Попередня     Головна     Наступна





Олександр БЕВЗО

ЗНАЧЕННЯ ЛЬВІВСЬКОГО ЛІТОПИСУ І ОСТРОЗЬКОГО ЛІТОПИСЦЯ ЯК ДЖЕРЕЛА З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ПЕРІОДУ ФЕОДАЛІЗМУ



Предметом дослідження в даній праці є два найраніші з виявлених до цього часу українських літописних документів, що дійшли до нас в рукописних оригіналах 1, і відомих в історичній науці під назвою Львівський літопис (1498 — 1649 рр.) 2 та Острозький літописець (1500 — 1636 рр.) 3. Обидва документи містять звістки, що стосуються одного і того ж періоду. Тому їх доцільно розглядати разом.

Галицький історик і археограф Д. І. Зубрицький, який багато працював над історією міста Львова, на початку 30-х років XIX століття знайшов у архіві Ставропигійського братства рукописну книгу, складену в першій половині XVII століття колишнім студентом Замойської академії Михайлом Гунашевським. У цій книзі, дуже різноманітній за своїм складом, містився документ під назвою «Ісписаніє літом от рождества Христова року... і по нім ідущих», якому перші видавці дали назву «Львівський літопис». Цю назву слід визнати вдалою не лише тому, що літопис знайдено у Львові. Звістки, що стосуються західних областей України, точніше колишнього Руського воєводства, займають у літопису переважне місце. Особливо багато уваги автор літопису приділив місту Львову. Це цілком зрозуміло, тому що Львів був найважливішим центром Галицько-руських земель, а потім Руського воєводства. Автор літопису, безумовно, був тісно зв’язаний зі Львовом. Це стверджується, зокрема, тим, що літописець дуже старанно записував звістки, що стосувалися Львова, і виявив досить ґрунтовні знання топографії цього міста.

Час написання, особа автора та склад або джерела літопису мають першорядне значення для оцінки вірогідності звісток, що містяться в ньому.



1 Див. Рукопис № 206(27) у збірці рукописів кол. Університету св. Володимира у Відділі рукописів Центральної наукової бібліотеки АН УРСР, стор. 162 — 182 — «Ісписаніє літом от рождества Христова року... і по нім ідущих» (Львівський літопис); Рукопис № 4007 у збірці рукописів Державного історичного музею в Москві, арк. 126 — 132 — «С кройніки Бельського речі потребнії вибрані» (Острозький літописець).

2 Львовская русская летопись. — «Русский исторический сборник, издаваемый обществом истории и древностей российских», т. III, кн. 3, стор. 233 — 267; Львовская летопись. — Науковий сборник, 1867, стор. 255 — 294.

3 Исторический архив, VII, стор. 236 — 253. \13\



Львівський літопис, як уже зазначалося, є складовою частиною збірника різних матеріалів, упорядкованого М. Гунашевським і скомпонованого у вигляді книги розміром 20×30 см. Папір книги має філігрань із зображенням мисливського ріжка на щитку — знаком, характерним для паперу, що виготовлявся у другій чверті XVII століття на паперових млинах у Польщі 1. Літопис писано одним, характерним для упорядника збірника почерком, українським (південноруським) зв’язаним скорописом. Палеографічні ознаки рукопису показують, що Львівський літопис написано в кінці 30 — 40 років XVII століття.

За своїм характером збірник М. Гунашевського, очевидно, мав бути для упорядника своєрідною енциклопедією, що складалася з декількох частин. Перша частина збірника (стор. 7 — 97) була відведена для алфавітного зібрання цитат та афоризмів латинською мовою і заповнена лише небагатьма записами. В другій частині (стор. 98 — 162) вміщено ряд статей і документів антиуніатського характеру. Центральне місце тут займає «Пересторога» — єдиний, що дійшов до нашого часу список цієї цінної пам’ятки української полемічної літератури кінця XVI — початку XVII ст. Для третьої частини збірника — історичної — було відведено 163 — 250 сторінки, з яких тільки сторінки 162 — 182 виявилися заповненими літописом. Четверта частина (стор. 251 — 296) призначалася для духовно-літературних творів — легенд, оповідань, кантат тощо, але заповнена вона лише до 266 сторінки. П’ята частина (стор. 297 — 332) відводилась для лікарського порадника, але заповненими виявилися лише перші чотири з половиною сторінки. Найбільш заповненою виявилася шоста частина збірника, в яку вписано акти процесу М. Гунашевського з Замойським братством. Для цієї частини було відведено стор. 333 — 372, з яких незаповненими залишилися тільки вісім останніх сторінок. Повністю заповнена лише остання, сьома частина збірника (стор. 373 — 387), в яку вписано оповідання про зодіаки, зоряний календар тощо.

Цілком зрозуміло, що такий широкий і різноманітний матеріал не міг бути зібраний і вписаний в книгу за короткий час. Про це говорить відмінність у характері письма окремих частин і сторінок рукопису, який писано, за невеликими винятками, рукою упорядника збірника. Однак точно визначити час виготовлення книги і дату початку внесення до неї записів у нас немає можливості, бо про це в самій книзі відсутні будь-які дані. Палеографічні ознаки книги теж не розв’язують питання про початок записів у книзі, тим більше про час написання літопису.



1 І. Каманін, О. Вітвіцька, Водяні знаки на папері українських документів XVI і XVII вв. (1566 — 1651), К., 1923, стор. 3, хронологічна таблиця, стор. 18, на стор. 89 рисунки № 788, 790, 791, 793. \14\



Час припинення записів у книзі можна визначити досить точно. Найпізніша дата, що зустрічається в ній (серпень 1649 року), знаходиться в третій — історичній частині рукопису, яку ми, безумовно, можемо прийняти за час припинення праці автора над літописом.

Літопис, очевидно, був тим розділом книги, над яким автор працював систематично, часто повертався для роботи над ним. Саме цей документ заслуговує найбільш уважного вивчення. Слід зазначити, що рукопис виконано досить акуратно, однак в окремих частинах тексту помітна деяка відмінність у характері письма. Зовнішній вигляд письма дозволяє припускати, що записи до 1645 року велися порівняно за спокійних обставин. Починаючи з цього року, характер письма змінюється, почерк і вигляд письма свідчать про поспішність. Разом з тим, під 1646 і 1647 роками в рукопис були вклеєні якісь документи або записи, можливо, у зв’язку з тим, що бракувало часу для переписування їх у книгу. Відчувається поспіх у записах на сторінках 179 і 180 під 1648 роком. Така ж квапливість у письмі помітна і в записах під 1649 роком на сторінках 181 і 182, а до сторінки 183 на весь її простір був приклеєний якийсь аркуш. Очевидно, події визвольної війни 1648 — 1654 років відбилися на становищі автора, а згодом примусили його взагалі припинити роботу над літописом.

Наведені вище міркування і спостереження над рукописом дають підставу припустити, що робота над літописом була припинена в 1649 році, і М. Гунашевський подарував свій збірник Львівському братству 1.

Дані, що є в нашому розпорядженні, говорять про те, що автором Львівського літопису міг бути виходець із міщан Михайло Гунашевський. Про це свідчить його життєвий шлях та діяльність. Він залишив про себе в літопису під 1621 роком запис, який доніс нам таку звістку: «Того ж року отець мой умер. Я з школи заніс в дом хоробу горянку і всі хоріли в дому» 2.

Є відомості, що М. Гунашевський до 1647 року був студентом академії в Замості і в тому ж році одержав духовне звання піддиякона від львівського єпіскопа Арсенія Желіборського, що видно з окружного послання луцького єпіскопа Афанасія Пузини від 12 жовтня 1647 року 3.



1 Існує дарчий лист М. Гунашевського від 25 березня 1649 року, який він виготовив заздалегідь, очевидно, збираючись подарувати свою книгу Львівському братству. Цей документ зберігається у Відділі рукописів Центральної наукової бібліотеки АН УРСР, як додаток]до рукопису №206(27) у збірці рукописів кол. Університету св. Володимира.

2 Див. у цьому виданні стор. 105 (далі — див. стор.)

3 Акты, относящиеся к истории Западной России, т. V, СПб., 1853, стор. 77.



Як бачимо, автор Львівського літопису був людиною духовного стану, та пізніше ми зустрічаємо його в Запорізькому війську. Точно не відомо, як \15\він потрапив туди, але деякі натяки на це є. М. Гунашевський у своїй священицькій роботі був зв’язаний з Арсеніем Желіборським. Джерела свідчать, що в 1650 році Желіборський їздив у Іркліїв для зустрічі з Богданом Хмельницьким 1. Цілком ймовірно, що в складі почту єпіскопа був також М. Гунашевський, якому Желіборський покровительствував. Можливо, що саме тоді Гунашевський попав на Наддніпрянщину і, як людина письменна, був прийнятий у канцелярію Війська Запорізького. 1652 року ми вже бачимо М. Гунашевського у складі посольства Богдана Хмельницького до Москви разом з С. Савичем, Л. Мозирою та І. Ничипоренком 2. 1653 року зустрічаємо М. Гунашевського в званні канцеляриста-підписка, що виступав як довірена особа І. Виговського в його зносинах з московським послом на Україні І. Фоміним 3. Під час акту возз’єднання України з Росією «Михайло Ігнатьєв син Кунашевський» фігурував серед української шляхти, яка 11 січня 1654 року прийняла в Переяславі присягу на вірність російському уряду 4. Нарешті, прізвище «отця М. Гунашевського» зустрічаємо в пунктах, представлених козацькими послами на Варшавському сеймі, зібраному для затвердження Гадяцького договору в квітні 1659 року, серед осіб релігії старогрецької, не уніатів, з просьбою «aby chlebem opatrzoni byli i dygnitarstwy» 5. В цьому документі маємо свідчення, що після закінчення визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького М. Гунашевський знову повернувся до духовного сану.



1 Памятники, изданные Киевской комиссией для разбора древних актов, т. III, К., 1898, стор. 65.

2 Воссоединение Украины c Россией. Документы и материалы в трех томах, т. III. М., 1954, стор. 278 — 279.

3 Там же, стор. 363.

4 М. С. Грушевський, К истории Переяславской ради 1654 г. — «Доклады АН СССР», 1929, «В», № 16, стор. 302.

5 «Щоб були забезпечені хлібом (засобами для життя) і саном (важливою посадою») (Памятники, изданные Киевской комиссией для разбора древних актов, т. III, стор. 339).



Намагаючись здійснити свої антинародні наміри і віддати Україну магнатській Польщі, І. Виговський уклав у вересні .1658 року з польським урядом так званий Гадяцький договір, за яким Україна повинна була, по суті, знову стати складовою частиною шляхетсько-магнатської Речі Посполитої, хоч цій справі було надано форму федеративних відносин між Польщею і Україною. Відомо, що на Варшавському сеймі цей договір було зведено нанівець. Сейм відхилив основні домагання Виговського і його прибічників, а натомість задовольнив другорядні вимоги старшинських пунктів, за якими, зокрема, верхівка козацької старшини одержала ряд привілеїв та володінь, внаслідок чого і М. Гунашевський став власником певних земельних угідь. Про останнє довідуємося з чолобитних ігумена \16\ Трахтемирівського монастиря І. Креховського на ім’я царя Олексія Михайловича, які він подав під час свого приїзду до Москви за милостинями в травні 1660 року. Не одержавши нічого у відповідь на свої перші три чолобитні, у четвертій Креховський просить милостині не лише на монастир, але й на військовий шпиталь. На цей раз він назвав конкретний об’єкт своїх домагань: «...Покорне просим о отбігщину, што протопоп київський Михаїл Гунашевський, совітник ближній Івашка Луговського, на так-рочном сеймі Варшавськом виправил бул собі сіл кілька з млинами, то єсть — Крехаїв, Євминки, Слободку і прочая на Подесниці. О тоє бієт чолом Іоасаф ігумнішко, вашого царського величества і військовий богомолець, монастиря Трахтемиров, вашему царському величеству, аби нам тая отбігщина по тому змінниму і всякому злу междособния брані ходотаю і неклятвохраненію не меншому, трелукавому причинці даниною дана, правом вечистим і ненарушонним ваше царськоє величество повелиш привілеєм своїм царським все теє ствердить, і плац на пожару в Києві на подвор’є монастирськоє в тім же привілею ваше царское величество повели преписать» 1.



1 Памятники, изданные Киевской комиссией для разбора древних актов, т. III, стор. 431.



У нас немає змоги встановити, в чому тут справа. Чи справді М. Гунашевський поводив себе неблаговидно, чи ігумен І. Креховський намагався дискредитувати М. Гунашевського перед царем, щоб угіддя, надані останньому польським урядом, одержати для монастиря. Адже відомо, що особи духовного стану завжди, особливо у період феодалізму, коли монастирі і духовенство уперто домагалися права на земельні володіння, ворогували поміж собою і не гребували для досягнення своєї мети будь-якими засобами, аж до наклепів і насильств.

Нам не відомо, чи була задоволена четверта чолобитна І. Креховського і яка дальша доля М. Гунашевського. Для нас лише ясно, що Гунашевський, наближений у свій час до І. Виговського, як і інші особи, близькі до цього гетьмана і його політики, скомпрометували себе, чому й зазнавали відповідних нападків з боку своїх сучасників, які залишалися вірними прихильниками союзу українського народу з російським народом. Можливо, що й І. Креховський у своїх нападках керувався такими ж міркуваннями, хоч тут не виключені і звичайні корисливі мотиви.

Однак події, що стосуються останнього періоду життя М. Гунашевського, не мають вирішального значення для оцінки літопису та аналізу його змісту. Адже свій твір М. Гунашевськин писав до вступу в канцелярію Війська Запорізького, коли він ще не мав нічого спільного з І. Виговським та його політичними \17\ авантюрами. Не можна забувати, що М. Гунашевський, в протилежність іншим, за своїм походженням був близьким до народу. Виходець з дрібної української шляхти, він здобув непогану на той час освіту в Замойській єзуїтській академії. Після закінчення її Гунашевський не відійшов від українського народу та його віри і виступав активним борцем проти унії, проти зрадників своєї віри і народу та польсько-шляхетських загарбників. У боротьбі з відступниками від православ’я М. Гунашевський користувався підтримкою луцького єпіскопа Афанасія Пузини, який у своєму вже згадуваному окружному посланні від 12 жовтня 1647 року говорив про Гунашевського, що він «чесний о господі клірик..., рачитель науки богословської благочестивий» 1. Саме бажання М. Гунашевського скласти літопис, який розповідав би про історію українського народу, свідчить про його любов до своєї батьківщини. Сторінки Львівського літопису пройняті глибоким, зворушливим патріотизмом.



1 Акты, относящиеся к истории Западной России, т. V, стор. 77.



Разом з тим, Львівський літопис за своїм змістом в цілому є документом, спрямованим проти польсько-шляхетських загарбників та феодальних експлуататорів, і явно антиуніатським. В ньому відчуваються демократичні настрої автора, його любов і прихильність до народних мас. Під час читання літопису не залишається сумніву, що він писаний особою, близькою до народу і яка була зв’язана з народними масами. Однак таке враження від документа не в’яжеться з особою М. Гунашевського, про якого нам розповідають інші документи, що висвітлюють його діяльність після прибуття на Запоріжжя і особливо його поведінку після прийняття ним пропольської орієнтації. Ця неув’язка стане нам зрозумілою, якщо взяти до уваги ту обставину, що свій літопис М. Гунашевський писав за молодих років, до перебування у Війську Запорізькім, коли він, як виходець з міщан, чи з дрібної шляхти, справді був зв’язаний з народом і в своєму літопису відбив настрої та сподівання прогресивних сил. З прибуттям на Наддніпрянщину, особливо після входження до старшинського середовища, М. Гунашевський зазнав впливу, характерного і звичайного у класовому суспільстві, коли окремі вихідці з народних низів часто відступають від своїх колишніх демократичних поглядів і настроїв, перейшовши в панівний стан.

Переконливим доказом, що автором Львівського літопису був М. Гунашевський, є також особливості рукопису твору в порівнянні з іншими документами, внесеними в складену ним рукописну книгу. Всі численні статті і документи вписано в книгу закінченими. Лише два розділи книги залишилися незаверше\18\ними, а саме: збірка цитат і афоризмів, де вислови вписувалися в різний час, в міру їх добору, та літопис, який в першій частині складається з хронологічної сітки, що заповнювалася в міру знаходження для кожного року звістки про найвидатнішу подію, а в другій, і особливо в третій частині, писаній у формі оповідань, що теж складалися в міру знаходження потрібних матеріалів, про що свідчать незаповнені місця рукопису, а також підклеєні сургучем, але потім загублені документи чи тексти, писані на окремих аркушах паперу.

Питання про джерела літопису найскладніше. Передусім можна з певністю сказати, що автор для збирання потрібних йому за той чи інший рік звісток про найбільш важливі події поряд з усними джерелами користувався також писаними документами. Усними джерелами були перекази, чутки, які ходили поміж народом, тощо. Писаними джерелами були хроніки, діаріуші та інші документи, про які згадувалося вище, приєднані автором до свого рукопису, але потім втрачені. Зрештою, автор записував звістки про події, очевидцем яких він був сам. Він описував місцеві події, явища природи, факти з економічного і суспільного життя та окремі події визвольної боротьби українського народу, що в той час відбувалися. Метод роботи літописця над своїм твором у значній мірі визначався обраною ним формою твору.

Хронологічно Львівський літопис обіймає період з 1498 до 1649 року включно. Однак перед основним текстом літопису ми знаходимо дві вставки польською мовою. Одна — про взяття польським королем Казимиром III міста Львова 1339 року з посиланням на Кромера, яку автор за браком місця написав на 162 стор. рукопису, що передує текстові літопису. Друга — про перетворення 1471 року литовським великим князем і польським королем Казимиром IV Ягеллончиком Київського князівства у воєводство — вписана на стор. 163 між заголовком і першим записом літопису. Ці два поодинокі записи, хронологічно віддалені один від одного майже на півтораста років, але споріднені тематично, у зіставленні зі змістом всього літопису, свідчать про те, що М. Гунашевський вбачав основний зміст історії українського народу всього періоду з 1339 до 1649 року в його боротьбі проти польського поневолювання, за політичну незалежність. М. Гунашевський почав свій літопис з повідомлення про те, що Львів був захоплений Польщею і що Київ утратив останні залишки своєї політичної незалежності. Автор свідомо хотів надати своєму творові в цілому характер розповіді про багатовікову боротьбу українського народу за своє політичне і соціальне визволення. Ідею боротьби проти загарбників він зробив провідною ідеєю всього твору. Це був прояв глибокого патріотизму М. Гунашевського. \19\

За характером опису подій документ ділиться на три нерівні і помітно відмінні одна від одної частини.

Перша частина літопису (з 1498 до 1591 року) являє собою хронологічну, сітку, в яку за кожний рік, очевидно, гадалося вписати звістки про найважливіші події. В цю частину літопису авторові пощастило вписати відомості лише під двадцятьма вісьмома роками з дев’яноста чотирьох. Тут подано сухі, короткі записи про окремі події за відповідні роки.

В другій частині літопису (з 1592 до 1618 року) короткі записи вже чергуються з докладнішими описами подій. Але тут ми ще не зустрічаємо подій, описаних автором, як очевидцем.

Зовсім інший вигляд має третя частина літопису, яка охоплює 1619 — 1649 роки. Тут, за деякими винятками, за кожний рік подано досить широкий опис подій з цінними деталями і фактами, які доповнюють наші уявлення про становище на Україні в ці роки. З автобіографічного запису під 1621 роком можна зробити висновок, що літописець не тільки був сучасником, але, можливо, й учасником подій цього та наступних за ним років, які він описав у своєму літопису. В цій частині літопису вже зустрічаються звістки про місцеві події як історичного, так і побутового характеру.

Особливо багато уваги в цій частині свого твору автор приділив описові повстання 1630 року, події, яка в той час, очевидно, була в центрі уваги всіх верств українського населення. Тоді селянсько-козацькі маси на чолі з талановитим організатором і керівником Тарасом Федоровичем (Трясилом) могутньою лавиною піднялися на боротьбу проти польсько-шляхетських загарбників і феодальних експлуататорів.

Не менше уваги приділив літописець і описові події 1633 — 1638 років, коли боротьба українських народних мас проти своїх гнобителів після згаданого повстання 1630 року не згасала, а ще більше розгорталася. Літописець наводить цінні факти, що стосуються цих років, і дає надзвичайно гострі та влучні характеристики методів боротьби козаків і селян за свої права. Так, у 1637 році один шляхтич відібрав у козаків підводи з живністю, які проїздили повз його замок. Відстоюючи свої права, козаки звернулися зі скаргою до польського гетьмана М. Потоцького, але — марно. Тоді «козаки, видячи зневагу, же не могуть одержати справедливості, учинили собі сами справедливость: послали кілька сот козаків одобрати своє», і заодно розгромили замок того шляхтича 1.



1 Див. стор. 117.



Виразно, досить загострено розповідає автор про боротьбу козаків і селян проти польськошляхетських військ, а також характеризує становище сторін; під час визвольної боротьби українського народу. Торкаючись подій 1638 року, літописець відмічає, що «на Україні козаки \20\ броїли і ляхом деспекти чинили, німців, як мух били, міста палили..., а потом, под’їхавши под лядський обоз, вшисткі коні займили, же небожата ляхи, повергши пиху, мусили піхотою ходити» 1, глузливо зауважує автор. Оцінку обстановки в цій війні літописець вкладає також в уста самих шляхтичів, які говорили: «не помнимо нігди такої потреби у чужих землях, жеби так шляхти, корунних панов погинуло, як ту» 2.

Обмежившись короткими звістками про події, головним чином місцевого характеру за 1639 — 1646 роки, літописець докладно, образною мовою описав події визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетських загарбників, яка почалася весною 1648 року, не приховуючи свого захоплення успіхами селянсько-козацьких повстанців. Змалювавши розгром польсько-шляхетського війська під Жовтими Водами, висловивши обурення тим, що полонені польські гетьмани Потоцький і Калиновський в цій перемозі татарським ордам «звитяг приписовали», щоб в такий спосіб принизити успіхи повстанців та опорочити гідність керівників повсталого народу і в першу чергу Богдана Хмельницького, літописець з гордістю зауважує, що «з того обозу ледво хто уйшол, для оповідення чуда так знаменитого захован, і то в сермяжці, не в блаватах вишол» 3.

Словами, сповненими гніву і ненависті до загарбників, описує літописець боротьбу селян-повстанців проти армії Ієремії Вишневецького, про якого він говорить, що це «з руського покоління лях» 4. Становище королівської армії, що йшла на допомогу польським військам, оточеним під Збаражем, літописець характеризує так: «Окопавши їх на шесть миль вшир, коло них стоячи з ордами, стерегли їх през неділь п’ять, аж от голоду і страху поздихали сами. Мало що їх позосталих безоружно Вийшли на піших ногах і достиховали по дорозі і по містах» 5. Досталося і посполитому рушенню, що на чолі з королем поспішало на допомогу полякам, оточеним повстанцями під Збаражем. Король з чотирнадцятитисячним військом «под Зборовом оскочоний от козаков і татаров, где сам Хмельницький і ган, цар кримський, будучи, так нагнали в сак ляхов, же аж ся попод вози і в вози крили пред кулями і стрілами, где больш їх погинуло, ніжлі под Збаражом» 6. Довелося королю просити перемир’я, «обецавши козаком зольності і надавши на письмі под певними кондиціями» 7.



1 Див. стор. 119.

2 Tам же.

3 Див. стор. 121.

4 Див. стор. 123.

5 Див. стор. 124.

6 Tам же.

7 Tам же.



Сповнені презирства заключні слова літописця, якими він описав закінчення операції, що передувала Зборівському дого\21\вору. Успіхи повстанців примусили польських магнатів піти на серйозні поступки і погодитися підписати перемир’я. «А так на тот час аж випущени були обляженці і недобитки збаразькії» 1, — з гордістю і задоволенням відмітив літописець.

На описові Зборівського договору літописець обриває розповідь про хід боротьби. Після подій під Збаражем і Зборовом автор літопису пішов на Наддніпрянщину і вступив на службу до канцелярії Війська Запорізького. Воєнна і дипломатична діяльність, мабуть, цілком оволоділа його увагою, і ведення історичних записів М. Гунашевський припинив.

Третя частина літопису містить також деякі дані про її джерела. Дуже важливим в цій частині документа є те, що в ній помітні явні сліди користування автором при складанні літопису писаними джерелами. Зокрема, опис повстання 1630 року автор літопису побудував на документальному першоджерелі. Слід відмітити, що звістки під цим роком стосуються лише однієї події. Описуючи повстання 1630 року і розповідаючи про похід гетьмана Конецьпольського за Дніпро, щоб «козаков зносити», літописець зауважує: «І як ся му поводило, єсть виписано таким способом» 2, тобто сам автор літопису говорить, що він використав для свого твору опис повстання, складений іншою особою. Далі в літопис вписано текст документа, в якому подано досить детальний опис повстання 1630 року. Після тексту вписаного документа автор літопису повідомив: «Гетьманом козацьким ніякись Тимош Мигайлович Оренда, которий рукою власною тії новини посилал знаємим своїм в року 1630» 3. Очевидно, до рук автора твору потрапила «новина», тобто своєрідна газета (бюлетень), що в ті часи вже існувала, з описом подій, які цікавили літописця. Цей документ автор літопису, мабуть, цілком і ввів у свій твір 4.



1 Див. стор. 124.

2 Див. стор. 105.

3 Див. стор. 111.

4 Припущення, що автор Львівського літопису при описі повстання 1630 року користувався писаним документом, висловив раніше один з перших видавців цього літопису А. С. Петрушевич. (Науковый сборник, 1867, стор. 273 — 274).



Про користування автором документами, як джерелом для свого літопису, красномовно говорять пропуски в рукопису на стор. 170 під 1631 роком, стор. 171 під 1632 роком і після . запису під 1633 роком, стор. 172 в кінці запису під 1634 роком, стор. 175 після запису під 1637 роком та значні незаповнені прогалини на стор. 176 і 177 в записах під 1638 — 1645 роками. Прогалини автор залишав, безперечно, для того, щоб, зібравши потрібний матеріал про відомі йому події, вписати або викласти його в своєму літопису. Це припущення, зокрема, під \22\тверджується наявністю слідів від сургучу на прогалинах стор. 178 і на чистій стор. 183, наступній за заповненими сторінками. Автор літопису приклав було тут зібрані ним матеріали чи документи, що стосувалися подій 1646, 1647 та 1649 років. На жаль, ці вклейки загублено.

Про користування літописцем як писаними, так і друкованими джерелами, а також про дальшу роботу над доповненням свого літопису, свідчать також згадувані вище вставки в текст рукопису польською мовою, внесені автором у свій твір.

Про дальшу роботу автора над удосконаленням рукопису свідчить і такий факт. На 170 стор., в кінці опису повстання 1630 року, після розповіді про обряд освящення домініканцями меча Конецьпольського, який готувався в похід «на русь, жеби їх викоренати» 1, на вільному місці між рядками автор пізніше вписав: «Собралися бо лізти на главу її і на віру, іскопа яму і впасти». Ця фраза цінна для нас не лише як доповнення літопису. В ній досить яскраво відбилося ставлення автора до походу Конецьпольського проти козаків, яке склалося у нього, мабуть, лише згодом, коли він повністю осмислив суть цієї події.

Спостереження над сторінками літопису з описом повстання 1630 року дозволяють зробити висновок, що літописець у своїй роботі не тільки використовував писані документи, але й робив спробу критично їх переосмислювати. Якщо автор, починаючи з 1606 до 1638 року включно, робив на полях рукопису ремарки у вигляді слова «рок» проти кожної дати, або коротких фраз, якими відмічено найважливіші місця чи особливо цінні факти, то в описові повстання 1630 року, поряд з ремарками, аналіз яких буде подано нижче, автор в різних місцях тексту опису повстання вписав в дужках ряд фраз, якими пояснюється або доповнюється зміст документа 2.

Деякі дослідники припускають, що автор літопису під час повстання 1630 року жив на Наддніпрянщині і перебував у Межигірському монастирі 3. Але для такого твердження у нас немає певних підстав, особливо коли взяти до уваги, що майбутній літописець у 1621 році лише почав учитися грамоти у дяка. Очевидно, в 1630 році він ще був юнаком і навряд чи навіть міг потрапити на Наддніпрянщину, не міг бути наставником Межигірського монастиря, як гадає один з дослідників 4.




1 Див. стор. 111.

2 Див. стор. 106, 107, 111.

3 М. С. Грушевский, О так называемой «Львовской летописи» (1498 — 1648) и ее предполагаемом авторе. — «Известия АН СССР». Отделение общественных наук, 1931, № 5, стор. 574, 585; М. І. Mapченко, Українська історіографія, К., 1959, стор. 52.

4 М. І. Mapченко, вказ. праця, стор. 52. \23\



Немає також підстав, за змістом опису повстання 1630 року в цілому, вважати його автобіографічним твором М. Гунашевського, як це робить М. Грушевський 1. Вписуючи у свій твір опис повстання 1630 року, автор лише додав у тексті в дужках свої доповнення, а на полях рукопису робив зауваження. Характер і стиль письма та зовнішні ознаки рукопису говорять про те, що опис повстання 1630 року і подій наступних років, до 1646 року включно, було виконано одночасно і, мабуть, в середині 1640-х років.

Не говорячи про «Пересторогу», з усіх матеріалів, що містяться у книзі М. Гунашевського, для нас зберіг безперечну цінність також Львівський літопис. М. Грушевський, який досліджував питання про автора цього літопису, говорив про «плебейське» походження та прихильність його до інтересів повсталих народних мас та не визнавав за Львівським літописом значення літописного документа. «Это... не летопись в собственном смысле; автор не стремился быть летописателем своего времени, отмечать достопримечательные события, происходившие в его время... Это «записки современника», граничащие c мемуаром, «записки украинского студента 1640-х годов», можно сказать» 2, — твердить М. Грушевський. Це, безумовно, не так. Львівський літопис є типовим документом українського літописання. Розпочавши з короткого порічного огляду найважливіших подій давнішнього періоду, автор літопису докладніше описав події пізніших часів. Починаючи з 30-х років XVII століття, автор писав про події, сучасником і свідком яких він був. Ці події він змальовує у вигляді ряду історичних повістей, об’єднаних спільною ідеєю боротьби українського народу проти панування на Україні польсько-шляхетських загарбників та соціального гноблення. У всьому літопису, особливо в останній частині цього цінного історичного джерела, автор безперечно виступає як літописець свого багатого на історичні події часу.

Острозький літописець дійшов до нашого часу в єдиному відомому нам списку під назвою: «С кройніки Бельського речі потребнії вибрані», виявленому академіком М. М. Тихомировим у рукописній книзі музейного зібрання Державного історичного музею в Москві і виданому ним у 1951 році під назвою Острозький літописець 3. Ця назва цілком відповідає змістові основної частини твору, де багато уваги приділено місту Острогу і острозьким подіям.



1 М. С. Грушевский, вказ. праця, стор. 587.

2 Tам же.

3 Исторический архив, VII, стор. 236 — 253. \24\



Час написання літописного документа має дуже важливе значення, бо, чим менший розрив у часі між подіями і описом їх, тим достовірніші звістки літопису, що відображають ці події. Тому розв’язання питання про час складання «Острозького літописця» є одним з найважливіших завдань у науковій оцінці джерела.

Книга, в якій містяться документи, як і самі документи, в тому числі і рукопис Острозького літописця, не подає прямих даних, на підставі яких можна було б визначити час написання твору. Це питання можна вирішити лише приблизно, шляхом аналізу побічних даних.

У книзі всього 148 аркушів, списаних з обох боків, причому незаповненими залишилися лише декілька сторінок. Вона складена з різноманітних історичних матеріалів, зміст яких вміщено на початку, перед текстом. Папір і характер письма наочно показують, що зміст було складено зразу ж після укомплектування книги. Характерна підборка документів, що стосуються переважно історії Росії, намагання розташувати їх у певній хронологічній послідовності, різні почерки, якими написано окремі частини книги, наводять на думку, що вона була скомпонована з текстів, виконаних у різних місцях на замовлення її упорядника. Хто був упорядником книги — визначити немає можливості. Звертає на себе увагу той факт, що всі писарі, яких було залучено для переписування зібраних у книзі матеріалів, були забезпечені замовником папером однакового гатунку. Очевидно, упорядник книги для свого часу був людиною освіченою, займав певне громадське становище, виявляв значний інтерес до історії своєї батьківщини і мав можливість організувати збирання історичних матеріалів та здійснити їх переписування.

Уяву про історичні матеріали, зібрані в книзі, і про місце, яке серед них займає Острозький літописець, дають назви творів, з яких складається книга:

1. «Никифора патриарха Царяграда летописец вкратце» (аркуші 2 — 7). Звістки, що стосуються історії Київської Русі, закінчуються смертю Олега і початком князювання Ігоря Рюриковича в 912 році; звістки про царювання в Константинополі закінчуються Калоіоаном на 6833 (1325) році.

2. «О взятий фрягами Царьграда 12 апреля 6712 (1204) года в царствование Алексея дуки Марцуфля» (аркуші 8 — 10).

3. Матфея Стриковского Осостовича кроники литовской книги 1-ой глава 1-я» (аркуші 12 — 30). Хронологічні межі цього уривка хроніки — від створення світу до 1440 року.

4. «От различных летописцев о летах рождества Христова» (аркуші 32 — 34). Документ не датовано.

5. «Ис книги глаголаемые Криницы письменная от госу\25\дарств римских царей» (аркуші 40 — 47). Уривок охоплює час «от царств 12» до «от царства римского 22».

6. «Ис книги летописца русского» (аркуші 48 — 64). Тут наведено відомості про настановлення російських митрополитів та інші церковні справи за 1116 — 1557 роки.

7. «Ис книги гранографа Великого Новагорода соборные церкви» (аркуші 65 — 67). Різні виписки, що містять звістки «о первых русских князьях», а також записи «о римских царех», в яких згадуються Доміціан (81 — 96 роки) і Адріан (117 — 138 роки) 1.



1 У змісті статті 5 — 7 записано під одним загальним заголовком: «Ис книги Криницы от царств римских царей».



8. «Ис книги летописца русского» (аркуші 68 — 74). Перед текстом подано ширший заголовок: «Книга, глаголаемая Проскинитарий или посланник святых мест Троицкого Сергиева монастыря строителя мниха Арсения Суханова, ходившего в Палестине еже есть восточные град Иерусалим и окрест его. Списано мнихом Арсением Сухановым». Це уривок з статейного списку, в якому є дата: «Лета 7157 (1649), мая в 9 день».

9. «Летописец о епископех и о архиепископех и митрополитех новгородцких» (аркуші 76 — 83). Починається літописець хрещенням Володимира в 6496 (988) році і закінчується 1674 роком.

10. «Ис книги летописца или кройника российского о зачале града Пскова» (аркуші 84 — 85). У тексті є дата заснування Пскова — 6470 (962) рік.

11. «Летописец польский» (аркуші 86 — 132). Такий заголовок значиться лише в змісті. У книзі на зазначених аркушах вміщено три статті:

а) «Царство 87 в Цариграде Константина брата Калуана в лето 6953 (1445)» (аркуші 86 — 114 зв).

б) «Кройника о Чешском королевстве» (аркуші 114 зв. — 125). Звістки починаються з року від різдва Христового 644 і доведені до 1523 року.

в) «С кройніки Бельського речі потребнії вибрані» (аркуші 126 — 132). Звістки охоплюють 1500 — 1636 роки.

12. «Летописец Дмитрия Ростовского» (аркуші 134 — 140). У тексті матеріал розміщено в двох стовпцях, над першим з яких значиться: «Цари греческие», а над другим: «Патриархи константинопольскии». Хронологічні межі літописця з 301 до 1445 року включно.

13. «Новый летописец российский» (аркуші 140 зв. — 148). Тут матеріал теж розміщено в двох стовпцях. Над першим стовпцем зроблено напис: «России митрополиты» і записи закінчуються звісткою про кончину патріарха Іоакима в 1690 ро\26\ці. Другий стовпець має напис: «Великие князья». Тут звістки починаються хрещенням Володимира в 988 році і закінчуються воцарінням в 7190 (1682) році Петра і Іоана Олексієвичів, які «венчася царским венцом або купно июля в 25 день».

Припущення, що книгу скомпоновано з рукописів, виконаних різними писарями і, очевидно, в різних місцях, наочно підтверджується різнохарактерністю матеріалів, зібраних у книзі, і особливо наявністю в рукописах найрізноманітніших почерків та стилів письма. На аркушах 2 — 24 стиль письма виразно південноруський. Аркуші 40 — 74 виконані характерним московським скорописним почерком, одною особою і навіть без розривів між чотирма вписаними тут статтями. Письмо на аркушах 76 — 85 стоїть ближче до південноруського стилю. Аркуші 86 — 132 виконані півуставним південноруським письмом одною особою. Причому, перші два документи, вміщені в цій частині рукопису, написано чистою російською мовою. Третій документ, а саме Острозький літописець, написано тогочасною українською мовою. Однак список, що дійшов до нашого часу, свідчить про те, що писар, який переписував літопис, краще володів російською, ніж українською мовою і українським (південноруським) письмом. Спостереження над текстом показують, що писар переписував, вірніше, перерисовував написане з труднощами, часто, очевидно, не зовсім розуміючи значення окремих слів, висловів і характерних для українського письма зворотів, що й призводило іноді до помилок та описок. Аркуші 134 — 148 виконані московським скорописом, що наближається до півуставного без злиття літер, але з помітним заокругленням їх.

Заслуговують на увагу наслідки вивчення даних про папір, на якому написано документи, що ввійшли в книгу.

Всі документи написано на папері двох гатунків. Папір аркушів 2 — 85 і 134 — 148 — порівняно білий. На філігранях його зображено два леви, що підтримують велику корону на колонці. Під філігранню монограма HD. На другій половині розвороту аркуша вміщена контрамарка BEAUVAIS (Бове). Причому, на аркушах 2 — 85 цей напис складено з літер однакового розміру, а на аркушах 134 — 148 початкова літера виділяється і подібна до великої.

Папір аркушів 86 — 133 відрізняється від першого кольором — він значно жовтіший — і маркою. На філіграні цього паперу є такий малюнок. На тлі овального щита з короною наверху намальовано менший щит, а на ньому лев з мечем у одній лапі і зі жменею блискавок у другій. Під малюнком монограма NV.

На окремих аркушах паперу трапляються контрамарки у вигляді написів P. DUBUR, H ARDEL. \27\

Малюнки на філігранях є різними варіантами герба міста Амстердама. Папір для рукописів книги виготовлявся на амстердамських паперових млинах близько 1682 року 1.

Палеографічні дані про рукописну книгу, в якій знаходиться літопис: гатунок паперу з якого зроблено книгу, стилі письма, характер почерків, якими написано документи, що складають книгу, а також найпізніші хронологічні дати — 1682 і 1690 роки, що зустрічаються в текстах джерел, свідчать про те, що збірник складається з рукописів переписаних не раніше двох останніх десятиліть XVII століття. Якщо взяти до уваги, що різноманітні історичні документи, серед яких знаходиться літопис, представлені в книзі в списках, що не викликає будь-якого сумніву, то ми маємо в своєму розпорядженні не оригінал, а копію літопису. Отже, сам літопис, безперечно, міг бути складений раніше, ніж його вписано в книгу.

Деякі дані, що є в тексті самого літопису, дають можливість точніше визначити час складання документа. У звістці за 1621 рік літописець вперше коротко згадує про княжну Анну Алоїзу Острозьку та про її відступництво від православ’я і додає, що детальніше розповість про неї потім — «що низшей окажеться» 2. Дійсно, під 1636 роком він докладно описує бузувірство Острозької 3 і на цьому, власне, закінчує свій літопис, бо останні сторінки документа присвячено полеміці з католиками про релігійні догмати. З другого боку, відсутність будь-яких звісток за пізніші роки, зокрема про визвольну війну українського народу 1648 — 1654 років, яка в значній мірі торкнулася і міста Острога, а також та обставина, що літописець пише про королевича Владислава просто «кролевич» 4, очевидно, вважаючи, що читач знатиме, що мова йде саме про Владислава IV, — свідчать про те, що літопис складено до смерті Владислава, тобто раніше 1648 року. Таким чином, ми можемо з певністю сказати, що літопис написано не раніше 1637 року і не пізніше 1647 року, вірніше всього — в кінці 30-х років XVII століття.

Слід зазначити, що Острозький літописець у книзі займає особливе місце. Його вміщено в розділі польських літописців, і в такий спосіб підкреслено, що в ньому описуються події, які відбувалися на території, населеній українцями, білорусами і росіянами, що не входила до складу Російської держави, а перебувала під владою панської Польщі.



1 К. Тромонин, Изъяснение знаков, видимых в писчей бумаге, М., 1844, рис. 545; Н. П. Лиxачев, Бумаги и древнейшие бумажные мельницы в Московском государстве, СПб., 1891, рис. 500. На малюнках наводяться під 1681 роком філіграні, подібні до тих, що є на папері, з якого зроблено книгу, але без монограми і контрамарок.

2 Див. стор. 135.

3 Див. стор. 137.

4 Див. стор. 135. \28\



Ми зовсім не маємо будь-яких відомостей про особу автора Острозького літописця. Зважаючи на те, що в літопису, особливо в останній його частині, багато говориться про місто Острог і острозькі події і що документ написано тодішньою українською мовою, академік M. M. Тихомиров висловив припущення, що автором літопису міг бути хтось з мешканців Острога, тамтешній міщанин 1. До того ж, слід зазначити, що автор літопису в своєму творі виступає яскраво вираженим прихильником інтересів народних мас і пристрасним антиуніатом. Можливо також, що автор літопису проживав деякий час у Росії, чим, очевидно, і пояснюється наявність в його мові російських зворотів і слів та значний інтерес до подій, пов’язаних з Російською державою.

Одним з важливіших завдань наукової критики документа є розв’язання питання про склад і джерела пам’ятки. З’ясувати питання про джерела Острозького літописця допомагає визначення часу написання документа, а також зовнішній вигляд рукопису. У списку літопису, що є в нашому розпорядженні, весь текст, виправлення та всі написи на полях, за винятком одного — «О Гришке розстриге», виконаного почерком XIX століття звичайним чорнилом на аркуші 128 проти звісток за 1605 рік, написаний одною рукою. Заголовний рядок рукопису, початкові букви звісток за кожний рік і написи на полях виконано кіновар’ю. В рукопису перший рядок тексту документа написано великими літерами, а вся фраза «С кройніки Бельського речі потребнії вибрані» зовні має вигляд як заголовок всього документа. Та зміст літопису показує, що це далеко не так. Виписки з «Хроніки» Мартина Бельського 2 становлять лише першу, незначну частину рукопису — чотири сторінки з чотирнадцяти. Хронологічні рамки літопису значно ширші «Хроніки» Бельського, що закінчується 1598 роком, тоді як у літопису є звістки, що стосуються наступних років, аж до 1636 року включно, і складають його другу, більшу і головну частину.



1 Исторический архив, VII, стор. 238.

2 Kronika Marcina Bielskiego, tom I — III, Sanok, 1856 (далі — M. Бельcький, Хроніка).



Як за обсягом і змістом, так і за своїми джерелами, різні частини Острозького літописця не рівноцінні. Весь літопис обіймає період з 1500 до 1636 року. Звістки, вибрані з «Хроніки» Бельського, закінчуються 1598 роком. Отже, літопис цілком природно ділиться на дві частини: перша — до 1598 року включно — являє собою виклад звісток «Хроніки» Бельського, і друга частина, — що обіймає час з 1599 до 1636 року.

Ознайомлення зі змістом першої частини літопису показує, що окремі вибірки з «Хроніки» Бельського зроблені автором \29\ літопису не завжди вдало за змістом і з фактичними помилками. Щодо останнього характерний такий приклад. У «Хроніці» Бельського під 1575 роком є звістка, що під час нападу на Поділля татари заподіяли такі незліченні збитки, яких Польща ще ніколи не зазнавала, тому що, крім убитих стариків і дітей, людей понад п’ятдесят і п’ять тисяч татари забрали в неволю, «a koni i klacz poltorakroc sto tysiecy, nuz bydła i owiec barzo wiele, nie wspominając innych łupow, szat, złota, srebra» 1. В Острозькому літописцю ця звістка викладена так: «Того же року в Синяві татаре були з Волох і о полтора крот 100000 полону забрали і увошли през Хотин до Волох» 2, хоч тут точно у відповідності до звісток «Хроніки» Бельського зазначено, що татари прийшли з Молдавії і повернулися в Молдавію через Хотин. Як бачимо, тут автор літопису допустив прикру описку.



1 «І коней та кобил півтораста тисяч, а також худоби і овець дуже багато, не кажучи про інші грабунки одягу, золота, срібла» (див. М. Бельський, Хроніка, стор. 1366).

2 Див. стор. 128.



Питання про джерела другої частини Острозького літописця ми не маємо можливості розв’язати через відсутність будь-яких прямих або побічних про це вказівок. Слід зауважити, що вже звістки за 1598 рік — останній рік «Хроніки» Бельського — викладались автором літопису з використанням інших джерел. Немає сумніву, що при написанні другої частини літопису автор, головним чином, опирався на власні спостереження. Про це свідчить манера викладання матеріалу, розповідний характер опису з подробицями, які міг знати тільки сучасник або навіть очевидець подій, коло питань, обізнаність в обстановці, знання топографії місцевості та жвавість і образність мови опису подій, яка в другій частині літопису поступово наростає і в опису драматичних подій 1616 і особливо 1633 — 1636 років досягає рівня мови художнього твору. У всякому разі, можна з певністю сказати, що в другій частині свого літопису автор був оригінальним. Саме друга частина Острозького літописця, що охоплює 1598 — 1636 роки, становить головний інтерес для істориків.

Якщо літопис не містить в собі даних про особу автора, то він все ж таки досить яскраво відбиває його соціальне становище і політичну спрямованість, яка в першій і другій частинах літопису не однакова. У першій частині свого твору автор загалом ішов за Бельським, дослівно переписуючи окремі місця його «Хроніки». Причому, літописець зберігав не тільки освітлення подій польським хроністом, але в багатьох випадках відбивав повністю нюанси ставлення до них Бельського, як поляка-шляхтича. Слідом за Бельським літописець під 1514 роком \30\ записав: «...наші поразили москву на 80000» 1, до того ж помилково подвоїв втрати російських військ, бо у Бельського фігурує цифра 40 000 2. Те ж під 1563 роком: «...под Невлем наші побили москви 40 000» 3 тощо.



1 Див. стор. 125.

2 М. Бельський, Хроніка, стор 976

3 Див. стор. 127.



Така залежність автора Острозького літописця від джерела першої частини його літопису пояснюється тим, що авторитет «Хроніки» М. Бельського в колі освічених людей Польщі першої половини XVII століття стояв дуже високо. А той факт, що автор Острозького літописця на початку свого літопису назвав «Хроніку» М. Бельського як джерело, з якого він взяв «речі потребнії», свідчить про те, що автор і сам ставився до Бельського з певним пієтетом. Але вже починаючи з 1598 року характер літопису помітно змінюється. Якщо з дев’яноста дев’яти років, що складають першу частину літопису (1500 — 1598), звістки про історичні події викладені, як правило, коротко і внесені лише під сорокома роками, іноді з розривами в 6 — 7 років, то в другій частині літопису з тридцяти восьми років пропущеними виявилися лише дев’ять. Змінився в другій частині літопису і характер записів. Тут автор, нарівні з загальноісторичними подіями, які він висвітлює ширше, ніж у першій частині, систематично відмічає місцеві господарські, суспільні, метеорологічні та інші явища. У цій частині літопису автор багато уваги приділяє звісткам, що стосуються соціальних відносин між різними верствами населення. Особливо його цікавлять питання, пов’язані з боротьбою православних проти унії.

В другій частині свого літопису — в порівнянні з першою — автор виявляє зовсім інше ставлення до описуваних ним подій. Тут він займає явну антиуніатську позицію і виступає цілком на боці українського населення, різко засуджуючи відступництво від свого народу.

Надзвичайно виразно виявилася політична спрямованість автора Острозького літописця в описові вчинків Анни Алоїзи Острозької, онуки князя Василія Костянтина Острозького, видатного поборника руської народності і пристрасного захисника православ’я проти наступу унії. В опису подій, пов’язаних з єзуїтськими витівками Анни Алоїзи Острозької, літописець цілком, без будь-яких застережень, став на бік православних рядових міщан і селян, тобто народних мас, що найкраще характеризує його політичну спрямованість.

Даючи загальну оцінку джерелам Острозького літописця, належить визнати, що академік M. M. Тихомиров цілком правильно вирішив питання, назвавши цей літопис на підставі його змісту саме Острозьким літописцем, підкресливши в такий \31\спосіб самостійність цього твору в основній частині і вказавши одночасно на дуже незначний зв’язок його з «Хронікою» М Бельського.

Львівський літопис і Острозький літописець є найранішими з відомих нам українських літописів. Невеликі за розміром, вони до краю насичені фактами, датами, численними власними іменами і назвами населених пунктів. За своїм складом, часом написання та змістом обидва літописи, безперечно, можуть бути віднесені до першоджерел. В цьому розумінні цінність даних літописів дуже висока, і вони не поступаються перед іншими українськими літописами, що писалися пізніше, в кінці XVII і на початку XVIII століть. Однак ці два літописні документи, як історичне джерело, вивчені і використані далеко не в повній мірі. З Львівського літопису, звичайно, запозичується опис повстання 1630 року 1 та звістка про смерть М. Кривоноса восени 1648 року 2, а з Острозького літописця запозичується лише опис характерного прикладу релігійного фанатизму феодалів-католиків, проявленого Анною Алоїзою Острозькою 3. Тим часом обидва літописи містять в собі чимало цінних відомостей для характеристики внутрішнього життя, побуту, культури і визвольної боротьби українського народу другої половини XVI — першої половини XVII століть та міжнародного становища України в цей період 4.

Питання внутрішнього життя українського народу, події соціального та економічного порядку, а також настрої народних мас України в XVI — XVII століттях в історичній літературі висвітлені ще недостатньо. Це пояснюється тим, що до нашого часу дійшло мало документів, які відображають ці сторони життя народу. Літописи, в яких реєстрація фактів часто переходить в оповідний опис подій, є важливим джерелом для висвітлення питань повсякденного народного буття. До таких документів у значній мірі відносяться Львівський літопис і Острозький літописець.



1 Історія Української РСР, т. I. К., 1967, стор. 188 — 189.

2 Там же, стор. 217.

3 Історія Української РСР, т. I. К., 1955, стор. 216 — 217.

4 Слід зауважити, що в обох літописах трапляються випадки, коли події датуються помилково і переважно на один рік раніше або пізніше. Це, мабуть, пояснюється непослідовним користуванням новим і старим календарем. За старим календарем рік починався 1 вересня, внаслідок чого події, які відбувалися після цього числа, вже датувалися наступним роком. У таких випадках, коли не зазначено місяця, в якому відбувалася подія, точно визначити рік складно.



Автор Львівського літопису, йдучи за традиціями давніх літописців, багато уваги приділяв народженню, призначенню на посади та смерті видатних осіб. Але ці звістки дуже лаконічні і мають огріхи в датуванні подій. Останнє пояснюється, мабуть, тим, що в частині рукопису, яка стосується більш дав\32\нього періоду, автор літопису вписував звістки у заздалегідь підготовлену хронологічну канву, добираючи, очевидно, дані з різних джерел, які містили не повні і не завжди точні відомості.

Серед численних звісток про смерть видатних осіб, поданих автором Острозького літописця, в шести звістках говориться про осіб з роду князів Острозьких. Автор цього літопису виявив своє ставлення до осіб, про смерть яких він подає звістки. Про турецького султана Селіма II він зневажливо пише, що «Селім, цесар турецький здох» 1. Про осіб з роду Острозьких літописець розповідає докладніше і виразно виявляє до них своє ставлення. Особливо схвально поставився літописець до Василія Костянтина Костянтиновича Острозького, про якого він під 1608 роком пише, що той, крім церков, «навіть... маєтності надал на шпиталь і на школи місто Сурож з селами» 2. В документах і літературних джерелах, досить широко відомих 3, Василій Костянтин Острозький виступає, як стійкий захисник руської народності і поборник православ’я. Автор Острозького літописця, сучасник і свідок діяльності Василія Костянтина Острозького, змальовує патріотичні риси цього видатного діяча українського народу, що, незважаючи на свою приналежність до панівної феодальної верхівки, в умовах польсько-шляхетського панування на Україні зумів прислужитися справі боротьби українського народу за національне самовизначення та сприяти розвиткові української культури.

Всі літописні тексти подають мало відомостей з економічного життя та про господарську діяльність народу. Мало таких відомостей і в даних літописах. Львівський літопис під 1634 роком містить звістку про те, що польський король Владислав IV, повернувшись у Польщу після укладення Поляновського миру, приїхав до Львова. Перебуваючи у Львові, він «їздил на проїзчщки, осматривал вшистко, і галичане з передмістя Галицького просили єго королевську милость о свободу» 4.



1 Див. стор. 128.

2 Див. стор. 131.

3 Акты, относящиеся к истории Западной России, т. III, СПб., 1848, док.57, 70, 130; т. IV, СПб., 1851, док. 30, 45, 46, 63, 70, 71, 72, 74, 76, 87, 99, 152, 158, 170; Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, т. I, СПб., 1863, док. 185; т. II, СПб., 1865, док. 15; М. А. Максимович, Письма о князьях Острожских. — Собрание сочинений, т. I, К., 1876, стор. 164 — 200 (або окреме видання, К., 1866); Н. И. Костомаров, Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей, вып. III, СПб., 1896, стор. 528 — 555; докладна бібліографія є в статті «Острожский, князь Константан (Василий) Константинович». — Русский биографический словарь. Обезьянов — Очкин, СПб., 1905, стор. 461 — 468.

4 Див. стор. 113.



Про те, що літописець, записуючи цей факт, мав на увазі інтерес короля до господарських питань, ми знаходимо підтвердження в інших джерелах. Король у цей приїзд до Львова \33\ підтвердив привілей місту, виданий його батьком Сигізмундом III 1621 року на 20 років і підтверджений ним же на вічні часи в останньому році свого життя, тобто 1632 року. Цим привілеєм Сигізмунд III надав місту право брати мито за товари, що завозилися в місто або вивозилися штуками, бочками, скринями, тюками, лантухами — по 6 грошей з кожної такої великої штуки, від барила пива — по шелягу, а за мед — по грошу. Дві третини цього доходу призначалося на потреби міста, а одна — на утримування радників 1. Хоч у літопису і не викладено змісту привілею, але саме тому, що цей документ мав для міста велике економічне значення, літописець і відзначив підтвердження його новообраним королем. Владислав IV, перебуваючи цього разу у Львові, безперечно, багато уваги приділяв питанням господарського життя. Зокрема, саме тут він видав розпорядження про встановлення курсу дуката в 5 злотих і 15 грошів, а імперіального таляра — в 3 злотих 2.

Надзвичайно цінна звістка про економічне життя м. Львова, що вміщена у Львівському літопису під 1638 роком: «В тім же року комісія була і староста вшисткого ремесла пустил, до цеху казал приступовати» 3. Справа в тому, що у Львові не були упорядковані питання економічного життя і не були визначені норми взаємовідносин між міською владою та польсько-шляхетськими верствами суспільства, з одного боку, і залежними станами — з другого.



1 D. Zubrzycki, Kronika miasta Lwowa, Lwów, 1844 (далі — Д. Зубpицький, Хроніка міста Львова), стор. 255, 276, 278.

2 Там же стор. 278.

3 Див. стор. 120.



Особливо дошкуляв львівським міщанам підвоєвода, який, зокрема, контролював ваги і міри та встановлював ціни на міські товари. Цей урядовець безкарно визискував трудове населення міста, особливо торговців і ремісників, що цілком залежали від нього: знижуючи ціни на товари, що належали торговцям, і на вироби ремісників, підвоєвода міг розорити цю категорію населення. Щоб уникнути утисків, торговці і ремісники змушені були відкуплятися. Від цього найбільше терпіли львівські русини. Тому ще в 1595 році вони розпочали у королівських надворних судах процес проти міського уряду і поляків, які усували їх від торгівлі і позбавляли заробітків. Цей процес зволікався протягом всього королювання Сигізмунда III в надії схилити русинів до унії. Владислав IV теж не хотів розв’язувати цієї справи. Однак становище, що утворилося в той час, примусило польського короля вжити заходів до наведення порядку в місті. Рескриптом від 30 квітня 1639 року він заборонив чинити львівським русинам надмірні утиски, а в грудні 1639 року оголосив рескрипт, яким точно визначалося, які \34\податки належали старості, а які місту, і встановлювалися розміри податків 1.

Особливої уваги заслуговує згадане вище повідомлення літописця, що «староста вшисткого ремесла пустил, до цеху казал приступовати». Д. Зубрицький говорить, що поляки усували львівських русинів від всякого гендлю і заробітчанства 2. Юридично русини не були позбавлені права вступати в цехи, однак насправді їх туди не допускали. Чимала кількість русинів перебувала в становищі партачів та поденщиків. Боротьба цехів проти нецехових ремісників часто доходила до збройних сутичок, як це мало місце зокрема у Львові 1639 року, коли цехові ремісники напала на будинки позацехових ремісників Краківського передмістя, нищили майно і калічили людей 3. Саме такі події, очевидно, примушували польський уряд вживати заходів для захисту прав нецехових ремісників. Мабуть, одним з таких заходів була вищезгадана королівська комісія і дозвіл старости займатися різними ремеслами та вступати в цехи, про які говорить автор Львівського літопису під 1638 роком. В інших джерелах відомостей про цю комісію ми не знаходимо.

Рідко також в літописних документах містяться звістки про розміри податків, які важким тягарем лягали на плечі трудящих мас. Однак у Львівському літопису під 1635 роком є цікавий запис: «Сейм бул, на котором побори великії настали. Тілько у Руськом паньстві давалихмо по 30 поборов, а у інших сторонах єще большей» 4. Очевидно, спеціальна ухвала про податки Варшавського сейму, що відбувався з 31 січня до 13 березня 1635 року, була надто відчутна для Львова і всього Руського воєводства. Справді, ця ухвала сейму дошкуляла зокрема населенню Львова, який в ті часи був значним ремісничим центром. Ухвала сейму дуже відбилася на становищі львівських ремісників, що мали деякі пільги, бо тепер всі податки з ремісників «бургомістр з двома радцями кожного міста і містечка мав збирати ретельно, аби ніхто від тих податків не ухилявся, вчинивши в кожному цеху (шляхом присяги корпорації цехмістрів) допит, склавши на тих ремісників реєстр з докладним описом, вчинивши присягу перед книгами гродськими даного міста або повіту, що справедливо облікували, нікого не втаїли, і що більше ремісників, крім тих, що в згаданому реєстрі докладно описані, в місті або в містечку немає, [про це вони] повинні будуть підтвердити» 5.



1 Д. Зубрицький, Хроніка міста Львова, стор. 283 — 287.

2 Tам же, стор. 287.

3 Історія Львова, короткий нарис, Львів, 1956, стор. 27.

4 Див. стор. 114.

5 Volumina legum, т. III , СПб., 1859 (далі — Волюміна легум), стор. 425.



Крім того, цей же сейм прийняв спеціальну ухвалу, що стосувалася Руського воєводства, за якою \35\ землі цього воєводства, в тому числі і Львівська земля, в справі податків підлягала загальному зрівнюванню зі всіма воєводствами і землями власне Польщі; тут вводилося п’ять нових поборів і, крім того, на утримання війська сім поборів. Разом з тим, місто Львів повинно було сплатити недоїмки подимного за три роки, і взагалі мешканці міста повинні були всі податки сплачувати нарівні з іншими обивателями Львівської землі відповідно до податку з диму, в тому числі податок для покриття витрат на війну з Швецією 1. В ухвалі сейму значиться дванадцять податків, що заново запроваджувалися в Руському воєводстві, а літописець говорить про тридцять. Очевидно, він брав до уваги також побори і податки, що вже існували до ухвали сейму. Про тодішні податки у Львові розповідає Д. Зубрицький, який зазначає, що там стягали: шос *, дупля **, акцизи, торгові, штукові, різноманітні оподаткування врожаю 2. Про кількість податків у тодішньому Львові можна судити з переліку осіб і установ, що збирали податки, про яких говорить Д. Зубрицький: «Вибирав староста, вибирав магістрат, вибирав підвоєвода, міські службовці, митники, кат, пізніше навіть військові і офіцери під різними приводами і назвами, кожний для себе, різноманітні данини з тих, що привозили до міста живність та інші предмети торгівлі» 3. Як бачимо, автор Львівського літопису мав рацію, коли з тривогою зазначив у своїх звістках ухвалу сейму про податки, а кількість їх він ні в якій мірі не перебільшив.

Львівський літопис і Острозький літописець містять важливі відомості про ціни на хліб. Однак слід мати на увазі, що літописи не містять докладного аналізу економічних факторів, внаслідок дії яких встановлюються ціни на збіжжя. Зате ми тут знаходимо багато відомостей про інші чинники, що впливали на врожай зернових, а значить і на їх ціну, серед яких головне місце посідали метеорологічні умови. Стихійні явища на території України в ті часи траплялися досить часто. У Острозькому літописцю під 1569 роком вміщено звістку, що в цьому році випав великий сніг у травні і пролежав аж три дні 4. У тій же звістці говориться, що «голод великий бул, аж селедявка по дві копи було» 5.



1 Волюміна легум, т. III, стор. 425.

* Податок з міського населення, який стягався пропорційно до розміру як нерухомого, так і рухомого майна і становив звичайно 1,16% оціночної суми.

** Подвійна сплата податку з орної землі, так званої симплі, що з 1576 року утвердилась в розмірі 30 грошів, як норма оподаткування з кожного лану орної землі.

2 Д. Зубpицький, Хроніка міста Львова, стор. 284.

3 Там же.

4 Див. стор. 127.

5 Там же.



Під 1570 роком у Львівському літопису зазна\36\чено, що «мороз поморозил жито мая подполня» 1. У Острозькому літописцю під 1571 р. вміщено звістку, що «рок той бул неврожайний, люди з голоду умирали» 2. Ненормальності в погоді відмічає автор Львівського літопису під 1598 роком, коли в першу неділю великого посту, яка в тому році припадала на 5 березня, гриміло і блискало 3. Автор Острозького літописця розповідає, що в 1599 році «сніг великий випал на завтреє покрови, а потом згинул» 4. Мабуть, осінь того року на Острожчині була дуже несприятлива, бо «люди сіяли на завтреє уведенія» 5, тобто сіяли озимину лише після 21 листопада. Автор Острозького літописця, мабуть, спеціально цікавився станом погоди, від чого залежав урожай хліба і добробут населення. Під 1601 роком у нього записано, що «осінь була мокрая, два місяця дождь непрестанно ішол» 6. Запис під 1614 роком він цілком присвятив описові бурі, яка знищила багато вже зібраного хліба, що стояв у копах 7. Під 1616 роком відмічено, що була велика засуха, а під 1619 роком записано, що «місяца мая дня 5 бул сніг в самий цвіт і не могла животина ходити на поле для снігу і морозу, а сіно було дорого» 8. У Львівському літопису під 1637 роком відмічено, що «весна була барзо сухая, не хотіло ся нічого родити, але і трави не було» 9. Ще гірше становище було в 1638 році, яке описано в тому ж літопису: «Весна була барзо сухая, не хотіл дощ падати, не хотіло ся нічого родити, а ні трава, і що ся було озимини сказало, то у свята зеленії мороз попсовал, а що сіяно ярини, то за посухою не сходило. Аж по святом Петрі дощ спал, тож почало сходити» 10. Очевидно, недороди хліба на Львівщині в першій половині XVII століття були досить частим явищем. Лише під 1639 роком автор Львівського літопису відмічає, що «урожай бог дал над сподіваннє, бо ся бояли сіяти, ще б не було урожаю, і так мало сіяли. Але бог дал великий урожай...» 11.

Економічне становище західних областей України і, зокрема, ціна на хліб зумовлювалися також нападами на посіви шкідників сільськогосподарських рослин. Автор Острозького літописця відмічає, що 1541 року «саранча була великая» 12 і



1 Див. стор. 101.

2 Див. стор. 128.

3 Див. стор. 102.

4 Див. стор. 130.

5 Tам же.

6 Tам же.

7 Див. стор. 132.

8 Див. стор. 134.

9 Див. стор. 116.

10 Див. стор. 119.

11 Див. стор. 120.

12 Див. стор. 127. \37\



що 1579 року теж «саранча була» 1. Цей же літописець трохи ширше розповідає про подібне лихо під 1615 роком: «Саранча великая була, іже поїла гречки і проса» 2. У Львівському літопису під 1612 роком розповідається, що «шаранча великая вишла була до Польски» 3. Крім сарани, в ті часи й інші шкідники заподіювали великі збитки сільському господарству України. В Острозькому літописцю під 1618 роком вміщено звістку, що в «Бересті гусеница була, цвіт і лист об’їла» 4. Ще про більше лихо від шкідників розповідається у Львівському літопису під 1638 роком: «Не досить, що по дереві хробацтва були, але єще горше — що посіяно, то і тоє поїдають в землі якієсь робаки» 5.

В умовах XVI — першої половини XVII століть економічне становище, а також ціни на хліб, безперечно, залежали від пожеж, через які часто гинув зібраний хліб і запаси зерна. В середньовічні часи будівлі, як правило, розміщувалися дуже скупчено, протипожежні заходи не забезпечувалися, а засоби боротьби з пожежами були дуже примітивні. Тому пожежі в ті часи були найнебезпечнішим лихом. Великі пожежі траплялися з різних причин і часто спричинялися до величезних збитків. Надзвичайно велику пожежу в Острозі докладно описав автор Острозького літописця під 1604 роком: «У Острозі пожога великая була, всі міста разом горіли, неможная речей рятовати, аж сами мусили з міста убо утікати, а скрині і іноє метали у воду, бо по землі горіли тріски, мости аж до самої води, і млини» 6. Автор Львівського літопису коротко під 1602 роком, повідомляє, що «Радимна вигоріла вшистка» 7, а під 1617 роком у тому ж літопису значиться, що «Кам’янець-Подольський погоріл» 8. Одну з найбільших пожеж у Львові описав цей же літописець під 1623 роком, коли 17 серпня вночі згоріло Краківське передмістя, що вчинило для всіх незліченну шкоду 9. Про цю пожежу було повідомлено польського короля, а міський уряд надав погорільцям безплатно ділянки для будування жител 10.



1 Див. стор. 129.

2 Див. стор. 133.

3 Див. стор. 103.

4 Див. стор. 134.

5 Див. стор. 120.

6 Див. стор. 130.

7 Див. стор. 102.

8 Див. стор. 104.

9 Див. стор. 105.

10 Д. Зубрицький. Хроніка міста Львова, стор. 259.



Про причини цих пожеж літописці нічого не говорять. Пожежі 1637 і 1638 років автор Львівського літопису описує значно докладніше і вказує на їх причини. Як уже зазначалося, в 1637 році «весна була барзо сухая», а тому «огні почали пановати, же \38\много міст погоріло: Сокаль, Крилув, Белз, Самбур, у Вишні передмістя, у Яворові, і ве Львові передмістя Галицькеє вшистко» 1. Тут же автор літопису підкреслює, що «не досить ту, але і Україна о тих же огня роскошах мають що повідати» 2. Останнє зауваження особливо цінне тим, що автор Львівського літопису, описуючи переважно події, що відбувалися в західній частині України, цікавився також подіями, які мали місце на Наддніпрянщині. Це яскравий доказ того, що між західною і східною частинами України і в той час існували тісні зв’язки. В 1638 році знову була посуха, яка спричинилася до нових пожеж: «А ту зась в Польщі, так же, яко і пришлом року, огні пановали. Радимно вшистко вигоріло, Яворув, Тишовці, Щирець міста погоріли, і в Ярославлю передмістя, так же і ве Львові на кілька містах показовалося» 3. Як людина, що була зв’язана зі Львовом, автор Львівського літопису докладніше описав пожежу, яка трапилася в місті 1640 року: «Перед зеленими святи, в четвер (тогди було царя Константина), о годині 12, у Львові на мості запалилося і вшистко передмістя згоріло до години 18. Раховано шесть тисячний домов згоріло» 4. Ця звістка має істотне значення для історії міста Львова. Вона * красномовно стверджує, що Львів у ті часи, безперечно, був досить великим містом, якщо тільки в одному передмісті його згоріло біля шести тисяч будинків, яких там, очевидно, було значно більше. Адже, крім самої території міста Львів мав у XVII столітті передмістя: Галицьке, Краківське і Підгороддя та приміські селища — Замарстинів, Велике Головсько, Мале Головсько, Кульпарків, Білогоща, Волиця, Поріччя, Брюховиця, Зубря та Сихов 5. Про цю пожежу коротко згадує у своєму творі з історії Львова Д. Зубрицький 6. Під 1643 роком у Львівському літопису згадується, що «святий Юрій погоріл» 7. Безперечно, обидва літописці, відмічаючи в своїх творах пожежі, мали на увазі величезні матеріальні збитки від цього лиха, що позначалося на економічному становищі країни. Це видно, зокрема, з того, що пожежі в місті Ярославі, де щороку 15 серпня відкривався ярмарок, найбільший після Франкфуртського ярмарку, згадуються у Львівському літопису тричі і один раз у Острозькому літописцю. Під 1548 роком у Львівському літопису відмічено коротко: «Ярослав погоріл» 8.



1 Див. стор. 116.

2 Там же.

3 Див. стор. 119.

4 Див. стор. 120.

5 Нариси історії Львова, Львів, 1956, стор. 68, 77.

6 Д. Зубрицький, Хроніка міста Львова, стор. 288.

7 Див. стор. 120.

8 Див. стор. 100.



Про одну з найбільших пожеж у Ярославі розповідають обидва літописці, хоч і під різними роками. Автор Острозького літописця \39\ під 1624 роком пише: «Того же року Ярославль горіл в ярмарок, вигоріло все місто і ярмарок c крамами, при шкоді великой люде остали» 1. Про цю ж саму подію під 1625 роком Львівський літопис розповідає, що «Ярослав погоріл вшисток у ярмарок. Шкода незлічоная і людей много погоріло» 2. Збитки від цієї пожежі обчислювалися за одними відомостями у 10 мільйонів 3, а за іншими — аж у 40 мільйонів польських злотих 4.

Розглянувши на матеріалах Львівського літопису і Острозького літописця деякі фактори, що впливали на економічне становище в західних областях України, ми можемо тепер проаналізувати матеріали літописів про ціни на хліб. Під 1591 роком у Львівському літопису читаємо: «Дорожня була, жито було по золотих 9 колода» 5. Цю ціну, що вперше згадується в даних літописах, візьмемо за основу для порівняння з цінами, які будуть зустрічатися на сторінках літописів надалі. Під 1620 роком у тому ж літопису зазначено: «Того ж року по от’їзді кролевськом [з Львова. — О. Б.] дорожня ся почала, гроші в гору пошли, щораз вишше. Таляри були по золотих 4, а червонії по золотих 6, а жита колода по золотих 24» 6. Причини здешевлення польських грошей і зростання цін на хліб не випадкові. В кінці XVI і на початку XVII століть значно ускладнилося внутрішнє і зовнішньополітичне становище Польщі. Наступ польських феодалів на трудящих України і запровадження в 1596 році церковної унії надзвичайно загострили класові суперечності і викликали ряд селянсько-козацьких повстань, найширшим і наймогутнішим з яких було повстання 1594 — 1596 років під керівництвом С. Наливайка. У 1604 — 1618 роках відбувалася інтервенція шляхетської Польщі в Російську державу, що закінчилася нечуваним провалом і надзвичайно знизила міжнародний престиж магнатської держави. У 1617 — 1618 роках прокотилася нова хвиля селянсько-козацьких повстань, викликаних наступом шляхти на права козаків і селян та агресивною війною панської Польщі проти Російської держави 7, в 1630 році відбулося повстання під керівництвом Тараса Федоровича (Трясила), а в 1637 — 1638 роках відбулися селянсько-козацькі виступи під керівництвом Павлюка, Скидана, Гуні і Острянина, які переросли в могутній антифеодальний рух, що охопив величезну територію на обох берегах Дніпра.



1 Див. стор. 136.

2 Див. стор. 105.

3 Науковый сборник, 1867, стор. 268.

4 Wielka encyklopedia powszechna ilustrowana, tom XXXI — XXXII, Warszawa, 1902, стор. 671.

5 Див. стор. 102.

6 Див. стор. 105.

7 Історія Української РСР, т. I, стор. 184.



На цей же період припадають різні \40\внутрішні чвари, рокоші та конфедерації, характерні для магнатської республіки взагалі, але надзвичайно руйнівні саме в період внутрішніх і зовнішніх ускладнень, які переживала в той час Польща. Всі ці події, разом з іншими несприятливими обставинами, такими, як засуха, пожежі, шкідники сільськогосподарських рослин, руйнували економіку феодальної Польщі і спричинялися до незвичайної дорожнечі на хліб та інші товари. Під 1621 роком автор Львівського літопису зазначає, що «приморки були всюди і дорожня» 1. Під тим же" 1621 роком автор Острозького літописця свідчить, що зростання цін на хліб поширилося далеко від місця воєнних подій, вглиб країни, на північ: «Того же року дорожина була: жито по 12 злот, ячмінь по 8, а овес по 6 [за колоду. — О. Б.]. І того ради і у крамах все поднялося дорого» 2. За відомостями, що наводить автор Львівського літопису, високі ціни на хліб трималися і в 1622 році: «Дорожня, жита колода по золотих 24» 3. Високі ціни на хліб трималися і в 1638 році: «Жито було колода по золотих 22, а гречка по золотих 19» 4. Лише в 1639 році, внаслідок урожаю «над сподіваннє... колода жита була по золотих три, гороху полумірок по гроший 20, і вшистко було танє» 5.

Наведені вище дані про ціни на хліб дозволяють зробити деякі висновки про економічне становище на Україні в кінці XVI — на початку XVII століть взагалі. Події соціального і політичного порядку разом з несприятливими природними умовами спричинилися до того, що уже в 1591 році ціни на хліб значно піднялися. Дальший хід подій призвів до того, що з 1591 до 1638 року ціна на жито зросла з 9 до 24 золотих за колоду. В ці ж роки ціни на хліб на півдні, де був центр воєнних дій під час повстанського руху, коли значна кількість населення не мала можливості вирощувати хліб, а запаси його у зв’язку з воєнними діями споживалися військами або ж знищувалися, були в два рази вищі, ніж на півночі України: колода жита 1622 року в районі Львова коштувала 24 злотих, а в районі Острога — 12 злотих. Ці ж причини привели до падіння курсу польських грошей. Автор Львівського літопису схарактеризував це явище висловом «гроші в гору пішли» і писав, що «таляри були по золотих 4» та що ціни на таляри і червонії в польських грошах піднімалися «щораз вишше» 6.



1 Див. стор. 105.

3 Див. стор. 135.

3 Див. стор. 105.

4 Див. стор. 120.

5 Tам же.

6 Див. стор. 105.



Саме це примусило Владислава IV в 1634 році, як про це говорилося вище, визначити курс імперіального таляра в 3 зло\41\тих, а дуката — в 5 злотих і 15 грошей. Заслуговує особливої уваги свідчення обох авторів літописів про вплив цін на хліб на ціни інших товарів. Як ми бачили, зростання цін на хліб на півночі України в 1621 році потягнуло за собою зростання цін на інші товари, що автор Острозького літописця виразив словами: «І того ради і у крамах все поднялося дорого» 1. Падіння ціни на хліб негайно вплинуло на ціни інших товарів, що і відмітив автор Львівського літопису під 1639 роком 2.

Львівський літопис і Острозький літописець містять деякі відомості про будівництво міст, замків та різних будівель. Автор Львівського літопису під 1562 роком відмічає, що «замок будовано Ярославський» 3, а автор Острозького літописця під 1576 роком говорить, що «Острополь заложено» 4. Решта звісток з цього питання стосується будівництва церков та заснування монастирів. Автор Львівського літопису подає таких звісток п’ять, а автор Острозького літописця — дві. Але у жодній з цих звісток немає будь-яких відомостей про будівельні матеріали, будівельну техніку або про майстрів. Проте, з Острозького літописця ми дізнаємося, що в той час уже існувало біле, очевидно, вкрите оловом або цинком дахове залізо 5 і що в ужитку були цинкові труни 6, а з Львівського літопису довідуємося, що 1648 року у Львові уже був водопровід, бо козаки, обложивши місто, щоб примусити польський гарнізон скоритися, «воду отняли були... рури поперетинавши»7.

Кінець XVI — початок XVII століття був дуже тривожним періодом у житті українського народу. Часті напади татар і турків, селянсько-козацькі повстання, зв’язані з посиленням феодальної експлуатації трудящих та жорстоким релігійно-національним гнобленням, спричинилися до виникнення різних чуток та породили своєрідне реагування на незвичайні явища в природі і в суспільному житті. Всі ці чутки і настрої населення знаходили відгомін у хроніках, в тому числі в Львівському літопису та Острозькому літописцю.



1 Див. стор. 135.

2 Див. стор. 120.

3 Див. стор. 101.

4 Див. стор. 129.

5 Див. стор. 132.

6 Див. стор. 138.

7 Див. стор. 122.



Львівський літопис і Острозький літописець містять відомості про пошесні хвороби, зокрема про так званий мор, під яким розумілися різні повальні захворювання, що викликали серед населення особливу тривогу. Треба мати на увазі, що пізнє середньовіччя в цьому відношенні було періодом своєрідним. В ті часи досить швидко розвивалася міжнародна торгівля, відбувалися мандрівки в різні країни, здійснювалися чис\42\денні пересування людей та транспортування різноманітних товарів. Цілком зрозуміло, що ніяких дійових санітарних заходів тоді не існувало, як не було і надійних методів боротьби з епідемічними захворюваннями. Відомості про хвороби, зібрані авторами літописів, свідчать, що морові пошесті на території України в другій половині XVI — першій половині XVII століть бували досить часто. Автори обох літописів під різними роками на протязі 1550 — 1648 років зареєстрували п’ятнадцять випадків пошесних захворювань на Україні та відобразили настрій населення під час епідемій. Автор Острозького літописця під 1550 роком нарівні з великим голодом у Польщі відмітив також мор 1. Автор Львівського літопису відмічає мор у Ярославі в запису під 1560 роком 2. Велику пошесть відмічає автор Острозького літописця під 1572 роком: «Того же року мор бул великий в Польщі, же большего не помнять» 3. За звістками Львівського літопису під 1595 роком «мор бул великий в Перемишлю і во Львові» 4. Цей мор, мабуть, тривав довгий час, бо під 1598 роком у Острозькому літописцю відмічено, що «повітря неслиханоє кілько літ було» 5, а слідом за цим під 1599 роком у Львівському літопису подано трохи ширший опис цього лиха: «Мор бул великий во Львові, що, мовили, і птах, як летів през місто, то впал і здох» 6. За звістками Острозького літописця, під 1604 роком мор був у Острополі 7, а під 1621 роком у Львівському літопису відмічено, що «приморки були всюди і дорожня» 8. Це була чи не найтяжча епідемія, що охопила територію України між Львовом, Брестом та Новоград-Волинським. За свідченням того ж літопису, дорожнеча тривала і в 1622 році 9, а в наступному 1623 році у Львові був великий мор, що почався після 29 червня, а потім знову спалахнув після 15 серпня 10, тобто в саму спеку, яка завжди сприяє поширенню пошесних захворювань.



1 Див. стор. 127.

2 Див. стор. 101.

3 Див. стор. 128.

4 Див. стор. 102.

5 Див. стор. 130.

6 Див. стор. 102.

7 Див. стор. 130.

8 Див. стор. 105.

9 Tам же.

10 Tам же.



Історик міста Львова Д. Зубрицький наводить цікаві відомості про цей мор. Він говорить, що хворобу до Львова приніс з Кракова один капелан кармелит, і за короткий час померло 15 ксьондзів. Хвороба швидко поширилася по всьому місту і околицях; завмерла вся діяльність міського населення, заможні і всі, хто тільки міг, тікали з міста, \43\ шукаючи порятунку. Вимерло тоді близько 20 тисяч чоловік 1. Пошесть, очевидно, тривала довго і дедалі поширювалася, бо автор Острозького літописця відмітив під 1624 роком, що мор був у Мирополі і в Баранівці на Новоград-Волинщині, а також, що в тому ж році великий мор був у Бресті і Слуцьку 2. Автор Львівського літопису під 1634 роком розповідає про пошесть віспи у Львові, від якої помер навіть королевич Олександр, брат Владислава IV, який в той час разом з королем проїздом був у Львові 3. В тому ж літопису вказується під 1641 роком на джерело поширення пошесних хвороб: «Скоро по ярмарку ярославськом у Ярославлю мор ся почал і трвал аж до року» 4. Про джерела поширення морових хвороб знаходимо звістку також у Львівському літопису під 1642 роком: «І приморок почался починати таким способом. Люде злодії викрали домов 5, що у Ярославлю повимирало богатих людей щонайбольших, і тії речі принесли до Львова, і жиди во Львові передміськії покупили. І так c того почалося примирати помалу-малу. В том же місті син пана Мигалов поїхал до Турок і заповітрился, і сам умер в Турцех, а до Львова товари припроважено. І з того ся мор почал у місті і на передмістю, до святих П’ятниць занесли, і так поп і дяк і много людей померло в том року» 5. Як бачимо, поширення інфекційних захворювань в ті часи відбувалося через приїжджих з інших країн і ярмарки, де від хворих людей і забруднених ними речей пошесть швидко поширювалася серед великої маси населення. Другим джерелом пошестей було скупчення і пересування великої кількості людей під час воєн. У Львівському літопису під 1648 роком розповідається, що в ту пору «бул теж і голод всюди, куди тілько прошли войська козацькії. Було і повітря ніякоєсь, бо люд мер окрутне всюди наголову, навіть і в самих їх войськах, набарзі на бігунки. Мнозство їх великоє на дорозіх і на Україні змерло» 6.



1 Д. Зубрицький, Хроніка міста Львова, стор. 258 — 259.

2 Див. стор. 136.

3 Див. стор. 113.

4 Див. стор. 120.

5 Tам же.

6 Див. стор. 122.



Поряд з іншими незвичайними явищами, серед населення України в ті часи викликали занепокоєння такі явища, як землетруси, затемнення сонця і місяця тощо. Все це збуджувало тривогу та спричинялося до виникнення марновірства. Виникненню марновірства сприяла панівна тоді релігійна ідеологія, яка сама по природі своїй є марновірством і здатна викликати та ширити містичні настрої. Треба зазначити, що автори обох літописів, очевидно, самі не були позбавлені забобонів, віддавали достатню дань марновірству і тому відомості про \44\різні такі явища ретельно заносили в свої літописи 1. У Острозькому літописцю під 1624 роком зазначено, що «мор бул в Миропольї і в Барановці. І попалили відьми в Мирополю для перестятя мору, ано єще горше мерло. І в Барановці знашли відьм кілька і боялися палити, аби не горій було» 2.

Львівський літопис і Острозький літописець містять цінні матеріали про внутрішнє становище Польщі в XVI — першій половині XVII століття. В світлі звісток літописів про становище в Польщі в ті часи стають цілком зрозумілі причини неспокійних настроїв, що мали місце в ту пору серед українського населення. Треба в першу чергу зазначити, що українському населенню дуже дошкуляла та міжусобна боротьба, яка точилася всередині шляхетсько-магнатської держави. Особливо згубними для українського населення, як і для трудящих всієї Польщі, були так звані рокоші і конфедерації. Острозький літописець під 1537 роком містить звістку про один з найхарактерніших для феодальної Польщі рокошів, який автор літопису кваліфікує таким саркастичним виразом: «Того же року рокош бул под Ільвовом, назвали єго кокошію войною, іже дома сиділи» 3. Період королювання Сигізмунда І Старого був одним з найскладніших в історії Польщі. Король прагнув зміцнити свою владу, спираючись на католицьку церкву, проведенням ряду конче потрібних для держави реформ за рахунок інтересів крупної шляхти. Насамперед передбачалося зміцнення матеріальних ресурсів уряду шляхом оподаткування всіх земельних володінь шляхти і заміни посполитого рушення регулярною найманою армією, яку мали утримувати шляхтичі пропорційно у відповідності до їх земельних володінь. Крім того, король хотів повернути урядові державні землі, роздані приватним особам після ухвали сейму 1504 року, якою заборонялося закладати коронну власність без згоди сейму. Як підставу для відбирання розданих державних земель, що мали зміцнити державну скарбницю, король використовував дані королівського архіву, що звався коронною метрикою. Свої заходи король здійснював, наступаючи на права шляхтичів-магнатів і придушуючи реформаційний рух, що ширився серед частини польської шляхти. Внаслідок такої політики король викликав проти себе опір майже всіх верств населення Польщі. На черговому сеймі, що проходив дуже бурхливо з 1 листопада 1536 року до 10 березня 1537 року, накреслені королем заходи не знайшли підтримки.



1 Див. Львівський літопис, звістки за 1578, 1596, 1598, 1616, 1619, 1637, 1638 роки; Острозький літописець, звістки за 1527, 1571, 1577, 1598, 1605, 1617, 1619 роки.

2 Див. стор. 136.

3 Див. стор. 126.



Навпаки, шляхта вимагала доказів королівської власності на землю не на підставі метрики, а в судовому порядку та скасування митних податків, від яких вона була \45\ звільнена привілеєм 1496 року. В результаті незгод сейм було розпущено і незадоволені депутати роз’їхалися по домах, поширюючи серед шляхти хвилювання. Король допустив грубу помилку в своїх діях. З метою вишукання додаткових коштів він оголосив посполите рушення, начебто для боротьби проти турків, які тоді Польщі зовсім не загрожували, маючи на увазі замінити рушення грошовим збором — поземельним і з напоїв. Хоч король в основному домігся заміни рушення грішми, але шляхта скрізь обстоювала рушення, на готування і озброєння якого вона вже потратила багато коштів. Разом з тим, шляхта вирішила використати загальні збори землевласників у таборі, де мало зібратися посполите рушення, щоб примусити короля задовольнити вимоги шляхти. На початку липня 1537 року в околицях Львова зібралося близько 150 тисяч шляхти 1. Тривалі і безладні переговори, що супроводжувалися взаємними образами і зневагою, ні до чого не привели, бо шляхта не мала достатніх сил, щоб домогтися задоволення своїх вимог — в першу чергу відмови короля від розшуку королівської власності на підставі метрики і скасування митного податку з худоби, вигодовуваної шляхтою, а король, вражений таким рухом, переконався, що не зможе провести накреслені реформи і відмовився від податку з худоби, обіцявши задовольнити вимоги шляхти щодо способу розшуку королівської власності тощо. Не добившись будь-яких позитивних наслідків, рокошани розбрелися по домах. Цей безсилий заколот і безглузда метушня замість вигаданої війни проти турків і дістала глузливу назву «куряча війна», а наш літописець влучно пояснив цю назву — «іже дома сиділи». Обидва літописці під 1606 роком подають звістку про рокош проти короля Сигізмунда III. «Рокош великий под Вислицею бул против кролеві, а кроль поймал бул Гербурта і інших», — читаємо у Львівському літопису 2. «Того же року рокош под Сендомиром бул, где кроль поймал пана Жебридовського, воєводу краковського, і Радівіла, подчашого», — пише про цю ж подію автор Острозького літописця 3. Це був один з найкрупніших рокошів під керівництвом М. Зебржидовського і Я. Радзівілла, в якому брало участь близько 100 тисяч рокошан 4.



1 Г. Шмитт, История польского народа, т. II, СПб., 1866, стор. 43.

2 Див. стор. 103.

3 Див. стор. 131.

4 J. U. Niemcewicz, Dzieje panowania Zygmunta III, t. 2, Kraków, 1860, стор. 38.



В основі конфлікту лежала боротьба між крупною шляхтою, яка відстоювала свої вольності, і королем, що намагався зміцнити свою абсолютистську владу на основі утвердження в Польщі католицизму, придушення православ’я і викорінення протестантизму, до якого схилялася частина шляхти, виступаючи проти засилля \46\католицької церкви в громадських і політичних справах 1. Саме політика короля, скерована на придушення православ’я, і спричинилася до неймовірного гноблення українського, в першу чергу, трудящого населення.

Надзвичайно характерний виклад звісток у Львівському літопису про так звану московську конфедерацію під 1615 роком: «Конфедерація була москевськая, во Львові ся скарбами ділили, і конфедерацію палили, і сами ся в нівущо пообертали» 2 і далі «Купилися знову конфедерати, а кроль росказал їх зносити. Теди, где заскочено, то імано і гублено. І ве Львові єдного дня под ратушем 19 порану стято, а ку вечеру в замку 6 так же стято, а старшину 4 панув в поле випровадили: Карвацького і Конського на паль убито, а Сцібора і Сума четвертовано. Такую їм нагороду дано», — підсумовує автор літопису у звістці під 1616 роком 3. Це була одна з найзгубніших для населення конфедерацій. Після провалу інтервенції проти Російської держави частина польського війська, що була під Москвою, в грудні 1612 року організувала конфедерацію проти короля Сигізмунда III, вимагаючи збільшення і своєчасної видачі оплати за службу у війську та виводу з Росії. Весною 1613 року конфедерати розбрелися по верхньому Поволжю і грабували та убивали місцеве населення, аж поки влітку того ж року не були розгромлені російськими партизанами («шишами») і тільки частина їх прорвалася в межі Польщі. Тут вони обрали центром свого розташування Львів і продовжували нещадно грабувати населення. Весною 1614 року (а не 1615, як сказано в літопису) під тиском військ гетьмана Ст. Жолкевського, одержавши від короля значну суму грошей, конфедерати зробили оголошення про саморозпуск. Але й після цього вони не розійшлися по домах, а продовжували безчинствувати. За наказом короля конфедерати були розгромлені і жорстоко покарані. Слід зазначити, що звістки літопису точно відповідають відомостям, які містяться в донесеннях королю коронного гетьмана Ст. Жолкевського, що керував операцією по розгрому конфедератів 4, але треба мати на увазі, що ці події відносяться не до 1616 року, як значиться в літопису, а до 1614 і 1615 років.



1 В. Гребеньский, История польского народа, СПб., 1910, стор. 99, 101, 176.

2 Див. стор. 103.

3 Див. стор. 104.

4 St. Żołkiewski, Pisma, Lwów, 1861 (далі — С. Жолкевський, Писання), стор. 219 — 221, 230 — 240; див. також Д. Зубpицький, Хроніка міста Львова, стор. 243 — 248.



Як бачимо, у звістках, що стосуються рокошів і конфедерацій, виразно позначаються політичні тенденції авторів обох літописів. Незважаючи на те, що літописці обстоювали інтереси \47\ українського народу, співчували його боротьбі проти економічного і національно-релігійного гноблення польською шляхтою та магнатами, в питаннях загальнодержавних інтересів вони були на боці короля і позитивно ставилися до його боротьби за абсолютну королівську владу та схвалювали жорстоке покарання рокошан і конфедератів, які вносили анархію в життя суспільства. Обидва літописці були прихильниками абсолютної монархії, явища на той час прогресивного. Це дає підставу гадати, що обидва літописці належали до передових людей свого часу.

Не менш згубною як для українського народу, так і для польського трудящого населення була збройна боротьба серед самої польської шляхти і магнатських родин. Яскраві приклади такої боротьби містить на своїх сторінках Львівський літопис. Під 1605 роком читаємо коротку звістку: «Стадницький ліський старосту перемиського забил» 1. Цей же Стадницький фігурує у звістці під 1607 роком: «Гербурт із Стадницьким войну точили і поймал бул Стадницького, і згодилися були в Жолкві. А Стадницькії ся були зобрали з великим людом, було їх 5 Стадницьких і люду було больше тисечі. А Гербурт до Львова бул з’їхал, а Стадницькії за ним, і стали обозом под святим Юрим, шкоду чинили по передмістю великую, а потом, коли от’їздили, казали діло нарихтовати в ратуш, і раз минув, а другий раз трафил, і поїхал» 2. Нарешті, під 1608 роком читаємо: «Знову Опалінський із Стадницьким о пса войну точил, і людий погубили много. Наостаток Стадницькому козак Шевлюга голову втял, ланцуцькому» 3. За наведеними скупими літописними звістками криється збройна боротьба між двома шляхетськими родинами, Опалінськими і Стадницькими, яка точилася з 1607 року до серпня 1610 року. Безпосереднім приводом до такої боротьби могли стати і такі дріб’язкові сварки, як непорозуміння із-за собаки, про що говорить літописець і до чого схиляється також польський історик Ф. Сярчинський 4. Але справжньою причиною боротьби безперечно були політичні розходження, бо Стадницькі були рокошанами, а Опалінські — явними прихильниками короля. Одною з причин такої боротьби міг бути і характер окремих шляхтичів.



1 Див. стор. 102.

2 Див. стор. 103.

3 Tам же.

4 Див.: W. Lozinski, Prawem i lewem. Obyczaje na Czerwonej Rusi w pierwszei połowie XVII wieku, t. II, Wojny prywatne, wvd. 2, Lwów, 1904, стор. 377 — 378.



Крутий характер мав Станіслав Стадницький з Ланцута, прозваний «дияволом», а його сини успадкували від батька прізвисько «дияволята». Лише вбивство Стадницького припинило цю безглузду боротьбу. Можна собі уявити, які збитки і втрати терпіли від такого розбишацт\48\ва прості люди. Тому цей випадок зухвалого розбишацтва і записав автор у свій літопис.

На Україні в середні віки католицтво було релігією пере- . важно панівних класів — польської шляхти і магнатів, православ’я — релігією залежного від Польщі українського народу, головним чином, простого люду.

В період феодалізму класова боротьба виступала під оболонкою релігійної боротьби. У ставленні польського уряду до православ’я відбивалася його політика по відношенню до українських народних мас.

Львівський літопис і Острозький літописець містять відомості про події з історії національно-релігійної боротьби на Україні в XVI — першій половині XVII століття. Наступ польських феодалів на українське населення відбувався в союзі з католицькою церквою, яка сама була одним з найбагатших феодальних землевласників і одночасно з економічною експлуатацією здійснювала також ідеологічний тиск на українське православне населення, щоб шляхом окатоличення і ополячення відірвати його від братнього російського народу та цілком підпорядкувати польським магнатам і шляхті.

Обидва літописи містять чимало фактів, в яких розкривається боротьба українського народу проти польсько-шляхетських експлуататорів, що на Україні, як і в інших країнах, за визначенням Ф. Енгельса, хоч і була релігійною за формою, але мала яскраво виявлений соціальний, класовий характер 1. Автор Львівського літопису записав шість звісток, що стосуються релігійної боротьби. Острозький літописець містить таких звісток чотирнадцять. Автор Острозького літописця у своєму творі частково відбив той сектантський рух, який точився в Польщі в XVI столітті. Особливо цікава звістка цього літопису під 1534 роком: «Секта новокрещенцов, коториї бул головою Ганусь, кравець, менился кролем ізраїльським, а товариш єго звался духом святим» 2. Відомо, що нарівні з бюргерськими сектами, які лише домагалися дешевої церкви, не виступаючи проти церкви взагалі, існували також секти, що відбивали інтереси селян та плебеїв, як найбільш революційної частини середньовічного суспільства 3.



1 Ф. Енгельс, Селянська війна в Німеччині, К., 1954, стор. 31.

2 Див. стор. 126.

3 Ф. Енгельс, Селянська війна в Німеччині, стор. 33 — 34.



Секта новохрещенців була поширена як на Сході, так і на Заході, головним чином, серед селян та міських плебеїв. Вона протестувала проти церковного авторитету та феодального устрою, втіленого в католицькій ієрархії. Характерно, що головою секти був кравець, виходець з міського ремісничого населення. В цьому ж літопису під 1540 роком зафіксовано жорстоку розправу з сектанткою Малхеровою, райчиною, яку за прина\49\лежність до секти було спалено, «до которой немало людей поприставало було» 1.

Католицька церква і польсько-шляхетський уряд розглядали унію православної церкви з католицькою, як політичний засіб для підпорядкування собі українського населення. Обидва літописці подають звістки про насадження унії на Україні і відверто виявляють своє негативне ставлення до неї. Одним із заходів для здійснення унії було запровадження на Україні григоріанського календаря. В середні віки свята являли собою не тільки побутово-релігійні традиції. Вони були також основою для датування різних подій в житті народів. Щоб порушити традиції і переплутати дні, в які український народ відмічав свої свята, що неминуче мало привести до плутанини в датуванні різних подій, польський уряд разом з католицькою церквою вирішили запровадити на всій території України, що перебувала під владою Польщі, так званий «новий стиль», або григоріанський календар. Автор Львівського літопису відмітив цю подію під 1582 роком 2, тобто в рік, коли папа Григорій XIII ввів новий стиль. В Острозькому літописцю звістка про це вміщена під 1598 роком 3.

Офіціальне введення церковної унії, на яку дала згоду частина вищого православного духовенства, було здійснене в грудні 1595 року на аудієнції у папи в Римі двох посланців від віровідступницького українського духовенства — єпіскопів володимирського І. Потія і луцького К. Терлецького. На Брестському соборі 1596 року його уніатська частина схвалила унію, а православна — відхилила її. Введення церковної унії дуже стурбувало український народ, який вбачав у ній один із засобів посилення національно-релігійного гноблення. Автори Львівського літопису і Острозького літописця різко виявили своє негативне ставлення до унії. Автор Львівського літопису у звістці під 1592 роком, де зібрано відомості, які стосуються тривалого періоду поступового запровадження унії, що завершився Брестським собором 1596 року, дав яскраву політичну оцінку унії. Коли І. Потій і К. Терлецький прибули до римського папи, то, як пише літописець, «он тому рад бувши барзо, одослал їх до короля, аби їм привілей надал. І дал їм, що і до сего часу мучать християн, як слуги і предитечі антихристові» 4.



1 Див. стор. 126.

2 Див. стор. 101.

3 Див. стор. 130.

4 Див. стор. 102.



Як бачимо, автор Львівського літопису дуже добре розумів, Що римський папа і польський король розглядали унію як політичний захід для прибирання до своїх рук православного, в даному разі українського населення, а верхівка українського Духовенства, в першу чергу І. Потій та К.Терлецький, дали згоду \50\на унію, щоб зберегти своє привілейоване, панівне становище за рахунок пригнобленого населення і в першу чергу селянстві. Автор Острозького літописця у стриманих, але виразних формах висловив своє ставлення до унії у звістці під 1590 роком, заявивши, що Потій і Терлецький «всіяли єресь, призволяючи на новий календар» 1. Немає сумніву, що автор Острозького літописця не розумів, що під виглядом боротьби за православну віру український народ боровся за своє соціальне і національне визволення. Але, об’єктивно описуючи події, він наводить факти, які стверджують це положення. Віступництво від православної віри він розглядав як зраду українському народові. У звістці під 1616 роком, в якій описуються події, що стосуються різних років, автор літопису різко засуджує вчинки православного шляхтича князя Самуїла Корецького, який зрадив українському народові і, прийнявши католицтво, перейшов на бік загарбників і гнобителів свого народу 2. В цьому ж літопису під 1622 роком наведено важливі подробиці страти народом Іосафата Кунцевича, що відбулася на території теперішньої Білорусії, яка в ті часи становила з Україною єдине ціле: «Місяца апріля, у Вітепську будучи, уніят владика Іасафат всі церкви под унією, тілько єдна не под унією, і он взявши того священика православного в ланцюх на воскресеніє Христово. Мішчане, ужалившися священика, найшли на двор владичий, добуваючи єго. А они, запершися в дворі моцно, і боронилися, з двору стріляли, і застрілили владичії слуги єдного міщанина, котрий міл двох синов вдатних. Тії з жалю великого по своєм отці моцно до двору добивалися, а, добившися, прибігши єден і ударив владику бартою, і убили єго на смерть, і в воду викинули. І за тоє міщан стратили 17 старших»3. Як бачимо, в літопису цей факт подається не просто, як випадок в релігійних суперечках, а як виразний прояв класової боротьби. Тільки трапилася ця подія не в 1622 році, як зазначено в літопису, а в листопаді 1623 року 4.



1 Див. стор. . 130.

2 Див. стор. 133.

3 Див. стор. 135 — 136.

4 П. Жукович, Сеймовая борьба православного западнорусского дворянства c церковной унией (с 1609 г.), вып. 4 (1623 — 1625), СПб., 1908, стор. 69 — 104.



Надзвичайно гостро засуджує автор Острозького літописця дії Мелетія Смотрицького, який з метою збереження привілейованого стану відступився від православ’я. У звістці під 1629 роком він пише: «Мелетій Смотрицький, архієпіскоп полоцький, будучи православний, для архімандритства Дерманського монастира отступив восточния церкви і стався хульником на церков восточную святую. Потом тую свою єресь і письмо проклинав \51\ і палил і топтав у монастирі Печерськом при службі божій і при соборі. Потом паки солгав духу святому, і бистьхульник на святую церков і на патріархи, а хвальца папіжський, кламца на святих божиїх. І умре в таком зломудрії своїм» 1.

Автор Острозького літописця боротьбу українських феодалів і вищого православного духовенства проти засилля на Україні польських магнатів і католицької церкви змальовує як загальнонародну справу. Під 1621 роком в літопису вміщено звістку про призначення київським митрополитом Іова Борецького, в якій виразно відбивається антиуніатський настрій автора літопису, але в ній нічого не згадується про народні маси: «Того же року патріарха ієрусалимський Феофан бул в Києві і много благочестія вніс в нашу землю, отступников, котрії во унії були, откидал і проклятству їх отдал, а отца Іова Борецького на митрополитство посвятил» 2.

Особливу увагу приділяли обидва літописці подіям у релігійному житті українського народу, що мали місце після вступу на престол польського короля Владислава IV. У звістці під 1633 роком автор Львівського літопису дуже в лояльних тонах описує доброзичливі вчинки Владислава IV по відношенню до українського населення: «Король Владислав настал, син старого короля, і русі прав старих поправил без унії, і на митрополитство право надал так же без унії» 3. Автор Острозького літописця у звістці під 1633 роком теж відзначив деякі полегшення в релігійному житті українського народу, що настало з обранням польським королем Владислаза IV 4. Однак треба мати на увазі, що зазначені полегшення були звичайнісіньким політичним маневром нового польського короля, який, надавши деякі пільги верхівці козацької старшини і православного духовенства, намагався «заспокоїти» український народ, щоб втягнути його у війну проти російського народу, яка точилася в 1632 — 1634 роках 5. Автор Острозького літописця закінчив свій літопис на 1636 році, даючи, як і автор Львівського літопису, позитивну оцінку діям Владислава IV. Автори літописів не могли тоді знати, що «Статті для успокоєнія руського народу» не тільки не припинили наступу католицизму і уніатства на український народ, а навпаки, національно-релігійне гноблення та економічна експлуатація українських народних мас ще більше посилилися, що призвело до визвольної війни українського народу 1648 — 1654 років.



1 Див. стор. 136.

2 Див. стор. 135.

3 Див. стор. 111.

4 Див. стор. 136 — 137.

5 Історія Української РСР, т. 1, стор. 190.



Увагу обох літописців привернули антинародні дії княжни \52\ Анни Алоїзи Острозької. Автор Львівського літопису під 1636 роком говорить, що Острозька і єзуїти своїми діями «учинили много зла християнству» 1. Значно ширше і в деталях вчинки Острозької описує автор Острозького літописця, про які міг знати лише очевидець або принаймні сучасник подій. Вперше Анна Алоїза Острозька в цьому літопису згадується під 1621 роком у зв’язку з смертю її чоловіка гетьмана Ходкевича, «котрий взял бул ксяжну Острозькую. А она вдовою пановала і напускала у Острог єзуїтов, іже през них много злого сотвори православним, що низшей окажеться» 2.

Автор Острозького літописця власне свій твір закінчив 1633 роком, але у звістках під цим роком він спеціально розповів про події 1636 року «о преждереченной княжні, котрая у Острозі пановала, розмаїтими способами примушовала до унії, ласкою і под утраченнєм ласки, і не могла до того привести» 3. Автор літопису досить детально розповідає про те, як Острозька чинила утиски священикам, «бо она розуміла, іже би они для недостатку мусять приступити до унії» 4. Літописець дав високу оцінку рядовому православному духовенству, бо «священики о достаток мало дбали, аби при православії» 5 і чинили опір запровадженню унії. Але Острозька не заспокоювалася. У звістці під 1636 роком літописець зауважує, що вона «тепер свой час прибрала, що давно мислила» 6. На Великдень вона вчинила над православними справжній погром, провела численні арешти, потім здійснила над ними жорстоку судову розправу та піддала тяжким карам ні в чому не винних людей: «Інії не витривали, померли в муках, і покидано за містом на сніденіє псом, не вольно і проводу отправляти, тілько так загребли в пісок без трум; а іних на пол позбивано» 7. І на завершення всього Острозька запечатала на підлеглій їй частині міста всі православні церкви.



1 Див. стор. 115.

2 Див. стор. 135.

3 Див. стор. 137.

4 Там же.

5 Там же.

6 Див. стор. 138.

7 Там же.



Звістки Острозького літописця під 1633 — 1636 роками є цінним джерелом для історії міста Острога, що в кінці XVI — початку XVII століття займав визначне місце у боротьбі проти насадження католицизму та був визначним культурним центром і розсадником освіти на Україні. Разом з тим, звістки, що містяться в цьому літопису під 1636 роком, допомагають правдиво висвітлювати вчинки Анни Алоїзи Острозької, ідеалізованої українським буржуазним істориком О. Левицьким, який допустив \53\ очевидне спотворення історичної дійсності 1. Користуючись творами про життя Острозької, складеними єзуїтами, та документами польського походження, О. Левицький змалював Острозьку як безвільну жертву єзуїтів, яка нібито від природи без сумніву була обдарована добрим серцем, але позбавлена будь-яких ознак самостійності характеру, підпала під вплив єзуїтів і перетворилася в жалюгідне знаряддя в їх руках 2. Одночасно О. Левицький розповідає про те, що Острозька цілком свідомо всю свою діяльність скеровувала на службу католицизму, а свої численні багатства повністю віддала єзуїтам, про що говориться в її духівниці 3; двір Острозької, незважаючи на її пустельницьке життя, утримувався в давнішній князівській розкоші 4. Нібито здатна до милосердя 5, Острозька жорстоко розправлялася з своїми підданими лише за те, що вони дотримувалися православ’я 6. По-об’єктивістському змальовуючи образ Острозької, О. Левицький, однак, не покладаючись на безсторонність єзуїтів-біографів Острозької 7, у своїй статті висловив таку тверезу думку: «Можна сміливо поручитися в тому, що якби хтось з православних письменників того часу склав на повчання потомкам життєпис Анни Алоїзи, то в ньому образ єзуїтської праведниці був би накреслений зовсім іншими фарбами. На жаль, — продовжує автор, — в південноруському письменстві XVII століття немає нічого подібного до такого твору» 8. Як бачимо, такий твір знайшовся. Це Острозький літописець.

Описані в Острозькому літописці трагічні події знайшли своє відображення також у тогочасному художньому творі під назвою «Лямент» 9. Цей віршований твір був написаний через два місяці після подій 10 невідомим автором, що позначив себе ініціалами M. H. Можливо, це був учитель, один з представників тодішньої українсько-руської освіти, який у передмові до твору зазначив, що він «з Ровного, з найубогшей школи» 11. Незважаючи на те, що автор говорить про католиків надто стримано, княжну Острозьку називає «поцтивою матроною» 12,



1 О. Левицкий, Анна Алоиза Острожская. — «Киевская старина», т. VII, 1883, ноябрь, стор. 329 — 373.

2 Там же, стор. 332,

3 Там же, стор. 362 — 365.

4 Там же, стор. 348.

6 Там же, стор. 350.

e Там же, стор. 357 — 358.

7 Там же, стор. 352.

8 Там же.

9 Див. П. Житецький, Острозька трагедія. — «Записки наукового товариства ім. Шевченка», т. 51, кн. 1, Львів, 1903, стор. 1 — 24.

10 Подія сталася 18 квітня. Автор у вступі зазначив, що твір стосується подій, «с пильнотою описаних року божого 1636, місяця іюня, дня 14» (там же, стор. 11).

11 Там же, стор. 13.

12 Там же, стор. 21.



намагається \54\ зберегти цілковиту безсторонність по відношенню до обох ворогуючих між собою партій та дивиться на всі людські вчинки з висоти загальнолюдської справедливості, він, одначе, дав досить яскравий і правдивий опис подій і вчинків єзуїтки Острозької. Розповівши про страту на плацу під час ярмарку приречених на смерть і про те, що інших віддано на поруки, поки шляхтичі таємно порадяться, якої кари їм завдати, автор відверто зазначає:


Больше убогих там єсть виноватий

І предше згинет, ніжлі богатий,

Хто зась ліпше пінязьми заложить,

Той ся не трвожить 1


Твори Острозький літописець і «Лямент» допомагають нам повністю відтворити справжнє обличчя єзуїтської фанатички Анни Алоїзи Острозької.

Автор Львівського літопису у звістці під 1637 роком описує приклад фанатичної ненависті польських магнатів до українського населення, яка виявилася в діях Фоми Замойського, коронного канцлера. Цей магнат ніколи не приховував своєї ворожнечі і ненависті до українського народу. Вже будучи смертельно хворим, він довідався про дії польської армії проти селянсько-козацьких повстанців під проводом Павлюка і висловив жаль, що «без єго волі важилися того: «Бо скоро я встану c тої хороби, я тоє поганство знесу, а єжелі умру, навіки їм ніхто нічого не вчинить». І так розгнівавшися, жеби пророчество єго сполнилося, умер» 2. Крім ненависті до українського народу, в наведених словах Замойського відбивається розуміння ним зростаючих сил українських повстанців та висловлюється сумнів у спроможності польської влади подолати український народ, що піднявся на повстання.

Автор Острозького літописця розповідає про українських магнатів, що з класових міркувань перейшли в католицтво. 1636 року князь Владислав Домінік Заславський, рід якого давно відступився від православ’я і українського народу, успадкувавши численні володіння князів Острозьких, рід яких вимер, негайно запровадив у Острозі унію 3, явно намагаючись вислужитися перед католицькою церквою і польсько-магнатським урядом. Своє ставлення до цієї події автор літопису виявив у оцінці вчинку одного священика: «Міщане міли надію на отца Стефана пречиського, хотіли при нім опертися, яко при мурі, же чоловік бул побожного житія, безженний і научений по-латині, по-гречеськи. А он наперед всіх приял унію» 4.



1 П. Житецький, вказ. праця, стор. 23.

2 Див. стор. 118.

3 Див. стор. 139.

4 Там же. \55\



Історична наука має в своєму розпорядженні небагато документальних матеріалів, що висвітлюють внутрішнє суспільне життя українського народу в період його формування та перших віків боротьби проти іноземних загарбників та феодальної експлуатації. До таких документів в першу чергу слід віднести українські літописи, автори яких не тільки фіксували події, але й відображали факти з буденного життя українського народу з його настроями, сподіваннями і ставленням до подій.

Обидва літописці приділяли багато уваги питанням політичного становища України і сусідніх з нею держав та міжнародним відносинам. За XIV і XV століття автор Львівського літопису описав лише дві найвидатніші події: під 1339 роком — загарбання польським королем Казимиром III міста Львова і під 1471 роком — перетворення польсько-литовським королем Казимиром IV Ягеллончиком Київського князівства у повіт Литви з призначенням старостою литовця Гаштольда. Літописець описав більш або менш докладно народні повстання на Україні проти польського панування в кінці XVI — першій половині XVII століття і довів свій літопис до завершення першого етапу визвольної війни українського народу 1648 — 1654 років, виклавши докладно пункти Зборівського договору, що, як відомо, надавав Україні автономію на дуже урізаній території трьох воєводств — Київського, Брацлавського і Чернігівського. В такий спосіб Львівському літопису було надано яскраво виражене політичне забарвлення. В центрі історичного життя України XIV — першої половини XVII століття автор літопису поставив боротьбу народних мас проти польського панування, за національне і релігійне визволення.

На сторінках обох літописів висвітлюються різні події з історії України XVI — першої половини XVII століття і визвольна боротьба українського народу проти іноземних загарбників та феодальних експлуататорів. Особливо ж для нас цінні ті сторінки літописів, де автори відбивають настрої певних верств українського населення та виявляють своє ставлення до подій.

Міжнародне становище України в XVI — першій половині XVII століття було надзвичайно складним. Тоді Україна входила в сферу боротьби, що велася між коаліцією держав на чолі з Туреччиною, з одного боку, і коаліцією європейських держав, серед яких не абияку роль відігравала Польща, — з другого. Справа ускладнювалася тим, що Польща — в той час одна з наймогутніших християнських держав середньої Європи, — крім боротьби проти турків і татар, вела також агресивні війни проти Росії, зазіхала на Молдавію і Прибалтику та здійснювала загарбницько-колоніальну політику по відношенню до України. В той же час нормальне життя польського суспільства порушувалося нескінченними міжусобицями та боротьбою серед шляхетсько-магнатських родин та їх угруповань. Тривале перебу\56\вання Польщі в такому напруженому стані позначилося на становищі держави в цілому, знесилювало її та знижувало боєздатність у боротьбі проти головного ворога європейських народів того часу — турецько-татарських орд.

Львівський літопис і Острозький літописець містять цінні звістки про намагання польських магнатів загарбати Російську державу 1, про війни Польщі у Прибалтиці 2 та про боротьбу за Прибалтику між Польщею і Росією 3, про намагання Польщі прибрати до своїх рук Молдавські землі 4 тощо. Особливо цінні відомості містять обидва літописи про напади на Україну татар і турків, про боротьбу проти них українських козаків та про політику магнатської Польщі в питаннях боротьби проти турецько-татарських агресорів і грабіжників.

Територія України, що перебувала під владою Польщі, зазнавала з півдня систематичних і спустошливих нападів турецьких і татарських загарбників, від яких польський уряд був неспроможний захистити підвладну йому територію. За час з 1498 до 1633 року обидва літописці під різними роками відмітили 29 нападів татар і турків на Україну. Важливо зазначити, що в описах цих нападів літописці звертали свою увагу на спустошливість і жорстоку розправу грабіжників над українським і російським населенням, нездатність польського уряду і шляхетської армії дати належну відсіч ворогам і захистити населення від грабунків та вбивств, на все зростаючу силу і здатність українських козаків захищати свою рідну землю від нападів та спустошень турецько-татарськими феодалами.

Автор Львівського літопису перші шість звісток, вписаних у літопис під 1498, 1500, 1501, 1518, 1524 і 1525 роками, присвятив виключно турецьким і татарським нападам 5.



1 Див. стор. 102, 112, 113, 126, 130, 131

2 Див. стор. 101, 127, 129.

3 Див. стор. 101, 127.

4 Див. стор. 102, 103, 104,112, 126, 130, 133.

5 Див. стор. 99, 100.



Не випадково в цьому літопису напад татар на Україну 1498 року зроблено першим записом. Це був перший і нечувано спустошливий напад турків і татар на Галичину. В Густинському літопису, у звістках, заснованих на творах М. Бельського, М. Кромера, О. Гваньїні, наведено відомості про напад ворогів у цьому році на Галицько-руські землі. Весною 1498 року Галичина зазнала нечувано спустошливого нападу татар і турків, яких направив на руські землі, що перебували під владою Польщі, молдавський господар Стефан III Великий, який мстився Польщі після невдалого походу в Молдавію польського короля Яна Ольбрахта. Турки і татари разом з волоськими військами, обминувши Львів, який витримав облогу, де вороги лише спалили передмістя, просунулися у глиб країни і розорили та спалили багато сіл і міст, \57\ в тому числі Перемишль, Радимно, Ярослав, Переворськ, Ланцут та ін. 1. За свідченнями джерел, татари тоді «людей же о сто тысячей в плен поведе, и распродав татаром и турком. И бе в то время видити полно руси и ляхов в Татарех, Греции, Фракии и Македонии, кроме сих, их же зде безчисленное множество в плененной стране лежаше побитых, такожде и по путех» 2. У липні того ж року «приидоша татаре и такожде без милости пакости сотвориша огнем и мечем на Подолю и Волыню..., попленивше землю і поведше безчисленное множество християн в плен» 3. У тому ж році пізньої осені через Молдавію на Поділля вторглися турки «тысячей семьдесят, иже начаше около Днестру, около Галича, Жидачева, Дорогобича, Самбора огнем и мечем поплениша» 4. Лише люта зима врятувала країну від остаточного розорення її ворогами, яких від морозу загинуло близько сорока тисяч; решту молдавський господар Стефан «поби для користей..., поведающе царю турецькому, яко ляхи постигоша и избиша их» 5. Польська армія, як показав хід подій, була зовсім нездатною вчинити загарбникам будь-який дійовий опір. Про стан польської армії говорить той факт, що хоч король Ян Ольбрахт звелів всій шляхті зібратися біля Сандомира для опору татарам, «они же собирахуся и собравшеся людей [тобто місцевих українських селян. — О. Б.] лупиша» 6. М. Бельський з властивою йому прямотою свідчить, що польські шляхтичі, незважаючи на наказ короля, свої війська «leniwo zbierali» і татари з великою здобиччю в цілості повернулися в Орду. Довідавшись про відхід татар, «naszy do domu sie też wrócili, gdy mało mniejszą niżli tatarowie szkodę, zwłaszcza w sendomierskiej ziemi, poczynili» 7, — з гіркотою заключає М. Бельський.

Траплялося, що боротьба Російської держави проти Польщі, яка загарбувала українські землі, мимоволі утруднювала становище на території України. Саме так трапилося 1518 року. Битва під Сокалем, про яку згадується під цим роком у Львівському літопису 8, за звістками «Хроніки» М. Бельського, пов’я.зана з такими обставинами. Московський князь Василій III Іванович, намагаючись відібрати від Польщі західноукраїнські землі, загарбані польськими і литовськими феодалами, вишукував різні засоби для здійснення своїх планів.



1 Полное собрание русских летописей, т. II, СПб., 1843, прибавление, стор. 361.

2 Там ж е.

3 Там же.

4 Там же.

5 Там же.

6 Там же.

7 «Наші теж додому повернулися, коли небагато менше ніж татари шкоди, особливо в Сандомирській землі, заподіяли» (М. Бельський, Хроніка, стор. 904).

8 Див. стор. 100.



З цією метою він дійшов згоди з перекопським ханом Магметом Гереєм, який на\58\правився з військом, що налічувало сорок тисяч чоловік, у польські володіння. В той же час з другого боку князь Василій з своїми військами мав вступити в руські землі, загарбані Литвою. Татари в липні місяці вступили в Поділля і Волинь, переправилися через Західний Буг і просувалися через Львівське, Бельзьке та Любельське воєводства. Польські і литовські війська зібралися в незначній кількості вже тоді, коли татари поверталися назад, захопивши багато полонених та велику кількість худоби. Невигідне співвідношення сил, бо польських і литовських військ нараховувалося всього близько п’яти тисяч чоловік, а татар було близько вісімдесяти тисяч, непогодженість серед командування польськими і литовськими військами та гарячність молодих воєначальників привели до жорстокої поразки польських і литовських військ. Литовський великий гетьман Костянтин Іванович Острозький, подільський воєвода Мартин Каменецький та коронний маршалок Станіслав Галицький, побачивши поразку польсько-литовських сил, виїхали з армії і заховалися в Сокальському з’амку 1.

Разом з сумними наслідками союзу московського князя з татарами для боротьби проти польських загарбників, у битві під Сокалем яскраво виявилася нездатність польських військ чинити дійовий опір татарській навалі. Однак вторгнення на Поділля в 1524 році дванадцяти тисяч турків, серед яких було чотири тисячі білгородських та інших татар, польські війська зустріли більш організовано, ніж у битві під Сокалем. Всі польські воєначальники мали щире бажання битися з ворогом, але, як зауважує М. Бельський, гетьман Микола Фірлей попереджував, щоб вони не були «barzo gorący», пригадуючи їм невдачу під Сокалем у 1518 році. Цього разу навала турків і татар була з успіхом відбита польськими військами 2.

Далі автор Львівського літопису відмічає напади татар на Україну під 1558, 1557, 1575, 1588, 1590, 1594, 1618, 1619, 1620, 1621 і 1633 роками 3. Переважна більшість звісток про ці напади надто лаконічна: «1558. Зимі татаре були на Подолю», «1567. Татаре були на Подолю» і т. д. Лише події 1619 та 1620 років автор літопису описав ширше, виявив своє ставлення до подій та відвів у боротьбі проти татар і турків відповідне місце українським козакам. Особливо яскраво це виявилося в опису битви під Цецорою. Восени 1620 року великий коронний гетьман Станіслав Жолкевський, маючи в своєму розпорядженні незначні сили, вирішив вступити в Молдавію і встряв у війну з Туреччиною, в якій зазнав жорстокої поразки у битві під Цецорою.



1 М. Бельський, Хроніка, стор. 1007 — 1009.

2 Там же, стор. 1027 — 1028.

3 Див. стор. 101, 102, 104, 105.



Це примусило польську армію панічно відступити, але, наздогнана за дві милі від Могилева на Дністрі, вона 7 жовтня (н. ст.) бу\59\ла розбита наголову турецько-татарськими військами. У цій битві Ст. Жолкевський загинув, а польний гетьман С. Конецьпольський і ряд інших визначних осіб, в тому числі і князь С. Корецький, потрапили до турків у полон. Автор Львівського літопису так пояснює причини цієї поразки: «Канцлера Жолковського у Волосіх забито і Корецького взято, бо без козаков войну точил, мовил так: «Не хочу я з Грицями воєвати, нехай ідуть до ролі, альбо свині пасти» 1. Автор літопису розцінив цей вислів як знущання над козаками і на полі рукопису написав: «Шидерство з козаков», тобто глузування, знущання. Не вдаючись в оцінку історичної відповідності наведеного висловлення про козаків, ми аж ніяк не можемо відмовити літописцеві в його палкому патріотизмі та в шануванні козацької гідності. В умовах, коли кількість козаків зростала і козацьке військо щоразу набувало все більшої сили і значення у боротьбі за інтереси українського народу, політичні міркування не дозволили Жолкевському запросити собі на допомогу значні сили козаків. Тому у битві під Цецорою брала участь лише дуже незначна кількість реєстрових козаків. Ця обставина безперечно відіграла серйозну роль у цецорській поразці, що й знайшло своє відображення в літопису.



1 Див. стор. 104.



Зазнавши поразки під Цецорою, польська армія потрапила в несподівано тяжке становище. Знесилена московським і молдавським походами, Польща, стоячи перед лицем грізного ворога, змушена була напружено готуватися до опору і скупчувала свої сили біля кордонів Молдавії. Сейм, що зібрався у Варшаві спеціально для обговорення питань майбутньої війни, одноголосно обрав начальником всіх польських воєнних сил досвідченого у військовій справі віленського воєводу, великого гетьмана Литовського князівства Яна Кароля Ходкевича. В армію виїхав королевич Владислав, який проїздом відвідав Львів і, пробувши тут кілька днів, з шеститисячним загоном війська вирушив далі. 26 вересня до Львова приїхав також польський король Сигізмунд III і очікував там закінчення походу. Разом з тим, польський уряд змушений був звернутися до українських козаків з пропозицією взяти участь у війні проти турків. Український народ розумів, що турки несуть поневолення в першу чергу Україні. Скликана в Сухій Діброві широка козацька рада, в якій брало участь також православне духовенство, схвалила рішення про негайний виступ на боротьбу проти турків. На чолі українських козаків став Петро Конашевич-Сагайдачний, який відзначався полководницьким мистецтвом і особистою хоробрістю. Українські козаки в кількості сорок тисяч чоловік на чолі з Сагайдачним у битві під Хотином відіграли вирішальну роль у поразці п’ятдесятитисячної турецької армії, після чого \60\ Туреччина змушена була підписати з Польщею так званий Хотинський мир 1621 року. Автор Львівського літопису відмічає успіх у цій битві українських козаків, а також визнання козацьких заслуг польським королем: «І так за помоччю божиєю а за стараннєм козацьким сталося, где видячи старання їх, сам признал їм рицерство, і отримали звитязтво великоє» 1.

Витримавши величезний натиск ворожих сил в укріпленому таборі під Хотином, Польща добилася почесного миру. Втрати польської армії і українських козаків були дуже великі. Під час облоги хотинських укріплень помер начальник польських військ Ян Кароль Ходкевич. Серед різних версій про смерть гетьмана українських козаків Петра Конашевича-Сагайдачного версія Львівського літопису про поранення його у битві під Хотином може бути найімовірнішою 2, оскільки цей документ складено в час найближчий до подій. Поранений отруєною стрілою під Хотином, Сагайдачний помер 10 квітня 1622 року в Києві. Після закінчення Хотинського походу польська армія, яку від неминучого розгрому врятували українські козаки, і яка понесла величезні втрати в людях, опинилася у винятково тяжкому становищі. Але понесені жертви допомогли розтрощити силу турецької могутності.

Слід зазначити, що похід турецького султана Османа II проти Польщі і поразка турецької армії під Хотином, що коштувала польській армії і українському козацтву величезних жертв і втрат, мала винятково важливе значення не лише для Польщі і України, але й для всього слов’янства. Справа в тому, що в першій чверті XVII століття Туреччина ще вважалася непереможною державою, яка чисельністю і організацією своїх військових сил і засобів боротьби перевищувала всі найбільші держави Європи, Азії і Африки. В Хотинській битві було одержано вирішальну перемогу над грізним до того часу ворогом прогресивної частини людства — мусульманською Туреччиною, яка відповідно до політики, заснованої на вченні корана, намагалась підкорити собі весь християнський і, в першу чергу, слов’янський світ. Щоправда, ця перемога ще не була остаточною, але вдала відсіч у цій битві наступальним діям Туреччини знаменувала собою послаблення могутності ісламської держави, яка, хоч і поволі, але явно почала йти до занепаду і відсуватися на політичній арені Європи на другорядне місце. Важливість цієї події дає підставу вважати, що літописець не випадково приділив їй — в порівнянні з іншими — так багато уваги.



1 Див. стор. 104.

2 Там же.



Автор Острозького літописця відмітив напади татар і турків на Україну під 1512, 1516, 1519, 1524, 1527, 1532, 1534, \61\ 1550, 1564, 1568, 1575, 1577, 1605, 1606, 1607, 1608, 1616 і 1618 роками 1. Якщо у Львівському літопису активні дії українських козаків проти татар і турків описані лише у битві під Хотином, то Острозький літописець приділяє цьому питанню значно більше уваги. Перша звістка про напад татар на Україну під 1512 роком у цьому літопису сформульована так: «Татар поражено под Вишневцем» 2. Такий енергійний вираз літописець вжив не випадково. Перекопський хан Менглі Герей, незважаючи на мирні відносини з Польщею, весною 1512 року вторгнувся в руські землі, що перебували під владою Польщі, і з загоном у двадцять п’ять тисяч чоловік розташувався між Буськом і Олеськом. Звідси татари розбрелися у всіх напрямках, нещадно грабували та розоряли міста і села, а населення забирали в полон. Польські війська під командуванням М. Каменецького і литовські на чолі з К. Острозьким своїми вдалими діями розгромили татар під Вишневцем, які зосередили тут усе награбоване майно і полонених, збираючись повертатися назад. Переможці звільнили з полону близько п’ятнадцяти тисяч жителів, відібрали награбоване майно, а також забрали близько десяти тисяч коней, що належали татарам 3. Немає сумніву в тому, що автор літопису надавав великого значення у цій перемозі війську під командуванням Костянтина Івановича Острозького, яке складалося переважно з українців, що у XVII столітті нарівні з литовцями та білорусами загалом називалися литовцями.

Ще більшої уваги заслуговує звістка про напад на Україну татар, яка вміщена в Острозькому літописцю під 1516 роком 4. У цьому році відбулися найспустошливіші напади кримських татар на Поділля і Волинь. За свідченням джерел була зовсім розорена територія на сорок миль удовж і стільки ж вшир, над населенням чинилися неймовірні насильства і грабунки, було забрано в полон понад п’ятдесят тисяч чоловік 5.



1 Див. стор. 125, 126, 127, 128, 129, 130, 131, 133, 134.

2 Див. стор. 125.

3 М. Бельський, Хроніка, стор. 963 — 966.

4 Див. стор. 125.

5 М. Бельський, Хроніка, стор. 989; Полное собрание русских летописей, т. II, стор. 367.



Польський уряд, який віз тоді агресивну війну проти Російської держави, був неспроможний дати татарам належну відсіч. На боротьбу проти них саме життя висунуло нову суспільну силу. Саме з цим нашестям татар пов’язується початок дій українських козаків. На запитання польського короля Сигізмунда І до Менглі Герея, чому, перебуваючи в мирних відносинах з Польщею, він дозволив своїм людям розоряти польські землі, хан відповів, що це зроблено без його відому людьми, яких він не може утримати в покорі. Бажаючи помститися за таке глузливе \62\ до нього ставлення, польський король у 1517 році послав на Україну Предслава Лянцкоронського «собирати люду и такожде татаром пакостити» 1. Перший похід козаків під Білгород та перші бої з татарами і турками під Очаковом біля Овідієвого озера були вдалими. Згодом кількість козаків збільшувалася, а походи їх проти татар і турків щоразу множилися. Польський хроніст М. Бельський вважає цей похід козаків проти татар і турків початком існування українського козацтва 2.

Автор Острозького літописця з особливою ретельністю вписував у свій твір звістки про боротьбу з татарами і турками, в якій значну роль відігравало військо, що складалося з українського населення. Серед різних звісток під 1527 роком читаємо: «Того же року князь Костантин у Ольшаниці татар побил» 3. На початку 1527 року двадцять шість тисяч татар напали на литовські володіння. Користуючись тим, що ріки і озера позамерзали, вони дійшли аж до Пінська, розорили Белзьку і Любельську землі, вогнем і мечем руйнуючи і знищуючи все на своєму шляху. Лише князь Костянтин Острозький із своїм загоном переслідував татар і наздогнав їх біля Канева, де вони, повертаючись назад з полоном, зупинилися на ночівлю. Напавши на світанку на татарський табір біля Ольшаниці, Острозький розгромив грабіжників наголову, визволив з полону сорок тисяч в’язнів і спіймав сімсот татар, з якими прибув до Кракова, де його зустріли з пошаною і вдячністю 4.

Як і у Львівському літопису, звістки про напад татар і турків на Україну в Острозькому літописцю теж мають переважно лаконічний характер. Ми не ставимо перед собою завдання проаналізувати всі ці звістки і зупиняємося лише на деяких з них.

У зв’язку з оглядом звісток про боротьбу українських козаків проти татар і турків слід відмітити, що увагу обох авторів літописів не привернула особа князя Дмитра Вишневецького, якого дворянсько-буржуазна історіографія оточила ореолом слави як борця проти турецько-татарських грабіжників і захисника інтересів українського народу, ототожнюючи особу Вишневецького з героєм українських народних дум та історичних пісень Байдою. Автор Львівського літопису взагалі не згадує про діяльність і загибель Вишневецького, а автор Острозького літописця під 1563 роком цю подію відмітив короткою, наче мимохіть кинутою фразою: «Того же року і Вишневецького в Константинополю на гак скинено» 5.



1 Полное собрание русских летописей, т. II, стор. 368.

2 М. Бельський, Хроніка, стор. 991.

3 Див. стор. 126.

4 М. Бельський, Хроніка, стор. 1040.

5 Див. стор. 127.



Таке, так би мовити, \63\ зневажливе ставлення обох літописців до загибелі Вишневецького, мабуть, не випадкове. Вони краще пізніших дворянсько-буржуазних істориків розуміли суть подій, що тоді відбувалися. Немає сумніву в тому, що Д. Вишневецький був хоробрим воякою, але з загарбницькими і авантюристичними замашками. Про це свідчать його часті переходи на службу від одного правителя до іншого. Розпочав свою кар’єру Вишневецький як підданий великого литовського князя Сигізмунда Августа, за якого він з 1551 року стаз черкаським і канівським старостою 1. Та влітку 1553 року Вишневецький залишив Литву і перейшов у Стамбул до турецького султана Сулеймана II, де був прийнятий на службу і обдарований, а через півроку повернувся в Литву і знову одержав Черкаське та Канівське староства 2. Магнат Д. Вишневецький, намагаючись закріпити за собою Запоріжжя, загравав з Сигізмундом Августом і чинив напади на кримських татар. Зазнавши невдачі в своїх намірах, він у 1557 році вирішив перейти на службу до російського царя Івана IV Грозного, який прийняв Вишневецького на службу і щедро обдарував 3. Та недовго служив Вишневецький російському цареві, незважаючи на обіцянку служити йому «правдою і до самої смерті». У вересні 1561 року Вишневецький втік з Росії і повернувся в Литву 4. Одержавши згоду польського короля Сигізмунда II Августа на повернення на Україну, Д. Вишневецький оселився на деякий час у Черкасах, де старостою був його двоюрідний брат М. Вишневецький. Повернення Д. Вишневецького з Росії в Литву без сумніву було зв’язано з намірами цього магната здійснити свої загарбницькі плани, про що й свідчать всі його дальші вчинки.

Магнат Д. Вишневецький став жертвою своїх загарбницьких і честолюбивих підступів та польських інтриг у відношенні до Молдавії. Польські і литовські феодали весь час зазіхали на багаті і родючі землі Молдавії. Скориставшись міжусобною боротьбою серед молдавських бояр за оволодіння господарським престолом, яка настала після вбивства 1552 року останнього господаря з роду Драгошичів, Стефана VI Рареша 5, польські і литовські феодали вирішили прибрати до своїх рук Молдавію.



1 В. А. Голобуцкий, Запорожское казачество, К., 1957, стор. 71.

2 Там же, стор. 72 — 73.

3 Там же, стор. 80.

4 Там же, стор. 82 — 83; С. М. Cоловьев, История России c древнейших времен, кн. III (тома 5 — 6), М., 1960, стор. 576 — 577.

5 С. Н. Палаузов, Румынские господарства Валахия м Молдавия, СПб., 1859, стор. 84.



Серадзький воєвода А. Ласький спочатку сприяв самозванцеві деспоту Якову Василакі Геракліду в захопленні молдавського господарства, а потім виступив проти нього разом \64\ з Д. Вишневецьким 1. Цей ватажок козаків, знаючи, що Польща зайнята війною з Російською державою, міг вільно орудувати своїми силами на південному сході України і вирішив виступити претендентом на молдавське господарство. В процесі боротьби Ласький встиг замиритися з деспотом, обложеним в Сучаві 2. Вишневецький, однак, вирішив добиватися здійснення своїх намірів. З цією метою він направив до обложеного господаря свого парламентера польського офіцера Яна П’ясецького, колишнього намісника Ласького в Хотині, який перейшов на бік Вишневецького, з пропозицією відмовитися від Молдавії на користь гетьмана українських козаків. Деспот цю пропозицію відхилив і вирішив боронитися до краю 3. Тим часом обурені бояри, вважаючи, що деспот, який був ставлеником Польщі, доживає останні дні, обрали нового господаря Стефана Томшу, що теж перебував у змові проти деспота. В такий спосіб виявилося, що новообраний господар мав двох супротивників — обложеного деспота і козацького гетьмана. Причому, другий — Дмитро Вишневецький, був значно небезпечніший за першого. Томша вдався до хитрості, яку Вишневецький не розгадав і попав у пастку. Новоявлений господар послав до Вишневецького обраних бояр і звелів переказати, що він, Томша, прийняв на себе обов’язки молдавського господаря тимчасово, і що всі бояри і народ бажають мати своїм господарем хороброго гетьмана українських козаків. Вишневецький повірив посольству і, нічого не підозрюючи, взяв з собою лише близько чотирьох тисяч козаків і перейшов з ними через ріку Прут. У цей же самий час Томша переправив через ріку Серет всі наявні у нього військові сили і поспішав назустріч Вишневецькому, щоб покінчити з цим претендентом на молдавське господарство. Вишневецький занадто пізно побачив свою помилку. Одчайдушна хоробрість козаків не могла врятувати їх у жорстокій битві з переважаючими силами ворогів. Вишневецький і П’ясецький були схоплені. Томша, щоб заслужити довір’я і милість турецького султана, відправив їх у Константинополь, де вони були страчені 4.



1 С. Н. Палаузов, вказ. праця, стор. 93.

2 Там же, стор. 95.

3 Там же.

4 С. Н. Палаузов, вказ. праця, стор. 95 — 96; М. Бельcкий, Хроніка, стор. 1148 — 1149.



Як бачимо, у всьому житті і загибелі Д. Вишневецького не було нічого героїчного, і ніяких особливих заслуг перед українським народом, як і перед українським козацтвом у нього не було. Шляхетські апологети магнатства та українські буржуазно-націоналістичні історики значно пізніше вигадували легенди про подвиги Вишневецького та оточили його ореолом борця \65\ проти жорстокого турецько-мусульманського варварства 1. Вони ж намагалися ототожнити його з Байдою — героєм відомої української народної пісні, який, нехтуючи життям, іде на смерть в ім’я боротьби проти бусурманських грабіжників і загарбників. Тим часом, є підстави вважати, що пісня про Байду значно ранішого походження і Д. Вишневецький з її героєм нічого спільного мати не міг 2.

Коли б у діяльності Д. Вишневецького справді було щось героїчне, то воно, безумовно, знайшло б відображення у творах сучасників, в тому числі і у Львівському літопису та Острозькому літописцю. Але, як ми бачимо, автор першого літопису зовсім обминув особу Д. Вишневецького, а другий згадав про його страту, як про рядову подію. Відсутність свідоцтва у Львівському літопису і Острозькому літописцю про подвиги Д. Вишневецького, як у літописних документах, що за часом написання стоять найближче до подій, становить одну з підстав для остаточного розвінчання його як захисника українського народу.

Не випадково увагу автора Острозького літописця привернули події 1575 року, у звістках під яким читаємо: «Того же року Богдан Ружинський c козаки низовими, впадши за Перекоп, барзо великії шкоди починил» 3. Справа в тому, що після втечі 17 червня 1574 року польського короля Генріха Валуа у Францію, Польща переживала один з найтяжчих періодів безкоролів’я. Цим скористалися татари, які в кількості вісімдесяти тисяч вторглися 8 вересня 1575 року на Поділля, розтеклися вглиб країни і вчинили жахливі спустошення. Вони спалили велику кількість міст і сіл, убили багато дітей і стариків, забрали в полон п’ятдесят п’ять тисяч жителів, захопили сто п’ятдесят тисяч коней і незліченну кількість різної худоби та іншого майна й цінностей 4. У всій Польщі настала нечувана паніка, населення тікало на захід, дехто дістався аж до Кракова. Польські воєводи виявилися неспроможними вчинити татарам дійовий опір. Лише українські козаки на чолі з Богданом Ружинським вторглися за Перекоп і, нікого не милуючи, помстилися татарам за вчинені на Україні збитки. Та, як зауважує М. Бельський, це ні в якій мірі не відповідало шкоді, заподіяній татарами в руських землях 5.



1 Д. Эварницкий, История запорожских козаков, т. I, СПб., 1892, стор. 83 — 86; Н. И. Костомаров, Собрание сочинений, кн. 8, т. 21, СПб., 1906, стор. 729 — 731; М. Грушевський, Байда-Вишневецький в поезії і історії. — «Записки українського наукового товариства в Києві», кн. III, Київ, 1908, стор. 108 — 139; його ж, Історія України-Русі, т. VII, Київ — Львів, 1909, стор. 126.

2 Українська радянська енциклопедія, т. 2, К., 1960, стор. 403.

3 Див. стор. 129.

4 М. Бельський, Хроніка, стор. 1366.

5 Там же, стор. 1367.



Про особливо активні дії українських козаків проти турків \66\ і татар розповідається в Острозькому літописцю під 1609 роком. На варшавському сеймі, який відбувався в тому році, турецький і татарський посли скаржилися на козаків, що вони «пред тим Перекоп збурили і замок з містом спалили і шкоди великії починили, і старосту перекопського взявши, кролю дали, а назад ідучи, і Очаков збурили» 1.

Дані про напади татар і турків на Україну, що містяться у Львівському літопису і Острозькому літописцю, показують, що ці напади в XVI і першій половині XVII століть були найбільш нестерпним лихом, яке зносив український народ. Наші літописці це добре розуміли, чому вони і записували в свої літописи досить ретельно всі відомі їм випадки нападів татар і турків на територію України. Серед цих звісток є відомості про облогу татарами Меджибожа в 1564 році 2, про напад татар на Україну восени 1588 року 3, про спустошення татарами Вінниці, Гайсина, і Шаргорода 1607 року 4, про напад татар на Остропіль 1618 року 5 та інші, про які відомостей в інших джерелах не знаходимо.

Взагалі, слід відзначити, що за кількістю і достовірністю звісток про напади татар і турків на Україну Львівський літопис і Острозький літописець, як документи, що складалися невдовзі після подій, мають значення першорядного джерела для висвітлення цього питання. Літописи переконливо доводять, що магнатська Польща була нездатна захистити підвладну їй територію України, як і прилеглу до неї територію Польщі та Литви, від турецько-татарської агресії. Лише возз’єднання України з Росією забезпечило злам у співвідношенні сил між Україною і Кримом. Спільні зусилля російського і українського народів, скеровані на боротьбу проти турецько-татарських грабіжників, привели до цілковитого розгрому татарських орд і остаточної ліквідації осиного гнізда міжнародного піратства, яким була Кримська орда.

Звістки обох літописів про події в Росії та про взаємовідносини між Польщею і Росією цінні для вивчення зв’язків між українським населенням, що перебувало під владою Польщі, і російським народом. Ці звістки свідчать про глибокий інтерес братнього українського народу до історичних подій в Росії, яка йшла по шляху утворення сильної держави з централізованою владою, що намагалася ліквідувати феодальну анархію.

Автор Львівського літопису під 1556 роком вмістив коротку звістку: «Ляхове до Інфлянт шли на войну» 6.



1 Див. стор. 132.

2 Див. стор. 127.

3 Див. стор. 102.

4 Див. стор. 131.

5 Див. стор. 134.

6 Див. стор. 101.



Щоб зрозуміти, чому саме літописець відмітив у своєму творі цю подію, слід по\67\знайомитися з політичними обставинами, які існували на той час у питаннях, зв’язаних з Прибалтикою. Між Польщею і Литвою, з одного боку, і Росією — з другого, точилося тривале суперництво за Лівонію. Саме через Лівонію російський уряд добивався виходу в Балтійське море для зближення з Західною Європою, що необхідно було для дальшого розвитку продуктивних сил Російської держави. Разом з тим, Лівонія в руках Росії стала б ключем для оволодіння руськими землями, що підпали під владу Литовського князівства. Польський король Сигізмунд II Август скористався з того, що меченосці ув’язнили ризького архієпіскопа, який був братом короля, і убили королівського посла Каспара Лонцького 1, і вирушив у Лівонію з стотисячною армією. Налякані меченосці смирилися і уклали з Польщею оборонний і наступальний союз 2. Російський цар Іван IV Васильович Грозний, занепокоєний успіхами польського короля, розпочав війну з меченосцями, захопив Дерпт і Нарву — найважливіший порт на Балтійському морі 3, і в 1559 році вступив у Курляндію. Не маючи змоги відстояти себе від зазіхань сусідів, тому що крім Росії у війну з Лівонією вступили Швеція і Данія, великий магістр лівонський ордена меченосців Готгард Кеттлер і ризький єпіскоп звернулися за допомогою до Польщі. 1561 року у Вільні був підписаний акт про приєднання Лівонії до Польщі і Литви, за яким орден рицарів-меченосців скасовувався, а великий магістр ордена Кеттлер, відмовившись від чернецької обітниці, одержував Курляндію у вічне спадкове володіння по чоловічій лінії як світський васал Польщі. При цьому лівонцям була обіцяна свобода протестантського віросповідання та їхні давнішні права 4. Такий стан боротьби між Росією і Польщею за Лівонію і привернув увагу нашого літописця.



1 М. Бельський, Хроніка, стор. 1131.

2 История Польши, т. 1, изд. 2, М., 1956, стор. 186.

3 Там же.

4 История Польши, т. І, стор. 187; Г. Шмитт, История польского народа, т. II, стор. 66.



Під 1605 роком автор Львівського літопису подав надзвичайно яскраву характеристику становища, в якому опинилися польські інтервенти в окупованій ними Москві: «Того ж року цар московський ся явил і ве Львові бул. Мнішко, воєвода руський, дочку за него дал і до Москви єго провадил на паньство і осадил єго бул. Єднак же ляхи хотіли верх мати над Москвою, почали їх зневажати. Москва, видівши, що зле, ізмінила царя, убили, і людей много, а других в неволю побрано, і Мнішко сиділ. І c того ся война почала в Москві і точилася много. Потім през присягу поддалась була столиця гетьманові Жолкувському. Потом знову облегла їх була Москва і так їх трапили, же не мали що їсти, а ні пити. Же до того пришло було, же не только псов, альбо коток, альбо щуров, але і людей їли, спячих різали, а моч \68\ свою пили» 1. Як бачимо, автор Львівського літопису з неприхованим презирством і ненавистю говорить про польських загарбників, які вдерлися в столицю братнього російського народу.

Під цим роком літописець зібрав звістки, що стосуються неодноразових спроб польських феодалів підпорядкувати собі Російську державу. Політична обстановка, що склалася в Російській державі і в стані польських інтервентів у 1604 — 1612 роках, була надзвичайно напружена. Один з претендентів на московський престол Лжедмитрій І (1605 — 1606) був забитий прибічниками Василія Шуйського 2. Така ж доля спіткала і Лжедмитрія II (1607 — 1610), прозваного «Тушинським злодієм», якого забив один з його прихильників 3. Польський коронний гетьман Станіслав Жолкевський, прибічник планів підкорення Російської держави Польщі, вороже ставився до здійснення цього задуму за допомогою лжедмитріїв, але енергійно підтримував кандидатуру королевича Владислава на московський престол. Скориставшись з розбрату, що точився серед бояр і вищої російської знаті, Жолкевський схилив деяких з них на присягу Владиславу. В серпні 1610 року на підступах до Москви Жолкевський привів до присяги Владиславу бояр і московських жителів 4. Вночі з 20 на 21 вересня поляки вступили в Москву 5. Відчуваючи нестійкість становища і знаючи про інтриги польського короля Сигізмунда III, який намагався сам сісти на московський престол, що неминуче викликало б заколот серед всього російського народу, Жолкевський в кінці жовтня залишив Москву, не бажаючи затьмарювати своїх військових успіхів і втрачати свій престиж в очах московського населення, яке він зумів привернути до себе 6. Могутня хвиля народного руху змела польсько-шляхетських інтервентів з російської землі. Частина поляків, що засіла в Кремлі, доведена тривалою облогою і голодом до скрути, капітулювала 7. Остаточно Москва була звільнена від інтервентів 26 жовтня 1612 року і плани польських магнатів підкорити собі Російську державу назавжди було поламано 8. Автор Львівського літопису добре розумів суть цих подій і відверто виявив своє цілком негативне ставлення до польських інтервентів.



1 Див. стор. 102 — 103.

2 С. М. Cоловьев, История России c древнейших времен, кн. IV (тома 7 — 8), стор. 455.

3 Там же, стор. 619.

4 Там же, стор. 584.

5 Там же, стор. 592.

6 Там же, стор. 593.

7 Там же, стор. 686 — 687.

8 Там же, стор. 687; История Москвы, т. I, М., 1952, стор. 356; К. Маркс, Хронологические выписки. — Архив Маркса и Энгельса, т. VIII, М., 1946, стор. 167 — 173. \69\



Торкаючись війни Росії проти шляхетської Польщі 1632 — 1634 років, автор Львівського літопису дає дуже цінну за своєю об’єктивністю характеристику становища російської армії під Смоленськом. У звістках під 1634 роком він свідчить, що «Шагін [Шеїн], гетьман московський, з войськом великим окопался у острожку противко короля, которий бул барзо оборонний, с которого ся боронил, же не могли їм що чинити», але Шеїн, почувши, що до поляків прибули підкріплення на чолі з королем, «перестрашившися і мусил ся поддати» 1. Операціями проти польської армії тоді керував російський воєвода М. Шеїн. Близько десяти місяців польські війська були обложені в Смоленську. Змучені голодом та стомлені до знесилення, вони вже були готові капітулювати. Та прибуття під Смоленськ свіжих польських сил докорінно змінило обстановку. Владислав відбив війська Шеїна від Смоленська та примусив їх окопатися, внаслідок чого російська армія з облягаючої перетворилася в обложену. Будучи відірваними від баз постачання, російські війська опинилися в надзвичайно скрутному становищі. Шеїн змушений був капітулювати, але виговорив право вивести свої війська в кількості близько десяти тисяч недоторканими. Російський цар Михаїл Федорович стратив Шеїна, звинувативши його в зраді 2. Автор Львівського літопису справедливо вважав, що російський цар, який на Шеїна «велике уфанє [надію] міл», але після капітуляції російської армії «мусил юж і сам склонитися до примир’я і учинил примир’я», просто «сам ся на Шагіну помстил (підкреслено мною. — О. Б.), которого із єго народом вигубил» 3. Правильне розуміння літописцем подій Смоленської війни свідчить про його хорошу обізнаність у військовій і політичній обстановці, що створилась було тоді для Росії. За тих обставин рішення Шеїна про капітуляцію не відіграло вирішальної ролі в подіях, що привели до Поляновського миру 1634 року.

Автор Острозького літописця порівняно більше приділив уваги подіям в Росії і взаємовідносинам між Польщею та Росією. Цікаво, що перший запис у літопису під 1500 роком присвячено успішним діям Російської держави проти Польщі: «Москва Сівер землю взяла, Путивль, Дорогобуже, Торопець і іншії міста» 4. Під 1509 роком подана звістка про те, що «князь великий московський міста зацного і славного Пскова обітницями достал і звон великий, котрим на ґвалт звонено, до Москви отпровадил» 5,



1 Див. стор. 112 — 113.

2 С. М. Соловьев, История России c древнейших времен, кн V (тома 9-10), М., 1961, стор. 164 — 173.

3 Див. стор. 113.

4 Див. стор. 125.

5 Там же.



що в тодішніх умовах мало дуже важливе значення, оскільки було покінчено з незалежністю Пскова і здійснювалося \70\ зміцнення в цьому пункті Російської держави. Літописець саме тому і вважав за потрібне внести звістку про цю подію у свій твір. Під 1514 роком коротко записано: «Поддался Смоленеск Москві» 1. Ця подія звязана з переходом М. Глинського з Литви на бік Російської держави і наступною його спробою втекти назад в Литву. Відомо, що один з могутніх литовських бояр руського князівського походження Михайло Глинський, не примирившись із зазіханнями польської шляхти на необмежене панування в Литовському князівстві, повстав проти польського короля і великого литовського князя Сигізмунда I, маючи намір відторгнути від. Речі Посполитої споконвічні руські землі. З цією метою він вступив у контакт з московським князем Василієм III Івановичем, який прагнув повернути в склад Російської держави руські землі, захоплені Литвою, і в першу чергу Смоленськ, що був ключем для оволодіння Білою Руссю. В результаті тривалої війни, що незабаром розпочалася, і двократних невдалих штурмів укріпленого міста, Смоленськ, нарешті, в 1514 році був взятий російськими військами. З населенням міста, що дуже потерпіло під час штурму, і з захисниками, що капітулювали, Василій III повівся дуже гуманно, дозволив їм обрати собі російське або литовське підданство і обдарував грішми: ті, що прийняли російське підданство, одержали по два карбованці, а ті, що залишилися в литовському підданстві — по одному карбованцю. Свою лють, викликану втратою Смоленська, Сигізмунд І зігнав на своєму смоленському наміснику Сологубі, який після капітуляції міста повернувся до короля. Сологуба було звинувачено в зраді, над ним вчинили судову розправу, засудили до страти і відтяли голову 2. Польща не змогла відновити попереднього становища, незважаючи на значні успіхи польського війська в битві під Оршею, що відбулася через місяць після падіння Смоленська. Поразка російського війська під Оршею була наслідком зради головного начальника російських військ М. Глинського, який у вирішальний момент залишив свій пост і втік до польського короля. На шляху до Мінська, де в той час перебував Сигізмунд I, Глинського було спіймано і повернено в Дорогобуж, де в той час перебував Василій III по дорозі в Москву. Звідти Глинського відправили в Москву, де його довгий час тримали в ув’язненні 3. Однак, незважаючи на невдачу для російської армії під Оршею, все ж таки Смоленськ залишився за Росією. Втрата Польщею Смоленська була дуже важливою подією у взаємовідносинах між Польщею та Росією, яку літописець не міг обминути і вписав її у свій твір.



1 Див. стор. 125.

2 П. Д. Бpянцев, История Литовского государства c древнейших времен, Вильна, 1889, стор. 322; С. M. Cоловьев, История России c древнейших времен, кн. III (тома 5 — 6), стор. 244.

3 П. Д. Бpянцев, вказ. праця, стор. 323. \71\



Очевидно, події в Росії дуже цікавили автора Острозького літописця, тому він і відмітив під 1521 роком, що «Махмет, перекопський цар, взял Казань под Василієм, князем московським, і в Москві [тобто в Російській (Московській) державі. — О. Б.] больш 300000 в’язнів набрал» 1. Слід зазначити, що в цей час у зв’язку з війною, яку московський князь Василій III Іванович вів у Польщі, створилися сприятливі умови для наступу на руські землі турецьких військ і орд кримських татар. Правда, ні Казані — центру Казанського ханства, що в ту пору перебувало в тимчасовій васальній залежності у Російської держави, — ні Москви, до якої кримські татари було підійшли, вони не взяли. Але наслідки нашестя татар були жахливі. Така подія в Російській державі, цілком природно, привернула увагу літописця. Автор Острозького літописця не міг обминути такої події, як смерть у 1533 році Василія III Івановича, після якого залишився його трирічний син Іван 2, що потрапив під опіку трьох наближених до князя осіб: Михайла Юр’єва, Михайла Глинського, Івана Шигоні-Поджогина та матері Олени Глинської, що стала правительницею Російської держави. Якщо при Василії III зміцнювалися нові форми державного життя, що будувалися на засадах централізації і зміцнення верховної влади, то правління Олени характеризувалося пожвавленням боротьби між окремими угрупуваннями бояр за вплив на хід державних справ і зміцнення своєї влади 3. Автор літопису, який позитивно ставився до зміцнення централізованої державної влади, відмітив у своєму творі смерть великого московського князя, що боровся за зміцнення центральної влади в Російській державі.

Далі літописець відмічає взяття російськими військами Нарева 1558 року, Полоцька 1563 року, поразку російських військ під Невелем 1563 року, продовження боротьби між Польщею і Росією та зв’язані з нею події під Радошковичами, Улою та Вітебськом 1568 року 4.

Цікавлять також автора літопису події на далекій східній окраїні Російської держави. Описуючи під 1570 роком успішну мирну місію польського посла Андрія Тарановського до турецького султана, літописець передає спостереження королівського посланця в турецькому таборі, де він перебував, вказуючи на успіхи російських військ: «Там под Астороханєм, которого замку Волга ріка обишла в коло, борзо много турков і татар Москва побила, а другії з голоду поздихали» 5.



1 Див. стор. 125.

2 Див. стор. 126.

3 С. М. Cоловьев, История России c древнейших времен, кн. III, (тома 5 — 6), стор. 395 — 397.

4 Див. стор. 127.

5 Див. стор. 128.



Під 1571 роком літописець занотовує звістку про найзгубніше нашестя татар на Моск\72\ву, під час якого все місто, за винятком Кремля, було спалено 1, коли загинуло понад 800 000 російського населення і війська та було забрано в полон понад 150000 чоловік 2. Під 1577 роком відмічено поразку російського війська під фортецею Кесь 3, що трапилась під час походу Івана IV в Лівонію, коли польський король Стефан Баторій, оволодівши Данцігом, оголосив війну Росії. Кесь була віддана полякам лівонцями, які на чолі з своїм королем Магнусом перейшли на бік Польщі 4. Літописець під 1579 роком вмістив звістку про облогу і взяття Баторієм Полоцька 5, що було дуже дошкульною для Росії втратою, бо з падінням цього міста для поляків відкривалася дорога в Лівонію і Литву, Зважаючи на важливість цього факту в боротьбі між Польщею і Росією, автор і вніс його у свій твір.

В порівнянні з Львівським літописом автор Острозького літописця дуже стримано описує події, зв’язані з польською інтервенцією в Російську державу в 1604 — 1612 роках. У звістці під 1605 роком читаємо: «Того же рока за кроля Жигмонта поляци до Москви князя Дмитра Івановича на царство отпровадили і Москву поразили, котрий в Польщі невідоме кілько літ мешкал, чернцем будучи» 6. Під 1606 роком він подав звістку про Лжедмитрія II у досить лояльній формі: «Знову озвался Дмитр, цар московський, которий маючи гетьманом князя Романа Ружинського, землю Сіверную опановал і Шуйському великії войська поразил, і татаров перекопських до кілька на сту тисяч у Москві побил і под столицею обозом ся положил» 7. Трохи в іншій редакції він повторив цю звістку під 1607 роком, додавши, що «знову Дмитрія на Москву поляци провадили» 8. З викладу цих звісток випливає, що автор Острозького літописця начебто не розрізняв Лжедмитрія I від Лжедмитрія II і, очевидно, вважав їх за одну особу у цілковитому узгодженні з офіційною польською версією в цьому питанні.



1 Див. стор. 128.

2 С. М. Соловьев, История России c древнейших времен, кн. III (тома 5 — 6), стор. 607; М. Бельський, Хроніка, стор 1209 — 1210.

3 Див. стор. 129.

4 С. М. Соловьев, История России c древнейших времен, кн. III (тома 5 — 6), стор. 646.

5 Там же.

6 Див. стор. 130 — 131.

7 Див. стор. 131.

8 Там же.



Події 1604 — 1612 років мали дуже важливе значення як для Польщі, в складі якої перебувала основна частина території України, так і для Російської держави. Ці події, природно, не могли не цікавити авторів Львівського літопису і Острозького літописця, як осіб руської народності, тому вони і вписали звістки про них у свої твори. Але ставлення до подій, що відбувалися в ці роки, у літописців різне. Автор Львівського літопису дав чітку \73\ оцінку діям польських інтервентів, з гнівом і презирством охарактеризувавши те становище, в якому опинилися загарбники в обложеній російською народною армією Москві. Автор Острозького літописця не виявив чітко свого ставлення до польської інтервенції в Російську державу, хоч віч був сучасником подій, або описував їх незабаром після того, як вони відбувалися. Більше того, він, мабуть, не зміг зовсім звільнитися від впливів польського оточення. Працюючи над звістками за ці роки, літописець продовжував вживати звороти, властиві для нього в першій частині літопису, коли він перебував під впливом «Хроніки» М. Бельського. Наприклад, у звістці під 1608 роком він писав, що «князь московський наших [підкреслено мною. — О. Б.] за посланням короля єго милості пана Мнішка і іних повипускал» 1. І взагалі, звістки про інтервенцію в Російську державу цей літописець подав у досить лагідних по відношенню до поляків тонах. Однак, судячи по змісту Острозького літописця в цілому, це не заважало його авторові бути на боці свого українського народу і сміливо засуджувати неподобства, які чинила польська шляхта по відношенню до православного українського, білоруського і російського трудящого населення, що перебувало під владою та визиском магнатсько-шляхетської Польщі і католицької церкви.

Обидва літописці цікавилися подіями, зв’язаними з Молдавією, з якою український народ прагнув підтримувати добросусідські відносини. Польські феодали уперто намагалися прибрати Молдавію і Волощину до своїх рук. Замість того, щоб дійти з Молдавією згоди і разом боротися проти спільного ворога — турецько-татарських загарбників, польський уряд намагався порядкувати в Молдавії за допомогою своїх ставлеників, яких він просував на посаду молдавських господарів.

Посягання Польщі на Молдавію завжди завдавало великої шкоди українському народові, бо географічне положення України перетворювало її в плацдарм боротьби між Польщею і Молдавією. Вище вже говорилося про спустошливий напад на Україну турків і татар у 1498 році, яких сюди направив молдавський господар Стефан III Великий, що мстився польському королю Яну Ольбрахту за напад на Молдавію 2. Яскравим прикладом втручання Польщі у внутрішні справи Молдавії є події- про які автор Львівського літопису під 1562 роком коротко записав: «Домшу, господаря волоського, стято» 3. Подію, що передувала цьому факту, автор Острозького літописця відмітив під 1563 роком: «Того же року деспот стят» 4.



1 Див. стор. 132.

2 Див. стор. 56 — 57.

3 Див. стор. 101 та 63 — 64; страта Томші відбулася в 1564 році.

4 Див. стор. 127.



На цей раз Польща намагалася прибрати Молдавію до своїх рук за допомогою \74\ самозванця Якова Василакі Геракліда, якого вона поставила на господарство, вигнавши попереднього господаря Олександра IV Лепушано. Але Гераклід не зумів утриматися на господарстві Молдавії, за яку точилася боротьба між польськими і турецькими феодалами, й загинув від руки новообраного господаря Стефана VII Томші, який намагався спертися на Туреччину. Коли ж Туреччина відновила на молдавському господарстві Олександра IV Лепушано, то Томша втік на територію Польщі з наміром таємно перебратися в Угорщину, але був схоплений на кордоні польською вартою і ув’язнений. Польський король Сигізмунд II Август, щоб помститися Томші за нехтування ним Польщі та намагаючись зміцнити замирення з Туреччиною, наказав його стяти 1.

Автор Львівського літопису під 1574 роком вмістив таку коротку звістку. «Іона, господар волоський, битву точил з цесарем турецьким» 2. Про це ж саме під тим же роком, але значно ширше, автор Острозького літописця записав: «Того же року Івоня турков до кілька раз поразил, Тагіню і Білгород взял. Того ж часу Івоня забит. Козаци там же побиті» 3. Не випадково обидва літописці вмістили в своїх творах звістки про цю подію. Адже Івоня (Іона), прозваний Іваном Лютим (Грозним), був одним з тих господарів Молдавії, що запропонував відновити союз європейських християнських держав для боротьби проти мусульманських держав на чолі з Туреччиною і зумів привернути до себе молдавських бояр і народ, за якими, мабуть, піднялась би вся Україна і Польща 4.



1 С. Н. Палаузов, вказ. праця, стор. 85 — 97; Д. Зубрицький Хроніка міста Львова, стор. 186 — 187; История Румынии, под. ред. М. Роллера, М., 1950, стор. 125-126.

2 Див. стор. 101.

3 Див. стор. 128.

4 С. Н. Палаузов, вказ. праця, стор. 99 — 100.



Та польський король Генріх Валуа і магнати в особі сенату рішуче відмовили Іоні в підтримці його заходів. Тоді Іона звернувся до українських козаків, які на чолі з своїм ватажком Іваном Свірговським виступили на боротьбу проти турків разом з молдаванами. У жорстоких битвах молдавани і козаки одержали кілька блискучих перемог над переважаючими силами турків. Але внаслідок зради молдавського боярина, колишнього хотинського старости Ієремії Чарневича, залишеного Іоною на березі Дунаю біля фортеці Браїли з тридцятитисячним військом, щоб стежити за пересуванням турків, який за велику суму грошей пропустив турецькі війська через Дунай, військо Іони і козаки у битві під Бендерами біля Кагульського озера, недалеко села Рошкани, зазнали жорстокої поразки. Іона по-зрадницькому був забитий турецьким пашою, а всіх молдаван озвірілі турки порубали. З жорстокої битви з \75\ турками вийшли живими лише 16 козаків, в тому числі і Свірговський, які потрапили в полон 1.

Факт особливо зухвалого втручання у молдавські справи відмітив автор Острозького літописця під 1597 роком лаконічною фразою: «Воєвода седмигродський поражон» 2. В другій половині XVI століття Туреччина остаточно прибрала Молдавію, Волощину та Трансільванію до своїх рук. Не втручаючись у внутрішнє життя країни, турецькі султани обмежували зовнішньополітичні права господарств, садовили на них своїх ставлеників, віддаючи господарство тому, хто більше за нього заплатить. Турецькі султани особливо широко почали практикувати продаж посади молдавського господаря, коли з припиненням династії Драгошичів, починаючи з 1552 року відбувалися так звані вибори господарів 3. Все це спричинилося до нещадного грабування трудящих Молдавії 4. Країна підпала під нестерпне турецьке іго, у визволенні з-під якого народи Молдавії, Волощини та Трансільванії могли покладатися тільки на власні сили. В кінці XVI століття визначалися тенденції до об’єднання цих земель для посилення опору Туреччині. Осередком цього руху стала Трансільванія на чолі з князем Сигізмундом Баторієм, яка користувалася відносною незалежністю. За допомогою семиградського господаря С. Баторія 1595 року Стефан Розван усунув з молдавського господарства турецького ставленика Арона Тірана і став господарем Молдавії 5. Незважаючи на те, що Розван орієнтувався на Польщу, він, однак, розуміючи важливість посилення опору цих земель Туреччині, вирішив підпорядкувати Молдавію Трансільванії і оголсив себе в ленній залежності від С. Баторія 6.



1 Л. Горецкий, Описание войны Ивони, господаря волошского (1574). — Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси, вып. 1 (XVI ст.), К., 1890, стор. 104 — 132; H. A. Mоxов, Очерки истории молдаво-русско-украинских связей (с древнейших времен до начала XIX века), Кишинев, 1961, стор. 45 — 52; С. Н. Палаузов, вказ. праця, стор. 100 — 103; Летопись Самовидца, стор 333 — 348.

2 Див. стор. 130.

3 С. Н. Палаузов, вказ. праця, стор. 84.

4 История Молдавии, т. I, Кишинев, 1951, стор. 164 — 167.

5 С. Н. Палаузов, вказ. праця, стор. 104.

6 Там же.



Дальший крок на шляху об’єднання зусиль для боротьби проти турків зробив той же Розван, коли повів молдавські полки у Волощину на допомогу тамошньому воєводі Михайлу Хороброму, який в той час вів успішну боротьбу проти турків. Саме на цьому важливому етапі боротьби вирішальну роль відіграла зрадницька політика польських феодалів, які всупереч інтересам антитурецької боротьби не могли спокійно дивитися на об’єднання і зміцнення названих земель. Скориставшись з того, що Розван перебував у Волощині, Польща в серпні 1595 року просунула на молдавське господарство свого ставленика Ієремію \76\ Могилу 1. Блискучі перемоги об’єднаних сил над турками обіцяли їм значні успіхи в боротьбі за свою незалежність. До 1600 року Михайло Хоробрий об’єднав під своєю владою всі землі давньої Дакії 2. Та інтриги проти хороброго господаря бояр, яких він позбавив права необмеженої влади над селянами, а також протидії сусідів — Австрії і особливо Польщі, яким міг загрожувати міцніючий господар, — привели його до загибелі. Михайло Хоробрий загинув 19 серпня 1601 року; його по-зрадницькому було забито агентами австрійського імператора Рудольфа II 3. Лише передчасна смерть Михайла Хороброго допомогла Польщі утвердити над Молдавією владу Ієремії Могили, що дуже дорого обійшлося молдавським трудящим, бо крім щорічної данини туркам у розмірі 40 тисяч злотих, Ієремія сплачував щороку 28 тисяч злотих польському королю 4.

Під 1612 роком автор Львівського літопису подав ще одну звістку, що стосується молдавських справ: «У Волосіх побито польськоє войсько c Потоцьким, без волі королевської поїхал» 5. Це черговий епізод з історії втручання Польщі у внутрішні справи Молдавії. Під час господарювання в Молдавії ставленика Польщі Ієремії Могили, Польща для захисту своїх інтересів тримала в Молдавії збройні загони, які грабували населення і чинили безчинства, що викликало велике обурення молдавського населення 6.



1 История Молдавии, т. I, стор. 220.

2 С. Н. Палаузов, вказ. праця, стор. 46.

3 Там же, стор. 47.

4 История Молдавии, т. I. стор. 158.

5 Див. стор. 103.

6 История Молдавии, т. I, стор. 220.



Після смерті Ієремії, що настала 10 липня 1606 року, і його брата Симеона, який був молдавським господарем після Ієремії й помер 24 вересня 1607 року, настав період затяжної боротьби між їхніми наслідниками за престол, що привела до розколу боярства на два ворожі табори і до нескінченних війн. Господарем Молдавії з листопада 1607 року продовжував залишатися ставленик Польщі, син Ієремії, Костянтин Могила. В листопаді 1611 року ставленик Туреччини Стефан IX Томша за допомогою татар усунув Костянтина з господарства і став господарем Молдавії. Костянтин Могила втік у місто Хотин під захист поляків. Його шурин Стефан Потоцький, сподіваючись на допомогу короля, але без його відома і згоди, з загоном польського війська, що налічував 6 тисяч чоловік, вступив у Молдавію з метою відновити на господарстві Костянтина Могилу. У битві під містечком Корнуллуй-Сас біля ріки Прут татарський загін у складі 30 тисяч чоловік на чолі з Стефаном Томшею розгромив поляків. Лише незначна частина їх врятувалася втечею, а більша частина разом з Стефаном Потоцьким потрапила в полон. Щоб відомстити полякам за вчинки Потоцького, тата\77\ри вторгнулися на Поділля і Волинь, де нещадно грабували і забирали в полон українське населення 1.

В скупих звістках Львівського літопису і Острозького літописця про боротьбу польських феодалів за підпорядкування собі сусідньої Молдавії відбивається чималий інтерес обох літописців до молдавських справ і українсько-молдавських відносин. Ці звістки допомагають розкрити загарбницьку політику польських феодалів, які заради своїх особистих і класових інтересів зраджували справі спільної боротьби проти найлютіших ворогів українського, російського, польського і молдавського народів — турецько-татарських загарбників.

Природно, що обидва літописці найбільше уваги в своїх творах приділили визвольній боротьбі українського народу проти польсько-шляхетських загарбників та феодального гноблення.

Національно-визвольна і класова боротьба на всіх ступенях розвитку суспільства і у всіх народів на вирішальному етапі неминуче переходить у збройну боротьбу. На Україні в період феодалізму збройну боротьбу вели козаки і селянство, яке було головною і вирішальною силою у боротьбі проти соціального гноблення польських і українських феодалів-кріпосників та іноземного поневолення 2. Обидва літописці широко висвітлюють роль у визвольній боротьбі українського козацтва, центром якого в XVI столітті стала Запорізька Січ, що відіграла прогресивну роль в історії українського народу 3. Українське козацтво утворилося в основному за рахунок селянства та міської бідноти, що тікали в південні степи від феодального гноблення, і перетворилося в грізну військову силу. На Україні, як і в інших країнах, селяни, доведені експлуататорами до краю, залишали села, шукаючи кращих умов для життя. Однак війна не була єдиною галуззю діяльності козаків, як про це любили твердити деякі дворянські та буржуазні історики, а вимушеним станом, бо «збіглі кріпаки прагнули тільки того, щоб вільно розвинути і зміцнити свої вже наявні умови існування» 4. Будучи в основному військовою організацією, Запоріжжя одночасно було також своєрідним соціально-економічним явищем з елементами державності, суспільними станами, розвиненою господарською діяльністю і класовою боротьбою. Говорячи про козаків, К. Маркс зазначив, що з українських і російських втікачів на Подніпров’ї «утворилася християнська козацька республіка» 5.



1 История Молдавии, т. I, стор. 221; А. С. Петрушевич, Дополнения к сводной Галицко-русской летописи c 1600 по 1700 год. Львов, 1891, стор. 53 — 54.

2 Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією, стор. 8.

3 Там же, стор. 7.

4 К. Маркс і Ф. Енгельс, Твори, т. 3, стор. 73.

5 К. Маркс, Хронологические выписки. — Архив Маркса и Энгельса, т. VIII, стор. 154.



Польський уряд в особі короля Сигізмунда I, який «за хо\78\робрий захист кордонів Литви... дав їм [козакам. — О. Б.] багато громадських вольностей разом з землями нижче дніпровських порогів, де вони збудували місто Черкаси» 1, та Стефана Баторія, який «дав їм королівський прапор, бунчук, булаву і печать» 2, фактично визнав українське козацтво як окремий суспільний стан, близький за своїм становищем до дрібної шляхти. Польська шляхта розуміла справу так, що козаки в складі Речі Посполитої створюють свою державу. Цей факт підтверджувався в різних польських документах, в одному з яких про козаків говорилося, що вони «ані магістратів в містах, ані старостів, ані гетьманів не слухають, сами собі права складають, сами урядовців і вождів становлять і немов у великій республіці іншу республіку творять» 3. Ще з більшою тривогою говорить польська шляхта про українських козаків в іншому документі: «Забувши віри і підданства, становлять собі окрему республіку..., вся Україна від них завойована, шляхтич в домі своєму не вільний, в містах і містечках його королівської милості все управління, вся влада при козаках, присвоюють собі суд, встановлюють права» 4.

Українське козацтво, як військова сила, особливо прислужилося українському населенню та населенню Польщі й Литви своєю боротьбою проти нападів татар і турків, з якими польський уряд своїми силами не міг впоратися. Одночасно українські козаки почали все частіше виступати проти польсько-шляхетських експлуататорів та брати активну участь у селянських антифеодальних повстаннях. Запорізьке козацтво у своїх діях, дедалі більше не рахувалося з польським урядом, самостійно вело війни з сусідніми державами, приймало іноземних послів та укладало з ними угоди. Однак польський уряд не міг примиритися з посиленням українського козацтва і з все зростаючим загальним опором безмежному пануванню магнатів і шляхти на Україні. Польські феодали, намагаючись за допомогою зброї придушити селянсько-козацькі виступи, чинили жорстокий терор, нещадно караючи учасників рухів, особливо ватажків повстань. Перший акт розправи польського уряду над козацькими ватажками, записаний у Львівському літопису і Острозькому літописцю, стосується загибелі Івана Підкови. Під 1577 роком автор Острозького літописця коротко записав: «Того же року кроль Стефан дал Подкову козака ве Львові стяти» 5.



1 К. Маркс, Хронологические выписки. — Архив Маркса и Энгельса т. VIII, стор. 154.

2 Там же.

3 Жерела до історії України-Русі, т. VIII, Матеріали до історії української козаччини, т. I, Документи по рік 1631, Львів, 1908, стор. 285. Цитую в перекладі за книгою: І. П. Крип’якевич, Богдан Хмельницький, К., 1954, стор. 56.

4 Жерела до історії України-Русі, т. VIII, стор. 285.

5 Див. стор. 129.



Слід, \79\однак, зауважити, що літописець помилково датував цю подію, бо страта Підкови відбулася в 1578 році. Автор Львівського літопису у звістці під 1578 роком відтворює атмосферу, за якої було страчено хороброго козака Івана Підкову: «Баторій бул во Львові і поїхал на лови, а казал козака Подкову стяти, бо посол турецький скаржил на него, що татарув біял і до Польщі недопущал» 1. Як бачимо, літописець з гіркотою і іронією пише про те, що Баторій звелів скарати на горло Підкову за те, що він «татарув... до Польщі недопущал», підкреслюючи цим чорну невдячність польського короля по відношенню до українських козаків, які грудьми захищали українські землі, що були під владою Речі Посполитої.

Уяснити міркування, якими керувався польський король, даючи згоду на страту Підкови, допомагає польський хроніст М. Бельський. Він розповідає, що Стефан Баторій через деякий час після сейму, що відбувався у Варшаві з 14 січня до 14 березня 1578 року, поїхав до Львова з приводу занепокоєнь, що виникли в зв’язку з арештом Підкови. Хроніст зауважує, що король був би стратив Підкову ще під час сейму, бо мав на нього злість за турбування королівського приятеля, молдавського господаря Петра V Кривого, але не. міг на це зважитися, тому що шляхта шанувала Підкову, який захищав українські землі від нападів татар і турків, і відправив його до в’язниці у Раву 2. Цікаві подробиці про обставини, за яких було страчено Підкову, подає історик міста Львова Д. Зубрицький. Король учинив розправу над Підковою у Львові на догоду Туреччині і Криму, з якими він намагався поліпшити взаємовідносини в зв’язку з тим, що назрівала війна Польщі з Росією. Щоб уникнути прохань і домагань шляхти про помилування Підкови, король у день страти в’язня поїхав на полювання. Підкові на ринку прилюдно було відтято голову 16 червня 1578 року 3. Страта козацького ватажка Івана Підкови була одним з фактів віроломної політики польського уряду по відношенню до українського козацтва. Козаки виступали на захист інтересів українського селянства та міської бідноти, але польські магнати користувалися також послугами козаків для захисту своїх володінь від нападів татар і турків. Однак це не заважало польському уряду приносити козаків у жертву, коли це вимагалося політичними міркуваннями.



1 Див. стор. 101.

2 М. Бельський, Хроніка, стор. 1439 — 1440.

3 Д. Зубрицький, Хроніка міста Львова, стор. 202 — 203.



По-різному поставилися літописці до страти польським урядом Северина Наливайка. С. Наливайко, видатний керівник нереєстрового козацтва і повсталого селянства в період 1594 — 1596 років, був сином селянина з містечка Гусятина на Поділлі, який займався хліборобством та ремеслом і загинув від побоїв, \80\ заподіяних йому магнатом Калиновським. С. Наливайко служив у надвірному війську князя Василія Костянтина Острозького. Людина великої відваги і військової хоробрості, Наливайко не міг задовольнитися своєю службою у магната, коли навкруги рідний народ стогнав під ярмом панського гноблення. В 1594 році Наливайко залишив службу в Острозького, зібрав загін козаків і почав боротьбу проти магнатів і шляхти, оперуючи переважно в Білорусії, в районі Слуцька і Могильова. Автор Острозького літописця у звістці під 1597 роком писав: «Наливайко в Слуцьку і в Могилеві великії шкоди починил і сам громлен, а потом пойман і на паль збит» 1. Якщо ми пригадаємо, що літописець був звязаний з Острогом, можливо, стояв близько до Острозьких взагалі, а до Василія Костянтина Острозького ставився з особливим пієтетом 2, то для нас стане зрозуміло, чому автор Острозького літописця саме так висловився про діяльність С. Наливайка. Автор Львівського літопису під тим же роком коротко відмітив: «Наливайка згублено» 3. Така лаконічна фраза не дає можливості виявити ставлення літописця до відміченої ним події. Однак форма і, головне, зміст самого виразу, начебто говорять про те, що автор літопису розумів характер діяльності Наливайка, позитивно оцінював його діяльність і співчутливо поставився до особи С. Наливайка, якого магнати згубили як керівника народного повстання. Героїчна боротьба повсталого українського народу під керівництвом Северина Наливайка, його мужня поведінка під час страти і сама страта галишили глибокий слід у свідомості його сучасників та знайшли відбиття в різних документах, в тому числі і в даних літописах. Ім’я С. Наливайка стало символом боротьби за волю і породило багато оповідань та легенд. Героїчний образ ватажка повсталих народних мас з любов’ю оспівував Т. Г. Шевченко, а також поет-декабрист К. Ф. Рилєєв.

Обидва літописці відмітили у своїх творах черговий широкий наступ польської шляхти на українських козаків. Автор Острозького літописця під 1624 роком вмістив коротку звістку: «Гетьман коронний c козаками ся воєвал за росказаннєм кроля» 4. Автор Львівського літопису цю подію трохи ширше описав під 1626 роком: «Гетьман Конецьпольський ходил за козаками аже до Медвежих Лоз і гетьмана дал їм Дорошенка. Завіл бул ляхов хорошенько, але не хотіл бити, мусили би ся були просити» 5.



1 Див. стор. 130.

2 Див. стор. 131 — 132; звістка під 1608 роком.

3 Див. стор. 102.

4 Див. стор. 136.

5 Див. стор. 105.



У цих коротких звістках відбито одну з важливих подій в історії українського козацтва. У тяжкій боротьбі проти польсько-шляхетського панування на Україні широкі маси україн\81\ського населення і козацтво шукали підтримки і захисту у братнього російського народу. Виконуючи волю українського козацтва, гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний у 1620 році відправив до російського уряду посольство з листом, в якому писав, що, як і раніше, українські козаки готові служити «проти всяких його царської величності ворогів» 1. У 1624 році митрополит Іов Борецький порушив перед російським урядом питання про возз’єднання України з Росією 2. Польсько-шляхетський уряд особливо боявся зміцнення зв’язків козацтва, як організованої сили українського народу, з Москвою. Вирішено було розгромити козацтво і послабити сили українського народу, в низових прошарках якого назрівало нове повстання. З цією метою в 1625 році на Київщину, в центр козацтва, було надіслано польське військо на чолі з коронним гетьманом Станіславом Конецьпольським. У бою біля Курукового озера, проти Кременчука, польське військо зазнало поразки і понесло значні втрати убитими і пораненими. Але й козаки не мали достатніх сил для продовження боротьби. Внаслідок такого становища було укладено Куруківську угоду від, 27 жовтня (17 жовтня) 1625 року 3, яка являла собою не що інше, як компроміс між польським урядом і козацькою верхівкою за рахунок інтересів народних мас.

Незважаючи на компромісну угоду, поразка польського війська під Куруковом мала в історії українського козацтва істотне значення, бо козаки вперше примусили польський уряд вступити з ними в переговори і добилися збільшення козацького реєстру до 6 тисяч чоловік замість одної тисячі, яка була визначена в 1617 році в результаті угодовської політики гетьмана П. Сагайдачного по відношенню до Польщі 4. Однак за умовами Куруківської угоди десятки тисяч козаків, що не увійшли в реєстр, опинилися в безправному становищі і за вимогами угоди повинні були негайно повернутися до своїх власників 5.



1 П. A. Кулиш, Материалы для истории воссоединения Руси, т. I, М., 1877, стор. 95.

2 Воссоединение Украины c Россией, т. I., стор. 46 — 48.

3 Архив Юго-западной России, ч. III, т. 1, К., 1863, стор. 284 — 292.

4 Історія Української РСР, т. 1, стор. 184 — 185.

5 Там же, стор. 187 — 188.



Це викликало різке незадоволення рядового козацтва і широких народних мас, які продовжували героїчну боротьбу проти загарбників і експлуататорів. Після Куруківської угоди реєстровці обрали гетьманом М. Дорошенка, який теж повів по відношенню до Польщі угодовську політику. Літописець прямо — і справедливо — називає Дорошенка ставлеником С. Конецьпольського. Вираз про те, що Дорошенко обдурив було поляків «хорошенько, але не хотіл бити» і вони «мусили би ся були просити», — мабуть є простою літературною фразою, за допомогою якої ав\82\тор літопису намагався підкреслити факт поразки козаками поляків у битві під Куруковом.

Наступальні сили українського народу у збройній боротьбі проти польської шляхти зростали з кожним роком і зрештою дійшло до повстання 1630 року, що було важливою подією в історії боротьби українського народу проти польсько-шляхетських загарбників, яка передувала визвольній війні 1648 — 1654 років. Слід зазначити, що опис повстання 1630 року, як відображення збройного виступу українського народу проти польських феодалів, у обох літописах займає чільне місце.

Автор Острозького літописця у стислій формі, чіткими виразами описав повстання 1630 року і відверто виявив своє позитивне ставлення до цих подій: «Поляци, посполитоє рушення, хотіли козаков знести і стали обозом под Переясловлем і кілька крот потреби міли. І поражені поляци от козаков, і мало що ся остало войська ляцського, і мусили єднати козаков і примир’є взяли. Ліпей здобилися козаки дома, ніже на море ходячи. Ні єдин шляхтич не пришол до дому, а черні без лічби, жолнірства, німцов — все там полегло» 1. Безперечно, літописець втрати поляків значно перебільшив, але йому ніяк не можна відмовити у патріотизмі і доброзичливому ставленні до українських козаків.

Автор Львівського літопису особливо багато уваги приділив описові повстання 1630 року, події, яка в той час, очевидно, була в центрі уваги всіх верств українського населення, коли селянсько-козацькі маси на чолі з талановитим організатором і керівником Тарасом Федоровичем (Трясилом) могутньою лавиною піднялися на боротьбу проти польсько-шляхетських загарбників і гнобителів.

Звістки Львівського літопису під 1630 роком мають виняткове значення для історичної науки, бо вони є єдиним описом цієї найважливішої події з історії боротьби українського народу проти польсько-шляхетського панування початку XVII століття на Україні. Подібного опису досі не виявлено в будь-яких інших тогочасних документальних або літературних джерелах.

Як уже говорилося вище, свій опис повстання 1630 року літописець склав на основі документа, створеного гетьманом Орендаренком 2. Щоб пересвідчитися, в якій мірі авторитетне джерело, використане автором літопису для опису подій повстання 1630 року, варто визначити політичне обличчя гетьмана Оренди, або Орендаренка, як його ще називали, що, за словами літописця, сам писав і розповсюджував свої «новини» 3. Наявні в науковому обігу джерела дозволяють це зробити.



1 Див. стор. 136.

2 Див. стор. 21.

3 Див. стор. 111. \83\



Героїчна боротьба українського народу під проводом Тараса Федоровича (Трясила) привела до поразки польських військ під командуванням великого коронного гетьмана Станіслава Конецьпольського, якої вони зазнали 25 травня 1630 року під Переяславом, і поляки змушені були піти на примирення з козаками. Але і на цей раз козацька старшина зрадила народні маси. У переговорах під Переяславом козацька старшина добилася лише збільшення реєстру з 6 до 8 тисяч чоловік, з метою включити до нього лише частину заможніших козаків-виписчиків. Польське командування вимагало крім того видачі йому Тараса Федоровича та ближчих його помічників. Козацька маса відмовилась видати Конецьпольському свого ватажка і, щоб уникнути зради з боку реакційної частини старшинської верхівки, Федорович з загоном козаків, незадоволених угодою, пішов на Запоріжжя. Такі наслідки повстання ще більше загострили протиріччя між старшинською верхівкою і рядовими козаками, які не хотіли миритися з угодовською політикою старшини у відношенні польського уряду, і продовжували боротьбу за свої права.

Після відходу Федоровича на Запоріжжя деякий час козацьким гетьманом був Антон Конашевич Бут, за якого відбувалися переговори під Переяславом. При укладенні Переяславської угоди Конецьпольський затвердив гетьманом реєстрового козацтва Оренду або Орендаренка Тимоша Михайловича. Антон Бут, не бажаючи підкоритися новому гетьманові, теж з кількома тисячами козаків пішов на Запоріжжя. Тут нереєстрові козаки разом з запорізькими брали участь у морських походах і нападали на турецькі і татарські володіння. Не заспокоїлися і не підкорилися польському уряду і реєстрові козаки, тому що ні збільшення реєстру до 8 тисяч чоловік, ні збільшення у зв’язку з цим плати, ні свободи віросповідання, обумовлених Переяславською угодою, вони добитися не змогли. У зв’язку з таким становищем і під тиском заможної частини реєстровців Орендаренка з гетьманства було усунено і на його місце обрано представника верхівки реєстровців Івана Кулагу-Петражицького, якого польський король Сигізмунд III затвердив своїм універсалом від 22 вересня 1631 року. Згодом, а саме — літом 1632 року, за угодовську політику щодо польського уряду на загальновійськовій раді біля Маслового Ставу Кулагу з гетьманства було скинуто, а потім забито козаками в Каневі 1.



1 К. Г. Гуслистий, Визвольна боротьба українського народу проти шляхетської Польщі в другій половині XVI і в першій половині XVII століття. — Нариси з історії України, вип. III, К., 1941, стор. 136 — 140; М. Грушевський, Історія України-Русі, том VIII, ч. 1, Київ — Львів, 1913, стор. 123, 130 — 131, 153 — 154.



Як бачимо, Орендаренко не пішов на угодовство з польським урядом і не зазнав кари від рядового козацтва. Це дає підста\84\ви припускати, що він залишався лояльним по відношенню до рядового козацтва і народних мас та, як скривджений польським урядом і старшинською верхівкою, він об’єктивно і правдиво описував добре відомі йому події, учасником і очевидцем яких він був. Це дозволяє нам розглядати опис повстання 1630 року, зроблений Орендаренком, як першоджерельний і достовірний документ.

Опис повстання 1630 року настільки важлива і цінна історична пам’ятка, що вона приверне до себе увагу не лише істориків, а й літературознавців та мовознавців. В даній роботі ми розглянемо цей документ лише як історичне джерело, звертаючи увагу в першу чергу на звістки, відмічені автором Львівського літопису, з приводу яких він зробив свої помітки і зауваження на полях рукопису, та розглянемо його коментарі до певних фактів, даних ним в тексті документа в дужках, де відбилося ставлення літописця до подій, його ідейні погляди.

Для нас дуже цінне солідаризування автора літопису з визначенням причини повстання козаків проти поляків, яке дав автор опису повстання 1630 року: «Жолніре до Києва приїхали c тим інтентом, аби впрод козаков, а затим во вшисткой Україні русь вистинати аж до Москви... То єдині в Києві, а другії всюди поза Дніпром, где нігди ніхто не пам’ятаєт, аби туди стояти міли. І так збродні і кривди незноснії чинили, людей без дання причини забиваючи» 1. Як бачимо, автор опису повстання 1630 року вважав головною причиною боротьби козаків проти польської шляхти жорстокість, з якою польські магнати ставилися до українського населення, навіть намагаючись винищити його фізично. Автор літопису на полі рукопису відмітив: «Причини войни з козаками», тобто чітко сформулював свої думки з приводу наведених фактів і міркувань і висловив своє ставлення до них.

Деякі польські магнати, як наприклад Ієремія Вишневецький, проявляли звірячу жорстокість по відношенню до українського населення. Та зразком неперевершеного ката, який нещадно винищував і убивав не тільки українських селян, але й дрібну шляхту, був С. Лащ-Тучапський. Ми знаємо про сваволю і безчинства Лаща, що відносяться до 1646 — 1649 років, з розповіді І. Єрлича 2. В опису повстання 1630 року маємо відомості про найжоростокіщі вчинки Лаща в цей період: «Пан Лащ, до Києва шедши, Лисінку містечко на самий день великодній вшистко вистинал, як мужов, так і жон, так і дітей, в церкві будучих, і попа з ними. По дорозі людий невинних, буле би тілько русин бул, забивали» 3.



1 Див. стор. 105 — 106.

2 J. Jerlicz, Latopisiec albo Kroniczka, t. I, Warszawa, 1853, стор. 49 — 50/

3 Див. стор. 106.



Автор літопису на полі рукопису відмітив: «Діло Лащове на самий Великдень», підкресливши цим самим, що Лащ зробив це навмисне в день традиційного свята, \85\ щоб якнайгірше досадити православним. Треба мати на увазі, що поява людей типу Лаща була обумовлена тим державним ладом, який існував тоді в Польщі. Адже Лащ, який відзначався жорстокістю, віроломством, сваволею і безкарністю, був коронним стражником, тобто урядовцем, а безчинствувати він міг лише тому, що у своїх наскоках і розбишацтві користувався захистом краківського каштеляна, великого коронного гетьмана С. Конецьпольського, у якого він фактично перебував на службі. Громлячи і грабуючи українських селян і середніх та дрібних шляхтичів, Лащ допомагав Конецьпольському привласнювати їхнє майно і землю. Звістки Львівського літопису доповнюють характеристику цього шляхетського виродка.

У процесі війни козакам доводилося боротися не тільки з тими польськими військами, що стояли обозом, але й винищувати ті військові підрозділи, які пересувалися по території України. До козаків щоденно прибували нові сили, яких незабаром набралося близько ста тисяч. Наявність численних повстанських сил дозволила практикувати партизанські методи боротьби, за допомогою яких громилися окремі підрозділи і групи, що йшли на з’єднання з основними польськими силами. Про партизанські методи боротьби і винахідливість повстанців яскраво розповідає сам автор опису повстання: «Где ж которий ішол до войська польського, заступивши, побили, вшистко побрали, а що гайдуци були, же русь була, зоставляли, не забивали, а в їх сукні повбиравшися, тих жолніров кілька сот побили, котрії за гайдуками шли, бо жолніре розуміли, же гайдуки стоять, і обезпечилися» 1. Літописець на полі рукопису відмітив: «Стратекма козацькоє», тобто військова хитрість.

В окопі за Дніпром козаки натрапили на «роту єдну вельце богатую, мудрую, зо вшистких панят, ім’я їй було Золотая рота — на хоренкві коло золотоє було — на світанню вшистких побито, і ноги не впустили, і там в окопі поклали і ховати не казали» 2. Це, мабуть, була добірна частина, «котрая рота стала, повідають, в Ченстохові, полковник їй бул ніякись Мишчинський», на яку, очевидно, покладалися особливі завдання. Знищення цієї роти, безперечно, було відчутною втратою для ворога. Автор літопису на полі рукопису позначив: «Золотая рота».

В ході війни польські війська несли тяжкі втрати. Однак окремі частини похвалялися своєю силою, а втрати намагалися приховати. В опису повстання 1630 року є таке місце: «С короличевої роти, що стала в Луцьку і на русь окрутнє ся перехваляли, «гди ся вернемо, вшистких вас в п’ясті міти будемо», мовили, п’ятдесят товаришов згинуло, окром пахоликов» 3.



1 Див. стор. 107.

2 Див. стор. 108.

3 Див. стор. 109.



Автор опису повстання викриває фальшування дійсності: «Німцов і гай\86\дуков, ніц, альбо мало ся што остало, тих, що за Дніпром були. Бо тії, що монастирі лупили за Дніпром, так повідають, же триста вельце значних панов коронних згинуло; вшисткого войська до десяти тисячий згинуло» 1. Автор літопису на полі рукопису робить помітку: «1000», підкреслюючи цим і наголошуючи, що польського війська загинуло не десятки, а тисячі чоловік. Закінчується опис повстання 1630 року досить оптимістичними і багатозначними словами: «То видячи пан гетьман, же зле, що біють, хоть би єще десять раз так великоє було войсько, нога би їх не войшла, молился, слише, бо і єго намет навіжали: «Найсвятійшая панно, винесь же мене оттоль здорового!» І так о примир’є просил, і що хотіли козаки, то собі вимовили, же знову козаков хоть сто тисячий. Яко і сам виділ, гди му, слише, Тарас обраного войська показал позосталого: юж не 6 тисячий нех будет, гетьмана не он, а ні кроль маєт надавати, тілько сами обирати, признал му рицерство» 2. Як відомо, Переяславська угода 1630 року містила зовсім інші умови, які дуже обмежували права рядового козацтва, але це ні в якій мірі не суперечить наведеному в опису повстання, бо в момент найсильнішого удару козаків, нанесеного польській армії, переляканий Конецьпольський міг іти на великі поступки, які потім були зведені нанівець в результаті угодовської політики старшинської верхівки щодо польського уряду. Тут же автор опису повстання показує надзвичайну розгубленість Конецьпольського у зв’язку з величезними втратами з обох сторін: «При пану гетьману отцов було честніших п’ять. Теди, слише, показовал їм, слези отираючи, труп великий, тії слова мовячи: «Ото ж унія — лежить русь c поляками!» 3 Нам невідомо, як воно було написано в «новині», але автор літопису слова Конецьпольського виділив, написавши їх великими літерами, а на полі рукопису латинськими буквами позначив: «Dikta Coniecpolsky». Безперечно, автор опису повстання, як і автор літопису, добре розуміли згубність унії, яку з такою упертістю насаджували на Україні католицька церква і польський уряд. Як бачимо, обидва автори показують, що це зрозумів і польський гетьман Конецьпольський, який навіть наважився висловити докір представникам католицького духовенства, показуючи їм наслідки повстання, що, на його думку, викликано запровадженням унії.



1 Див. стоп. 109.

2 Див. стор. 109 — 110.

3 Див. стор. 110.



Останній абзац опису повстання 1630 року характерний як своїм змістом, так і ставленням до цих подій автора літопису: «Пан гетьман, гди за Дніпр мал іти, теди мнісі домінікани меч посвящовали і около костела носили, і през вшистку мшу на олтару лежал c тим докладом, же на то поганство, на русь, жеби \87\ їх викоренати» 1. Автор літопису на полі рукопису проти цієї фрази поставив єдине слово: «Зри!», в яке він вклав цілком виразний зміст, підкресливши, що Конецьпольський збирався, так би мовити, в «хрестовий похід», з метою винищити православ’я і весь народ, який його дотримувався. Своїм написом автор літопису мав на меті привернути на цей факт особливу увагу.

Слід також відмітити, що під текстом опису повстання після останнього абзаца на вільному місці між рядками автор літопису вписав таку фразу: «Собралися бо лізти на главу її і на віру, іскопа яму і впасти» 2. Ця фраза до цього часу залишалася непрочитаною і у виданнях літопису не наводилася. У цій фразі, яку літописець, очевидно, вписав пізніше, досить яскраво відбилося ставлення автора літопису до походу Конецьпольського на Україну, що склалося у нього, мабуть, трохи згодом, коли він повністю усвідомив суть цієї події.

В цілому як автор опису повстання 1630 року, так і автор Львівського літопису у своєму ставленні до подій виявили себе прихильниками українського народу, поборниками інтересів селянства і рядового козацтва та патріотами своєї батьківщини.

Зміст Львівського літопису після 1630 року, за незначними винятками, присвячено військовим подіям як на Україні, так і за межами її. У звістках літопису з кожним роком відчувається наростання сил українського народу і наближення рішучої збройної сутички з польсько-шляхетськими загарбниками та феодальними експлуататорами.

У звістках під 1635 роком автор Львівського літопису наводить важливі дані про причини невдоволення козаків будівництвом фортеці Кодак на Дніпрі, яку польський уряд збирався використати для перешкоди козакам на шляху до Чорного моря та про зруйнування фортеці козаками на чолі з Іваном Сулимою, відомим козацьким ватажком у 1628 — 1629 роках. Однак слід зауважити, що в звістках про ці події є неточність. Івана Сулиму названо Самуйлом. Та навряд, щоб ця деталь внесла сумнів у те, що Сулима 1628 і 1635 років не одна і та ж особа. Мабуть, тут літописець змішав Сулиму з відомим легендарним героєм козацьких морських походів Самійлом Кішкою 3. Будівником Кодака був не «ніякий капітан», а французький інженер Боплан, про що він сам писав у своїй праці про Україну: «На Кодаку в липні 1635 року було закладено мною замок» 4.



1 Див. стор. 111.

2 Там же.

3 Г. Боплан, Описание Украины, СПб., 1832, стор. 19; М. Гpушевський, Історія України-Русі, т. VIII, ч. 1, стор. 218, 219.

4 Г. Боплан, вказ. праця, стор. 19.



Капітан, про якого згадував літописець, може був одною і тією ж особою, що фігурувала у Боплана як начальник гарнізону Кодака. За свідченням Боплана, Сулима напав на гарнізон Кодака і \88\ «висік двохсотенний гарнізон, що стояв під начальством полковника Маріона, родом француза» 1. Можливо, що Маріон дійсно одружився у Львові на дочці якогось «пана Дзяного» (Івана), родом італійця (влоха), про що писав літописець. Жорстока розправа над гарнізоном Кодака була, мабуть, викликана надмірними утисками, що чинилися над козаками з наказу начальника гарнізону.

Своїм описом знищення українськими козаками під проводом Сулими польського гарнізону фортеці Кодак і зруйнування самої фортеці літописець підтверджує думку литовського канцлера Альбрехта Радзівілла, який, ставлячись явно по-ворожому до українських козаків, все ж змушений був визнати, що Маріон, мабуть, перебільшив свої повноваження, вийшов за межі своїх прав і «видумав більше: не тільки не давав проходу козакам водою в сусідстві, але й боронив їм ловити рибу і звіря полювати, і непослушних забивав у кайдани ручні і нашийні — двадцять таких держав у в’язниці, а ще більше, судячи по всьому, збирався їх наловити в будучності» 2. Автор літопису позитивно поставився до зруйнування козаками Кодака, однак він вважав, що з капітаном козаки обійшлися занадто жорстоко і зробив на полі рукопису напис: «Збитки козацькії над капітаном» 3.

Під тим же 1635 роком автор Львівського літопису вмістив звістку про одну з трагічних подій в історії козацтва, коли Сулима та інші козацькі керівники загинули від рук польського уряду в результаті зради частини реєстрових козаків. Автор літопису не намагався приховувати цей сумний факт. Навпаки, з обуренням і властивою для нього прямотою літописець викриває підступність і віроломство зрадників, що виявилися серед реєстровців. Літописець зазначив, що козаки запідозрили небезпеку, тому «они юм [реєстровцям. — О. Б.] не вірили, боячися здради», але пильність їх була недостатньою, тому вони «і не уйшли її» 4. А на полі рукопису літописець прямо написав: «Присяга здрадливая реєстровців».



1 Г. Боплан, вказ. праця, стор. 19.

2 Цит. за кн.: М. Гpушевський, Історія України-Русі, т. VIII, ч. I, стор. 212.

3 Див. стор. 114.

4 Там же.



Про зраду в справі Сулими говорять пізніші листи козаків. Очевидно, частина реєстровців пішла на угоду з польським королем і погодилася доставити до нього Сулиму. Останній, мабуть, заховався було в Запорізькій Січі, тому що у відповіді козацьким послам, які доставили Сулиму і його товаришів у Варшаву, говориться з похвалою, що козаки «своєвольників добувши, човни попалили, кіш знищили, армату звідти забра\89\ли» 1. Чотирьом полоненим відтяли голови. Особливо жорстоко обійшлися шляхтичі з Сулимою, тіло якого після страти було розрубано на чотири частини і розвішано на кутах міських стін. Двох в’язнів помилувано. Одним з помилуваних був Павлюк, який згодом очолив могутнє селянсько-козацьке повстання.

Цінну за своїм характером звістку вмістив автор Львівського літопису під 1636 роком. Коронний гетьман С. Конецьпольський «ведлуг своїх способов» поїхав на Україну до обозу. Син руського воєводи Яна Даниловича Станіслав Данилович взяв з обозу близько семисот чоловік і поїхав на відбирання податків на староство до місцевостей, де мешкали козаки, і наказував, щоб вони відбували підданство нарівні з міщанами. Козаки відповіли: «Ми смо люд рицерський, тому смо не привикли, бо то нам не звичай, але тя прохаєм, заховай нас з ласки своєї, милостивий пана, бо можем ся на що вам придати» 2. Воєводич з погордою відповів: «Я не дбаю о вас, бо я маю над вас ліпших рициров» 3. Почувши таку відповідь, козаки «подяковали му за мешкання» 4, тобто залишили його. Далі розповідається, як Данилович у сутичці з татарами зазнав поразки, німці, що були з ним, «як мухи погинули» і сам він ледве утік від татар і то за допомогою козаків. Намагаючись помститися татарам, він ще раз пішов проти них теж без козаків і там «єго зо вшистким взяли татаре» 5.

Звертає на себе увагу той факт, що звістки про цю подію автор літопису розпочав саркастичною фразою: «Того ж року пощастилося ляхом» 6. З описаного епізоду літописець робить важливий висновок про вороже ставлення польського шляхтича до козаків. Він розцінив дії Даниловича та подібних до нього, як відверте намагання прибрати козаків до своїх рук, і підкреслив це, вмістивши на полі рукопису проти цієї звістки помітку: «Початок неволі козацької».

Надзвичайно влучну характеристику дав автор Львівського літопису польському магнатові Лукашу Жолкевському, про якого він говорить, що це той, «що c козаками оріхи гриз» 7, тобто загравав з козаками та вербував серед них зрадників, за що козаки помстилися і Жолкевському, і зрадникам.



1 Цит. за кн.: М. Грушевський, Історія України-Русі, т. VIII, ч. I, стор. 222.

2 Див. стор. 116.

3 Там ж е.

4 Там же.

5 Там же.

6 Див. стор. 115.

7 Див. стор. 116.



Справа тут ось в чому. Лукаш Жолкевський, переяславський староста, вважався у польського уряду «фахівцем» у козацьких справах і часто призначався повноважним комісаром для \90\втихомирення козацьких мас під час селянсько-козацьких заворушень. Такі повноваження, зокрема, він одержав для заспокоєння козаків напередодні повстання під керівництвом Павлюка. В своїх діях Л. Жолкевський широко застосовував віроломство, зрадництво, підкуп. Найбільш вірну характеристику Л. Жолкевському дав Павлюк в одному з своїх універсалів від 12 серпня 1637 року, адресованому «поспольству і всій братії», в якому говорилося: «А тих зрадників, скільки єсть їх у вас у війську, що їм обіди, вечері і бенкети у п. Жолкевського бували і за то товаришів наших п. Жолкевському повидавали, і не одному вуха пообтинано та до Гадяча вали сипати запроваджено, — тих зрадників військових не бороніть, піймавши, до армати військової приставте. Вони повинні за себе по справедливості відповісти» 1.

Селянсько-козацьке повстання 1637 — 1638 років висвітлено в історичній літературі достатньо. Звістки Львівського літопису подають деякі нові фактичні дані про це досить широке повстання. Разом з тим, ми тут знаходимо важливі політичні моменти з історії польсько-українських відносин, спроби автора літопису осмислити суть подій та пояснити причини поразки козаків, що об’єктивно привело б до виправдання повстанців у невдачі, яка їх спіткала. Автор літопису говорить про якихось 12 тисяч татар, що в 1637 році піддалися польському королю і присягнули перед гетьманом С. Конецьпольським. Цим татарам нібито було вказано «мешканнє за Дніпром межи козаками» 2. Польний гетьман М. Потоцький, прибувши до обозу, з дозволу великого коронного гетьмана С. Конецьпольського, наказав усьому польському війську іти на зимову лежу за Дніпро, «рекомо для татар, але больше для козаков» 3, — зауважив літописець. Козаки взяли це до уваги і «єще ся войсько лятськоє не осмотрило, а они юж гдесь заділи 5 хорогвий (їдять не лупячи)» 4, — зазначив літописець, підкресливши оперативність козаків у військових діях. Шляхтичі на Лівобережжі, користуючись присутністю тут польських військ, знахабніли. «Юж ся козаков не боїмо» 5, — говорили вони.



1 Цит. за кн.: М. Грушевський, Історія України-Русі, т. VIII, ч. 1, стор. 250; Дневник Симеона Окольского. — Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси, вып. ii (первая половина XVII ст.), К., 1896, стор. 173.

2 Див. стор. 117.

3 Там же.

4 Там же.

5 Там же.



Як правило, представники польської влади не реагували на скарги українських селян і козаків на безчинства та сваволю шляхтичів. Трапилося так, що одного разу козаки послали підводи з живністю іншим козакам, у яких живності не було. Коли обоз проїздив повз замок одного шляхтича, той, вважаючи, що \91\ польські війська його захистять, «випавши з замку, забрали онії подводи козацькії» 1. Супровідники підвід дали про це знати козакам. Тоді «козаки послали скаржити до пана гетьмана лятського на того шляхтича, а он і тих посланцов. Козаки, видячи зневагу, же не могут одержати справедливості, учинили собі самі справедливость: послали кілька сот козаков одобрати своє» 2 та заодно вже і за правду помстилися, розгромивши замок того шляхтича. Коли про це провідав польський гетьман, то він відрядив 700 жовнірів, щоб висікти козацьке місто, скориставшись з того, що там не було козаків. Козаки, дізнавшись про намір поляків, послали загін в тисячу чоловік або й більше і «оступивши тоє місто, отдали їм, же ніхто не знає, где ся поділи тії 7 сот жолніров, бо і жадного забитого не знашли, мовили: «Альбо їх поїли?» 3.

Окремі сутички козаків з польським військом завершилися вирішальною битвою, що відбулася під Кумейками, в якій козаки зазнали поразки. Автор літопису, щоб пояснити причини поразки козаків, наводить версію нібито «гетьман польний пан Потоцький, довідавшися где суть козаки, пошол за ними, і так то битву вчинили з козаками, але штукою, бо перше подослано жидов з горілками, і Павлюк ручил жидом, же заплатять. І так поспивалося войсько — не знали о собі, не так о битві. А Лащ стеріг на тоє і гетьманові дал знати, і так напавши, і побили їх» 4. Невідомо, на якому грунті побудовано це оповідання, бо в інших джерелах підтвердження його ми не знаходимо. Однак спроба автора літопису пояснити поразку козаків під Кумейками підступністю польського командування, мабуть, відбиває якийсь реальний, хоч може і частковий факт, бо підступність у боротьбі проти українських повстанців польське командування застосовувало широко. Приклади використання віроломства по відношенню до Підкови, Наливайка, Сулими красномовно свідчать про часте застосування польським командуванням таких прийомів боротьби. Певне довір’я викликає автор у опису цього факту тим, що звістки літопису про втрати козаків відповідають даним інших джерел. Літописець пише, що поляки самі не знають, скільки тоді загинуло козаків: «Єдні кажуть 6000, другії кажуть шестсот, третії кажуть 3000, не могуть ся згодити» 5. Ці цифри приблизно збігаються з даними С. Окольського, який каже, що реєстровці нарахували побитих близько 4800 козаків 6.



1 Див. стор. 117.

2 Там же.

3 Див. стор. 117 — 118.

4 Див. стор. 118.

5 Там же.

6 М. Грушевський, Історія України-Русі, т. VIII, ч. 1, стор. 268.



За підрахунками М. Потоцького, в його реляції С. Конецьпольському від 9(19) грудня 1638 року в \92\ самому таборі нараховувалося «певно три тисячі трупів», та ще багато було побитих за табором» 1. Під час пізнішої реєстрації нараховано убитих у цій війні повстанців близько 6000 чоловік 2. Слід зазначити, що звістка літопису про участь у цій війні С. Лаща відповідає дійсності, що він справді брав участь у битві під Кумейками 3, а також, що дати подій подано в літопису вірно: сутички розпочалися 5 грудня, а сама битва відбулася 6 грудня 1637 року 4. Очевидно, автор літопису був у достатній мірі обізнаний з фактами, що стосуються повстання 1637 — 1638 років.

Звістки Львівського літопису під 1638 роком стосуються подій, що мали місце на Україні після поразки повстанців під Кумейками в грудні 1637 року. Розповідь про видачу козаками польському командуванню Павлюка і Томашика, яких було скарано, відповідає даним інших джерел 5. Літописець крім того наводить зворушливий факт про Сахна Черняка, «которий ся їх ужаловавши, сам поїхал з ними добровольне. І так їх постинано» 6. Опис подій 1638 року не містить якихось особливих фактичних даних, але в літопису надзвичайно яскраво змальовано загальне становище на Україні в той час і показано войовничий настрій повсталих народних мас. Незважаючи на пораз-’ ку під Кумейками і жорстоке покарання ватажків повстання, становище в країні не змінилося. Як розповідає автор літопису, народні месники не припинили боротьби, бо «на Україні козаки броїли і ляхом деспекти чинили, німцов як мух били, міста палили, жидов різали, як кур, мніхов у костелах палили єдні, а другії гумна молотили, їздячи стада займовали, м’яса до бочок солили, живность собі готовали» 7. Незважаючи на те, що авторові доводилося розповідати про досить сумні факти, однак літописець не втратив властивого його мові гумору, і розповів про окремі факти соковитою народною мовою: «А потом, под’їхавши под лядський обоз, вшисткі коні займили, же небожата ляхи, поверши пиху, мусили піхотою ходити» 8.



1 М. Грушевський, Історія України-Русі, т. VIII, ч 1 стор 268

2 Там же, стор. 268, 481.

3 Там же, стор. 267.

4 Там же.

5 Архив Юго-западной России, ч. III, т. I, стор. 369.

6 Див. стор. 119.

7 Там же.

8 Там же.



Хоч обстановка на Україні в той час була досить тяжка, однак літописець описує події в бадьорих тонах, прагнучи показати, що ініціатива і перевага були весь час у козаків: «Ляхи, обачивши, що зле, почали для бога о ратунок просити. І так почали уїздити і на три обози становилися, бо ся бояли. А козаки стали і оточилися так потенжне, хотяй би кілька літ їх \93\ доставали, то би їх не достали» 1. Та козаки, за словами літописця, не обмежувалися лише пасивною обороною: «І так що раз то ляхов в луках штук учинили, хотяй сами хлопи, бо ся сами ляхи раховали, же мовили: «Не помнимо нігди такої потреби у чужих землях, жеби так шляхти, корунних панов погинуло, як ту»; і далі літописець наводить дані про втрати поляків: «Же самого товариства, ротмістров, поручников — шестсот, опроче пахолков, опроче німцов, що їх барзо много погинуло» 2.

Історичні джерела свідчать, що незважаючи на героїчні зусилля повстанців, вони не могли перемогти регулярні, добре озброєні частини польської армії. Потоцькому вдалося розгромити повстанців і учинити над ними жорстоку розправу. Тисячі простих людей було порубано, четвертовано, покалічено. Та літописець не може примиритися з таким станом речей. Показавши втрати поляків, літописець продовжує: «І остаток би бул вигинул, же юж ізложивши встид на сторону, хотіли би назад, але ніяк було, а хотяй ся хто збирал там їм на помоч, неспоро було» 3.

«Ординація війська запорізького реєстрованого» була нав’язана козакам польським урядом в результаті перемоги над повсталими українськими селянами і козаками. Вона обмежила кількість реєстрових козаків до 6 тисяч чоловік, ліквідувала виборність старшин і суду, запровадила призначення старшого комісара, полковників та єсаулів польським урядом лише з шляхти і т. д. Але літописець представляє справу так, начебто поляки, «почали примир’я просити» 4, хоч дальше він правильно викладає зміст основних положень ординації. Літописець також наводить досить точну дату перемир’я: «І так заперли згоду перед лядськими святи» 5, тобто перед католицькою пасхою, яка 1638 року припадала на 4 квітня, а сейм, що схвалив ординацію, відбувався з 10 березня до 1 травня 1638 року.

Як бачимо, автор Львівського літопису описує події, зв’язані з повстанням 1637 — 1638 років під керівництвом Павлюка, з цінними подробицями, які допомагають краще уяснити становище в цей період селян і козаків, зрозуміти, які причини примусили їх зі зброєю в руках відстоювати свої права і добиватися справедливості. Опис подій подано живою, образною народною мовою. Тут літописець виступає як справжній патріот, що яскраво виявив свою прихильність до інтересів повсталого українського народу і непримиренну ненависть до загарбників і гнобителів.



1 Див. стор. 119.

2 Там же.

3 Там же.

4 Там же.

5 Там же. \94\



Опис подій визвольної війни українського народу 1648 — 1654 років у Львівському літопису обіймає період від битви під Жовтими Водами до укладення Зборівського договору включно. Треба сказати, що літопис містить ряд звісток про події і факти, яких ми не знаходимо в інших джерелах, В цьому полягає особлива цінність звісток Львівського літопису. Але основне значення цієї розповіді про визвольну війну — в тому, що в ній відбито становище українського народу в цей період, його настрої, тривоги і надії. Причому, все це передано властивою для автора образною народною мовою з безсумнівною любов’ю до повсталого українського народу і його керівників, з одного боку, з ненавистю і презирством до польсько-шляхетських загарбників та зрадників українського народу — з другого боку. До того ж, саме в цьому розділі літопису найбільше проявляються неабиякі літературні здібності автора літопису та відчувається близькість його до народу.

Звертає на себе увагу той пафос і піднесення, з якими автор літопису розпочинає опис визвольної війни українського народу у звістках під 1648 роком. Однак треба відмітити, що в перших рядках цих звісток є деякі фактичні неточності. Час, коли відбулася битва під Жовтими Водами, у літопису визначено неправильно. Військові дії між повсталими українськими козаками і польським військом розпочалися ще за життя польського короля Владислава IV, а не через тиждень по його смерті, як про це сказано в літопису 1. Владислав IV помер 10 травня 1648 року. Польське військо під командуванням М. Потоцького виступило в похід на Україну 15 лютого 1648 року. Перший бій козаків з передовими загонами польських військ біля Жовтих Вод відбувся 19 квітня. Оточені козаками, польські війська 6 травня були повністю розгромлені, а С. Потоцький та Я. Шемберг, що стояли на чолі цих загонів, були взяті козаками в полон. Основні сили під командуванням гетьманів М. Потоцького і М. Калиновського були наголову розгромлені під Корсунем 16 травня, а обидва гетьмани потрапили у полон до козаків, які віддали їх потім татарам 2. Якщо опис цієї події з фактичного боку не в достатній мірі точний, то передача стилізованої розмови між Потоцьким і Богданом Хмельницьким здійснена чудово: «Тогди Потоцький досить анімушно строфовал Хмельницького: «Хлопе, мовить, чим же так зацному рицерству Орд татарських (которим і звитяг приписовали) заплатиш?» Которому отповіділ Хмельницький не глупе: «Тобою, мовить, і іншими c тобою». І на тих міст отдал єго татаром, і окован зо всіми» 3.



1 Див. стор. 121.

2 Воссоединение Украины c Россией, т. II, стор. 22.

3 Див. стор. 121.



Такою ж образною мовою описано фінал цієї \95\ битви: «З того обозу ледво хто уйшол, для оповідення чуда так знаменитого захован, і то в сермяжці, не в блаватах вишол» 1.

Виклавши стисло, але досить точно події, що відбувалися після битви під Жовтими Водами, автор літопису зауважує, що поляки з армією «большей, ніжлі на п’ятдесят тисячий за Константинов, под Пилявці, занехавши комісії, з Хмельницьким битися зезволили» 2. Скупими словами, але досить яскраво змалював літописець картину розгрому польської армії під Пилявою: «А же войська козацькії з ордами і хлопства незлічоного купами перестрашили їх великостю своєю, теди всі ноччю з обозу без потички, у чім хто мог і з чим хто мог, і где хто мог, армату, оружія і добра всі зоставивши, утекли» 3.

Літописець досить точно описує втечу польських військ аж до Львова та безпорадність польських військових начальників і самого Вишневецького, який лише «всі клейноти, і золото, і сребро от міщан і кляшторов, і костелов, і церквей поотбирал на войсько, обіцуючися боронити Львова і не отступити міста і міщан» 4. Та страхіття зустрічі з повстанцями не дозволило полякам дотримати свого слова перед населенням Львова, бо «скоро послишали о козаках і орді, поутікали: Вишневецький — до Замостя, другії, — где хто могл» 5. Дальший хід подій теж викладено в літопису досить правильно, за винятком того твердження, нібито Хмельницький «посли до сенату виправил, вотуючи на короля Казимира» 6. Насправді ж було так. На початку листопада (2 та 3 числа за н. ст.) 1648 року Ян Казимир, основний претендент на польський престол після смерті Владислава IV, послав власноручно листа Богдану Хмельницькому через ксьондза Андрія Мокрського, колишнього учителя Хмельницького в роки його навчання у католицькому колегіумі. На цей лист Богдан Хмельницький через того ж Мокрського надіслав відповідь на ім’я польського сенату. В своїй відповіді Хмельницький вимагав покарання Конецьпольського і Вишневецького за розпалювання війни проти українського народу. Сучасники, в тому числі і автор Львівського літопису, сприйняли поїздку Мокрського з листом Хмельницького в польський сенат, як прибуття в Польщу нового козацького посольства 7.



1 Див. стор. 121.

2 Див. стор. 122.

3 Там же.

4 Там же.

5 Там же.

6 Там же.

7 Памятники, изданные Киевской комиссией для разбора древних актов, т. 1-2, стор. 308-309.



Тяжке становище армії українських повстанців значно погіршало з настанням осінніх холодів і бездоріжжя. Становище польської армії було не кращим. На пропозицію польського короля розпочати переговори про замирення Богдан Хмельниць \96\кий відповів згодою, і воєнні дії було припинено. Літописець коротко, але виразно змалював становище, що створилося в країні у зв’язку з війною: «Бул теж і голод всюди, куди тілько прошли войська козацькії. Було і повітря ніякоєсь, бо люд мер окрутне всюди наголову, навіть і в самих їх войськах, набарзі на бігунки. Мнозство їх великоє на дорозіх і на Україні змерло. І з самих татар Тогай бей, царик татарський, умер, і той Кривонос, полковник, і іни многії по звроті от Польськи» 1. Слід зазначити, що звістка про час смерті Максима Кривоноса восени 1648 року для історичної науки має особливе значення, тому що про цей факт відомостей в інших джерелах не знаходимо. Останні, починаючи з осені 1648 року, ім’я Максима Кривоноса перестають згадувати.

Звістки Львівського літопису під 1649 роком починаються з розповіді про «сейм тронедільний, на котором знову посполитоє рушеннє на козаков ухвалено» 2. Ця звістка літопису не відповідає дійсності, У питанні про посполите рушення в польському сенаті на цей раз не було єдиної думки,.тому воно залишилося відкритим. Було лише винесено рішення, щоб у зв’язку з наявною небезпекою нового виступу повстанців воєводства остерігалися і завжди були готові для організації оборони 3.

Літописець у звістках під 1649 роком розповідає також про посольство польського уряду, яке очолював А. Кисіль, до Богдана Хмельницького, що привело лише до тимчасового замирення. Автор літопису з явним жалкуванням зазначає: «Але c того нічого, бо ледво назад в покою вернулися, конклюдовавши і отложивши комісію..., под кондиціями певними покой заварши..., що єднак не сполнили поляци, бо многих і духовних і світських, винних і невинних на паль повбивали, і погубили таємне і явне, і наїзди чинячи, і каждий в своїй маєтності шляхтич» 4. Далі літописець пише, що Богдан Хмельницький, почувши про безчинства поляків, «не схотіл покою і згоди жадної, любо бул пункта послал до кроля, аби воєвода києвський завше русин бул, і каштелян, і митрополит в сенаті аби засідал, і унія аби повсюду знесена була» 5.



1 Див. стор. 122.

2 Див. стор. 123.

3 Памятники, изданные Киевской комиссией для разбора древних актов, т. 1-2, стор. 352 — 353.

4 Див. стор. 123.

5 Там же.



Тут мова йде про вимоги, поставлені Богданом Хмельницьким і Військом Запорізьким перед королем і Річчю Посполитою в лютому 1649 року: свобода віросповідання і знищення унії; неминучість нової війни, якщо І. Вишневецький стане коронним гетьманом і буде втручатися в життя українського народу; призначення на посаду київського воєводи осіб руського походження і грецької віри; надання Києву в сенаті трьох місць для митрополита, каштеляна і воєводи; усунення єзуїтів \97\ з руських шкіл 1. Ігнорування польським урядом цих вимог викликало відновлення українськими повстанцями війни проти магнатсько-шляхетського панування на Україні.

Автор Львівського літопису в основному правильно описав події, що передували Зборівському договору. Тут цікаво відмітити окремі характеристики, які давав літописець людям і подіям в процесі описування визвольної боротьби українського народу. Про Іеремію Вишневецького, цього відступника від православної віри і свого народу, він говорить, що це «з руського покоління лях» 2. В ході подій польську армію на чолі з І. Вишневецьким, яка йшла на допомогу полякам, обложеним українськими повстанцями у Збаражі, козаки теж оточили. Літописець так змалював цю картину: «І так знову окопавши їх на шесть миль вшир, коло них стоячи з ордами, стерегли їх през неділь п’ять, аж от голоду і страху поздихали сами. Мало що їх позосталих безоружно вишли на піших ногах і достиховали по дорозі і по містах» 3. Досталось і посполитому рушенню, яке поспішало на чолі з королем для рятування оточених. Літописець розповідає, що король був з сорокатисячним військом «под Зборовом оскочоний от козаков і татаров, где сам Хмельницький і ган, цар кримський, будучи, так нагнали в сак ляхов, же аж ся попод вози і в вози крили пред кулями і стрілами, где больш їх погинуло, ніжлі под Збаражом» 4. Довелося королю просити перемир’я, «обецавши козаком вольності і надавши на письмі под певними кондиціями» 5.

Повні зневаги до загарбників заключні слова, якими літописець змальовує закінчення операції, що передувала Зборівському договору. Успіхи повстанців примусили польських магнатів піти на серйозні поступки і погодитися підписати перемир’я. Літописець з гордістю заявляє: «А так на тот час аж випущени були обляженці і недобитки збаразькії» 6.

Автор літопису виклав «напереднійшії» пункти Зборівського договору. Треба сказати, що подав він їх хоч і стисло, але досить вдало. Очевидно, літописець мав у своєму розпорядженні текст договору. Про це свідчить точність формулювань у викладі змісту статей і заключна фраза: «І іншії пункти дробнійшії були, одинадцять в лічбі» 7. Дійсно, Зборівський договір складається з одинадцяти пунктів 8.



1 Памятники, изданные Киевской комиссией для разборг древних актов, т. 1 — 2, стор. 332 — 333.

2 Див. стор. 123.

3 Див. стор. 124.

4 Там же.

5 Там же.

6 Там же.

7 Там же.

8 Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, т. III, СПб., 1861, стор. 415 — 416. \98\



На жаль, літопис залишився незакіченим. Він відбиває не лише настрої й прагнення народних мас у визвольній боротьбі, а й ставлення самого автора до цих подій. На протязі всього літопису виразно відчувається, що симпатії його автора схилялися на бік повсталих мас українського народу. Обірвавши свій літопис на викладі статей Зборівського договору, укладеного між козаками і польським урядом 8 серпня 1649 року, автор Львівського літопису пішов на Подніпров’я для безпосередньої участі в боротьбі проти польсько-шляхетських загарбників.

Поряд з Львівським літописом багато цінних історичних фактів, як уже зазначалось, містить у собі також Острозький літописець. Описуючи зовнішньополітичні події, питання внутрішнього життя українського народу та визвольної боротьби, автор Острозького літописця виявив себе пристрасним антиуніатом і прихильником інтересів широких народних мас, хоч його літопис доведено лише до 1636 року, коли важливі події визвольної боротьби українського народу лише назрівали.


У підрядкових текстологічних примітках при посиланнях на попередні видання Львівського літопису і Острозького літописця прийнято такі умовні скорочення:


РИС — Львовская русская летопись. — Русский исторический сборник, издаваемый Обществом истории и древностей российских, редактор профессор Погодин, т. 3, кн. 3, М., 1839, стор. 233 — 267.

НС — Львовская летопись. — Науковый сборник, издаваемый литературным обществом Галицко-русской матицы, введение, примечания и заключение А. С. Петрушевича, Львов, 1868, стор. 255 — 294.

ЮРЛ — Исписание летом от рождества Христова року 1498 и по нем идущих. — Южнорусские летописи, под редакцией О. И. Левицкого, издание Киевской комиссии для разбора древних актов, без титульного листа, К., год издания неизвестен (1917?), стор. 1 — 32.

ИА — М. Н. Тихомиров, Малоизвестные летописные памятники. 4. Острожский летописец. — Исторический архив, т. VII, М., 1951, стор. 236 — 256.














Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.