Попередня     Головна     Наступна





§ 9. Предтечі „Слова”.


Чи-ж єдина пам'ятка світської поетичної творчости була свого часу з „Слова"? Воно стоїть — в наші часи, коли пообшукувано мало не всі книгозбірні й попрочитувано геть-усі відомі рукописи, — як і перше, на самоті, не маючи ані гідних його предтеч, ані хоч трохи близьких художньою манірою сучасників. Але чи-ж це так? Це питання цікавило багатьох учених. Ще Калайдович р. 1818 писав: „пиитический язык песни Игоревой не вновь родился, но имел уже начало до ее появления” (Тр. О. Люб. Р. Сл. 1818, ч. II, стор. 31 — 2). Максимович певнісінький, що були предтечі „Слова” і що „песнотворческое повествование завершилось целою стройною песнию о п. Иг.” (1839 p., і згодом р. 1845, Собр. Соч. III, 489). Поґодін в отвертому листі до проф. Шевирьова (Москвит. 1845, № 1, Моск. літоп. 14 — 22) писав рівночасно з Максимовичем: ...„мы имели целую пиитическую литературу, мы имели Слова и Саги о всех важных и неважных подвигах наших князей, начиная от Рюрика до нашествия Монголов и далее”... Він доводить це, покликуючись' на рештки легендарних оповідань про походи Олегові, про помсту Ольжину й инш., що їх зберіг літопис; він згадує, що оповідає Житіє пр. Тодосія про розваги при князівському дворі, про співака Мітуся (Ип. 1241 p.), про кн. Володимира Васильковича. Але всі ці покликування мало довідливі. Слушніші — місця в самому „Слові”, що згадують за „старые словеса” й пісні князям, та уривки з пісень про Ольгу Святославича, Бориса В'ячеславича й Всеслава Брячиславича, занесені до «Слова”. Що инші Слова не дійшли до нас — воно не дивно: відколи насунули татари, годі вже було про записи думати, а надто на півдні. Та все це — самі-но міркування вченого історика, а не факти. У цитованій вище статті „Русская поэзия XI в. и н. XII в.” (Летоп. рус. лит. кн. І і Очерки, т. I) Буслаєв і собі висловлював думку, що „Слово” це тільки уривок цілої стародавньої історичної мови. З цим погодився й Іловайський (Р. Сл. 1859, № 12, від. I, стор. 515 — 520). П. Полевой та Пипін (цит. твори) певні були, що „Слову” передували инші, подібні до нього твори. Аж ось Лавровський, дак той зовсім по инакшому думає (Ж. М. Н. Пр. 1870, ч. 151, Крит. 276 — 302). Він і в головах собі не покладав, що було багато поем, подібних до „Слова”. Та досліди, дальшими роками проваджувані, знову висунули це питання. Владіміров року 1900 писав: “.Слово' ...состоит из несомненно старых песен или отрывков из них”... (Р. лит. Киев пер. стор. 298); далі він каже про пісні народніх або дружинних співаків: „можно предположить, что наш /58/ автор воспользовался, так сказать, обломками старого эпоса для построения своего, произведения” (стор. 307); ...„но, нанося свое произведение на хартию, он украсил его привычными образцами, найденными в литературе своего времени” (стор. 308). Отже, у „Сл.” були предтечі в образі пісень. Акад. Соболевський і собі гадає, що „произведений однородных со Словом в домонгольской Руси было много” (Неск. мысл. о др.-р. лит. 1903 p., стор. 15). Дашкевич, вдивляючись у склад „Слова”, вирішив, що воно могло повстати „не в пору начального развития, а вернее во время расцвета нашей старой песенной поэзии” (Zbornik u slavu Jagića, 1908, стор. 416), коли наша давньо-руська „двір, ська” поезія вже не аби-як розвинулась. Про піснотворців до „Сл. о п. Іг.”, як про щось певне, каже й Шамбінаґо (Ист. р. лит., вид. „Мир”, I, 1916, стор. 170) й Орлов, що, йдучи за Владіміровим, запевнює: „нет никакого сомнения, что в ,Сл. о п. Иг.' слышится и древняя песня, предшествовавшая ему” (Лекции по ист. др.-р. лит. 1916, стор. 88).

Що то воно були за пісні? Пісенну міру чуємо в „На НемизЂ снопы стелють головами”...; почувається пісня — швидше початок голосіння в словах матери кн. Ростислава: „ничить трава жалощами”...; можна зазначити ще й инші місця в „Сл.”, де знати вплив отих „старыхъ словесъ”. Зберімо мізерні свідчення, що їх подає житійна та літописна література.

Про співи та грища на князівському дворі оповідає житіє преп. Тодосія (гл. 85): „И въ единъ от днии шьдъшю . къ тому благому и богоносьному отцю нашему Θеодосию, и яко въниде въ храмъ, идЂ же бЂ князь сЂдя, и ce видЂ многыя играюща прЂдъ нимь, овы гусльныя гласы испущающемъ, другыя же оръганьныя гласы поющемъ, и инЂмъ замарьныя пискы гласящемъ, и тако вьсЂмъ играющемъ и веселящемъ ся, яко же обычаи есть прЂдъ князьмъ” (стор. 87). У повчанні про кари Божі, що його приписують Тодосієві Печерському, читаємо: „діаволъ летить... скоморохи, гусльми, сопЂлями и всякими играми” (Ип., ст. 159).

У Слові Христолюбця читаємо: „не подобае крестьяном игръ бЂсовских іграти, еже есть плясанье, гуденье, пЂсни мирьския” (Паис. Сб. XIV в., Пам. учит. лит., III, стор. 225).

Дарма що пр. Тодосій та инші картали світські розваги та гудили гру й співи, надто „гусленные гласы”, що супроводили славу героїв (див. свідчення, що їх попризбірував Пономарьов у Пам. церк.-учит. лит. III, стор. 292 і дд.), все-ж пісні й далі жили геть аж до XVIII віку. Згодом вони попереходили від професіоналів до аматорів і втратили свою первісну форму. Отож у XVIII в. їх і записав од Кірші Данілова хтось з близьких до Демідова людей. Літопис згадує й за співаків, — за половецького співака Оря, що виконував дипломатичне доручення: Сърчан доручив йому викликати з Обез хана Отрока, що втік од Володимира Мономаха (1201, Ип. л., ст. 716). До-речи, всеньке це оповідання, як і згадка про Кончака, мають (і це давно помічено) суто епічний характер. Єсть історичні дані про те, що при дворі /59/ Ярослава І перебували двоє скальдів, Зіґват та Гаральд (Шамбинаго, Ист. р. Лит., вид. „Мир”, I, 187). Галицький літопис згадує й про співака під р. 1241: „словутьного пЂвца Митусу, древле за гордость не восхотЂвша (рук. „восхотЂста” і „восхотЂвшу”) служити князю Данилу, раздраного аки (Іст. ины) связаного приведоша”... (Ип., ст. 794). Ми-б швидше гадали, що тут мовиться про співака, чомусь потрібного войовничому князеві Данилові. Що-правда, думку цю дехто й одкидав. Той-же-таки літопис (1204 р.) подає звістку про премудрого Галицького книжника Тимофія, киянина зроду, що сказав притчею про „гордого томителя Бенедикта” (пор. притчі Боянові) і далі, під р. 1226.

Що пісні, котрі оспівували подвиги князів та їхньої дружини, справді були, за це свідчать чимало літописних епізодів, стилем бо своїм вони ясно показують, звідки взялися. Отака характеристика Романова (р. 1201), такі й дальші випадки.

Гадаючи, що князя вихваляти годиться саме „співаючи йому славу”, — книжник не міг утриматись, щоб, вихваляючи кн. Рюрика (1199 p.), не сказати: „отселе бо не на брезЂ ставше, но на стЂнЂ твоего создания (Михайлів, манаст. у Київі), пою ти пЂснь побЂдную, аки Мариамъ древле” (Ип., ст. 714); і коли ще можна гадати, що тут використано біблійний образ, то вже чисто по-світському бренить епізод: „малу же времени минувшю, и приведоша кормиличича, иже бЂ загналъ великый князь Романь невЂры ради; славяху бо Игоревича” (Ип., 1202 p., ст. 718). Наведімо ще один з таких епізодів, який просто кінчиться згадкою, що співано пісні вихваляючи героїв, — про кн. Данила Галицького та його війну з Ятвягами р. 1251: „и преидоша рЂку Лъкъ. На утрЂя же пригнавъшимъ к нимъ Прусомъ и Бортомъ, и воемь же всимъ сЂдшимъ и воружьшимъся пЂшьцемь исо стана, щитЂ же ихъ яко заря бЂ, шоломъ же ихъ яко солнцю восходящю, копиемь же ихъ дрьжащимъ в руках, яко тръсти мнози; стрЂлчемь же обаполы идущимъ и держащимъ в руках рожанци своЂ и наложившимъ на нЂ стрЂлы своя противу ратных. Данилови же на конЂ сЂдящу и воЂ рядящу. И рЂша Прузи Ятвяземь: можете ли древо поддрьжати сулицами и на сию рать дерьзнути. Они же, видЂвше и, возвратишася во свояси. Оттуда же князь Данилъ приде ко ВизьнЂ и преиде рЂку Наровь. И многи крестьяны от пленения избависта и пЂс[нь] славну пояху има”, богу помогшу има”... (Ип. 1908 p., ст. 813).

Писана література давньої Руси підтримувала усну традицію: „Азъ же вельми пою и хвалю кончающихся при брани” й т. д. говориться у перекл. „Історії Юдейської війни” Йосипа Флавія (Барсов, I, стор. 221); підчас облоги Єрусалима, розказується там-же-таки, Йосип каже до Йвана: „Добрі ти образъ вда собою царь Июдейскъ Иохоніа, иже древле пришедшемь нань Вавилоняномъ — волею выступи пред пленениемъ и съ своим родом, да не пожгут ратьнии дому божіа; тЂм же и до сего дне вси Іюдеи въспЂвают ему пЂсни священныя, и'память, текущи въ вЂкы въину обнавляющися творити и яко бесмертна” (кн. 6 Волокол. спис. № 651, арк. 195 зв.). /60/

Автор „Слова” та його сучасники знали й книжні героїчні, вояцькі повісті-хваління, що на них звернули увагу вчених Вс. Міллер та Барсов Попереду ми відзначили, з чого складавсь хронографічний збірник, що до нього занесено „Слово": тут дві повісті — про Олександра Македонського на ввесь світ відомого героя, вславленого в поезії Сходу та Заходу і — про гожого Дігеніса-Акрита, відомого на Русі й згадуваного в літопису („и бысть побЂжая и не бЂ побЂдим якоже бЂ Акрита, един побЂжая полки в крЂпости силы своея” — так каже про кн. Довмонта Псков. 1-ий літ., ст. 183). Проф. Владіміров уже ілюстрував прикладами стосунок „Слова” до тогочасного письменства (Др.-р. лит., стор. 308). Ще більше зібрано прикладів у нашому коментарі до тексту „Сл.”, авже-ж це — як-найкраща відповідь Лонґінову, що запевнював, начеб-то в тім, як оповідає автор „Сл.” про події, „вовсе не существует следов письменного элемента” (стор. 24). Сліди є, але "це сліди не документів історичних, а літературних пам'яток, по-перше, а по-друге — того запасу переказів про походи та міжусобиці, що без них неможливі були ті епізоди „Сл.”, де повідається про Олега Святославича, Всеслава й низку инших тогочасних героїв. В літописному оповіданні про походи Святослава та Ігоря на Половців р. 1185 сила фразеологічних зворотів, властивих епічній традиції. Але традиція тая вже всталилась і поріднилася з книжною манірою, що саме на той час виробилась, а це могло бути лиш тоді, коли „Слово” мало літературних попередників. „Замышления” і прикладиуривки з творчости Боянової — виразнісінько промовляють за те, які були ці попередники й який був „пиитический язык” їхній (слова Калайдовичеві).





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.