Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


Попередня     Головна     Наступна





§ 3. Коли написано рукописа „Слова”.


Найголовніше питання, що навколо нього всенька полеміка оберталася, було — чи автентичний рукопис „Слова” та коли його написано. Що він автентичний, у тому перші видавці його й Карамзін були певні. Знов-же й заперечення й сумніви перших скептиків надто були наївні, ось як, прим., що давня руська мова не мала слова „который” і „салтаны”. Але що-до дати втраченого рукопису думки були різні. Його бачили, окрім власника, гр. Мусіна-Пушкіна, М. М. Бантиш-Каменський, О. Ф. Маліновський, М. М. Карамзін, Р. Ф. Тімковський, Г. М. Болтін та О. І. Єрмолаєв (Дубенский, Слово, 1844, стор. VIII); до них треба додати й Сем. Анік. Селівановського — дарма що з нього був і не вчений, а друкар,” усе-ж це була людина, що з професії своєї мала „наглядку” в рукописах. Оце й усі, що на їхні думки випадає зважати, встановлюючи, чи автентичний втрачений рукопис „Слова”, та коли його написано.

„Подлинная рукопись по своему почерку весьма древняя”, — писали видавці р. 1800 (стор. VII). Р. 1813 Мусін-Пушкін писав до Калайдовича про рукопис: „Писана на лощеной бумаге, в конце летописи довольно чистым письмом. По почерку письма и по бумаге должно отнести оную переписку к концу XIV или к началу XV века” (Зап. и Тр. О. И. Др. 1824; С. От. 1839, т. VIII, відд. VI, стор. 15). Маліновський і собі обстоював до самісінької смерти своєї, що рукопис давній. Дубенський пише: „Я имел счастие быть у первого редактора „Слова” незадолго до его смерти; он с чувством истинного уважения говорил об этом творений, горько жаловался на критиков и завещал выставить XIV век рукописи” (стор. VIII, прим.). Буслаєв (у „Христоматии” р. 1861) також гадав, що рукопис „Слова” належав був до XIV — XV в. і списано його з найдавнішого оригіналу. До цього-ж-таки часу застосовував рукописа и Срезневський (Барс. I, 44). Очевидячки, ці останні вчені деякою мірою вплинули на Смірнова (II, 14 — 15). Обстоюючи давність рукопису, Смірнов каже: „с опубликованием записок Малиновского, мы думали, разрешится вопрос, почему он в разговорах с Дубенским относил рукопись к XIV в.” — та цього не сталось: „напротив, из записок мы узнали, что Малиновский относил ее и к XVI в.” (Ж. Μ. Н. Пр. 1876, вересень, 19). Та хоч і виявилось, що Маліновський змінив був свсю первісну думку про давність „Слова”, все-ж Смірнов більшу надавав вагу розмові з Дубенським. /26/

Карамзін, що не тільки бачив рукописа, ба й доховав для нащадків низку витягів з нього в примітках до перших трьох томів своєї „Истории Г. P.”, датував його умовно: — написаний „разве в конце сего XV столетия” (С. От., стор. 17), — тоб-то гадав, що може його написано й пізніш. Од Тімковського — з його праці про „Слово” (випадково загинула) — до нас нічого серйозного не дійшло, не дійшло й до якого віку зачисляв він рукописа; те-ж саме й од Болтіна. Сучасник, що-правда, не самовидець, мітр. Євгеній у листі до Калайдовича 18 січня р. 1814 писав: „об Игоревой песне я не сомневаюсь, что она давняя и могла сочинена быть в XV веке, когда воображение и дух Россиян уже ободрился от успехов над Татарами. Но чтобы была и древняя до XIII века, на это потребны доказательства яснеє игумена Зосимы (запис в Апостолі 1307 p.); а раз это последнее не убедительно — и рукопись следует отнести к более поздней эпохе, чем XIV век” (С. От., там-же, стор. 18). Як мітр. Євгеній казав був згодом, власник рукопису „нашел эту поэму при одном старинном белорусского письма Хронографе, по уверению его яко бы к. XIV или начала XV в., а по уверению других очевидцев не старее XVI в.” (див. С. От. 1821, ч. 72, стор. 34 — 37). Хто-ж були ці инші самовидці?

Єрмолаєв — застосовував рукописа до XV в. (Барс. I, 46), а друкар С. А. Селівановський переказував Калайдовичеві, що він бачив рукописа „Слова”, й його „написано точно в книге, как сказано в предисловии, и белорусским письмом, не так древним, похожим на почерк Димитрия Ростовского” (С. От. 1839, стор. 17), — та це вже кінець XVII або початок XVIII в., знов-же й письмо не „білоруське”, а, як відомо, — типово-українське.

Студіюючи рукописа „Слова”, перепитуючи самовидців, нарешті, беручи до уваги міркування філологічні та палеографічні, Калайдович і собі мусів був зробити висновок, що рукопис належить до XVI в. Це-ж самісіньке писав йому й Маліновський, дарма що инших запевнював, начеб-то рукопис геть аж з XIV в. походить (Бар. I, 56). З пізніших учених, що студіювали правопис вид. 1800 р. й з нього намагалися визначити, коли написано рукописа, — Тіхонравов застосував його до кінця XVI в., саме як півустав переходив у скоропис (Слово, 1868 p., стор. IX;) Буслаєв р. 1867, у згоді з Тіхонравовим, і собі зачисляв рукописа до XVI в. (Ж. М. Н. Пр. № 2) — мало не те саме він каже й у „Христоматии” р. 1870; Колосов в „Очерке истории звуков и форм русск. языка” р. 1872 умовно визначив, що рукопис Мус.-Пушкіна належить не пізніш як до XV в. Та єсть звістка, що надто прислужилася була скептикам: це свідчення Семена Анікієвича Селівановського. Тільки-ж, як побачимо, Сенковський енергійно цю дату обстоював, дарма що ані правопис, ані мова „Слова” її не виправдують. Барсов, уважливо простудіювавши питання, р. 1887 зробив висновок, що палеографія й історія давньоруського письменства підтримують найбільш саме Тіхонравову думку. /27/ Инші, хто писав про рукопис „Слова”, звичайно додержувалися котроїсь з наведених уже думок.

Безперечно, Мус.-Пушкін, — як воно з власниками рукописів раз-у-раз буває, — перебільшував давність рукопису, що містив у собі Хронограф і „Слово”. Авже-ж навіть співробітники його не звірялися на його остільки, що, друкуючи „Слово”, не дозволяли йому навіть у коректурі робити самостійні виправки. Тож покладатися на його знання річ даремнісінька. Знов-же й думка Маліновського, що її доховав Дубенський, здається за надто відважну. Те, що він покупив за не аби-які, як на той час, гроші підроблений список „Слова” р. 1815, ще й певнісінький був що з нього справді давній рукопис, аж доки Єрмолаєв викрив підробку (випадок цей зняв був свого часу чималу бучу), — геть-усе це чималою мірою позбавляє нас віри до знаннів Маліновського в палеографії. Довіру цю ще більш одбирають дані, що їх наводить Барсов (I, 92 та дд). І дані ті он за що яскраво промовляють. Дарма що Маліновський силувавсь був, напр., достоту копіювати Іпатський літопис, усе-ж він у своїй копії поділяє слова цілком неможливо, ще й перекручує їх (зам. „пóта” — „пути”). Думка Єрмолаєва й його учня в палеографії, Карамзіна, більш важить. Нехай і не були з них палеографи-теоретики, все-ж „наглядку” в рукописах вони мали велику, тож і могли розрізнити уставне письмо XIV в. од пізнішого, півуставного, не позбавленого, судячи з ортографії рукопису, й болгарських ознак у графіці, а зони з'явилися були разом із ортографією й зміцнилися в руському письменстві в другій половині XV віку. Тільки-ж і з Єрмолаєва, і з Карамзіна були практики, їхнє завдання було — тямити прочитать рукописа, а не датувати його на тлі історії слов'янського письма, що її під той час ще й не існувало. І Тіхонравов, і, почасти, Барсов, визначаючи, до якого віку належить рукопис, спиралися були на те повідомлення Калайдовича, де він наводить думку Маліновського, що рукописа писано „полууставом, переходящим в скоропись” (Барс. I, 53). Учені ці підшукали були рукописи, що в них Ђ скидалося на ъ, на ы, ь і ъ писано однаково — і звідси зробили — у межах їхнього матеріялу — правильний висновок, що рукопис „Слова” належить до кінця XVI в. Але завважмо, що форми „сла— зам. „славы”, „кроваты” — зам. „кроватЂ” (як виправляє Тіх.), — не є наслідок суто графічної заміни, їх пояснюють дані руської діялектології. Що-до чергування наприкінці слів ъ та ь, то й це не графічне явище, а ортографічне, й повстало воно не через те, Що перші видавці неправильно були ці знаки прочитали, але виникло в наслідок звичайної заміни в рукописах з болгаризованим правописом, Заміну цю в рукопису „Слова” далеко не витримано. Отже, підсумовуючи всі дані, гадаємо, що належить втрачений рукопис десь до початку XVI в. /28/






Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.