Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня     Головна     Наступна





§ 4. Точність вид. 1800 р. та Катер. копії.


Уже не раз у науковій літературі підносили були питання про те, оскільки 1-ше видання „Слова” точне. М.-Пушкін писав, що рукописа писано „довольно чистым письмом”, або „довольно ясным характером”. Але-ж самі Карамзінові вагання („сЂчи” або „вЂчи"?) як-найкраще доводять, що „характер” цей не такий вже й ясний був. Знов-же й те, що перші видавці чимало місць не зрозуміли були, яскраво за це промовляє. Буслаєв р. 1870 завважив, що видавці не тямили були достоту віддати стародавній рукопис. Клаптики, в паперах Маліновського познаходжувані, свідчать, що він чимало був попоравсь, силуючися прочитати й зрозуміти — для нас розмірно легкі речі. До всього — видання не раз у-раз точно збігається з тим, що дають витяги Маліновського. Часом це розходження не істотне, торкається самої-но графіки та правопису, часом-же (прим., на „казатину” — і в вид. „канину”) надто поважне, і це дає пізнішим коментаторам привід цілком по різному толкувати текст „Слова”. Безперечно, перші видавці, друкуючи „Слово”, правопис підновлювали. Буслаєв (1861 р.) гадав, що зам. ıє поставлено е, зам. ıа і А (юс малий) — я, зам. и — й, понищено надрядкові знаки, поділено слова (що завдало, як ми були бачили, чимало труду гр. М.-П.), порозкривано титла, до того-ж не раз-у-раз вдало („рече” з „ре” обернулося на „речь”, ба навіть на „рЂчь”). До цього додамо, що повикидувано ъ та (паєрок) у середині слів, а де-не-де ймення, мабуть, виправлено за сучасним видавцям правописом (будь-що-будь, отак виправлено „Владимиръ”, у Маліновського давня форма „Владимеръ”). Отже — видання було точне, як це тоді були розуміли, але вимогам сьогочасної науки воно, звичайно, не завдовольняє.

Питання про якість 1-го видання 1800 р. й Катерининської копії порушувано в науці не раз. А втім, здебільшого, перевагу віддавано 1-ому вид. ( П ). Уважали, що Катерининська копія (К) рясніша на помилки, й через те, виправляючи за здогадом „темні місця” й відновлюючи втраченого М.-Пушкінського рукописа, випадає на неї менш покладатися. Проте, кожна з цих копій, звричайно, недосконалих, має й свої хиби й свої гарні прикмети, котрі допомагають зорієнтуватися в питанні, що являв собою втрачений рукопис М.-Пушкіна.

Обидва рукописи не цілком повно віддають текст „Слова": у П проминуто „людемъ” 182 (цифрою позначаємо число примітки в апараті /29/ до тексту), в К проминуто: „свистъ звЂринъ въстазби” 60, „живыми” 284. Недоладні читання, надто там, де доводилося розкривати титла й містити в рядок виносні, надрядкові літери — також доволі численні в обох копіях, а часом у них і та самісінька помилка повторюється, дарма що зминуло 4 — 5 років, коли можна було-б навчитися читати рукописа й вміщувати скорочення в рядок. Отже, в ПК читаємо: „пЂсь” 21, Ярославу” 22, „Вступилъ” 166, „съ нимъ” 291, „стремень” 291, „скратишась” 150, „въсплакашась” 184, то-що. В К читаємо: „пЂснЂ” 21, „бишась” 163, „гроздный” 198, „выликый” 199, „самого” 237, „халужными” 369, „Ярославнымъ” 391, „Зояни” 126, 354, то-що; але-ж зате і в П — „опустоша” 238, „тЂлЂгы” 66, „тече” 190, „средь” 191, „аки” 245 та инш.

Звернімося тепер до недоладніх поділювань слів. Це питання — як ділити текст на слова — найбільшого, очевидячки, завдавало клопоту гр. М.-Пушкінові та його співробітникам. Що-правда, у 1-му вид. не гурт таких випадків, коли слова поділювано недоладньо: „на переди” 43, „сыпахутьми” 224, „му жа имЂся” 267, „затвори въ” 301, „непобЂдными” 333 та ще випадки з запереченням не, що зостаються й пізніш спірні. Випадків недоладнього поділювання, властивих тільки К — багато більше: „Карнаижля” 180, „одЂвахъ те” 22, „ужедъ скы” 227, „бо суви” 229, „мужа имЂся” 267, „наниче” 275, „утръже” 362, „вознистри кусы” 363. „Раз шибЂ” 365, „дне пресловутицю” 04, „по скачи” 425, „на ю” 466. Окрім того, є низка недоладніх поділювань і спільних П і К: „къ мети” 44, „по морію” 63, „по Сулію” 64, „небылонъ” — „небыло нъ” 93, „сице и” 154, „по скочи” 181, „си ночь” 219, „нъ рози нося” 388, „Уримъ” 276, „о кони” 357, „стугою” 165, 445. З оцих-о порівнянь виразнісінько бачимо, що копію К деякими сторонами зроблено неохайніш як П, певніше сказати — невміліше, отже в двох місцях навіть є пропуски, знов-таки й слова не раз-у-раз поділювано до ладу; додамо до цього ще й повторення — „на морЂ” 409 — П його не знає.

Але-ж де-в-чому обидві копії однаковісінько важать, бо зобопільно доповнюють одна одну, обопільно виправляючи читання окремих слів. Можна сказати, що перші видавці вганяли передовсім за змістом, а вже потім дбали за точність, як розуміють її тепер, видаючи давні пам'ятки, надто за рідкими єдиними рукописами. Наприкінці XVIII в. учені розуміли „точність” надто відносно, її додержувано — „в пределах господствующей орфографии”, отак можна визначити її навіть і для пізнішого часу, коли працювали ще декотрі з співробітників гр. Мусіна-Пушкіна, для перших Десятиріч XIX в. Візьмімо, приміром, „Памятники Росc. Словесности XII в.” К. Калайдовича 1821 р. — тут теж титла всі порозкривано, але ніде цього не відзначено, надрядкові літери вміщено в середині й наприкінці слів.

З цього погляду можна певно сказати, що в таких випадках у виданні „Слова” „точности” не додержувано. Навіть більше, довільно ставлячи -сь і -ся наприкінці дієслів зворотних, перші видавці взагалі /30/ не дуже на кінцеві літери вважали, ставлячи після виносних м, т, н та ин. традиційний ъ; ще-ж і надто, ставили вони його й там, де в рукопису наприкінці слів безперечно було 6 всупереч російській вимові й правописній традиції XVIII віку, напр., „умь”, „сыновь”, то-що. Дак зате вони-ж заховували ъ там, де знаходили його всередині слів: „плъкъ”, „тъй”, „пръвыхъ”, то-що. Отож з цього погляду й цікаво порівняти П та К.

Ми вже знаємо тепер те, чого ще не знали були вчені наприкінці XVIII в., — що українсько-руські рукописи XV та XVI вв. зазнали, завдяки модному південно-слов'янському впливові, низки ортографічних змін: від кінця XV в. починаючи, знову з'являється ж (юс великий); замість о, е ъ у середині слів, надто в сполученнях з плавкими приголосними л та р·, кінцевий ъ, що не віддає жадного звуку, замінюється на ь. Це — так званий „болгаризований” правопис, спостережуваний в українських рукописах і в близьких до них ортографічно — псковських геть аж до кінця XVII віку. Коли ми з цього погляду розглянемо правопис в обох копіях „Слова”, П та К, то виключаючи ж, що його слідів у копіях ми відзначити не можемо, матимемо все-ж ось які наслідки.

У копії П ъ у середині слів і в прийменниках, надто в сполученнях з р та л (відпов. російськ. ор, ол, ер), цілком звичайний. В К замість транскрипцій з ъ транскрипції модернізовані, тоб-то такі, котрі звичайні наприкінці XVIII в., тоб-то з ор, ол, ер.


П пълку то-що 4 — К полку;

П вълкомъ 12, влъкомъ 97 — К волкомъ 12, 97;

П влъци — К волци 71 та инш.;

П Длъго — К долго 75;

П чръный — К черный 94; // чръныя — К черныя 99;

П ЧръниговЂК Черниго†137;

П Святоплъкъ — К Святополкъ 141;

П пръвую — К первую 381;

П слънце — К солнце 413;

П въвържеся — К въвержеся 427;

П бръзъ — К борзъ 428 та инш.;

П млъвитъ — К молвить 456.


Але не треба гадати, що К радикально відкидає геть-усі ці сліди болгарської ортографії, замінюючи їх на руські транскрипції: копія К віддає транскрипцію Пушкінового рукописа часом точніше, ніж П:


П утрпЂК утръпЂ;

П мгла — К мъгла 439;

П Тльковинъ — К Тлъковинъ 215 та инш.


Копія К багато краще віддає властиве рукописам XV — XVI вв. уживання ь наприкінці слів замість ъ, як давнього, так і новітнього. В П — маємо скількись випадків такого вживання: умь — К умъ 27, 53, Велесовь — К Велесовъ 36, имь — К имъ 46, скачють — К скачютъ 48, текуть — К текутъ 114, Святоплъкь — К Святополкъ 141, кають — /31/ К каютъ 212, зоветь — К зоветъ 327, але ці дев'ятеро випадків нічого не важать проти сили випадків їм одворотних, де ортографічне ь наприкінці слова читається в копії її: таких незаперечно нараховується аж 56, саме, випадки з -ть зам. -тъ (спостережувано в П): кличеть 61, пасеть 69, въсрожать 72, Дремлеть 90, бЂжать 96, идуть 101, 416, хотять 102, прикрывають 115, лежать 123, летять 155, гримлють 157, трещать 158, заворочаеть 162, нЂгують 226, поють 250, побЂждають 266, бываеть 272, даеть 274, рыкають 287, текуть 304, носить 311, кличеть 326, течеть 337, стелють 368, кладуть 371, пашуть 389, слышить 393, плачеть 395, 410, бяшеть 401, спить 418, бдить 419, мЂрить 420, Ђздить 448, кажуть 454, молвить 456, летить 462. Що випадків з -ть така сила, це, здається мені, пояснити можна, між иншим, і тим, що переписувач не тільки повторював ортографічну підхідку, ба й відбивав риси живої мови; транскрипцій з -ть у рукопису М.-Пушкіна було так багато, що копіїст К не міг проминути їх, не позаносивши до своєї копії. Знов-же й перші видавці по-первах, у перших рядках „Сл.” — не могли встерегтись, щоб не позаносити форми з -ть до тексту: звернімо увагу, що там отакі транскрипції трапляються послідовно в 27, 36, 46, 48, 53, а далі вже, спорадично, чотири рази. Копіїст її ішов иншим шляхом: спочатку він ці випадки віддавав був загальновживаною за його часів ортографією з ъ, а далі (з 61-го) став запроваджувати -ть більш-менш послідовно, надто закінчуючи вже свою працю.

Розгляньмо тепер инші випадки закінчень на ортограф. ь у копії К П — ъ). Випадків з -мь 12: яругамь 73, мечемь 132, синемь 169, княземь 172, нимь 179, похытимь 268, подЂлимь 270, умь 313, бологомь 322, болотомь 338, волкомь 375, 377; випадків з -вь і -ць менше: забывь 124, Васильковь 339, сыновь 373, отець 197, птиць 273. Воно й зрозуміло — ортографічна маніра, що її жива мова не була підтримала, уже не міцно зберегалася на письмі на поч. XVI в., а саме до цього часу й доводиться застосувати втраченого рукописа. Який-же висновок можна зробити, порівнявши отаким чином обидві копії? Переписувач К уважніше ніж П віддав уживання кінцевого ь, а через те, реконструюючи рукописа М.-Пушкіна, на нього більше можна покладатися.

Та К має ще й инші ознаки, що надають цій копії не аби-якої ваги й допомагають відновлювати її оригінал: перша з них це те, що після к, х, г у ній раз-у-раз стоїть ы. Рівночасно з П, ми подибуємо це й у К у 17, 23, 24, 29, 66, 82, 86, 161, 192, 199, 200, 203, 265, 295, 299; одного разу — і в П і в К маємо помилку: П плъки, полки 300; або: в П плъкы, К полки 113, 116, 153. Дак зате-ж протилежних випадків чимало: К Рускыя — П Рускія 183; К рЂкы — П рЂки 205; К потокы — П потоки 206; К великыхъ — П великихъ 209; К Половецкыхъ — П Половецкихъ 211; К Половецкыя — П Половецкія; К акы — аки 245, 288; К великый — Я великій 252; К облакы — П облаки 303; К многы — П многи 318; К ляцкый — П ляцкій, надто архаїчний характер написань К помітний в: похытимь — П похитимъ 268, /32/ латыньскыми — П латинскими 317, Кыевьскымъ — П Кіевскимъ 386. Важко, ба навіть не можна гадати, щоб переписувач К, систематично замінюючи -лъ на -ол і т. д., узявсь був навмисне архаїзувати свою копію за допомогою вищезгадуваних написань.

Друга ознака К — це те, що в ній низка написань заховують виносні літери, тимчасом як у П їх звичайно вміщується в рядок, ще й додається до них ъ. В К бачимо отакі незаперечні випадки: умо 32, один 40, повЂдают 98, трепещуть 104, желЂзных 208, сон 217, трудом 223, Урим 276, звЂрем 360, босым (?) 429, своих 438, летит 458, гна 289, 399, 415. Такі написання знаходимо й у витягах з рукопису „Слова”, що їх доховав Маліновський: рассушА 83, княжих 148, человЂком 149, нам 186, своих 187, милых 188, двою 167. Отож немає жадного сумніву, що у втраченому рукопису такі написання були. Через те, реконструюючи його, треба вважати на дані, що їх так багато в К. Не казатиму про инші деталі, але згадаю ще за одну ознаку, характерну для болгарського правопису, а саме за те, що в йому немає йотації. Отже, зрозуміло, що, напр., написання К — веселіа 251 точніш віддає рукопис, ніж П — веселія. Те-ж саме можна сказати й що-до прийменників: до них і в К і в П мало не раз-у-раз додано ъ; ми певнісінькі, що в XV — XVI вв. звичайно писали „под”, а не „подъ": кs, сs, вs, а не къ, съ, въ, що їх писали тільки перед словами, котрі починалися двома чи більш приголосними. Прийменника „чресъ” К, „чрезъ” П 471 і „исъ” К, „изъ” П 376 — мабуть треба читати „чрес”, адже важко гадати, що переписувач к. XVIII в. з „чрезъ” зробив „чресъ”, і т. д. Авже-ж певніш думати, що ъ — запровадили були видавці, а с виправили вони-ж-таки, в згоді з сучасною їм ортографією. Що-ж до е та Ђ, то тут питання складніше. Традиція вимагала була заховувати давнє Ђ, та в XVI віці вона вже занепадала і в багатьох руських рукописах того часу Ђ не вживається послідовно й витримано. Придивляючись, як уживається Ђ в К та П, помічаємо, що в останній копії Ђ трапляється там, де за звичайною в руських рукописах манірою цю літеру замінюється на е, напр. прЂклонило[сь] 446, растЂкашется 10, крЂсити 178. Бачучи поруч цього в К або зловживання Ђ — залЂтЂло (П залетЂло) 92, полЂтЂти 152, або — стрелы, стрелами, то-що з е зам. Ђ, ми гадаємо, що тут уже цілком вина переписувачева. Тож він запровадив був у К тую несталу відносно Ђ ортографію, що така характерна не тільки для ділових паперів к. XVIII віку, ба й для друкованих книг. Через те, відновлюючи Мус.-П· рукописа, в цьому випадкові йдемо за виданням 1800 p., себ-то копією П: навряд щоб видавці, пильно оберегаючи ъ, поставилися недбало до Ђ. В инших випадках, коли К і П поміж собою незгодні, перевагу слід оддавати читанню важчому, незвичному для кінця XVIII віку. На підставі аналізи написань в обох копіях — не можна, таким чином, погодитися з Смірновим (II, стор. 7) й ученими, котрі його думку повторювали, що П „представляет более верную копию, чем Ек. список, снятый тотчас по открытии рукописи, второпях, без внимания к правописанию /33/ и разделению слов” і т. д. (стор. 12). Саме те, що над копією К не мудрували, а коли й мудрували, — то не багато, і надає ваги її свідченням, надто там, де в П живовидячки знати руку видавцеву. Той-бо раз-у-раз уболіває за „правописом”, що його ніби-то в давньому рукописі не було. В К є помилки, але немає навмисних перероблювань; про П цього сказати не можна.

Ось на яких підставах ми можемо за здогадом реконструювати М.-Пушкінового рукописа. Та ми його не реконструюємо, але пропонуємо реконструкцію його попередника, м. б. найближчого оригінала XV в. У ньому ще немає тих хиб, котрі могли з'явитися, як наслідок праці переписувача XVI в. Авже-ж, що переписувач цей ще далі стоїть од літературних інтересів старовини, як переписувач XV в., коли проваджувано ще жваву працю над історичними й поетичними переказами про Куліковську січу.

У нашій реконструкції, окрім правопису, реставровано ще й тії переміщування, здебільша дрібні, що їх позначено в апараті, причому зазначено, котрі з учених були їх помітили. Що-ж до великої перестановки на початку „Слова”, — вона, либонь, походить ще від давніх давен, — коли не від XIII, то, може, від XIV віку. Сталася вона так. Зотлілий аркуш рукопису випав і перевернувсь, а переписувач на теє не зважив і зробив копію не до ладу. Та можлива річ, що це скоїлось і згодом, — у XV віці.






Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.