Попередня        Головна        Наступна

1  2  3  4  5  6  7  8  9  10   11   12   13   14   15   16   17   18   19   20   21   22   23   24   25   26   27   28   29   30   31   32   33   34   35   36   37   38




Слово про прихід писців церковних до ігумена Никона із Царгорода 1


[Слово] 4.



І ще [одне] дивовижне чудо повім. Прийшли з того ж Богохранимого града Костянтинового до ігумена Никона писці іконні, кажучи: "Постав рядпя нам, бо хочемо з тобою судитися: нам показували малу церковку, і її [розписувати] підрядились перед багатьма свідками. А ця церква занадто велика. Ось, візьміть ваше золото, а ми повернемося до Царгорода!" І відказав ігумен: "Які з себе були ті, котрі найняли вас?" Писці ж описали вигляд та образ, і імена [назвали] Антонія та Феодосія! І каже їм ігумен: "О, чада! Не можу вам показати їх, бо ще десять років тому пішли зі світу цього, і, непрестанно молячись за нас, невідступно охороняють цю церкву і оберігають свій монастир, і думають про насельників його". І, почувши це, греки вжахнулись відповіді; привели чимало інших купців, греків та обезів 2, котрі разом із ними їхали. І сказали: "При них підряджались, взяши золото з тих рук! А ти не хочеш нам показувати їх. Коли ж преставились, то покажи нам образ їхній, аби і ці бачили, чи ті є". Тоді ігумен виніс перед ними їхню ікону 3. Побачили ж греки та обезі образи їхні й поклонилися, кажучи, що "воістину! Віруємо, що живими є й по смерті, і можуть допомагати та рятувати, і заступатись за тих, хто вдається до них!". І подарували [монастиреві] мусію, яку привезли на спродаж 4. Нею оздобили Святий Вівтар 5.

Писці ж почали каятися у своєму гріхові: «Коли, — кажуть, — прийшли до Канева у лодіях — побачили церкву цю на висоті 6. Запитали ж тих, що були з нами, яка то с церква, і кажуть: "Печерська, яку маєте розписувати". Розгнівившись [що занадто велика є], хотіли [ми] повернутися вниз [до гирла]. Тої ж самої ночі була буря велика на ріці. Назавтра, вставши, опинилися біля Треполя 7, і лодія сама йшла проти течії, ніби якась сила тягла [її]. Ми ж силоміць утримали її, і стояли весь день, думаючи, що це буде, якщо за одну ніч пройшли, не гребучи, шлях, який з трудом ледве за три дні проходять інші. Наступної ночі [знову] бачили цю церкву і чудесну ікону намісну, котра казала нам: "Люди! Чому дарма метаєтесь, не корячись волі Сина Мого та Моїй? Коли Мене і не послухаєтеся, і втекти захочете — всіх вас взявши, та й з лодією, поставлю в церкві Моїй. І знайте [також] те, що звідти не вийдете, але тут, у монастирі моєму, постригшись, і життя своє закінчите. І я вам дам милість у майбутньому віці задля його засновників Антонія та Феодосія!" Ми ж назавтра, вставши, хотіли тікати вниз, і багато трудилися, гребучи, а лодія вгору йшла супроти того. Ми ж, підкорившись волі та силі Божій, віддалися [їй], і скоро під монастирем сама лодія пристала."

Тоді сукупно всі чорноризці та греки, майстри ж та іконописці, прославили великого Бога і Його Пречисту Матір, чудесну ікону та святих отців Антонія і Феодосія.

І по тому вони [майстри та іконописці] життя своє закінчили в чернецтві у Печерському монастирі і покладені у своєму [печерному] притворі. Є ж і нині збитки  8 їхні на хорах, і книги їхні грецькі зберігаються в пам'ять такого чуда.

Коли ж Стефан ігумен, деместевник 9, із монастиря вигнаний був, а бачив [він ті] преславні чудеса: як майстри прийшли, ікону несучи, та про видіння цариці у Влахерні оповідаючи, — через те і сам Влахернську церкву на Клові сотворив 10.

Благовірний же князь Володимир Всеволодович Мономах, тоді [ще] юний, був свідком того дивовижного чуда, коли вогонь з небес спав і вигоріла яма, де основу церковну відміряно поясом. І це прочули по всій землі Руській. Задля того Всеволод із сином своїм Володимиром із Переяслава приїхав побачити таке чудо. Тоді Володимир хворів, і тим поясом золотим обкладений бувши, негайно здоровим став, молитвами святих отців наших Антонія і Феодосія 11. А тому, за свого князювання христолюбець Володимир, взявши міру Божественної тої Церкви Печерської, сотворив усім подібну до неї — у висоту, в ширину і в довжину — церкву у місті Ростові. До того ж і письмом на хартії написав, де І в котрому місці кожне свято намальоване є. І все це за чином і подібно сотворив — за прикладом великої тої Церкви Богознаменної 12.

Син же того, Георгій-князь, чувши від батька Володимира, що в тій церкві сталося, й собі у своєму князівстві сотворив у граді Суздалі церкву за тією ж мірою 13, яка, з часом, уся розпалася. Ця ж єдина Богородична перебуває в віках 14.






Примітки


1. У рукописній редакції Патерика Йосипа Тризни перед цим словом наведено такий текст: "Збудована ж була Божественна та церква і закінчена на десяте літо по пришесті майстрів церковних, року 6592 (1084), за князювання великого князя Всеволода Ярославича" \Цит. за: 1, с. 103\. У Татіщева під 1075 роком знаходимо таку інформацію: "й совершена в четвертеє лето июля в 11 день, по сем подписывана через три лета" \191, кн. 1,ч. 1,с. 129\.

2. Обези — абхазці. Так в часи Київської Русі називали також грузинів.

3. ...ігумен виніс перед ними їхню ікону... Про ці зображення див.: прим. 4 до слова 2.

4. ...і подарували [монастиреві] мусію, яку привезли на спродаж... Мусія або смальта — різноколірні шматочки скла призматичної форми, які використовують в техніці мозаїки. Загалом, у нас нема підстав не довіряти вищеприведеній інформації. Проте, відкриття 1951 року В. О. Богусевичем на території Митрополичого саду Лаври склоробної майстерні XI ст. \20\ дозволило внести до неї певні доповнення. Головним призначенням майстерні було виробництво смальти (хоча тут продукувався також дрібний скляний посуд). Згідно з археологічними дослідженнями, у Лаврі виготовлялася смальта білого, чорного, жовтого, голубого, синьо-лілового, червоно-коричневого, зеленого та золотого кольорів \19, с. 139-143\, що в основному відповідає кольорам смальти, яка фраґментарно представлена в різночасових розкопках Великої Церкви і території навколо неї. Ще М. Качалов відмічав збіг складу печерської смальти з софійською \80, с. 199-200\. Це дало підстави М. Каргеру поставити під сумнів оповідь вищенаведеної печерської леґенди \79, с. 344\. Проте детальніші дослідження Ю. Л. Щапової привели до іншого висновку. Так, дослідниця виділила серед матеріалів розкопок смальту різних типів, серед яких є характерна як для українського виробництва, так і для візантійського, що дало їй можливість твердити про тривалу співпрацю в майстерні грецьких та місцевих ремісників: «Представляется бесспорным, что в качестве главных мастеров-декораторов в Успенском соборе, так же как и в Софии, выступали греки. Они привезли с собой не только высокое мастерство, умение и готовую смальту, но и необходимые сырые материалы (золу, красители, главным образом окись кобальта), которые в Киеве нельзя было найти... "Патерик" рассказывает, что прибыли четыре мастера, а один купец привез мозаику. Возможно, что было именно так. На месте совсем вблизи от Успенского собора были построены горны. Можно думать, что сначала один, а потом и второй, в то время, когда работы шли полным ходом. Четыре мастера, среди которых был главный художник, мозаичист и стекловар, пригласили себе в помощь киевских стеклоделов. Первое время последние, видимо, только помогали, а потом получили самостоятельные работы... Материалы стеклоделательной мастерской в Лавре характеризует, главньїм образом, производство золоченной смальты. Цветная смальта (вернее, окрашенная) производилась здесь, по-видимому, в небольших количествах (отходов цветных смальт совсем мало). Потребность в этой смальте не так велика, как в золоченной, которой выложен весь фон»\235, с. 219-222\.

5. ...Нею оздобили Святий Вівтар... Не дивлячись на такий докладний опис історії будівництва та розпису храму, ми маємо навдивовижу мало даних стосовно самих сюжетів розписів. Деяку інформацію з цього питання знаходимо тільки в житії прп. Алімпія (див. слово 34). Отже, згідно з вищеприведеними джерелами, бачимо, що в XI ст. Велика Церква мала декор, загалом характерний для великих православних церков того (та й нашого) часу, її стіни були розписані зображеннями святих, зокрема, тих, мощі яких були покладені в основу споруди та, мабуть, сценами зі Святого Письма, про що ми, на жаль, жодної інформації не маємо. В бані Великої Церкви знаходилося мозаїчне зображення Ісуса Христа. Судячи з Полікарпового опису, це, вірогідно, був не Христос Пантократор, подібний до Софійського, а відомий у нас із давньоньоруського часу "Спас" або "Нерукотворний образ Спасителя" — зображення голови Спасителя в золотому німбі. Найдавніше руське іконографічне зображення цього типу походить із XII ст. До того ж часу належав і "Спас" із церкви Спаса-на-Нередиці. Мозаїчне зображення в куполі проіснувало недовго. Під 1230 роком у Лаврентмвському літописі описаний найсильніший із відомих до сьогоді в Києві землетрусів, в результаті якого "у монастирі Печерському церква Святої Богородиці кам’яна на 4 частини розчахнулася". Такі пошкодження церков, як правило, супроводжуються падінням купола. Наразі, землетрус стався 3 травня, надень пам'яті прп. Феодосія, під час святкової Літу): коли церква була наповнена людьми, проте, на щастя, ніхто не загинув \94, Столб. 454\. Отже, пошкоджений купол не повалився всередину храму. Втім, сильні пошкодження не могли не викликати необхідності серйозних реставраційних робіт, пов'язаних, зокрема, з перекладкою барабану та купола. Це підтверджують дослідження П. Лашкарьова \95, с. 5-6\, котрий оглядав стіни Успенського храму в XIX ст., після зняття з штукатурки. В головній абсиді містилось зображення Богородиці, а нижче — Євхаристії. Звичайно вважається що воно було знищене 1240 р. Проте, як ми вже говорили у вступі, це не так — вівтарна абсида храму збереглась до 1941 року в основному неушкодженою, пережила численні татарські наше стя, як і сама мозаїка (знищена пожежею 1718) на якій, згідно запису Павла з міста Алеппо, "зображена Владичиця, котра, стоячи, благословляє платом біля пояса, а нижче неї — Господь, ото ний архієреями, — мозаїкою з золотом, як у Софії [Солунській — ?] і в церкві Віфлеєма" \1 с. 77\. Архидиякон Павло побував у Печерському монастирі до Софії Київської та Михайлівського собору. Проте цікаво порівняти його опис із наступним описом Богородичних зображеннь у останніх храмах Києва. Отже, згідно із записами архид. Павла, Печерська Оранта була подібна до Нерушимої Стіни, причому му ця подібність підкреслювалася такою характерною деталлю, як існування при поясі Богородиці "плата" — невеликої хустини. Наразі, це саме зображення знаходимо також двох уже згаданих зразках давньої лаврської кам'яної пластики — Орантах давньоруського часу та XV ст. (центральна частина відомого нам торського триптиха). Не зважаючи на різницю у віці, обидві Оранти подібні, і ймовірно є копіями з одного й того самого зображення (хоча не виключено, що майстер XV ст. був знайомий із роботою свого попередника). Лаврські кам'яні Оранти дуже подібні також до Софійської Нерушимої стіни, але мають і деякі особливості, притаманні саме Печерській мозаїці. Проте, на жаль, ми можемо вважати їх не точною копією, а, скоріше, чимось на зразок символу зображення. Адже на обох немає того самого, згаданого Павлом, "плата" біля пояса. Що ж стосується фрескового живопису, то з цього приводу у джерелах знаходимо тільки одне повідомлення: згідно з житієм прп. Алімпія (див. слово 34), на його стінах були зображення святих, мощі яких були покладені в основу споруди. Дуже мало в цьому плані може нам допомогти й археологія. На жаль, знайдені під час ремонтних робіт к. XIX ст. значні фрагменти фрескової штукатурки давньоруського часу не лише не були вивчені, а й "використані" 1893 р. місцевими варварами для ззбутовки кладки синтрона! Знайдені ж під час археологічних досліджень останніх десятиліть незначні осколки розписів такі малі, що фактично не дають можливості поновити сюжети і композиції розписів. Єдиним винятком є знахідка 1962-1963 рр. фраґмента, що зображає нижню частину "пророслого хреста" і належав, можливо, до зовнішнього розпису стін храму (зараз ми знаємо, що розписом були прикрашені не лише внутрішні, а й, частково, зовнішні стіни церкви); а також виявлена 1970 р. частина розпису на притолоці вікна північного фасаду. Останній фраґмент до сьогодні є, власне, найбільшим за площею (50 х 62 см). На ньому зображено рослинний декоративний орнамент \213, с. 80-82\. Дослідники виявили в Успенському храмі три типи фрескової штукатурки, що значно відрізняються за складом. Це, як і дослідження мозаїк, веде нас до висновку про роботу над розписами кількох груп художників, серед яких, можливо, були не лише грецькі, а й київські майстри \213, с. 85\. Як уже мовилось, землетрус 1230 року забрав у Великої Церкви її мозаїчний декор у куполі. Але не тільки його. Найбільш постраждалою від землетрусу 1230 р. частиною храму був Михайлівський преділ. Протягом 1230-1240 рр. він був майже повністю перекладений і, звичайно, ніяких розписів XI ст. тут не лишилося, а про те, чи були вони поновлені в домонгольську добу, нам нічого не відомо.

6. ...Коли, кажуть, прийшли до Канева у лодіях — побачили церкву цю на висоті... Канів — місто в Черкаській обл., на Дніпрі. Патерикова оповідь — перша згадка про нього в писемних джерелах, бо в літописі він згадується з 1144 року. Цікаво, що в Каневі довгий час зберігалась леґенда, котра може вважатися певною ремінесценціею патерикової оповіді. Це стосується місцевої церкви, яка, як і головний храм Печерського монастиря, була Успенською. І. Фундуклєй у своєму "Статистическом описаний Киевской губернии" стверджує: "В городе сохранилось о ней предание, что когда-то, в незапамятные времена, две церкви, неизвестно кем выстроенные, плыли из Царяграда, й одна из них остановилась в Каневе, а другая — в Киеве" \210, с. 470\.

7. Треполь — суч. село Трипілля Обухівського району Київ. обл. За часів Київської Русі — досить значне місто.

8. ... Є ж і нині звитки їхні на хорах... В ориґ. — "свити". Таке трактування тексту запропоновано Є. Болховітіновим \21, с. 108\.

9. Деместевник, він же уставщик або екклесіарх — давня монастирська посада — людина, котра відповідає за порядок у церкві та церковний спів. У XIX ст. уставщик та екклесіарх — уже різні посади, причому, перший завідував церковним співом, а другий — ризницями та виготовленням свічок. Оповідь про прп. Стефана див. у житії прп. Феодосія Печерського (слово 8).

10...Влахернську церкву на Клові сотворив... Про це див. розділ 60 слова 8 та прим. 117 до цього ж слова.

11. На думку Ю. Лимонова, епізод зі зціленням Володимира Мономаха міг бути взятий св. Симоном із "Літописця старого Ростовського" \101, с. 26\.

12. У Львівському літописі інформація про побудову церкви у Ростові приводиться під 1108 роком і ії походження Н. Вороній відносить до "Літописця старого Ростовського" \36, с. 38\. У Тверському літописному збірнику знаходимо вказівку на те, що ця Ростовська церква була "дубова" \192, столб. 230\. Н. Вороній коментує це так: «Зто указание противоречит свидетельству "Патерика" о постройке в Ростове каменного собора Мономахом. Однако, версия о "дубовой" церкви точна: раскопки в Ростовском соборе показали, что Мономах действительно не строил здесь каменной (кирпичной) церкви, и что деревянный храм простоял до пожара 1160 г., когда и был заменен белокаменным собором, построенным мастерами Андрея Боголюбского в 1161-1162 гг. Сказанное убеждает, что перед нами местная и точная запись. Ей должна была отвечать также местная запись о сооружении этого храма. Ее находим в Тверском летописном сборнике, но под 991 г., где постройка связана с "первым єпископом" Федором, который якобы и "люд крести", в соответствии с этим и запись 1160 г. снабжена хронологической выкладкой, что сгорєвшая дубовая церковь простояла якобы 168 лет. Эта неожиданная датировка связана с появлением в 60-х гг. XII в. упомянутой легендарной версии о крещении Ростовской земли при Владимира Святославиче" \36, с. 22-23\. Ця інформація потрапила й до українських джерел. Зокрема, у Четіях-Мінеях св. Димитрія Ростовського читаємо: "...Володимир пішов із ними в землю слов'янську, в країну Заліську, в область Ростовську і Суздальську. І поставив над рікою Клязьмою град, і назвав його [за] першим своїм ім'ям — Володимиром, і побудував у ньому церкву Пречистої Богородиці, і повелів хрестити людей всюди, і церкви мурувати, і дав їм єпископа. Звідти пішов до Ростова, збудував церкву дерев'яну, і дав [їм] єпископа" \202, с. 455\. А тим часом, на думку Вороніна, дерев'яний храм, який стояв у Ростові і згорів 1161 року, був збудований не Володимиром Мономахом, а св. Леонтієм (про нього див. дод. 7). Дослідник наводить інформацію з місцевого списку Пролога, де сказано, що св. Леонтій був похований у храмі, створеному першим єпископом. Проте, цим першим єпископом саме й був св. Леонтій \35, с. 37- 38\.

13. Інформацію про будівництво Суздальської церкви Симон також взяв із "Літописця старого Ростовського", звідки, очевидно, походить й інформація, збережена у Львівському літописі під 1108 роком, де описано закладку Володимиром Мономахом Суздаля \101, с. 28\. Запис про перебудову споруди знаходимо у Лаврентіївському літописі під 1222-1225 рр. \94, стовб. 445-447\. Проте там вона відноситься до будівничої діяльності Володимира Мономаха, як воно, очевидно, і було — будівництво велося з наказу великого князя. На думку Н. Вороніна, навіть виконавцем цього наказу був не Юрій, а його попередник на цьому столі — Ярополк. Час заснування церкви дослідник визначає як 1101-1102 — друге відвідання Володимиром Мономахом Ростовської землі \94, с. 28\. Проте Суздальський собор того часу не був точною копією Великої Церкви Києво-Печерської лаври, бо схожий на неї лише формою, але набагато коротший. Його довжина не сягала більше 25 метрів \35, с. 30\.

14. ...Ця ж єдина Богородична перебуває в віках. Ця фраза була вилучена з тексту Патерика "справщиками" XVIII ст. під приводом, в даному разі, логічним: "Сие исключить должно, ибо и печерская церковь и обитель от Батыя была разорена..."\1,с. 129\.






1  2  3  4  5  6  7  8  9  10   11   12   13   14   15   16   17   18   19   20   21   22   23   24   25   26   27   28   29   30   31   32   33   34   35   36   37   38

Попередня        Головна        Наступна



Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.