Попередня     Головна     Наступна





ВСТУП.





§ 1. Феодальна Україна-Русь XI — XIII вв.



Нехай які незвичайні форми та ідеї має літературна пам’ятка, — усе-ж її завсіди можна як слід освітлити, розглядаючи її серед тих обставин історичних, що в них вона утворилася, що смаки й інтереси їх вона висловлювала. І що дальша від нас доба, то нагальнішу почуваємо потребу історично її освітлити. Адже зрозуміти далекий, чужий світ самим-но здогадом, інтуїцією — даремна річ. Кожнісінька доба, кожнісінький період історичний по-своєму одбивається на творчості поетовій, хоча-б уже в тому, що ставить поета віч-на-віч до вже перейдених у літературній історії етапів. Цим самим вона дає йому змогу дечого навчитися, дещо запозичити й використати, дарма що може й не цілком наслідуючи готові вже зразки, а тільки відтворюючи несвідомо ремінісценції з царини літературного досліду попередників.

Та й по-за тим доводиться вважати на історію: адже кожен письменник, — новітній чи стародавній, однаково, — дарма що сам він того й не помічає, буває носієм тих а чи инших понять та ідеологій свого часу. Нехай він і не дбає за те, щоб пропагувати ту чи иншу суспільну програму або класову ідеологію, усе-ж він, сам того не помічаючи, завсіди відбиває їх у своїй творчості.

Ось чому, перш, ніж удатися до „Слова о полку Ігоревім”, як до літературної пам'ятки, надто цікаво — ближче вдивитися в оточення, що в ньому й для його „Сл.” утворено, оточення, що його воно змальовує то спочутливо, то осудливо. Автор має певні ідеали, інтереси; чим-же їх, запитаємо, подиктовано? Чим їх обумовлено? Коментар, що окремі місця „Сл.” пояснює, дивну річ виявляє, як на сучасного нам читача: автор „Сл.”, підносячись часом до не аби-яких височінь моральної свідомости, вихваляє захоплено таких героїв кінця XII в., котрі з нашого погляду на инакшу назву, як грабіжників та розбишак, і не заслуговують. Чим отаку суперечність пояснити? Авже-ж тільки тим, що за умов життьових на прикінці XII в. моральні оцінки були инакші, як тепер. Саму „красу” подвига за наших часів уявляють инакше, ніж тоді, як „Слово” утворювалось. Усе це зрозуміло. Зрозуміле й найближче наше завдання: ми передусім хтіли були-б у цій вступній статті поставити „Слово” в Історичну обстанову, що в ній воно утворилось; оцим ми підготували-б читача зрозуміти цю пам'ятку за умов життя давньої України-Руси, — не всієї, звичайно, а тієї зверхньої, владущої класи, що до неї належали /4/ були й герої „Слова” й автор його. Дарма що ідея ця не нова, все-ж геть аж до нашого часу не було її досказано й виразно зілюстровано фактами; знаходимо її вже в учених, що студіювали „Слово” у другій половині XIX в. Мабуть чи не перший з учених, хто студіюючи „Слово”, завважив його звязок із певним класовим середовищем, був Д. І. Іловайський. У статті своїй р. 1859 (Р. Сл. № 12, 515 — 520) він намагавсь довести, що в давній Україні-Русі існувала була поезія двірська, князівська, — явище звичайне для середньовічної Европи, сучасної „Слову”. Студіюючи Іловайський „Сл.”, вирішив, що така двірська поезія була й на Русі, бо 1) Боян й автор „Слова” оспівували князів; 2) наприкінці „Сл.” — слава князям; 3) автор гаразд знає й сучасне йому й минуле політичне становище України-Руси, взаємовідносини князів, а це знати могла тільки двірська людина; 4) за те саме свідчить і добре оброблений стиль „Сл.” і 5) те, що невідомий автор надто спочутливо й уважливо ставиться до князів та дружини. Ці висновки Іловайського зовсім не дивні; дивніш те, як у нас, за Буслаєвим ішовши, всі довший час певнісінькі були, що „Слово” походженням своїм „народнє”. Адже кожнісінький вислів його вказує на культурне середовище. Думку Іловайського повторив був і Стоюнін (О преподав. р. слов. 1864 p.). Цей гадав, що з автора слова „Сл.” був не хто инший, як дружинно-двірський співак. Богатирський епос, на його думку, створила народня фантазія, дружинний — князівська дружина; але в народ він не перейшов. Р. 1870 у „Зарі” (№ 1, стор. 81) навіть слов'янофіл А. Майков доводив, що „Сл.” належить до двірської поезії. Близький до нього світоглядом Е. Барсов („Сл.” I, 277, 1887 p.), уважно дослідивши нашу найдавнішу пам'ятку художньої творчости, помітив, що „Слово”, як і Київський літопис, рисуют для нас собственно только высший слой этой Руси (XII в.) — именно княжеско-дружинную среду, только мимоходом касаясь других классов обшества и народа”. Усе це примушує нас, нехай коротенько, схарактеризувати лад давньої України-Руси.

Давньоруське суспільство до XII в. було впорядковано приблизно так: за основну його організацію була громада, що користувалася з самоуправління. Судити й обороняти людність озброєною рукою мав князь та його агенти. Але вже від половини XII в. починаючи, виразнісінько накреслюється той лад суспільний, що в Західній Европі гветься феодальним.

Колись Кірєєвський писав був: „Воображая себе русское общество древних времен, не видишь ни замков, ни окружающей их подлой черни, ни благородных рыцарей”. На Заході окремі стани ворогували поміж собою. Тимчасом у давній Русі, — запевнює він, — геть-усі стосунки суспільні начеб-то позначалися „согласием”, миром та любов'ю (П. Собр. Соч. II). Дарма що погляди слов'янофільські давненько вже нічого в науці не важать, — усе-ж скоро заходить про давню Україну-Русь та „Слово” — ми раз-у-раз натрапляємо на цілком безпідставну ідеалізацію її на слов’янофільській традиції засновану. З учених, що писали про /5/ „Слово”, надто цим визначається Е. Барсов (Сл. о п. Иг. I, 279 — 286). За ним ішли й инші, малюючи князів, як героїв, „рыцарей без страха и упрека”. А тимчасом „Слово” зрозуміти й витолкувати можна тільки не маючи наперед вирішеної думки, не ідеалізуючи його. Для цього треба тільки уявити собі хоч-би найзагальнішими рисами феодальний лад давньої Київської України-Руси з усіма, що звідси випливають, наслідками. Ще Карамзін гадав був, що лад Руси являв „подобие системы феодальной”. Соловйов доводив, що побут давньо-слов'янський багато де-в-чому скидається на германський, — отож він і думав, що „норманны быстро сливались с русскими особенно потому, что в своем народном быте не находили препятствий этому слиянию”. „Дружинная жизнь не есть исключительно принадлежность германского племени. Болеслав Польский живет со своєю дружиною так же, как Владимир со своей”. Те-ж самісіньке відзначив був і Б. Чічерін. Згодом Соловйов висловивсь за це ще виразніш (у Чт. о Петре В. 1872. p.), маючи на оці такі факти: закладництво, обдаровування дружини маєтками, кріпацтво, знов-же й те, що українсько-руський розвиток історичний підлягає тим самим загальним законам, що й історія західня, з чим слов'янофіли не були згодні. Мілюков і собі припускав, нехай із застереженнями, що лад давньої України-Руси був феодальний (5-те вид. Оч. Русск. Культ., стор. 207). Мало не такої самісінької думки, але вже на инших підставах, був і Ключевський (Боярская Дума; Курс 1). Він, знов-таки з застереженнями, одзначив ролю двох клас — військово-службової й духовної, що не самою землею володіли, ба й урядову владу чималою мірою в своїх руках були тримали, от-як нащадки можновладних князів, але в різній градації. Отже „настаивая по разным соображениям накоренном отличии нашего средневекового порядка от феодального, историки наши вместе с тем — одни сознательно, как Соловьев, другие бессознательно, как Ключевский — выяснили существование у нас некоторых основных начал феодального строя” — каже М. П. Павлов-Сильванський, а він найбільш од усіх прислуживсь науці, виясняючи питання, що нас оце цікавить (Феодализм в древней Руси, 1907, стор. 35). Найдокладніш окреслено феодальний лад на Україні — у „Русской Истории с древн. времен” М. Н. Покровського (т. I, 1913 p., розд. III — IV). Цей розглядає й економічні умови, що пояснюють, звідки взявсь у давній Україні-Русі феодалізм. Отож, з оцих-о книжок користуючись, накреслімо загальний контур феодального ладу на Україні. Свідчення літературної пам'ятки літопису, допоможуть нам зілюструвати висновки його, що їх ми були здобули, студіюючи документи. Об'єктивні документів свідчення яскраво стверджує й літопис, що підноситься часом до справжнього патоса властивого художнім витворам слова.

„Феодализм, — каже Карєєв (Поместье Государство, 54), — есть особая форма политического и экономического строя, основанного на землевладении и это — главное, от чего в той или другой мере зависит и все остальное, начиная с замены отношений подданства отношениями /6/ вассальности с ее иерархической градацией”. „Где нет крупного землевладения, там не может быть и феодализма, существеннейшие черты которого состоят с одной стороны, в раздроблении страны на множество самостоятельных владений, княжеств и привилегированных боярщин-сеньерий, и, с другой сторони, в об'единении этих владений договорными вассальными связями, заменяющими позднейшие государственные начала подданства” (Павлов-Сильванский, Феодализм в древн. Руси, 1907, стор. 45). Отже, за економічну феодальної системи підвалину править велика земельна власність, за господарчу форму — натуральне господарство. Сперечатися про те, що останнє для давньої України-Руси характерне — не доводиться. Те, що князі вганяли за волостями, а дружина, боярство потроху осаджувалися на землі — так само факт надто відомий, тож і нема чого на ньому спинятися.

В міру того, як князівський рід множивсь, Руська земля ділилася була на уділи — отже маємо основну рису феодального ладу: край ділиться на безліч незалежних та напівнезалежних володінь. Незалежність оцю геть аж до початку XVI в. заховували були на Україні-Русі навіть розмірно дрібні князі. Вони не тільки грамоти за великокнязівським зразком видавали, ба й монету свою власну били. Друга феодального ладу риса — це те, що володіння ці об'єднувалися були договірними васальними звязками з певною єрархією; при цьому васали користувалися з землі умовно, залежно від служби — це й на Україні-Русі спостережувано. І з удільних князів та боярства — передусім землевласники — як і з західніх графів та дюків.

Як і ці останні, дрібні князі та бояри — стають на службу до державців могутніших, але вдома, у маєткові своєму — лишаються з них сеньйори-державці. Одміна — тільки в процесі феодалізації: на Заході найвищу владу захопили були королівські урядовці, великі барони-землевласники, а на Україні Русі геть-усі державні права, що їх мали княжата, походженням своїм — спадкові князівські; усі дрібні князівства повстали через розділи (Павл.-Сильв., стор. 87).

Те, що на Україні-Русі існував був типовий феодальний лад, стверджують ще й жалувані пільгові грамоти, од князів видавані (грамоти ці відповідають середньовічним імунітетним дипломам): у нас теж заборонювано „волостелям” в'їздити в околицю дідичів, світських та духовних, котрі такі грамоти мали (Павл -Сильв., стор. 80). Як на Заході з великого землевласника, світського й духовного, зa середньовіччя був не тільки власник, ба й суддя, мало не державець у межах своїх володінь (він чинив суд та розправу над людьми, котрі жили на його землі, нехай-би й не були з них йсго кріпаки), — так само і в нас, не самі-но князі, бояри, ба й ігумни „ведали и судили своих людей”, тоб-то тих, котрі на їхній землі жили (Павл.-Сильв., стор. 54), — про це вже в Руській Правді. Вдивляючися, як давню українсько-руську державу збудовано, ми помічаємо, що державна влада, влада князя з його намісниками (на Заході графами) була неначе надбудова над громадами з самостійним /7/ урядуванням (там-же, стор. 53): намісник з його тіунами, як на Заході граф, заховує риси чужого наїжджого судді для справ карних і збирача данини, нагадуючи князя з первісної доби (прим. Ігоря, що його забили були деревляни); той-бо „для сбора дани отправлялся самолично с дружиною в полюдье, как бы военным походом в чужую землю, едва-едва признающую его власть” (там-же, стор. 53). Цитований автор запевнює, наче боротьба громадських спілок проти великого землеволодіння однаковісінька й на Заході, й на Україні-Русі XIII — XVI вв. Коли згадати літописні звістки про стосунки поміж князями та містами, то можна, здається, вважати, що вони існували були вже наприкінці XI в.

У „Сл. о п. І.” не аби-яку відграє ролю моральна оцінка осіб та подій XI та XII вв. З погляду автора цієї пам'ятки. Що для цієї оцінки править за підвалину? Живовидячки, теє більш або менш загальне уявлення, що його мало оточення, про добро й лихо, про повинності князеві, його дружини, народу, їхні вчинки й взаємні стосунки дають авторові „Слова” матеріял для його оцінок.

Залежно від біблійної ідеології, що підтримувала фактичне становище князів, — вони були не аби-якої за себе думки. „Богъ поставилъ насъ волостели в месть злодЂемъ и въ добродЂтель благочестивымъ” — ось якими словами каже в літописця кн. Володимир Галицький (1149 р. П. С. Р. Л. II, стор. 392). „Князь не туне мечь носить — въ месть злодЂемъ, a въ похвалу добро творящимъ” (Лавр. 1212 p., стор. 415); але щó мали люди XII — XIII вв. за „добро” й „зло” — це вияснити не так-то й просто. Євангельська мораль значною мірою не вичерпує уявлення про ці поняття: воно куди складніше й тісно залежить од усього побуту владущої за тих віків класи українсько-руського громадянства.

Руський князь та дружина — відповідають західньому державцеві й його васалам, що на вірність своєму панові присягаючи, зобов'язувались були виконувати васальну службу, а саме — „пораду й допомогу” („consilium et auxilium”). На Заході за найдавнішої доби феодалізму панує особиста служба васалова його сюзеренові (там-же, 94), — це й на Україні-Русі XI — XII в. знаходимо. З дружинника-васала не підданий, не наймит князівський: з нього вільний воєнний служник своєму панові; стосунки їхні визначає вільна угода, — це-ж самісіньке спостережувано й на Україні-Русі. Міжкнязівські угоди показують, що боярську службу, як і васалювання, засновано не на територіяльному підпорядкуванню, а на вільній угоді служника з паном (там-же, стор. 96 — 7). І в нас, як і на Заході, васалові вільно було розійтися з сюзереном. Був він йому за „думцю” (повинність „consilii”) й бивсь за свого князя, своїм життям і майном накладаючи (повинність „auxilii”), про що не раз читаємо й у літопису.

Ось скількись прикладів „consilii": кн. Борисові „рЂша дружина отня и вои: пойди, сяди в Кые†на столЂ отьнЂ” (Ип., П. С. Ρ. Л. 11, 1908 p., стор. 118); дружина радить кн. Ізяславові забити кн. Всеслава (1068 p., стор. 160). Року 1093 кн. Святополк заходивсь був збирати /8/ військо проти половців, „и рЂша ему мужи смысленЂи; не кушайся противу имъ, яко мало имаши вои”... і т. д. (стор. 209). Року 1095 „начаша думати дружина, Ратиборова чадь, съ княземь Володимеромъ о погубленЂ Итларевы чади”... (стор. 217). Р. 1100 кн. Святополк і Олег кожен із своєю дружиною „думают” про кн. Давида, вирішаючи його долю (стор. 249). Р. 1103 Святополк та Володимир Мономах „снястася думати на ДолобьскЂ, и сЂде Святополкъ съ своєю дружиною, а Володимеръ съ своею дружиною, a въ единомъ шатрЂ и почаша думати” (стор. 252), і нижче, р. 1111, Володимир радиться з дружиною й переконує її йти проти половців (стор. 264 — 5). Кн. Андрій (р. 1140) „тако рече, съдумавъ съ дружиною своєю: ,лЂпьши ми того смерть и съ дружиною на своей отчинЂ и на дЂдинЂ взяти, нежели Курьское княженіе” (стор. 305). В'ячеслав — „послушавъ бояръ своихъ не приложи чести ко Изяславу, отъя городы опять”... 1146 (стор. 330). Ізяслав... „нача думати съ братомъ своимъ Ростиславомъ, съ дружиною”... 1147 p.... „куда бы имъ поити” (стор. 357). Ізяслав „мужемъ пришедшимъ на думу рече имъ: се Володимеръ по насъ идеть, a мы сде стоимы” і т. д. 1150 р. (стор, 413). Року 1185, здобувши кн. Ігор од в. кн. Святослава, що вже рушив був проти половців, запрошення йти разом, сказав: „не дай Богъ на поганыЂ Ђздя ся отрещи, поганы есть всимъ намъ обчій ворогъ. Потом же гада Игорь с дружиною, куды бы переЂхати полкы СвятославлЂ. Рекоша ему дружина: ,княже, потьскы не можешь перелетЂти”... (стор. 637), та инш. Як князі договорюються, то цілують хреста не тільки вони, ба й їхні „мужи” (стор. 399). Те, що дружина ставала в пригоді не самою-но порадою, ба и силою („auxilium”), безпосередньо беручи участь у вирішенні суперечки серед князівських усобиць, чимало важило за часів, коли прислів'я „мирт, стоить до рати, а рать до миру” (Ип. 1148 p., стор. 364; 1151 p., стор. 444) було у всіх на вустах; коли, — нехай й уважали були, що „крестъ малъ, но сила велика его есть” (стор. 462), проте цілування хресне мало не що-року порушувано. Літописець занотував відданість дружини в особливій формулі: „кде узримъ стягь твой, ту и мы съ тобою готови есмь” (1146 p., стор. 323) або „кде узримъ стягы ваю, ту мы готовы ваю есмы” (1149 p., стор. 383). Галицькі „мужи” говорять до кн. Ізяслава: ...„хочемъ за отца твоего честь и за твою головы свою сложити”, то-що (1153 p., стор. 466); р. 1178 ...„в градЂ ВолодимерЂ въсташа бояре и купци рекуще: ,княже, мы тобЂ добра хочемь, за тя головы свои съкладываемь”... (стор. 605). Що не були це самісінькі-но слова, те доводять численні випадки, коли дружина гинула в бою: Ярослав, що його р. 1018 побив був Болеслав, утік до Новгороду з чотирма дружинниками (стор. 130); з війська Ігоря Святославлича, що його вславило „Слово” — заціліли всього 215, за иншою звісткою навіть п'ятнацятеро чоловіка, за третьою тільки один. При цьому князь наражавсь був на значно меншу небезпеку: коли його переможено, він здобував гірший уділ, або-ж повинен був унести викупне, тимчасом дружина покірливо /9/ гинула за свого державця. Приклад — р. 1168: „яша Половци Шварна за Переяславлемъ, а дружину его избиша и взяша на немъ искупа множество” (стор. 527). Не дурно — бій, смерть — зветься „судом Божиим” (стор. 299). Дбаючи за дружину, князі повинні були пам'ятати слова свого родоначальника, що їх літописець наводить за переказом: „сребромъ и златомъ не имамъ налЂсти дружины, а дружиною налЂзу сребро и злато, яко дЂдъ мой и отець мой” (стор. 111). Йдучи за ним, Святослав Ростиславич „имЂния не щадяше, не сбираше злата и серебра, но даваше дружинЂ” 1172 (стор. 551); герой „Слова”, Володимир Глібович, „6Ђ любя дружину, и злата не сбирашеть и имЂнія не щадяшеть, но даяше дружинЂ”... 1187 ρ. (стор. 652); Давид Ростиславич, Смоленський князь, і собі „злата и сребра не избираше, но даваше дружинЂ, бЂ бо любя дружину”... 1197 р. (стор. 703). Е. Барсов завважує: „Дружина участвовала и в делении добычи и полона"; справді, літописець раз-у-раз це відзначає: „и бысть радость велика: дружина ополонишася, и колодникы поведоша, оружья добыша и конь и возвратишася домой”... 1185 р. (Лавр., стор. 376), або — після перемоги Василька Ярополковича „обогатишася дружина его оружиемъ и кони”... 1165 р. (П. С. Р. Л., II, стор. 526). Доводилося не вважати на надсильства, що їх чинила недисциплінована дружина над городянами та селянами. Коли дружина Ярославова, бешкетуючи в Новгороді, знущається з мешканців його й тії повстають і дають одсіч, кн. Ярослав карає новгородців (стор. 127). Року 1178 дружина кн. Всеволода Юрієвича, дарма що мешканці м. Торжка й погодилися були сплатити данину, ба й князь із того був удоволений, — „удариша в конЂ и взяша городъ, мужи повязаша, a жены и дЂти на щитъ, и товаръ взяша, a городъ пожгоша весь, за Новгородскую неправду” (Лавр., стор. 366). Відомо, як докладно оповідає галицько-волинський літопис про галицьких бунтівників-бояр, що являють гаразд знаний тип задирикуватих феодалів Заходу: „независимость, воинственность, самоуправство — таковы типичные черты фердальных баронов” (Павл.-Сильв., 117). Ці самісінькі риси подибуємо й у стародавньої українсько-руської дружини. У нас не було замків, та були городища із залогами — видима річ одтоді, як кн. Володимир Святий поосаджував був у країні своїх варягів; отакі фортеці будували як світські, так і духовні „владики”.

Воєнна професія — ось основна риса західнього феодала (Павл.-Сильв., стор. 118); він мав на чолі своїх служників захищати володіння й тих, хто звіривсь на його захист: лихо містові без князя. Не маючи князя, новгородці страждають (1141 p., Ип., стор. 308), зовсім не через те, що з них були завзяті монархісти, але через те, що не мають озброєного захисту. „Тогды тяжко бяше Кияномъ, не остал бо ся бяше у нихъ ни единъ князь у Кие—, читаємо трохи згодом (1154 p., стор. 476). Року 1189 кн. Ростислав Берладничич, що його запросили були галичани, приїхав до них князювати, але побачивши „лесть” їхню — поїхав геть. Отож угри, „вЂдаюче лесть Галичькую, яже ГаличинЂ ищють себЂ князя Руского”, завзялися були всяково із них та їхніх жінок і дочок знущатися, /10/ „Галичани же почаша тужити велми и много каяшася, прогнавше князя своего” (стор. 665).

Бояри наші, як і феодали західні, мали свою дружину, або „отроков": на перших-же-таки сторінках літопису, під р. 945, читаємо: „Рекоша дружина Игореви: ,отроци СвЂнелъжи изодЂлися суть оружьемъ и порты”, то-що (Лавр.). Ян, син Вишатин, ходить „дань емлюще” з дружиною й з своїм попом (Ип., стор. 165). Це не аби-якої ваги надавало їм у той, на війни рясний, час.

Підчас частих заколотів, межиусобиць та наскоків удільної доби, декотрі громади й окремі особи своєю охотою віддавалися були під бояр, бажаючи здобути від них захист та допомогу; це те, що на Заході звалося „комендація”, у нас — „закладництво” (Павл.-Сильв., стор. 61). Шукаючи захисту під дужою рукою князевою, не тільки міста, але й окремі особи вдавалися були по допомогу й до дужих дружинників. Явище цеє тотожнє тому, що ми бачимо й на Заході. Отож і мало воно такі самі причини й наслідки економічні.

Окрім князя та дружини, до владущої в феодальному суспільстві верстви належало ще й духівництво. Воно й на Україні-Русі поважненьку одгравало ролю. Це й літописець раз-у-раз зазначає; він згадує про те, що декотрі князі занадто вже духівництво полюбляли: отож в. кн. Ярослав Володимирович „попы любяше повелику, излиха же 6Ђ любя черноризьци” (Ип., стор. 139), йдучи за своїм батьком, що коривсь єпіскопові навіть у справах світських. Те саме каже літописець і про в. кн. Всеволода Ярославовича († 1093) й про багатьох його наступників: „воздая честь епископомь и прозвутеромь, излиха же любляше черноризцЂ” (стор. 207). Що правда, користуючися з отакої плохенької його вдачі, „начаша тивунЂ его грабити люди и продаяти” (стор. 208). Давня Русь по всіх її просторах знала різні типи „владик”. Були — аскети, от як мітр. Іван „скопчина”, що його вивезла була з Греччини побожна княгиня; були енергійні адміністратори, навіть письменники, рідше — подвижники, що за них згадувано в літопису. Певною мірою ідеальний образ єпіскопа маємо в характеристиці Ростовського владики Пахомія († p. 1216): „сь бЂ блаженый епископъ избраникъ божий, и истинный бЂ пастырь, а не наимникъ; сь бЂ агня, а не волкъ, не бЂ бо хитая от чюжихъ домовъ богатьства, ни збирая его, ни тЂмъ хваляся, но паче обличаше грабителя и мздоимца, ...сиротами добрЂ пекыйся, милостивъ зЂло къ убогымъ и вдовицамъ, ласковъ ко всякому убогому, не согбенЂ руцЂ имЂя на вданье ихъ, но отверзенЂ отинудь, смЂренъ, кротокъ, исполненъ книжнаго ученья, всЂми дЂлы утЂшая печалныя”... (Лавр., стор. 417). Але знала давня Русь ще й инакших владик, от як Лука або Федір. Про першого з них довідуємось з Новгородського 2-го й 4-го літописів; єпіскопував він аж 23 роки, висвячений р. 1036 (за инш. 1030 р.) і р. 1055 „клевета бысть на архиепископа Луку отъ своего холопа Дудики: и изыде изъ Новагорода и иде κ Києву и осуди митрополитъ Ефремъ и пребысть тамо 3 лЂта”. Року 1058 владика, відбувши епітимію, або /11/ виправдавшись — „прія столъ свой в НовЂгородЂ и свою власть; Дудици же холопу — оскомины быша: урЂзаша ему носа и руцЂ обЂ отсЂкоша и збЂжа в НЂмци” (П. С. Р. Л. IV, ч. I, 1915 p., стор. 118; Новг. літ. 1879 р., стор. 3). Отак-о відомстивсь Дудиці побожний єпіскоп-феодал, напучував паству у відомому повчанні любити ворогів і не чинити Про єп. Ростовського Федорця, що його собор і світська влада тяжко скарали („языка урЂзаша, руку правую отсЂкоша и очи ему выняша”). літописець повідає: „много пострадаша человЂци от него въ держание его, и селъ изнебыша, оружья и конь, друзии же работы (= рабства) добыша, заточЂнья же и грабления; не токмо простьцемъ, но и мнихомъ, игуменомъ и ереемъ безъмилостивъ сый мучитель, другымъ человЂкомъ головы порЂзывая и бороды, a другымъ очи выжигаше и языкы вырЂзывая, другыя же распиная по стЂнЂ и муча немилостивнЂ, хотя въсхытити от всих имЂние, имЂния бо несыть, яко адъ” (П. С. Р. Л., II, 1172 p., стор. 552; Лавр., стор. 337, p. 1169).

Єпіскопи втручалися в політичне життя й межикнязівські відносини. Року 1101 кн. Святополк узяв у полон Ярослава Ярополчича „и окова и приведе и до Києва, и молися о немь митрополитъ и игумени и умолиша Святополка, и узаводиша и у раку св. Бориса и ГлЂба, и сняша с него (Ярослава) оковы и пустиша и” (П. С. Р. Л., II, стор. 250). Мітрополіт „снимает” хресне цілування з князя, що присягавсь: в. кн. Київський Рюрик р. 1195 дав своєму затьові низку міст, що їх раніш він, цілуючи хреста, обіцявсь був кн. Всеволодові. Коли-ж Всеволод взявсь допоминатися волостей — „рече митрополит Рюрикови: ,княже, мы есмы приставлены в Руской землЂ от Бога востягивати вас от кровопролитья”... усе-ж зняв хресне цілування з Рюрика, тоб-то його присягу не воюватися проти Всеволода, й узяв на себе відповідальність за те, що її порушено (стор. 684). Так само зробив ігумен Григорій р. 1127: „Приде Ярославъ из Мурома и поклонися Местиславу, река: ,хресть еси ко мнЂ цЂловалъ, пойди на Всеволода”, а Григорій ігумен умовляв кн. Мстислава не воюватися, кажучи: „на мя будеть грЂхъ, аже переступишь хрестьное цЂлованье” і ввесь собор єрейський: „на ны буди тъ грЂхъ, створи миръ”. И створи волю ихъ и переступи хрестъ къ Ярославу — и плакася того вся дни живота своего” (Лавр., стор. 282). Ось як багато важили „князі церкви” й єрейський собор у давньому українсько-руському феодальному суспільстві.

Отож князі на оту силу їхню вважали й цінили не самий моральний бік її: мітрополіт та єпіскопи, як і инші великі васали, мали своє військо. Кожен єпископ і мітрополіт був за васала великому князеві. „Митрополичья воєнная дружина должна была итти в поход вместе с дружинами последнего, ,а про войну, коли азъ самъ великій князь сяду на конь, тогда и митрополичимъ боярамъ и слугамъ'; бояре поступали на службу к епископам, как и к князьям с обязательством отбывать воинскую повинность и нести службу при дворе архиерея, за что получали от него /12/ в пользование земли, где в свою очередь могли использовать своих военных слуг” (Покровський, Ист. России, I, стор. 89).

Отак будовано драбину стосунків, що нагорі її, як і в Західній Европі, був в. князь, унизу — смерд, межи ними в єрархічному порядкові залежности — великі й дрібні васали, світські та духовні. І князі, й дружина, знов-же й найвище духівництво гноблять, ще й зневажають смерда й холопа (адже безсилі та безправні вони) — однаковісінько як і на Заході. У давньому українсько-руському письменстві про смерда й городянина згадувано мало. „Слово о судиях и властелех”, височеньке становище князів одзначивши („яко отци есте миру”), закидає їм: „не рассмотряете, иже продаютъ люди, неправедный судъ судяще, не смотряще отинудь правды, но акы у кого много взяти — тотъ правъ”. Далі цю думку висловлює ще різкіше: „поставляєте тивуны, мужи небогобоязнивы, товара дЂля напустивши в люди, яко бЂшена пса”... Слуги князівські катують та доводять до злиднів простих людей, — авже-ж що з князів тоді „причастники и сообщники” в грабунку (Пономарев, Пам. церк.-уч. лит. III, стор. 116 — 119). Та князі, либонь, не дуже на ці закиди вважали. Хіба тільки про Мономаха доховав літопис згадку, що з нього був оборонець простого люду, та й то з мотивів чималою мірою господарчих. Року 1103 Володимир з Святополком та дружиною в Долобську ладнаються йти проти Половців, „и начаша глаголати дружина Святополка: ,не веремя веснЂ воевати — хочешь погубити смерды и ролью имъ'. И рече Володимиръ: ,дивно ли, дружино, яже лошади кто жалуеть, еюже ореть кто, а сего чему не расмотрите, оже начнетъ смердъ орати, и Половчинъ приЂха вдарить смерда стрЂлою, а кобылу его поиметь, а в село въЂхавъ, поиметь жену его и дЂтЂ и все имЂнье его возметь; то лошади его жалуешь, а самого чему не жалуешь?” (П. С. Р. Л., II, 252 — 3 і 1111 p., стор. 265; Лавр., стор. 267). Автор „Слова о п. Іг.” сумно малює, як хижі птахи жеруть трупи там, де колись перегукувалися були орачі.

Дашкевич, виходячи з слів І. Аксакова й Ор. Міллера — „мы, русские, не рыцари, мы — сам народ; мы — plebs”, й із думки істориків права, наче-б-то в давньому минулому на Україні-Русі станів та різких станових перетинок не було, — спробував був зібрати факти, що промовляють про лицарство в давній Україні-Русі та єднання її з Заходом у царині лицарських ідей та ідеалів (Чт. О. Нест. Лет., т. XV, 1901, в. 4, стор. 129; т. XVI, 1902 року, в. 4, стор. 1).

Справді літопис доховав нам сліди „лицарських” подвигів, відважних наскоків, прояву видатної мужности й невтомности. Німці дивом дивувалися з краси лицарського озброєння руських, що прийшли були з кн. Данилом допомагати уграм; українсько-руські князі, за літописами і „Словом о п. Іг.” надто були цінили честь, славу (прим. р. 1152 див. Ізяслав про честь, П. С. Р. Л., II, 448 — 9); р. 1149 польський король Болеслав Кучерявий висвятив був на лицарів багатьох синів боярських (П. С. Р. Л., II, стор. 386); дарма що в нас не було лицарського „служіння /13/ дамам”, усе-ж не сперечаємось із Дашкевичем, що становище жінки у нас за періоду перед-монгольського було вище, як на Заході; нехай українсько-руські князі й користувалися з зброї з латинськими девізами, що про честь говорили; нехай навіть кн. Данило ходив у Чехи тільки за-для слави, нехай й инші князі воювалися, „чтобы показать себя и помочь своим друзьям безо всякой для себя выгоды”, а на те, на чийому боці перевага, й не дивилися (Дашкевич, XV, 4, стор. 138, 141); справді — наші князі, як і середньовічні лицарі західні — провадили уперті війни з невірними. Геть-усе це справді риси подібні до рис західнього світу. Але пригляньмося до військової діяльности наших феодалів: чи-ж справді вона була така некорислива?

Походи давніх руських князів на Половців, Литву, Фіннів мають виразнісінькі ознаки експедицій по здобич, по золото, срібло, коштовну одіж, зброю, худобу, а головне — по живий товар, по людей, що їх можна було обернути на рабів. Літопис раз-у-раз за це свідчить.

Ходили в похід не за-для якоїсь там „ідейної” боротьби з степняками та осельниками північних лісів, але спочатку — для самооборони, згодом — для „полону”. Р. 1147 „шедъ Святославъ и взя люди Голядь верхъ Поротве, и тако ополонишася дружина Святославля” (П. С. Р. Л. II, стор. 339). Року 1165 „Василько Ярополчичь изби Половци на Руси, много же ихъ руками изоима, и обогатишася дружина его оружьемъ и кони, и самъ искупа много има на нихъ” (стор. 525). Року 1169 ,ходиша Олговичи на Половци, бЂ бо тогда люта зима велми. И взя Олегъ вежЂ Козины, и жену, и дЂти, и злато, и сребро. A Ярославъ Беглюковы вежЂ взя; и похваливше Бога и пречистую его Матеръ възвратишася въ свояси” (стор. 532). Року 1710 підчас походу в. кн. Мстислава Ізяславича на тих-таки Половців „толико взяша полона множество, яко же всимъ Рускимъ воемъ наполнитися до изобилья и колодникы, и чагами, и дЂтми ихъ, и челядью, и скоты и конми”... (стор. 540). Року 1173 воєвода Борис Жидиславич ходив на Болгар „и взяша сел 6 а семое городъ, мужЂ исьсЂкоша, а жены и дЂти поимаша” (стор. 565). Року 1178 кн. Великого Новагорода Мстислав „поиде на Чудьскую землю, и вшедъ в ню и стоя з неи до того же дни воюя по всеи землЂ; ихъ; и тако пожже всю землю ихъ и ополонившеся челядью и скотомъ и возъвратишася вр свояси, приимше от бога на поганыя побЂду” (стор. 608). Наймані Чорні Клобуки беруть р. 1190 Половецького хана Кобана, але випускають його „на искупъ” (стор. 672). Половці й собі те-ж саме чинили з руськими князями. „В лЂто 6699 (1191) сдумавъ Игорь (герой „Слова о п. Іг.”) с братьею ити на Половци, и шедше ополонишася скотомъ и коньми, и возвратишася во свояси” (стор. 673); другий похід по здобич був уже невдалий. Зате-ж „честь великую” мав той, кому Щастило й він приводив здобич. Коли „полона” бувало забагато, лишок попросту винищувано. Року 1193 кн. Ростислав пішов на Половців: „и Удариша на росвЂтЂ на нихъ и ополонишася Ростиславъ и Чернии КлобуцЂ скотомъ и коньми, и челядью, и колодникъ много изимаша; /14/ княжичевъ их и добрыи мужи имаша, и колодники и кони, и скота, и челяди и всякого полона и не бЂ числа, и похваливше всемилостиваго бога, приемши от бога на поганыя побЂду и возвратишася во свояси со славою и с честью великою” (стор. 677 — 8).

Ярослав Всеволодович ρ. 1226 ходив з Новагорода на Емь і повернувсь „славя и хваля Бога, ведый множество полона, якоже сущий с ним не возмогоша всего полона отнести, но овыхъ сЂчаху, a иныхъ множество пущахуть опять в свояси” (Лавр., стор. 426).

Перед нами похід, швидше наскік Муромського князя Юрія Давидовича р. 1228 на Мордву: „вшедъ в землю Мордовьскую, Пургасову волость, пожгоша жито и потравиша, и скотъ избиша, полонъ послаша назадъ; а Мордва вбЂгоша в лЂсы своя, в тверди; а кто не вбЂглъ, тЂхъ избиша наЂхавше Гюргеви молодий в 4 день генваря” (стор. 428). Чим отакий наскік різниться від половецьких, напр., наскоків на Україну-Русь?

Похід короля Данила з сином Левом та инш. на Ятвягів р. 1256 надто багатий на подробиці, що характеризують тодішні способи провадити війну: Лев „объЂхавъ село и сЂче все, одинаго же приведе” (стор. 832). Данило й Лев одних бранців в'яжуть, инших „сЂчахуть”, далі „избиша колодникы”, „жьжаху домы ихъ и пленяху села их"; „ставши же на Правищихъ на ночь, поймавши же имЂнія ихъ, пожгоша домы их; наутрея же поидоша, плЂняюще землю и жгуще”... далі перераховується поспалювані й пограбовані села та міста (П. С. Р. Л., II, стор. 832 — 835). Та на цих прикладах ми й обмежимось, одзначивши тільки, з якою втіхою перераховує літописець захоплену здобич, — не з меншою, як і автор „Сл. о п. Іг.”. Цілком можливо, що винищувати й грабувати сусідніх инородців диктувала економічна й історична потреба; але добачати тут „лицарство”, що будь-якими високими, ідеальними мотивами керується, навряд чи буде справедливо. Боротьба проти „невірних” у нас була, ще й надто жорстока, але це явище иншого роду, ніж війна з релігійних або инакших яких ідеалістичних мотивів.

Літопис чимало оповідає про те, як князі й дружина їхня боролися за „волості”. Але-ж боротьба ця не була платонічна, ба надто реальне мала на оці. Не самісінькі-но військові реквізиції тягли князі з волости, сплачувала вона їм і судові податки, давала й инші прибутки. Зрозуміло — що більшу територію певна волость посідала, що численніша людність її оселяла, то більші прибутки мав з неї князь. Сплачував усі ції податки й данини народ, і натомість сподівавсь він, що князь оборонятиме його. Отож природньо, що князі бажали здобути як-найвигіднішу волость: коли, прим., Київ спустів і зубожів, кн. Андрій зоставсь на півночі, а Київ оддав, кому хтів. Воюючи, плюндруючи волость сусідову або суперникову, князь-переможець не тільки добував здобич — бранців-рабів, що їх можна було використувати безпосередньо, продавши або повипускавши за „искуп”. Він і платіжну здатність волости зменшував, послабляючи цим свого супротивника. Траплялося, що князі /15/ зобопільно один одного плюндрували, і тоді страждали мирні осельники: у кн. Юрія супротивники його р. 1152 захопили були Городець і спалили, а він каже: „оже есте мой Городець пожгли и божницю, — то я ся тому отожгу” (П. С. Р. Л., II, стор. 456). І князі, вганяючи за бранцями та майном мешканців звойованих міст, воювалися один з одним, поодинці або гуртом, з своєю дружиною або з найманим військом — Торками, Берендичами, Чорними Клобуками, Коуями, нарешті з Половцями; декотрі князі навіть поріднилися були з Половцями. У межиусобицях руських князів не аби-яку участь беруть і західні сусіди, польські та чеські князі, угорський король; згадується й за „нЂмчичей”.

Зберімо скількись фактів, які змальовували-б походи й межикнязівські усобиці, що за них згадує „Слово"; одразу побачимо, чим князі керувалися, й хто найбільш страждав од цієї безнастанної колотнечі.

Взимку р. 1067 Ярославичі — Ізяслав, Святослав та Всеволод „придоша къ МЂньску, и МЂнянЂ затворишася в градЂ; сиже братья взяша МЂнескъ, исьсЂкоша мужи, a жены и дЂти взяша на щиты” (П. С. Р. Л., II, стор. 156). Володимир Мономах (за нього літописець не згадує, але він безперечно був тут разом із батьком та дядьками), добрий та „ідеальний князь”, як чимало істориків запевнює, про цю подію оповідає в своєму заповіті так: „изъЂхахом городъ и не оставихомъ у него ни челядина, ни скотины” (Лавр., стор. 239). Що місто ворогове палили — була це річ звичайнісінька. Не тільки місто з димом пускали, ба всеньку людність чоловічу до краю винищували. Усе це ввіходило до програми військових дій. Кн. Олег спалив р. 1096 Суздаль (П. С. Р. Л., II, стор. 228). Р. 1140 Всеволод Ольгович рушив був з Вишгорода до Київа, „изрядивъ полкы, и пришедъ, ста у города в Копыре†конци и нача зажигати дворы, иже суть предъ городомъ в Копыре†кончи” (стор. 302). Року 1147 Ізяслав та Ростислав добули троє міст, „Изяслав же повелЂ зажечи грады ты” (стор. 358). Кн. Давидовичі скаржаться р. 1149 кн. Юрієві Довгорукому на Ізяслава: „пришедъ землю нашю повоевалъ и по ЗадЂсенью городы наши пожеглъ” (стор. 377). Р. 1171 посадник Паук „городы многы повоевавъ и пожегъ, воротися во свояси” (стор. 546). Кн. Лев під Опавою р. 1254, порадившися з дружиною, ухвалив: „да наутрЂя преидуть рЂку и обидут градъ и пожгуть вся внЂшняя храмы и ограды и гумна” (стор. 823), то-що. Заразом нещадно винищувано мирних мешканців, чоловіків переважно. Навіть літописець, дарма що звик він до сучасних йому звичаїв, осуджує це. Повертаючись Ізяслав до Київа, після того як Всеслав звідти втік, надсилає наперед свого сина Мстислава: „и пришедъ Мьстислав исьсЂче Кыаны, иже бяху высЂкли (визволили з в'язниці) Всеволода, числом 70 чада, а другыя исьслЂпиша, другыя без вины погубивъ, не испытавъ” (стор. 163).

Коли князі ходили проти кн. Давида, що потемнив був кн. Василька, „Давыдъ затворися у ВолодимерЂ; онЂма же ставшима около Всеволожа и взяста копьемъ город и зажьгоста огнемь, і выбЂгоша людье [от] огня, и повелЂ Василько вся исЂщи и створи Василько мьщенье /16/ на людехъ неповиньныхъ и пролья кровь неповиньну” (стор. 242). Літописець підкреслює „безъ вины”, „кровь неповиньну"; але князі живовидячки инакше думали, навіть ті, котрих мали за кращих; „оросивший нож” у князівський рід Давид — тільки здобув уділ гірший, як був у нього досі, і зобов'язавсь утримувати кн. Василька, що його він був потемнив; а р. 1116, коли кн. Гліб „бяше воевалъ ДрЂговичи и Случаскъ пожегъ и не каяшеться о семъ, ни покаряшеться” — Володимир Мономах „омиривъ” його... дав йому Мінськ (стор. 283).

Але вернімось до літописних епізодів, що характеризують, для чого ті війни межикнязівські проваджувано.

Р. 1135 кн. Всеволод з братчиками своїми і з Ізяславом та Святополком Мстиславичем „поидоша воююче села и городы Переяславьскои власти и люди сЂкуще доже и до Києва придоша и Городець зажгоша; на св. АндрЂя день Ђздяху по оной сторонЂ ДнЂпра, люди емлюще а другыя сЂкуще, нЂ утягшимъ перевестися имъ... плениша же и скота бещисленое множество”... (П. С. Р. Л. II, стор. 296). Р. 1146 Володимир і Ізяслав Давидовичи і Мстислав Ізяславич прийшли до Новгорода з своїм військом та з Берендичами й стали до бою: „и бысть налога велика гражаномъ и вбодоша я въ врата острожная, и много 6Ђ у нихъ убитыхъ и раненыхъ”. Билися вони аж до вечора і захопили в лісі три тисячі кобил, одну тисячу коней, „пославше же по селамъ, пожгоша жита и дворы” (стор. 331 — 2). Того-ж-таки року, подолавши кн. Святослава, князі-переможці забирають собі всеньку його челядь і товар (худобу) (стор. 335 — 7). Р. 1148 Ізяслав з військом дядька свого В'ячеслава й допомічним загоном Угрів рушив був до Чернігова, але князі, що його опосіли, до бою не стали, і він „пожьже вся села их оли до Боловоса. Нача Изяславъ молвити: ,се есмы села их пожгли вся и жизнь их всю, и они к нам не выидуть; a поидемъ к Любчю, идеже их есть вся жизнь'“ (стор. 361). Р. 1149 кн. Ізяслав і Ростислав „поидоста внизъ по ВолзЂ... и начаста городы его (Гюргя) жечи и села и всю землю его воевати... и полонъ многъ принесоша и много зла земли той створиша” (стор. 371). Знищуючи майно супротивникове, до краю плюндрували всенький його статок: коли р. 1151 кн. В'ячеслав та Ізяслав облягали Київ, їхні вояки й Чорні Клобуки „велику пакость створиша” — „села пожгоша и огороды вси посЂкоша” (стор. 428). Р. 1158 Ізяслав Давидович воює й палить села поблизу Турова (стор. 491). Кн. Мстислав Андрієвич облягає р. 1168 (за Лавр, рахунком) у Київі Мстислава Ізяславича й здобуває місто, „сего же не было никогда же. А Мстислав Изяславичь бЂжа с братомь ис Кыева Володимерю с малою дружиною, а княгыню его яша, и сына его и дружину его изъимаша и весь Кыевъ пограбиша, и церкви и манастырЂ, за 3 дни, и иконы поимаша, и книги и ризы” (Лавр. стор. 336). Та це у коротенькому оповіданню, а в південному, київському літопису (під 1171 роком), дак там про здобуття це оповідається куди докладніше та красномовніше: „Взятъ же бысть Киевъ мЂсяца марта въ 8, въ второЂ недЂли поста, в середу, и грабиша за 2 дни весь градъ, Подолье и Гору, /17/ и манастыри и Софью, и Десятиньную Богородицю, и не бысть помилования никомуже ни откудуже, церквамъ горящимъ, крестьяномъ убиваемомъ, другым вяжемымъ; жены ведоми быша въ плЂнъ, разлучаеми нужею от мужий своихъ; и младенци рыдаху зряще материй своихъ; и взяша имЂнья множьство, и церкви обнажиша иконами, и книгами, и ризами, и колоколы изнесош; a всЂ Смолняне и Суждалци и Черниговци и Олгова дружина и вся святыни взята бысть; зажьженъ бысть и манастырь Печерьский св Богородица от поганых, но Богъ молитвами святыя Богородица съблюде и от таковыя нужа. И бысть в Кие†на всих человЂцехъ стенание и туга и скорбь неутЂшимая и слезы непрЂстаньныя” (П. С. Ρ. Л., II, стор. 545). Кн. Андрій Юрієвич надсилає р. 1173 воєводу свого Бориса Жирославича до Великого Новгорода: „и пришедъше толко в землю ихъ много зла створиша, села взяша и пожьгоша и люди исЂкоша, a жены и дЂти и имЂния взяша и скоты поимаша” (стор. 560).

Як ставилися князі до „своїх” — показує отакий випадок: р. 1174 Ярослав Ізяславич „сЂл на Киевском столе”, але всидів недовго — того-ж-таки року його прогнав Святослав Всеволодич, захопивши його жінку й дружину. Та скориставшися з того, що Святослава якийсь час у Київі не було, приїхав він був знову до Київа, кажучи: „подъвели есте вы на мя Святослава — промышляйте, чимъ выкупити княгиню и дЂтя”. Коли-ж вони не знали, що йому й казати, він „попрода весь Кыевъ, и игумены и попы и черньцЂ и черницЂ, латину и гостЂ”... (стор. 579). Р. 11,77 (Лавр.) Гліб, Рязанський князь, напав на м. Володимир „с Половци с погаными. Много бо зла створи церкви Боголюбьской, юже бЂ украсилъ АндрЂй, князь добрый, иконами и всякимъ узорочьемъ, златомъ и сребромъ и каменьемъ драгымъ; и ту церковь повелЂ выбивши двери разграбити с погаными; и села пожже боярьская, a жены и дЂти и товаръ да поганымъ на щитъ, и многы церкви запали огнемъ” (Лавр., стор. 363). Князь Всеволод, перемігши полк Мстиславів (1147 p., Лавр.), „възвратися Володимерю с честью великою, а Володимерци и дружина поведоша колодникы и скот погнаша и кони, славяще Бога и святую Богородицю и крестную силу, его же переступили бяху Ростовци и боляре” (Лавр., стор. 362). Р. 1178 у Волоку Ламському князь Всеволод Юрієвич схопив кн. Ярослава Мстиславича, свого небожа, „и городъ пожже, и людье бяху выбЂгли, а жита пожгоша” (стор. 367). Й усе-ж літописець зве його „благосердъ сый” (стор. 368) — а чи з сервілізму, а чи йдучи за загальновживаним літературним шаблоном. Один з героїв „Слова о пл. Іг.”, кн. Володимир Глібович, що, коли він помер „Украина много постона”, як висловлюється літописець, р. 1183 „разгнЂвался... иде на СевЂрьскиЂ городы и взя в них мног добытокъ” (П. С. Р. Л., II, стор. 629). Та це ані трохи не пошкодило вихваляти його й у літопису й у „Слові”. Року 1196 князь Роман надіслав був своїх людей повоювати волость Ростиславлеву, а Ростислав із військом — „повоеваша и пожгоша волость Романову около Каменця, и тако ополонившеся челядью и скотомъ и отместившеся возвратишася во свояси” (стор. 698). Незабаром Київ /18/ удруге спіткало страшенне лихо. У січні р. 1203 (Лавр.) „взять бысть Кыевъ Рюрикомъ и Олговичи и всею Половецьскою землею... не токмо одино Подолье взяша и пожгоша, ино Гору взяша и митрополью святую Софью разграбиша, и Десятиньную святую Богородицю разграбиша, и манастыри всЂ, и иконы одраша, a иныЂ поимаша и кресты честныя и сосуды священныя и книгы и порты блаженныхъ первыхъ князей, еже бяху повЂшани в церквахъ святыхъ на память собЂ — то положиша все собЂ в полонъ” (Лавр., стор. 397).

Цікаво відзначити, що мало не те-ж самісіньке, геть аж до „портовъ блаженныхъ первыхъ князей”, каже літописець і про татар, оповідаючи, як вони пограбували були м. Володимир 7 лютого р. 1237. Та історики наші, чимало кажучи про татар, надто малу звертали увагу на те, що їхні подвиги хіба тільки де-в-чому різнилися від звичайного способу князів збагачувати себе й військо, і то не тільки українське, але й наймане — Половецьке, Торків, Берендіїв та инш.

Татарська навала насувалася чим-раз ближче. Та українсько-руські князі, на те ані трохи не зважаючи, й далі один одному волості руйнують. Р. 1234 Данило й Мстислав Глібович ідуть до Чернігова й звідти „поидоша плЂнячи землю, поимаша грады многое по ДеснЂ” (стор. 772). Р. 1250 після перемоги кн. Данило „город зажже, еже Ростислав создал, иде же в Холмъ с колодники многими” (стор. 806); нижче літописець каже про вояків Данилових „идущим же имъ и плЂнящимъ и жгущимъ землю ихъ” (стор. 812).

Надто рано й далі частенько трапляється у літопису вираз „взять на щитъ”. Отже р. 1116 „Давыдъ съ Ярополкомъ узя Дрьютескъ на щит” (стор. 283); р. 1147 Ізяслав Мстиславич з братом Ростиславом „пришедше ко Всеволожю полкы своими и взяша Всеволожь градъ на щит” (стор. 358). Ізяслав Давидович р. 1159 „взя городъ княгининъ на щитъ СвятославлеЂ” (стор. 502). Городяни надто були страхалися, що місто їхнє отак-о добуто буде. Яскраво за це промовляє факт, у літопису занотований, коли з городян правили були срібло, загрожуючи инакше „взять (місто) на щитъ” (1151 p., стор. 417). Що саме визначало „взять (місто) на щит”, про це ми довідуємось не тільки з опису, як Київ сплюндровано р. 1171. Літописець вкладає героєві „Сл. о п. Іг.”, кн. Ігореві Святославичеві, отаку мову — мову-каяття — після поразки, що її зазнав він од Половців. „Помянухъ азъ грЂхы своя пред Господомъ Богомъ моимъ, яко много убииство, кровепролитье створихъ в землЂ крестьяньстЂй, яко же бо азъ не пощадЂхъ христьянъ, но взяхъ на щитъ городъ ГлЂбовъ у Переяславля. Тогда бо немало зло подъяша безвиньнии христьяни, отлучаеми отець от рожений своих, брать от брата, другъ от друга своего, и жены от подружий своихъ, и дщери от материй своихъ, и подруга от подругы своея, и все смятено плЂномъ и скорбью тогда бывшюю; живии мертвымъ завидять, а мертвий радовахуся, аки мученици святЂи, огнемь от жизни сея искушение приемши, старци порЂвахуться, уноты же лютыя и немилостивныя раны подъяша, мужи же пресЂкаеми /19/ и расЂкаеми бывають, жены же осквЂрняеми, — и та вся створивъ азъ”... (П. С. Р. Л., II, стор. 643). Для нас однаковісінько, чи сам Ігор казав це, чи-ж це тільки підхідка художня, що її застосував автор літописного оповідання про поразку 1185 p.; важить те, що автор цей, наче в фокусі, зібрав у поданій картині геть-усі тії риси, котрі малювала його уява й котрі освітлити можуть загальновживане в XI — XIII вв. „взятие на щит”. Кожен городянин давньої України-Руси гаразд почував був, що проти цього він ані трохи не убезпечений.

Яка була доля бранців, „колодников”, що потрапляли в полон? Частину їх викупляли — і в Половців й узагалі инородців, і в своїх; на це доводилося, як каже „Слово” — „злата и сребра немало потрепати"; решту-ж бранців гнано далеко від рідного кубла. Ось як змальовує літопис долю цих бідолах: „ови ведутся полоненЂ, а друзии посЂкаеми бывають; друзии на месть даеми бывають и горкую приемлюще смерть; друзии трепещють зряще убиваемыхъ; друзии гладомъ умориваеми и водною жажею; едино прЂщенье, едина казнь, много вЂно (вар. многу вину) имуще раны (Лавр, „многовещныя имуще раны”) и различныя печали и страшныя мукы: ови вязани и пятами пхаеми; на морозЂ держими і вкаряеми (Лавр, ураняеми)”... (П. С. Р. Л., II, 214, Лавр., стор. 215 — 16), і нижче: „...мучими зимою и оцЂпляемЂ у алъчбЂ и в жажЂ і в бЂдЂ, побледЂвше лици и почернивше телесы, незнаемою страною, языкомъ испаленомъ, нази ходяще і босЂ, ногы имуще избодены терньемь с слезами отвЂщеваху другъ другу глаголюще, ,аще бЂхъ сего города', а другий ,а азъ сего села' (Лавр. — вси), и тако съвъпрошахуся со слезами, родъ свой повЂдающе, очи изводяще на небеса к Вышнему”... (П. С. Р. Л., II, стор. 216; Лавр., стор. 217 — 18). Серед тих міньятюр, що оздоблюють хроніку Манасії у сп. XIV в., знаходимо на арк. 179 зображення „плЂнъ Рускы"; тут змальовано кінних вояків, що женуть перед себе отару рогатої худоби (Вост. Опис. № 269, арк. 389). Отак самісінько, як тую худобу, гнано й бранців у неволю на чужу сторону. Марно закликала євангельська наука любити ближніх, марно і собі казала про милість — навіть до ворогів — „Пчела” (Семенов, стор. 377) та „Мерило Праведное” (Сперанский, Перев. сборн. изреч., дод. 55): не в розумуваннях про моральне та неморальне сила була, а в „здобичі”, адже дістати її людина озброєна за сприятливих умов, що одзволювали її від праці, могла легко. „Ведь ,усобицы' князей, — пише сьогочасний історик, — вовсе не были случайным последствием их драчливости: на ,полоне' держалась вся торговля” (Покровский, Ист. России, I, 135). Отож, споглядаючи картини, що їх зберіг був літопис, не можна з цим не погодитись. Цей-же історик і викрив, чом Київська Русь занепала була. Та характеризуючи це оточення, що його довший час історики письменства були ідеалізували, ще на одну його рису вважати випадає. Нехай-би яка зайва вона здавалася, нехай-би ніякі економічні й господарчі міркування її й не виправдували, усе-ж вона не аби-яку має вагу. Це — кровожерність страшенна, що прикро вражає сьогочасну людину. Ми /20/ знаємо, як своєрідно пояснював був літописець, чом з кн. Всеслава Полоцького була людина войовнича: він народивсь через ворожбитство й носив „язвено”, що було в його на голові, як він народився: „сего ради немилостив есть на кровопролитье” (П. С. Р. Л., II, стор. 143, 1044 p.). Аж ось уже милостивий та побожний Володимир Мономах (він не від того був, навіть, щоб і сльозу пролляти — авже-ж, мовляв, Україна-Русь гине) (стор. 238) — епічно спокійно повідає, скількох він полонив і відпустив половецьких князів, звичайно — за викупне, а далі — скількох добув живих і „исЂкъ, вметахъ в ту рЂчку в Славлий” (Лавр., стор. 242, 1096 p.). І це — не тільки відносно Половців „неверных"; р. 1153 кн. Ізяслав з невеличкою дружиною добув силу-силенну бранців („колодникы”) й учинив з ними так само — „повелЂ сЂчи, а лутшии мужи съ собою поя” (П. С. Р. Л., II, стор. 467). Взагалі, забивати зайвих бранців це була, як на той час, річ звичайна (див. іще стор. 563, р. 1173).

Як городяни ставилися до князя та дружини, це виявлялося, коли він помирав. Порівняймо, прим., як спокійно помирав кн. В'ячеслав, р. 1154, що його, очевидячки, кияни любили, й як конав кн. Юрій Володимирович (1158 p.): вже другого дня по князевій смерті пограбовано його дворища, і міське, і за Дніпром, і дворище його сина, а суздальців дак тих городяни забивали, відбираючи їхнє майно (стор. 489). Коли Андрія Юрієвича Боголюбського р. 1175 було забито, „горожанЂ Боголюбьци разграбиша домъ княжь... и золото и сребро, порты же и паволокы и имЂние, ему же не 6Ђ числа”, та гнів народній на цьому не обмеживсь: „много зла створися въ волости его: посадниковъ и тивуновъ домы пограбиша, a самЂхъ и дЂтьскиЂ его и мечникы избиша, a домы ихъ пограбиша... грабители же и исъ селъ приходяче грабяху, тако же и ВолодимЂри” (1175 p., стор. 592).

Траплялось, що грабували дворище нелюбого князя й за його живоття. Р. 1154 у Слуцьку „ГлЂба Ростиславича выгнаша, и дворъ его разграбиша горожане, и дружину его” (стор. 443). Селяни розлютувалися були, живовидячки, так, що р. 1241 кн. Данилові довелося надіслати Кирила печатника з трьома тисячами піших та 300 кінних вояків на Дядьків град і Болоховську землю полонити й попалити їх: „оставили бо их Татарове, да имь орють пшеницю и проса. Данил же на нЂ болшую вражьду [держа], яко от Татар болшую надежду имеаху” (стор. 792). Це яскраво свідчить за те, що Болоховські смерди, зазнаючи від князів нестерпних утисків, мусіли були зрадити своїх. Вони сподівалися під татарами знайти кращі життьові умови, хоч ті, як це і з літописів видко, вславилися були через свою жорстокість та уміння визискувати підвладний їм український народ.

Дані, що характеризують українсько-руський побут XI — XIII вв. нечисленні, та їх чималою мірою поповнити можна з инших джерел. І мені здається, що вони виразно виявляють ті обставини, серед яких склалося „Слово”. Адже воно багато говорить про князівські „кóторы” /21/ й „крамолы”, коли „вЂци человЂкомъ скратишася”. Ми наочно, живовидячки бачимо, що автор „Слова” не тільки не згустив фарби, ба навіть, порівнюючи до літописців, багато дечого зм'якшив, прикрасив. Картина феодальної України-Руси розгортується перед нами надто неприваблива. Знаючи літопис, ми не можемо більше ідеалізувати цю Україну-Русь, що завдяки неминучим історичним умовам свого існування й економічним умовам була навіть іще некультурніша як середньовічна феодальна Европа XII віку. Чим пояснити це все? Павлов-Сильванський пояснює це так: „Обширное централизованное государство не соответствовало зпохе натурального хозяйства, которое препятствовало централизации, связности частей, разрывая области на множество самодовлеющих мирков” (стор. 89). „Прочное государственное об'единение частей явилось только тогда, когда кончилось господство натурального хозяйства и развилось хозяйство денежное, создавшее необходимую для централизованного управлення связность частей территории” (стор. 90). Що в давній Україні-Русі було натуральне господарство, з цього випливали й усі инші висновки, такі для змальованої доби характерні: потрібна була жива сила, дешева робоча праця, елементарна, що сливе не вимагала будь-якої кваліфікації; потрібні були раби — за перших князів їх продавали по-за межі України-Руси, а згодом настав попит на них і на внутрішньому ринкові. Звідси випливала й своєрідна та дивна, як на перший погляд, політика походів та наскоків. Торг організований був мало: отже клас”., котра окрім „усобиць” як єсть нічого не продукувала, набувала собі майно здебільша тим, що озброєною рукою грабувала як речі розкоши, так і худобу, одежу, то-що.

„Слово о п. Іг.” в умовах цього життя — це немов оаза ясна та прохолодна, серед пустелі, кривавим туманом повитої. Як і Київські емалі й инші нечисленні пам'ятки давньої київської культури, воно здається нам через те цінніше, що свідчить про силу й височінь людського духа, здатного художньо творити навіть за найтемніших періодів людського життя, навіть за найтяжчих років для свідомої, що мислить, людини. Та автор „Сл.” цілком належить своїй добі. Отож наївно було-б його ідеалізувати, гадаючи, наче він мав сьогочасні поняття. Для нього, звичайно, найближчі над усе були інтереси його кола, інтереси князівські, але не інтереси народньої маси, що правила за об'єкт своєрідних, як на наш погляд, економічних операцій.








Попередня     Головна     Наступна



Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.