Попередня     Головна     Наступна





III. Сонячне потьмарення.



Тогда Игорь възрЂ на свЂтлое солнце и видЂ от него тьмою вся своя воя прикрыты.] Мова тут про потьмарення р. 1185, що спогад за нього доховав літопис; Іп. „Игорь же возрЂвъ на небо и видЂ солнце стояще яко мЂсяць”..., ст. 636; Лавр. „В лЂто 6694 мЂсяця мая в 1 день на память святаго пророка Іеремия, в середу на вечерни бысть знаменье въ солнци, и морочно бысть велми яко и звЂзды видЂти, человЂкомъ въ очью яко зелено бяше, и въ солнци учинися яко мЂсяць, из рогъ его яко угль жаровь исхожаше: страшно бЂ видЂти человЂкомъ знаменье Божье”, с. 376 (Соф. 1-ий вар.: „въ вечернюю годину... изъ рогъ его акы огнь горящь”... с. 168). В Новг. 1-ому: „Въ лЂто 6693 маія в 1 день въ часъ 10 дни яко в звоненіе вечернее солнце померче, яко на часу и боле и звЂзды быша, и пакы просветися, и ради быхомъ” вид. р. 1888, с. 160. Точну дату цього потьмарення вираховує М. Степанов, „Таблицы для рЂшенія лЂтописныхъ задачъ на время”, Изв. ОРЯС р. 1908, кн. 2, с. 127 — 8. — Підхідка ця — змальовувати, як потьмарюється сонце, — вводить в оповідання про нещасливу, невдалу для героїв подію: в думі про Олексія Поповича — „Половина сонця й місяця | У тьму потьмарило, | Уже во тьму уступило...”, а далі — загибіль козацьких суден. Ант.-Драг. I, 190, 197.

Щоб зрозуміти, як багато важило сонячне потьмарення для Ігоря (літописного й поетичного) та його дружини, — спинімось на питанні, як ставились до сонячних потьмарень візантійські і руські освічені люди XI — XII вв. Чисто-всі мітологічні здогади, напр. Огон. 33 — 34, проминаємо: помиляєтьвії, як це далі побачимо, і Пот. 17, гадаючи, начеб-то Ігореві „Затмение представляется делом самого солнца, а не враждебной ему силы: само солнце предостерегает людей”. Не сонце, що його, як уявляли були давньо-руські люди, водили янголи, мало тут якусь вагу, ба, звичайно, бог, подаючи через його знаки. Вдамося до пам'яток, — не до непевних одгомонів давньої „народньої” віри, а до писаних, що під їхнім впливом складалася ця віра, спостережувана й досі. В Євангелії (за списками XII віку): „Абье же по скръбі дньй тЂхъ солнце помьркнеть, и луна не даеть свЂта своего... и тъгда явіться знаменье сына человечьскаго на небесе, и тъгда въсплачються вся колЂна земьская” Матв. 24, 29 — 30 (Амфилох. I, 406 — 7) пор. Марк. 13, 24 — 26; і в Луки 21, 25: „и будуть знаменья въ солнці и лунЂ, и на земли туга /160/ языкомъ” (Амфил. II, 487). В Паремейнику у прор. Ісайї читаємо: „Плачитеся: близь бо день Господень и скрушенье от Бога придеть... Се бо день Господень [грядеть] положити вселеную всю пусту и грЂшники [потребити] с нею: звЂзды бо небесныя и кружилья (себ-то планети) и вся тварь небесная свЂта не просияють. И померкнеть солнце всходя, и мЂсяць не дасть свЂта своего” (Григ. Парем., Брандт, I, 53). У витягу з кн. прор. Іоїля: „И дамь чюдеса на небеси выспръ и знамения на землі низу... солнце обратится въ тьму и луна въ кръвь прЂже даже не прідеть день Господень великий” (Парем. XIII в. Новг. Соф. Б. № 53, 28 зв.); у перекл. Толков. прор., після II, 30 — 31 Іоїля „и дамъ чюдеса на небеси... дне господня великааго и страшнаго”, читаємо толкування: „Се и Господь самъ в святыих евангелиих проповЂда рекый: будут знаменіа на небеси и въ солнци и въ звЂздах, когда въ день великый пришестіа вторааго Господа нашего, егда придет судить всей земли” (Туницкий, кн. 12 мал. прор., 39). В Апокаліпсисі читав стародавній грамотій: „И видЂхъ егда отвьрзе 6-ю печать, и бысть трусъ велми и солнце мрачно бысть яко врЂтище власяно и мЂсяць бысть яко кровь...”, а в толкуванні: „Будущюю страсть при антихристЂ мЂнить, въ немь же прорече многу скърбь и муку от антихриста,... а еже омрачное тьмное и кръвавое — прЂщение являеть, на нихъ же будеть божий гнЂвъ”, Апок. XII — XIII в., арк. 33 і зв. Підо впливом св. письма — думали й писали візантійські автори. Амартол, що за ним й ідейно й формально ішов наш літописець, каже, часом просто подаючи факт („ищезенье солнцю бысть въ час третий дне, яко звЂздамъ на небеси явитися”, I, 340), часом його витолковуючи; сонячне потьмарення завсіди не на добре: „И за мало пакы солнце без лучя свЂтяше, яко луна; крамоли же и недузи и умертвие человЂкомъ болшею не престаяху”, с. 421; підчас Перської навали на Царгород, за ц. Іраклія „солнце омрачися”, с. 434; „сбившема же ся полкома, сущій же с Костянтиномъ побЂждени бышя и иссЂчени, едва убо самъ убЂжа; бысть же тогда и солнцу исчезновение в 6 час дня, яко и звЂздам явитися; вЂтром же велиемъ износимомъ молниа и громи, яко и на тръговных степенех 7 человЂк пошибани бышя; плЂнен же бысть тогда Срацины Самос, яту ж в немъ и стратигу, именем Паспала”, с. 528 — 29. Цей випадок нагадує оповідання в наших літописах під р. 1185. Не то сонячне потьмарення розглядувано як ознаку зловісну, ба й місяцеве: „бысть же исчезновение лунЂ; царь же митрополита ПантелЂонта призва, увЂдЂти хотя лунное исчезновение. Сему же ходящу к цареви, Самона же въ проси его: ,на кого хощеть бытя зло'. Сей же рече: ,на тя; аще в 13 день иуниа мЂсяца изидеши, оттолЂ ничтоже ти будеть зло"; по цьому Самона силоміць пострижено, а в травні помер і цар Леон, Амарт., с. 539. Ворожбитська книга Громник виразнісінько зазначала: „ноемвріе... аще солнце помръкнеть — бЂды мятежь много и градовом разореніе”, то-що. Перетц, Мат. по ист. апокр. I, 63. — Отож природньо, що й у літоп. так само категорично пояснювано вагу сонячних потьмарень: перерахувавши низку випадків з /161/ візантійськоі історії, літописець підбиває підсумок: „знаменья бо въ беси, или звЂздахъ, или въ солнци, ли птицами, ли етеромь чим не [на] благо бываеть, но знаменья сиця на зло бывають: ли проявленье рати, ли гладу, ли смерть проявляють”, Лавр. 1065 p., с. 161; Іп. 155; Соф. 1-ий та ин. Подамо скількись прикладів, що це підтверджують: р. 1088 — „тогоже лЂта бысть знаменіе в солнци, яко погибнути ему, и мало ся его его оста, и акы мЂсяць бысть в 2 час дни маія в 21 день”, Соф. 1-ий, с. 149; р. 1113 — „бысть знаменье въ солнци, в 1 час дне бысть видЂми всЂмъ людемъ: остася солнца мало аки мЂсяца доловъ рогома... — проявляше Святополчю смерть”, Іп. ст. 274 — 5; р. 1115 „в сеже лЂто бысть знаменне: погибе солнце и бысть яко мЂсяць, его же глаголють невЂгласи ,снЂдаемо солнце'; в сеже лЂто преставися Олегъ Святославичь” Іп., ст. 282; Соф. 1-ий, 1124: „пред вечернею почя убывати солнца и погибе все. О велии страх! и тма бысть и звЂзды быша и мЂсяць; и пакы начя прибывати вборзЂ и наполнися, и ради быша вси”, с. 158; Іп. р. 1137 „быша знамения в солнци мЂсяца июня въ 9 день; в се же лЂто бишася Новъгородьци съ Суждальчи на ЖданЂ горЂ и подолЂша Суждальци Новгородцем”, ст. 300; Іп. р. 1187 „Того же лЂта бысть знаменне мЂсяца сентября в 15 день: тма бысть по всей землЂ, якоже дивитися всимъ человЂкомъ. Солнце бо погибе, а небо погорЂ облакы огнезарными. Таковая бо знамения не на добро бывають; в той бо день того мЂсяца взятъ бысть Ерусалимъ безбожными Срацины”, ст. 655; Літ. Переясл. Сузд. р. 1201 „явися знаменіе в лунЂ мЂсяца декабря въ 29 день — и на утріи преставися княгини Ярославляя”, вид. Оболенськ. р. 1851, с. 105; Никон. л. р. 1204 „В лЂто 6712 преставися князь велики Чръниговскій Олегъ сынъ Святославль. Знаменіи: Того же лЂта быша знаменіа на небеси въ солньцЂ и въ лунЂ”, а далі — про те, що хрестоносці захопили Царгород, с. 37; Лавр. р. 1236 „Того же лЂта погібе солнце по всей земли... Того же лЂта прішедше безбожній татарове поплениша всю землю Болгарскую”, с. 486, про те-ж саме — 4 Новг., с. 214; в 4 Новг., 1237 р. — „тма бысть в солнци съ запада, аки мЂсяць... и пріидоша Немци въ силЂ велицЂ из Заморья”, а далі Батиєва побиванка, т.-же, с. 214 — 15; Соф. 1-ий, р.1271 „померче солнце пятыя недЂли поста в среду и паки наполнися и ради быхомъ”, с. 197; Соф. 2-ий, р. 1460 „того же лЂта мЂсяца іюля 18 в пяток в часъ 2 дни изгибло солнце и бысть яко осмый день молод мЂсяць; того же лЂта приходилъ царь безбожный Ахмутъ ратью на Резань градъ съ татары”, с. 184; Пск. 1-ий, р. 1476 „в 2 часа дни и въсходящу солнцу... внезапу нача наступати мракъ и бысть тьма мало не часъ... и ужасошася вси людіе”, с. 252. Псковський 1-й літ. одзначає Крім того сонячні потьмарення: р. 1230 14 травня — по потьмаренні настає голод, „туга и печаль”, с. 178; р. 1236 3 серп, „знаменье в солнци"; Р· 1265 — в повісті про Домонта: „знаменье в лунЂ” — і далі, як вдерлися Німці, с. 182; р. 1331 — „помраченіе солнцу”, с. 186, то-що. Тож недивниця, що потьмарення не аби-яке вражіння справило на Ігоря, /162/ авже-ж і до і по ньому освічені люди в давній Русі гадали, що це явище віщувало майбутнє нещастя. В поетичній композиції — згадка про потьмарення могла бути за засіб виставити рельєфніш відважність героєв.

И рече Игорь κ дружинЂ своей: „братіе и дружино да позримъ синего Дону"] Корш викинув „своей”.

Звертання до війська, до дружини, як підхідку, як композиційний засіб — подибуємо в д.-р. письм., від біблійного тексту починаючи, нап. промови Матафіїні в 1-й кн. Маккав., розд. 2. Звертання - заклик до бою подибуємо в прор. Іоїля III, 9 — 11: „проповЂдите се въ странах освятите рать, въставите сЂчьця, приводите и въсходите вси мужи воинсціи; расЂцЂте рала ваша на оружіе и срьпы ваша на лущя. Немощьщный да глаголеть, яко ,могу азъ'; съвъкуплЂйтеся и въходите вся страны обимо и съберетеся ту, кроткый да будет храбъръ” (Туницкий, Кн. 12, мал. прор. 1918, с. 41). В Христ. Ап. „Мужие и братие, достойно есть рещи къ вамь с дрьзновениемь о патриарсЂ ДавидЂ”, ДЂян. III, 29, с. 4 (дод. з p. Гільф.); „мужи и братья” т.-же XXIII, 1, 6 і „Мужие и братие” XXVIII, 7, сс. 55 і 68; „Мужи, братия и отци”... XXII, 1, с. 53. У Флавія — промова Титова до вояків: „О мужи римстіи, въскую медлим пріати побЂды, Богу выдающу нам Іюдея! неслышите ли вопля: смятутся иже утекоша рук наших. Наш град, аще ускорим. Потрудимся, понудимся, ничтоже бо славно исправляется бес труда и без бЂды. Предварим ратных крупоуміе, им же нужа ес[ть] умиритись межи собою скоро. Аще мы и еще помедлим, аще ли прибудет нам помощи, то побЂда наша менши будет и хвала ся умалит. Аще же мы малы побЂдим толико множство и град возмем, кто славнЂй нас будет? И тако рекь, воскочи на конь и еха напреди”..., кн. 3, р. Вол. арк. 97; друга промова: „О воини, осуженія немощь пріемлют, иже повелят на беабЂднаа дЂла ити...; подобно же есть подострити на дЂла славнаа и невозможнаа, простЂйша же и возможна сами мужу творят и неповелЂни. Аз же отинуд вЂмь, яко люто есть желаніе стЂнам и исповЂдаю вам, како подобает мужем, жажущем славы, битись от лютЂйших мЂстъ и искати смерти похвалны и конца плодовита”. Флав. кн. 6, Вол. арк. 189 зв. Пор. ще вмовляльну промову до вояків в 3 кн. Вол. арк. 194 — 196, див. мою ст. про вплив Флавія на „Сл. о п. Іг.” (Изв. ОРЯС, XXXIX). В Олександрії 1 ред. —Олександер, прочитавши листа Дарієвого, коли всі полякалися — „тЂшаше я глаголя: ,мужи воинстии, аще и мало есть число наше, но смыслъ въ насъ великъ”..., с. 64; Олександер „рече к нимъ: ,мужи Макидоньстіи, дружино моя, почто ся смятосте?.. да видЂти начнемъ, с кимъ ся хощемъ бити лютЂ, да не побежени бывше, посрамимся”, с. 44; „Мужи войстіи и поборници, Макидони и вси силніи Еллинстии, си бо пръсяне врази ваши суть и мои; и нынЂ почто ропщете'“..., с. 80; „Мужи войстіи, да не смущаеть вас пакы прочтенаа грамота Порова”... с. 81; в Пов. про Девгенія — „братія моя милая, силніи и храбріи аравитяне. Хто хощеть со мною дерзость творити, той поди со мною въ греческую землю пакости творити”, П. Ст. Р. Л. II, 382; у „Сл. об Адаме сущем в адЂ": „Воспоем, /163/ дружино, пЂсньми днесь”... Там-же III, с. 11. Звертання „братнє и дружино” — читаємо в Успенській ред. Сказ, про Бориса та Гліба. Бугославський, тексти, 129. Те самісіньке подає й літописна промова Ігорева. "Игорь же рече: ,братья и дружино, тайны божия никто же не вЂсть, а знамению творЂць богъ”... Іп. ст. 638. Мабуть, за найближчий зразок для промови Ігоревої в „Сл. “ — була промова кн. Святослава 1-го: „уже нам здЂ пасти: потягнемъ мужьскы, братье и дружино” Іп. р. 971, ст. 57, Новг. 1-ий. Ладнаючись під Перемишлем до бою з Володимиром кн. Галицьким, Ізяслав (Іп. 1152 р.) „рече дружині; своей: ,братья и дружино, богъ всегда Рускы землЂ и Руских сыновъ въ бещестьи не положилъ есть: на всих мЂстех честь свою взимали суть. НынЂ же, братье, ревнуимы тому вси; у сих землях и перед чюжими языки дай ны богъ честь свою взяти'“, ст. 448 — 49; кн. Данило так підбадьорює свою дружину (р. 1254): „Почто ужасываетесь? не вЂсте ли яко война безъ падшихъ не бываеть. Не вЂсте ли, яко на мужи на ратныЂ нашли есте, а не на жены. Аще мужь убьенъ есть на рати, то кое чюдо есть? Инии же и дома умирають без славы, си же со славою умроша. УкрЂпите сердца ваша и подвигнете оружье свое на ратнЂЂ”, Іп. ст. 822; в Пск. 1-му літ. с. 181 — промова кн. Довмонта; а під р. 1327: „братья моя и друзи, ни буди на вас проклятия, ни отлучения мене ради” (промова кн. Михайла), с. 185. У літоп. сполучення це звичайне й в инших випадках, напр. „Всеволод здумавъ с братьею своею и с дружиною” Лавр. 1184 p., с. 369. — У пізнішій літературній традиції: цариця Динара вдається „ко всЂм воемъ своимъ": „Друзи и братія! азъ главу свою напредь васъ хощу сложити за достояние пр. Богородицы”... Пов. про Динара ПСтРЛ, II, с. 375; Єрмак удається до козаків: „О друзи и братья, помолимся Богу”... Сиб. літ., р. 1907, с. 23; він-таки, перед боєм: „братия моя любимая, атаманы, казаки! не устрашитеся множества их бусорманского”, Опис. Сибири, Сиб. літоп., с. 374. Сюди-ж належить звертання „братцы”, що його дістали в спадку історич. пісні, див. Вс. Миллер, Ист. п., с. 29 й дд. Звертання в усній традиції звичайні: „Дружина моя Добрая хоробрая”, або „Дружинушка ты моя добрая, хоробрая”, Рыбн. I, с. 2 — 3, 4, 6, 8 і дд.; „Вся моя дружина хоробрая, ДЂлайте дЂло повеньное | И слушайте большаго атамана”... Рыбн. III, с. 188, 190; „Ай же ты дружинушка хоробрая”, там-же с. 239 та ин. Мабуть, що до дружини, сопутників, друзів, то-що отакими словами зверталися раз-у-раз.

Слово „дружина” — у д.-р. письм. звичайне: Єванг. XII в. Лук. II, 44, „мнЂвшя же и въ дружинЂ” = εν τη συνοδία, Гал. Єв. II, 60; ще — в Истор. Палее, Попов, Кн. быт. неб. и земли 1881 p., с. 160; „Слово Адама": того есми, дружино, мнози дни жадали”, ПСтРЛ. III, с. 11; у Флавія: „и ту постави лЂпшюю хитрейшую дружину”, кн. I, Арх. рук., арк. 359д; „Антипатрова же дружина естьствомъ быша жестъсерди”, арк. 368с; „на Александрову дружину подходяшеть” арк. 368д; „съ своее дружинЂ” арк. 367е; „раздЂлю им дружину и сердоболя” арк. 368а; так само 370b, d, c, 371c; „Ирод... и дружины его почьсти когождо по достоянію”, /164/ І кн., Вол. арк. 2 зв., „нарядив преднюю дружину, арк. 3; теж кн. 2. арк. 39; „Симон... поим вЂрнЂйшую дружину”, кн. 7, арк. 230; „съвокупивъ вельдушьнЂйшую дружину”, арк. 256 зв.; Олександрія 1 p. —„приведе же всю дружину старую отца своего Филиппа”, с. 27; у билинному епосі — звичайне; „иде удалъ молодецъ, | Боярьский сынъ Дюкъ Степановичъ | Со своей ли со дружиной боярьскоей... “ Рыбн. II, 130, то-що.

Луцеж бы потяту быти неже полонену быти] Ґрамм. „луце же"; Огон., Пот. та ин. „лучежь”, що, звичайно, було в українському оригіналі; але в псковськ. рукоп. — звичайно було як у 1-ому виданні; Корш — „луче же”. Ганка, Ербен, Гаттала — „луцежь ны...”, вбачаючи в вид. помилку переписувачеву. — „Луче” — краще, „луче ми толикы бы тмы человЂкъ не погубити злЂ” Олександрія 1 p., с. 80; також — Пчела, с. 139, 407, 409 та ин. Срезн. s. v. — „Потяти” = порубати: „и ты потят будеши серпом небесным”, Флав. кн. 2, Вол. арк. 44 зв.; Іп. „другий татаринъ... потя Ляха”, Іп. ст. 853. У „Задонщ.” цьому місцю відповідає: „Лучши бы намъ потятым быть” (сп. Унд., Смирн. II, 77).

Сама ідея, висловлена в подібній до „Сл.” двочленовій-таки формі, трапляється як прислів'я у низці відомих в д.-р. письменстві пам'яток перекладних та оригінальних: прор. Йона — „добрЂи ми бы умрети, нежели жити” Парем. XIII в. Соф. б. № 53, арк. 11; в 1 посл. ап. Петра 3, 17: „луче бо благое творящи... мукы приймати, нежели злое творити”, Христ. Ап. XII в., 84; у „вояцьких повістях” ця паралеля набуває й значіння тотожне до промови Ігоревої; у Флав. : „лЂпле смерть славну взяти, неглі жити плЂнени” (Барс, „пріати”) кн. 4, Вол. арк. 118 та зв.; старець, печерний розбійник, коли Римляни запропонували йому піддатися, відповідає: „смръть свободна (рук. свободно) — есть лучьши ми твоего царства”, кн. I, Αρχ. ρ. арк. 358b та й забив себе; в кн. 7 Елеазар, начальник міста Масади: „сего ради, дондеже рукы наша несвязаны сут, а мечи в них да послужат нам службу подобну, да умрем непоработившеся иноплеменникомь, свободни да отидем сего житіа съ чяды и съ женами”, 7 кн. Вол. арк. 259; ессеї — „славну смерть луче живота мнят”, кн. 2, арк. 42; „нам смртьть лЂпши живота есть”, кн. 1, Арх. p., арк. 346с. У Амарт. : „луче бо есть умрети благочестивно, нежели царствовати нечестивно” — каже ц. Тодосій В., с. 380; „сыне, луче есть человЂку красна (вар. добра) смЂрть, негли зол живот”, Пов. про Акіра, Григорьєв, дод. с. 65; вислів цей, як прислів'я, вжито в листі Мстиславського єп. Методія Филимоновича до гетьмана Бруховецького р. 1667: „лучше смерть, нежели золъ животъ”, т.-же, Иссл. с. 487; мабуть, за оригінал править тут — речення Ісуса с. Сирахова, XXX, 17: „луче есть съмьрть паче живота горька”, Изб. Свят. 1076 р. арк. 165а; у Пчелі: „Луче есть смерть паче живота продолъживъшася и паче болести беспрестанные”, с. 400; „Луче душю ицЂлити паче тЂла, /165/ и зла житья луче смерть” т.-же, с. 409; „уне славну мужьскы умрети, нежели жити съ срамомъ” т.-же, 407; „Тако же и мужеви лЂпше смерть, ниже продолженъ животъ в нищети”, Мол. Дан. Заточи., с. 6 — 8, 42 — 43). кн. Святослава Ігоревича подано вище, але на цьому літописні паралелі не обмежуються: Іп. 1150 р. кн. Ізяслав, ідучи з невеличкою дружиною на кн. Володимира Галицького, перед боєм промовляє: „Луче, братье, измрЂмъ сде, нежели сесь соромъ възмемъ на ся”, ст. 401 і Лавр. с. 310 (вар. у Никон. л. „Лучши смерть пріати, неже срамь и зол животъ имЂти” — підо впливом Флав. і Пчелы, П. С. Р. Л. IX, 1862 р. с. 184). — Авт. „Слова” використав вислів, що зробилося з нього прислів'я; літописець користується з иншої форми, та воно й природньо: „Игорь же рече с братьею своєю: ,оже ны будеть не бившися возворотитися, то соромъ ны будеть пущеи смерти; но како ны Богъ дасть'“, Іп. 1185 p., ст. 639, і далі, в полоні, коли його намовляють тікати: „азъ славы дЂля не бЂжахъ тогда от дружины, и нынЂ неславнымъ путемь не имамъ поити” ст. 650. Коли другі слова й бренять трохи піднесено, риторично, то перші можуть претендувати через свою простоту на те, що вони скидаються на правду. Цим помітно визначається „літературність” звертання у „Слові”. — У пізнішій літер, традиції маємо також паралелі: словаки. Рязанського Юрка Ігоревича — „Лутче намъ смертию живота купити, за святыя божия церкви, за вЂру крестьянскую смерти вкусити, нежели в (поганой) сего окаянного царя воли быти” Пов. о разор. Рязани Батыем, Срезн. Свед. и Зам. XXXIX с. 83. · Цар Іван IV одповідає воєводам, коли вони, зважаючи на те, що наближається зима, радять йому зняти облогу з Казани: „И молюся вамъ, господіе мои, къ тому посейчасъ не стужайте ми о семъ, да умру съ вами здЂ на чюжей землЂ, а к Моск†съ поношеніемъ и со студомъ не возвращуся: лутче есть намъ єдиною умрети и пострадати кровію за Христа и похвалнымъ быти въ роды, или победившимъ великая благая преобрести”. Ист. Каз. ц., ст. 135; козаки вагаються, але вирішають „по смерти нашей память наша не оскудЂетъ в тЂхъ странахъ и слава наша вЂчна будет... ВкупЂ готови умрети за св. божий церкви”, то-що. Сибірськ. літ., 1902 p., c. 24; тут уже — сама-но ідея, за форму забулись. — Конструкція з „луче — нежели” частенько трапляється в Пчелі, с. 139, 400, 407, 409 та ин.

А всядемъ, братие на свои бръзые комони] Вираз „всЂсти на конЂ” — іти в похід, див. Іп. „слахуть бо ся к нему (кн. Івану Берладнику) Галичане,| веляче ему всЂсти на конь”, 1159 p., ст. 498 та ин. — В пізній писаній традиції: „Вседаютъ же на своя кони силная вси князи и воеводы и храбрые воины и сЂдше вскорЂ, яко високопарніи орли полетЂвше изо очію безчисленного множества народа Московского, борзо йдучи и другъ друга женучи и другъ друга состизаючи, яко на царевъ пиръ позвани и царемъ радующеся идяху”, Ист. Каз. ц., ст. 110. — В білор. пісні подибуємо аналогічне звертання: „СЂдайця /166/ все молойцы на коній, | А едзьце молойцы в славен город; | А ў слаўным городзе дзельбу дзелюць”... Шейн, Мат. I, 1, с. 236; у весільн. п. аналогічний заспів: „А свет свитаиць, | Зара займаиць, | Ах, рана, рана зара займаиць, | Млады Гапулька з двора з'изжаиць”, Шейн. Б. п. 1873 р. с. 615.

Спала князю умь похоти, и жалость ему знаменіе заступи искусити Дону великаго] Ґрами, запропонував переставити й поправити: „Спали князю умъ похоти | искусити Дону великаго | и жалость ему знаменіе заступи”, і розумів „спала” = спало (власне „вспали на ум желания”); більше-менше так, з невеликими варіяціями, розуміли й инші: Макс., перекладаючи р. 1837, „Запала на умъ князю охота”, Бусл. Хр. 600 „вспала... по хоти"; Вяз. „спала... по хоти” ( — по любці, по дружині), — йдучи за Снєґір. ; Вс. Мілл. „вспала” (або впала) „князю у умь похоть”, Пот. „успала к. у умъ похоть”, Огон. „съпала” (але перекладає „зайняла”); Тіх. і Малаш. — „спалъ” (заснув) кн. умъ по хоти” (по дружині), але Тіх.2 — „похоти"; Танка — „спяла"(?); Соловйов: „спала” — (пор. заря свЂтъ запала): „затмило ум князя сильное желание”. Вельтм. „опала... похыти”, Гонсіор. „слава... похыти”, Барс. „спала (= запал, горливість)... похопи” (= охопило); Влад, „спала... похыти"; Корш „отъяла кънязю умъ похоть”, або „отъ[н]ятъ”, або „съпятъ”...

Питання, як читати слова „спала” і „похоти”, знов-же, й те, як розуміти слово „жалость”, толкували по-різному. Запропоновано різні поправки, можлива річ і зайві. Соловйов вперше висловив здогад, що слово „спала” вжито тут у розумінні „падать”, „упасть”, справді, „палати”, „полЂти” = „горіти, палахкотіти” не тільки в матеріяльному розумінні („нача палати пламень утлизнами” Ип. 187), ба й в абстрактному, переносному: „въсполевъ же ся гнЂвомъ” Олександрія 1 p., с. 21; „Святославъ располЂся гнЂвомъ”, In. p. 1180, ст. 614; кн. Андрій „располЂвься гнЂвомъ”, Іп. p. 1174, ст. 534; „И вскрича Еупатій в горести душа своея и разпалаяся въ сердци своемъ” Пов. о раз. Батыем Ряз. Срезн., Св. и Зам. XXXIX, с. 86.

Хоч слово „похоть” в розумінні „велика охота” частенько трапляється в ц.-сл. пам., прим. Притч. Солом. „Сыне, да не удолЂеть ти похоть туждея доброта” Григор. Парем. XII — XIII в., Брандт, II, с. 175 і в д.-р. пам., див., напр., „похоть имЂяшеть Еладою обладати”, Олександрія І ред., с. 65, „имЂниемь похоть безъ сытости”, там-же Синод. № 280, с. 113; „арави... похотию ратною оскудЂваху”, Флав., кн. I, ї Арх. рук. арк. 361д; „Клеопатрина похоть затче ему уши”, 362с; „Флор иде в Иерусалим, да римскым оружіемь и страхом и грозою исполнит свою похот”, кн. 2, Вол., арк. 58; „злодЂи время обрЂтше на свою похот”, 4 кн., арк. 126; „похоть посЂченія нападе на них, яко всем сердцем забыша своих сродник”, кн. 7, Вол. арк. 259 зв. Див. ще Срезн. II, s. v. —„Похоти” пояснюють (Пот.) тим, що кінцевий ь асимілювавсь наступному /167/ и, Яґіч помітив це в низці українських пам. XII — XIII вв. (Крит. зам.); але поруч із тим слово „хоть” дуже поширене в д.-р. пам. Срезн. III, 1389 і в нас нижче, в „Сл.” — раз-у-раз визначає — „дружина”, „улюбленець”, „любка”, „коханець”.

жалость] — Вельтман виправляв на „жадость”, за ним ішов Петрушевич (р. 1887), але-ж виправка ця непотрібна: в давній мові жалость” == ζήλος, горливість, старанність: „жалость дому твоего сънЂсть мя” Остр. Єв., Іо. II, 17, також Гал. Єв., II, 617, і те саме в пс. LXVIII, 10. Сим. Пс. II, 462 або пс., 118, 139 „истала мя есть жалость твоя” III, 387; Бол. Пс. 602 з варіянтами „ревнощі”, „заздрощі”, пор. Іп. літ. „великий Богъ вложив жалость велику у ПоловцЂ, и страхъ нападе на ня и трепетъ от лица Русьскыхъ вой”, ст. 254. Пот. 18 невдало покликується на „Сказ, о Бор. и Гл.” (Срезн. розд. 54): в устах Святополкових — цитата з Псалтири і в иншому розумінні, як це гадав Потебня.

„Заступати” = αντιλαμβάνειν, Ісайя, Парем. і Толков. Прор. 9, 7; 63, 5, Евсеев; але також і — „загородити": „и се множьство людей заступили двери”, Дан. Паломн. спис. Барсова (III, с. 301); „Антоній же заступи имь вся пути” Флав.; „Се печенЂзи заступиша порогы”... Лавр. 72, р. 971; „искусити” = πειραν, спробувати, Ис. 7, 12, Евс.

Завваживши, що ще за Пот. 17 „безпредложный винительный на вопрос куда (умъ) хотя и предполагается в языке, но сколько известно не встречается”, — можна це слово мати за наз. відм. у розумінні „думка” (пор. нижче „носить вашь умь на дЂло” „Сл.”) й перекласти все місце: „запалала в князя думка про кохану, й ревність спробувати великого Дону переважила (власне, замінила) знак (зловісний)"; пор. нижче зворот — з кола понять поезії лицарської: „копие преломити”. Читаючи „похоти” в одно слово — матимемо переклад: „запалила князеві пристрасть (похоть) уяву (умь) і..."

Хощу бо, рече, копіе приломити конець поля Половецкого] „приломить копье” = стятися, спробувати сили, звичайний перший герць на лицарських грищах, відомих і в феодальній Русі, пор. у Дан. Заточн. про грища: „Рытиры, яко орелъ; инъ воспад на фарь бЂгает чрез подрумие отчаявся живота”, с. 52 — 53, і Іп. — про грища в Угрів у Київі. До цього вислову паралелі: Іп. р. 1151 „Андрей же Дюргевичь възмя копье и Ђха напередъ и съЂхася переже всих и изломи копье”, ст. 437; Лавр. с. 316; „въЂха Изяславъ одинъ в полкы ратных и копье свое изломи”, Іп. ст. 438. „Приломить” — „зламати”, як сучас. „тут дубова эта мачта приломилась” Барс. Причит., I, 253.

Конець поля] — accusat, loci; в Іп. літоп. р. 1256: „срЂтоша стрЂлци конЂць вси, рекомЂй Привища”..., ст. 832; або — в нар. мові: „Хватилъ онъ камень конечь рукми”, Рыбн. II, 77; „Один сидить конець столу, мед-вино кружає”, Метл. 8 та ин.

Поле Половецкое” — в Іп. літ. р. 1224: „и поидоша в поле Половецкое”, — те самісіньке, що й „земля Половецкая”, див. вище. /168/

с вами, Русици, хощу главу свою приложити] Пот., Огон., Корш і деякі инші виправляють: „Русичи”, що, звичайно, правильно для оригіналу укр. і середньо-р. списків, але для псков. рук. — треба залишити так, як у 1-му вид.

Приложити главу” має низку паралелів з літератури до „Слова” й по ньому: “...буди правдивъ тако, яко не каяся правды дЂля и закона Божія и приложа главу”, Поуч. Луки Ж. Пам. учит. лит. I, с. 14; Пов. про Девг.: „...аще сестры своея не возмете, и вы сами тамо главы свои поло[жь]те за сестрицу свою”, Сперанский, с. 149; „Днемъ ся родили, днемъ ся мы и скончаемъ по повелению матери своея, и главы своя положимъ за сестрицу свою”, там-же, с. 151. В Іп. л. р. 1015 „и рече Путьша: можемь головы своЂ, с Вышегородци положити”, ст. 119; вар. в Лавр, (і в Новг. 4): „можемъ главы своа сложити за тя”, с. 99. В жит. кн. Бориса та Гліба в Четьї р. 1489 „Путьша же рече: княже, мы вси можемъ за тебе головы своя сложити” Абрамович, Жит. муч. Б. и Г., 181; Ізяслав Яросл. каже „за брата своего положу главу свою”, Іп. ст. 193 „Рече же Путьша и Вышегородьци (Святополкові): ,можемъ главы своя сложити за тя'“ Лавр. р. 1015, с. 129; Ярополк про Ізяслава р. 1078 „за брата своего положи главу свою”, с. 196; Лавр, р. 1097, кн. Василько: „любо налЂзу собЂ славу, а любо голову свою сложю за Русьскую землю”, с. 257; Ізяслав в Іп. каже до війська...: „да любо си голову положю передъ вами, любо си налЂзу столъ дЂда своего и отца своего”, ст. 323; Іп. 1150, Ізяслав говорить дружині: „...язъ паки своея дЂдины и отчины не могу перезрЂти; но любо голову свою сложю, паки ли отчину свою налЂзу и вашю всю жизнь”, ст. 410; р. 1151 Кияни, Половці та Чорні Клобуки — кн. Ізяславові: „хочемь же за отца вашего за Вячьслава и зятя (X. і П. за тя) и за брата твоего Ростислава и за всю братью и головы своЂ сложити, да любо честь вашю налЂземъ, пак ли хочемь с вами ту измерети, а Гюргя нехочемъ”, ст. 427; Половці — Ізяславові, р. 1151; Ізяслав і Ростислав говорять підчас битви в. кн. В'ячеславові: „нынЂ же, отце, хочемъ головы своя сложити за тя, пакы ли, честь твою налЂсти”, Іп., ст. 437; кор. Угорський — Ізяславові: „любо голову сложю, любо налЂзу Галичьскую землю”, Іп., ст. 452; кн. Володимир Галицький відповідає кн. Ізяславові: „любо свою голову сложю, любо себе мьщю”, Іп. р. 1152, ст. 462; Галицькі мужі — Ярославові р. 1153: „а хочемь за отца твоего честь и за твою головы своя сложити”, ст. 466 — 7; Половці прохають у кн. Юрка повернути їхнє браття, що захопили в полон Берендичі: „Берендици же недаша их, рекуще: ,мы умираемъ за Рускую землю с твоимъ сыномъ и головы своя съкладаемъ за твою честь”, Іп. ст. 480; Лавр. с. 327; р. 1170, князі відповідають кн. Мстиславові Ізясл., що кличе їх на Половців: „намъ дай Богъ за крестьяны и за Рускую землю головы своЂ сложити”, Іп. ст. 538; р. 1177 Володимирські бояри та купці кажуть кн. Всеволодові: „княже, мы тебЂ добра хочемь, за тя головы /169/ свои съкладываемъ”, Іп. ст. 605; р. 1189, кн. Ростислав Берладничичь каже: ...„язъ не хочю блудити в чюже землЂ;, но хочу голову свою положити во отчинЂ своей”, Іп. ст. 665; р. 1282: Литва — кн. Володимирові „обЂщася... ркуче: Володимере, добрый княже, правдивый, можемъ за тя головы своЂ сложити, коли ти любо, осе есмы готовы” Іп. ст. 889. В Пск. 1-ому: „пЂша вЂчную память такоже и инЂмъ добрым людемъ, которыя положиша главы своя и кровь прольяша”, р. 1450, с. 214; р. 1474 — „или градъ возмемъ, или главы своя положимъ”, с. 248. — В розмірно пізньому житії кн. Олександра Невського знати чималий вплив усіх оцих формул: „мужие святаго князя Александра исполнишася духом ратным, бяху же сердца ихъ, яко сердца львомъ, и глаголаша ко святому: ,О княже нашъ честный и драгій, нынЂ приспЂ время намъ положити главы своя за тя'“, жит. сост. Василием-Варлаамом. XVI в., Серебрянськ., 130 (вар. Барс. I, 432; Мансікка, с. 40 і 3). — У пізній історичній традиції — відгуки тієї самої формули; князі та воєводи так одказують цареві Іванові IV-му перед тим, як здобуто Казань: „Ради есмя и се готови, о самодержце великій, всЂмъ сердцемъ подвизатися вседушевно, елико поможетъ богъ, и класти главы наша нелЂстно за веру христьянскую и за вся люди Русскія и за тебя, царя нашего, умрети; а со срамом съ тобою живы во своя не возратимся”... Іст. Каз. ц. 149 — 150; „Добліи ти юноша... положиша главы своя за Рускую землю”, ст. 95; в Строгон. літоп. „казаки... токмо едино возлюбиша, како угодити господу богу и государю царю послужити и головы своя положити и за святорусскую землю”, Сиб. літ. 1907, с. 93. В давньому запису усної традиції: „Говорить в тЂ поры Илья Муромець: слышите лі мои товарыщи, за то хочю голову сложить за государеву чашу и молитвы и за ево хлЂб соль великую” Симони, Сказ. о Киев. богатырях, XVII в., р. 1922, с. 13 — 14.

а любои спити шеломомь Дону] „испити Дону” — образно віддана думка: „досягти як переможець Дону"; цей образ, що змальовує, як добуваються переможно чужих кордонів — доволі стереотипний в Д.-р. письм. ; бажаючи нагадати про переможні походи Володимира Мон. на Половців, гал.-вол. літописець пише: „Тогда Володимеръ Мономахъ пилъ золотом шеломомъ Донъ” Іп. p. 1201, ст. 716; в Новг. 1-ому літ., р. 1224, кн. Юрко загрозливо сказав Новгор. послам: “...я поилъ есмь коне ТьхвЂрью, а еще Волховомь напою”, Новг. 1-ий р. 1888, с. 221; Тверськ. л. р. 1224, П. С. Р. Л. XV, р. 1863, с. 344; Іван Грізний пише До Курбського: „и коней наших ногами переЂхали вси ваши дороги из Литвы и въ Литву, и пЂши ходили,и воду во всЂхъ тЂхъ местехъ пили, ино ужъ Лит†нельзя говорити, что не вездЂ коня нашего ноги были”. р. Ист. Б. XXXI, р. 1914, ст. 123; може, сюди-ж належить і „Пов. об Азове": „козаки его (рус. царя) с Азова оброкъ берут и воды из Дону пить не дают”, Барс III, 342; у билинному епосі: „стала сила пить воды... | А которая сила шеломом пьет, Тую силу с собой берет”, /170/ Рыбн., I, 44; конкретне пиття води з добутої ворожої ріки — стало за образ перемоги.

а любо] = або; див. літер, у Барс. III, 454 і Срезн. Мат. 11; ще: „любо бийся с нами, любо отступи от града нашего”, Олександрія 1р. с. 52; Лавр. арк. 1093: „а нонЂ пойдита противу поганымъ любо с миромъ, любо ратью”, с. 212; „любо убий, любо и дай нама”, с. '221; „любо ими, любо прожени”, 255; Іп. „любо свою голову сложю, любо себе мьщю”, ст. 462. „А любо къ его доброму помочи, а любо от смерти присужоное отняти”, українськ. Четья р. 1489, Сл. на Покров Богородицы, арк. 51. В „Сл.” — перше „любо” — проминуто, але воно мається на думці: „або голову сложу, або нап'юся шоломом води з Дону”.





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.