1 О. Левицкий, Анна Алоиза Острожская. — «Киевская старина», т. VII, 1883, ноябрь, стор. 329 — 373.
2 Там же, стор. 332,
3 Там же, стор. 362 — 365.
4 Там же, стор. 348.
6 Там же, стор. 350.
e Там же, стор. 357 — 358.
7 Там же, стор. 352.
8 Там же.
9 Див. П. Житецький, Острозька трагедія. — «Записки наукового товариства ім. Шевченка», т. 51, кн. 1, Львів, 1903, стор. 1 — 24.
10 Подія сталася 18 квітня. Автор у вступі зазначив, що твір стосується подій, «с пильнотою описаних року божого 1636, місяця іюня, дня 14» (там же, стор. 11).
11 Там же, стор. 13.
12 Там же, стор. 21.
намагається \54\ зберегти цілковиту безсторонність по відношенню до обох ворогуючих між собою партій та дивиться на всі людські вчинки з висоти загальнолюдської справедливості, він, одначе, дав досить яскравий і правдивий опис подій і вчинків єзуїтки Острозької. Розповівши про страту на плацу під час ярмарку приречених на смерть і про те, що інших віддано на поруки, поки шляхтичі таємно порадяться, якої кари їм завдати, автор відверто зазначає:
Больше убогих там єсть виноватий
І предше згинет, ніжлі богатий,
Хто зась ліпше пінязьми заложить,
Той ся не трвожить 1
Твори Острозький літописець і «Лямент» допомагають нам повністю відтворити справжнє обличчя єзуїтської фанатички Анни Алоїзи Острозької.
Автор Львівського літопису у звістці під 1637 роком описує приклад фанатичної ненависті польських магнатів до українського населення, яка виявилася в діях Фоми Замойського, коронного канцлера. Цей магнат ніколи не приховував своєї ворожнечі і ненависті до українського народу. Вже будучи смертельно хворим, він довідався про дії польської армії проти селянсько-козацьких повстанців під проводом Павлюка і висловив жаль, що «без єго волі важилися того: «Бо скоро я встану c тої хороби, я тоє поганство знесу, а єжелі умру, навіки їм ніхто нічого не вчинить». І так розгнівавшися, жеби пророчество єго сполнилося, умер» 2. Крім ненависті до українського народу, в наведених словах Замойського відбивається розуміння ним зростаючих сил українських повстанців та висловлюється сумнів у спроможності польської влади подолати український народ, що піднявся на повстання.
Автор Острозького літописця розповідає про українських магнатів, що з класових міркувань перейшли в католицтво. 1636 року князь Владислав Домінік Заславський, рід якого давно відступився від православ’я і українського народу, успадкувавши численні володіння князів Острозьких, рід яких вимер, негайно запровадив у Острозі унію 3, явно намагаючись вислужитися перед католицькою церквою і польсько-магнатським урядом. Своє ставлення до цієї події автор літопису виявив у оцінці вчинку одного священика: «Міщане міли надію на отца Стефана пречиського, хотіли при нім опертися, яко при мурі, же чоловік бул побожного житія,