Попередня     Головна     Наступна



КОМЕНТАР


І. Заспів.


Не лЂпо ли ны бяшеть, братіе... замышленію Бояню]. Ганка 1821 p.: „не лЂпо бы бяшеть”... Ґрамм. — бяше.

не лЂпо ли: тут „лЂпо” визначає не „красиво”, а пристойно, справедливо: „нъ лЂпо есть паче оному хвалу и поклонъ и чьсть отъ цЂсарь же и князь и воеводъ” Срезн. Сборн. Супр. р. с. 234; „ЛЂпо с разумомъ и по разсмотрЂнію всЂ творити”, Слово Іо. Злат. рукопис Р. П. Б. F. I, 915, арк. 435 зв.; „лЂпо ли есть женЂ откръвеною главою молитися богови”, Христ. Ап. І Кор., II, 13, с. 152; „лЂпо есть требу положити Агамемънену Артемиди богыни”, О Трое, Іо. Екс. с. 181; „уже лЂпо есть пакы не дати ему глаголати”, Амарт. 338; „лЂпо есть города поставляти царемъ” Флав., I, Арх. Ин. Д. арк. 357b; „лЂпо при брани убіену быти от ратных рукь” там-таки III, р. Волок. № 651, арк. 88 зв.; „лЂпо ны на славу варити помощьникы” там-таки, арк. 95 зв.; „лЂпо ны есть правду дЂюще милости божія просити” „Сл. о правде и неправде”, Измар. Тр. Серг. Л., № 202, арк. 228; „лЂпо бо бяше намъ отъ трудовъ своихъ кръмити убогыа”... Θеодос. Печ., Пам. уч. лит. I, с. 35; „лЂпо ны было намъ, братья, възряче на божию помочь и на молитву святоЂ Богородиця, поискати отець своихъ и дЂдъ пути и своеи чести”... Іп. літ. 1170 p., ст. 538; „a лЂпо вы бы потрудитися”, там-таки 1189 p., ст. 663; той самий зворот — з запереченням (= όύτε δίκαιον): „нелЂпо есть намь оставльше слово божие служити трьпезамь” Христ. Ап., ДЂян. 6, 2, с. 13 (доп. за р. Гільф.); „не лЂпо ми есть презрити тщания ихъ” Флав., Барс. I, 260; „не лЂпо бо ему переяти от таковаго отца владычьство без боязни”, Флав. I, Волок. 651, арк. 4; „нелЂпо есть, да иже быша взяли нищии” Жит. Іо. Милост., Барс., III, 449; „нелЂпо бо есть намъ подобитися въ пустыни бывшиимъ ръпътникомъ” ( = ού γάρ πρέπει); „не лЂпо есть проскумисати въ горахъ ни въ клЂтех...” укр. Сборн. Петруш. № 138, п. XVI в. арк. 166; „не лЂпо ти есть патрикиевъ санъ”, Амарт. 513; „не лЂпо же мнЂ паче, аще и бых моглъ от нихъ убЂжати” Олександрія І ред.; „да не лЂпо намъ есть... удержати себе”, Θеодос. Печ. Пам. уч. лит. I, 35; „нЂсть лЂпо намъ, братіє, таити чюдесъ божий” Жит. Θеодос., с. 32. Той самий зачин — у пізній традиції: „ЛЂпо же убо не преити молчаніемъ, но должьно есть воспомянути въмалЂ нЂчьто о боговЂнчанном царЂ и самодержцЂ, о великомъ князЂ Владимере Всеволодичи МанамасЂ” Степ. кн., П. С. Р. Л. XXI, 1-а пол. /134/ 1908 p. c. 184. — До цього „зачину” Слова — давненько зазначено паралелю в Кирила Турівського: „яко же историци и вЂтіа, рекше лЂтописци и пЂснотворци, приклоняють своа слухы въ бывшая между царей рати и ополченіа, да украсять словесы слъішащая и възвеличать крЂпко (храбровавшая и) мужествовавшая по своемъ цари, и не давшихъ брани плещи врагомь, и тЂхъ славяще похвалами вЂнчають; колми паче намъ лЂпо есть и хвалу къ хвалЂ приложити и храбрымь и великымь воеводамъ Божіимь”... Сл. на соб. свв. отець. Пам уч. лит. I, с. 167

братіе] „братия” — звичайно по дав.-р. пам. Срезн. І, 169. Звертання в дав.-р. письменстві звичайне. „Драгая братия” трапляється в беседах на Ев. Григорія Двоеслова, папи Римського: сл. 4-е „Братия драгая, егда вЂдомо есть всЂмъ.."; сл 5-е — „Слышите, братія драгая..."· сл. 38-е — „Се, братиє драгая, растрить и раздЂляетьсе межю богатьствъмъ плотънымь и духовнымь..."; сл. 39-е — „Аще поразумЂемъ, братия драгая, како и коль велика суть яже намъ обЂщана на небесихъ..."; сл. 42-е — „Въ книзехъ святыхъ словесъ, братия драгая, храаима есть истина”... і ин.; рук. Увар. № 197 (509), Леонид, I, сс. 145 й дд.; ще приклади: “...ТЂмь же, братіє, кая польза есть чьловЂку...”, „Тому убо, братия, порьвнуимъ...” Климент еп. Слов., Унд.-Лавр., с. 8, 9. В сл. на цвітний тиждень „Днесь съзывает ны, братие, свЂтозарный Павьлъ апостолъ...”, Стоянович, Нов. сл. Клим. Слов., с. 28; „Послушайте, братья возлюбленная и сынове, да скажемь вь славу и честь...” с. 49; пор. далі стор. 110, 116, 130. Те саме звертання в Задонщині: „Братия, хощу повесть начати”, Рум. сб. 1689 p., № 378. В нар. пісенній традиції: „Какъ у насъ, братцы, было на тихомъ Дону | Нездорово, братцы, учинилося”, Кир. I, 90.

старыми словесы] — тоб-то по-давньому, старосвітським робом (пор. далі — згадку про Бояна та його маніру). Тіх. порівнює цей вислів до билинного: „И то де ДобрынюшкЂ не сказочка [ Теперь старины его началъ пойдетъ”, Рыбн, III, 69; Огон. зіставляє з висловом „ст. сл.” вираз у Пісні про Нібел. „alte maere": „Uns ist in alten maeren wunders vil geseit”, I, 1. Епічне — для „сказителя” завсіди „старое”, отож варте як-найбільшого шанування.

трудныхъ повЂстій] „трудъ”, „трудьнъ” в дав.-р. мові визначають багато тямок. „Трудъ” = праця, пильнування, клопіт, невпокій, хороба, біль, страждання, скорбота, лихо (пор. „приложи Господь трудъ на трудъ мой” ( — ... κόπον έπί πόνον μου, Єрем. XLV, 3), звідки „трудьный” έγκοπος (le. XL, 23, Евс.) = сумний, вартий жалю, плачу. Але „трудъ” — визначало и „подвигь”, прим., „ВЂнець труда” = των αγώνων жит. Агафии, Мин. - Ч. лют.: „Нъ толико ихъ чюждяться, елико ихъ трудъ вЂдять” (= αγώνας γνωρίζουσιν) Григ. Наз. XI в.; „Слава ти, прещедрый живодавце, яко сподобилъ мя труда святыхъ ти мученикъ”, Сказ, о Бор. и Гл. XI в. й ин. (Срезн. III, 1008 — 9). Звідси — „трудная повЂсть” — повідання про подвиги. /135/

повЂсть] — теж мало в дав.-р. мові скількись значіннів: звістка, повідомлення, напутіння, повчання, опис, розмова, ба найчастіш — оповідання, розповідь: „се повЂсти времяньных лЂтъ” Лавр, л.; „Исполнь бо есть дива и сладости повЂсть си” Печ. Патер.; „О благодати и истинЂ — повЂсть си есть”. Сл. Илар., див. Срезн. II, 1008 — 9. Симон...

„заповЂдаше да никто же съ другы своими повЂсти не дЂет” Флав. 5 кн., Волок. № 651, 182 зв.; „Сице же бысть повЂсть о князе велицем, о Александре Ярославиче...” Серебрянск., с. 121. „Вы же внимайте себЂ разумно слаткія повести сія” (писано після перемоги над татарами). Ист. Каз. ц., ст. 2.

о пълку] звичайно значить „плъкъ” = військо, загін, вояцтво, потуга; бій — рідше; тут значить або „вояцтво” (прикладів дуже багато в Срезн. II), або „бій”, „війна”, пор. в Олександрії І ред. „отца бо Николина убилъ бяше Филиппъ на плъку”, с. 22; „убіенъ есть на плъку Александръ”, с. 29; „убіенъ ли есть кто от васъ на плъку”, с. 47.

Игорь Святославичь] — кн. Новгорода Сіверського, нар. 1151 p., хресне ймення Георгій (Ип. ст. 492), — син Святослава II-го, онук Олегів „Гориславичів”, „сЂде в НовЂгородЂ СЂвЂрьскЂмь” 1179 Ип. ст. 613; р. 1183 з братом, сином і небожем звоював Половців: „Того же лЂта слышавъ Игорь Святославличь, оже шелъ Святославъ на ПоловцЂ, призва к собЂ брата своего Всеволода и сыновця Святослава и сына своего ВолодимЂра; молвяшеть бо ко братьи и ко всЂй дружинЂ: ,Пοловци оборотилися противу Рускимъ княземъ, и мы без них кушаимся на вежах ихъ ударити'. Да яко бысть за МЂрломь, и срЂтеся с Половци, поЂхалъ бо бяше Обовлы Костуковичь в четырЂхъ стЂхъ воеватъ к Руси, и ту абье пустиша к ним кони. Половци же побЂгоша Божьимъ повелЂньемь и Русь погнаша Ђ, и ту побЂдиша. Ђ и возвратишася во свояси”, Ип., ст. 633. Подія р. 1183 свідчить, що в 1185 р. — Ігор з тими самими близькими до нього молодими князями уже вдруге на власну руч, незалежно від в. кн. Святослава, переможця над Половцями, виправивсь був У похід, на цей раз нещасливий. Пом. Ігор — в 1202 p., князюючи в Чернігові, Лавр. с. 396.

Начяти же ся той пЂсни по былинамь сего времени] „по былинамь” = так, як справді дія діялася, а не як понавигадував був Боян, без казкового, фантастичного елементу, або, — каже Пот. 8: — тут „противуполагаются понятия однородные: форма прозаическая поэтической”. Так, треба думати, розумів і авт. Задонщини: „Начаша ти повЂдати по дЂломъ и по былинамъ”. Срезн. I, 203.

а не по замышленію бояню] Про Бояна — 1-е вид.: „такъ назывался славнЂйшій въ древности стихотворецъ Русской, которой служилъ образцемъ для бывшихъ послЂ него писателей. Изъ нЂкоторыхъ въ примЂръ здЂсь приведенныхъ словъ его явствуетъ, что Боянъ воспЂвалъ всегда важныя произшествія и изъяснялъ мысли свои возвышенно. Когда и при которомъ ГосударЂ гремЂла лира его, ни по чему узнать не льзя; ибо не осталось намъ никакого отрывка, прежде великаго князя /136/ Владиміра Святославича писаннаго”... с. 2. Отож — 1-ші видавці обмежуються на даних самого „Слова”. Пл. Бекетов у своїм „Пантеоні” вмістив був портрета Боянового, в дусі поч. XIX в. Про Б. в літературі про „Сл.” — низка думок: 1) Б. — взагалі співакове назвище (од. „баять”) так уважали М. Полевой, Ор. Міллер; може бути — так звали співака, що близький був до традицій народньої пісні (Лавровський). — 2) Вельтман з Бояна зробив „бо Яна”, ототожнивши цього з старцем Яном сином Вишатиним, що подостатком дав був матеріялу складачеві Пов врем. лет.; про те-ж і деякі инші коментатори. — 3) Боян — стародавній поет = Гомер (кн. В'яземський). — 4) Боян — князь болгарський Боян Володимирович, помер р. 931 (за Венеліном, Крит. иссл. об истор. болг 1849 р. с. 263 — 5); давніш мітр. Євгеній згадував за Аварського кн. Б. (у Стриттера, ч. I, 45, 47; Евгений, Сын От. 1821 p.. ч. 70, 172 — 175) Думку Венеліна, покликуючись на свід. Ліутпрандове („qui” — тоб-то Симеон, † p. 927 — „duos filios habuit, unum nomine Baianum, alterum, qui nunc usque superest potenterque Bulgariis principatur, nomine Petrum. Baianus autem adeo fertur magicam didicisse ut ex homine subito fieri lupum et quamcumque aliam cerneres feram”) — обстоював Вс. Міллер (Взгляд, 130 і дд.) тільки не цілком: Б. „Слова” — болгарин і потрапив в „Сл.” з болгарського джерела. (Завважмо, що Боян кн. болгарський, „усеченный за Христа, около 830 г.” (Мосхоп. 28 листопада) канонізований, пам'ять його православна церква шанує 28 березня. Сергий, Правосл, месяцесл. Востока, І вид. II, с. 79). Нижче — „в болгарском народе слава Б., как вещего чародея и оборотня, была широко распространена, и ничего о Б. неизвестно нам от древней Руси” (с. 133). Проти цього заперечували: Ор. Міллер (Ж. М. Н. Пр. 1877, вер.) і Барсов; знов-же Веселовський та Потебня не визнали міркувань Міллерових за історично правильні, до того Пот. дав етимологію слова „Боян”, порівнявши його до „Стоянъ, Жданъ”, то-що, а це цілком можливо й на руському ґрунті; у згоді з ним — одкидаємо здогад, начеб-то в цьому імені слід убачати іменник рядовий од „баяти”, й вертаємось до поясніння перших видавців. — 5) Бусл. і Барс, висунули цінні хронологічні дані, що визначають коло пісень Боянових. З них можемо почасти судити й про те, коли жив та творив цей співак: як каже автор „Сл. “, Боян оспівував „стараго Ярослава” († 1054), брата його Мстислава († 1036 p.), що зарізав Редедю (1022 p.), „краснаго Романа” († 1079); Боянові належить приспів про Всеслава (1101), він зветься піснотворцем давнього часу Ярослава й Олега († 1115 p.), згадано в „Сл.” і за в. кн. Святослава († 1079 р.)· Отже, діяльність Б. одбувалася десь у другій половині XI в. й поч. XII-го. Про характер піснотворчости Б. див. Буслаєв, Очерки, I, 391; нехай в „Сл.” ми маємо і вільні цитати з пісень Боянових, все-ж ми можемо уявити собі цю історичну особу тільки в звязку з Руссю, а не з далекою Болгарією.

замышление] — вигад, винахід, . пор. Амарт. XIII — XIV в.: „послЂди же замышлениемъ воеводскымъ разори”, I, с. 522. /137/

вЂщій] — мудрий, тут — надхненний; покликуються на значіння „чарівницький”, „чарівник”, пор. „Прозваша Ольга вЂщимъ, бяху бо людие погани и невЂголоси” Ип., ст. 23, або: „псковичи сожгоша 12 жонке вЂщихъ”, 1411 р. Пск. 2-ий і т. п., але разом із Пот. гадаємо, що й тут, і нижче навряд чи можна говорити про Бояна, як про чаклуна, чарівника.

растЂкашеться мысію по древу] Яковл. 31: „растЂкашется мыслію [славіемъ] по древу"; Корш: „рысію” або „бЂлою”. Приймаємо поправку Карєлкіна, що її засвоїли Гербель, Ор. Мілл., Вс. Мілл., Барс.; її підказав М. Полевой, що гадав, чи не птаха або звірятко мається тут на оці (Моск. Тел. 1833 p., ч. 5, с. 438, прим.); справді, „мысь” (фонет. відп. „мышь”, за псков. вимовою) визначало також і „векша”, векша-летяга (Опоч. п. Псков, губ.); окрім того — у білорусів (Шейн, Б. п. 1873 p., с. 452): у пісні з Сурозьк. п. читаємо: „Як уси мои дзевярья | со охвотушки идуць, | по звярусицки нясуць: | Хто лисицу, хто бобрицу, хто заинку трасуна, | a нялюбы муж идзець, | у зубах мысинку нясець. | Ен нясець и трасець, | У зубах мысинка пищиць”. Українське „мися” — мишеня (лемків, вим.). Порів. з Грінченка, s. v. За Барс. — у Мус.-Пушк. рук. було гаплографічне написання зам. „мысл мыслію”, що було в оригіналі, але це зайве, адже й без цього трьохчленове порівняння цілком правильне. Огон. виправляє: „мыслию (славию или славиемъ) по древу” (с. 29), але-ж і це непотрібне. Аналогічний вираз знаходимо у Данила Заточн. „ползая мыслию, яко змия по камению”, сп. Унд. Шляпк., с. 52. Схему „растекания” аналогічно спостережувано в заспіві билини про Солов'я Будимировича (Кирша, с. 1): „Высота ли высота поднебесная, | глубота-глубота акиянъ море, | широко раздолье по всей земли, | глубоки омоты днепровския...”, або в Кирила Тур. „НеизмЂрна небесная высота, ни испытана преисподняя глубина, ниже свЂдомо Божия смотрения таинство”... (Сл. о расслабл. Рук. гр. Увар. II. в. I, 1858 p., с. 36). Трьохчленовість — з иншим змістом бачимо і в бил. про Вольгу: „Стал Вольга растеть-матереть, [ Похотелося Вольге много мудрости: Щукой-рыбою ходить ему въ глубокихъ моряхъ, Птицей соколомъ летать подъ оболока, | Серымъ волкомъ рыскать во чистыхъ поляхъ”, Рыбн. I, 17.

сЂрымъ вълкомъ] Стала формула: сЂрые волци — у Зад. вид. Сімоні 26, 31 та инш., у Кирші 19, III, Григ., I, 349, 374 та инш., III, 20, 87 та инш., Марков, 256, 258 та инш., Шейн. Вел. № 621; в українських піснях — сірії вовки — Ант.-Драг. II, 19; Чуб. I, 411, III, 192 — „перебіг йому доріженьку сірий вовк"; у білорусів — серый, шерый воук, Шейн Б. п. 469, 591, Шейн, Мат. I, 2, 57, 424 та инш., I, 1, 34 та инш.

шизымъ орломъ] з орла — симбол швидкого льоту і в христ. літературі: „четвертое животно сказаеть орле высокое летание” Апок. XII-XIII в., арк. 32; „и дано бысть женЂ обЂ криле орла великаго, да Парить въ пустыню, въ мЂсто свое”, арк. 57; у перекл. Толков. прор. „аще възнесешися яко и орьлъ и створити си гнЂздо срЂдЂ звЂздъ, /138/ и оттуду съврьгу тя, глаголеть господь”, Авдия 1, 4, (Туницкий, с. 66) і Осия IX, 11: „Ефремъ акы птица залетЂ”... (с. 21). Порівняння з орлом у Климента єп. Словенського: у сл. на неділю — „не понавлятися по вся дни чистотЂ, яко орьлъ и горЂ възлЂтати умъмь”, Унд.-Лавр., с. 14· „Лазорь — небопарьный орьлъ” у сл. на воскр. Лазаря, с. 22; „радуйся, небопарный орле” — у похв. прор. Захарії, с. 30; нарешті в похв. первоучителеві словенському Кирилові Філософові: „прЂлЂтая яко орль на вся страны от востока до запад, от сЂвера и до юга”... с. 35. В „Слове о житьи” про Макарія Римського: „6Ђ бо унъ тЂлом а умом старъ и высокъ мыслью, лЂтаи мыслью под небесемъ, яко орелъ”, Сборн. Рум. Муз. № 358, арк. 304: Сухомлинов, Исслед. 1908 p., c. 468; в повч. Кирила Філософа (XVI в.): „полЂтай мыслию своєю, акы орелъ по воздуху”, с. 467; пор. „они страни прЂлЂтая яко и орелъ”, служба Кост. Філос., Срезн. Свед. и зам. XXVIII, с. 78; у пізнішій традиції — у Ів. Грозного: „дана... божественнымъ слугамъ божия слова всю вселенную, яко же орелъ летаніемъ обтекши даже искра благочестія доиде и до Российскаго царствія”, 1-е посл. Курбському, Р. Ист. Библ. XXXI, 1, 1914 p., с. 10. „Младъ сизой орелъ” — Кирша, с. 157 і див. у нов. піснях. У голосін.:... „Нелетит ли лада милая, | Перелетной вольной пташечкой, | Иль сизым орлом в поднебесьи”, Шейн, Вел. № 2536. Епітет „сизый” не трапляється в пам'ятках д.-руського письменства. У записах пісень: Кирша — перены оне (стрелы) перьицам сиза орла 10, младъ сизой орелъ 157, 158; Григ. сизой орел III, 87; Марков 159, 291; Міллер, Ист. песни 462, 464, 531 та инш. Шейн, Вел. №№ 985, 1172, 1184 та сила инш.; в українськ. пісні — сизі орли Ант.-Драг. I, 88, 119; Чуб. V, 174; в білор. пісні — Шейн. Б. п. 393; Шейн, Мат. I, 1, 174, 194; I, 2, 50, 405 та инш.

помняшеть бо, рече, първыхъ временъ усобіцЂ] Дуб. — „помняшеться”. Пοτ. уважав „помняшеть — усобіцЂ” за зайві. Дуб., Огон., та деякі инші заховують читання К. сп. „рЂчь”, Петруш. „речью"; але Бусл., Тіх., Пот., Корш, Шамб. — виправляють „рече”, на це й ми пристаємо, бо слово це звичайно писано під титлом, тож можливо, що розкрито його не до ладу; Ђ в К. сп. може, повстало під пером переписувача к. XVIII в. Що треба читати й розуміти „рече”, в тому переконують парал. місця, які наводить Пот.: „едва силою к вечеру, рече, одолЂ Ярослав” ( — „як каже”), Мол. Дан. Заточн. сп. Унд. та инш.

усобіцЂ] виправки Тіх. „усобіцы” та Пот. „усобіци” — зайві й граматично безпідставні: „усобіцЂ” — правильна форма зн. відм. мн. і для д.-р. мови і для пізнішого переписувача, що чергував и та Ђ. Що воно визначає, про те див. нижче.

първыхъ = колишніх, стародавніх, пор. „не поминайте прьвыхъ и ветхыхъ непомышляите”, Ис. 43, 18; „присла Романъ и Костянтинъ и Стефанъ слы к Игореви построити мира первого”, Пов. вр. л. 6453 р.; „в то же лЂто Мьстиславъ залежи Новъгородъ болии пьрваго”, Новг. 1-ий літ. 6624 та инш. Срезн. II, 1766 — 7. /139/

тогда пущашеть 10 соколовъ на стадо лебедЂй: которыи дотечаше, та преди пЂснь пояше] Корш: „соколъ... котороЂ [кый]. Влад. пущашеть [ся]; Барс.: „которыи дотечаху” (соколи); пристаємо на читання Вс. Міл., що з ним погоджується Смірн. II, 76 (пор.: рускыи земли), вбачаючи тут р. відм. однини. Виправка В'яз.: „тому преди...” — зайва. Пристаємо на читання Тіх. Змисл: „тоді (Боян) пускав 10 соколів на табун лебідок; до котрої (сокіл-перст) добігав, тая раніше співала пісню”. „ПЂснь” — вперше виправив Ґрамм., гадаючи, що титла розкрито неправильно, і це підтвердив К. сп. Читання Лонґ. 17 „которы и дотечашетъ. А преди пЂснь пояше” не можна зрозуміти.

Гру порівнюється до полювання: персти (= соколи) наскоком б'ють лебедів (= струни), звідси — десять соколів. Образ лебеди, що її переслідує сокіл (орел) не чужий і усній традиції: „Ой на морі, на морі синенькім І Там плавала біла лебедонька | Із маленькими лебедятами. | Де ся взяв сизопірий орел, | Став лебедку бити й забивати, | Стала лебедка до його промовляти: | „Ой не бий мене, сизопірий орлоньку, | Скажу тобі всю щирую правдоньку”... — тут сокіл примушує лебідь співати про воєнні події, — цілковитий паралелізм до „Сл.”, коли пісню не підправлено, Максим. Укр. нар. п. 1834 р. 116. А втім варіянт, — Чуб. V, 957 свідчить, що її не підправлено. Тут поетичний заспів про лебідь та орла: „Ой по морю, ой по морю | Та по тихому Дунаю | Та плавала та білая лебедина | 3 маленькими лебедятами. | Десь узявся орел сизокрилий, | Став лебедку бити-побивати, | Стала лебедка ик орлу промовляти”... — і далі оповідає про бій біля міста Батура з козаками. Чуб., V, 957, № 42. Великор. весільна пісня в першій частині порівняння має: „Летал сокол по крутым по горам, | Искал сокол лебединые стада, | Как нашел же сокол лебединые стада, | Всех лебедок разогнал, | Одное только поймал, | За правое крыло, за павлиное перо. | Просилася лебедушка у сокола полетать: | „Пусти, пусти, соколик, | Меня к лебедкам полетать”. | — „Тогда, лебедушка, я табе пущу, | Когда все перушки общиплю”... Шейн, Вел., № 1982, пор. № 2164 та ин.; „Летал сокол по вишенью, Поймал себе белую лебедушку”, № 2497; ще той самий образ — № 1596. Порівн. з соколом у бил. давно запис.: „Что ясенъ соколъ на стада на галечья” (63), „Потомъ не ясенъ соколъ вострепенулся” (65), Тих. Мил. Был. ст. и нов. зап. Сокол убивает лебедь белую, Сахар. I, III, с. 32 — у хоров. пісні. До хороводної-ж пісні перейшов Цей образ у запису Шейна, Р. нар. п. 1867 р. с 480 — 1: „Как летал то, летал сокол | С горы на гору летал; | Как искал то, искал сокол | Стадо лебединое; Как нашел то, нашел сокол | Стадо лебединое. | Ен все стадо разогнал | Одное лебедушку ухватил... | — Взмолилася лебедка | Своєму ясну соколу: | Ти пусти, пусти, сокол, | В стадо лебединое. | — Я тогда тебя пущу, | Сизы перышки ощиплю, | Златы крылушки обобью, | Горячую кровь пролью”. У весільній пісні — наречений = сокіл, наречена = лебідь, Жив. Стар. 1911, с. 73 (Перм. губ.). Повторні порівняння: „не ясен сокіл на долині по табуру гуляє, | Не білая лебедь співає: | /140/ Полковник Хвилоненко похожає, | Словами промовляє”, Максим. Укр. н. п. I, 53 — 54; як забулося за антитезу сокола — лебіді: „по заморьицу бЂлы лебедки клычутъ | По-за синему лебедь бЂлешенекъ”. Ж. Ст. 1911 p., c. 73. Лебедь плаче, „кычеть": „Тут белая лебедушка жалко воскликнула, Милосердна наша государыня слезно восплакнула” Кир. 8 с. 278 і Пот. 13. Про спів лебедів — низка поетич. легенд. Тут мовиться не про звичайного лебедя (Cygnus gibbus s. olor), a про лебедя кликуна, Cygnus musicus, що видає звуки, які нагадують кларнет або тромбон; сумний, що стогне, звук його співу й став за основу і для легенд і для порівнянь, див. Пот. 151 — 3 з поклик. на Baer'а та инш.

пЂснь пояше... славу рокотаху] „пЂти” у д.-сл. і р. відповідає грец. άδειν, Евсеев, Кн. Исаии, — ύμνεϊν, хвалити (там-же), звідкіля й пісня — то άσμα, то υμνος, то ψαλμός:. В „Сл.” мовиться не про звичайний спів, а про хвалебний. Про співаків та співи: „и възиде пЂвьць и глаголеть пЂ сию” Парем. XIII в. Соф. бібл. № 53, арк. 23, або: „тъгда пЂтъ Моиси и сынове израилеви пЂ сию”, арк. 14. У Амарт.: „Иувел же яви пЂсни и гусли”, I, 32, або: „овже (Иувел) гусльми и пЂми диаволскими козньми замысли”, там-же. Можливо, що тоді існував такни звичай. Окрім того, — авт. XII в. довідувавсь з того-ж-таки Амарт., що коли імп. Іраклій, перемігши персів, повертавсь, „людие... поашя цесаря, радующеся, плещуще и славяще”, I, с. 436. В Пов. Флавія: „тЂм же и пЂсни пояхуть ему (Ироду) по Сурьскымъ градомь”, кн. I, Арх. рук. арк. 354с; підчас облоги Єрусалима Йосип каже до Йвана: „не срам ти, Іоане, уклонитися от зла. Добръ ти образъ вда собою царь Іюдейскъ Іохоніа, иже древле, пришедшемь нань Вавилоняном волею выступи пред плененіемъ и съ своим родом, да не пожгут ратьніи дому божіа; тЂм же и до сего дне вси Іюдеи въспЂвают ему пЂсни священныя и памят, текущи въ вЂкы въину обнавляющися творити и яко бесмертна. Подобает, Іоане, тебЂ також сътворити”, т.-же кн. 6, Волок, рук. № 651, арк. 195 зв. Мабуть, щось таке мав на оці літописець, вихваляючи кн. Рюрика Ростиславича з приводу того, що манастирські мури закінчено (Ип. 1199 p.); почавши — „Нашея грубости писание прийми, акы даръ словесень на похваление добродЂтелий”..., він каже далі: „отселЂ бо, не набрезЂ ставше, но на стЂнЂ твоего создания, пою ти пЂ побЂдную, аки Мириамъ древле”, ст. 712 і 714. — Од такого вихвалювання треба відрізняти у літопису-ж-таки згадувані „песни” (1054 p.): „Всеволодъ же спрята тЂло отца своего возложивъ на сани, и повезоша Кыеву, попо†по обычаю пЂсни пЂвше и плакашеся по немь людие”, ст. 150; або на похороні кн. Ізяслава Ярославича: „повезоша и с пЂсньми попове и черноризьци”... ст. 193. — Літопис про співаків згадує мало: Ип. 1137 „скопечь Мануило”, — „Поставлень бысть скопечь Мануйло епископомЪ Смоленеску, пЂвечь гораздый, иже бЂ пришел из Грекъ” ст. 300; тамже, ст. 794 — згад. славутный пЂвець Митуся; в Соф. І літ. 1052 р. — „в Кіевъ пришли тріе пЂвци изъ Грекъ съ роды своима”, с. 138 — мабуть, церковні. /141/

Старому Ярославу] у І вид. Ярослову, в К. сп. — Ярославу, як іще до того, як знайдено К, виправили Ґрамм. та инш.; але, можливо, у рук. було саме о: пор. в Іп. л. „Вячесловъ” (сп. Хлуд. Пог. — а), ст. 385. — Мовиться про в. кн. Ярослава Володимировича, f p. 1054. Дітоп. характеризує його: „бяше... хромоногъ, но умомь свершенъ и храборъ на рати, и християнинъ, чтяше самъ книгы”. П. С. Р. Л. V, ст. 136.

храброму Мстиславу, иже зарЂза Редедю пред пълкы Касожьскыми] Мстислав Володим., кн. Тмутороканський та Чернігівський, пом. р. 1036. Про бій його з Редедею Лавр. літ. каже (р. 1022): „Вь си же времена Мьстиславу сущю Тмутороканю поиде на Касогы. Слышавъ же се князь Касожьскый Редедя изиде противу тому, и ставшема обЂма полкома противу собЂ и рече Редедя къ Мьстиславу: ,что ради губи†дружину межи собою? но сыиде†ся сама бороть; да аще одолЂеші ты, то возмеши имЂнье мое, и жену мою и дЂти моЂ, і землю мою; аще ли азъ одолЂю, то възму твое все'. И рече Мьстиславъ: ,тако буди'. И рече Редедя ко Мьстиславу: ,не оружьемь ся бьевЂ, но борьбою'. И ястася бороти крЂпко, и надолзЂ борющема ся има нача изнемагати Мьстиславъ: 6Ђ бо великь и силенъ Редедя; и рече Мьстислав: ,о пречистая Богородице, помози ми; аще бо одолЂю сему, съзижю церковь во имя твое'. И се рек удари имь о землю, и вынзе ножь (Іп. дод. „удари и вь гортань ножемь”) и зарЂза Редедю, и шедъ в землю его взя все имЂнье его, и жену его, и дЂти его, и дань възложи на Касогы. И пришедь Тмутороканю, заложи церковь святыя Богородица, и созда ю, яже стоить и до сего дне Тьмуторокани”, Лавр. 143, Ип. ст. 134; Соф. 1-ий, с. 134. Сподіваючись, що йому пощастить, і не вдовольняючись з Тмуторокани, Мстислав з Хозарами й Косогами рушив у похід на Дніпро, захопив Чернігів, пішов на брата Ярослава (р. 1024) й розбив його при Листвені грозової ночи, але віддав йому Київ. А втім Ярослав їхати туди не наваживсь, а залишивсь у Київі до дальшого року, коли з'явивсь з великою дружиною знову, і в Городці князі замирилися, поділивши Руську землю Дніпром; Ярослав узяв західній, Мстислав — східній бік. Р. 1036 „Мьстиславъ изыиде на ловы и разболЂся и умре"; з цього приводу літопис подає його характеристику: „6Ђ же Мьстиславь дебелъ тЂломъ, чермьномь лицемь, великома очима, храбръ на рати и милостивъ, и любяше дружину повелику, a имЂния не щадяще, ни питья, ни ядения не браняше” Ип. ст. 138, Лавр. с. 146 — 7; Соф. I, с. 136; Новг. 4-ий, 1915 p., с. 113. — Касоги або Косоги — плім'я, що оселяло північне Прикавказзя, споріднене, як гадають, з черкесами. За них не раз згадано в літопису: р. 965 — Святослав переміг Ясів та Касогів; Мстислав воюється з ними, а р. 1023 вони вже в його війську, підчас походу на кн. Ярослава; 1066 р. кн. Ростислав стягає данину з Касогів та инш. Солов. Ист. России I, 142,

Красному Романови Святъславичу] Роман Свят., що його взивали Красним, — внук Ярослава Володимировича, брат Олега /142/ „Гориславича”, князь Тьмутороканський геть-аж до p. 1179; ρ. 1078, по нещасливій війні з кн. Всеволодом Чернігівським, де пав кн. Борис, Олег — утік до Тьмуторокани — кн. Роман відновив міжусобицю за допомогою Половців і Хозар. Та Всеволод пішов йому назустріч, замиривсь із Половцями, а вони, вертаючи додому, забили кн. Романа: „убиша ПоловцЂ мЂсяца августа 2 день, і суть кости его и до сего лЂта тамо лежаче, сына Святославля і внука Ярославля”, Ип. ст. 195 — 6. Бестужев-Рюмін (О сост. летоп. с. 42) вбачає тут одгук епосу про загибідь Романову. — „красьнъ” — у давній мові прекрасний, гожий, приємний В Парем. = ωραίος, Евсеев, Кн. Ис. 63, І; „КрасьнЂйши еси пречиста паче вьсякого красьнаго земьнымъ рожьши”, Мин. ρ. 1096, „коль красьна милость въ врЂмя скръби” Панд. Ант. XI в. „отъврати очи твои отъ жены красьны” (= ευμόρφου), там-таки „Се вся, отче, красная прелесть мира сего суть”, Нест. Жит. Θеодос.; „ПросвЂти очи мои Христе боже, и далъ ми еси свЂтъ твои красный”, Поуч. Мон., Срезн. II, 1318. У пізнішій писаній традиції: „красныя убо новыя повести достойно намъ послушати, о христоименитіи людіе” (початок Ист. о Каз. царстве).

Боянъ... вЂщіа пръсты на живыя струны въскладаше; они же сами княземъ славу рокотаху] 1 вид. — „живая"; пристаємо на поправку Ґрамм., Пот., Огон.; Смірн., II, 77 гадає, що можна залишити й „живая”, але він помиляється, думаючи, начеб-то зн. в. мн. ж. р. міг отак закінчуватись у давньо-рус. мові. Пор. в „Слове о воскр. Лазаря ":„Удари[мъ], рече Давидъ, в гусли и възложи[мъ] персты своя на живыя струны”, рук. Унд. 1109 і Уваров, 316, арк. 155, і Пам. Ст. Р. Л. III, с. 11; в инш. ред. — „Рече Давидъ царь, накладывая многочестныя персты на живыя струны”, або „глаголаше Давидъ, сЂдя в преисподнемъ адЂ, накладая многоочитая персты на живыя струны: а въспоемъ пЂсни тихіа и веселыа, дружина моя”, M. Дух. Ак., Волокол. № 157 — 521, арк. 31. Цей самий зворот — наслід. „Слову": „Тотъ бояринъ въскладаша горазная своя персты на живыя струны, пояша Русскимъ княземъ славу”, Задонщ. Тих., с. 27. „При гуслех недовлЂеть єдиною струною пЂ творити” Пчела XIV в., 4. — У пізнішій традиції — XVII в. — той самий образ: „Давидъ сЂдащій накладавъ очитыя персты на живыя струны; мы же пріемля трость скорописную съ черниломъ и бумагу, накладываемъ письмена”. Зерц. Бог. Кир. Транкв., рук. Опис. Солов. мон. I, 500. — Билинний епос змальовує гру так: Ставр — „скоморошина” — „натягивалъ тетивочки шелковыя | На тые струночки золоченыя. | Учел по стрункам похаживать | Учел он голосом поваживать”, Рыбн. І. с. 136. — Струни „рокотаху”, наче сами струни говорять; у нар. пісні: „струна струні стиха промовляє”, „струнва струнві правду вповідає” Купчанко, Буков. п. № 99, Пот. 14.

Почнем же, братіе повЂсть сію от стараго Владимера до нынЂшняго Игоря] — повторний заспів, що безпосередньо стосується до теми — походу Ігоревого. Порівняймо аналогічні заспіви: „Начнемь же сказати бещисленыя рати и великыя труды и частыя войны, /143/ многия крамолы и частая востания, и многия мятежи, измлада бо не бы има покоя”, Ип. 1227 p., ст. 750. У Пролозі 16 грудня: „Восхвалимъ убо мужи славны..., до вЂка пребудетъ сЂмя ихъ и слава их не потреся” (Сл. в нед. св. праотец, пред Рожд.); „Помянемь прьвый свой входъ”, Сл. Θеод. Печ., Пам. уч. лит. I, с. 38; „Похвалимъ же и мы, по силЂ нашей малыми похвалами великая и дивная сътворшаго, нашего учителя и наставника, великаго Кагана нашея земля, Владимера, внука старого Игоря, сына же славнаго Святослава, иже в своя лЂта владычествующа, мужьствомъ же и храбрьством прослуша в странахъ многихъ и поминаются нынЂ и словуть”. Сл. м. Илариона, Пам. уч. лит. I, 70. —

старый Владимеръ” = Вл. Мономах, Лонгин., с. 18. — Корш — читає: „повЂсть сю... до нынЂшнего [сего Игоря]”, але зрозуміти можна й без оцих змін.

иже истягну умь крЂпостію своею] Дуб., Барс., Вс. Мілл., Пот. — читають „и стягну"; справді, читаючи „истягнути” = extendere (поклик, на Сл. о п. Іг.) у Срезн. I, 1160, — не можна зрозуміти цього місця як слід; краще — читати „стягну”, беручи на увагу наближення В'яз. 75, що його підтримав Пот. 15, розуміючи „умь” — воля, намір, рішучість, тоді „и стягну умь крЂпостію” = міцно затягнув, себ-то рішуче наваживсь. Пот. й сам визнає це за надто книжне. Але це толкування все-ж не замінено на краще, його додержуються Яковл. 32 та инш.; Барс, перекладає „и умь опоясалъ онъ крЂпостію своею”, себ-то приготувавсь до подвигу: у кн. Исх. так змальовано лаштування в похід: „чрЂсла ваша прЂпоясана, и сапози ваші на ногах ваших, и жьзлі ваши въ рукахъ вашихъ”... Парем. XIII в. Соф. бібл. № 53, арк. 8 зв. Може, з цим місцем слід зіставити отаке з Климента Слов. в повч. на пам'ять ап. або муч.: ...„Святий и правьдиви чьловЂци крЂпъко препоясаша чрЂсла своя и брань пріимъше святую вЂру на противьнаго врага, побЂдивъше же его, пакы вънидоша въ прьвую породу”... Унд.-Лавр., Клим. єп. Сл. 1895, с. 6. Пор. Пог. і Бол. Псалт. 17, 33: „Богъ прЂпоясаяй мя силою” Ягич, 73; Симон. Пс. 17, 40: „И препоясалъ мя еси силою на брань”, I, 97; „прЂпоясавъше ся въ чресла помышления вашего”, Христин. Ап. Посл. Петра 1-е, 1, 13, с. 81 пор. там-же Ефес. 6, 14, с. 197; Володимир кн. Волинський „крЂпостию бЂ препоясанъ” Ип. 1289 р. ст. 924. Усі ці й инші паралелі до перекладу В'яз., Барс. та инш. придатні тільки тоді, коли „сътягнути” = прЂпоясати, „сътягнути” = 1) стягнути, затягнути, 2) загнуздати, звязати, в переносному розумінні, Срезн. III, 856; в Парем. чт. Ісайї 9, 5 истягнути = αποτείνειν, Евс. Взявши на увагу, що дієслово „сътягнути” можна вживати в абстр. Розумінні, напр. „вънЂшнимъ стягнувъ мысль” Панд. Ник. XI в. — перекладаємо це місце в „Слові” так: „той, хто вгамував волю своєю силою (міццю)"; або — може, „зміцнив”. В Іст. Флавія є цінне паралельне місце: Веспасіян... „пріимъ оумь въ свою крЂпость и ста крЂпко исполчився”, кн. 4, Волок. рук. № 651, арк. 103 зв.; воно, мабуть, мало не синонімічне з „укрЂпишася душами кождо их” 6 кн., арк. 188. — Але /144/ звернімо увагу: у давн. Псалт. 138, 23, читається „истяжи мя и разумЂ пути моя”, вар. „испытай мя”..., „искуси мя”... Симон. Пс. II, 478 Болонск. Пс. 658. Иосифовская Пс. XVII в. зберегла читання „искуси мя Боже и увЂждь сердце мое, истяжи мя и разумЂй пути моя”. Ясно „истягнути” = випробувати. Чи не випадає й це місце „Сл.” розуміти: „що (Ігор) випробував (свій) намір своєю міццю (силою)”, себ-то обміркував майбутній похід?

и поостри сердца своего мужествомъ] Огон. відносить „сердца” до „поостри”, маючи це слово за додаток. Вс. Мілл., Пот. вбачають у „сердца своего” визначник до слова „мужествомъ”, що стоїть попереду означуваного слова, себ-то Ігор „загострив свій намір (умь) мужністю свого серця”, зробив його непохитним. „Поострити” — трапляється в давньому слов. письменстві і в матеріяльному розумінні і метафорично: „поостриша языкъ свой, якъ зміинъ” Пс. 139, з, Симон Пс. та инш., II, 480; Бол. Пс. 660; „поострить же гнЂвъ свои” Парем. XIII в., Н.-Соф. бібл. № 53, арк. 30; „поостритъ же нестояненъ (вар, — лють, напрасенъ) гнЂвъ”, Син. бібл. № 452 (502), Минея Служ., Паремія 2-а з Премудр. Солом. V, 15 — 16; „на бога языкъ свой поострять” Апокал. XII — XIII в., арк. 72; „си свою руку на своя сродникы по остриваху”, Флав. 5 кн., Волок, рук. № 651, арк. 144; „поостриваше я (= їх, себ-то розбишак) да бы ю кто убилъ”, кн. 6, арк. 204 зв. Та багато частіше в цій пам'ятці маємо „погострити” в тому-ж-таки розумінні: Йосип і Харія, „подхупше и подостривше своя, изведоша из града”, кн. 4, Волок, арк. 102; Іван — „подостривашет я(?) народ”, арк. 109 зв. ; Горіон і Симеон „подостриваху люди мьстити”, 111 зв.; „не подострили быхом оружіа на ся”, арк. 113; Анан каже — „подострите душа ваша на мсти”, арк. 114; „не могоша подострити вас на ны”. арк. 118; „другь друга подостриша”, 5 кн., арк. 148; Тит. „подострися сЂчи и жещи”, арк. 161; „Кесар же обиездя плъкы подостряше дЂлати” арк. 182; в Олександрії 1-й ред. маємо в тому-ж розумінні „възострити": „еще бо паче велми ны есть бръзы сътворилъ и възострилъ ны еси на рате”, с. 81; ц. Пор. „възострися зЂло”, с. 82; те саме і в Хрон. Амарт. XIII — XIV в. „воеводы на брань възостришася”, I, 391. „Поострити” — у Срезн. немає, але є один приклад з „поостривати": „Давидъ... нача поостривати на ослЂпление” Пов. вр. л. Радз. Акад. див. Лавр„ с. 250. вар.; Ип. 1097 p., ст. 234. — „Мужествомъ": „мужество” в дав. р. мові визначало: чоловічий пол (το αρσεν), достиглість, хоробрість (ή ανδρεία): „яко же дрЂвле Данилъ мужьство восприим”, Мин. 1096 p.; „мудрость раждаеть мужьство” (άνδρείαν), Панд. Ант. XI в. Срезн. II, 193; Половці „послаша пред собою в сторожЂ Алтонопу, иже словяше в них мужствомъ” Лавр. 1103 p., с. 268; „Левъ князь думенъ и хороборъ и крЂпокъ на рати, немало бо показа мужьство своє во многыхъ ратЂхъ”, Ип. 1291 ρ. ст. 935; „младъ сы показа мужьство своє и всю нощь бистася”, 1213 р. ст. 734. — В „Сказ, о Дм. Ив.” це місце перифразовано так: „истезавше /145/ умъ свой крЂпкою крЂпостію и поостриша сердца свои мужествомъ и наполнися ратнаго духа”, Тих., 27.

наплънився ратнаго духа, наведе своя храбрыя плъкы]. Корш, щоб здійснити свої плани метричної реставрації, переставляе: „духа ратьного... своЂ; плъкы хоробьрыЂ”. „Наплънитися” (έμπίμπλημι) часто в Парем., Толк. Прор. див. Евс. Кн. Ис. с. 143, — „исплънитися” у тому ж розумінні: Захарія „исплъніся духомь святымь” Лук. I, 67, Гал. Єв., II, 37; „исплънишяся вси ярости”, Лук. 4, 28, 11, 93; „скърбь исплъні сьрдця вашя” Іо, 16, 6, II, 904. Очевидячки, наслідуючи Лук. 1, 67 в жит. Тодосієвому: „тъгда же о(те)ць нашь Θ. напълнивъся с(вя)того д(у)ха начатъ того обличати”, Усп. сб. XII в., с. 85; те саме в паралель до „Сл.” маємо у Флавія: исполнившеся ратнаго духа”, кн. 3, Волок. № 651, 76 зв.; „тако рекшу Титу вси вои исполнишяся духа браннаго”, арк. 96 (αρείου πνεύματος ύποπιμπλάμενοι). Цей живовидячки книжний зворот перейшов в перекази про князів: „мужи Александровы исполнишася духа ратна”... 1-ша ред. Жит. О. Невськ. Мансікка, с. 6; Серебрянський, с. 130; або — „слышав же то король страны Римскыя мужьство Александрово, ополчися нань в силЂ тяжцЂ и въ множест†кораблев и исполнися духа ратнаго” 2-а ред., Мансікка, с. 11; дальша зміна — „пыхая духомъ ратнымъ”, с. с. 2, 35, 127; „дыша духомъ ратным” с. 19; Витовт — „съ яростью гнЂва наполнився отвЂт даде” Пек. 2-ий, с. 24; цар Тохтамышь „духа ратнаго наполнився”, Лет. Аврамки, П. С. Р. Л. XVI, 1382 p., ст. 122; „воеводы... наполнишася духа храбра”, Ист. Каз ц. ст. 153 — так міцно тримавсь цей шаблон. — Епітета „ратный”, як книжного — усна народня традиція не засвоїла.

„земля Половецкая"] пор. „Он же Ђхавъ вся землю Галичьскую, иде в землю Половецкую”, Ип. 1228 p., ст. 753 — південний степ, до Чорного та Озівського моря. Половці (=Узи, Кумани) з'явилися вперше на Україні р. 1061 на зміну Печенігам і, перемігши Всеволода, кн. Переяслівського, невтомно турбували південні кордони України-Руси. Про них див. Бурачков, Опыт исслед. о куманах или половцах, Зап. И. Одесск. Общ. Ист. и Др. X, 1877 p., с. с. 111 — 136; П. Голубовский, Печенеги, Торки и Половцы до нашествия Татар, Киев. 1884; Аристов, Исслед. о Половецкой земле, Изв. Ист.-Фил. Общ. при Нежинск. Инстит. кн. Безбородко 1877 р. Спогади про „землю П.” збереглися в пізнішому письменстві XVII в. і в билинному епосі: див. толкування половецької мови на руську в рукоп. Уварова № 2093 (25), арк. 15 зв., і в билині: „Царь Саулъ Леванидовичь поехал за море синея в далну орду, в полувецку землю”, Кирша, с. 104, 106, 116; те саме — Кир. 111, 116. Див. нижче — „поле Половецкое”.

за землю Русьскую] — вираз, що частенько трапляється в літопису; „нынЂ же, брате, христьянъ дЂля и всее Русскои земли умирися”, Ип. 1148 p., ст. 365; кн. Ізяслав каже: „всего того не поминаю Руския АЂля земля и христьян дЂля”, ст. 366; в. кн. В'ячеслав: „язъ Русскыя дЂля земли... того всего не помянул”, ст. 429; „яз же того всего не правилъ Рускыя дЂля /146/ земли”, ст. 430, 431, 1151 р. Про термін „Русь”, „Русская земля” див. Л. Падалка, „Происхожд. и знач. имени Русь” Тр. XV Арх. С'езда, I, 357: назви владущих вершків слов'янських та варягів Територіяльно „Руська земля” за Максимовичем (Соч. III, с. 645) у XII в. закінчувалась на Дніпрі — з правого його боку р. Тясмином, а з лівого — р. Ореллю. Нижче по Дніпру геть аж до моря була вже „земля Половецкая”.

О Бояне, соловію старого времени... чрес поля на горы.] Ставимо сюди цей уривок із звертання до Бояна, керуючися змислом (пор. попередню згадку про „храбрые полкы”), знов-же й тим що в однім з рукоп. „Слова”, від якого веде свій початок рук. Мус.. Пушк., аркуші, можливо, переплутано (див. Вступ § 5).

абы ты сіа плъкы ущекоталъ] = оспівав, пор. нижче „щекотъ славій"; у Пов. о Мам. поб. „славій птица, чтобы еси выщекотала сія два брата, два сына Вольярдовы”, Срезн. I, 459, поклик, на нар. п.; „соловей сЂвъ въ алтарЂ на горнемъ мЂстЂ, на окнЂ, прежъ началъ посвистывать по обычаю и защекоталъ и запЂлъ и пропЂлъ трижды” — з доповіди настоят. соб. ц. Валд. ман. від 9 червня p. 1666 патр. Никонові, Р. Ист. Сб. V, Лонгин., 47. Пор. у билинах: „защекталъ то по соловьиному, щектанье соловьиное”, Рыбн. II, с. 26; „Вечор перепелочка Во саду щекотала” — „невеста громко речи говорила”, Шейн, Вел. № 2491; „соколы то щекотят, a бояре говорят” № 1511; у білорусів: Шейн, Б. п.: „щакотала сорока на тыченце сидзючи”, с. 499; „под стрешенкой начеваць, | 3 вирабейками щекотаць” с. 563.

скача, славію, по мыслену древу] Ті, хто пристає на читання 1-го вид., де дано переклад: „скача мысленно по дереву”, толкують „мыслено древо” по-різному: за В'яз. — це древо життя людського роду, і автор натякає на згадку Боянову про давні роди й про подвиги предків оспівуваних героїв. Барсов (III, 488) вбачає тут „древо мыслей"= древо уяви. „Приглашая соловья-Бояна порхать подобно соловью по саду фантазии, автор указывает тем эпически, сколько на богатство Бояновой фантазии, столько же на свободу, игривость и непосредственность его песнотворчества”. Жданов (Соч. I, 431 — 434): „мысленый” = метафоричний, що його можна уявити тільки розумом, напр. „аще и образы земьскыми и шаротьными и инЂми образы многы святымъ являється (ангелъ), нъ невидими и мысльни суть”, Апокал. XII — XIII в·. арк. 40, і нижче „глас крилъ мысльныхъ пругъ”, арк. 45; пор. зіставлення раю мисленого й почуттьового в письм. XIV в. і згодом. „Мыслено древо” — дерево нереальне, уявлюване. Таке дерево родоводу. Боянові годилося-б, пурхаючи по „мыслену древу”, співати то на тій, то на иншій гілці, то співати про давніх, то про нових князів. І Ор. Міллер і сам Жданов (с. 435) погоджуються, що цей образ — надто штучний, але-ж виправдуються тим, що в „Сл.”, мовляв, чимало штучного, риторичного. Потебня (Об'ясн. малор. и ср. пес. II, 1887, с. 223), — /147/ поміркованіший він вбачає тут ідеальне, поетичне дерево. Як єсть ніщо не виправдовує читання Мандичевського „по маслині дереву”.

летая умом под облакы] Максим., Тіх., Огон. — „орломь”, ґрунтуючись на порівн. до Дан. Зат. „быхъ паря мыслію своєю, аки орелъ по воздуху” сп. Унд., „бых мыслію яко орел, паряй по воздуху”, вид. Шляпкіна 18 та ин.; або „Садился на орла самолетного | Улетаетъ онъ во чисто поле | Подъ тыя подъ облака высокія”. Рыбн. III, с. 321; але Пот. 20, має цю поправку за безпідставну, і на це доводиться пристати: образ соловейка, що літає наче орел, — штучний, що завважив і Вс. Мілл., 193.

свивая, славію, оба полы сего времени] у І вид. „славы”, то Ґрамм. та Пожарськ. уважали за оруд. відм. мн., Дуб. „славою” (прийняв Яковл.) або „славьи” (=по солов'їному); Пот. — „свивая словеса”, поклик на „мзвитіе словесъ” у Мол. Дан. Зат.; Барс. „славъю"; Бусл. Хр. 600 запропонував поправку „славію”, на ню пристали Тіх., Вс. Мілл. і мало не всі коментатори. Вс. М., опріч того, читає „свивая “, але це — зайве. — Свідоме порівняння до соловейка подибуємо в перекладній ораторській літературі: „Славію нЂкоему велегласну подобя наше слово”... читаємо в сл. на Рожд. Предтечи и Крестителя Иоанна, 24 липня, Сборн. О. Ист. и Др. Р. № 321, XVI — XVII в., арк. 406. Серед „пЂснивыхъ птиць различными гласы поющих ,пЂсни красные'“ в Пролозі Ιο. Ексархом згадано — „славие”, Калайдов. с. 141. „О славию (в пр. соловию) пЂснивый” — читаємо в службі Кост. Філософові, Среан. Свед. и зам. XXVIII, с. 71 — 78; друге порівняння в стихирі муч. Ермогенові, Мині та Евграфові, подобенъ: „ДобропЂваную пътицю, въ лЂсЂ глашающю подвизании славьнии на подобие Ермогена привлЂкъша Мину и Еуграфа съ тЂми вражия протъргша уловления, мъного съплетеныя, и възлетЂвша въ божествьныя дворы и въ куча небесьныя, вельгласьно славимъ”. Стихирарь XII в. Рос. Ак. Н., 34.7.6, арк. 67 зв.

оба полы сего времени ] „оба полы” в розумінні прислівника звичайне в пам. давньо-рус. письменства: „обаполы вратъ” Амарт. I, 116; „столпы постави обаполы вратъ” 185; у Флавія: „Антіохіане... ставша обаполы пути”, 7 кн. Волок. № 651, арк. 238; „пути же два яко стьзи a обаполы ею пропасти”, арк. 254; „обаполы же ею измарагды” Олександрія І ред., с. 39; Ип. „обаполы Волгы”, ст. 371; „стрЂлчЂ же пусти (кн. Даниил) наперед, а другия обаполы дороги”, 1256 p., ст. 832; „узрЂша полкы обапола озера” 1151 p., ст. 437; „сЂдоша обаполы [дъскы] Сновидь Изечевичь и Дмитръ” Лавр., с. 251; але див. Срезн. II, 1142 і дд., де „полъ” в розум, речівника „половина”, тому воліємо розуміти: „звиваючи (себ-то об'єднуючи) обидві половині (себ-то обидві частині) Цього часу”. Влад. виправляє — без потреби — „оба полкы”.

рища въ тропу Трояню] Проминаючи фантастичні домисли в царині давньо-слов. мітології (Ор. Мілл., В'яз, та ин.), маємо три гіпотези щоб пояснити це місце. І. Першу запропонував /148/ Тіх. 27 — 8: мовиться не про Трояна, а про Бояна, видавці (чи, може, переписувачі одного з рукописів) хибно прочитали були цеє ймення, не потрапивши відрізнити літери Б од лігатури Тр, що скидаються одна на одну. Що ця поправка потрібна, аргументує Тіх.: 1) тим, що автор „Сл.” наслідує Бояновим співам; 2) „обращение к Бояну во второй части вопросительного предложения предполагает Бояново имя и в первой, об'ясняя желание чтобы этот песнотворец соединил обе половины сего времени"; 3) міркування Бусл. (Ист. Оч. I, 393): „рекомендуя Бояну воспеть о полку Иг., автор тотчас же, как кажется, намеренно приводит его слова или говорит в его духе": „Не буря соколы занесе”...; 4) у билині про Підсонячн. царство, Рыбн. III, 321, льот орла змальовано так само, як і польот Боянів, отже — „не этот ли орлиный путь называется в ,Сл.' тропою Бояновою, через поля и горы"; 5) Тіх. згадує, що віщого Бояна зіставлено з віщим Всеславом, і через те авторові „Сл.” видалось „лЂпым” оспівати молодих князів, підроблюючись під пісню Бояна, соловейка й орла давнього часу. — Всі ції міркування — самісінькі здогади й не мають жадних тривких підстав, залежать бо тільки од палеографічної гіпотези; але, можливо, що переписувач і не плутав Б і Тр. — тоді всенька будова висить у повітрі. — II. Друга гіпотеза правдоподібніша: її запропонував Вс. Мілл. 107: в укр. тропа (як і влкр.) визначає стежку, слід, „в тропу пойти” — йти слідком. Не знаходячи попереду жадної географічної вказівки, Вс. Мілл. вважає, що тут лиш поетично продовжено попередню думку: „рыская по слЂду Троянову чрез поля на горы”. Боян — що ганяв наче сірий вовк по землі, ганяв (у поетич. свідомості авт.) як Троян, що про нього болгари кажуть, наче-б він ночами „рыскалъ” з свойого міста в СрЂмъ. Отож як він (і як Всеслав, що встигав перебігти од Київа до Тмутороканя перш як заспівають півні), „рыщетъ” і уява піснетворця Бояна. На ці міркування пристав і Пот. 21, що покликується на Вс. Мілл. Що-до Трояна, то про нього, як про мітич. істоту в болгар, давненько писав Бусл. Ист. Оч. І. Може бути, автор „Сл.” знав, що Трояна обожували, сліди чого залишились у письменстві (пор. „Трояна, Хърса, Велеса, Перуна на богы обратиша” Хожд. Богород. по мукам, сп. XII в. вид. Срезн., або „И да быша разумЂли многии человЂци, и въ прЂльсть велику не внидуть, мняще богы многы: Перуна и Хорса, Дыя и Трояна” ЛЂт. p. лит. кн. V, від. 2, 5), знав він так само і південно-слов'янську легенду, тим-то й виник у його свідомості образ Бояна — що швидко мчав наче легендарний Троян. Це — дарма що складніш, дак зате психологічно простіш як палеографічні доводи Тіх. — III. Третя гіпотеза, що запропонував її ще Карамзін, прийняв Ґрамм., 102, розвинув він та Огон., 38, може, краще від инших пояснює „Тропу Трояню” та инші місця, де згадано Трояна: цяя „тропа “ —єсть via Traiani, що провадить од Дунаєвих берегів до Прута й далі Україною на Схід. Банатці нещодавно битий шлях звали були — троян, це видко з Лугошанського словника близько 1670 p.: „Troian=via strata” (Хыждеу, див. А. Яцимирский, Шесть статей по слав. и русск. /149/ письменности, М. 1901, с. 4; ще с. 5 — 7); Ґрамм. давненько вже здогадувавсь, що земля Трояна — Дакія, що завоював її цей імператор (98 — 117 р. по Р. Хр.). За даними Шафарика, вал Троянів тягнеться і на Поділлі від Дністра аж до Збруча і в Галичині до Магерова (Slov. Starož. I, 418); на Україні цей самий вал іде лівим берегом Роси, через Білу Церкву, через низку сіл до с. Синиці Богусл. п. Через те під „тропою” Тр. треба розуміти вал або шлях імп. Траяна. З цим погоджується й те, що сказано вище — про обожування Трояна й про легендарні оповідання про нього у слов'ян. Карський теж вбачає в Тр. „Слова” — імператора Траяна, Белоруссы, III, 1, 22. Свідоцтва про Трояна зібрав Лонґінов (Ист. иссл. 106 і дд., див. також Вс. Мілл., Взгляд, Потеб. 119 — 121; Яцимирск. згад. твір). „Тропа” в давньо-р. мові = дорога, путь, Срезн. Мат. III, 1002; про тропу Тр. — Дринов, Заселение Балкан, полуостр. Славянами, Чт. О. И. и Др. Р. 1872 p., тут-же й перекази про Тр. — Гальковський (Борьба христ. с языч. I, 1916 г.) слушно зазначає, що „всякий поэт, желая быть понятным, должен употреблять такие образы, которые понятны и доступны его современникам” (с. 12); звідси слід припустити, що автор „Сл,”, згадуючи за Трояна, говорив про те, що за його часів всі знали, отож, що в XII в. ще живий був спогад про імп. Траяна, пам'ятали про землю його (Дакію) і про тропу, via Traiani. Римляни шанували Траяна як бога: це відбилося в апокрифі. Тож недивниця, що про Траяна пам'ятали в XII в., коли про нього записано перекази у Сербів та Болгарів в XIX в. (Гальк. 15). Згад. автор пропонує розуміти: віки Троянові — віки слави й могутности, іти тропою Трояновою — чинити подвиги. Не можемо пристати на таке толкування. Додамо наприкінці, що в імени Траяна імператора не було нічого нового й дивного для давньо-руського читача й для автора „Сл.": про „Трояна царя” знали не тільки із історичних творів, розмірно мало поширених, але й з популярних житій свв., що їх читаємо в Пролозі: о вересня „мучение св. Евдоксія, Ромила, Зинона, Макарія и иже с ними” починається: „Въ времена она, царствующу Траіяну въ старомъ РимЂ”... рукоп. Увар. № 1790 (349) (370), арк. І; 20 вересня — муч. Евстафія, Татьяни, Агафії і Теоктиста: „Во дни царствія Троіана, кумирьстЂй жертвЂ; одержащи”..., Увар. № 1051 (409), 136 зв.; 1 березня — прп. муч. Евдокії: „Во временехъ Трояна царя бысть нЂкая отроковица именемъ Евдокія”... та инш. У житії муч. Прокла та Іларія: „бысть при МаксимьянЂ игемонЂ и ТраианЂ цари... запрещение”, Сборн. Вахрам. XVI-XVII в. № 372, арк. 165; стаття про катування Климента еп. Римського (чюдо о отрочати, 25 листоп. ) — починається також згадкою про Тр.: „Св. Клименту от Рима оземьствовану в Херсонъ Траяном царемь вЂры ради”... Никольский, Матер. для поврем. списка, с. 435.

чресъ поля на горы] Корш без потреби дод. „на горы [кьгевьскыЂ]”.

пЂти было пЂснь Игореви, того (Олга) внуку] — Вставку 1-х вид. одні — передруковують, инші — викидають. В тексті /150/ слід. Ерб. й Тіх. Про якого „внука” тут мова? Може, — про Ігоря що з нього справді був онук славнозвісного Олега „Гориславича"; проминаючи фантастичне ототожнювання Полевого „Троян = Владимир 1” і т. п. здогади (див. Смірн. 81), можна думати ще й так: „того” — вказує саме на Бояна, отже „годилося-б онукові Бояновому так співати пісню Ігореві”. Воліємо пристати на перше поясніння, що його дає 1-е вид., як простіше. Поясніння Пот. 21 — надто штучне, вставка „и того” зайва. — Далі — автор „Слова” подає зразки заспівів Боянових — у формі заперечного порівняння, відомого й із пізнішої народньої поезії:

„Не буря соколы занесе чрезъ поля широкая"] — це заперечне порівняння так використано в „ПовЂданіи” Софонії про Куликов. побиванку ( — Сл. о в. кн. Дм. Ив.): „Ци буря соколі снесетъ из земля ЗалЂския в полЂ Полотское”, сп. Унд. № 632, Шамбинаго, Пов. о Мам. поб., с. 95: „Через поле широкое” — Шейн, Мат. I, 1, с. 145, „широкеє поле”, „широка толока: тільки орлам пролітати” Чуб. V, 128. № 2736.

Галици стады бЂжать къ Дону великому] Пот. виправляв: „галичь” (ім'я збірне); Біц., Вс. Мілл. (194), Жданов, Шамб. виправляють: „не галици”, відновлюючи, як вони гадали, попсоване заперечне порівняння; але Смірн. правильно вважав це „не” за зайве. Огон, даремне гадав, що під „галицею” (= галка, Corvus monedula) треба - тут розуміти крука — зловісного птаха. Простіш і природніш — Пот. 24; соколи — Русь, галки — вороги її. Пор. той самий образ: „видЂ вой свой располошенъ, аки птичье стадо”. Жит. кн. Михайла Тверск., Барс, I, 434.

вЂщій Бояне, Велесовъ внуче] див. Вступ § 11.

Комони ржутъ за Сулою] комонь — звичайно в давньоруськ. пам., пор.: „яко ту вся благая сходятся... из Угоръ сребро и комони”, Лавр. 6477 p., Ип. ст. 55; Ип. 1150 р. „и самъ вЂдаеши люди своя, а комони подъ ними”, ст. 414; „Кияне же дивляхутся Угромъ множеству и кметьства ихъ и комонемъ ихъ”, ст. 416; Ип. 1151 р. „одариста... комонми и паволоками” ст. 419; „комонь” — зберігся в билинній мові: „Аль нЂт у тебя добрых комоней”, Рудн. II, 104; „Ой вы, чай, еси бояра | Воротите вы комоня [ Ko святому монастырю”, Кир 5, с. 66. „Хотя есть у меня добрых комоней, І Добры комони стоят все неЂздятся” Чт. О. И. и Др. 1870, I, 563, 553 та инш.; зберігсь і в поб; товій та обрядовій пісні: „Дворъ комоней понаставили”, Кир. Нов. сер. № 191; „стояли комони, пошибли головы... слышали комони дальню» дорожку”, Шейн, Р. нар. п. 563. № 33. „Масляница годовая... | Усе на комонях разъезжаить”, Шейн. Вел. № 1171; „да чьи же это комони | Рано в путь попущены”, № 1831; ще — №1817; „Убилса тут Васильєвой доброй комонь он”, Григор., Αρχ. был. I, с. 170; „бежит комонь, конь вороненькой”, с. 260, „добры комони” с. 324, див. ще Вс. Мілл. Ист. в 334 — 335. /151/

Сула] — p., що вливається в Дніпро, в Переяславському князівстві; про ню — епічний спогад в Іп. літ., в оповіданні про Кончака, „иже снесе Сулу, пЂшь ходя, котелъ нося на плечеву”, ст. 716. Частенько дувано, починаючи від перших-таки сторінок літопису.

Трубы трубять в НовЂградЂ] Звук сурм — визначає, що сталося щось надзвичайне, пор. в кн. Исход в оповіданні про Мусієву розмову з Богом: „глас трубы звяцяше вельми”, Парем. XIII в. Н. Соф. бібл. № 53, 1 зв.; „трубы трубять” звичайний епічний вислів у стародавній повісті: „и втьструби труба” Олександрія 1 ред., 22, „и въструбяіпа въ бранный гласъ”, 82; в Іп. літ. 1151 р. „трубы вострубиша”, трубы трубити”, ст. 436 та инш.; в пізнішому письменстві: „и вострубиша воя ихъ въ ратныя трубы и въ сурны во многия”, Ист. Каз. ц., ст. 153.

„в НовЂградЂ"] — звичайно, в Сіверському на р. Десні.





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.