Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня     Головна     Наступна





§ 2. Як „Слово” відкрито.



Ціла низка різних історичних причин сприяла була тому, що за „Слово” забулись. Не відповідало бо воно ані естетичним, ані морально-релігійним, ані суспільним поняттям руських переписувачів — прихильників давнього письменства. „Історичний” до нього інтерес як і до всього руського минулого, міг постати допіру тоді, як утворивсь гурток осіб, котрі не тільки практичними з поточної сучасности питаннями цікавились, а й у далекому минулому шукали відповіди на різні питання наукового світогляду, що саме поступінно складавсь. Світогляд отой як-раз і ґрунтувавсь був на знанні цього минулого, усвідомленого як щось своє, рідне й близьке. Такі умови склалися були в Росії тільки у другій половині XVIII віку. І справді, саме у другій половині XVIII в., наче всупереч загальній французоманії, що охопила була зверхній, культурніший шар руського суспільства, — з'являються в ньому люди, от як М. І. Новіков, котрі цікавляться минулим Росії, її побутом та письменством за часів перед-петрівських. Письменство оте, у важких до читання рукописах поховане, видавалося було людям, котрі саму-но позверхову європейську освіту здобули, як щось варварське, бо надто було воно далеке від модних смаків доби. Поміж небагатьма з вищого суспільства, хто цікавивсь був російською старовиною (як Новіков, кн. Щербатов), був і граф О. І. Мусін-Пушкін. Ще р. 1775, — пише він р. 1813, — заходивсь він збирати стародавні книжки та монети й різні рідкощі. „Сия склонность (він говорить про себе у третій особі) по любви к отечеству, усилилась в нем следующим неожиданным случаем. Нечаянно узнал он, что привезено на рынок в книжную лавку на нескольких телегах премножество старинных книг и бумаг, принадлежавших комиссару Крекшину, которых великая куча лежит в лавке у книгопродавца, и что в числе их есть такие, коих прочесть не можно. А как ему было известно, что Крекшин при государе Петре Великом имел многие поручения, писал Российскую историю и журнал государя, а по кончине его для продолжения и окончания оного поручено ему было разобрать кабинет дел и бумаг государевых, который хранился в Петербургской крепости; то немедля того же часа поехал в лавку; не допуская до разбору ни книг, ни бумаг, без остатку все купил и не вышел из лавки, доколе всего при себе положа на телеги, не отправил в дом свой” (Вестн. Евр., 1813, ч. 72, № 21 — 22, стор. 78). Знайшовши у такій „великой куче” /23/ дорогоцінний Лаврентіївський список літопису 1377 p., гp. Мусін-Пушкін із запалом збирає всякі старожитні речі й далі. Для цього „во многих старинных городах для собирания их учредил комиссионеров с приказом, за книги платить щедро” (стор. 80 — 81). Один з тих комісіонерів був і в Ярославлі. „До обращения Спасо-Ярославского монастыря в архиерейский дом управлял оным архимандрит Иоиль, муж с просвещением и любитель словесности. По уничтожении штата остался он в том монастыре до смерти своей. В последние годы находился в недостатке, а по тому случаю комиссионер мой купил у него все Русские книги, в числе коих, в одной под № 323, под названием Хронограф, в конце найдено „Слово о полку Игоревом” (Сын От. 1839 p., т. VIII, від. IV, стор. 15). Так р. 1795 одкрито „Слово”. Далі, у тому-ж-таки листі з 31 грудня р. 1813 гр. Мусін-Пушкін оповідав був К. Калайдовичеві: „Во время службы моей в С.-Петербурге несколько лет занимался я разбором и преложением оныя песни на нынешний (язык), которая в подлиннике хотя довольно ясным характером была писана, но разобрать ее было весьма трудно, потому что не было ни правописания, ни строчных знаков, ни разделения слов, в числе коих множество находилось неизвестных и вышедших из употребления. Прежде всего должно было разделить ее на периоды, и потом добираться до смысла, что крайне затрудняло, и хотя все уже было разобрано, но я не быв преложением моим доволен, выдать оную в печать не решался, опасаясь паче всего, чтобы не сделать ошибки, подобной К. Щербатову, который, разбирая грамоту Новгородцев к Ярославу, напечатал в оной между прочего (что, надеюсь, вам известно): ,почто от'ял еси Поле Заячь и Милавцы”. Із знахідкою своєю власник рукопису не крився: він переслав — до 1796 р. копію „Слова” разом із своїм перекладом цариці Катерині II, що студіювала була російську історію, та, мабуть, й иншим особам: перекладів, будь-що-будь, оберталася не одна копія, адже познаходжувано їх по стародавніх архівах (див. Л. Ильинский, Перевод „Сл. о п. Иг.” по рукописи XVIII в., Пам. Др. Письм., CLXXXIX, р. 1920). Це завважив і сам власник рукопису, чимало дивуючись, що знахідка його мала такий серед земляків успіх.

„По переезде же моем, — пише він далі, — в Москву, увидел у А. Ф. Малиновского, к удивлению і моєму, перевод мой очень в неисправной переписке и по убедительному совету, его и друга моего Н. Н. Б.-Каменского решился обще с ним сверить преложение с подлинником, и исправя с общего совета, что следовало, отдал в печать”. Тимчасом, скоро з'явилася ще перша звістка, що знайдено „Слово”, воно, очевидячки, зацікавило не самих-но російських прихильників письменства, ба й чужоземців, а ті довідалися за нього з невеличкої статті М. М. Карамзіна в Spectateur du Nord (1797, octobre, pp. 55 — 56)... “...Mais ce qui vous surprendra peut-être davantage, — пише автор тієї статті, — c'est qu'on a déterré, il y a deux ans, dans nos archives, le fragment (sic!) d'un poëme, intitulé le Chant des guerrіеrs d'Igоr, qui peut être mis à côtedes plus beaux morceaux d'Ossian, et qui a été fait dans le /24/ douzième siècle par un auteur inconnu” (Барс. I, 31); далі йде перейнята захватом оцінка новознайденій давній руській поемі; цитату, правда, подано доволі неточну (“... le poëte, traçant le tableau (NB) d'un combat sanglant, s'écrie: ,Ah! je sens que mon pinceau est foible et languissant; je n'ai pas le talent du grand Bayan, ce rossignol des tems passés”); мабуть, Карамзін тоді ще негаразд знав „Слово”, коли мав його за фрагмент, а цитуючи — подавав надто неточні вислови з пам'ятки. А втім останнє дається пояснити тим, що його доба взагалі схилялася до риторизму.

Чимало часу пішло на те, щоб виготувати до друку розмірно невелику пам'ятку. За переказом, що правда непевним, історичний й філологічний коментар разом з упорядчиками „Слова” складав ще й відомий історик Болтін; безперечно, не перебулося без довідок та порад Карамзінових; головна-ж праця спала на Маліновського, що від нього до нас дійшли уривки чорнових праць над „Словом” (почасти вид. Барсов, І; описав й оцінив М. Н. Сперанський, перевидаючи „Сл.” М. 1920). Як свідчить Калайдович, „корректуру держали: А. Ф. Малиновский, Н. Н. Б.-Каменский, а третью уже читал граф Пушкин. Они делали частые поправки в корректуре, с точностью издавая подлинник, отчего печатание шло медленно. Граф Пушкин не имел права помарывать корректуру” (С. От. 1839, VIII, березень, відд. VI, стор. 17).

Отак посувалася робота, і р. 1800 з'явилося перше видання „Слова”. Воно було за єдине джерело для студій над цією пам'яткою, аж доки акад. Пекарський знайшов у паперах цариці Катерини, що вивчала була російську історію, т. зв. Катерининську копію. Він опублікував цю копію у додатку до V тому „Записок Имп. Академии Наук”, р. 1864. Згодом, у XIII т. „Древностей” Моск. Археологічного Т-ва, П. К. Сімоні точніше видав Катерининську копію, додавши точне факсиміле трьох її сторінок.

Р. 1801 вийшов віршований переспів „Слова”, що його зробив Сєряков. Р. 1805 його разом із перекладом та примітками передрукував Шішков. Р. 1807 видав свій віршований переклад Паліцин, а р. 1812 вийшов у світ скорочений переклад Язвіцького. Вийшло між люди і кілька невеличких статтів про „Слово”. Отож здавалося, що „Слово”, заживши собі не-аби-якої слави, міцно вкорінилося в російському письменстві.

Та р. 1812 підчас Московської пожежі згорів будинок гр. Мусіна-Пушкіна разом із його збіркою. Загинув і рукопис, що містив „Слово”. Саме тоді особливий до нього інтерес прокидається не тільки в прихильників письменства, ба й в учених філологів тогочасних. Тімковський студіює „Слово” як-найдокладніш, бо почуває, що вступної статті й приміток до вид. р. 1800 замало. Калайдович уперто намагається призбирати геть-усі відомості про втрачений рукопис. І це справді було з усякого погляду необхідно. Адже з'явилися підроблені рукописи „Слова”. Знов-же й саму давність пам'ятки заперечували скептики — иноді не-вчені, як С. П. Рум'янцев, а часом то й надто поважні таки собі вчені, як от мітр. Євгеній.





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.