Попередня     Головна     Наступна





XI. Похвала кн. Святославові.


Тій бо два храбрая Святъславлича, Игорь и Всеволодъ, уже лжу убудиста которою; ту бяше успилъ отець ихъ Святославъ грозный великый Кіевськый грозою: ] Пристаємо на інтерпункцію, що її запропонував Пот., з нею погоджуються Яковл. та Шамб. — В 1-му вид. читається так: „Тіи бо... уже лжу убуди, которую то бяше успилъ отецъ ихъ С. грозный (К. гроздный) Β. Кіевскый. Грозою бяшеть;...” Виправляли так: Ґрамм., Макс., Дуб.: „убудиста"; Тіх. „уже Жлу убуди которою; то” бяше успилъ”...; як Дуб. вагавсь між „убудиша” і „убудиста”, так і Владім.; Огон., с. 10 — тільки „убудиста”, але с. 77 — „уже убудиста котору, юже бяше успилъ"; Малаш. „которую бо бяше”...; Барс, „убудиста.., ту”. Р. 1870 Ербен — „уже жлю убудиста”, за ним Вс. Мілл. 215 „уже желю убудиста, которую тъ бяше успилъ"; Яковл. „уже Жлу убудиша которую. Ту бяше успилъ"; Корш „уже Жьлу убудиста которою. Того бяшеть успилъ”... — комбінуючи поправки Тіх. й його попередників. Погоджуємось з Пот. на таких підставах: словарних, палеографічних та історичних. — „л ж у” — зн. відм. од д.-р. „лъжа”, спостережуваного в низці пам'яток, слово це визначає звичайно — брехня, φεύδος, але й чвари, війна, зрада. Перший випадок пр. Ис. 28, 25 у Парем., Евсеев; „положихом лъжЖ упъвание наше”, Панд. Ант. XI в. Амфілох. с. 150; Пс. 5, 7 „и погубиши вся глаголющая лжу”, Сим. та ин. I, с. 18; у перекл. Толков. прор., Осія, VII, 1 — „яко възлюбиша лжу”, „сій же доглаголаша до мене лжу”, т.-же, 13, Туницький, сс. 15, 17; у Амартола — „лжа” I, 127; „по правдЂ не лжа се есть створена”, с. 353; Флав. „время есть лжу творить”, кн. I, Арх. сп., арк. 347д, і „лжа есть сътворена на избавленіе отцю"; Іп. р. 912 „все то лжа есть”, ст. 29; „азъ мню, яко то лжа есть”, повч. Іллі, єп. Новг., див. Срезн., II, 60; „не истина есть на Василиа, но лжа”, Соф. 1-ий, 1097 p., с. 151. — В розумінні „незгода”, а далі „чвари, зрада": „раждизаеть льжу свЂдитель неправеденьи насылаеть суды посреди братия”, Парем., Причт., Брандт, II, с. 167; „раждізаетъ же лъжу свядитель лъстивъ”, т.-же, II, с. 285, „въ лъжахъ (εις τάς μάχας) и в прекословіяхъ силны есмы”, Ефрем Сир., Паренес., Барс. III, 435, наприкінці ще один приклад з 1-го Новг. літ. р. 6796 (Срезн. II, 61, Барс. III, 485-6): „И въиде лжа въ городъ... и бысть сЂця у городьнихъ воротъ... /230/ О, великое, братье, чюдо съвади оканьный діяволъ”, отже, і тут „лжа” викликала „сЂчю”, „лжу убудил” у цьому разі — диявіл. — Ι Пот., і Барс. розуміють під словом „лжа” — не абстрактне поняття — „зрадництво, віроломність”, а втілення їх — Половців, що за їхню брехливість свідчить літопис: Володимир Мономах каже: „како се могу створити (перебити Итлареву чадь) ротЂ с ними ходивъ. ОтвЂщавше же дружина, рекоша Володимеру: ,княже, нЂту ти в томъ грЂха, да они всегда к тобЂ ходяще ротЂ, губять землю Русьскую, и кровь крестьянску проливають бесперестани'“, Лавр. р. 1095, с. 219 — 20; другий випадок: Кончак „послалъ же бяшеть съ лестию ко Ярославу Всеволодичю, мира прося. Ярославъ же невЂды льсти ихъ, посла къ нимъ мужь свой, Ольстина Олексича. Святославъ же Всеволодичь слашеть къ Ярославу река: ,брате, не ими имъ вЂры, ни своего мужа шли'“, Іп., ст. 635.

которою” — себ-то незгодою; пор. „таче бывшю мятежю велику и которЂ”, Амарт., I, с. 407 — 8; „како бо та стухия суть бози, просяще другъ от друга помощи и сами на ся котору творяще”, 66; „и бЂ имъ велико розньство и бЂдно котора”, 371; „Амбросии... уставити хотя котору” (παραχρήμα) та ин. В Олександрії 1-й ред. : „царь сътворивый котору”, с. 108; „ратию и которою взя”, с. 119; „безъ которы и безъ рати”, 117; сл. Лар. о зак. и благод. — „распря многы и которы”, Пам. уч. лит. I, 62; в літописах: „въздвиже дьяволъ котору въ братьи сей Ярославичихъ”, Іп., ст. 172; Лавр. 1073, с. 177; „Почто губим Русьскую землю, сами на ся котору дЂюще”, Λ. ρ. 1097, с. 247; Іп., ст. 231 „котору имуще"; „бысть котора зла въ людьхъ, и въсташа на князя Мьстислава на Гюргевиця”, Новг. 1-ий, р. 1157, вид. р. 1888, с. 141; в пов. про бій на Калці (р. 1224) „6Ђ бо котора велика межю има”, Іп., ст. 743 та ин. — У чому-ж полягала „котора” Ігоря й Всеволода? Р. 1184 в. кн. київський Святослав переможно воювавсь із Половцями (про це в „Слові” — далі); у цьому поході згадані князі участи не взяли, а під р. 1185 в Лавр., Новг. І та ин. літописах про них читаємо: „Того же лЂта здумаша Ольгови внуци на Половци, занеже бяху не ходили томь лЂтЂ со всею князьею, но сами поидоша о собЂ, рекуще: ,Мы есмы ци не князи же? Поидемъ, такы же собЂ хвалы добудемъ'“, Лавр., с. 376.

Що замість „которую” (так було у Мус.-П. рук.), можна читати „которою” це доводить низка аналогічних написаннів у д.-р. рукоп., напр. в Іп. р. 1172 „с дружиную”, ст. 555, „молитвую отца его избави от смерти”, ст. 558 та ин., „одеждею блъгарскую”, Амарт. I, с. 560 (рук. XIII — XIV в.). Що 1-ші коментатори „Сл.”, маючи „которую” за займенника (за те, чи стародавній він, багато сперечалися в звязку з питанням про автентичність „Сл.”, див. Дуб., с. 105, прим. 152), помилялись, це цілком зрозуміло. Помилка ця має собі предтеч у старовину: в Олександрії 1-й ред., Син. сп. № 280, читаємо: „котора бо внЂшнемъ” (= τοίς έξω μάχη), а в пізн. списках переписувачі, не зрозумівши застарілого слова, писали „котораго”, там-таки, с. 112. — „ту” — зам. „то” у 1-му вид.; останнє, безперечно, /231/ віддає, як написано в Мус.-П. рукоп., але переписувач його, або один з його попередників, мабуть, або не дописав або проминув кінцеве у, отож і вийшло зам. то або „тоу” — „то"; пор. попереду: „подобію” з „подубію”.

бяше успилъ отець ихъ Святъславъ] „успити” = усипити, пор. „взяв отроча мое от руку моею и успи ю (зам. ıє) на ложЂ своем”, Суды Солом., р. Царськ.-Увар. 286 — 85, Тіх., Пам. Отр. лит. I, 267. — Святослава — не батька, а брата у-других Ігоря й Всеволода, названо батьком, як завважив Грамм., як старшого в роді Ольговичів, див. про це попереду („полелЂя отца”). — „гроздный” К. списку — помилка його переписувача: „грозою” = жахом (φρίκή), страхом (φόβος), загрозою (άπειλή), гнівом (ωργή): у Флавія „Помпей, благая словеса и мирнаа приложивъ къ людемъ, а не страхъ или грозу”, кн. I, Арх. рук., арк. 352а; Ангипатр „мятежь людєкий тёшаше ово грозою, ово же мудрыми словесы”, арк. 354е; „гроза же и слава его явленна”, арк. 355а; Архела... „мудростию рассыпа грозу цареву”, 370 ; „убоявся грозы его”, там-таки, кн. 2 — „овЂх грозою, овЂх же стыдЂніем умириша”, Вол., арк. 60 зв.; кн. 4 — Тит „мятежники же грозою укротяше”, арк. 109; „подостряюще грозою” 6 кн., арк. 199; у Дан. Заточн. — „азъ вельми обидимъ есмь, зане [не] огражен есмь страхом грозы твоея” Чуд. сп. і Унд., Шляпк. с. 36, 37; Іп. „и нача Левъ Ђздити около города... горожаномъ грозу подавая”, ст. 935; р. 1229 „Дамьянъ же одинако крЂпяшеся, грозы его (Данила) не убояся”, ст. 760; див. ще Срезн. I, 595. — Пор. в усній традиції: „Есле добром то не оддаш, дак возьмем силою, | А не силою возьмем, дак грозой грозною, | А грозой то мы возьмем да богатырьскою”, Григ. III, 566; „А силой возьмем мы да богатырьскою, | Грозой увезем мы да княженецкою”, III, 443; епітет „грозный” подибуємо в Сказаніях про Мам. побиванку: грозным воєводою 31, царь грозный 77, 87, у Шамбінаґо, тексти; в давніх і нових записах усної традиції: Ск. о Киев. богат. — грозных богатырей, Симоні, 38; Тіх.-Мілл. — грозный посол (молод. Василь Іванович), 56 — 58 і т. п.; грозен Егорушка князь, Шейн, Мат. I, 2, 410; гр. цесць, Носов. 183 та ин.; у Грозного свекорка, Чуб. V, 763 та ин. — Залежно від цих даних перекладаємо всенький уривок: „ці двоє хоробрих Святославичів (своєю) незгодою прокинули віроломливий народ; його приспав (було) гнівом їхній батько, Святослав грізний Київський”. Вс. Мілл. 213 — 14, заперечуючи, що до If. та Вс. не можна застосувати слово „котора”, не має рації: авт. „Сл.” не був повинен уважати на свідчення Іп. л. (його й не було ще за його часів), начеб-то вони випадково тільки не змогли йти вкупі з Святославом. А задирикувата вдача цих князів відбилася в Лавр., Новг. 1 та ин,

Святославъ грозный великый Кіевьскый” — син в. кн. Київського Всеволода Ольговича, р. 1142 здобув од батька в уділ Турів, а далі того-ж-таки року Всеволод „сынови своєму Святославу отда Володимерь”, а взимку вирядив його допомогти зятеві своєму, польськ. /232/ кн. Володиславові, проти Болеславичів. Від цього року починається низка походів та усобиць, що в них Св. бере участь (див. Іп. 1144 —1152 pp.), й часом переходить од одної з ворожих сторін — до иншої; р. 1151 командує „дикими Половцами”, то перемагає, то зазнає поразки; р. 1174 неначе-б-то міцно почуває себе в Чернігові, будує на князівському дворі ц. св. Михайла, але, посварившись з-за наділу з в. кн. Ярославом Ізяславичем, що осів був у Київі, прогнав його і „въЂха въ Кыев и сЂде на столЂ дЂда своего и отца своего” — а втім усього на 12 днів; удруге захоплює Київ р. 1177, але знову тікає; коли помер в. кн. Рюрик Ростиславич, утретє, р. 1181, здобуває Київський стіл, як Мономаховичі своєю волею зреклись його. Останніми роками князюючи він у Київі, переможно воювавсь проти своїх колишніх спільників — Половців. Помер” у липні р. 1194 й похований в ман. в ц. св. Кирила, поклонившися труні батька свого й постригшися в черці, про це докладно оповідає Іп. л.; Сузд. літ. р. 1095, Лавр., с. 391, теж Літоп. Переясл.-Сузд., с. 102, коротенько відзначають смерть Св.; Іп. — окрім подробиць подає ще й характеристику цього князя, й вона ані трохи не гармоніює із тим, що розказувано за нього там-таки р. 1142: „князь же Святославъ мудръ [бЂ], в заповЂдехъ Божиихъ ходя, и чистоту телесную свещева, и черноризьскый чинъ и ерейскый любя, и нищая милуя”, ст. 681.

бяшеть притрепалъ своими сильными плъкы... и харалужными мечи... иссуши потокы и болота ] у 1 вид. „притрепеталъ"; пристаємо на поправку Тіх., що з нею погодилися Малаш., Вс. Мілл., Пот., Владім., Яковл., Корш. — „вsзмути рЂкы и озеры, иссуши потокы и болота” — пор. Пс. 73, 13 — 17, надто 15: „ты расторже (вар. разверже) источникы и потокы, ты исуши рЂкы аθамля” (вар. ефамовы, иθамскія), Симон. Пс. та ин. XII — XIII в., I, с. 520; Бол. Пс. 356.

А поганаго Кобяка... выторже] — Мова про похід в. кн. Святослава Всев. й про перемогу (не 1 березня р. 1185, а 30 липня р. 1184 за Іп., а Лавр. — р. 1185, с. 374). Ще р. 1183, коли 23 лютого „в 1-ю нед. поста придоша Измалтяне безбожнЂи Половий на Русь”... „кн. Святославъ Всеволодичь, сгадавъ со сватомъ своимъ Рюриком, поидоша на Половцы”, але всі в похід не пішли, і Половці зазнали невеличких втрат од Ігоря та Всеволода (Іп. ст. 628 — 9). „Того же лЂта Богъ вложи въ сердце Святославу князю Киевьскому и великому князю Рюрикови Ростиславичю поити на ПоловцЂ"; зібравсь гурток князів, але Ігоря й Всеволода з ними не було; не аби-яку ролю відіграв цим разом кн. Володимир Глібович Переяславський: „Половци узрЂвше Володимерь полкъ крЂпко идущь на нихъ, и побЂгоша гоними гнЂвомъ Божиимъ святЂй Богородици; онім же Ђхавшимъ по нихъ, непостігъше, возворотишася Русь и стояша на мЂстЂ, нарЂцаемемь Ерель, его же Русь зоветь Уголъ. Половецький же князь Кобякъ, мнЂвъ толко Руси, возвратися /233/ и погна во слЂдъ ихъ; идущим же имъ по нихъ, узрЂша полци РустЂи, начаша ся стрЂляти о рЂку, и начаша межи собою перегонити, и бысть имъ того на долзЂ. Слышав же Святославъ и Рюрикъ и пустиста имъ болшиЂ полкы на помочь, а сама поидоста за ними поспЂвающа. Яко же узрЂша Половци помочныя полкы, и мнЂша ту Святослава и Рюрика, абье поскочиша. Русь же, приимши помощь Божию, и въвЂртЂшася в нЂ и начаша Ђ сЂчи [и] имати. И тако створи Господь милость христьяномъ, в тый же день возвеличи богъ князя Святослава и Рюрика за вЂру ею. И ту яша Кобяка Карлыевича со двЂима сынома... a инЂхъ бещисла. Створи же богъ побЂду сю мЂсяца июля въ 30, в понедЂлникъ, в память святого Йвана Воиника; великий же князь Святославъ Всеволодичь и Рюрикъ Ростиславичь, приемше от бога на поганыя побЂду, и возвратишася во свояси съ славою и честью великою”, Іп. ст. 630 — 633, пор. Лавр., с. 375. Дальшого 1184 р. — Святослав розбив Кончака, що зібравсь на Русь з „живым огнем”. Ці перемоги, безперечно, сучасники вихваляли, отож, може, люди й забулися за пригоди Святославові, що траплялися із ним, доки він посів Київський стіл. — Про Кобяка ще див. Іп. 1174: Кобяк з Кончаком ідуть до Переяславля, але Ігор Святославич дає їм одсіч, ст. 568; р. 1180 Святослав та Ігор — у спілці з Кобяком, ст. 621; див. і Голубовський, згаданий твір.

из луку моря ] Макс. „изъ Лукуморя"; Пот. „изъ лукы моря”, та ці поправки не потрібні. „Лука” = завороть, затока, Срезн. II, 50; ще „лука же сказается блатное мЂсто, идЂже тростіе”, скор. Іст. Палея р. ред., А. Попов, с. 39; „суть горы зайдуче в луку моря”, Лавр. р. 1096, с. 227; Іп. ст. 225; „в луцЂ моря бьяхуся”, Іп. 1172, ст. 558; „идемъ по них (за Половцями) у луку моря, гдЂ же не ходили ни дЂди наши”, каже Ігор, Лавр. с. 377; р. 1223 „Половци же не могоша противитися, a иныхъ загна по Дону и в луку моря”, ст. 478; Половці Лукоморські згад. в Іп. р. 1193, ст. 675; див. ще Срезн. „лукоморие”, II, 52.

и падеся Кобякъ в градЂ КіевЂ, вгридницЂ Святославли] „Гридьница” — світлиця, кімната, приміщення в князівському палаці для гридей; „гридъ, гридинъ” — satelles, член воєнної дружини князевої; Амарт.: „царь Михаилъ АндрЂевич, старЂйшинЂ гридемъ поручи его” (юнака Василя), I, с. 505; „христьяну не гридити” (μήτε στρατεύεσθατ,), c. 361; Boor, 542. В Лавр. р. 996 Володимир „устави на дворЂ въ гридьницЂ пиръ творити и приходити боляромъ, и гридемъ и съцьскымъ и десяцьскымъ и нарочитымъ мужемъ при князи и безъ князя”, с. 123; Іп. р. 1097 кн. Василько „приЂха в малЂ дружинЂ на княжь дворъ і вылезе противу ему Святополкъ и идоша въ гридьницю”, ст. 233; ведоша его в гридницю окованого”, Соф. I, р. 1097, с. 152 та ин. — В усній епічній традиції звичайно; Кирша: „середи двора гридня стоить”, с. 6; „походи ка Терентишша по своей светлой гридни”, с. 8; князь „по светлой гредне похаживает”, с. 23, 36, 81; „середи двора светлицы /234/ стоят, гридни белодубовыя”, 66 та сила ин., див. покажчик; у пізніших записах: „Да заходит Издолишшо светлую грыдьницю”, Григ. III, 109; „грыдьня княжоневская”, 47 й ин.; „грыдьня, светла грыдьня” — Григ. I, 219, 355, 338 й ин.; Марков — 350, 379, 414 і чимало ин. „Пошли во грыдню во столовую”, Мілл., Ист. п. 115 та ин.

Ту НЂмци и Венедици, ту Греци и Морава поютъ. славу Святъславлю] = слава про перемоги Св. лунає по всіх країнах. Літоп. знав про ці й инші народи і перераховував їх: „Афетово бо и то колЂно... Римляне, НЂмци, Корлязи, Веньдици, Фрягове и прочии” с. 4; у слові XI в. про перенес. мощів Миколи чуд. „вЂсть же пріимше Баряне, яко Венедици ту сущій хотять ити преже их”, вид. Шляпк. ОЛДрП р. 1881, с. 6; у Никон. л. р. 1204 „дужъ (дож) слЂпъ отъ Маркова Острова Венедикъ” і „тогоже лЂта приходиша НЂмци и Венедици и Фрязи ко Царюграду ратью”, с. 41 і 37 (bis). — „Морава” була відома з перших стор. літопису: СловЂни „яко пришедше сЂдоша на рЂцЂ имянемъ Морава и прозвашася Морава”, Лавр., с. 5; стародавній грамотій знав, що „симъ первое преложены книги, МоравЂ, яже прозвася грамота Словеньскаа, яже грамота есть в Руси и в БолгарЂхъ Дунайскихъ”, с. 25; що в „Мора— проповідували первонавчителі слов'янські — Лавр. 27; окрім того: Святополк Мстиславич р. 1143 „оженися НовЂгородЂ, приведе жену изъ Моравы”, Новг. 1-ий, р. 1888, с. 135; „выидоша Галицяне... Чехове, и Ляхове, и Морава, и Угре”... с. 210, Сузд. л., Акад. сп., с. 476. — Пор. в Іп. л. про славу Володимира Мономаха після перемоги на Дону р. 1111 ...„възъвратишася Русьстіи князи въ свояси съ славою великою къ своімъ людемъ и ко всимъ странамъ далним, рекуще къ Грекамъ, и Угромъ, и Ляхомъ, и Чехомъ дондеже до Рима пройде на славу богу”, ст. 273. Знов-же і в агіографії перераховано країни, де вславлено ім'я героєве: в жит. кн. Олександра Невськ., що його склав Василь-Варлам: „и оттолЂ прослыся имя святаго во всЂхъ странахъ Латынскихъ и до моря Хупужьского и горъ Араратскихь и обону страну моря Варяжскаго, дажъ и до самаго того Великаго Рима”, Мансікка, с. 42, Серебр., с. 131; в ред., що, може, була Вас. Варл. за основу: „и нача слыти имя Александрово по всЂмъ странамъ отъ моря Варяжьскаго и до моря Понтескаго, и до моря Хупожьскаго, и до страны Тиверьскыя, и до горъ Араратскихъ и об ону страну моря Варяжьскаго и горъ Аравитьскихъ, даже и до Рима великаго”, Мансікка, с. 133, пор. Серебрянськ., 196.

кають князя Игоря ] „каяти” тут = не vituperare, картати, гудити, судити, як встановилося від 1-го вид., але так само й „жалувати”, це відзначили Пожарськ. р. 1814 і Пот. 77, дарма що в них й не було для цього д.-руськ. лексич. матеріялу; пор. „бЂсящагося вси кають”, Прол. XIV в. Срезн. І. Барс, вказав на Паренеє. Єфр. Сир.: „не научилъ есть, но каялъ есть” (= εταλάνισε), себ-то уважав за гідного жалю, оплакував. III, 352; додамо з пр. Йони: „ты милостивъ и щедръ и тьрпЂливъ /235/ и многомилостивъ и каяся (= жалуючи) о злобахъ человЂчьскахъ”, Парем. ХНІ в., Н. Соф. б. № 53, арк. 11.

иже погруз и жиръ во днЂ КаялырЂки Половецкыя: Рускаго злата насыпаша ту ] Ґрамм. „[Ту] Русьскаго злата"; Лонґїн. „погрузи жиръ-вои” (?); Пот. „жирово дънЂ”, за аналогією з півн.-рус. „жирова” = достаток, багатство; але це саме може визначати й „жиръ”, див. попереду; пор. ще „и не смЂяху людье жировати въ домЂхъ, но по полю живяхуть”, Новг. 1-ий, р. 1194; „жира” = життя у Срезн. I, с. 875. — „Погрузить” = втопити (буквально) й погубити; пор. У пам'ятках: „поемь пЂс(нь) побЂдну єдиному Богу, створшому прЂславнаа, древле бо Фараона и вся воя его в мори погрузивь славен”. Орб. Триодь XIII в., арк. 16, у п'ят. сирн. тижд.; Амарт. — Теофан „многы лодиа погрузи”, I, с. 568; „погружахуся лодкы”, Олекс. 1 ред., с. 6; „лодіа же его погрузите въ морстЂй глубинЂ”, с. 46; Пчела XIV в. — „слово просто выпущено великъ домъ преврати и души погуби и погрузи” (= χατέδυσε), 307; „сироты и вдовицы от велможь погружаеми (= погублювані)”, Дан. Заточн., Шляпк., с. 10.

Попереду прийнято інтерпункцію Тіх., Пот. та Корша; що речення кінчиться на вказ. „ту”, це частенько трапляється в д.-слов.-руськ. пам'ятках і перекладних і оригінальних: „В великъ бо языкъ сотворю тя ту”, кн. Бут., Тріодь П. XIV в. Погод. № 42, арк. 140; „и наслЂдят избраніи мои і рабі мои и вселятся ту”, Ис. там-таки, арк. 139? Амарт. — „и помазаша Давида ту”, I, с. 138; „да обновлениа створят и обЂдати ему ту”, с. 537; „послЂди же блъгаръ ему бывшу и в заставЂх падшу, всЂх изби обрЂтшихся ту”, с. 556; Ол. 1-ша ред. — Олександер ...„сам творяше брани ту”, с. 16; „единъ же от нихъ (волхвів) по гораздъству болій во всЂхъ, иже ся 6Ђ не прилучилъ ту”, с. 100; Іп. р. 1185 ...„облечи ту”, ...„облегоша ту”, ст. 640; „в трехъ рЂкахъ купався недуга избы ту”, Новг. 4-ий, р. 916, с. 27.

Р. злата насыпаша ту ] — виправлювано: Макс. — „насыпаше” (себ-то Ігор); Барс, „насыпа а тоу...”, себ-то „насыпали, а здесь Игорь..."; Владім. „Половецкія [жены або дЂвы] Рускаго злата насыпаша”. — Пот. пояснює (с. 80): золото — щастя, загубити золото — визначає втратити дорогу людину; але, гадаємо, можна розуміти буквально, як 1-ше вид., Ґрамм. та инші. — Відбилося й у пізній традиції: „И взять (вар. — взя царь) весь драгій товаръ, безчисленное богатство у купцовъ Руских в казну свою, насыпа полату полну до верха Рускаго злата и сребра”, Іст. Каз. ц., ст. 23.

Игорь князь высЂдЂ из сЂдла злата а в сЂдло кощіево] Макс. „кощЂево”. — „кощей” — за Каллашем (Ρ. Ф. В. 1890, 1) = кошчи, річний батрак; тюркськ. походж., за Меліор. kosči од kos — плуг у запряжці, табір кочовиків, конюх, обозний раб, бранець, джура; їх у боях не шкодували (с. 290 і дд.); йдучи за тюрками, руські й собі стали звати цим ім'ям служників, Іп. р. 1170: „идоша князи 9 /236/ дновъ ис Києва, и бысть вЂсть Половцем от кощЂя от Гаврилкова от Иславича, оже йдуть на нЂ князи Русьстии”, ст. 539; „братья вси пожаловаша на Мстислава, оже утаивъся ихъ пусти на воропъ (на розвідку, у передовий загін) сЂдЂльникы своЂ и кощЂЂ”, ст. 540; Новг. 1-ий, p. 1174 — „убиша Володимери князя Андрея... и бяше с нимь одинъ кощей малъ”, вид. p. 1888, с. 152; Соф. I, p. 1175, с. 165. Далі — „поганого кощея” — у лайливому, звичайно, розумінні.

изъ сЂдла злата] Звичайна формула, що її засвоїла усна традиція: „золото седло”, I, 48; „на тім коні золотеє сідло”, Ант.-Драг. I, 3; братик „повалявся | З кониченька вороного, | З сіделечка золотого”, Чуб. V, 915; „як приїхав мій миленький із войни, золотеє сіделечко на коні; | Золотеє сіделечко звеніло”... Чуб. V, 522; „по конику вороному, по сідельці золотому”, 432; „на коню сідло золотеє”, 954, 799; з. сідла 386; Шейн, Мат.: „сядзельце золотое”, I, 1, 248; „седло золотоя”, 317; „нима мойго сядла золотого”, 331 та ин.

Уныша бо градомъ забралы а веселіе пониче] Пот. „забрала"; Ербен і В'яз. (Зам. 255, Иссл. 239) „уныша по градомъ забралы"; те-ж самісіньке гадає, але непевний того, Владім.; Корш „унышя [у] бо городомъ заборола”.

Пор. біблійне: „плачите вьпиюще врата градная” Ис., Парем. Григ„ Брандт, III, 237. У народній традиції: „Не дЂвица тут ходит душа красная, | А тут плакала стЂна мать городовая, | Она вЂдала невзгодушку великую”, Рыбн. I, с. 174, пор. II, 40 і 352 — плаче на міському мурі дівчина; очевидячки, в „Сл.” треба розуміти — „засумували оборонці на міських мурах”. Пор. у літоп. „и бысть во веселія мЂсто плачь и сЂтование за грЂхы наша”, р. 1233, 4-й Новг. л., с. 213 і Іп. р. 1185, цит. попереду. — „забрало”, або по д.-р. „забороло”, тут і далі („на заборолЂ а ркучи”) — дерев'яні або кам'яні загороди на верху муру, Барс. III, 278 і дд., точніш, за Пот. 82, propugnaculum, горішній майданчик на стіні, що на ньому містилися бойці. Звичайне в перекл. пам. слов. і д.-р· літ.: „забрало” = έπαλξις, Іс. 54, 12, у толк. Прор., Евсеев, 116; „и послю огнь на забрала Турова и поясть кореніе его”, Амос. I, 10 (Туницький, с. 46; теж Ам. I, 14, с. 47); Яків „съ забралъ моляше брата своего Исава”, Амарт. I, с. 93. У Флавін — раз-у-раз: кн. І „възводяше на забрала матерь Ирканову”, Арх. сп., арк. 346с; „с дрЂвяными забралы”, 348с; „и исплънившимся дебремь забрала высока выше постави”, 351с; „Антигонови же приятели идуще по забраломъ кликаху бо вельми Иродови, лающе и грозящеся, того ради Иродъ повелЂ своимъ стрЂляти на забралникы, и скоро свергоша я долови”, 357д; „съ забралъ стрЂляхуть их, дондеже распуди вся”, 358с; ще 359d,· 360a, 360b; кн. 2 — „Елеазаръ... съскочи съ забралъ”, Вол. 83 зв.; кн. 3 „кровь съ забралъ течаше”, 84 зв.; кн. 5 „постави стрЂльци да не выдадят выникнути из забралъ борцу”, арк. 161; „ставше по заборолом” 162 зв.; кн. 6 „ходя бо по забралом... въпіаше” 214 зв. та сила ин. В Олександрії 1-й ред. /237/ — „стрЂляти стоящая на забралех”, с. 52. — В Іп.: Мстислав... „вдарен бысть под пазуху стрЂлою на заборолЂхъ”, ст. 247; „чересъ заборола” р. 1159, ст. 497; „идущу же камению со забралъ, яко дожду силну”, р. 1229, ст. 755; „бысть ранено мужь стоящихъ на забралЂхъ 100 и 60”, ст. 756; „стоящимъ же мужемъ на заборолЂхъ”, там-таки; „аще Руская хоругвь станеть на заборолЂхъ, то кому честь учиниши”, ст. 757; р. 1261 „в четвертый же день сбиша заборола с города”, ст. 852 та ин. Звідси ясно, що саме „заборола” — перші й найчуткіші свідки поразки або перемоги; тут починається битва, й тут-таки закладається ґрунт для перемоги тої або иншої сторони.





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.