[Подолинський Василь. Слово перестороги. — Львів, 2001. — С. 33-66.]

Головна       Ориґінал польською





Василь ПОДОЛИНСЬКИЙ

СЛОВО ПЕРЕСТОРОГИ


[Сянок, 1848]




З батьків перейняв я тужливість,

Бо ж русин не був ще щасливим.

Миліший від щастя нещастя тягар -

Із цим відчуттям маю спокій.

А з ким же ми миримось краще, як з тім,

В почутті високім.


Невимовна радість охопила нас, коли ми почули, що наш цісар, зрікаючись абсолютизму, обіцяв обдарувати всі свої народи констутицією. О, як же [він] одним розчерком пера роззброїв серця, насичені завзяттям, готові кожної хвилини кинутися на душителів волі і національного життя народів! Надія блаженного майбутнього світилась в наших очах і розпирала груди, щоб висловити голос зворушеного серця, що благословляло благодійника народів. Але саме в той момент, коли ми почули цю обіцянку, насупившись, стає брат на брата і починають між собою сварку. За віщо? За те, кому з них, власне, має належати сорока, яку ще треба ловити, бо [вона] тільки подумала сідати на плоті. Жодному з них, бо, сполошена галасом, вона і від плоту відлетить. Хотів гусак взяти собі за дружину лебідку і сказав їй: "Ти - гуска, бо [плаваєш] разом зі мною в одному ставі, та й наше пір'я однаково не просякає вода, а наші голоси вже цілком такі самі, бо обидва проходять через довгі горлянки, ти ґеґаєш так, як і я, бо навіть граматики не маєш; виходить, ти дурна, що пред'являєш права на неіснуюче навіть у світі лебедівство". А вона силоміць відпирається його роду, бажаючи і без граматики зостатися лебідкою. Ось це і є суперечка між поляками і русинами.

Якщо дивитися на цей розбрат, о, як же ж болить серце усіх поляків, усіх русинів, бо хто ж не бачить над ними орла, під ними води, а в тій воді риб! Ніхто не хоче нікому уступити дороги - вірить у справедливість свого домагання. Але якщо хотіти бути хоч на хвилину безстороннім, то можна помітити ту правду, що справедливість є на боці і цих, і тих, але також і те, що обидва не позбавлені несправедливості та однобічності, які вже не раз погубили світ.

Поки над нами панував різнобарвний абсолютизм, автократичний чи аристократичний, стародавній чи сучасний, він накидав нам обов'язки, що були найвигіднішими для нього, а нам відпускав з цих вигод стільки, скільки йому заманулось. І правильно, бо інакше він не був би абсолютизмом. Але тепер, коли на нас прийшла черга управляти самими собою, управляймо ж собою так, щоб вигоди, які звідси випливають, були розлиті на всіх однаково, щоб показати світові, що ми знаємо, що таке християнська воля, і що вміємо відрізнити навіть тінь феодалізму від волі, а отже, що ми гідні її. Доля, яка керувала нами протягом останніх п'яти століть, змінила нашу вітчизну і нас в ній. Отож, щоб наша конституція була природна, вона повинна рахуватися з нами такими, яких нас застала. Ми не ті русини, якими були за наших королів Романа, Данила і т. д. Тому й наша конституція не може бути чисто руською, бо куди ж дінемо поляків, вірніше русинів, тобто нас, ополячених. Адже ж не будемо безпощадними і не обвинувачуватимемо правнуків за гріхи їх прадідів! Але ми не такі поляки, як, наприклад, мазури. Тому наша конституція не може бути і чисто польською, бо куди ж дінемо русинів, хіба захочемо аргументувати по-пруському або твердитимемо, що полковник становить полк, а фельдмаршал - цілу армію! Якщо захочемо все обрусинити - це не вдасться, бо опиратимуться поляки, а якщо захочемо все ополячити, теж не вдасться, бо опиратимуться русини. А навіщо ж нам сваритися, якщо ми і без сварки можемо прекрасно залишатися поруч себе? А те, що нам нині здається великим звіром, при взаємній поміркованості виявиться дрібничкою. Лише нахабство і нетолерантність будь-якої сторони зробить з дрібнички великого звіра. Отже не нападайте ні на поляків, ні на русинів, а краще нападайте на нахабство та нетолерантність, лише цьому хай буде цур від нас!

[Звичайно], мають за собою незаперечені доводи і поляки на руській галицькій землі. Це: приязність і освіченість, на яку нині можуть орієнтуватись русини; потреба фізичних сил, бо, тримаючись разом з таким нещасним і поневірюваним народом, як і ми, будемо сильніші, він є нашим другом у нещасті, а тому легше визнає й наші потреби і допоможе відзискати наші національні права (виключаю тут кількох нетолерантів); і право моральне, яке не дозволяє не помічати свого родича.

Але мають за собою незаперечні доводи також русини. Це: природне право, яке належить кожному господареві у його рідній хаті; християнська любов, яка наказує витягнути свого брата з забуття; громадянська рівність, без якої не може встояти воля; конечна потреба шанувати родича, бо без цього хата, будучи слабкою, завалиться.

Дехто захоче, збиваючи мене, вказати на євреїв, вірмен, німців і т. д., які тут мешкають, і вимагати від мене прав окремих національностей і для них. На це я відповім так: якщо б ми були в їх хаті, ми б пристосувалися до них, але тому що вони є у нас, хай вони пристосовуються до нас. Адже цим я не забороняю їм бути і залишатися тими, якими самі захочуть. Ми, за логікою, господарі своєї хати, а вони [її] друзі, їм тому належиться від нас повна і найделікатніша ввічливість, а нам від них - приязнь. Вимагати більшого ні їм, ні нам не годиться.

Не сподіваюся, щоб принципи поміркованості знайшли противників з будь-якого боку: чи польського, чи руського. Але зате я переконаний як розумом, так і досвідом, що ні безумовне ополячення, ні безумовне обрусинення не втримаються, бо [вони] пахнуть абсолютизмом, а це значить, що наше повне надії існування замінить давній стан. Поміркованість знайде противників, але лише з цього боку, що недоброзичливий і полякам, і русинам. Не вартий імені поляка той, хто не хоче визнати русина, але й не вартий імені русина той, хто не хоче визнати поляка.

Всі кричать нині: "Згода, єдність і братерство!" Але ініціативи до цього не видно навіть у самих крикунів. Кожен каже нині: "Якби не ти, було б добре". Біда лише у тому, що те "Я" не хоче порахуватись з тим "якби". Волають: "Браття русини!" Але, незважаючи на це, безчестять навіть цілі їх класи і об'єднують їх [в своїх твердженнях] з бюрократією, забуваючи про те, що це [удар] кулаком попід ребра, який, звичайно, мимоволі віддають.

Скаже мені хтось, як [священикові] Бірецькому: "Хто ж це уповноважив тебе заступатися за нас?", або "Відколи ж то ви усвідомили себе?" Відповім на це так: "Можна мені грішити, бо я людина — може й я грішу, пишучи це, — але й можна кинути людям у вічі їх гріхи, бо я цьому посвятився, щоб запобігти виникненню на світі нової потвори-перократії, бо не філософ той, хто в дискусіях ображає особистість!"

Прекрасна це думка... Польща... Лише ті, що пишуть про неї, не описують докладно, якою вона має бути. З "Dziennika Narodowego" можна довідатись лише про її кордони, тобто що вона має охоплювати власне польські, руські і литовські землі. Як в ній буде поводитися полякам, знаємо, і знаємо, що дуже добре. Але як русинам - про це важко довідатись. Наскільки можна догадатися, їм буде поводитися так, як і іншим полякам, але з умовою, що відречуться свого імені і приймуть мову та ім'я поляків. І якраз саме в цьому здогаді є гордіїв вузол, що відштовхує Русь від Польщі, але не в самих лише підмовах бюрократії,як це твердять деякі співробітники "Dziennika Narodowego". Ніхто не в стані був би підмовити або відмовити, якщо б не мав чим підтримати свого нашіптування. Треба судити не лише інших, але й себе, бо тільки в цьому справжня філософія. Усі ми помиляємося, бо не можемо не помилятися. А тому, що справа національності не менш дражлива, як релігійні почуття або вроджене самолюбство, властиве кожній людині без винятку, тому, торкаючись цих людських почуттів, треба бути якнайобережнішим, особливо у такі критичні часи, як тепер. Тому, що русини так здогадуються про Польщу і так їм нашіптують, отже, мої панове, спростуйте свої засади щодо цього, якщо вони дійсно такі, або виявіть їх, якщо [ви] з ними погоджуєтесь, і будьте певні, що тоді не буде тієї відрази і нічиї нашіптування не попсують вітчизну. Годиться, щоб пристосувався і вчитель до учнів, бо де мусить пристосовуватись лише учень до вчителя, там неминуче появиться опір або лицемірство! Мені здається, що Польщу на Русі треба будувати не для тих кількох сотень спольщених та інших кількох сотень учених русинів, бо їм не так важко перемогти себе, але для всього суспільства, яке ви самі визнали антипольським, а воно, будучи народоправством, перекричить тих, хто сприяє Польщі, навіть і русинів, а тому що воно в цьому відношенні є, як кажуть, темне, то й погасить своє світло, особливо якщо між ним є підбурювачі.

Не так легко, мої панове, як комусь здається, керувати темними. Світлу людину перетворить цілком і назавжди одне розумне слово, але темну не зворушить ні найчіткіша аргументація, ні найвідчутніші поштовхи, особливо якщо не бити на її національність, а вона збунтована вже іншим. Це моє слово легко заперечити книжковим арґументом, але досвід завжди мене підтримає. Не погоджуюсь я і з тими, що уявляють собі руських селян такими темними щодо національності. Хоч би хтось влив у нього свою душу, навчаючи, що він - поляк, то не переконає його, а, навпаки, наразить на сором та глум і себе, і Польщу. Але хай заговорить до нього як до русина, то без труднощів штовхне його у вир політичної діяльності і за польську Русь. Стотисячне військо можна перемогти, але одне руське село не можна ополячити. А хто ж не пам'ятає козацької віри, хто ж забув русинів перед 1772 р.? Не чужі держави, але русини розвалили Польщу. Ось, панове, ті герої, яких і [священик] Бірецький виводив вам на сцену! Зрозуміло, що вони не є ніщо: в їх силах було колись розбити вітчизну, але вони можуть допомогти й відбудувати її, треба лише вміти прихилити їх. І чому ж то на це ніхто не хоче зважати!

Серце болить, як згадати про це, але в інтересах загального добра треба попередити, що у руських селян ненависть і презирство до польського імені дійшли так далеко, що вони вважають ворогом навіть кожного селянина, який хоч раз в житті проявив бажання погодити їх з поляками. Нарешті, кожен визнає, що необхідно обовязково прислухатися до громадської думки, а не діяти всупереч їй. А думка руських селян про це ім'я ненайпохвальніша, бо у них ім'я поляк рівнозначне з тим, кого ми називаємо аристократом або навіть деспотом. З цим іменем не зуміє погодити їх жодна голова, жодна мова, а хто хоче пошкодити національній справі, хай тільки править русинам про Польщу і хай заохочує їх до неї, то напевно повалить її у їхніх очах. Чому ж то ніхто не хоче на це зважати або у своєму засліпленні не хоче цьому вірити! Скажу ще й те, що навіть в Угорщині у деяких гірських околицях селяни прозивають своїх панів поляками і приписують їм ті ж достоїнства, що й наші нашим.

Нема такого зла, яке в їх уяві не пов'язувалось би з цим іменем. Не думаю, щоб ви, панове, розгнівалися за цю розповідь, хіба що ви хотіли б жити фантазією. Я ж задумав обов'язково хоч комусь розкрити очі, про ніщо більше мені не йдеться. Я виступаю не проти мети, а проти засобів. Хто мені не вірить, хай піде жити на село як селянин між селянами. Мазурів не можете поробити поляками, а хотіли б так легко поробити їх з русинів, та ще й такими суперечними і реакційними засобами! Якщо, наприклад, якийсь поляк вихваляє Польщу і поляків перед німцем, хоч би й темним, чи ж він не викличе у нього мимоволі, хоч би й нічогісінько не згадував про німців, спогад про його німецьку вітчизну і національність? А хіба у русинів не таке саме серце, як у інших народів? Отже, на мою думку, ті, що з метою ополячення русинів хочуть таки вперто правити їм про польську волю, не згадуючи нічого про руську, є дуже нерозсудливими. Дехто скаже і на те, що це не прийметься у них тому, що у них темнота. Це правда.

Але хто ж вивів народ з забобонів, кидаючись прямо на ці забобони? Погляньмо на наших противників і вчімся від них доходити до живих почуттів народу і навіть до забобонів. Лише так дійдемо до мети. Не жиймо поезією, а жиймо історією, бо поезія - для юнака, а історія - для мужа. Не жиймо теорією, а жиймо практикою, бо часто, а тим більше у нас, теорію, застосовану давніми римлянами, які латинізували все, що попадало їм у кігті, неможливо здійснити на практиці. Темний народ любить жити у фантастичному світі і швидше потягнеться до творів фантазії, ніж до творів ясного і дозрілого розуму. Тому він вперто вірив в упирів. Тому в 1838 р. перемишльський плебс дав собі вселити думку, що студенти хотіли його отруїти. Тому в 1844 р. народ повірив, нібито присяга від горілки була лише вигадкою, а насправді присягали на те, що таки будуть відробляти панщину, бо уряд нібито скасував її ще сім років тому, а тепер аж пре до того, щоб [її] не робити. (А ця тверезість була вигадана тільки на те, щоб у випадку майбутньої революції позбавити священиків довір'я народу, бо було відомо, що багато священиків стояло за волю, і котрий, отже, не передчуваючи зради, взявся за тверезість, той неодмінно під час повстання відвідав окружне староство з петлею на шиї або принаймні дістав побоїв трохи вдома). Тому і сьогодні в Угорщині серед простого народу прийнялися нашіптування ворогів волі, начебто вони теж під виглядом присяги від пияцтва присягали на бунт проти монарха, а тепер, дізнавшись про цю зраду, на доказ вірності йому не хочуть вступати до національної гвардії. Тому в 1846 році народ дав умовити себе, що поляки хочуть його вирізати і що будуть його їсти, як воловину, і таким чином дався підняти проти своєї власної волі і проти всіх сурдутів. Тому і нині наші селяни оповідають собі, що наш цісар через свою доброту випустив поляків з в'язниць, але, подумавши, покаявся і змовився з російським царем і [вони] обидва, взявши їх собі на підмогу, повинні напасти на скупчених у містах поляків і видушити їх, як мух. Тому народ вірить і в ту чутку, що десь там гралися три хлопчаки: один зображав австрійця, другий - росіянина, третій - поляка. [Вони] бились між собою та вбили поляка, за це тепер цим двом молодцям з цісарської казни мають йти великі гроші аж до їх смерті. Ось такі дурниці плетуть собі при кожній зустрічі, а в усе це свято вірять, бо де ж є така дурниця, яка не помістилася б у голові обмеженої людини! І на таких-то польських героях ви, панове, будуєте Польщу? Чи ж це не те саме, що розводити вогонь на воді?

Чув я, однак, багатьох, які говорили, що в інших місцевостях Русі народ думає і почуває по-іншому, що не є там такий впертий, як по цей бік Львова. А мені здається, що тільки там добре, де нас нема. Скажу також, що саме ця легковажна легковірність наших патріотів шкодить національній справі, бо заважає їм глибше пізнати дух селянства. Вони, замість того, щоб самим пристосуватись до народу, хочуть, щоб народ пристосувався до них.

Ці наші околиці я знаю також, частково й особисто, знаю народ цей. Але з власного досвіду знаю, що сільський народ всюди однаковий, всюди з природи добродушний, але всюди попсований: лакомий, підозрілий, недовірливий, віроломний, підлесливий, вміє замаскуватися і пристосуватися до того, з ким говорить, і всюди ненавидить це ім'я. Але що ж? У того, хто прагне до чогось, ніяк не може вміститися в голові, що хтось міг би відчувати і думати по-іншому, і в своєму засліпленні навіть глузливу посмішку вважє ознакою радісної прихильності до його принципів, а тих, хто попереджує його про це, з глузуванням відштовхує.

Простий народ має свої постійні принципи - принципи темноти і баламутства. З цього його не витягне жодне короткочасне уривчасте навчання, а з цього очистить лише багаторічне систематичне дбайливе виховання молоді під впливом національного і ліберального уряду, коли виростуть його [народу] внуки, бо нинішнє покоління, просякнуте гріхом антисоціалізму, впоєного йому і впоюваного ще й тепер постійно ворогами волі, пропало для вітчизни і готове кожної хвилини ковтнути її, щоб блювотою віддати її деспотизмові назад.

Тому конче потрібна поміркованість у кожному відношенні: чи в сутичці протилежних принципів, чи при зударі з людьми інших принципів, а найбільше треба уникати нахабства і навіть його видимості, бо нахабство, звичайно, є характерною рисою фанатиків, а фанатик ще нічого доброго не зробив на світі. Кастовий фанатик довів свій стан до гидоти, релігійний фанатик виставив свою релігію на посміховище, відступництво й переслідування, а [її] прихильників і принципи - часто навіть на загибель, політичний фанатик занапастив край. За прикладами не треба ходити за кордон. Досить [їх] покаже нам наша історія. Що сталося, це вже не відстанеться, але хай буде пересторогою для нас і для світу. Якщо хочемо сказати правду, треба говорити і за, і проти. Тоді виявиться правда, що на Познанщині бюрократія нацькувала німців, а німці може були б і не зробили того, що зробили, якби не нахабство наших, які не хотіли там нічого знати про німців і не бачили їх, поки не відчули на собі їх дикості. Якщо станути на становищі поляків, то легко сказати, що це правда, бо жаль ваги не має, а земля польська - не німецька. Але що ж робити, коли так склалася доля, що туди напхалися німці? І чи щось поможе, якщо будемо вияснювати, яким чином і чи мали право? Досить того, що вони є і що для того, щоб їх не було, ми нічого не вдіємо.

Виходить, що треба скоритися цій необхідності і жити самому та дивитися на них. Звичайно, не без того, щоб там не було і кількох сотень поляків, онімечених невинним способом. А якби сучасний світ захотів перемінитися у стародавній, то в цілій Європі мусів би запанувати суцільний хаос. Так, угорців треба було б відправити до Монголії, але, прецінь, у їх жилах багато слов'янської крові, а Монголія не прийняла б їх, бо угорці вже чужі їй, вже не є її чистою кров'ю. Так, польську Русь треба було б відправити до Мазовії, але ж це чисто руська кров, а мазур не прийняв би її, бо це не його кров, та й мова не зовсім його. Так, волохи, які хочуть бути даками, мусили б порозрізувати свої жили і вилити з себе римську кров, тим часом як це вилилася б, може, кров дацька. Так, якщо хотілося б вигнати з Європи турків як магометан, то треба було б виганяти за ними і велику кількість болгар, але ж вони болгари, як і інші, а що вони змінили свою віру, це їх справа, за їх гріхи ніхто не піде до пекла. А хто ж мав би право заселити місце, покинуте турками? Греки? Ні, бо й у них ледве, може, десята крапля грецької крові, а дев'ять крапель слов'янської, а, може, є щось й римської та турецької. І хто знає, чи ще десь живе плем'я того грека, який відігравав таку ж роль, яку нині відіграє турок, а якщо й живе, то все-таки має іншу роль. Нарешті, і турки мають у собі дещо слов'янської крові, а дещо і греко-слов'янської, адже сотні тисяч яничар - це були діти чистих греків і слов'ян, взяті ще немовлятами від батьків у рекрути, і якщо їх навчили іншої мови та іншої віри, - що ж вони винні! А, прецінь, їх плем'я живе в турках! Так, отже, не розібравшись у справі, можна легко піддатись запальності, яка часто буває самогубством, ніколи політикою. Поміркованість треба мати напоготові, як то кажуть, під рукою, з нею треба також спати, бо зіпсувати годинник зуміє й пастушок, але полагодить його тільки годинникар.

Усюди вкорінилося нахабство, але воно завжди приводило до поганих наслідків. Воно повалить навіть самого нахабу, але що з цього, якщо через нього терпить і невинність та справедливість.

А що ж і тут в Галичині стало справжньою причиною розбрату з русинами, якщо не нахабство кількох надпатріотів, які тут не хотіли нічого знати про русинів, ні не бачили їх, і навіть досі не виправилися? Адже ж стільки тисяч русинів вигукувало: "Хай живуть поляки!" І чи ж хоч один з цих поляків хоча б із ввічливості відповів: "Хай живуть також русини!"? Пам'ятали про євреїв та про німців, які тут мешкають, тільки русина не дай Боже було побачити.

Правда, сталося це у невинний спосіб, бо по містах усі люди, особливо ж освічені не знають між собою різниці, всі говорять по-польському, по-польському й пишуть. Тому й не дивно, що забули про русинів, бо завжди справді вважали себе поляками, на селі ж думали не про русинів, а про селян. Тому дехто, схаменувшись після появи русинів і бажаючи вибачитися та помиритися з ними, відмовлявся від цього вчинку, заявляючи: "Бо ми і вас завжди вважали поляками, але якщо ви самі цього не хочете, то годіться з нами, ми нічого не маємо проти!" Але помилка трапилася! А були такі, що на цю помилку вже давно чекали, підготувалися так, як їм було потрібно. І як тільки ця помилка трапилася, вони вигукнули: "Ну-бо тепер русини!" А тепер, панове нахаби, виправляйте те, що зіпсували. Та не досить лиха, є й такі непомірковані, що навіть помилку не хочуть визнати помилкою (але, в Бозі надія, що їх не більше двох або трьох). Вони вирвались задалеко і хочуть ще нині зовсім вигнати руське ім'я й руську мову з історії і з цілої Русі, хоча русини досить голосно кричать по-руському.

Якби ці панове мали зір і слух, то не потрібно було б доводити їм існування русинів, але їх газета вже пішла у світ і наробила дуже багато клопоту, отже, хай вибачать мені, що я відізвусь, хоч і непрошений.

Дали нам особисту волю, отже, і національну волю. Ми можемо бути поляками або русинами і говорити тією чи іншою мовою, як нам захочеться. Чужі народи і ті з нас, що вище освічені, привикли називати усіх мешканців на цілій території давньої Польщі без різниці мови і віровизнання поляками. Але лише третя частина самих мешканців цієї землі називає себе поляками, а насправді знають себе як поляків і як русинів. Називати ж русинів поляками простому народові й на думку не спало. Навіть вищеосвічені знають і відчувають у своїх серцях цю різницю, але називають усіх поляками, щоб тісніше об'єднати мешканців та надихнути їх спільним духом, а недозрілі роблять це, ніби жертвуючи собою. Але простий русин, чуючи про польську славу, на жаль ніколи не визнав її своєю. Як тільки історія пам'ятає, завжди говорить, що знала русинів ще задовго до їх об'єднання з поляками, яких вони називали ляхами, поляками, тобто, може, дітьми по ляхах, а, може, їх, а також деколи й себе звали полянами, але я не хочу про це сперечатися, бо такі твердження завжди будуть лише історичними гіпотезами. Досить того, що не сьогодні щойно, як кажуть, релігія породила новий руський народ. Ні, панове, ще до народження цієї релігії, а принаймні до появи її серед русинів руська кров породила старий руський народ. Чи це ім'я взяли від Руса, чи від Рюрика, не відомо так докладно, як два рази два - чотири. Можливо, вони ще до них звалися русинами. Але немає сумніву, що ще тоді вони становили окреме від ляхів слов'янське плем'я з окремою, властивою тільки йому, мовою. Якимсь доказом цього може бути й та дрібничка, що руське віровизнання вийшло поза межі народу, який говорить по-руському, і не обминуло його, але якщо де проникло між поляків, які стикаються з Руссю, то тут же добровільно поступилося [місцем] тому, яке прийняла більшість ляхів.

Чи це ім'я прийшло з Півночі, чи з іншими суворими вітрами, теж не має значення. Ні Борея, ні доводжуваної у цей спосіб чужоземщини нікому й не сниться соромитися, бо серед мешканців небес немає аристократії.

Дивно тільки те, що ця смішна Русь чомусь людям у печінках, бо і Росія висипала вже кілька тисяч бочок доказів, що русин і росіянин - одне й те ж. Але це даремна праця, бо все ще цього не сказали, що русин і слов'янин - одне й те ж.

І мова руська, далебі, є мовою, а не чиїмсь провінціалізмом, бо зовсім не піддається правилам № 39 "Dziennika Narodowego". Ще жодному польському, ні російському граматикові не спало на думку підкорити її собі, аж доперва тому номерові. Навіщо ж то здалося заперечувати ім'я і мову русинів, якщо в історії та руських серцях записано, що наші прадіди називалися русинами і розмовляли по-руському, і я запевняю, що й правнуки наші залишаться русинами. Руського імені та руської мови не змінить ніхто, бо матиме справу з русинами. Навіщо ж даремно наражатися на сором та глум? Це фанатизм, мої панове, фанатизм називати руську мову провінціалізмом, жаргоном або й, простіше кажучи, називати безправним, тобто непривілейованим польським белькотом, а це - велике нахабство! На мою думку, найкраще було б зовсім не вдаватися до такої глибокої, але слизької арґументації, а триматися природи, бо таке розумування є образою руського імені, національності і осіб й відштовхне найліберальніші уми та найбільш прив'язані до Польщі руські серця. Не такий шлях до серця русинів! Таке розумування нагадує збочення колеса від воза, яке котиться не битим шляхом, а ровом.

Таким розумуванням ніхто не дійде до руських сердець, а, без сумніву, попсує національну справу, бо тільки той міг не бачити в Галичині русинів і не чути руської мови, хто не бачив Галичини.

Часто трапляється так, що збивання справ, які не даються збити, і заперечення того, що не дається заперечити, буває найпереконливішим доводом проти себе самого! Треба цілком не розумітись на мовах, щоб руську мову назвати польським провінціалізмом. Це нагадує мені дотеп віденця, який твердив, начебто усі мови, які є в австрійській державі, є провінціалізмами німецької мови (хіба тому, що входять до складу німецької Австрії) і, значить, усі ми - німці ... Слід би пам'ятати, що якщо хочеться здійснити щось велике, то треба уникати всього поганого, що могло б викликати обурення умів та відкриту відмову, як це недавно трапилось в Освєнцімі. Ви, панове, хочете зробити Галичину зразком політичної досконалості в Польщі, щоб вона заохотила й усю решту [земель]. Але, на мою думку, політична недосконалість не може бути більшою ніде, як там, де денаціоналізують величезний і самобутній народ.

Ми переконані, що Ви, панове, працюєте в ім'я св[ятої] свободи, і схиляємось перед вами за це, бо треба, мабуть, втратити розум і серце, щоб не любити волю. Але цей сам дух волі повинен бути всім, а, зокрема, вождям народу, вказівкою, що треба поважати не лише природні права народу, але навіть його хиби, бо в протилежному випадку ґвалтують волю. Якщо ж хтось заперечує якомусь народові право бути національністю тільки тому, що він не має граматики, то він аргументує батогом. Граматика ніколи не була та й не буде дипломом на національність і на волю. І хіба не суперечить одне одному: будувати на Русі демократію і в той же час дозволяти русинам бути ким тільки хочуть, лише не самим собою!

Може, я й нападаю на кількох з вас, мої панове, але даруйте мені. Такими здавались мені ваші принципи, проголошені в кількох номерах "Dziennika Narodowego". Може, я вас не зрозумів, але побоюючись, що, можливо, й інші також вас не зрозуміли і були вами шоковані, як і я, попереджую вас на майбутнє. Я виступаю та й завжди виступатиму проти всіх тих, хто наважився б колись бути необережним у виявленні думок, які ображають народ або його яку-небудь частину. Не шкодить, що у мене слаба голова, аби тільки серце було міцне. Може, я й напастую вас, бо й справді не думаю, щоб між краще освіченими людьми могли бути нетолеранти, однак благо двох народів, пов'язаних між собою необхідністю, напевно, ближче вам, ніж власна пиха.

Дехто вимагає від русинів більше, ніж можуть пожертвувати для вітчизни найбільш готові з-поміж них на самопожертву. Але той помиляється, хто вважає, ніби ті русини, які сприяють волі, про яку нині йдеться у Європі, зреклися свого роду або що вони засуджують тих, що обрусинюються... Ні! Жоден русин не буде зрадником Русі! А засуджують вони лише недоречність, за яку вхопилися деякі русини, міняючи дух волі на дух релігійний (начебто хтось порушував їх обряд) і марнуючи час, даний Богом і монархом для вивчення волі і пізнання справжньої волі. Адже ми знаємо, що обряд чи релігія не може бути ознакою національності, бо якби це було так, то ми мусили б сказати, що італійці, іспанці, французи, португальці, південні німці, велика частина американців і поляки становлять одну національність, наприклад, польську або італійську, бо всі ці, хоч і дуже різнородні, народи однієї релігії і одного обряду, а, прецінь же, сам цей задум мимоволі викликає сміх у людей. Далі, ми мусили б сказати, що німець-лютеранин чи кальвініст - не німець, бо він не католик, або що німець-католик - не німець, бо не є некатоликом. Ми мусили б сказати також, що ми, русини, не є русинами, тому що або не були русинами, поки поклонялись ідолам, або перестали бути русинами після того, як охрестилися, нарешті, треба було б взяти самих себе під сумнів, чи у нас, галицьких русинів, не змінилася руська кров, коли ми стали католиками, і навпаки, чи кілька років тому не змінилася руська кров у русинів, що перебувають під російським скіпетром, коли вони покинули католицизм і розірвали унію з Римом. Отже, невідомо, чи русинами є ми, галичани, чи ті, українці, бо істотна відмінність полягає в релігійних догмах, а не у обряді. Але й сам церковний обряд у Галичині дуже відмінний від обряду поза межами Галичини.

Але ми знаємо, що справжня національність полягає не в релігії, а в чомусь іншому, бо русин може бути і католиком, і православним, і євангелістом, і язичником, але завжди залишіться русином, бо не зуміє зробити своїх батьків-русинів нерусинами. Свою совість можна зіпсувати або виправити, але крові ні. Євреї спочатку розмовляли по-староєврейському, потім по-халдейському, ще пізніше по-грецькому, інші по-латині, сьогодні ж одні, наприклад, у Стамбулі, розмовляють як рідною мовою по-іспанському, інші по-німецькому, ще інші по-французькому, але, незважаючи навіть на зміну мови, а навіть й релігії (бо є хасиди, талмудисти, караїми і т.д.), завжди є євреями, навіть хрещення не звільнить їх від спорідненості з Авраамом і Іудою.

Усе це ми знаємо, хоч не всі, і дивуємося лише незнанню інших, чи, може, їх небажанню знати про це, але прощаємо їм, бо знаємо, звідкіля це походить, знаємо навіть і те, що вони так погано не думають і не відчувають, ні [того] не хочуть, що роблять, а роблять тому, що їм наказують, а вони слухаються, бо люблять того кия, під яким росли з роду в рід.

Вірте мені, мої панове, що й ви підлягаєте тому самому впливові, як і дехто з нас. Може, ви ще не схаменулися, але дасть Бог, ви ще схаменетесь, щоб тільки не було запізно! І вам наші супостати прищеплюють за допомогою фальшивих патріотів нехіть до всього руського і намовляють вас в ім'я справжнього патріотизму нічим не поступатися русинам, нам же, влучаючи в саме серце наших почуттів, прищеплюють нехіть до всього польського та підмовляють до все більших претензій, щоб [у випадку], якщо ми обидва вимагатимемо забагато або навіть дивацтв, жодному з нас не дати нічого. А викрут дуже пристойний: бо того забагато, а це - дивацтво. І так за допомогою самого нашого серця крають наші серця, бо вони кращі політики, ніж ми. Вони вміють розділяти, а ми не вміємо ні схаменутися, ні помиритися!

Вибийте з голови ту смішну думку також тим, що проголошують, ніби виступ русинів за все [своє] руське є справою [російських] рублів. Від шляхетних людей руський світ не сподівався б такого наклепу, але ж цей наклеп не міг би народитися, хіба тільки у дурних головах та нікчемних серцях. Отже, нема чому дивуватися, бо цікаво б знати, які то рублі зробили французів французами, німців німцями, італійців італійцями, виходить, і поляки за рублі стали польськими патріотами?.. Чи, може, хто думає, що русини не здатні на руський патріотизм? Що ж це Русь пропала навіки? То Русь гідна сміху? То дух волі має бути лише виключно для інших народів? Чи ж русини не знають, що вони колись були знатними як русини? Хоч дехто вважає Русь дивацтвом, то все ж таки русинів не менше за Русь, ніж поляків за Польщу. А припустімо, що ми ще ніколи не були народом, тільки завжди цим провінціалізмом, то це все ж таки ще не позбавляє нас права почати бути ним сьогодні. А як же буковинців зробити народом?

Так, ми - русини і віримо твердо у воскресіння вільної, незалежної Русі. Раніш чи пізніш - не має значення. Відстань у часі нас не тривожить, бо що таке століття в національному житті? Воно значить менше , ніж рибі знести одне яйце! Минув той час, коли ми вагалися навіть по кутках признатися до свого імені. Сьогодні русин виявляє його цілому світові. Ніщо не може здержати нас від стремлінь, загальних для цілої Європи, і ми не замовкнемо, хіба Європа замовкне. Усі ми хочемо бути вільними разом з іншими народами і стиха тужимо за цим, бо "Як тяжко коникові у дишля ходити, Іще тяжче русинові Хоть кому служити". Хочемо бути народом і будемо ним неодмінно, бо голос народу - це голос Божий, а терпеливості в майбутньому нам не бракуватиме, адже цієї чесноти нас добре навчили. Русин думає і думає завжди, і як тільки почне свій задум здійснювати, то ніщо не зможе його захитати, ні залякати.


Хоч би навіть весь світ горів Або звалився на мене, То дух мій не злякається, Хоч тіло й стогне від болю.

Хоч би Мегера витягнула з пекла І пустила на мене всіх духів, Навіть Плутона з фуріями, То мого серця ніщо не зламає.

Хоч би від мене відвернувся й Бог А чорт пустив на мене Цербера, О! Хай він не надіється ні на що! Відірве голову та не торкнеться душі!


І хоч сьогодні ми ще не вміємо писати по-руському (бо й справді нічогісінько не вміємо. Ті, що тепер пишуть нібито по-руському, пишуть якимсь справжнім белькотом, якого не було на світі і не буде, бо пишуть якось чудно, варваризмами, макаронізмами, мертвеччиною, нехтуючи живими словами, які живуть у цілому народі, і латаючи діри, що виникли через це, такими словами, яких не розуміє жоден русин, а може й вони самі, і, ніби навмисно, калічать цю бідну і таку нагу русинку, дотримуючись, як здається, принципів того селянина, який сказав: "Якії тоті ксенжа глупі, що вони так бесідуют, же їх каждий, і дитина навет, розуміє. Та я, кобим був такий вчений, як вони, то бим так бесідував, жеби мня певно ніхто не розумів!" Дяки тепер сушать собі голову, не можучи перекласти народові на руську мову руських губернських розпоряджень, бо вони складені високим стилем. З таким же успіхом вони могли б користуватись, мабуть, і староєврейською мовою. Щасливий з них той, хто вміє шварґотати, бо інакше здобув би ганьбу в очах своїх парафіян!), отже, хоч ми ще не вміємо писати по-руському, то з часом навчимося, бо буде не лише трохи руської мови у вищих школах, адже мова є - цього ніхто не зможе заперечити, - а на підставі мови виникає література. Греки також не народилися з письмом, а проте ми захоплюємося їх писемною мовою. Поки що ми будемо русинами по-польськи так, як колись поляки були поляками по-латині. Те, що ми не маємо великих панів-русинів, тобто таких, які вважали б себе русинами, руській справі не пошкодить. Тим краще для нас, бо не маємо руської аристократії, адже європейський світ і так хоче її позбутись. І чехи є чехами, хоча доля зробила їх німцями і хоча не мають ні чеських маґнатів, ні навіть середнього класу. А та аристократія, що є, все-таки не шкідлива для нас, бо вона сама добровільно вже демократизувалася, отже, залишила собі тільки один голос, а 999 колишніх своїх голосів подарувала руському народові і навіть обрусинюється, тільки не знаю, за якими правилами високої політики русини не хочуть прийняти її між себе. Але з цього така ж шкода, як і допомога. Галичина не є центром Європи, і не від неї залежить доля Європи, а навпаки: що буде Європі, це й нам, незалежно навіть від [нашої] волі. Не будуть тут жити через це ні північні олені, ні слони. "Не так буде, мої люде, Як ви думаєте, Прийде криска на Матиска, Ви ся скумаєте". Адже ми знаємо, що вовки в кошарі не відділяють кіз від овець, і навіть господар доїть їх разом і разом пасе.

Мої панове, люблю я Польщу як рідну сестру, але люблю більше Слов'янщину, бо люблю її як матір, а найніжніше люблю Русь, бо в ній люблю самого себе. Оце є символ моєї віри і, запевняю вас, майже всіх як вільнодумних, так і невільнодумних русинів. На мою думку, і ви, панове, зробили б дипломатичніше, якби прийняли подібну віру, адже ви не повинні потішати себе тим, що будь-яку Слов'янщину для примхи кількох осіб можна переробити.

Ми погоджуємось на Польщу і хочемо віддати за неї та напевно й віддамо стільки ж, що й нащиріші родовиті поляки, але хай вона буде толерантною, хай нас шанує і нікому не дозволить нас ображати, хай буде федеративною, а не унітарною, егоїстичною, бо ми аристократії не любимо, навіть мовної. Хай вона пам'ятає про те, що колись славилася і процвітала завдяки русинам, бо національна історія вчить нас, що найславетніші подвиги в Польщі найчастіше були справою рук і голови русинів, хоч історики цю правду замовчували. Польща славилась доти, поки шанувала русинів, але й через них загинула, як тільки понизила їх за намовою і наказом атеїстичного ордену, якому, слава Богу, наш поштивий монарх уже справив поминки. Це історія відкрила нам очі. Вона буде керувати нами завжди як безстороння і вічно жива, та не допустить до повторення нами політичних помилок, а якщо якісь помилки й мусять статись, то хай же вони стануться через когось чужого, а не через нас, щоб можливі наші сльози падали на нього, а не на нас самих, бо кривда, заподіяна автократом або чужинцями, не ображає так, як заподіяна співвітчизниками!


Сонце гріє, місяць світить На калину гожу,

Кожна родина ся тішить Іно я не можу.

Ой, як тяжко тій калинці

Без тепла літнього, Іще тяжче млій русинці Без імені свого.


Тужливість і зворушливість є характерною рисою русинів, яка відрізняє їх від інших слов'ян. Із зворушенням тужать вони, самі не знаючи за чим. Але тепер вже знають. Святий дух своєю божественністю засвітив їм тепер ясніше. Вони почали розуміти, що тужать за тим, чим і монарх Австрії обдарував свої народи, що тужать за волею і національністю, тобто за Руссю!. Але тому, що русини уже багато віків не мали незалежності, їхні прагнення були невиразні і не переростали в політичні стремління. Лише недавно [ці прагнення] розбудили у них поляки, які, намагаючись повернути свою національну втрату, вимагали від русинів допомоги і почали напоювати їх духом руського патріотизму, бо кращі з них дуже добре розуміли, що коли русин вільним буде, то здобуде волю та щастя також поляк. Вони зрозуміли дуже добре, що край може бути могутнім тільки тоді, коли має у своїх кордонах якнайбільше мешканців, готових добровільно боронити їх в кожному випадку,а мешканці краю будуть готові добровільно, без примусу захищати край лише тоді, коли з втратою вітчизни вони втрачають і своє духовне та матеріальне буття. Тому наймогутнішим є той край, де мешканці, не зважаючи на внутрішні перешкоди і заборони, наприклад, з боку своїх керівників, добровільно горнуться до оборони своєї вітчизни. А щоб народ надихати таким духом, треба конче зробити його вільним настільки, на скільки може були вільною людина без шкоди для іншої, треба зробити його вільним тілом і душею та нагодувати його освітою. Саме про це дбали правдиві польські патріоти, зрозуміло, крадькома (те, що вони дбали, посвідчить навіть сам п. Захер). Щоб поставити на ноги Польщу, вони піднімали Русь, а піднімали її так, як могли, тобто польською мовою напоювали їх духом руської національності та польського громадянства. Отож дух руської волі і національності у польських кордонах, збуджений у русинів поляками, ще не зміцнів у них, тому Що кожен русин нишком ще не сміливо думає про свою Русь, бо ще не може знайти для своєї Русі міцної і стійкої точки опори. Поляки, наприклад, звичайно покладали свої політичні надії, як потопаючий на бритву, то на солодкі слова французів, то на слов'янофобських німців і навіть на тих, що за ці політичні надії вже досить їх націлувалися. Русини ж, які не мають таких претензій до цих народів, а панам не довіряють, бо знають, що пан думає по-панському і що колись, коли русин пробудиться, русинів як небезпечних порушників спокою і правопорядку, будуть запихати в каземати, як у минулому, поки спали русини, в них запихали поляків, не сміють ні на кого рішуче сперти свої політичні сподівання, а їх принципи, з ваганням, поділилися на такі чотири напрями:

І. Партія чисто руська - хоче Русі вільної, незалежної і прямує до неї просто, безпосередньо або через Слов'янщину.

II. Партія польсько-руська - хоче Русі вільної, незалежної і прямує до неї при посередництві федеративної Польщі, або ж слов'янської Польщі у федерації з Руссю з такою думкою, що коли вона дозріє і буде потреба, тоді повністю обрусиниться. Ці дві партії уже тепер ліберальні, а тому, природно, ненависні тим, що ненавидять волю, через яку вони втрачають свою велич, і тим, що розуміються на волі стільки ж, скільки знають про мешканців місяця, для яких та проклята воля є дивоглядом, семиголовим змієм, упирем, атеїзмом, чимось гіршим від фармазона, громогласним демагогом, чорнокнижництвом, чимсь найгіршим, що лише можна собі уявити.

III. Партія австрійсько-руська - хоче Русі, вільної лише від поляків, а не обов'язково від неволі; коли ж так мусить бути, то хай буде й те нещастя - воля. У цій партії є й лібералізм, який від Австрії очікує руської волі так само, як і поляки очікують від неї польської волі в Галичині.

IV. Партія російсько-руська - теж хоче Русі, може й вільної, і прямує до неї через попереднє об'єднання з Росією з думкою, що тоді буде вільна, коли буде вільною Росія.

Ось такі думки русинів про Русь. Я не з'ясовую, котра з них найліпша, але знаю, що такі є напевно серед русинів і що коли, може, не всім русинам йдеться про волю, всім йдеться про національність, хоч я не знаю, як національність може жити без волі. А що не всі [виступають] за волю, нічого дивного, бо так є у кожного народу. Зрештою, вони в цьому не винні, бо не пробували її і тому не знають її смаку. До того ж ще з дитинства їх лякали словом "воля", наче сажотрусом. Отже, хоч вони мимо своєї волі, як кожне Боже створіння, і бажають користуватись цією волею, то все-таки, за звичкою, як я тільки що говорив, також мимоволі не хочуть того слова "воля" так, як наші колоністи люблять їсти жаб і їдять з великим апетитом, а все-таки гидують дивитися на них та вимовляти слово "жаба". Коли ці думки русинів здійсняться, Бог лише знає. Я ж знаю тільки те, що це наступить не раніше як воскресіння усієї Слов'янщини, федеративної та ліберальної, у яку міцно, по-руському вірю.

Хоч правдивий дух волі повинен бути, власне, духом світового громадянства, тобто космополітизмом, але що ж робити? Дарма, поки що світ ще не дійшов до такого рівня знання, щоб в інтересах цілого людства хтось міг зректися своєї окремої національності. Сучасні французи, хоч, безперечно, і є найбільшими космополітами серед європейців, усе ж таки ще не відреклися французької національності, бо космополітизм поки що ще не оволодів світом. Поки що є лише іскринка такої ідеї, а не дійсність, а панує, власне, національність, і мине ще чимало часу, якщо не перешкодить якесь вандальство, поки ідея космополітизму переможе національність.

Людський рід повинен би бажати собі, щоб у світі була лише одна справжня [національність], тобто національність людства, з однією на весь світ мовою, без жодних відтінків, бо тоді всі люди були б якнайтісніше зв'язані між собою, не було б тих різниць, які тепер і завжди панують між людьми і які так часто через дрібницю проявляються у кривавий спосіб. Але ми тут нічого не вдіємо. Такою була воля того, що створив людей, а серед них національності, не без причини даючи кожному народові іншу мову й діалекти і навіть іншу расу. Отже, якщо хотілося б скасувати національності, треба було б скасувати й раси, але не нам про це турбуватись! Ми можемо зблизитись одні з одними, але не зуміємо стати зовсім однаковими.

Тому, якби я знав, мої панове, що прийде такий час, коли всі люди або принаймні всі слов'яни будуть говорити лише однією мовою, то, хоч би це мало статись аж через кілька сотень років, уже сьогодні почав би ополячувати, онімечувати, русифікувати і хоча б й китаїзувати своїх дітей і свій народ. Але тому, що моя дурна голова не допускає такої можливості, то й моє руське сумління не дозволяє мені зраджувати русинів, щоб своїм родом зміцнювати інше слов'янське плем'я, бо так я зрадив би й решту Слов'янщини.

А припустімо, що (що не є неможливим) колись поляки й русини або ж росіяни й русини стануть проти себе в національному конфлікті, може навіть, не дай Боже, й збройному.Чи ж мої діти або мої парафіяни, русини з діда-прадіда, мали б тоді, покинувши своїх, приєднатися до нерусинів і стати ворогами свого роду? Чи русини мали б викликати в моїй особі свою кров?.. Чому ж то дехто вимагає лише від нас, щоб ми були космополітами, а самі не хочуть ними бути! Хай мене судить світ і осудить, якщо я цього заслуговую. Якщо для того, щоб вітчизна була сильною, русини повинні ополячитися, чи ж то не однаково, щоб і поляки обрусинилися?

Якщо русини є поляками і руська мова - польською мовою (а цих, що нею говорять, є набагато більше від тамтих), отже, запроваджуйте ту руську мову в школах та установах і хай вам здається, що ви розмовляєте по-польски. Якщо ж така претензія для когось виглядає смішною, то як же ж русинам не повинна здаватись смішною висунута кількома надпатріотами вимога, щоб вони зовсім без потреби і без смислу зреклися свого імені і рідної мови!

Русини, сподіваюсь, не від того, щоб бути вільними. Вони приймуть волю від будь-кого, хто тільки бажає їм добра, але сумніваюсь, щоб прийняли яку-небудь іншу національність, крім руської. Польща може постати і бути сильною, хоча її східна половина буде говорити по-руському. Навіщо ж учити русинів мови, якщо вони навчились її вже від русинок, їм треба давати знання, вчити патріотизму, волі, бо лише це потрібне громадянам вільного краю. Зрештою, Галичина ще не є Польщею. А крім цього, треба дивитися на наслідки, які звичайно випливають з денаціоналізації. Так, угорці погубили себе своєю угорською мовою. Поки у них панувала латина, доти [вони] були безпечні, бо ця мертва мова нікого не ображала. Запровадження ж угорської мови відкрило очі іншим племенам Угорщини на те, до чого йдеться, викликало племінну заздрість, нарешті обурення і, дай Боже, щоб не страшний хрестовий похід. Ви, панове, повинні злагіднювати уми, а не підбурювати. Адже русини є твором Божим і, виходить, мусять мати в собі те, без чого народи не можуть існувати і бути народами. Якби русини не мали жодної звукової мови, тоді той, хто навчив би їх говорити будь-якою мовою, мав би велику заслугу перед Богом і перед ними. Але вони, слава Богу, вміють розмовляти, а [їх мова подібна до] мови простого польського народу, німецького та інших відомих народів. Що зуміє висловити своєю мовою простий француз, англієць чи німець, те зуміє висловити своєю мовою й простий русин, а якщо простий русин не розуміє філософського французького слова, то його не розуміє, напевно, й простий француз, хоча воно французьке. Отже, так як цим простим людям не допомагають високорозвинені мови, так і русинам не заважає руська мова. А якщо хто хотів би зробити з руського простого народу філософів, то міг би це зробити таки по-руськи, незважаючи на нинішню неграматичність цієї мови, бо поки простий народ оволодіє філософією, то руська мова напевно буде справжнім філософом. А тому не конче потрібно іншої мови для навчання народу. Вистачить і руської. Урядовець же повинен писати і говорити до народу простою, а не класичною мовою.

Не треба також в усьому дивитись на Америку і це в нас запроваджувати, бо те, що корисне там, може бути згубним у нас, те, що там відбувається природно, у нас було б насильством. Те, що там усі різноманітні колоністи приймають англійську мову, цілком природне, бо вони входять, власне, до англійського дому, але у нас справа виглядає по-іншому. Чому у нас, в Європі, наприклад, так тяжко повалити феодалізм і замінити його демократією, а там, навпаки, так тяжко було повалити демократію і запровадити феодалізм? Тому що у нас феодалізм є у [своїй] стихії, а демократія у себе вдома має ворога, а там навпаки. Те, що там виникла демократія, цілком природно, бо її засновниками були емігранти, які втекли з Європи від феодалізму, від неволі. А були це, отже, найкращі люди, які шукали волі. Прийшовши до пустої Америки, вони могли без перешкод здійснювати ідеали і тому запровадили собі вільні інститути, бо створювати те, від чого втікали, було б божевіллям. А в нас ще й досі і в такому ж вигляді збереглися усі ті перешкоди для волі, від яких вони втікали: та сама простота темного народу, для якого треба будувати волю, ця сама сила і ці ж самі інтриги вищих кіл, між якими мусить тиснутись середній стан, цей природний прихильник волі.

Отже, хай наші патріоти, якщо вони хочуть бути вартими цього імені, оглядаючись на всі боки, вчать наших неосвічених земляків, що значить бути вільною людиною, а не тільки того, що значить бути поляком, бо тепер не ті обставини. І справді, в чому ми повинні бути зацікавлені: у спольщенні мешканців нашого краю чи у звільненні їх від того, чого не повинно бути? Перше непотрібне і неможливе, а друге потрібне і можливе. Берімся ж за те, що потрібне і можливе, а не граймося у "велике-мале", бо це завжди - вид лотереї. Якщо б навіть найприхильніший до Польщі русин хотів сказати Вам щиру правду, то, без сумніву, зказав би, що після того, як якийсь фанатик, бажаючи підлеститися усьому руському, назвав його [русина] поляком, його захоплення [Польщею] відпало, бо якщо його це не образило, то він довів тим самим, що є підлою людиною, бо визнає, що походить з підлого племені, хоч власне, підлим може бути не людське плем'я, а лише його окремі члени. Людиною світлою і доброю хай гордиться народ, а не цурається її, бо тоді він і сам втрачає свою вартість. Не дивіться, панове, на те, що кільком русинам легко зректися усього руського, і не вважайте це нормою, бо не всім це так легко. Німцям, наприклад, народженим у Галичині навіть польськими або руськими матерями, не всім легко зректися німецького походження. Так само й русинам не конче легко, як комусь здається, зректися себе, хоч вони 16 років свого юнацького віку провели в школах по-польськи і одружилися зі спольщеними русинками, бо звучання мови та ім'я свого народу електризує і дивно пронизує жили чимсь надлюдським, що скоріш навертає, ніж відриває, бо проведення у такий спосіб юнацьких років - це неприродні окови для їх сердець, їм здається, ніби вони поляки, бо через тривалу перерву думки снуються в їхніх головах вже не по-руськи, а по-польськи, але їх серце, наче для того, щоб помститися, мимоволі горнеться до Русі. Отже, панове, виходьте з такої дійсності, ця дійсність хай буде нормою, за якою треба промовляти до русинів. Якщо таким способом не вдасться завоювати їхні серця, то, без сумніву, не вдасться й тим шляхом, яким подалося кілька панів.

Ви знаєте, панове, та й ми це знаємо, що Русь відштовхує від Польщі не релігійний і не соціальний гніт, якого зазнали русини від поляків, бо якщо він коли й мав місце, то хіба в поодиноких випадках, а не взагалі, а гніт одного села ще не є гнітом цілого краю. Причина цієї відрази полягає, власне, в національності. Не релігійний гніт - бо усі документи про заснування парафій, які лише є в руських церквах, доводять, що дотації були надані руському духівництву панами латинського обряду, які звались поляками, власне, в найбільш ганебні часи - в часи польської анархії. Отже, якби колись поляки пригнічували руський обряд, то найохочіше і найлегше могли б грабувати церкви в часи анархії, а не наділяти їх майном. Знаємо й те, що до унії з Римом нас примусили не польський народ, ні не русько-польська шляхта, а, власне, ми самі. Це вчинили в 1595 р. разом з польським королем Зигмунтом III та єзуїтами, ми, руське духовенство, на чолі з своїм київським митрополитом Михайлом Рогозою, архиєпископом полоцьким, єпископами володимирським, луцьким, холмським і пінським навіть проти волі і без відома тих, на кого тепер дехто, не знаючи історії, звалює вину, що вони нібито примусили до унії, тобто проти волі русько-польської шляхти, яка на чолі з київським воєводою Костянтином Острозьким усіма силами перешкоджала унії і урочисто проти неї та проти нас протестувала. Нарешті, хай ніхто не думає про нас погано і підло, начебто ця унія неприємна для наших сердець, незалежно від того, чи прийшла вона до нас законним, чи незаконним шляхом, адже ми католики, до того ж багато з-поміж нас є католицьким духівництвом. Якби [унія] була для нас неприємною, хто ж нам заборонив би перейти на православ'я?

Не є причиною цієї відрази й соціальний гніт, бо ми знаємо про те, що в цілому світі, не лише на Русі, але й в Парижі, і в Римі, і в Африці, і всюди, де тільки колись були держави, завжди і всюди пан міг бути тираном свого підданого, бо вже стосунки між ними допускають таку можливість. Не лише пан-поляк міг гнобити або гнобив селянина-русина, але й пан-русин пригноблював селянина-русина і селянина-поляка, і пан-поляк робив це з селянином-поляком, і пан-німець пригноблював селянина-німця, і селянина-русина і поляка, і селянина-чеха, і селянина-угорця, і пан-француз селянина-француза, і пан-іспанець - селянина-іспанця і селянина-американця, і пан-англієць - селянина-англійця і селянина-австралійця, і селянина-азіата і африканця, і американця, і пан-росіянин - селянина-росіянина, і русина, і поляка, і азіата і т.д.! Знаємо й те, що не лише пан-шляхтич, але й пан-ксьондз, і пан-король, і пан-Папа в своїх родових, столових або коронних селах мали підданих селян, і всі вони в даному краї пригноблювали їх так само, як і їхні сусіди високого або низького походження. Знаємо також, що били батогом не тільки на усні накази приватних панських осіб, але й на публічні та писані в кабінетах, або й друковані та запечатувані накази, посилаючись на права та кодекси, обкладали підданих селян за ті ж самі провини такими ж самими канчуками, що ростуть у цих же лісах. То як же могли б ми дивуватись пригнобленню наших земляків або вважати цей гніт причиною національної відрази. Нарешті, ми знаємо й те, що не Польща відібрала у наших селян волю й майно. Якщо звернутися до процесів з приводу утисків, які колись були в Галичині, то можна переконатись, що селяни у своїх суперечках з панами завжди покликалися на давні часи, тобто на часи польські до 1772 р., і завжди достовірно доводили, що тоді вони мали таку чи іншу вільність, такий чи інший маєток і що лише в нові часи, будучи під [обороною] закону, втратили і цю вільність, і цей маєток. Але і в цьому всьому винні не окремі особи, ні не уряди, а дух часу, брак інтелектуального розвитку як у народів, так і в урядів. Одні не розуміли, що вони скривджені, інші не знали, що кривдять. Що ж стосується справжньої неволі, під якою стогнали наші селяни, то її у нас ніколи не було - ми також це знаємо. Між народом немає навіть такого слова, а є лише слово "підданство". У тому, що в інших краях така неволя була, немає сумніву, бо, наприклад, в Німеччині селяни знають, що таке "підданий", що "кріпак" і що "вільний". Тоді, коли польська шляхта в литовському статуті у 1588 р., а потім на сеймах 1616 та 1769 рр. сама встановила для себе смертну кару за вбивство підданого селянина, інші народи, кажу, про мудрість та людяність яких нині так багато говорять, навіть не розуміли, що селянин - це людина, хоч мали цю саму релігію і ці самі книги, які говорять про людську гідність, і не залічували селян не тільки до людського роду, але й навіть до божих створінь. А коли Польща в 1791 р., а власне кажучи, ще в 1786 р. зробила селянина вільною людиною в повному розумінні цього слова і навіть громадянином краю, інші народи навіть не думали ще назвати його людиною. Франція зробила селянина, що досі був лише соломинкою, людиною лише в 1789 р., а Німеччина почала скасовувати це кріпацтво значно пізніше і то, будучи змушеною до цього французькою революцією. Австрія, щоправда, скасувала кріпацтво 20 грудня 1792 р., Баден 1783 р., але Прусія 1794 р., Гольштінія 1805 р., Нассау 1808 р., Баварія 31 серпня 1808 р., Гессен 25 травня 1811 р., Ольденбург 10 березня 1814 р., а в Лужиці та Ганновері нібито це кріпацтво існує досі і навіть є під обороною закону. Це німецьке кріпацтво, яке означало, що Богові належала душа селянина, якщо вона є у нього, а панові - тіло, яким він міг на власний розсуд розпорядитись, зварити, спекти і з'їсти, тільки тоді, як я це довів, було замінене підданством, тобто таким щастям, яким польський і руський селянин користувався ще до Казимира В[еликого]. А те, що це підданство жило і живе там, в Німеччині, ще й до цього року, навіть після загибелі його у нас, в Галичині, ми, слава Богу, добре бачимо. Якщо ж воно де й померло, то померло тільки тому, що його отруїла та полячня, яка, як на зло, постійно воює з цим феодалізмом. Отже, причину незгоди слід шукати не тут, а деінде. Ми вже говорили про її виникнення, говорили теж і про її загострення. А тепер нам треба знати, що національність це те, на чому найбільше ґрунтується незгода. Уявний, а може й справжній гніт міг би подекуди відштовхувати від Польщі лише того, хто віддається передсудам та не знає справжньої історії світу. Але якщо нині хто-небудь заперечив би русинам їх національність, то може відштовхнути навіть тих з них, які правильно розуміють суть справи. Раз дух руської національності розбуджено у русинів, то він вже не згасне. Тому здобути їх прихильність можна лише, підсилюючи цей [дух] і розумно спрямовуючи його, а не придушуючи. Я так думаю і навіть насмілююсь твердити, що русинів буде мати на своєму боці тільки той, хто улещуватиме їх з національної точки зору. Скажу й те, що для того, щоб усі русини були такими ліберальними, якими нині є всі поляки, треба, щоб вони як русини зазнали від уряду того, чого зазнали поляки як поляки. Ніхто не сумнівається в тому, що їх, по суті, переслідуватимуть, бо як тільки бюрократії вдасться усунути з Русі польську національність, вона тут же почне утискувати й руську нібито тому, що вона народилася в бунтівничі часи, як сестру польської і дитя слов'янської гідри, а в першу чергу, як національність підданчу та небюрократичну. Польща страшна для всіх, але Русі не боїться ніхто. До Польщі підлещуватиметься й пан, бо вона має сяких-таких паненят. Але Русь копне ногою навіть підпанок, бо вона не має й віце-паненят. Щоб це моє слово обернулося в порох, але, здається, мені важко буде посватати своїх синів вже як вільних русинів. А наш обряд як був досі дурним попівством чи ренегатством, так зостанеться ним й далі, бо він не є державним обрядом. Чужий урядовець завжди піде до свого костьолу, і польський костьол, не зважаючи на його, здавалося б, смерть, і далі після уявної смерті буде паном церкви. Вистачить повторити розпорядження колишнього губернатора і славного воскресителя Русі п[ана] Стадіона, дане домініям і жандармерії в останні дні перед конституцією, в якому він наказує їм слідкувати за тим і доносити, щоб руські священики не сміли приймати від своїх парафіян пожертвувань ні натурою, ні грішми на богослуження, і релігія русинів стане, без їх відома, кальвінізмом. Інше розпорядження, за № 138 за 1848 р., ставить руське духівництво нижче будь-якого поштаря. А всі ці розпорядження відносно обряду та права ряси мають довести батьківське піклування про руське духівництво і увагу до нього за його непохитну вірність! Але загальновідомо, що пан насмілиться накрутити вуха тільки вірному псові! Обов'язком духівництва було і є берегти свій обряд і свій авторитет, але варто би запитати, від кого? Бо на що досі не зважився турок, на те у нас сміє пориватися будь-який зайда. Я, прецінь, вважаю, що поки буде католицизм, а в цьому католицизмові богослуження, доти, незважаючи на примхи бюрократії, віруючі будуть давати пожертвування, а священики - брати.

Коли б ви, панове, не заперечували імені та мови русинів, не доводили, що це ім'я чуже та новомодне, не ображалися тим, що русини почувають себе руською національністю, а дали їм у цьому повну волю і, звертаючись до їхніх умів, керувалися не своїми, а їхніми почуттями, то, може, Галичина врятувалася б від занепаду, який загрожує їй на деякий час. Але якщо ви сьогодні заперечуєте їх існування та їх національність, завтра ж відмовляєтесь від цього заперечення і, відмовляючись, знову заперечуєте, то це дратує русинів, їхня дражливість сердить інших, і цей гнів знову обурює русинів. Усе це радує підбурювачів і вони ростуть, як на дріжджах, а край настільки занепадає, наскільки вони ростуть. Не допомагає і заклик до згоди, бо цей заклик - це немов би всунутий між двері палець... З цілого нашого конституційного життя ми здобули тільки цей єдиний, але дуже важливий урок, а саме, що при деспотичній владі народові майже неможливо стати вільним, як Бог наказав. Щоб король міг без болю серця зректись абсолютизму за себе і за своїх дітей, треба, щоб він був принаймні філософом. Бажання панувати і мати славу свого імені вроджені в кожного, хто є людиною. Кожен хотів би підвищитися над іншими хоча б так, як Герострат. Цього вчить нас аж до відрази історія римських імператорів: там одного дня коронувалось й по п'ять, хоча кожен з них був певний, що не втримається на престолі до наступного дня. Тому-то і у нас конституційні міністри здійснювали реакційну політику, хоча кожен з них знав, що через це ледве перетриває [день] свого призначення. Тому, що існує цей історичний досвід, усі ми повинні його мати перед очима і не допускати кроків, які хто-небудь міг би використати нам же на шкоду.

Спостерігаючи, отже, сучасний рух наших земляків, бачимо, що нема з чого радіти. Щодо мене, то признаюся щиро, що навіть ця конституція не звільнила мене від почуття туги, яке пронизує мене як русина, бо передчуваю, що буду помирати ще не вільним русином. Та й польське майбутнє, хоча воно й ближче від руського, все-таки не дуже, мабуть, близьке. Усюди чути докори. Полякам дорікають аристократією, хоч вони наскрізь демократи. Вільнодумним русинам дорікають, що "їх руські ребра лядським м'ясом поросли", хоч вони душею й тілом русини, тільки що поросли не німецьким м'ясом. Але ж ми ні не бачили, ні не вимагаємо, щоб німець поріс руським м'ясом. Інші вимагають, щоб для виявлення руського чи польського патріотизму приставати до якого-небудь клубу. Я ж відповім на це, що клуб - це секта, а я хочу служити не сектам, але народові. Коли б я мав дві тисячі голів на шиї, то віддав би їх стяти за руський народ і за волю якого-небудь народу, але за секту не віддам відтяти навіть нігтя.

Така моя думка про нас. Вона не є остаточна, і я не є впертий у своїх висновках. Мене можна легко перемогти, але тільки переконливими доказами. Якщо випадково цей твір потрапить до рук тих, кому він робить докори, можуть спалити його як Гуса. Мені байдуже, аби тільки вони виправилися. Але хай же вони пам'ятають, що ідеальне лише для вищих сфер, а не для того рівня, на якому, на жаль, ще й досі [перебуває] наш народ. Хай вони пам'ятають також і те, що лайка роз'ятрює і, отже, не притягує, а відколює. Хай буде проклятий той, хто роздвоює і розколює народ! "Будьте мудрі, як змії, і невинні, як голубки", - каже Господь.




Переклад з польської Ф.І.Стеблія.


Ориґінал польською.      ПРИМІТКИ











© Сканування та обробка: Максим, «Ізборник» (http://litopys.kiev.ua)
11.XII.2001 (останні правки 3.III.2003)








Головна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.