Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня     Головна     Наступна





§ 10. „Слово” й народня словесність.


Перші видавці „Слова” вбачали в ньому поему, подібну до Осіянових. Дальші коментатори шукали в ньому поетичних окрас. Вони розцінювали „Слово” в цілому і в деталях, як витвір поета, що, може, не здобув освіти, не тямив „правил” як треба віршувати, але, все-ж, вищий був од оточення; він творив, сполучаючи свій вигад з подіями, спостережуваними в житті, ба навіть силувавсь ухилитися от „замышления” свого талановитого попередника — Бояна.

Та вже Максимович розпочинає напрямок, що витолковує „Сл.” поновому. Р. 1833 цей вчений намагавсь установити стосунок „Сл.” до української народньої поезії: воно видається йому „началом южно-русской поэзии, которая потом звучала и звучит еще в думах бандуристов и во многих песнях украинских” (Молва, № 23 — 24, стор. 94). Цю-ж-таки думку підтримує він і в „Украинских нар. п.”, р. 1834, стор. 68, а в Лекциях р. 1835, надрукованих в Ж. M. H. Пр. pp. 1836 та 1837 (пор. Собр. Соч., III, 524 та дд.) подає низку часом дуже вдалих паралель до „Сл.” з українських пісень і частиною з російських, оскільки він їх знав. Це не визначало, що Максимович уважав „Сл.” за пам'ятку усної народньої творчости, як гадав свого часу Бєліков. Той-бо запевнював, не маючи на те жадних підстав (Уч. Зап. Моск. Ун. р. 1834, ч. 5, 459 — 460), наче-б-то „Сл.” до XVI в. співали, а записано його допіру в цьому віці. „Песнь Игорю, — писав Максимович р. 1845 (Москвит., № 3; Соч. III, стор. 483), — не была песнопением изустным, сложенным для пения, как наши народные великорусские стихи, думы украинских бандуристов и саги исландские. Певец Игоря не был гусляром, подобно Бояну... Песнь Игорю не импровизирована и не пропета, а сочинена и написана, как песнь о Калашникове Лєрмонтова или русские песни Мерзлякова и Дельвига. Разница та, что новейшие поэты пробовали придавать искусственной письменной поэзии характер поэзии народной... а певец Игоря возводит народную изустную поэзию на степень искусства. Он поэт, родившийся в веке изустной поэзии, полный песнями и верованиями своего народа, но он вместе и поэт грамотный, причастный высшим Понятиям своего времени; он — поэт-писатель”. Цим аргументує Максимович свою давніше висловлену думку: „для об'яснения песни Игоря прежде всего ее надо было сравнить с народными русскими песнями, особенно с южнорусскими, а потом с песнями нашей западной братии” (с. 483)./62/

Хоч як повставав проти цього Поґодін, що підтримував був инакшу думку, Буслаєв, щирий популяризатор ідей Ґріммових, р. 1850 (Москвит. № 18) опублікував свою статтю „Об эпических выражениях украинской поэзии”. В статті тій, підтримуючи наведені думки Максимовичеві, він одзначав, що епічні форми існували в руській поезії XII в. Буслаєв гадав, що „хотя по содержанию украинские песни уступают в древности великорусским, однако в отношении эпических форм и те, и другие одинаково отзываются стариною доисторическою”, а коли це так (для Буслаєва це навіть аксіома), то, звичайно, в “,Сл. о п. Иг.' следовало искать обнаружения этих доисторических форм” (Очерки I, 210 — 211). Систематизуючи Буслаєв дані Максимовича, прилучив до них і свій матеріял. Ця стаття й инша, про руську поезію XI й XII вв. (р. 1859), згодом були за ту базу, що на ній російські вчені, не завсіди усвідомивши засади Буслаєва, не критикуючи його „аксіому”, повторювали думки його й Максимовича про народньо-поетичний елемент у „Слові”, елемент, що не знать звідки взявся. Буслаєв запевнював, наче „Сл.” повстало з живої народньої творчости, його утворив неписьменний народній співак, — те-ж самісіньке повторив р. 1864 і Стоюнін (О препод. р. слов., стор. 87); Тіхонравов збільшив народньо-поетичні паралелі до „Сл.” (1866); надто рельєфно обставав за тим, що за джерело” образів „Сл.” була усна поезія — М. Лавровський (Ж. М. Н. Пр. 1870, CII, 276 і дд.). Потебня (1878) писав: „мы не знаєм другого древнерусского произведения, до такой степени проникнутого народно-поэтическими стихиями” — як „Слово” (стор. 2), дарма що визнавав його за твір особистий і писаний. Срезневський, видаючи „Задонщину”, висловлював здогад, що й „Сл.” і „Задон.” — „были сначала достоянием народной памяти, а потом уже записаны” (Изв. 2 отд. Ак. Н. VI), проказуючи думку Бєлікова. Отже тим, що „Слово” спершу переказувано, і хтів він пояснити, чом у „Сл.” така сила „народно-поэтического элемента”. Це-ж самісіньке повторили слідом за ним П. Полевой (Опыт сравн. обозр. др. памятн. нар. поэз. 1864 p., 101), що застосував запис до XIV — XV в., і Андрієвський (1879 p.). Смірнов (II, 189 — 247), попризбірувавши рясні паралелі з пісень, зробив висновок, що „даже бегло просматривая памятники северно-русской народной поэзии, всякий заметит большое сходство ее со ,Словом'. И в ,Слове' и в северно-русской народной поэзии отражаются дух и черты характера одного и того же народа Русского, да и самый способ выражения мыслей в том и другом одинаков” (стор. 190). Смірнов спитується довести, начеб-то „Слово” скидається на північні пісні не менш, як на українські, що їх пильно попризбірували Максимович, Буслаєв і Потебня. Але звідки ця схожість? Слідом за своїми попередниками він пояснює її тим, що в „Сл.” відбилася народня творчість. Яґіч та Житецький, йдучи за Максимовичем, мають „Слово” за предка українських дум (Rad Jugosl. Akad. XXXVII, 1876; Arch. f. slav. Phil. 1877, IV B.). Яковлев (1891 p.) виразнісінько каже: „большая часть эпитетов, уподоблений и символов, встречаемых в этой поэме, несомненно народного происхождения” (Предисл). /63/ Не раз казавши, що „Сл.” не аби-якою мірою зобов'язане своїми стилістичними ознаками народній поезії, Каллаш, нарешті, категорично заявляє: автор ,Сл.' генетически связан с народной поэзией”. „В частности он мог воспользоваться теми народными песнями, которые должны были возникнуть по свежим следам потрясающих событий 1185 г. ...; грандиозные события должны были отражаться в песнях” (Юбил. Сборн. в честь Вс. Миллера, 1900 p., стор. 340). Але чом події р. 1185 видаються такими „грандиозными"? Вище (§ 1) ми оглянули аналогічні події й бачили, що подія р. 1185 як єсть нічим не визначається. Лонґінову, що гадав, наче-б-то „при выполнении своей сложной исторической программы певец нашел уже готовый эпический материал в богатой области народных поэтических представлений”... (стор. 21), Владіміров закидає, що він не усвідомив собі питання про стосунок літопису до давніх руських пісень і зокрема до „Сл. о п. Іг.”. Лонґінов, ідучи за деякими з своїх попередників (напр. Поґодіним), припускав, що „Сл.” попервах переказувано (стор. 230); його критик, Владіміров, підтримував цю думку, висловлюючи здогад, що „Сл.” складено усно й тільки згодом його записано (Др. лит., стор. 309). Не раз згадуючи про щільний звязок „Сл.” з пісенною поезією XII в., він, нарешті, виразно заявляє: „повидимому, наше ,Сл.' не повесть, не книжное сказание, а народная песня” (стор. 310). Та це ані трохи не заважає йому успішно підбирати паралелі до тексту „Сл.” з пам'яток давнього руського письменства. Цей потяг вишукувати в „Сл.” народньо-поетичні його основи потрапив завдяки „Стоюнінові і в суто педагогічні праці. Там ідея Максимовича-Буслаєва-Смірнова панує без перевірки й критики геть аж до наших днів. Отже, проф. А. Орлов, у своїх „Лекциях”, на тих самих підставах, що й попередні вчені доводить, наче-б-то в епітетах „Сл.” — народньо-поетичний елемент, а в приспівах — „манера устной поэзии” (стор. 89). Та те-ж бачимо і в писаних пам'ятках...

Трохи поміркованіша була та група вчених, що, не надаючи домінантної ваги народньо-поетичним елементам, студіювала „Слово” всебічно й розвинула думку Максимовичеву про автора „Сл.” як про „поэта-писателя”. Уже Тулов (Руков. к позн. родов, видов й форм поэзии, 1853 р.) доводив, що „,Сл.' не песня, певшаяся в честь Игоря, или книжное стихотворение, написанное по образцу древних эпических песен, а произведение прозаическое, сохранившее — вследствие влияния песен — краски поэзии народной, вследствие же влияния греческой учености — следы книжной витиеватости” (стор. 204 — 217). Цей „дуалістичний” погляд розвинув згодом Пипін (в Очерках лит. ист. повестей 1858 p.): y „Слові” зіллялися літературна й народня творчість, що її багатющі запаси знав автор. Розвиваючи ці думки в „Обзоре ист. слав, литер.” (1865 p., стор. 175), Пипін застерегає, що народній епос, за доби „Сл.”, либонь, мав инші особливості в формі. Огоновський (1875 p., стор. VII) і собі уважав, що в „Сл.” зіллялися книжні елементи з даними народньої поезії, запозиченими від давніх співаків, і з /64/ творчістю самого автора „Сл.”. Барсов р. 1876 (Ж. M, H. Пр., вересень, жовтень), певен, що за зразок для цього автора була народня творчість, — вона виявляється в голосінні розлучному та поминальному; р. 1878 (В. Евр. листопад, 361 — 385) він порівнював „Сл.” до билини; але в остаточній редакції своєї праці він висловлює думку, що з „Сл.” пам'ятка дуже складна своїми елементами. Автор „Сл.”, як людина освічена, гаразд знався на книжках. Його поезія підносилася над народньою: „возникнув из стихий народных, она обязана была своим развитием знакомству с поэзией классической” (I, стор. 307); „народная песня была сильна в этом творчестве, потому что оно не отрывалось от народного миросо-зерцания и стояло с поэзией народной в генетической непосредственной связи” (I, стор. 168); нарешті — у „Сл.” просвічує „поэтическая ткань Бояновых песен, и явно отражаются основы, план, мотивы и стилистические приемы Боянова песнотворчества” (I, стор. 306). Автор „Сл.” „не предназначал для струн своего произведения, относя его к разряду исторических повестей; но в силу подражания Бояну певец невольно принял песенный характер” (I, 305).

Дарма що ці гадки у величезній праці Барсова аргументовано тільки почасти, все-ж вони стали за основу для висновків усіх дальших авторів, котрі писали про „Слово”. Отже, І. М. Жданов р. 1880 писав: „Едва ли кто-нибудь будет еще защищать то мнение, что ,Сл.' было сначала устно передававшейся песнью, и что потом только перешло оно в письменность; едва ли кто-нибудь будет оспаривать то, что автор ,Сл'. слагал свой труд под двойным влиянием: под влиянием памятников письменности и произведений народной поэзии” (Сочин. I, стор. 428). Цей погляд також міцно закорінивсь у нашій науковій літературі. Отож, прим., проф. Пєтухов пише: „автор знал литературные приемы своего времени, но еще не было у ,Сл. о п. Иг.' точки соприкосновения с народной поэзией”, то-що (Рус. лит., 1912 p., 2 вид., стор. 55). Акад. Сперанський спочатку не зовсім виразно висловлюється: „целый ряд мест в ,Сл. о п. Иг.” соприкасается с народной поэзией, прежде всего в отношении приемов поэтического творчества”... (стор. 355), але, підбиваючи підсумки, він згущує фарби: „стиль ,Сл. о п. Иг.' — стиль все же книжный, но обильно пропитаный приемами народного поэтического творчества” і „в некоторых местах ,Сл. о п. Иг.' мы читаєм типичные образцы устной народной поэзии почти в неизмененном ее виде” (Ист. др.-р. лит. З вид., 1922, стор. 362).

Отже, всі дотеперішні думки й спостереження над стосунком „Слова” до народньої усної поезії зводяться до того, що 1) „народная стихия” спостережувана в піснях — потрапила якось зовні у „Слово”, вплинувши на творця його, і він зачарувавсь з її краси й використав її засоби, щоб окрасити свій твір; 2) ця усна народня творчість залишилася „сливе” незмінна впродовж багатьох віків, тимчасом як усе инше в народньому побуті рухалося та змінювалося, підлягаючи законові загального розвитку. Знов-же нечисленні цього погляду антагоністи /65/ даремне заперечували ідею розглядати „Сл.” незалежно від народньої усної поезії. Біцин (Павлов) доводив, що з „Сл.” не народня поема, а надто штучний витвір творчости суто особистої (стор. 801). Кн. Вяземський раз-у-раз казав: „Едва ли есть в песне один оборот, не встречающийся в прочих русских памятниках Киевского периода” (Замеч. 1875 p., стор. VI). Наближавсь чимало до цього погляду й Вс. Міллер (Взгляд, 1877 p., напр. 55). Та перед усіма їми повставав один незбитий довід — це те, що стилістичні елементи „Сл.” справді збігаються з відповідними елементами в живій народній пісні. Вс. Міллер гадав, напр., що звичай величати й порівнювати героя з сонцем повстав з візантійського письменства — а Потебня це заперечував, покликуючись на руські пісні (стор 49 і дд.). Він був певнісінький, що правда на його боці, як це гадали були й усі, хто належав до його табору. Та як ми розглядатимем справу по суті, не спиняючися на випадкових фактах, коли „Сл.” скидається то на північні — великоруські, то на південні — українські пісні, у нас одразу-ж повстане питання: що-ж ми, власне, знаємо про народню поезію XI — XII вв.? Даремнісінько розшукував її Буслаєв, аж кінець-кінцем мусів порівнювати стародавню писану творчість до сучасної йому усної. Час уже щиро признатися, що народньої поезії за часів „Сл.” ми не знаємо. Вчені допускалися великої методологічної помилки, коли, бажаючи довести залежність „Сл.” од народньої поезії XII віку, порівнювали його до записаних пісень XVIII та XIX вв. Помилку цю звичайно затушковують, доводячи, начеб-то народня усна традиція надзвичайно стала. Та це справедливо хіба тільки до тих витворів усної традиції, котрі тісно сполучені з обрядом, з дійством. А втім, і тут, у цій царині, ми спостерегаємо не аби-які зміни: хіба-ж, прим., колядка й замова зосталися непохитні й сталі, не сприйнявши елементів христіянських? Що-ж до казки, то ми знаємо, як той самий сюжет змінюється й стилістично, й композиційно, коли його переказують різні особи; те самісіньке знаємо й про „старину”. Надто ще — за цю останню ми можемо простежити, як змінювалася вона від перших записів пол. XVII в. до поч. XX в., отже впродовж мало не 250 років: сюжети змінюються мало, але засоби їх втілювати, словесний зодяг їхній (саме те, що особливо важить, як порівнювати їх до „Слова”) раз-у-раз змінюються. І це під той час, коли (у цьому я згодний із Вс. Міллером) жива творчість припинилася й оповідачі тільки зберегають традиційну спадщину. Що-ж було давніш, за доби, коли відбувалася жива творчість? Але нехай навіть — стійка маніра компонувати, нехай сталі епітети, порівняння, одне слово, всенький словесний апарат, що за його допомогою або його засобами поет у старовину втілював свої думки й почування. Хто-ж утворив увесь оцей рясний та різноманітний запас словесної орнаментації? Мляві переказувачі чужої творчости, — чи творці, поети?

Ще питання: чи-ж погоджується загально-вживаний погляд на стосунок „Сл.” до народньої поезії з тим, що ми знаходимо в инших /66/ галузях людської творчости, спостережуваних в історії, коли стикаються й особи й суспільні верстви культурніші, що їх і в старовину було завсіди небагато, з менш культурними, які звичайно переважали числом.

Покиньмо упередження, що їх навіяло письменство й зміцнили в нашій свідомості підручники. Адже пітримують їх романтичний настрій та сентиментальна слов'янофільська ідеалізація усього ніби „народнього”. Вільні від будь-яких упереджень, підійдімо до давненько вже поміченого факта, що „Слово” деякими деталями своїми скидається на пам'ятки усної традиції. Ми побачимо, що чисто-всі зацитовані думки, від Максимовича починаючи й кінчаючи підручником 1922 p., це не що инше, як самісінька гіпотеза, до того-ж більш звична для нашої свідомости, ніж добре обґрунтована.

Цю гіпотезу засновано на вірі в те, що грамотний, навіть добре начитаний письменник XII в: чималою мірою використав усну традицію; тимчасом як в инших випадках — і з цим усі згодні — уламки народніх переказів за цієї доби тільки контрабандою дістаються в писані пам'ятки. Та нехай така аномалія справді є. Чи-ж погоджується вона з широко спостережуваними фактами, як передаються культурні надбання.

Візьмімо самі-но літературні твори. Доля, що спіткала народню пісню, особливо з цього погляду показова. Так само як у Німеччині Minnegesang y XVII в. спустивсь у самісіньку гущавину народню, надавши їй словесного, фразеологічного апарата галантної лірики, отак і у нас народня пісня в XIX в. живилася сентиментальною лірикою, що її утворили поети з зверхньої класи у XVIII й на поч. XIX вв. Де-далі вона звужувала й обмежувала вживання традиційних давніх форм (відомих хоч-би з записів Р. Джемсових 1619-20 pp.) і сприймала нові, котрі більше відповідали й новому побутові, й новим смакам, що утворилися знов-таки на височинях культурного життя, а ширили їх співаники, починаючи від Чулковського й Новіковського.

Героїчний епос, що його давніш творено й співано при дворах князів та вельможного панства, спустивсь у народ уже в XVIII в., коли суспільні вершки їм більш не цікавились. Запевнювати, начеб-то досі в с і суспільні верстви були єдині й мали спільні інтереси (як уявляли слов'янофіли) — ми не маємо жадної підстави: скрізь, де точилося життя, одбувавсь і природній процес — суспільство розшаровувалось по лініях домінантних інтересів.

Не з народнього вертепу склалася багата й різноманітна шкільна драма на Україні в XVII та XVIII вв., а навпаки, — вона запліднила народню творчість і викликала до життя спрощене, рівняючи до шкільного театру, приступного для небагатьох, вертепне дійство, що зробилася з нього улюблена народня розвага. Думи теж повстали в наслідок оцього руху літературних форм та підхідок згори вниз, а не навпаки.

Аналогічне з'явище постерегаємо й на долі вірувань у силу планет та природніх явищ: спочатку — скарб жрецької, ученої касти, вірування ЦІ де-далі переходять в народ. У моїх студіях про Громники та Лунники /67/ чимало зібрано відповідного матеріялу. Матеріял отой показує, що руські народні вірування й прикмети походять з писаних і до того перекладних пам'яток, що були спочатку надбанням культурнішої, зверхньої класи в давній Русі. Те-ж саме можна сказати й про сонники, та за це див. далі в коментарі до „Сну Святославового”.

Візьмімо медичну галузь. Після студій Флорінського, Демича та Змєйова про давні руські лікарські порадники, навряд чи стане хтось говорити про самобутню руську „народню медицину": виявилося, що лікарські порадники, травники, зільники — це перекручені й застарілі нащадки західньо-европейських медичних книжок, поперекладуваних на московську мову від Івана IV-го. „Народніми”-ж вони поробились допіру аж тоді, коли попереходили з поміщицьких садиб, купецьких та священницьких домівок у гущавину народню; вона їх засвоїла, дещо, звичайно, перекрутивши. Отже й з'явилися вони перед очі історично непідготованому етнографові, як щось „самобутнє”.

Звернімось до зодягу. Давня Русь підо впливом Візантії намагалася використати її зодяги, як засвоєні тому чи иншому санові, так і звичайні. За ближчої до нас доби, в XVIII в. увійшло в народній обіг чимало, за що свідчать чужоземні гравюри, лубок тогочасний. Досить переглянути давні модні часописи XIX в., закордонні й російські, щоб переконатися в тому, як моди рухаються від культурнішої, міської людности в сільське оточення. „Летники” й „сарафаны”, що за них місто давненько вже забулося, у північних повітах Новгородської губ. поширено було ще перед двацятьма — двацятьма п'ятьма роками. Геть аж до 1890 pp. село шило „дипломати” („тепломаты”), що їх уживав міський зверхній шар за 1870 pp., то-що. Те-ж можна сказати й про музичні струменти, меблі, то-що.

Отже, коли ми приглянемось до звичайного процесу, спостережуваного і в народньому побуті, і в народній творчості, то помітимо, що й речі, і сюжети, й елементи усної творчости поволі пересуваються в напрямку від шарів культурніших — до менш культурних, які поволі прилучаються до культури вищої. Отже, коли можна говорити про те, Що „Слово” „стикається” з пізнішою народньо-поетичною творчістю, саме XVIII та XIX вв., то хіба в тому тільки розумінні, що „Сл.” (та, мабуть, й инші схожі на нього пам'ятки України-Руси, котрі ДО нас не подоходили) впродовж віків безпосередньо або через низку наслідувань (згадаймо про Сказание і Поведание о Мамаевом побоище, Повість про Озів, повісті кн. Катирева-Ростовського про лихоліття) передавало свою поетичну фразеологію народній усній творчості, — та бо завсіди переймає, як узагалі будь-яка творчість ширших, мало культурних мас, що розвивається поруч творчости шарів культурніших.

Можна було-б одказати на це, що за певних епох народня творчість і собі впливала на письменство культурнішої меншости, отже спостережувано з'явище, саме зворотне тому, за яке ми сказали вище. Слушно; але це зворотне — завсіди потрібувало, щоб його попереду було ідейно, /68/ свідомо обґрунтовано, завсіди бувало навмисне й штучно викликане до життя. А втім, навіть тоді, коли таке ідейне обґрунтування й було (прим., у слов'янофілів та народників) — не завернуло воно бігу російського письменства XIX в. назуспіт, до наївних творчих підхідок з давно зминулих часів. Не відродило воно вже померлі для культурних суспільних шарів естетично більш нечинні моменти літературної еволюції, прим, уламки давньої синкретичної поезії — танки, відновлення давніх сказань, наслідуючи їхньому словесному зодягові (як у Ремізова), то-що.

На підставі оцих-о міркувань, ми, бачучи, що „Слово” деталями своїми де-в-чому скидається на пізнішу народню пісню — можемо говорити хіба тільки про те, що народня усна традиція більш-менш стійко зберегла елементи давньої епічної традиції XII в., але в жадному разі не навпаки.

Мало не такі самі висновки, — тільки спитуючись инакше підійти до справи, — поробив і Вс. Ф. Міллер у своїй посмертній праці (Очерки р. нар. слов. III, 1924, стор. 26 — 31). Але-ж він силувавсь усе-таки підтримати гіпотезу про руську народню епічно-історичну поезію XI в., дарма що даних про ню в нас, на жаль, немає. Коли вона й справді була — вона існувала була у зверхніх суспільних верствах, а звідти вже геть-геть згодом спустилася в широкі народні кола. Отаким-о шляхом звичайно й простує історія.





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.