Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна





X. Тужіння за Ігоревим військом.


...не веселая година въстала: уже пустыни силу прикрыла] Ґрамм. „прикрыли”.

„година” — година й узагалі „час”, прим. 1) „ишьдъ в третюю годину”, „...в шестую, в девятую годину” й т. п. Мθ.20, 3, 5, 6, Гал. Єв. І 310 — 11; „в кую годину” ποία χώρα Мθ. 24, 42, I, 412; „грядеть година” Илар. м.; „послЂдьняя година есть”, Панд. Ант. XI в., Срезн., І; 2) „в недЂлю, в годину вечьрнюю” (= увечері), Поуч. на перенес. мощ. Ник. чуд. Шляпк., с. 7; в 4-ому Новг. літ. „Дмитрий же князь се слыша невеселую ту годину” П. С. Р. Л. IV, р. 1848, 76. — „Пустыни” — наз. відм. однини, а не місц., як гадав був Бусл. Визначає: 1) порожнє місце = ’έρημος Ис. 35, I, Евсеев, 2) степ, 3) журбу, лихо: „акы овьця в пустыни” = ένθλίψει, прор. Мих. 2, 12, Срезн. Мат. II, 1733. Ще пор. „Азъ пасЂах тя въ пустыни, на земли не въселенЂ”, Осія, XIII, 5 (Туницьк. с. 28) і надто — „Наведе Господь вЂтръ зноинъ ис пустыня на нь и прЂсушит водотЂчи его”, Ос. XIII, 15b (Туницьк. 30). Вс. Мілл. перекладає „проклятие”, „бедствие”. Пот.: „уже обильная страна покрылась пустотою”, або „уже пустота (безлюдье) прикрыла многолюдство”, розуміючи в 1-му випадкові „сила” = „ряснота”, у другому = „багато”. Але „пустыни” визначало в старовину також „запустіння”, див. напр. в Іп. р. 1276 цитату з Ісайї 61, 1 — 4: „и созижють пустыня вЂчная, запустЂвшая преже, воздвигнути городы пусты, запустЂвшая от рода”, ст. 875. Ще значіння, що показує на зловісну уяву, сполучену з цим словом: „Обычай бо есть звЂремъ же и злымъ дЂмономъ въ пустыняхъ ходити”... Апокал. XII — XIII в., арк. 80 зв. Є й іще значіння: беручи на увагу Лавр. л. р. 1096, „Измаиль роди 12 сына, отъ нихъ же суть Торкмены и ПеченЂзи и Торци и Кумани, рекше Половци, иже исходять отъ пустынЂ”, с. 226, під „пустынею” можна розуміти в збірн. розумінні — степові, кочові народи. — „сила” визначає різне (у Срезн. III, 348 та дд. 12); гадаємо, що тут, як і далі („въ силахъ Дажьбожа внука”), це слово визначає „військо"' відп. грец. στρατιά, δύναμις: „вода покры... всю силу Фараонову”, Исх., Парем. XIII в. Н.-Соф. б. № 53, арк. 14 та ин. в церк. богосл. книгах; „гражане полчахуся силою многою” Амарт. I, с. 499; цар „Имерьеви убо, старЂйшинЂ асукритом сущу, лодійную силу дав”, там-таки, с. 534; Дарій-же, „съвокупивъ силу многу, поиде”, Олександрія 1-ша ред., с. 48; „събирати начя болшюю /220/ силу”, „с великою силою пріидуть”, тощо, с. 50; Олександер „поимъ вся силы своя”, с. 68. У Флавія раз-у-раз: „Помпій... поимъ римскую силу и сурьскую устрЂмися на Аристоула”, кн. I, Арх. рук., арк. 350d; „Александр же убоявся болшу силу скуплеваше”, арк. 352b; „скупилася сила ратнаа"; „надЂяся ину силу скупити”, арк. 352е; Флор „иде κ Кесаріи съ прочею силою”, кн. 2, Вол., арк. 61 зв.; „наши прадЂди... не возмогоша малЂ силЂ Римскей противитися”, арк. 64 зв.; Веспасіян „поим всю силу иде к ним”, кн. 3, арк. 94; Вітелій „пусти на Капетолію всю силу, сущую с ним”, кн. 4, арк. 143; „не смотряхуть колика сила Римская осталася внЂшняя”, кн. 5, арк. 168; Тит „повелЂ... ровнати пут и расширити, да внидет вся сила его”, кн. 6, арк. 194 зв.; „и потом прочаа сила Римская по сем дни раскопаша основаніа Антоніева”, арк. 199 зв.; у літоп. в цьому розумінні — часто: Іп. р. 1150 „сами приЂхаша къ Изяславу всими своими силами”, ст. 400; і „по сЂмь придоша всЂ силы”, p. 1174, ст. 576; инші приклади з літоп. — у Срезн., III, 350; додамо до них: 1 Пск.: „стояше вся сила у городка”, с. 224; Турського царя „сила Кафу градъ и иніи городы поймали”, с. 250; „сила Псковская” — Псковське військо, с. 259, 260, 265 та ин. — Таким чином, це місце можна перекласти: „запустіння прикрило військо” (збезлюдило) або „кочовики (осельники степу, пустелі) перемогли (здолали) військо”.

Въсала обида в силахъ Дажьбожа внука] „Обида” у д.-р. мові = образа, зневага, сварка, ворожнеча, Срезн. II, 502 — 4; з низки розуміннів цього слова одні воліють читати „ворожнеча”, пор, „въста обида на смущение и розбой на братолюбіе”, Пролог, цит. Лонґін., с. 142, пр. 2; инші толкують „лихо, нещастя"; треті зовсім не перекладають, залишаючи давнє слово, але толкуючи його в новому розумінні, що залишає місце неясним. В'яз, має „діву Обиду” за Олену Троянську, Огон. — за богиню Діванну (?). Ближчий, здається, до істини Пот. 69, — він ототожнює „Обиду” з журбою, нудьгою, гіркою долею, спираючися на парал. місця з народніх похоронних голосіннів: „Благодарю да вас отцов попов духовныих, | Што шли ко мне вы, не ломалися, | Кручинушки моей не убоялися, | Обидушки моей не устрашилися...”, „кручина от меня да не отшатнется, | Обидушка к вам да не привяжется”, Барс. Прич. I, 110; „Сквозь окошечко виднеє веть кручинушка, | Сквозь другое выглядает зла обидушка”, 167; „Мне куды с горя горюше подеватися. | Разсадить ли мне обиду по темным лесам? і Уже тут моей обидушке не местечко”, 17; „Не доли ка меня беднушку і Все злодийная обидушка”, 53, пор. також 32, 33 та ин. Тут „кручинаобида” синоніми, вжиті для звичайного народньо-пісенного ефекту, і зовсім не визначають паралельних незалежних поняттів.

„в силахъ” — як попереду, у війську. Пор. ще: „не изыйдеши, Боже, в силахъ наших” Пс. 43, 10, Симон. Пс. та ин., I, 288; те-ж — у Пс. 59, 11, I, 399, с. 12, і Бол. Пс. 289; те-ж Пс. 107, 12, Сим. II, 261, Бол., 539; завважимо — у перекл. Пс. Фірсова XVII в. ці слова перекладено /221/ „во войске нашемъ”, „в полках наших”, Амф. I, 288. — Олександрія І ред. — „да преидеть пЂшая сила”, с. 30; „рать — сила великая”, Григ. III, 58.

вступила дЂвою на землю Трояню, восплескала лебедиными крылы] Читаємо, як Шішков, Грамм. та ин. до Шамб.; у 1-му вид. „вступилъ"; Біцин читав: „вступилъ дивъ на землю Тмутороканскую"; Огон. „въступивъ"; Тіх. слушно гадає, що в рук. Було „вступи” з виносним л, — це скорочення недоладньо розкрили перші видавці.

Обида” — встала = повстала, далі ступила на „землю Трояню”, — як попереду, — на українські степи, й зросла в гіперболічний образ, казковий образ діви, що хлюпає лебединими крилами. Можливо, що, як гадає Пот., автор „Сл.” знав, що в якійся „землЂ Тр.” були війни й усобиці, й це стало за основу для аналогії з нещасливою раттю Ігоревою. В народній традиції лебідь також віщує лихо: „Ой крикнула та лебедонька на синьому морю; Заплакали чорноморці та об своїм горю”, Метл. с. 450. „Лебедь-дева”, „девушка - белая лебедушка” — див. Барс., Прич. І, с. 164, 217; „Эта белая лебедушка | Поднималася от синя моря | На своих на крыльях лебединыих, | Садилась она на черлен корабль, | Обернулась красной девицей”, Рыбн. I, 207, (пор. Waltarius, А. Лобода, Былины о сватовстве). Долю - журбу також змальовувано подібно до „діви-обиди": „знать Судинушка по бережку ходила, | Страшно - ужасно голосом водила, | Во длани Судинушка плескала, | До суженых голов да добералась”, Барс., Прич. I, 252; пор. ще „белой лебедью воскликати, | красной девицей восплакати”, Шейн, Вел. № 1316; „воскикать бела лебедь воскикала”, Марков, с. 427; „мы не можем забыть тоски-обиды великия”, Барс., Прич. I, 270.

на синЂмъ море у Дону] Сполучення це з епітетом „синій” в давніх пис. пам'ятках не спостережувано; але в усній традиції, починаючи від давніх записів билин — воно звичайне: Тіх., Мілл. „возлЂ моря синева”, 26, 27, 33 та ин.; Кирша — „море синєє”, I, 4, 9 та сила ин., також Ґриґ. I, 19, 21, 22 та ин., III, 2 і сила ин., у Маркова — часто; Шейн, Вел. №№ 387, 405, 962 та багато ин.; те саме сполучення і в укр. піснях — Чуб. I, 336, 703; III, 191, 281, 299; V, 28, 31, 80, 142 та ин.; Ант.-Драг. I, 99, 269 та ин. „на синьому морі” — там-же, 188 та ин., Чуб. III, 122; частенько в білор. піснях: Носович, 91, 214, 265 ті ин., Шейн, Б. п. 309; Шейн, Мат. I, 1, 367, 419, 473 і багато ин.

упуди жирня времена] 1-е вид. „убуди”, так чит. і мало не всі коментатори, намагаючись зрозуміти. 1-е вид., Ґрамм. й ин. перекладали „прокинула"; Дуб. перекл. — „пробудила времена насилия” (?); Бусл. (за Ґрамм.): „пробудила богатые, обильные времена"; Малаш. Весел. (Russ. Rev. III, 515) гадають, що О., плещучи крилами, примушує згадати за щасливіші часи; Барс, і В'яз.: „убуди жирня (себ-то рясні на нещастя) времена”, з ними погоджується Огон. 73. Владім., розуміючи, що геть-усі ці „пересказы”, а не переклади, безпідставні й довільні — пропонує читати /222/ „мирня” (?). Пристаємо на поправку Пот. 71, бо „пудити” = гнати, проганяти: „никимъ же не пудими” Левит. 26, 31·, XIV в.; „видЂлъ еси, страже, како пудигь враны и вороны” (εκδίωκει) жит. Андр. Юр., Срезн., II, 1723; пор. вище „роспужены"; у нар. мові — „упудиться” — злякатися, Этн. сб. I, 246 та ин. Отже, „упуди” == прогнала, сполохнула; нічого неймовірного, надприроднього (як гадає Барс. III, 266) в цьому немає, от як у Сказ, про Мам. поб. „вашею силою распуженъ (вигнаний) будетъ князь Дмитрей Московский”, Шамб., сс. 7 і 42. — „жиръ” у д.-р. пам. — звичайно в розумінні „пастовище”, Срезн. I, 875; поруч із тим — споріднене „жирява"; у нар. мові „жира” = достаток, ситість: „пріЂхалъ я на жиру жить”, Рыбн. IV, 58; „у чужа чужанина житью жира добрая, будто чаша полная”, Барс. IV, 268. Це дозволяє пристати на переклад Пот.: „прогнала счастливые (краще — „обильные” — рясні) времена”. Щастя — полохливе.

усобица княземь на поганыя погыбе] Вс. Мілл. здогадується с. 211: „отъ поганыхъ погыбель”, але не настоює; Пот. 66: „[у] усобиця[хъ] к'няземь [рать] на поганыя погыбе”, — не мотивуючи; Барс, „усобица княземъ на поганыи погыбе”, II, 204; Петруш. „пособица”. Инші читають за 1-им вид., дарма що можна здогадуватись, чи немає тут пропуска (Тіх.). Його силується заповнити Корш: „усобиця къняземъ на погыбЂль бЂ”, та це занадто відбігає од 1-го вид. і палеографічно пояснити його не можна. Можна-б, здавалось, читати „[у] усобицах княземъ нам поганыи погыбе”, себ-то, „через князівські чвари — нам од поганих загибіль"; але за краще маємо залишити як чит. у 1-му вид., адже воно цілком зрозуміле: „кияземъ” (dat. poss.)=„y князів”, що замінює род. відм. визначн.; „усобица” — можливо, в розумінні „боротьба, війна” (пор, „аще по семь поли будеть межи ими усобица, не воевати ляхомъ Руское челяди, ни Руси Лядьской” Іп. р. 1229, ст. 757): „погыбе” — звичайне: „погыбе упование наше” Парем. XIII в., Н.-Соф. соб. № 53, 6 зв.; „и тако по грЂхомъ нашимъ погыбе земля наша”, Новг. I, р. 1128, вид. р. 1888, с. 124 та сила ин. — Що Пот. читає правильно, за це промовляє таке місце з Притч. Солом.: „и рать на нечъстывыхъ погыбЂль” (πρόχειρος δε γίνεται καί έπίχαρτος ασεβών απώλεια), Григ. Парем. Брандт, III, с. 233.

рекоста бо братъ брату: „се мое, а то мое же... а поганій съ всЂхъ странъ прихождаху съ побЂдами на землю Рускую] „а то” — а злучне = і. Пор. Іп. р. 1093 про кн. Всеволода Ярославича: „сЂдшю бо ему КиевЂ, печаль бысть о сыновцех своих, яко начаша ему стужати хотяще власти, ов сея, овъ же другоЂ, сей же смиривая их раздаваше волостЂ имъ”, ст. 207. — Про наскоки поганих Вол. Мономах: „начнеть орати смердъ и приЂхавъ Половчинъ ударить и стрЂлою, a лошадъ его поиметь, а в село его Ђхавъ иметь жену и дЂти и все его имЂнье”. Лавр. с. 267; Іп., ст. 252. Відповідно до цього місця в Сл. подибуємо в „Сло†о князьях” XII в. (власне, Сл. похв. на перенес. мощ. Бор. і Гл., Лопарьов, с. 15): „слышите, князи противящеся /223/ старЂйшей братьи и рать въздвижуще и поганыя на свою братью возводяще, не обличилъ ти есть Богъ на страшнЂмъ судищи”... „Вы же до слова брату стерпЂти не можете и за малу обиду вражду смертоносную въздвижете, помощь приемлете от поганыхъ на свою братью”... р. Погод. № 1024, XV в. Пор. попереду про пригоди кн. Олега.

О, далече-зайде соколъ, птиць бья — к морю.] Пот. „птичи”, Корш „пътицЂ бія, къ [луку] моря"; але можна перебутися і без поправок. Героя порівнювано до сокола, як воно звичайно в нар. піснях і в стародав. літоп., звідки Длуґош (Hist. Polon. VI, 607) узяв оповідання про те, як Галичани, співаючи переможну пісню кн. Мстиславові Мстиславичеві, взивали його соколом. — Героя в народній пісні до птаха порівнюють раз-у-раз: „Ой, крикнув орел, | Сидя на лану; Зажурився козаченько | В своєму дому” Чуб. I, с. 181; зокрема — порівнювано до сокола: у весільних піснях — „приголубь ясного сокола к себе, | Ясного сокола залетного, | Доброго молодца заезжего”, Шейн, Вел. № 2040; „Дали сте нам соколку, | Дайте і сокола До тисового стола”, Чуб. І, с. 474, № 1435; „соколонько, ти на вилеті, | козаченько, ти на виїзді”, Чуб. І, с. 321 (пор. „Сокол, сокол на вылёци... Андрейка (жених) на выездзи”, Шейн, Б. п. с. 756); сокіл = брат: „ты родимый мой брателко, млад ясен сокол”, Шейн, Вел. № 1333; „млады ясные соколы | ...вы родимы брателки”, № 1318; „соколы-братцы милые”, № 1370; „одного гостя нетутка соколочка братца милого”, № 1453; соколы — братья, Носович, 221; два сокола — два деверя, Шейн, Вел. № 892, 898; сокіл = любий: „Высоко сокол летает, Меня спокидает”, № 767, 754; сокіл = узагалі парубок: „Холостой парень гуляет, | как сокол в поле летает” № 873; „соколик мой ясный, | Молодец прекрасный” № 505; сокіл = молодчик № 490. Так традиція міцно засвоїла давнє порівняння, запозичене з оточення, що кохалося на соколиному полюванні. — к морю. Море було згубне для Ігоревого війська: Іп. р. 1185 „наших, Руси, съ 15 мужь утекши, а Ковуемь мнЂе, а прочии в морЂ истопоша”, ст. 644. За невідомим джерелом Татіщева, вратувалося від загибели й полону більше: „токмо 215 человЂкъ Рускихъ, пробився сквозь Половцевъ в послЂднее нападеніе, пришли на Русь”.

А Игорева храбраго плъку не крЂсити] „КрЂсити” = воскресити, пор. „Единому есть крЂсити” Григ. Наз. XI в., Срезн. I, 1354; у літоп. — звичайний зворот: р. 945 Ольга каже: „уже мнЂ мужа своего не крЂсити”, Лавр., с. 55, також в Іп.: Ярослав про побиту дружину, р. 1015 — „уже мнЂ сихъ не крЂсити”, с. 137; Іп. ст. 128; Ізяслав довго „плакавъ над братомъ своим Володимером, и рече Изяславу Давидовичу: ,сего нама уже не крЂсити'“, Іп. р. 1151, ст. 439. В пізній писаній традиції: „Несчетная бо сила исЂчена, уже бо не воскресить ихъ”, Іст. Каз. ц., ст. 31.

За нимь кликну карsна и жsля поскочи по Руской земли, смагу людемъ мычючи в пламянЂ розЂ .] „Людемъ” читається в Кат. сп., але судячи з перекладів к. XVIII в. і з друк. вид. /224/ p. 1800, це слово мало бути і в рукопису, що відзначив Смірн. II, 98. Огон., Шамб. його відкидають. Инші — (як одкрито К. сп.) прилучають до тексту — Макс. (Укр. 106) „Кончакъ и Гза”, за ним — Огон., ґрунтуючись (с. 74) на літоп. звістці про те, що хани ці знову напали на Русь Давніші коментатори, йдучи за 1-ми видавцями, здебільша мали „карна и жля” за імення ханів Половецьких, що й вплинуло на цих учених Ербен перший уважав ці слова за імення рядові й читав „кара и жля"; Вс. Міл. — „кара, карьба, жля — желя"; Барс. „Карина и Желя” — плакальниця (тая, що прибирає мертвяків) і воплениця („желЂя”) III, 271 і 349, II, 207. — Ґрамм. „поскочиста”, „кликнуста”, Пот. „[и] поскочи”, або „поскочиста"; „место темное”, 72; Ждан. Соч. 338 і Барс. II, 349, зазначили, що звичай оплакувати — „карити” по комусь спостережувано в літопису. Лонґ. 103 — „карна” = жалкування, „желя” — журба. Проминаємо фантазії В'яз. — „Корить” у д.-р. мові не тільки „гудити”, ба й „каятися”, як „коритися”, див. Срезн. I, 1287: тут синоніми „плакатися й коритися” Прол. XIV в.; теж — і „карити”, Іп. р. 1262: „в то же веремя умре княгини Миндовговая и поча (Миндовгъ) карити по ней, бяшеть бо сестра еи за Домонтомъ за Нальщаньскимъ княземь; и посла Миндовгъ до Нальщанъ по свою свЂсть тако река: ,се сестра твоя мертва, a поЂди карить по своей сестрЂ'; оной же приЂхавши карить, Миндовгъ же восхотЂ пояти свесть свою за ся”, ст. 859; попереду „Миндовгъ укаривашеться ему”. — жьля = желя, сум; „желя велика есть” Бит. XIV в., „дніе жели” — τού πένθους, Срезн. I, теж у кн. Іс. 22, 12, Евсеев. „Обратитеся... съ плачемь и съ желею”, Іоїль, II, 12 (Тун., с. 36). Щоб зрозуміти це слово, чимало важить паралеля в Парем. перекладі й у Толковому: „εν κοπετψ” (Іоїль, II 12) в Толк. Прор. = желею, у Парем. = вьпльствиемь (Тун., с. II); „зЂло велику желю сътвори над нимъ”, Флав. кн. I, Арх. рук. 377b; Вол., 18 зв.; „заповЂда (Ірод) всЂм людемъ желю”, Барс. III, 270; „жельны ризы”, Вол. 1 зв.; Іп. р. 1185 — „наведе на ны плачъ и во веселья мЂсто желю”, ст. 643; „Данил же сняся с братом и тЂши и не имЂти жели поганскы”, ст. 841 та ин., у Срезн. s. v. Статтею „А се грЂхи” забороняється „желя роду и рожаницамь” поруч з иншими гріхами; С. Смірнов, Матер. для истор. д.-р. покаянн. дисципл., VIIa, 10, 46. — В пізній традиції: „некій юноша воинь виде среди мечети самого царя Казанского в ь желЂ”, Ист. Каз. ц., ст. 163. — О „желях” див. у Гальковського, I, с. 191 — 197. Літописи зберегли низку згадок про „жели” = про оплакування померлих. Згадаймо плач Ольжин по Ігореві; р. 1078 — кн. Ярополк оплакує смерть свого батька Ізяслава Ярославича й голосить: „отецъ мой”..., Лавр. 196; Володимир Мономах прохає прислати до нього сноху його, удову, „да быхъ обуимъ (объемъю) оплакалъ мужа ея и оны сватбы ею, въ пЂсний мЂсто”, Лавр. 244; як померла кн. Марія, дружина кн. Всеволода, — „погребоша ю с рыданьемъ и плачемъ великомъ, ту сущю над нею князю великому з дЂтми своими”, р. 1206, с. 403 — 4; р. 1218 помер кн. Костянтин Всеволодович, „и плакаша по немь плачемъ вельимъ”, с. 421; в Іп. р. 1015 упокоївсь кн. Володимир — „и плакашася /225/ по немь бояре... спрятавше тЂло його с плачемь великим”, ст. 115; як Ярослав р. 1054 помер, його „повезоша Кыеву, попо†по обычаю пЂсни пЂвше, и плакашася по немь людье”, ст. 150 — 1: тут, як і далі, літописець одрізняє христіянський момент похорону й традиційний звичай, коли дружина та народ оплакують небіжчика; коли кн. Всеволод помер у Київі р. 1093, син його Володимир „плакався с Ростиславомъ братом своим, спрятаста тЂло его”, Іп., ст. 208; там-же — як ховали Київськ. кн. Ізяслава р. 1078, „не бЂ льзЂ слышати пЂнья: въ плачЂ велицЂ и воплЂ плакася о немь весь город Киевъ”. Князь же Ярополк „идяше по немь плачася съ дружиною своєю: „отче, отче мой. Что еси бес печали пожил на свЂтЂ семь, многи напасти приемь от людЂй и от братья своея. Семже погибе не от брата, но за брата своего положи главу свою”, ст. 193. Коли ховали кн. Ярополка р. 1087, „вси Кияне великъ плачь створиша над нимь”, ст. 198. Р. 1126 упокоївсь Вол. Мономах — і „спрятавше тЂло его положиша у святЂй СофьЂ вътьца Всеволода, пЂвше обычныя пЂсни над нимъ. Святители же жаляшеся плакахуся по святомъ и добромъ князи, весь народъ и вси людие по немь плакахуся; яко же дЂти по отцю или по 'матери плакахуся по немъ вси людие и сынове его”... і т. д., Іп. ст. 289. Р. 1154 кн. Ізяслав Давидович приїздить до Київа оплакувати померлого Ізяслава Мстиславича та й каже: „приЂхалъ есмь брата своего плакать, аче есмь тогды не былъ надъ братомъ своимъ, а повели ми нынЂ, ать оплачю гробъ его шедъ”, Іп. ст. 469; р. 1164 помер кн. Ізяслав Андрійович, „и плакася по немъ кн. АндрЂй... и тако положиша и в церкви св. Богородица Володимера съ плачемъ великомъ”, Іп. ст. 524. Володимирці, оплакуючи кн. Андрія Боголюбського, голосять, і „вопль далече бяше слышать”, Іп., ст. 593. Р. 1180 княгиня з дітьми оплакує, ще й голосить, смерть кн. Романа Смоленського, Іп. ст. 617 та ин. — й усе це не вважаючи на вмовляння, „еже не плакать о умерших”, чому присвячено повчальні слова, приписувані Іванові Золот., див. Гальковський I, 179, 196 — 7; Яковлев, Опыт исследов. Измарагда. Од. 1893.

смага” = сухість, пал: „на губах смага падетъ и тЂло все загорится, и в лицЂ огнь явится”, Дуб. Сб. XVI в.; Срезн. III, 442, або — вогонь, полум'я: „грЂшники въ аду въ смагЂ висятъ да въ смолЂ кипятъ”, Тіх., 68. В переносному розумінні = жар через перевтому: „Наши вустыньки пощипалися | От смаги от бяды от вяликия”, Шейн, Б. п., с. 508; як гадає Огон. = пожежа; до того, йдучи за Ґрамм., він бачить тут те, про що говориться в Іп. р. 1184, де мова про живий вогонь, що його використали Половці: „Пошелъ бяше оканьный и безбожный и треклятый Кончакъ со множествомь Половець на Русь, похупся, яко плЂнити хотя грады РускыЂ и пожещи огнемь, бяще бо обрЂлъ мужа такового бесурменина, иже стрЂляше живымъ огньмь”, ст. 634, і далі: „Кончакъ же то видивъ, за нЂ утече чересъ дорогу, и мьншицю его яша, и оного бесурменина яша, у него же бяшеть живый огнь, то и того ко Святославу приведоша”, ст. 636; ще про грецький вогонь — у літоп. під р. 941 (=6449). Пор. „Феофанъ... нача пущать огнь трубами /226/ на лодья Рускыя”... Іп. ст. 33, p. 938. Так толкувати більш-менш правдоподібно, але простіше — взагалі вбачати тут пожежі, що й без грецького живого огню спустошували міста та села переможених (див. лопереду — Вступ, § 1), пор. в Пск. 1-ому „и поидоша нЂмцы ко озеру жгучи и палячи Псковскую волость, а во Пско†видЂть дымъ и огонь” с. 263. — Барс., III, 206, запевняв, наче „смага”, як її вживано в пам’ятках Київської Руси, визначає золу, попіл погребний, — та це не можна вважати за доведене. — „мыкати” — тріпати, кидати: „всяцЂмь вЂтромъ бЂша языци и мычеми”, Толк. Пс. XII в. Тіх. 61. Срезн. II, 215.

Жены Рускыя въсплакашася аркучи: уже нам своих милых ладъ ни мыслію смыслити, ни думою сдумати ни очима съглядати] „въсплакашася” — читає Пот., инші — Огон., Шамб. залишають, як у 1-му вид., „въплакашась”, Тіх. слушно гадає, що було с виносне; „а ркучи” Вс. Мілл., Пот., але в 1-му вид. „аркучи”, що залишають Дуб., Бусл., Тіх., Корш, Влад., Огон. та ин. — милыхъ ладъ: „лада” в д.-пам. опріч „Сл.” не відзначено, Срезн. II, 3; але є „ладьнъ” в розумінні „подібний, рівний дружній": „Орестъ и Пиладъ ладьна бЂста и тЂломь и мудростию”, Григ. Наз. XIV в., Срезн. II. Зате в народній мові це слово, в розумінні „любий”, „коханий”, трапляється часто: „Гой еси мой любезной ладушка, молодь: Дунай сынъ Ивановичь”, Кирша, 42; „Гляжу я, смотрю я По всему народу, | Ищу себе ладу милую”, Сахар. I, 3, с. 30; у Барс, в Причит. — „Отыщите ладу милую”, „Где моя да лада милая” I, с. I, LIV; „умоленая лада милая, Лада милая любимая”... „Ты послушай, лада милая” і т. д. с. 87, або „Так ты послушай, лада милая, Лада милая любимая. Там ты подумай, лада милая: | Не кукушечка кукуетъ горе-горькая, | Горюет то твоя да молода жена”, II, с. 89 та ин.; також — „ладушка”, I, сс. 35, 36, 37 та ин. У Шейна, Вел.: „Тут сидит млад ясен сокол, | Это твой лада милая”, № 1443; „Государь свет мой батюшка, | Ты моя лада милая”, № 2508, „лада милая” = чоловік, № 2509; „ладушка, родимый ладушка”, № 1243; = дружина, любка: моя милая ладушка, № 1486; „звать милую ладу ладушкой”, № 1703; „моя милая ладушка” (він) 2507. — „ни мыслію смыслити, ни думою сдумати” звичайні в нар. поезії плеонастичні вирази, властиві й давньо-слов. мові: „радостию радується” (Супр. рук. Мікл. 236), „слухомь слышять” (т.-же, с. 246), „молитвою молити” (т.-же, с. 398); у літоп. „дарьми многыми даровати”, ст. 386; „исполцивше полкы”, 381, то-що. — „мысль” = фантазія, уява; пор. .„бЂси... взнесши мысль его (Θедорца) до облакъ”. Лавр. р. 1169, с. 338. — „думу думала” — Іп. ст. 347, і частенько в нар. мові: „думу думает, думу крепкую”, Барс. Причит. I, с. 21; „С кем то думать будешь крепку думушку”, 82 та сила ин. — „ни очима съглядати”. У рукоп., безперечно, було очне о, що його в Кат. сп. віддано через оо. Така транскр. звичайна в рукоп. XV — XVI вв.; у Вол. сп. Іст. Флавія, напр., маємо: „пред оочима”, арк. 88, оочима арк. 113, 114, 157 зв., 175, 179, 186, 205 зв., 257 та ин.; оочи — арк. 112 зв., /227/ 137, 154 зв.,157 зв. та ин.; оочію арк. 127 та ин. (у всіх цих оо в середині по крапці) — „съглядати” = подивитися, побачити, милуватися: „чюжихъ добротъ несъглядаи, да не усхощеши имъ” Поуч. Георг. Заруб.; „и заутра съгляда Давыдь оже Володарь бЂжалъ, и пусти по них”, Іп. р. 1169, ст. 527; инші значіння — Срезн., III, 688 — 9.

а злата и сребра — нимало того потрепати] „Потрепати” в инших д.-р. пам. невідоме; 1-ші видавці переклали „не возвратить"; Ґрамм. — „не побрячать”, також Дуб. — „звенеть”, покликуючись на укр. мову: „у малороссов доселе говорят: ,а що ты там треплеш грошима'“, Огон. — „ні троха побренькувати”, але ані в Желех., ані в Грінченка в їхніх „Словниках” нічого подібного не знаходимо. Вс. Мілл. с. 213, зіставляючи з серб, „потрпати” = accumulare, назбірувати, нагромаджувати, перекладав: „уже не накапливать нам золота и серебра (как прежде)"; Пот. — „не держать в руках, осязать, ласкать (как думал Тих., 64), а бить, в смысле ,носить' (изнашивать), как треплется платье”, с. 73; Шамб. „еще меньше того потрогать”. За здогадом перекладаємо: „а золота й срібла — чимало того повитрачати”, себ-то на викуп, коли мужі й заціліли, залишилися живі.

A въстона бо, братіє, Кіевъ тугою, а Черниговь напастьми ] Корш — відкинув „братіє”. — „Въстона” — пор. в Іп. р. 1187: помер кн. Володимир Глібович, „о немь же Украйна много постона”, ст. 653; з Сказ, о Дм. Ив.: „Уже бо востона земля татарская бЂдами и тугою покрыша бо сердца их”, Тіх. 38. Земля стогне й плаче в пов. про Меркурія Смол. — В усній традиції — як виїздить богатир: „Еще матушка сыра земля стонучись стонет, | Еще батюшка сине море да сголыбается”..., „И леса Черниговски во след да клонитсе”, Григ. I, с. 22 — 24. — „Тугою” — від туги, від журби, див. попереду. — „Напастьми” — од бід, од нещасть, пор. „сътвори Бога заступьника отъ напасти”, Григ. Наз. XI в.; „Мнози бо дружатся со мною... а при напасти аки врази обрЂтаются” Дан. Заточ. та ин., див. Срезн. II, с. 306. тоска разліяся по Руской земли; печаль жирна тече средЂ земли Рускыи.] Огон., Пот., Влад., Шамб. погоджуються з 1-м вид. „средь"; Бусл. — „среди"; Тіх., Вс. Мілл. — погоджуються з Кат. сп. „средЂ"; Корш. „середЂ [землЂ], землЂ русьскыЂ”, при „Рускый” у 1 вид. і „Рускыи” в К. сп.; Шамб. — „Руской”. — „Печаль жирна” = рясна, див. попереду; пор. „жирная вода” = водопілля, повінь (Обл. Слов. і Даль), це відзначив Пот. 73: „печаль и тоска представляются разливом, чтó весьма обычно в народных песнях": „уже лужечки - бережечки вода поняла; | Молодую Марусю журба обняла”, Метл., с. 135; „Разлійся водзица ..., Разплачься Ганулька”, Шейн, с. 199 та ин., у Пот. — „Вода — бЂда”, „море — горе”, як влучно завважив той самий авт., с. 75, „ассоциируются не на одном только оснований созвучия, но и в силу символического значення первых членов”, пор. „пришла бЂда — разлилася вода, переЂхать нельзя, а стоять не велят"; Снєґір., Р. пословицы, 342 та ин. /228/

а поганіи сами побЂдами нарищуще на Рускую землю емляху дань по бЂлЂ от двора] Пот. „поганій съ побЂдами... емляхуть”. — „нарищуще” — наскокуючи, див. „рискати"; вираз „емлю дань” — в літопису звичайний, Лавр. 967: „Святославъ емля дань на ГрьцЂхъ”, с. 64; р. 1066 — „Ростиславу сущу (Іп. „сЂдящу”, ст. 155) Тмуторокани и емлющу дань у Косогъ”, Лавр., с. 161; „приключися прити от Святослава дань емлющу Яневи с. Вышатину”, Іп., ст. 165 та ин. — „бЂла” = білка, переважно, як грошова одиниця: „за кровавую рану тридцать бЂлъ, а за синюю рану пятнадцать бЂлъ”, Уст. Дв. гр. р. 1397; „а святому НиколЂ 30 бЂлъ на темьянъ”, Дух. Арт. черн. близько 1350 р. та ин.; точніш — як дрібна монета: „Кодрантъ же есть елико д†бЂлЂ” Ев. Толк. XVI в. Див. ще у Срезн. I, 217. До цього місця в „Сл.” — літоп. Лавр. р. 859: Козари „имаху по бЂлЂ и вЂвЂрицЂ отъ дыма”, 18, вар. Іп., ст. 14. — „от двора” — те самісіньке, що й попереду „отъ дыма”, себ-то від оселі, пор. „сътвори дворъ близь монастыря своего”, Жит. Θеод. XI в.; „преподобныхъ дворы”, Кир. Туров. XII в., див. Срезн. I, с. 642.





Попередня     Головна     Наступна




Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.