Попередня        Головна        Наступна

1  2  3  4  5  6  7  8  9  10   11   12   13   14   15   16   17   18   19   20   21   22   23   24   25   26   27   28   29   30   31   32   33   34   35   36   37   38




Питання благовірного князя Ізяслава про латинян



Слово 37 1



Прийшов одного разу благовірний князь Ізяслав, син Ярославів, внук Володимирів, до святого отця нашого Феодосія, ігумена Печерського, і каже йому: "Розкажи мені, отче, віру Варязьку, яка вона є". Преподобний же отець наш Феодосій каже: «Послухай, благочесний княже, оскільки [вже] запитала знатність твоя [у] нашого смирення. Віра їхня лиха і закон їхній нечистим є: в Савелієву віру 2, і в інші впали єресі, і всю землю осквернили. Ти ж, благовірний самодержцю, бережи себе од них. Ось бо їхня єресь: по-перше - ікон не цілують 3; по-друге - мощї святих не цілують; по-третє - хрест на землі написавши, цілують, а, вставши, ступають ногами 4; по-четверте - в піст м'ясо їдять 5; по-п'яте - на опрісноках служать 6; по-шосте - попи їхні хрестять через одне занурення, а ми - через три 7; ми ж мажемо похрещеного миром і маслом 8, а вони похрещеному сиплють сіль у вуста 9; в ім'я ж святих не нарікають, а як назвуть батьки, в те ім'я і хрестять 10.

Тому слід цуратися віри латинської. [І] ні звичаїв їхніх дотримуватися, [ні] причастя їхнього приймати, і ні слухати, що кажуть вони, оскільки неправедно вірують і нечисто живуть, їдять бо із псами, із кішками 11, п'ють свою сечу 12 - зло є і прокляте це - і їдять черепах, і диких коней, і ослів, і удавленину, і ведмежатину, і бобровину 13.

Першого ж тижня Великого Посту, у вівторок їдять м'ясо 14, і мнихи їхні їдять сало 15. В суботу ж постяться 16. Християнам же своїх доньок не слід давати за них, ні брати у них за себе, ні брататися з ними, ні кумитися, ні цілувати їм хреста [у чомусь]; ні їсти з ними, ні пити з однієї посудини. Тим же, що просять у вас, давати Бога ради їсти, але в їхньому посуді; якщо ж не буде у них посуду, дайте у своєму, а потім, вимивши, молитву над ним прочитати.

А за гріхи свої не від Бога пробачення просять, але прощають їх попи за дари їхні 17. Попи ж їхні не женяться законним шлюбом, але з рабинями блудять, і службу здійснюють, гріха за собою не знаючи. Єпископи ж їхні мають наложниць 18, і на війну ходять 19, перстень на руці носять 20. Мертвих кладуть на захід ногами, а головою на схід, і руки в довжину кладуть, очі, вуха ж і ніс воском заліплюють 21. І, одружуючись, беруть сестер 22. І мертвим тілом служать, бо Господа вважають мертвим, ми ж Службу творим живим Тілом, самого Господа бачачи, що сидить одесну Отця, і знову прийде судити живих і мертвих. Вони - латиняни - мертві, бо мертву службу здійснюють; ми ж, Богу живу Жертву чисту і бездоганну приносячи, отримаємо життя вічне. Пишеться бо: "Воздасться кожному по ділах його" 23. Харчу ж їхнього не приймати, бо багато в них зла і несправедливості. Розпусна і погибельна віра їхня. Того і жиди не роблять, що творять вони. Багато у Савелієву єресь вступили. Найгірші і найзліші з усіх народів є, бо не можна вберегтися їх, а поган можна. Латиняни [бо] Євангелію і Апостол мають, і ікони святі, і до церкви ходять, але віра їхня і закон - нечисті. Багатьма єресями своїми весь світ заразили, оскільки в усіх землях варяги е. Велика печаль од них правовірним християнам, котрі живуть серед них. А коли хто вбережеться від них, принісши віру чисту, перед Богом стане одесну, радіючи, коли ж хто за власним бажанням наблизиться до них, то з ними стане ошую, плачучись гірко. Нема бо життя вічного для тих, хто живе у вірі латинській чи в сарацинській, ні честі зі святими в майбутній вік.

Не годиться віру їхню хвалити: бо хто хвалить їхню віру, той, виходить, свою гудить; або почне хвалити непрестанно чужу віру, од якої одреклося православне християнство, то такий стає двовірцем, і близький до єресі. Ти ж, чадо, од таких діянь бережи себе, і не спілкуйся з ними, але уникай їх, свою віру непрестанно хвали і, скільки можеш, підвизайся в ній добрими справами. Милостивим же будь, христолюбне, не лише до своїх домочадців, а й до чужих. І коли бачиш нагого - одягни його; чи голодного, чи в біді - помилуй їх. І якщо [навіть] буде іновірець - єретик і латинянин, всякого помилуй, і з біди виручи. І не погрішиш перед Господом. Бог бо сам годує всіх - поганих, як і християн. Поганами ж та іновірними [теж] піклується Бог, [та] в майбутній вік не прилучаться до воздаяння благих. Ми ж, хто живе в праведній вірі, і тут під опікою Бога, і в прийдешньому віці врятовані будемо Господом нашим Ісусом Христом. А кому доведеться по вірі сій святій ради Бога померти, то [хай] сміливо не лишає правої віри, а умре за Христа. "Святі бо, — сказано, — що за віру померли, оживуть во Христі" 24. Ти ж, сину, як побачиш іновірних, що з вірними борються і спокусою бажають звести од православної віри правовірних, ти ж, який істинно прийняв православ'я, не змовчи, але поможи правовірним проти зловірних. І, якщо можеш, як добрий пастир вівцю, маєш врятувати від уст левових. Коли ж змовчиш, то, як віднімуться у Христа і передадуться сатані, відповідатимеш за них у День Судний. І коли тобі каже хтось: "Сію віру і ту Бог дав", ти ж відказуй: "Хто ти є, кривовірцю? Вважаєш Бога двовірцем? Чи не чув, окаянний І розбещений злою вірою, написане: "Так каже Господь: один Бог, одна віра, одне Хрещення" 25. І Господь мовить так: "Належить нам виконувати усю правду" 26. І, це все виконавши, по тому зійшов на небеса, і учнів Своїх послав проповідувати в усі кінці Всесвіту. Ти ж, зловірний, стільки років тримався православної віри, а тепер спокусився на зловір'я та повчання сатани. То чи не чув Апостола Павла, котрий казав: "Деякі баламутять вас і бажають перекрутити Благу Вість Христову. Коли й ангел, зійшовши з небес, благовістить вам краще, але не так, як благовістимо ми, то буде проклятий" 27. Ви ж, відкинувши проповідь Апостольську і святих отців настанови, прийняли неправу віру і вчення зіпсуте та сповнене погибелі. Тому від нас, врешті, й були відлучені. Тому нам з вами недостойно жити й Пречистих Таїн прилучатись: ні причащатись, чи брати вам участь у нашій Божественній Службі, бо незліченні сресі ваші».








Примітки.


1. Це послання є найпопулярнішим твором прп. Феодосія і дійшло до нас у багатьох списках, які розпадаються на декілька редакцій \127, с. 190- 194\. Незважаючи на такий широкий розголос, відомий російський історик Є. Є. Голубінський все ж висунув гіпотезу про приналежність даного твору печерському архимандриту XII ст. Феодосію Греку \46, т. I, ч. 2, с. 859-860. Див. також: 225, с. 827-835; 100, с. 26-36; 17, с. 46-50\. Значний вплив на питання про авторство прп. Феодосія справили також студи західноукраїнського дослідника початку XX ст. В. А. Пархоменка, який, виходячи з описаних нижче систематичних контактів великого князя Ізяслава з католиками, а також із близьких взаємин цього князя з прп. Феодосієм Печерським, висунув досить одіозну теорію про приналежність цього святого та прп. Антонія до різних "політичних течій", причому взагалі далекого від будь-якої політики анахорета прп. Антонія проголошено "візантієністом", а прп. Феодосія - прихильником єднання з Заходом, ледь не уніатом \144, с. 239-240\. Всі ці цілком академічні дослідження спричинилися до обпльовування імені прп. Феодосія в уніатських аґітаційних брошурах, де він виявився надзвичайно зручним "науковоподібним" доказом існування в Печерському монастирі якоїсь прокатолицької партії. Це судження повторюють усі уніатські аґітки, розраховані на різні верстви населення - від "наукових досліджень" - духовного харчу для інтепіґенції {див. напр.: 221, т. I, с. 373) до безкінечної кількості "товару для народу", де взагалі ніякі докази не наводяться, а обидва засновники Печерського монастиря автоматично віднесені до католицьких святих (напр. стереотипне видання "Пізнай свій обряд", яким у величезній кількості засмічені книжкові полиці України). Майже вся ця писанина (хіба що крім роботи М. Чубатого) зводиться до "одкровення" приблизно такого змісту: "Треба проте підкреслити, що українські монахи, так з Печерської лаври, як із інших монастирів, які були вогнищами культури, освіти, а передусім християнської побожності, від самих початків тяжіли до джерела первісного та чистого православ'я, до катедри св. Петра в Римі... Князі були часто під їхнім впливом. Тому поруч стремління до незалежності, самобутності та до самоуправи, — продовжують, з малими перервами та незамітними виїмками, глядіти на Рим" \138, с. 42\. Звичайно, всі ці одіозні твердження не мають нічого спільного з правдою. Мало яка людина і мало яка обитель зарекомендували себе більшими поборниками ортодоксального православ'я, як прп. Феодосій Печерський та створений ним монастир. І найбільшим та найвагомішим доказом цього є послання святого про латинян. Ще Августін у своєму великому ґрунтовному дослідженні давньоруських антикатолицьких творів довів, що саме він є автором твору, бо за тих часів висвітлені в ньому питання набули особливої гостроти, оскільки в. кн. Ізяслав був жонатий на польці і, зрозуміло, мав постійні зносини зі своїми родичами-католиками. Крім того, Августін пов'язав написання твору з подіями 1069 р., коли Київ був наводнений поляками, приведеними князем задля повернення свого престолу \4, с. 354-356 \(про ці події див. прим. 2 до слова 36). До того ж висновку незалежно від першого дослідника дійшов пізніше І. П. Єрьомін \58\. Дійсно, хоча православно-католицькі стосунки за княжої доби не набули ще гостроти, притаманної наступним століттям, саме події цього часу {як і інтервенція поч. XI ст.), мали започаткувати той, уже не богословський, не церковно-політичний, але асенародно-національний антагонізм українців до католиків, який був притаманний кращій частині нашого народу в наступні епохи. 1068 року, вигнаний з Києва боярами та підбурюваними ними міськими низами, Ізяспав шукав притулку в Польщі, звідки прийшов наступного року до Києва з великою допомогою. Зрозуміло, що така нагода не могла не бути використана католицьким духовенством для посилення пропаґанди в Києві. До того ж, як ми знаємо тепер (втім, невідомо, чи довідався про це за життя прп. Феодосій), в. кн. Ізяслав дійсно пізніше схилявся до католицизму. Як відомо, жінка Ізяслава - Гертруда, була сестрою польського короля і реаною католичкою. Коли 1073 року Ізяслава прогнали з київського престолу брати, і прп. Феодосій, ризикуючи вопею та, навіть, життям, гнівно викривав узурпатора Святослава, "боголюбивий" князь Ізяслав вів відповідні переговори з папою, до якого послав свого сина Ярополка, який був католиком, чи, в усякому разі, до того схилявся. Про зміст переговорів ми можемо судити з папської булли, датованої 17 травня 1075 року. Як пише М. Шайтан: "... Ярополк от имени отца просил у папы признания за собою прав на киевское княжение в качестве дара св. Петра, обещая верность римскому престолу. Папа удовлетворяет просьбу и передает "бразды правления русского государства" Изяславу и его сыну, прибавляя: "Дабы это и многое другое, о чем не упоминается письменно, сильнее запечатлелось в ваших сердцах, мы посылаем наших послов, из коих один - наш хороший знакомый и верный друг; они точно обьяснят вам содержание нашего письма и дополнят устно то, чего в нем не содержится. Ради почтения к святому Петру, пребудьте к ним благосклонны; и все, что они скажут вам от нашего имени, выспушайте терпеливо и с полным доверием. Все, что они пожелают обсудить и решить властью апостольского престола, не дайте нарушить ничьим злым умыслам, но помогите искренно-любовной поддержкой". Последние слова имеют, очевидно, в виду не только вопросы устроения русской церкви... Признавая своє княжение леном св. Петра, Изяспав получап покровительство власти, авторитет которой бып далеко не пустым звуком на Руси и совершенно непререкаем в Польше... С другой стороны, если папа надеялся подчинить Русь католической церкви, то для него прежде всего было необходимо обеспечить себя от постоянных колебаний киевской церковной политики; утверждение нелрерывности прямого наследования киевского стола явилось к тому первым шагом" \222, с. 12\. Нам не відомо, чи встиг прп. Феодосій, котрий помер 1074 року, дізнатися про ці переговори, які на думку Августіна, спричинили появу іншого тогочасного антикатолицького твору, написаного київським митрополитом Георгієм \4, с. 358-359\, зле зрозуміло, що база можливості таких переговорів була, безперечно, закладена ще в шістдесятих роках. Нагла смерть Святослава привела до того, що Ізяслав зумів посісти престол без допомоги пали \4, с. 359\. Та й, у будь-якому разі, великий князь не встиг нічого зробити ні за бажанням папи, ні всупереч йому - педь посівши престол 15 червня 1077 р., він 3 жовтня 1078 року був убитий, і в Києві сів його молодший брат Всеволод, грекофіл І стійкий поборник православ'я. Задум папи не був утілений в життя, хоча й по тому папський престол допомагав Яролопкові. Втім, Шайтан вважала, що й син Ізяслава не був особливо твердим у обіцянках папі \222, с. 14\. І. П. Єрьомін виділяє дві основні редакції "Послання про латинян", що вперше були опубліковані Макарієм). Проте, різноманітних списків та редакцій твору, як уже мовилось, існує дуже багато. Ось що пише з цього приводу Августін: "...в самом исчислении латинских ересей и заблуждений по одним спискам преподобный Феодосий предстзв-ляется более плодовитым и находчивым, по другим - гораздо меньшим, так что даже известное учение латинян о Св. Духе, это важнейшее их заблуждение, влагается в уста Феодосию только в списках первой редакции. А в некоторых списках приписываются преподобному такие выходки на счет латинян, которые из приличия и нравственного чувства даже не печатаются" \4, с. 357\. Приведена в Патерику редакція, на наш погляд, має уже хоча б ту перевагу, що вона - печерського походження, а, отже, має в основі ориґінальний протограф святого. До речі, різниця у вченні про Святого Духа тут також не відмічена, як і чимало інших ключових питань антикатолицької пропаґанди. Але це не означає, ніби прп. Феодосій не розбирався у тих питаннях. Просто, він писав те, що здатен був зрозуміти адресат послання, не надто обізнаний у богослов'ї. "Послання про латинян", хоч і є ориґінальним твором, але стоїть у ряду численних грецьких та українських антикатолицьких писань, які користування одними й тими ж грецькими першоджерелами, а також творами своїх попередників, зробило досить схожими за змістом. Що ж стосується змісту твору, то, справді, не всі вини, які зводить на латинян святий, об'єктивно існують. Деякі "ходячі" сюжети, взяті прп. Феодосієм у своїх літературних попередників, насправді є скоріше результатом непорозумінь та різниці в мирських звичаях, ніж дійсно сущою єрессю (нижче, в примітках ми постараємось розібрати кожну з них). Як уже говорилося, прп. Феодосїй, пишучи не надто освіченому в цих питаннях князеві, зосередився не так на дійсних богословських питаннях, як на зовнішніх богослужбових та звичаєвих відмінностях, про які його адресат не міг не знати. Послання написане дуже гостро, що є наслідком як вищеописаних причин, що зродипи цей твір, так і, загалом, традиції написання подібних творів. Латиняни були, на думку православних письменників, страшними єретиками, а відношення до єретиків у церкві ніколи поблажливим не було, та, зрештою, й не може бути. Причому, католики у прокляттях своїм опонентам аж ніяк не відставали від православних, навіть більше - слід згадати хоча б інквізицію. Проте, твір прп. Феодосія в цьому плані відрізняється од писань його попередників. Традиційна відраза боролася в душі святого з християнською любов'ю до ближнього. І саме для нього характерне закінчення твору, в якому прп. Феодосій нагадує князеві, що, не приймаючи жодних настанов католицизму та якомога менше спілкуючись із представниками цього віровчення, він все ж мусить бути милосердним до всіх людей, незалежно від їхньої віри. Печерський ігумен, на відміну од більшості своїх сучасників (і нащадків!) не визнавав силових методів у міжконфесійних стосунках.

2. ...в Савелієву віру, і в інші впали єресі... Прп. Феодосій має на увазі єретичне вчення III ст., згідно з яким Св. Трійця є не єдиною в трьох особах, а різним виявом одної особи Бога. Це вчення було засуджене Олександрійським (261 р.) і Римським (262 р.) соборами. В даному випадку порівняння з савеліанами, на думку єп. Макарія, означає констатацію того факту, що католики зливають в одно дві Божественні іпостасі, Отця і Сина, кажучи, що Дух Святий походить від Отця і Сина {в православ'ї-лише від Отця) \108, т. IV, с. 289\.

3. ...Ікон не цілують... Католики, звичайно, ніколи не були іконоборцями. Наразі, певна рація в цьому твердженні є. Свого часу Карл Великий не прийняв висновків VII Вселенського собору стосовно Іконоборства, зібравши з цього приводу свій власний собор у Франкфурті-на-Майні (794 р.), який постановив, що ікони можуть бути в церкві лише для її прикраси і як нагадування різних подій з історії християнства, але що їм не належить поклонятися. 825 року ці постанови були підтверджені Паризьким собором. І хоча вони не мали загальноканонічного значення, та за їхнім прикладом на Заході потроху розвинувся погляд на ікони, лише як на прикрасу церкви й певну "Біблію для неграмотних" \4, с. 473-474\. Наслідки цього дуже добре видно при порівнянні православних та католицьких ікон - останні здебільшого дуже красиво й точно виписані, проте не мають тої духовності, яку бачимо навіть у неоковирно написаних народних православних іконах.

4. ...хрест на землі написавши, цілують, а, вставши, ступають ногами... Такі дії категорично забороняються православною церквою. Малювати хрест на землі заборонено 73-м правилом VI Вселенського собору \164, с. 564-565\. (снували у Візантії й мирські закони того ж змісту \7, с. 388\. Августін цього чомусь не відмічає, коментуючи дане твердження так: "Обычай изображать крест на земле (пальцем) и целовать его можно и теперь еще кое-где встретить у католиков; но полемисты наши в этом своеобразном выражении христианского бпагочестия нашли повод укорять латинян в неуважении к кресту Господню" \4, с. 475\.

5. ...в піст м'ясо їдять... Дане твердження прп. Феодосія пов'язане з тим, що у католиків дещо відрізняється перелік пісних днів (особливо це стосується Великого Посту), так, що деякі дні, копи православні постять, у них виявляються не пісними \4, с. 465-466\. Див. також прим. 14 до цього слова. Інші чинники, які приводили до цього ж результату, — порівняно проста система відпуску постів та різниця в календарі - постали пізніше,

6. ...на опрісноках служать... Питання про здійснення Літургії не на квасному, а на прісному хлібі - опрісноках - є одним із найважливіших об'єктів критики (і критики цілком слушної!) православними католицької богослужбової практики. Адже в Євангельській оповіді про Тайну Вечерю мова йде саме про квасний хліб, а не про прісний. Спаситель здійснив Таїну Причастя раніше іудейської пасхи, коли іудеї традиційно вживали прісний хліб. Звичай же вживати опрісноки для здійснення Літургії виник набагато пізніше. Ось як коментує це Августін: "Сами западные писатепи далеко не согласны между собою в решении этого вопроса, Крайние приверженцы латинства (например, кардинал Гумберт, Цезарь Бароний, Фома Аквинский, ученый Мабиллон) старались доказать, что употребление опресноков ведет свое начало от самого Иисуса Христа и Его Апостолов и идет через все времена церкви на западе. Иезуит Сирмонд, кардинал Бона и другие не соглашались с этим, — и первый из них доказывал, что до самого X в. повсюду употребляпся в Евхаристии хлеб квасный; последний - что безразпично употребпялся, по крайней мере в западной церкви, и хлеб квасной и хлеб пресный. Этот последний хлеб, по мнению Боны, стал входить в употребление на Западе с тех пор, как прекратился у церкви древний обычай, по которому верующие ежедневио приносили из домов своих хлеб для Евхаристии и ежедневно причащались ей, и когда, поэтому, приготовление хлеба для Таинства поручено было клирикам. Клирики сначала изменили прежнюю величину этого хлеба, потому что теперь стали причащаться каждый раз почти одни священнослужитепи; а потом - стали печь его и пресным, потому что это было легче и скореє, и в то же время нигде прямо не было запрещено" \4, с. 377-378\. Православні письменники одностайно визнавали опрісноки пізнім латинським нововведенням, до того ж, спорідненим із такою ж практикою представників деяких єресей - евіонІтів та вірмен. Проте, щодо часу цього нововведення вони не одностайні. "Одни относят его ко временам папы Григория великого (Иоанн клавдмопопьский, Григорий из Корфу, Симеон солунский); другие - ко временам Карпа Великого... (Микита Сейд, Петр Антиохийский, Афанасий Кидоний, Марк Ефесский ит. д.)"\4, с. 378\. В іншому місці святий поминає "мертве тіло", також маючи на увазі опрісноки.

7. ...попи їхні хрестять через одне занурення, з ми - через три... У давньохристиянській церкві було раз і назавжди встановлено, що хрещення має здійснюватися у три занурення: в Ім'я Отця і Сина, і Святого Духа. Хрещених інакше належало перехрещувати. Про це однозначно свідчать як Апостольські правила (№№ 49 та 50) \84, с. 20-21\, так і постанови II (прав. 7) \84, с. 44\ та VI (прав. 95) \84, с. 114\ Вселенських соборів; Вселенського собору Лаодокійського (правило № 8). Наскільки важлива була ця проблема - видно з того, що Церква не веліла перехрещувати аріан та македонян, оскільки вони, хоч і були єретиками, але хрестилися вищевказаним способом. Зате перехрещували евноміан (по суті, таких самих аріан), які хрестилися в одне занурення. Проте, подібні звинувачення на адресу католиків - не зовсім об'єктивні. Хрещення в одне занурення здійснювалося (в усякому разі до XIX ст.) лише в Іспанії \4, с. 408\.

8. ...ми ж мажемо похрещеного миром І маслом... Православні, освячуючи воду для хрещення, ллють у неї єлей. Католики цього не роблять \4, с. 408\. У православних, як і в давній церкві. Хрещення звичайно пов'язане з другою Таїною - Миропомазанням, і вони здійснюються одна за одною. В даному разі прп. Феодосій наголошує, що цього Таїнства католики не здійснюють. Проте, це не так. Проблема полягає в певній різниці між здійсненням Таїни Миропомазання православними та католиками. Останні вважають, що вона може бути здійснена лише архієреєм (у православних - і священиком, хоча освячувати миро може тільки єпископ). Тому католикам доводилося чекати зі здійсненням Миропомазання до того часу, як до місця їхнього проживання прибуде єпископ, що, зрозуміло, відтягувало цю подію на невизначений строк.

9. ...похрещеному сиплють сіль у вуста... "Это, по учению римских богословов, символ мудрости, которая должна блистать в христианине, или же - изображение того, что чрез учение веры и дар благодати крещаемый освободится от порчи греховной, получит вкус в добрых делах, и будет наслаждаться божественною мудростию" \4, с. 409\.

10. ... в ім'я ж святих не нарікають, але як назвуть батьки, в те ім'я і хрестять... Справді, такий звичай у католиків є. Проте і в Греції ніколи не наголошувалося на однозначному праві священика нарікати дитину. "И полемисты наши, говоря о латинском наречений имен, видят зло, кажется, не столько в том, что даются имена по воле родителей, сколько в том, что они даются без молитвы и благословения со стороны священника" \4, с. 411 \. Крім того, дане судження могло виникнути й від того, що на той час у католиків було вже багато святих, які православними не визнавалися, а, отже, їхні імена не були для православних іменами святих.

11. ...їдять бо із псами, із кішками... "Нечего говорить об этом кроме того, что это - дело самое обыкновенное у некоторых людей, и полемисты наши, кажется, нарочно пропускают, что сосуды после подобного лизання их собаками и кошками обыкновенно измываются" \4, с. 494\.

12. ...п'ють свою сечу... Хоч як це дивно, але це твердження має під собою підґрунтя. "У некоторых греческих писателей говорится, что это делают латиняне для того, чтоб быть здоровыми и красивыми... Мы не знаєм, что сказать на это; знаєм только, что некоторые западньїе соборы налагали известную эпитимью на тех, которые пьют урину (напр., собор Wormatiensis (XI в.)). Может быть, у вареарских народов, вшедших в западную церковь, и в самом деле существовали подобные гигиенические и косметические секреты" \4, с. 493-494\. Існування в минулому такого варварського й антигігієнічного заходу знайшло своє підтвердження, коли нині на брудній хвилі різноманітних "цілителів" випливли й такі, які всерйоз пропонують легковірним пити свою сечу!

13. ...і їдять черепах, і диких коней, і ослів, і удавленину, і ведмежатину, і бобровину... Церква однозначно забороняє вживати кров тварин, як окремо (Ап. прав. № 63) \164, с. 239-140\, так і в складі будь-яких страв (VI Всел. соб. № 67) \164, с. 556\. Виходячи з цього - не можна їсти також і удавленину, оскільки в такому випадку кров із забитої тварини не зливається. Наразі, припис невживання крові систематично порушувався і порушується вірними і католицької, і православної церков (в тому числі, і в Україні). Що ж стосується поділу тварин на чистих і нечистих, то тут все далеко не так однозначно. Ця традиція - східного походження і широко представлена, зокрема, в Старому Завіті. "Но в христианстве мы не находим ни одного последования, которое бы запрещало употреблять в пищу животных нечистых; напротив даже - с самых первых времен его встречаем следы употребления этих животньїх. Так ап. Варнава в ветхозаветном запрещении нечистых животньїх находил уже смысл нравственный, аллегорический... Постановления апостольские тоже не говорят о нечистых животных и считают позвопенными все роды пищи, кроме крови и удавленины... Василий Великий в свое время называл смешным обет некоторых - не есть свинины, повелевая в мясах, как и в растениях, различать только полезное и вредное, и строго запрещал аскетам излишние различия в пище, производящие, по его словам, только соблазн и разделение. Пахомий великий... держал в своем монастыре свиней и мясом их кормил даже монахов (старих та хворих - І. Ж.)" \4, с. 491-492\. Таким чином, обмеження стосовно вживання м'яса нечистих тварин первісне не реґламентувалися церквою, а випливали із національних традицій даної місцевості, і, зрозуміло, ці приписи не скрізь збігалися. «Правда, в греческих требниках издревле существовала "молитва о скверноядящих", посредством которой церковь примиряла с собою этого рода преступников: можно поэтому думать, что греческая церковь считала преступлением вкушение нечистых животньїх. Но, во-первых, молитва о скверноядящих, по всем соображениям, есть остаток той молитвы, которою древняя церковь примиряла с собою принужденных во время гонений вкусить "идолажертвенных", во-вторых, по окончании гонений на христиан молитва эта могла читаться над вкусившими крови и удавлениньї, и ничто не заставляет думать, что она назначалась для чтения над ядущими именно нечистых животных. Были и есть в греческих требниках е другие чинопоследования по поводу скверного и нечистого, например, если что нечистое упадет в колодезь, в сосуд с вином или медом и т. п.; но и эти чинопоследования, как видно уже из одного их названия, показывая топько снисходительность церкви к людским немощам, ничего не говорят о том, будто церковь различала животньїх чистых и нечистых. Итак, если греки порицали латинян за ядение нечистых животных, то это происходило только из любви к спорам и из желания указать у них как можно больше заблуждений и ересей» \4, с. 493\. Попри вищенаведене судження Августіна, мусимо зазначити, що проблема "чистих" та "нечистих" тварин і, зокрема, вживання їхнього м'яса в Україні ще з перших віків по Хрещенні стояла дуже гостро, хоча, можливо, ця гострота була пов'язана більше з дохристиянськими узвичаєннями народів, які входили до Київської Русі, і пізніше лише отримала додаткову "ідеологічну підтримку" в вигляді старозавітних суджень. Пережитки цих варварських приписів виявляються і до сьогодні, зокрема, в упередженому ставленні до собак та інших домашніх тварин, невживанні у їжу деяких морських продуктів тощо. Проте, перелік "нечистих" тварин у нас із самого початку відрізнявся од старозавітного. Зокрема, ніколи й ніхто не забороняв українцям-мирянам їсти сало та м'ясо свині (крім пісних днів).

14. ...Першого ж тижня Великого Посту, у вівторок їдять м'ясо... Католики, як і православні, дотримуються посту під час Чотиридесятниці, яка разом із Страсним тижнем складає Великий Піст. Проте, обрахунок днів цього посту католиками ведеться інакше. Зокрема, існує у них і та відмінність, про яку пише прп. Феодосій: "Так как семь седмиц пред Пасхою составляет более сорока дней, то римская церковь выделила из этого числа семь воскресных дней четыредесятницы и еще два первые дни первой седмицы - понедепьник и вторник. Таким образом римская четыредесятница начинается со среды нашей первой седмицы..." \4, с. 466\.

15. ...і мнихи їхні їдять сало... Звичай католицьких ченців вживати сало був і є постійним об'єктом критики православних, так само, як перші ззвше докоряли останнім за вживання молока та яєць.

16. ...В суботу ж постяться... У католиків дійсно існує такий піст. Цей день відмічали ще іудеохристияни, причому по-різному: одні постилися, інші - навпаки святкували; здійснювали величні богослужіння. Гностики також постилися в суботу, оскільки, в тому числі, виражали так своє презирство до іудаїзму. Для протидії цим єретикам Церква заборонила цю практику, дозволивши поститися тільки Страсної Суботи. Згідно з цими настановами - у суботи, як і в неділі, піст полегшується навіть під час Чотиридесятниці, яку перші християни проводили в щонайстрогішому пості. Проте це, звичайно, жодною мірою не означає святкування субот в іудейському розумінні цього слова. Навпаки, 29 правило Лаодокійського собору піддає християн, котрі хотіли б її так святкувати, анафемі. Такої самої практики трималась первісно і західна церква. Проте, уже в IV ст. у Римі був звичай поститися в суботи. Це пов'язувалося з леґендою про запровадження цього посту Апостолом Петром у пам'ять його диспуту з Симоном волхвом, який відбувався в неділю, а напередодні Апостол зі своїми учнями постився. "Блаженный Августин в свое время, рассуждая о посте в субботы, писал, что почти во всей церкви вселенской от востока до запада нет обычая поститься в субботу, — что так как этот пост не имеет основания в предании, то постящиеся в субботу производят в церкви соблазн, — что предание, будто апостол Петр учредил субботний пост сомнительно и проч. Кроме того, Августин прямо говорит, что в его время субботний пост был только местным обычаем римской церкви, — что в Африке одни постились по субботам, а другие нет, а в Медиолане совсем не держали этого поста" \4, с. 462-463\. Проте з розвитком папства цей звичай вкорінився, причому суботній піст не розрішається (не відміняється), як пости у середи та п'ятниці навіть на Різдво Христове та Богоявлення. Втім, суботній піст у католиків полягає лише в утриманні від м'яса. Вживання молочного харчу не обмежувалося.

17. ...А за гріхи свої не від Бога пробачення просить, але прощають їх попи за дари їхні... Маються на увазі індульґенції. Звичай відкуплятися од гріхів грішми існував на Заході ще у VI ст., а до VII! уже повністю розвинувся, отримавши навіть богословське й догматичне "підтвердження" на Триденському соборі, "В полном своем развитии и всецелом приложении к жизни, индульгенции действительно ведут к отвержению таинств покаяння..,"\4, с. 413-414\.

18. ...Єпископи ж їхні мають наложниць... Ще одною вагомою відмінністю між католиками та православними є їхнє ставлення до безшлюбності духовенства. "Древняя церковь, как известно, не требовала от своих священнослужителей ни брака, ни безбрачия; она требовала только, чтобы те из них, которые желают жениться, женились до рукоположения своего в священнические степеня, после чего они не могли уже вступить ни в лервый, ни во второй брак" \4, с. 414-415\. Бл. IV ст. з'явився звичай, аби єпископи розлучалися зі своїми дружинами. Інших священнослужителів це не стосувалося. За Юстеніана визнано за краще обирати на єпископські посади ченців або безшлюбних, чи, в усякому разі, бездітних. Підтверджений Трулльським собором, цей звичай утримується у православних до сьогодні. Інакше було в західній церкві. В IV-VI ст. все більшої сили набувають правила, які вимагали для кандидатів на всі ступені Ієрархії, аж до іподияконів, повної безшлюбності, або, принаймні, розводу з дружинами. Втім аж до XI ст. ці правила виконувалися не дуже сумлінно. І лише папа Григорій VII (кін. XI ст.) зробив їх обов'язковими. "Причиной такого распоряжения западной церкви были сначала - в оснований своем верные, но в своем развитии доведенные до крайности - представления о высокой должности священного сана... Но впоспедствии, когда созрела идея папства, когда папы боролись со светскою верховною властию за право первенства, и западная церковь усиливалась выделиться из гражданского общества и составить в нем особое общество с правом господства над ним, — безбрачие духовенства явилось лучшим и вернейшим средством к достижению папских стремлений, как отрывавшим духовенство от всех связей с обществом,.." \4, с. 41 5\. Таке становище, безперечно, породжувало безліч зловживань, найменшим із яких була ситуація, коли офіційно розведений клирик продовжував жити зі своєю дружиною. Ще гірше ставало, коли почали поставляти переважно нежонатих. Результатом стала система утримування наложниць, так зване "конкубінацтво", яка набула такого поширення, що стала вважатися нормою! Кожен священик міг за певну суму купити собі право тримати наложницю, законним актом обіцяв їй подружню вірність і передавав приход своєму незаконнонародженому синові. Єпископи також відкрито їздили по єпархії з наложницями. На час початку Реформації розклад духовенства досяг такого ступеня, що деякі приходи не хотіли приймати у себе священиків без наложниць, оскільки це могло загрожувати цноті місцевих жінок.

19. ...і на війну ходять... "Хождение латинских епископов на войну и личное участив в ней - факт общеизвестный, обуславливавшийся всем ходом и строєм средневековой жизни западного духовенства", — коментує це твердження Августін \4, с. 483\. Проте, такий стан речей однозначно забороняється Апостольськими правилами (прав. 83) \84, с. 27\.

20. ...перстень на руці носять... Такий звичай справді Існував, і наші полемісти надавали йому якогось символічного значення, хоча, як правильно свідчили греки, в ньому можна бачити лише відсутність простоти та смирення.

21. ...Мертвих кладуть на захід ногами, а головою на схід, і руки удовж кладуть, очі, вуха ж і ніс воском заліплюють... Схід завше користувався у християн величезною повагою, як:

1) місце Раю;

2) місце життя Спасителя, його Гробу, Голгофи тощо. Туди, зокрема, завжди орієнтована вівтарна частина храму. Звідси - православних ховали ногами на схід, аби, піднявшись під час Страшного Суду, вони були обличчям до сходу. На Заході ж ще у V ст. папа Лев Великий заборонив молитися на схід. Відтоді там і храми орієнтують, і мерців ховають ногами на захід. "Этим старались отвлечь мысль западных христиан от Востока, и матери церквей - Иерусалиму, противопоставить Рим, столицу Запада" \4, с. 482\. Щодо іншої інформації про особливості поховальної практики католиків, то Августін коментує її так: "Мы не знаєм, действительно ли когда-нибудь так делалось у латинян, но знаем, что в настоящее время ничего подобного у них не делается" \там само\.

22. ...і женячись, беруть сестер... Ступені спорідненості, за яких не можна одружуватися, закладено ще в Старому Завіті. "Церковь в союзе с государственной властью до самого XII в. в числе других бпагодетельных распоряжений и узаконений по делам брачным, постоянно заботилась и о строгом и точном употреблении степенем родства, препятствующих браку, и решительно запретила браки в кровном родстве неограниченно, а в линиях боковых до четвертой степени включительно"\4, с. 419\. Наразі, папи присвоїли собі право дозволяти ледь не будь-який шлюб, як дозволили і четвертий шлюб, що однозначно відкидається православними.

23. "Син Чоловічий має прийти у Славі Отця Свого з Ангелами Своїми, й тоді віддасть кожному згідно з його ділами" \Мт. XVI, 27\.

24. ...Святі бо, — сказано, — що за віру померли, оживуть во Христі... Подібні цитати можна знайти ледь не в кожного християнського письменника. Можливо, прп. Феодосій має на увазі одне з повчань прп. Федора Студита \205, с. 598-599\. Порівн., також, у Новому Завіті: "Як бо в Адамі всі вмирають, так у Христі й оживуть всі" \1 Кор. XV, 22\.

25. "Одне бо тіпо, один дух, а в одній надії вашого покаяння, яким ви були визвані. Один Бог, одна віра, одне Хрещення. Один Бог і Отець усіх, що над усіма і через усіх, і в усіх" \Ефес. IV, 4-6\.

26. "...залиши це тепер, бо так личить нам здійснити

всяку правду,.." \Мт. III, 15\.

27. «Та, коли б чи ми самі, чи ангел з неба проповідували вам іншу, більше за те, ніж ми вам проповідували були, нехай буде анатема! Як ми казали перше, так І нині повторяю: "Коли хтось вам проповідує іншу Євангелію, ніж ту, що ви прийняли, — нехай буде анатема!"» \Гал. I, 8\.






1  2  3  4  5  6  7  8  9  10   11   12   13   14   15   16   17   18   19   20   21   22   23   24   25   26   27   28   29   30   31   32   33   34   35   36   37   38

Попередня        Головна        Наступна



Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.