Попередня        Головна        Наступна

1  2  3  4  5  6  7  8  9  10   11   12   13   14   15   16   17   18   19   20   21   22   23   24   25   26   27   28   29   30   31   32   33   34   35   36   37   38




Житія перших Ростово-Суздальських єпископів - пострижеників Києво-Печерського монастиря XI ст.



Як уже зазначалося, дуже слабо пов'язані з українським центром Київської Русі райони "Залісся" - Ростово-Суздальського князівства, — не були охрещені не лише Володимиром Святим, але й його наступниками. Наразі, ця сентенція не є "відкриттям" українських чи радянських учених. Наприклад, те ж відмічав ще визначний російський церковний історик Є. Є. Голубінський \4б, т. I, ч. 1, с. 170-177, 199-205\. Він же вперше пояснив це явище відмінністю етнічного складу залісського населення. Дослідження нашого часу (насамперед - археологічні) тільки підвели під даний висновок додаткове фактичне підґрунтя. Тепер ми знаємо, що культурна відсталість Залісся була зумовлена історією слов'янської колонізації цього району. До IX ст. тут мешкали не надто численні, але широко розселені фінно-угорські племена - меря, мурома, а північніше - весь. У IX ст., з розвитком великого волзького торгового шляху, район почав активно заселятися слов'янами (переважно з півночі), а також, в незначній кількості, варягами. Протягом IX-XI ст. тут відбувалися складні етнокультурні процеси, не відображені в писемних джерелах, але значною мірою вивчені на сьогодні археологами. В результаті цих процесів у Ростово-Суздальській землі утворився етнос, складений на основі місцевого мерянського та прийшлого слов'янського субстратів, який у культурному відношенні характеризувався рівнем, вищим від аборигенів, але значно поступався в цьому відношенні навіть Новгородській землі, не кажучи вже про Київщину \докладніше див.: 56, с. 3-46\. Наразі, новопоселенці успадкували від фінно-угрів також примітивні місцеві тотемічні вірування. А тому і в XI ст. населення цієї території ще далеко не готове було прийняти нову віру.

В XI ст. Великий Волзький шлях занепадає, а тому на декілька століть переривається і нормальний розвиток Ростово-Суздальської землі, оскільки єдиним її зв'язком із європейським світом стають більш розвинені землі метрополії - Київської Русі, вплив якої тоді, по-більшості, обмежувався чисто колонізаторською політикою: збиранням данини та невтручанням у життя місцевого населення. Втім не варто звинувачувати в подібному становищі виключно українську адміністрацію. Справа в тому, що населення Залісся вже тоді виявляло притаманний сучасній російській ментальності спротив любим нововведенням. Особливу нехіть викликало християнство, яке сприймалося як ідеологія колонізаторів і зазіхання на національну самобутність населення. Наразі, з усього вищесказаного стає зрозумілим, чому такий величезний регіон протягом майже ста років по Хрещенні України не мав навіть власного єпископа, і належав до Переяславської єпархії.

Звичайно, київські князі не могли спокійно ставитися до такої обмеженої юрисдикції у своїх колоніальних володіннях. Бажаючи зробити свою владу реальною хоча б у містах, вони ще в XI ст. застосували цікаву тактику - перенесення старих міських населених пунктів, заснованих ще мерею, і потім заселених меро-слов'янським етносом, на Інше місце. Початок цьому процесу у першій чверті XI ст. поклав Ярослав Мудрий, який побудував недалеко від міста Мєдвєжий Угол нове місто - Ярославль \56, с. 4б\. Фольклорні джерела зберегли легенду про боротьбу цього князя з ведмедем, що, очевидно, є ремінісценцією боротьби Ярослава Володимировича з місцевим культом ведмедя \37, с. 36-40\. Пізніше був збудований новий Ростов - неподалік від свого попередника, залишки якого нині відомі як Сарське городище. Ще пізніше - Переяслав-Залісський, який, згідно з літописними свідченнями, був 1152 р. перенесений Юрієм Долгоруким з містечка Клещина \докладніше про цей процес див.: 56, с. 58- 104\. Нові міські центри заселялися значною мірою переселенцями з українських земель, що суттєво сприяло як християнізації, так і, загалом, культурному піднесенню краю Втім, ще у другій половині XI ст. частка християн серед місцевого населення була незначною.

Наразі, справжня місійна діяльність на терені Ростово-Суздальської землі почалася з постанням Києво-Печерської лаври, для якої вона стала одним із головних завдань. На жаль, з суто політичних причин, її участь у цих процесах до сьогодні майже не вивчена. ПечерськІ місіонери діяли в тісній співдружності з князівською владою, що, в свою чергу, на століття зумовило дуже значний вплив обителі та її культури, зокрема, літописання, на цей регіон (див. у вступі про історію появи т. зв. Літописця старого Ростовського). Все ж, попри суттєві успіхи печерських місіонерів та велику міграцію в цей район у XII ст. українського населення, остаточне хрещення Залісся вельми розтяглося в часі. Так, в усій Ростово-Суздальській землі курганний поганський обряд поховання переважав християнський ще і в XIII ст. Особливо ж довго опиралися християнізації вятичі (про це див. прим. 1 до слова 18).

Виходячи з вищесказаного, стає зрозумілим, чому св. Леонтій, котрий жив у середині XI ст. і про якого св. Симон писав, як про першого ростовського єпископа, справді був першим ієрархом на пій кафедрі \35, с. 25\, історію якої сучасні російські церковні історики, незважаючи на негативні висновки фахівців, і до сьогодні стараються вивести від часу Хрещення Русі св. Володимиром.

Як вважав Н. Н. Вороній, деяка інформація про єпископство св. Леонтія мала міститися у "Літописці старому Ростовському" \36, с. 22\. В усякому разі, там мусило оповідатися про його прихід до Ростова бл. 1058 року \36, с. 39\ та мученицьку смерть під час поганського заколоту 1071 року: "Это предположение подкрепляется тем, что в ранней части Тверского летописного сборника... сразу же после рассказа о восстании смердов, гюд 1072 г. есть известие о поставлений на ростовскую кафедру еп. Исайи. Следовательно, перед этим читатель должен был узнать, что Леонтий погиб, и его кафедра пустовала. Возможно, что в связи с этим была дана какая-то характеристика и самого восстания 1071 г. Так как Леонтий был первым єпископом и крестителем Ростова - нет сомнения, что он же построил здесь и первую церковь, где и был погребен \36, с. 22\.

В частині редакцій житія св. Леонтія оповідається, що він знав мову мері, а, отже, мав можливість проповідувати християнство в сільських районах, населених переважно мерею. Цьому твердженню можна вірити так само, як і тому, що святий, зіткнувшись із впертою протидією місцевих поган, зосередив свої місіонерські намагання на дітях; а також його стійкості під час поганського заколоту 1071 р., який (на відміну од "happy end!" житійної оповіді) закінчився для святителя трагічно. Незважаючи на мученицький кінець, св. Леонтій справді зумів досягти значних успіхів у християнізації краю, проповідуючи переважно серед молоді. Мабуть, саме цей його успіх і змусив волхвів занепокоїтися й підняти проти святого темних міських жителів. Ось фактично і вся об'єктивна інформація про першого ростовського єпископа, його підвиз та смерть.

Наразі, по відкритті мощей святого, ці мінімальні відомості стали обростати великою кількістю фольклорних даних і відвертих вигадок. Адже історія його канонізації - одна з найбільш одіозних сторінок історії церкви, один із тих епізодів, у яких особливо різко виявилась спекуляція мирської влади на святості подвижників.

Нетлінні останки св. Леонтія були відкриті випадково 1161 року під час відбудови згорілого ростовського храму, разом із мощами (також нетлінними) його наступника - св. Ісайї. Після цього закономірним було б уславлення св. Леонтія, як першого північного мученика \34, с. 23\. Проте, на жаль, канонізацІйними процесами дуже часто керують радше політичні, ніж релігійні мотиви. Так сталося й цього разу. Андрій Боголюбський, бажаючи довести право свого князівства на церковну автономію, саме започаткував цілу низку церковно-літературних заходів, спрямованих на ідеологічну підтримку своїх, нічим реально не підтверджених, вимог \34, с. 23\. На ньому шляху він не гребував ні "спеціальною обробкою" дійсних подій, ні богохульськими підробками чудесних явищ. Наразі, його аж ніяк не влаштовував для політичної гри з Києвом та Константинополем святий мученик, єпископ із печерських ченців, убитий всього за кілька десятиліть до того поганами її процесі спроби християнізувати край. Тоді Андрій разом зі своїм претендентом на митрополію, неканонічно поставленим єпископом Федором, дуже швидко змінив "анкетні дані" св. Леонтія, зробивши з нього третього ростовського єпископа, грека, присланого з Константинополя (тобто, чомусь, безпосередньо від патріарха - без участі митрополита), і при цьому "забувши" про мученицький кінець святителя. Спеціально наголошувалося (вперше!), що Ростов був хрещений ще Володимиром Святим. Мова про канонізацію св. Ісайї в той час не йшла - очевидно, у політиканів не було можливості фальсифікувати його житіє \167, с. 136-148\.

Проте, як відомо, Андрієві не пощастило як із організацією окремої митрополії, так і з канонізацією: обидва прохання були відхилені патріархом \216, с. 61-63\. Як правильно відзначав Насонов, версію про міфічних ростовських єпископів-греків, котрі, буцімто, посідали кафедру ще до св. Леонтія, не сприймали на віру ще у XIII ст. \125, с. 129\. На це вказує стаття 1231 року в Лаврентіївському літописі, де перераховано тільки дійсних ростовських єпископів, і ні словом не згадано про міфічних греків \94, столб. 457\. Тим більше іґнорував "боголюбівські" інсинуації постриженик Печерського монастиря св. Симон, хоча ні він, ні володимирський літописець, робота якого покладена в основу Лаврентіївського літопису, не могли про них не знати.

Остаточна канонізація св. Леонтія відбулася тільки 1194 року, і "первоначальное житие, составленное еше при епископе Феодоре и князе Андрее Боголюбском было переработано и пополнєно, при чем уничтожены следы стремлений еп. Феодора, оставившего по себе в Киеве темную память. Однако, переработка эта не имела целью восстановить действительные предания, живушие о єпископе Леонтии и записанные позднее єпископом Симоном, потому что канонизация печерского постриженника, если бы таковым был тогда назван св. Леонтий, встретила бы противодействие со сторони митрополии, еше недавно имевшей столкновение с монастирем, и к тому же кончившееся победою не митрополита. Поэтому, сократив лишь подробности, явно неприемлемые для митрополии, как подробность о присылке епископов от Константинопольского патриарха, житие ...все остальное оставило по-старому" \167, с. 137- 138\. З вишенаведених причин знову не був канонізований св. Ісайя.

Нижче ми наводимо текст найбільш ранньої відомої редакції житія св. Леонтія, яка, не зважаючи на не до кінця вичищені результати "творчості" Федора та Андрія Боголюбського (тут лишилася не тільки інформація про грецьке походження святого, а й мученицька смерть його замінена на оповідь про перемогу над поганами), є найбільш об'єктивною оповіддю хоча б у фрагменті про відкриття мощей, написаною, мабуть, десь невдовзі по освяченні храму (1162 р.) \34, с. 27\:

«Цей блаженний походив із Царгорода за народженням та вихованням. Руську мову та мерську добре знав. Книг руських і грецьких вельми красномовний [був] оповідач. З юності залишив світ і був чорноризцем чудесним. За велике ж його добродійство поставлений був єпископом до Ростова. Попередні єпископи Федір та Ларіон втекли, не витримавши неприязні людської.

Цей блаженний укріпився силою Святої Трійці та допомогою Святої Богородиці, й чудеса здійснив численні. З них же оповімо одне. Святий особливо дбав про наставлення та повчання у церкві, вмовляючи малих дітей відступити від забобонів ідольських та поклонятися [й] вірити в Святу Трійцю, Отця і Сина, і Святого Духа. Старі [ж] невірством своїм не приймали наставлень. Як Сам Христос істинно прорік: "Якщо нове вино в нові міхи вливати - обидва збережуться. Якщо ж нове вино у старі міхи вливати, міхи розірвуться - обоє попсуються" \ Мт. IX, 17\.

Цей блаженний облишив старих, молодих навчаючи. І негайно попрямували невірні на святопомазану главу і хотіли його вигнати й убити. Єпископ же нітрохи не злякався, але укріпляв сущих із ним пресвітерів та дияконів, говорячи: "Не бійтеся, чада, не можуть ні нам без Божого повеління нічого сотворити". І одягнулися ті, що з ним, у свої священні ризи, вийшли із хрестами супроти [заколотників]. І всі, хто побачив його, — попадали мертві. Але святий молитвою усіх уздоровив і навчив вірувати Христові та хрестив їх в [Ім'я] Святої Трійці. І інші численні чудеса достопам'ятні сотворив та до Господа, Якого змолоду полюбив, з миром відійшов.

І покладене було чесне тіло його в церкві Святої Богородиці, яку сотворив попередній спископ, який був тут. По цьому довгі роки минули.

За Божим промислом загорівся город Ростов, І церква згоріла Святої Богородиці. І повелів благовірний і бого-хранимий князь Андрій, син Юріїв, внук Володимирів, сотворити церкву кам'яну на місці згорілої церкви. І почали копати рови і знайшли безліч мертвих, серед яких віднайшли блаженного Ісайю.

Була церква мала закладена і почали люди просити князя, аби повелів більшу церкву закласти. І по волі їхній повелів бути. Так уже те збудеться, сказане Господом у Євангелії: "Не може місто втаїтися, стоячи наверху гори, ні світильник під ложем не втаїти" \Мт. V, 15\. Так і цьому світильнику нашому неможливо стільки літ захованим бути під землею. Це все було [за] Божим промислом. Копали рів передньої стіни і знайшли домовину, покриту двома дошками. І люди, не розуміючи, відкрили домовину і побачили обличчя його, немов світло, і ризи його ніби вчора вдягнуті.

О превелике чудо, брати! Стільки років минуло, [а] не змінилося святе тіло його, ні ризи не зотліли. Тоді ж усі люди, побачивши і зрадівши, послали звістку до князя Андрія, який був у Володимирі. Почувши, князь прославив велику мудрість Божу, молячись і говорячи: "Владико, Господи Ісусе Христс! Що Тобі принесу за те, що мені єси відкрив? [За те], що в землях держави моєї такий скарб відкрив?"

І послав невдовзі гроб кам'яний, І поклав у нього тіло святого, в якому і донині лежить в церкві Святої Богородиці, здійснюючи преславні чудеса, подаючи зцілення [тим], хто з вірою приходить до Святої Божої Матері та до гроба святого, на втіху душам і тілам нашим, і в державну перемогу христолюбивим князям. Я ж, твій раб, нічим достойно [не можу] похвалити, але мале це прийми славослов'я: "Радуйся, наставниче наш і вчителю; ти вибавив душі наші із бруду дна пекельного і, обмивши нас святим Хрещенням, нагодував нас харчем нетлінного життя. Нині, блаженниче, помолися за мене Всемилостивому Царю Христу Спасу, аби без напасті житійну безодню пройшов, помилуваний милістю Його» (54, с. 125-126)

Ось таким є те ядро, з якого пізніше виросли всі редакції житія св. Леонтія. Як бачимо, уже в цьому тексті сказати б, «поставлено всі крапки над "і"» у питанні канонізації святителя. Андрія не цікавить, по суті, ні сам єпископ-мученик, ні його святість. У промові до ростовців він чітко наголошує свою головну турботу: тепер і він у своїх землях "такий скарб відкрив". Третя редакція свідчить про це ще однозначніше. Тут князь додає, що тепер він "уже нічим не гірший від інших..." \67, с. 310-311\.




* * *


Уже невдовзі після короткої оповіді з'являється ціла низка редакцій житія, котра все більше поширювала дані короткої на основі літописних даних та власної фантазії авторів, а також за рах унок численних чудес святого, кількість записів про які дедалі збільшувалася. Якщо Ключевський \83, с. 3-10\ виділяв чотири редакції твору, то нині їх нараховують аж до дванадцяти, причому почали вони з'являтися уже в перші десятиліття після появи первісного тексту \34, с. 33-43\.

Що ж до вірогідності інформації найдавнішої редакції житія стосовно знайдення мощей та поховання святого, то Н. Н. Воронін зазначає, що в результаті розкопок у Ростовському соборі більшість інформації підтверджена. Так, справді, на місці кам'яного храму до того стояв дерев'яний. «Далее здесь был вскрыт участок южной ("передней" - по "житню") стены белокаменного собора 1161-1162 гг. с аркосолием Леонтия, украшенные некогда орнаментальной фресковой росписью, от которой сохранились незначительные фрагменты. Стоявшая в аркосолии белокаменная гробниш, поврєжденная и грубо реставрированная в 80-х гг. прошлого века, по своей форме была тождественна саркофагу єпископа Луки (1189), открытому в 1951 г. при строительных работах во Владимирском Успенском соборе». Знайдено також постаменти від свічад, які стояли біля раки \34, с. 27\.

У третій редакції твору вперше з'являється оповідь про встановлення святому дня пам'яті - 23 травня, і чудо, яке сталося невдовзі в пей день:

"...Увечері, в першу стражу ночі почали янголи співати в церкві Святої Богородиці, і повстав святий Леонтій із гроба, і запалили янголи свічі біля гроба його. А святий Леонтій, узявши кадило, почав кадити по всій церкві і пройняв запах пахощів усю церкву і весь град Ростов. Пономар же рано встав, прийшов до дверей церковних і захотів відчинити. І бачить світло пречудесне й святого, який стоїть перед святою Трапезою, руки свої догори звівши. Він же від страху впав на землю, не мігши стояти. Довго лежав він, потому звів очі горі, [і] нікого не побачив, а тільки свіча горіла. І пішовши, сказав про все єпископу, І почали утреню, і від того вогню запалили всі інші свічі."

По закінченні утрені один із клириків захотів загасити свічу, за що був спаралізований, але, лишившись при пам'яті, завдяки своїм гарячим молитвам до Богородиці та св. Леонтія, невдовзі зцілився (67, с. 311-315).

Пізніше до складу житія увійшли літописні дані, близькі до "Нестора", (в усякому разі, в оповіді про Володимира Святого помітний вплив літопису Аскольда). Найбільш "повною" є редакція, опублікована 1893 року А. А. Титовим \194, с. І-IV, 1-35\. Крім літописних даних до тексту додано численні записи про чудеса, серед яких - три чудесних зцілення Івана Олександровича, сина ростовського князя Костянтина (1404 р.) \194, с. I-IV, 19-20; див. також: 34, с. 43\. Серед записів також - допомога святого під час епідемії "коръсты" \194, с. І-IV, 23-25\; чудесне зцілення паралізованого отрока Леонтія \194, с. І-IV, 25-26\; зцілення біснуватих \194, с. I-IV, 29-32\; і навіть покарання дрібного феодала Захарії, який неправедно відсудив у церкви частину її землі \194, с. I-IV, 26-28\. Всі ці записи Н. Н. Воронін датує к. XIV-XV ст. \34, с. 43\.

У XVIII ст. аж надто пильні російські "справщики" помітили невідповідність інформації про св. Леонтія, поданої св. Симоном до інформації відомого їм життя, і зразу "вирішили цю проблему" - "неточні дані" було викинуто з Патерика з таким присудом: "Святій Леонтий не с Печерского монастыря, но с Царяграда прислан был, как пишется в житии его, которого в Патерике не обретается".




* * *


Другим єпископом Ростовським - пострижеником Києво-Печерського монастиря був св. Ісайя, про поставлення якого повідомляє житіє прп. Феодосія Печерського (див. розд. 23 слова 8).

Хоч мощі святого було відкрито 1161 року, окреме житіє св. Ісайї написане набагато пізніше. Воно дійшло до нашого часу в двох редакціях: короткій та поширеній, причому друга заснована на першій. Щодо датування первісної, короткої редакції, існують дві думки, які базуються на тому, що в різних списках наявні дві дати перенесення мощей - 6982 (1474) та 6782 (1274). Розповсюдженість першого датування й те, що житіє не зустрічається у рукописах раніше XVI ст., змусило зупинитися на пізнішій даті, причому, до неї традиційно відносять і саму канонізацію св. Ісайї \83, с. 22-26; 216, с. 158\. Проте ще перші видавці житія датували його саме XIII ст., оскільки в кінці твору є явна вказівка на нашестя іноплемепників. Зрештою, в церковнослов'янському написанні число 700, яке позначається літерою "ПСИ", легко може бути переплутане з Ц - "ци" - 900.

Різниця в даті може бути пов'язана також з тим, що канонізація святого дійсно відбулась саме в XV ст. \83, с. 24-26\. Адже у творі нічого не сказано про цю подію, а лише про перенесення мошей. Та й взагалі, виклад твору є досить дивним - він не схожий на житіє, хоча б і коротке - патерикове чи проложне. І річ тут не в обмалі інформації, а саме у викладі, який нагадує епічний - щось на зразок думи чи билини, де оповідь ведеться не в минулому, а в теперішньому часі! Отже, навряд чи ми у даному випадку маємо справу з агіографічним твором. "Житіє св. Ісайї" - схоже на якусь промову, пов'язану з перенесенням мощей, причому, судячи з її закінчення, написана, ймовірно, в XIII ст.

Якщо перенесення мощей здійснювалося 1274 року, то чи не є закономірним інтерес до нього прп. Серапіона Печерського (про нього див. вступ), котрий саме цього року став володимирським єпископом? Святитель міг брати в тому участь і відзначити цю подію принагідною промовою-проповіддю, чимось на зразок "сказання", чому відповідала й дивна форма викладу. На участь у написанні твору печерського ченця вказує не лише добре знайомство з печерським письменством (зв'язок викладу з житієм прп. Феодосія та "Повістю минулих літ" є очевидним і зазначався ще В. Ключевським \83, с. 25\), а й те, що коли відкинути незвичний виклад матеріалу, стиль оповіді видається близьким до "Похвали" прп. Феодосію. Особливо добре це видно у закінченні тексту, де ми вже не плутаємося в незвичних граматичних формах:



"Похвала прп. Феодосію Печерському"

Тому, в рабстві їхньому перебуваючи, в нещастях тяжких і томлінні лютому припадаємо до тебе, молячись: здійми руці твої :за нас: до Владичиці Діви і Пречистої Богородиці, аби пом'янула свої давні милості до кошари цієї, відданої їй у власність, і подала нам послаблення журби гіркої, і відігнала ворогів лукавих, хулителів нашої православної віри, й зробила необоримою церкву свою святу, яку Сама зводила збудувати Собі за житло, і помножила стадо кошари твоєї, і допомагає, як і раніше, оберігаючи та утверджуючи, заступаючи та охороняючи від ворогів видимих і невидимих, аби, вільними ставши, духом і тілом богоугодно пожили [ми] у світі цьому тимчасовому, не бувши власністю нічиєю, крім Пречистої Богородиці, як і раніше отці наші з тобою, преподобний Феодосіє.



"Житіє" св. Ісайї

О блаженний учителю наш! Непрестанно молися за нас із Богородицею і зі святителями, котрі предстоять Престолу Христовому, аби молитвами вашими позбулися голоду та згуби, і приходу іпоплеменних та всього поганого, і тут боговгідно й праведно пожили, і в майбутньому віці з усіма праведними [та] станемо спадкоємцями вічних благ, славлячії Сняту Трійцю: Отця і Сина, і Святого Духа.



Цікаво, що дане житіє здавна відоме й у Києво-Печерській лаврі. Вперше, за свідченням Д. Абрамовича, зустрічаємо його в патериковій редакції сер. XVII ст., створеній печерським архимандритом Йосифом Тризною \1, с. 102\. Вона ж, хоч і з певними суто риторичними доповненнями та без оповіді про перенесення мощей, використана в друкованому слов'янському виданні (140, лист. 139-142). Все це вказуе саме на печерське походження житія єв. Ісайї та на вірогідне авторство св. Серапіона.




Ірина Жиленко









Житіє св. Ісайї




Місяця травня в 16 день.

Пам'ять Ісайї, єпископа Ростовського, чудотворця

(Переклад здійснено за виданням: 67, с. 432-450.)




Цей блаженний Ісайя - русин, киянин за народженням і вихованням. І з юнацтва мир лишає й, Христа возлюбивши, приходить до Печерського монастиря, який у Києві. І там постригається. І все, що тлінне в світі цьому і додолу тягне, лишає, і в усьому стає поплічником та послідовником преподобного Феодосія, і переважує багатьох житієм і постом, І молитвою, і всіма добродійствами, і в тілі є ніби янголом. Терпінням мужності своєї пристрасті тілесні перемагає, і міцним воїном небесного Царя є.

За Божим промислом, приходить благовірний і великий князь Ізяслав, син великого князя Ярослава, в монастир до преподобного Феодосія і просить у нього блаженного Ісайю в монастир святого Димитрія на ігуменство. І преподобний Феодосій подає йому цього блаженного ніби якийсь дарунок, і Йона митрополит поставляє [його] на Ігуменство до монастиря святого Димитрія літа 6570 [1062] 1. Блаженний приходить до монастиря і стає істинним пастирем і наставником для тамтешньої братії, а не як найманець, який не піклується про овець. І піддає себе ще більшому подвигу, ревно наслідуючи апостольське житіє, благими справами душу просвітлюючи, тіло ж висушуючи, труди до трудів додаючи, навчанням своїм душі вірних напоюючи, задля великих його добродійств, до істинного розуму та до Бога приводячи.

Обранням Святого Духа поставляється [по тому] митрополитом Іоаном на єпископа до града Ростова, літа 6585 [1077] 2.



1 Житіє прп. Феодосія не дає точного датування поставленим св. Ісайї на ігуменство. Проте, там вказано на 1062 р.)., як на час поставлення наземного Печерського монастиря, (див. розд. 22 слова 8).

2 Звідки взята ця дата - невідомо. Дата, подана Тверським збірником, — 1071 р. — видається більш вірогідною. Що ж стосується імені митрополита, котрий поставив св. Ісайю, то це був, напевне, Георгій.



І, досягши свого престолу, блаженний бачить там людей новоохрещених і не утверджених у вірі, ніби новонасаджений виноград. Напоює тих блаженний своїм повчанням, вирощує в добродійствах плід сторицею, [і] благому Владиці приносить, як же благий той раб, і обходить інші городи та місцевості в ростовській та суздальській землі, і невірних умовляє вірувати у Святу Трійцю: Отця і Сина, і Святого Духа, і просвітлює святим Хрещенням, Вірних укріплює нерушимими й непохитними бути у вірі: де знаходять ідолів - все у вогонь кидати. І до всього наслідував апостольське житіє і, наскільки зуміє, справу рівну апостольській сотворити [бажав].

Такий же, рівний апостольському, і Господь наш Ісус Христос, праведний Судія, дарунок йому дарував. Як же славні апостоли на хмарі несені на преставлення Божої Матері, так І цей блаженний хмарою несений був на освячення храму Божої Матері. Коли бо завершена була церква Святої Богородиці монастиря Печерського, що в Києві, І блаженний митрополит Іоан уже до освячення церкви приготувався, був блаженний митрополит у великій скорботі та печалі, оскільки жодного архієрея не було з ним задля освячення чудесної тої Церкви Божої: кожен єпископ був тоді в своїй єпископії, які були за відстанню далекі. Блаженний Ісайя в Ростові тоді перебував. І одного дня, як блаженний Ісайя молився, раптом став перед ним юнак жахний в одязі світлому, і говорить до нього: "Завтра, в день 14"" серпня, освячується церква монастиря Печерського. І митрополит через вас у великій печалі. І ти будеш там із ним на освяченні". Блаженний же швидко підвівся, у лодію сів і поплив. Коли ж настала ніч - повчив блаженний людей, що були з ним у лодії, від Божественного писання, [і] наказує їм відпочити трохи від праці.

І назавтра всі з блаженним під Києвом опиняються! Преславний у чудесах Ісайя приходить до митрополита Івана. Митрополит же, здивувавшись, запитав блаженного про прихід його. Святий же Ісайя говорить йому: «Присланий від тебе, владико, сказав мені: "14-го серпня освячується церква Святої Богородиці монастиря Печерського. І готовий будеш з митрополитом до освячення". Я ж, не сміючи не послухатися твого, владико, повеління, ось прийшов». Тоді ж прийшли й інші єпископи на освячення, і таке ж [саме] повідали 3. Митрополит же вельми дивувався преславному тому чуду, оскільки нікого не посилав по єпископів. І разом освячують церкву Божої Матері, і Літургію служать Богові та Пречистій Його Матері за преславне чудо.

Освячена була церква Печерська Святої Богородиці митрополитом Іоаном, єпископом Лукою бєлгородським та Іваном, єпископом Чернігівським, та Ісайєю, єпископом ростовським літа 6597 [1089], місяця серпня в 15 день, за благовірного князя Всеволода.

І знову святий Ісайя не забарився, але швидко на хмарі перенесений, постає в Ростові біля свого престолу, в Домі Пречистої [Богородиці].

І добре впас доручене Христове стадо словесних овець, і [по тому] преставився до Господа, Якого з дитинства возлюбив, і блаженне тіло його ховають у церкві Святої Богородиці в граді Ростові.

По багатьох літах, по тому, як згоріла чудесна церква дерев'яна, літа 6672 [1164], копаючи рів кам'яної церкви, знаходять гроб блаженного Ісайї. Відкривають і бачать ризи та тіло святого цілі й нетлінні. Прославили Бога і Його Пречисту Матір, Котрі не лише в цьому житті, а й по смерті прославили свого угодника святого Ісайю, так, що стільки років ризи та тіло блаженного до тління не прилучилися. І як збудована була церква - покладають святого в притворі на правому боці від входу до церкви. І багато чудес було тоді від святого тіла. Чимало літ минуло, і зневажено було гроб святого, аж ніколи жодної свічі не горіло в притворі тому біля гроба святого, ні священик не приходив з кадилом до гроба.

Архієпископ тої ж соборної церкви Божої Матері 4, побачивши, що образ святого Ісайї вшанований і поклоняються йому всі, а гроб його, закритий, у великій зневазі перебуває, 15 травня скликає священиків тої церкви святої і, молитву сотворивши, взявши дивоносний гроб пречудесного отця, переносить звідтіля блаженного во святих

Ісайю літа 6992 (6792 - ?) [1474 (1274 -?)] і кладе з великою честю в новому гробі на тому ж боці біля південних дверей, де і донині подає зцілення тим, хто з вірою приходить до його гробу. О блаженний учителю наш! Непрестанно молися за нас із Богородицею і зі святителями, котрі предстоять Престолу Христовому, аби молитвами вашими позбулися голоду та згуби, і приходу іноплеменних, та всього поганого, і тут богоугодно й праведно пожили, і в майбутньому віці з усіма праведними [та] станемо спадкоємцями вічних благ, славлячи Святу Трійцю: Отця і Сина, і Святого Духа.



3 В даному разі переказана якась місцева ростовська легенда - можливо, єдиний переказ про святого, збережений у ростово-суздальських землях. Проте, він добре стикується з оповіддю св. Симона про освячення Великої Церкви Києво-Печерської лаври, який увійшов до Патерика (див. слово 6).

4. Єпископом ростовським у 1274 р. був Ігнатій II (1262-1288).











1  2  3  4  5  6  7  8  9  10   11   12   13   14   15   16   17   18   19   20   21   22   23   24   25   26   27   28   29   30   31   32   33   34   35   36   37   38

Попередня        Головна        Наступна



Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.