Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня     Головна     Наступна





§ 12. „Слово” і західньо-европейський середньовічний епос.


Серед джерел, що їх свідомо, а чи несвідомо міг використати автор „Слова”, у літературі про нього зазначають пам'ятки давньо-північної поезії, знов-же наводять паралелі з инших західньо-европейських творів середньовічного письменства. Уже М. Полевой в „Моск. Телеграф'і” (1833, кн. 2, 219 — 42) висловив здогад, що народня руська поезія „образовалась при соединении Норманнов со Славянами, скандинавских скальдов и славянских древнейших песнопений, в виде саг или поэм, которые петы были русскими Баянами”. Слідом за ним І. І. Давидов одзначив, що „Сл. “ скидається на саги ісландські (Уч. Зап. Моск. Ун. 1834, ч. III, стор. 298). А. Міцкевич у „Cours de la littérature slave” (1841 p., надрук. p. 1860 y Парижі, стор. 184) показує, що співак „Сл.” наслідував норманські поезії. Р. 1845 Поґодін у листі до Шевирьова (Москвит. № 1, 14 — 22) підтримував думку Полевого, що „Сл.” скидається на саги; те-ж саме писав він і в своїй „Древней русской истории” (II, 2, стор. 724), але — перевагу давав „Слову”, бо воно „представляет несравненно более живости, теплоты, нежели саги”, але загалом має той самий характер, що й саги. У статті Поґодіновій додано Стрингольмового нариса про те, чого вимагали від північного скальда, отже й У „Сл.” вимог тих цілком додержано (Барс. I, 134). Але-ж Максимович із ним не погодивсь (Москвит. 1845, № 3, № 7 — 8, Сочин. III, 480 — 487, 494): „воспеваются ли у нас подвиги князей и дружины: тебе кажется, что наши песни подражание сагам Исландским, и проистекли из одного с ним источника, или будто одни скандинавские певцы величали своих конунгов! Не одни саги раздавались в терему Киевских князей: ,Ту НЂмци и Венедици, ту Греци и Морава поют славу Святъславлю' (стор. 480)”. Давня Русь чула пісень різних народів, але це не перебило їй утворити власну поезію. „Песнь Игорю хотя и принадлежит к народной русской поэзии, но, будучи созданием письменным, не может быть названа сагою” (стор. 458). Далі, кажучи словами Поґодіновими, Максимович подає його думку: „До прихода Норманнов, наши восточные Славяне не пускались ни на какие удалые подвиги; потому и не возникла у них своя историческая поэзия. Наша историческая жизнь началась с приходом Норманнов из Скандинавии, потому наша историческая поэзия началась с того же времени, началась Сагами, пропетыми перед Рюриком и Олегом; таким образом она ведет свое происхождение от саги Исландской: между тем /82/ как наша Лирическая поэзия развилась из собственных, т. е. славянских начал. Таково было рождение, а вот развитие: наши Норманнские конунги или князья продолжали быть чистыми Норманнами до внуков Ярославовых; но зто поколение уже вполне ославянилось, и Норманн сделадался Малороссиянином. Подобно тому изменилась у нас и сага Исландская: в продолжение времени она приняла у нас другои, свои, т. е. наш характер, и переродилась в Русскую историческую песню”. Та на це Максимович одказує: „и до призвания Рюрика были у нас подвиги и события, которые воспевались, рассказывались в наших песнях и повестях; следственно, наша историческая поэзия существовала еще до прихода Рюрика и возникла наравне с Лирическою из собственных Славянских начал жизни” (стор. 487). Але тут-таки Максимович трохи поступається свойому супротивникові, завзятому норманістові: „От Скандинавской саги могла она в известное время кое-что перенять — так же как и от песен других народов, прикосновенных κ древнейшей и древней Руси. Это совсем не то, что сага приняла у нас другои, свой характер и обратилась в Русскую песню” (стор. 487 — 488). Палко обороняючи, що історична руська поезія самобутня, Максимович робить висновок, що „Скандинавская сага не была родоначальницею нашей исторической поэзии и не оставила в ней приметного следа” (стор. 494).

Досі сперечалися навколо „можливого” й „неможливого"; сперечаючись, удавалися до історичних паралелей та гіпотетичних збудувань, Чомусь суперечники не вдавалися до єдиного свідка, що міг так чи инакше розвязати їхнє змагання. А втім, Буслаєв, а за ним й инші спитувалися, нехай і дуже боязко та непевно, звернутися до матеріялу. Буслаєв у примітках до „Сл.” у „Христоматии” р. 1861 зазначив, що „в песнях древней Эдды вместо слов: сражаться, убить, быть убиту, употребляются постоянные эпические выражения: ,кормил орлов' ,ел волчью пищу', ,лучше тебе попробовать боя да повеселить орлов', ,где ты корму давал птицам сестер войны', ,как же под шлемами есть будет сырое мясо', ,когда копьем кормил я орлиное племя”, й додав, що в „Сл.” раз-у-раз трапляються вислови, котрі нагадують войовничу давньо-північну поезію (стор. 601 — 2). П. Полевой в „Опыте сравн. обозр.” р. 1864 спитується встановити стосунок „Сл.” до давньо-германської поезії. У другій частині він, ідучи за Буслаєвим, зіставляє стилістичні й композиційні деталі „Сл.” та середньовічного германського епосу. З зіставлень тих одзначимо мотив віщого сну (див. далі — Сон Святославів) і образ бенькету-битви (с. 27, 43).

Ці самі дані, додавши дещо нове, Буслаєв подає і в „Очерка”, напр., у ст. „Об эпических выражениях украинской поэзии” (стор. 220 — 229). Знов-ж не хто, як Буслаєв прирівнював валькірій Едди у лебедячих сорочках до діви Обиди „Слова”, що хлюпотить лебедячими крилами (стор. 235). Слідом за ним цей самий здогад висловив і А. Майков (Заря, р. 1870, № 1).

А. Майков виводить також із скандинавського джерела те „древо”, /83/ росло в царстві богів на вершку небесної бані вниз гіллям; ним бігала з землі на небо білка-блискавка й приносила Одинові звістки з землі. Огоновський (р· 1876) не погоджувавсь з Буслаєвим та иншими, що вбачали в „Сл.” ознаки поезії скандинавської. „Декотрі бо так звані подобья в вираженьях, пригадуючих воїнську поезію українську і древню скандинавську, не можуть ще подати поводу до зближення народньої поезії руської з поезією скандинавською” („Слово”, с. XVIII).

І. М. Жданов у ст. „Литература Сл. о п. Иг.” (р. 1880, соч. І; стор. 444) подав, покликуючись на Кірпічнікова, епізод про плач Лібгарди в поемі про Вольфдитриха: вона чекає свого чоловіка Ортніта: „вона йде на мур і там голосно починає скаржитися на своє лихо” (Deutsches Heldenbuch, 3 Th. 1871, 276):


„Diu frouwe gienc dô balde an die zinnen stân So klagte alsô verre iren lieben man”.


Лонґінов (Ист. иссл., стор. 66) і собі каже про стосунки „Сл.” до скандинавської поезії. Вплив її, гадає він, знати і в „Сл.” і подає приклад: „в Jomsvik-caгe символическое изображение сына датского короля Горма, Канута, брата Гаральдова, очень похоже на толкование боярами сна Святослава. Супруга Горма сказала мужу: ,У тебя было два сокола; один далеко залетел в пустыню. Там напали на сокола стаи ворон и ощипали у него все перья'. Из эти слов Горм узнал о смерти старшего сына... Самый склад ,Сл.' напоминает драмы-песни скальдов, которые, по их собственному признанню, не могли расстаться ни с мифическим языком, ни с языческими божествами и по принятии христианства”. Далі Лонґінов згадує за формальний бік скандинавської поезії: „В песнях скальдов, изобилующих двусмысленными выражениями, прихотливыми аллегориями и цветистостью слога, припевы повторяются в каждом почти отделе песни и с некоторыми вариациями помещаются то в начале, то в конце строфы или отдела, подобно тому, как местами и в ,Слове'“. Але той самий автор гадає, що не сама-но північна поезія впливала на «Слово”.

Р. 1900 В. В. Каллаш оголосив друком свої міркування що-до спостережень над „Сл.” і піснею про Роланда (Юбил. Сб., стор. 316 — 325). він одзначає, що обидві пам'ятки „стоят на рубеже народной и искусственной поэзии и обладают рядом приемов народно-поэтической техники. И в песне о Роланде — сильна вера в предзнаменования” (с. 318); „природа не только вещует человеку, но и живо отзывается на его горе и радость, как и в ,Сл.'“ (т.-же); та сама ідея вояцької слави й чести, так само віддається перевага смерті перед ганьбою:


„MieIz voeill murir que hunte en seit retraite. Mielz voeill mûrir qu'a huntage remaigne”.


Картину бою перебивають виклики захопленого поета; але він говорить про темний бік війни й шкодує тих, котрі пали; він старанно /84/ перераховує, як і автор „Сл.”, узяту здобич, навіть дрібниці (стор.319 Автор пісні про Роланда каже про віщі сни. Обидві пам'ятки, як гадає Каллаш, „наиболее родственные по духу, органически выростали из почвы народной поэзии”, але „оба прошли через своеобразную общественную среду — дружинную и рыцарскую, не очень сложную по своим основным элементам, но довольно характерную, создавшую при сходных условиях очень близкие друг κ другу результаты”... (стор. 324). Все-ж цю близькість ми маємо за надто умовну.

Владіміров (Др. р. лит. 1900) зазначив паралелю до „Сл.” в поемі „Вальтаріус”, де Острін, дружина Аттілова, радить „опутать соколенка гуннской красной девицей”, і в „Нибелунгах”, де відзначив такі схожі із „Словом” епічні вислови: „Что седел золоченых понавезли с собой щитов, одежд нарядных на Рейн на пир честной” (пер. Кудряшова р. 1889, с. 172), „Прийдется многим славным саксонским женам слезы лить” (с. 163), „да, многим славным · женам пришлось о павших порыдать” (с. 164), „так выпьем же мы в память и за вино с царем расплатимся” (с. 382), „цедит, сказал он, Гаген прескверное вино бойцам... что на глазах его тут друзей любезных пало” (с. 385) та инш.; у тому двоє випадків віщого сну. Але не можна сказати, щоб ці паралелі були переконливі.

В поемі про Вальтарія Еккегарда (X в.) королева Острін, щоб затримати у себе на службі цього героя, радить королеві Аттілі запропонувати Вальтарієві: „Выбери здесь у паннонских вельмож ты невесту по сердцу и не тревожься о том, что жене будет бедность уделом: много даров ты получишь, земель и сокровищ, — стыдно не будет семейству, откуда возьмешь ты невесту. Если вы скажете так — то опутаєм крепіко Вальтари” (Казаковский, Сказание о Вальтари Аквитанском, Київ, 1902 р., с. 163, з Ун. Изв.) — що нагадує „опутание соколича красною девицей” в „Слові”.

D-r R. Abicht y статті „Das südrussische Igorlied und sein Zusammenhang mit der nordgermanischen Dichtung” (Breslau, 1906) спробував глибше, як його попередники, дослідити питання й зробив отакі висковки: „Сл.” написав двірський поет, певною віршованою мірою, характер ною для системи північної метрики, цим воно нагадує пісенний лад у скальдів. „Слово” скидається на нього ще й тим, що його автор, бувши христіянином, згадує за поганських богів, згідно з вимогами давньої поетики, знов-же й тим, що він держиться історичної істини. Що скандинави могли вплинути на „Сл.”, це видко хоча-б із того, що при дворі українсько-руських князів перебували скальди. На цю статтю відгукнулися В. І. Рєзанов (Ж. М. Н. Пр., 1908, червень) та М. Гудзій (там-же 1914 p., лютий). Гудзій ґрунтовно полемізує з Абіхтом, адже думки його надто загальні, щоб переконувати *).



*) Наводимо деякі бібліографічні вказівки, корисні для порушеного питання: Ф. Браун, Русские князья по исландским сагам. Зап. отд. р. и слав, археол. Имп. /85/ Р. Арх. Общ., VII. в. I, 1905. Видання „Antiquités Russes d'après les monuments historiques des Islandais et des anciens Scandinaves, éditées par la Société Royale des Antiquaires du Nord. Copenhague, I, 1850; II, 1852. — Die Deutsche Heldensage und ihre Heimat, II B. Die Sagen von den Wölsungen und Niflungen, den Wilcinen und König Thidrek v. Bern. Hannov. 1858. — Російська літер. — невеличка: Эймундова Сага, текст і переклад О. Сенковського, Библ. для Чт. 1834 p., т. II; С. Н. Сыромятников, Сага об Эйрике Красном, 1890; Гута — сага в його-ж таки перекладі. Жив. Стар. 1892, в. І; Я. Грот, Др. исландская сага о Фритиофе Смелом, Труды І 1875; К. Тиандер, Поездки скандинавов в Белое море, 1906 (Зап. Ист.-Фил. Ф.-та СПБ. Ун.); Памятники мировой литературы. Эдда, пер. Свириденко, 1917 та инш. попул. вид.: Зап.-евр. эпос и средневек. роман в пересказах и сокращ. переводе О. Петерсон и Е. Балабановой, II. Скандинавия, 1898; Р. Класс, библ. под ред. А. Чудинова, XXV, Древне-северн. саги и песни скальдов, 1903. А. П. Сапунов, Сказання исландских или скандинавских саг о Полоцке, князьях полоцких и р. Зап. Двине, Полоцко-Витебская Старина, в. III, 1916.



Двічі здіймав питання про стосунок „Сл.” до західньо-европейської середньовічної поезії М. П. Дашкевич (Чт. Ист. Общ. Нест. Лет. 1907, кн. XX, 50 — 52 і в Zborniku u slavu V. Jagića, 1908, стор. 415 — 422). Він пропонує ставити „Плачъ Ярославны” поруч французьких романсів або chansons d'histoire з XII та попередніх віків, поруч провансальських пісень-жалкувань у розлуці з любим, що вирушив до Св. Землі, і таких самих жалісливих італійських пісень XIII в. (стор. 417). Надто цікаві італійські lai або lamenti: „известна скорбная песня возлюбленной крестоносца, приписываемая Rinaldo d'Aquino (Monaci, Crestomatia ital. dei primi secoli, fasc. 1, 1889, p. 82; D'Ancona, La poesia popolare italiana, 18 — 19); „Il lamento della sposa padovana” полов. XIII віку (Monaci, fasc. 2, 1897 г., c. 386); такие же песни — ранее во франц. литературе”. Отже, у XIII в. на Заході встановилася традиція пісень про розлуку, що являють собою, як гадає Дашкевич, паралелю до плачу Ярославни. Отож, у давньофранц. романсі змальовувано жінку, що самітна нудить серцем у замку, до того ім'я її повторюється на початку мало не кожної строфи, напр.:


„Bele Doëtte as fenestres se siet”... „Bele Doëtte tantost li demanda”... „Bele Doëtte s'est en estant drecie”... „Bele Doëtte li prist a demander”... то-що.


В „Il lamento” читаємо:


„eo sto en la cambra

eo men sto sola en çamerela”...


сумуючи за segnor'ом, що перебуває в Pagania.

Дашкевич одзначає й те, що плач Ярославлин строфічний і це відповідає романським паралелям, що, передаючи таку ситуацію, теж додержують строфічности (стор. 419.). Романські героїні не вдаються до природи, та ця відміна, як гадає Дашкевич, не виключає можливости „заимствования одного из приемов техники западно-европейского лиризма русским певцом”. „Такое заимствование было возможно, потому что /86/ западные певцы бывали, повидимому, в то время на Руси и в частности в Киеве, который издавна был самым крупным городом восточной Европы и был наполнен иностранцами, как то показывают известия Адама Бременского и Титмара Мерзебургского”, — за це свідчить і саме „Слово” „Ту НЂмци и Венедици” і т. д. (стор. 420).

Шамбінаґо (Ист. р. лит. вид., „Мир”, 1916,1, 185 — 187), очевидячки, йдучи за Абіхтом та инш., зазначає, що „сходные приемы и обороты находятся в Библии, скандинавских сагах, средневековых западно-европейских поэмах”, і-згадує про двох скальдів, Зіґвата та Гарольда, що перебували в Київі. Та це не вичерпує питання. Мимохідь згадав про стосунок „Слова” до скандинавської поезії Б. І. Ярхо („Сборн. Моск. Меркурия”, І, М. 1917) у статті „Мансанг. Любовная лирика скальдов"; він одзначив поетичну традиційність в образі „обтрушування роси” в Danz'i з Anssaga Bogsveigis: „хвала тобі, луже; стоїш ти поблизу ліса, дуже гарно прибраний зіллям... Юнак обтрушує з тебе ранішню росу („Madhr skekr af thér morgin döggvar”), a я до нього прагну і вдень і вночі” (стор. 88); і далі той-таки автор подає цей самий образ — „гонитву росяною долиною” в Едді (Hkv. Hund, I, 49: „their... rinna létu Svipudh ok Sveggjudh... dala döggòtta” (стор. 90), ставлячи поруч нього вираз у „Слові”: „тогда Влуръ влъкомь потече труся собою студеную росу”, що мало визначати швидкість.

У статтях про поетику „Слова” Eug. Hoffmann (Beobachtungen zum Stil des Igorliedes, Arch. f. sl. Ph., B. XXXVIII, Heft 3 — 4, 1923, арк. 192) y третьому розділі спитується пояснити, чом повідання „Слово” таке стисле й невиразне, й для цього ставить його поруч скандинавської саги Sigurdtarquidta, відзначаючи властиву їй ознаку, що її зве „verschleierte Darstellung”. Отож і в „Слові” вбачає він цю недосказаність і навмисне грання натяками.

Підбиваючи підсумки наукових дослідів, бачимо, що питання про стосунок „Слова” до пам'яток західньо-европейського епосу ще не розвязано. Та шляхи, щоб його розвязати, вже позначено. Нехай що-б ми казали про „самобутність” тв'орчости давньоруських письменників передмонгольського періоду — факти яскраво промовляють, що творчість їхня багато чого переймала. І коли, складаючи повчання, літописи, послання, наші автори рясно черпали з пам'яток візантійського письменства, відомого в болгарських та руських перекладах, то чом автор „Сл.” і, може, його попередники, не могли підпасти спокусі й відтворити в своїй творчості елементів, безперечно їм відомих. Знали вони їх із співів і оповідань західніх та північних представників, германського світу, надто останніх, адже й багато ще років по тому, як „покликано варягів”, звязки із Скандинавією були міцні й сталі. Не дурно-ж, прим., Ярослав I тікає „за море”, не дурно в дружині українсько-руського князя, напр., б'ється „Якун” — варяг. Найдавніші руські літописи мають виразнісінькі сліди, що Русь єдналася з західнім світом, зокрема з Скандинавією. У них безперечно відбивсь давньо-північний епос (див. праці А. Лященка). /87/

Звязки із Заходом-геть аж до Франції включно, дають спромогу здогадуватись, що були стосунки не то воєнні й шлюбні або торговельні, ба й культури, в ширшому цього словa розумінні. І тоді не видаватиметься за неймовірне, що феодальна Русь разом з иншими європейськими народами XI — XII вв. брала участь у сумісній епічній творчості Та щоб цеє питання розвязати, не стане сил у наших філологів: тут аж надто потрібна товариська допомога від германістів та романістів Авже-ж тільки тим, що вони байдужно ставляться до „Сл.”, і можна пояснити те що стосунок його до європейської поезії й досі остаточно не з'ясовано.





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.