Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна





§ 8. Автор „Слова”.


Що-ж до автора „Слова”, то за нього ми подибуємо в літературі як-найрізноманітніші здогади, починаючи від що-найнеймовірніших, з погляду сучасної нам науки, й кінчаючи більш-менш можливими й до істини близькими. Імення його невідоме; рукопис до нас не дійшов; у тексті „Слова” — помішано елементи церковно-слов'янські, руські й місцеві діялектичні; ба навіть є й слова чужомовні. Усе це втворювало ґрунт для фантазій, а надто — ті сторони поетичної мови, що й досі приваблюють увагу читачеву: сполучення способів та зворотів мови книжних — і таких, котрі тепер збереглися тільки в народній, усній традиції.

К. Аксаков гадав, що „Слово” склав чужоземець, можливо грек, котрий тямив церковно-слов'янську мову і, перебуваючи на Україні, вивчив живу українську мову: „свои кудреватости и хитросплетення вложил он в сочинение, не имеющее нисколько того грандиозного вида, какой видим в ,Древних русских стихотворениях', изданных Киршею Даниловым” (1846 p., Сочин. II, 142 — 147). Але ця думка не нова й не самітна: її ще давніш р. 1834 висловив був Бєліков, очевидячки, йдучи за проф. Каченовським. Сенковський у „Библ. для Чт.” 1854 (т. 124, відд. 6, Крит.) позводив до купи давніші свої думки про „Слово” й надто уважливо спинивсь на тому, що „Слово”, мовляв, пам'ятка недавня, а з автора особа визначна: він має хист, моторний та жвавий повідач, запальний, що легко захоплюється, декламатор, в ньому багато творчого вогню, душі та красномовства; з його патріот, знає історію, що студіював її як літерат, йому не чужий смак, але новітній. Він користується з латинських зворотів та висловів, мова в його добірна, але важка й темна. Виховувавсь він у семінарії або духовній академії. Він складає не світський твір, але „Слово”, звертаючись до братії, з усіма риторичними витівками й закінчує словом „амінь”. Він критикує Бояна й добре знається на класиках. Сенковський будує гіпотезу, що це був вихованець Львівської Академії з наддніпрянських українців або — Київської Академії з галичан, і писав „Сл.” на загадану тему з риторики й піїтики десь за Петра I або на початку царювання Сигизмунда-Августа. Адже саме тоді почали захоплюватися мітологією й з'явилися підробки. Звідси — „помилки” й незрозумілі місця в його поемі, що їх можна пояснити впливом мови польської. Треба визнати, що цю реконструкцію „автора” „Сл.” згодом ніхто не прийняв, як і гіпотезу Бєлікова-Аксакова. Вчені, /53/ поставившись до цих мудруваннів неприхильно, намагалися міцніш прив’язати невідомого автора до певної території давньої України-Руси. Отож Малишевський (Ж. M. H. Пр. 1879 p., серпень, 252 — 261) уважає, що автор був з Тмуторокани, людина з його обметана, мандрівний книжний співак, от як Орь та Тимофій, згадувані в літопису. Та на це акад. Жданов слушно завважив, що Орь ледві чи був письменний, знов-же й з Тимофія навряд чи був співак (Соч. I, Лит. „Слова”, стор. 425).

Проф. Владіміров гадає, що з автора був киянин, Каллаш має його за дружинника в в. кн. Святослава Київського (і в світлі літопису це дуже можливо) (Юбил. сб. в честь Вс. Миллера, 1900 p., стор. 327). С. А. Адріянов міркував так. Нехай „Слово” й справді написано в Київі. Тільки-ж автор його, безперечно, виходивсь на ґрунті традицій чернігівських. Ось чому він гаразд знає Половецьку землю, вона бо у XII віці була в жвавих стосунках з Черніговом (Отч. О. А. Др. П. 1902 — 1903 p., стор. 13). Що автор походив з півдня, це свого часу силувавсь був довести вже Калайдович, ґрунтуючися на словнику „Сл.” (Тр. О. Л. Р. Сл. 1818 p., ч. II, стор. 31 — 2). Нехай рецензент Библ. для Чт. 1855 р. (№ 4, т. 130, від. журн. пов.) з цим і не погоджувавсь (дарма що Максимович та инші на цю думку пристали) й уважав автора „Сл.” за „залітного птаха” на півдні з півночи; все-ж, хоч його гадку й підтримав Смірнов (I, 111), дослідники „Слова” й узагалі історики здебільша гадають, що з невідомого автора „Слова” був українець, „южанин” (Соловьев, Ист. P., т. ПΙ, Ор. Міллер та багато инш.).

Сперечалися ще й за те, чи був з автора „Слова” сучасник, свідок поразки Ігоревої, чи він писав з чужих уст. Питання це не має історичнолітературної ваги, але-ж багато дослідників його студіювало. Лубенський вважав автора за сучасника й учасника походу, в згоді з Бутковим та Поґодіним (стор. II), тієї-ж думки був, очевидячки, і Вельтман (1853 p., див. Смирн, I, 43), згодом — Максимович (Украинец, № 1, 1859 р.) і Огоновський (1876); навпаки, вже Сахаров р. 1839 (V т. Пес. р. н. і згодом — Сказ. р. н. І) заперечував цю думку. Хрущов, наводячи літописні дані й порівнюючи їх з свідченнями „Слова”, виразно обстоює ту Думку, що з автора його не був учасник походу, він тільки чув про нього від самовидців (О др. рус. истор. пов. 1878, стор. 211 та инш.). З ним погоджується й Каллаш (Юбил. сб. Вс. Миллеру, 1900). Але чи був автор „Сл.” у бою з половцями чи ні — для нас байдужісінько, бо "Сл.” — як слушно завважив Барсов, — не оповідання про подію, але вражіння й думи дружинникові, що їх зрушив цей нещасливий похід (Барс. I, 297). За дружинника має автора „Слова” й Сперанський (Ист. р. лит., т. I, 3-є вид., стор. 362).

Коли ми вдивимося в текст „Сл. “, то відразу помітимо, що воно, нехай як доводив Сенковський протилежну думку — надто далеке од типових навчальних та врочистих похвальних „слів” русько-візантійської старовини: одразу видко, що автор далекий був інтересам тогочасного церковного письменства. Дарма що часом і можна зазначити декотрі випадкові /54/ ремінісценції, котрі нагадують біблійну мову (про це див. Изв. О. Р. Я. С., т. XXIX, 1925). Все-ж найхарактернішої для книжника XII в. ознаки ми не знаходимо — в „Слові” немає жадної цитати з св. письма. Тимчасом, напр., Володимир Мономах вщерть переповнив свої послання цим елементом, а Моління Данилове над усяку міру їм насичено, як і „слова” проповідників — еп. Луки, Тодося, Ларивона. Духовна особа, завважує Огоновський, була-б не згадувала, мабуть, і про гожих дівчат половецьких, про поганські вірування давньої України-Руси. Адже тогочасні письменники, коли їх і торкались, то хіба тільки щоб їх ганити (Пам. уч. лит. III; Аничков, Язычество и др. Русь). Автор „Слова”, як це завважили дослідники, один-одніський раз згадує за Бога („Игореви князю богъ путь кажетъ...”), за образ Богородиці Пирогощої, каже про те, що „суда Божия не минути” — та й годі. А поруч цього, правда цілком як літературну окрасу, згадує про поганських богів давньої України-Руси. Боги ті втратили вагу не тільки як предмет культу, ба навіть з них уже не були й носії „нечистої сили”, що на ню вони були пооберталися в свідомості охрещених, одразу-ж як вони навернулися до христіянства, підо впливом своїх та грецьких проповідників.

„Літературність” „Слова” давно звертала на себе увагу вчених: воно не скидається на духовне красномовство промовців XI — XII вв., збігаючися з „словами” Кирила Турівського тільки технічною стороною; воно не скидається й на покірливий, побожний тон авторів Патерика і тієї частини Літопису, котра повстала під пером ченців. Автор „Слова”, безперечно, належав до начитаних людей свого часу. Воно й не дивно: вже Ґрамматін (стор. 22 — 23) та Дубенський почасти завважили були, в чому „Слово” стикається саме з Київським, Галицько-Волинським літописом та з перекладними вояцькими повістями. Року 1864 Стоюнін висловив гадку, наче-б-то з автора „Сл.” був двірський співак — йдучи в цьому за Максимовичем (Москвит., 1845, № 3). Той-бо обстоював, що з нашого поета була людина письменна, тож він свою поему написав. Те-ж самісіньке думав і Вс. Міллер (Взгляд, 9 — 11), доводячи, що автор був не неписьменний співак, але людина книжна, що гаразд зналася на перекладній літературі; оті свої знання він і використав, утворюючи „Слово”, що ніколи не належало ані до народнього, ані до дружинного епосу. „Что автор „Сл.” был человек грамотный, воспитавшийся на книжных произведениях своего времени — это неоспоримо”, каже й О. Веселовський (Ж. M. H. Пр. 1877, серп.). З цим погоджуються й Жданов (соч. I, 408) і Потебня. Цей останній на першій-же сторінці своєї праці каже: „подобно многим, и я считаю „Сл.” произведением личным и письменным”. У свойому коментарі до „Слова” Потебня наводить низку прикладів, що показують, яке близьке „Слово” до инших давніх пам'яток руського письменства.

Ґрунтуючися на тому, що чимало висловів у „Слові” і в Літопису збігаються, Владіміров навіть думав, що автор його — „один из тех княжеских дьяков, которые вносили в летописи живые сведения о /55/ походах, знали и красивые выражения, умели к месту употребить народную или книжную пословицу” (стор. 345). Пєтухов погоджується з Владіміровим, але додає, що за автора міг бути хтось з дружинників Ігоревих або Святославових, котрий визначавсь своїм хистом, освітою та начитаністю; навряд чи це був учасник походу (Р. лит., вид. 2, 1912, стор. 52). „Постоянные упоминания автором ,Слова' о прежних походах и междуусобиях, задача — начать повесть от ,старого' Владимира до ,нынЂшняго' Игоря обличают в нем несомненного ученика Бояна” (Ист. р. л. до XIX в., вид. „Мир”, 1916, стор. 177). Істрін і собі гадає, що автор „Слова” людина цікава, знається на сучасному йому письменстві. Він виказує різні джерела, що з них наче-б-то користувавсь автор „Слова” (Оч. Ист. др.-р. лит. 1922, стор. 191 — 3): „самый стиль ,Слова' и целый ряд отдельных выражений свидетельствуют о книжности автора. В области стиля любопытны разнообразные совпадения ,Сл'. с современными ему произведениями” (стор. 193). Говорити про ці схожі місця, що доводять непогану обізнаність авторову з сучасним йому письменством, зараз не випадає: далі в нашому коментарі до тексту пам'ятки, наведено чисто-всі можливі, спостережувані досі паралелі, як ті, що їх попризбирували були наші попередники, так і декотрі нові. Усе це, разом узяте, підтверджує найперше те, що вчені, котрі писали про автора „Сл.”, як про людину письменну, безперечно мали рацію. Знов-же ці факти як-найкраще доводять і те, що з автора „Сл.” не була людина аби-яка, письменник-компілятор: він не тільки мав хист і розумівсь на техніці творчости, але були в нього й дані, що допомогли йому дати й дещо нове, й разом із тим спільне з усім давньо-руським письменством XI — XII вв. Адже, читаючи „Слово”, почуваємо раз-у-раз, що коріння його в отому письменстві, що звязане воно з ним непоривною традицією.

Ми вже відзначили, що р. 1859 (Р. Сл. № 12, стор. 515 — 20) Іловайський доводив, що в нас була двірська князівська поезія, така звичайна в західній середньовічній Европі. йдучи за ним, Біцин (Павлов) мав автора „Сл.” за такого двірського поета (Р. Вест. 1874, № 2); до цього схилявсь і Барсов, про це-ж говорить і Абіхт у своїй праці р. 1906 („Das südrussische Igorlied”...). Справді, коло інтересів, що їх торкається „Слово”, — могло цікавити найбільше князів та їхню дружину; їх оспівував, до них удававсь автор, увіходячи в що-найдрібніші деталі їхніх взаємовідносин та інтересів. Цей факт подостатком характеризує автора „Слова”, що в ньому декотрі вчені бачили князівського дружинника. Ще одне питання: який був суспільно-політичний світогляд у цього автора залежно від інтересів його товариства? „По своим политическим взглядам автор „Сл.”, — пише акад. Істрін, — стоит всецело на почве своего времени — времени борьбы князей из-за родовых (?) счетов, из-за приближения к великокняжескому Киевскому столу, но не из-за власти или из-за обладания навсегда в своем роде той или иной волостью. Для современников автора „Сл.” вся русская земля єдина, составляет одно целое. Несмотря на то, что уже образовалось несколько /56/ самостоятельных областей — Черниговская, Полоцкая, Галицкая, Суздальская — современники автора „Сл.” еще не прониклись местным патриотизмом и, как князья, так и дружины на каждую часть земли смотрят просто как на "землю Русскую”. Этот термин ,Русская земля' есть единственный термин для обозначения всей территории, где только ни живут русские люди”... „,Идея единства' русской земля в ,Сл.' есть, точнее сказать, общее настроение всех современников автора ,Сл.'“ (стор. 187, 189). От чому автор „Сл. “ картає князів за їхні міжусобиці. Здається, що так реконструювати ідеї авторові буде надто відважно. Звичайно, він ганьбить князів за міжусобиці — „взагалі”, але вихваляє Святослава, певне, свого сюзерена, вихваляє й Ігоря, що його жалує, й Володимира Глібовича та инш. Говорити про ідею „единства” руської землі й про те, що немає „местного патриотизма” — теж навряд чи справедливо: термін „Русская земля”, „Русь” — зовсім не охоплював собою того, про що гадає акад. Істрін. Суздаль, В. Новгород — літопис не зве „Русью”, але ставить, як протилежні їй. Знов-же й „местного патриотизма” не було не через те, що він, мовляв, не встиг розвинутись і зрости. Попросту, ідея патріотизму не могла повстати тоді, коли точилася невпинна боротьба за багатші волості. Цей розбрат особливо дався в знаки згодом, як насунули татари, й по їхній навалі, коли й князі й дружина і ділі чинили, як перед татарами. Часом тільки траплялися в цьому суспільстві люди, от-як Володимир Мономах, котрі сумували, що Руську землю, як каже літописець, „несуть розно”. До них належав, мабуть, і автор „Слова”, оскільки ми можемо вичитати його патріотичний сум у палких апострофах до князів і в журних роздумах над трупами Ігоревого війська.






Попередня     Головна     Наступна



Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.