Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня     Головна     Наступна





XIV. Святославове „златое слово”.


Тогда великый Святъславъ изрони злато слово с слезами смЂшено и рече: „о моя сыновчя... ] Пор.: „С(вя)то-славь же идяше в лодьяхъ, и яко приде к Чернигову и во тъ годъ прибЂже БЂловолодъ Просовичь и повЂда С(вя)тославу бывшее о половцЂхъ. С(вя)тослав же то слышав и вельми воздохнувъ утеръ слезъ своих и реч(е): ,о моя братья и с(ы)н(о)†и мужЂ землЂ Руское, дал ми Богъ притомити поганыя; но не воздержавши уности отвориша ворота на Русьскую землю, воля Г(оспод)ня да будетъ о всемь; да како жаль ми бяшеть на Игоря тако нынЂ. жалую болми по ИгорЂ братЂ моемь”, Іп. р. 1185, ст. 645.

сыновчя, сыновець — ανεψιός, небіж: „Маркъ сыновець Варнавинъ”, Колосе. 4, 10, Христ. Ап., Калужн. 209; „Слышавъ Аврамъ, яко плЂненъ бысть Лотъ с~нвць его” (далі = „сына брата своего”), Парем. XIII в. Соф. Новг. бібл. № 53, арк. 26; також — в Новг. 1-ому літ. р. 986: „и поя Аврам Лота сыновца своего” (вид. р. 1888, с. 41); пор. Амартол, I, с. 82; Август — синовець Юлія Кесаря, с. 205; „Далмата, сыновьца своего”, с. 339; „по УстинианЂ же царьствова Иустинъ сыновець его”, с. 426. Див. ще в Лавр. л. р. 1227, с. 427; в Іп. р. 1146 — „Игорь ре[че] брату своєму С(вя)тославу и с~нвцю своєму С(вя)тославу Всеволодичю”, ст. 326; „король бяше печалуя... и о с[ы]новцЂ своемь Володимери”, „бысть радость велика королеви о здоровьи брата своего и сыновца” і т. п. Гал. літ. р. 1262, ст. 857. — Пот. гадає, що Святослав міг назвати братів у-других Ігоря й Всеволода, небожами тільки як старший у роді (с. 102).

рано еста начала половецкую землю мечи цввЂлити] Пор.: в Пов. про Девгенія Акрита каже його батько Амір: „чадо, рано тебЂ о ловЂхъ звЂриныхъ мыслити”, ПСтРЛ. II, с. 384, і „Чадо мое милое, преславный Д., рано тебЂ въ силную рать Ђхать, еще ты въ ратЂхъ не бывалъ и ничего ратнаго дЂла нигдЂ не видалъ”... 385. — цвЂлити — кривдити, засмучувати, катувати: „почто нынЂ разъцвЂли сердце моє”, Тихонр. Пам. отреч. лит. I, 50, Откровение Авраама; в „Судах Соломона": „аще жену сию усЂкну чти ради царевы и разквелю дЂти своя, и кто уставить плачь младенцю сему”, там-таки, 264. „Квілить” дитину = кривдити, примушувати щоб плакала (сучасн. Харків., повід. Γρ. І. Здравомислов). Пор. до цього: Миндовг каже до своєї „свЂсти": /267/ „сестра твоя умираючи велЂла мь тя пояти за ся; тако рекла: ,ать иная дЂтий не цві;лить'“, Іп. р. 1262, ст. 860, — і відповідно до цього — в пісні „Уж как этой красной девице | Ей быть расквиленной”, Шейн, Вел. № 1382 (весільн.). За Пот. 102 — „цвЂлити” =не дратувати, або катувати, як гадали були Малашев та ин., а „заставлять плакать” (Половецьку землю, себ-то жінок та дітей забитих).

нечестно одолЂстеся ] — безславно, не заживши слави, наша виправка: у 1 вид. „одолЂсте"; = „безславно переможені, бо безславно пролляли кров поганих”, адже перша перемога була ні до чого (Пот. 103). Ваю храбрая сердца въ жестоцемъ харалузЂ скована] Пор. до цього, мабуть, традиційного вислову, — пісенні: „Ты родимая матушка. | У тебя сердце каменно | Во булате сковано...”, Шейн, Вел. № 1466 (свод. Иркутск.), або „гораздо у тебя, брателко.. | В булате сердце заковано”, № 1609.

въ буести закалена ] — у сміливості, одвазі, пор. „царствова Иулий царь... со многою гордынею и буестию”, Амарт. 1, с. 205; „не буесть приемъ, се створих”, с. 384; „Рассыпася живот мой, яко хананейских царь буесть”, Дан. Зат., Шляпк., с. 4 і 34; „младъства ради и буести не чюяше ранъ бывшихъ на телеси его”, Іп. р. 1224, ст. 744.

А уже не вижду власти сильнаго и многовоя брата моего Ярослава] власть = χώρα, країна, область (Срезн.), волость, уділ; пор. у Флавія 4 кн. арк. 129 (Вол. № 651): Веспасіян „потреби вся власти ты” (= землі), иде на Вефлептифиискую власть и пожже всю"; 5 кн. арк. 181 зв. — Римляни „вся потребнаа возяше от Асиріа и от ближних властий"; Лавр. л. р. 1093, в. кн. Всеволоду „сЂдящю бо ему Кые†печаль бысть ему отъ сыновець своихъ, яко начаша ему стужати, хотя власти овъ сея, овъ же другие, сей же омиряя ихъ, раздаваше власти”, Радзив. Акад., с. 209; також пор. Лавр. р. 1100 „пойми брата своего Василка и буди вамъ єдина власть, Перемышль”, с. 264; ...„Святослава в Черниго†и Всеволода в Переяславли и прокыя по инЂм властем”, Сказ. Иак. о Бор. и Гл., 124. Пот. (103) виправляє: „не съждала еста”, а втім визнає, що така виправка палеографічно не мотивована й хистка (с. 103); за неї промовляють парал. місця в літопису: „Брат ти молвить сожди (вар. съжди) мене”, Іп. р. 1147, 1908, ст. 356; „ту съждеши братьЂ своеи и помочий всихъ своихъ”, ст. 516; „Всеволодъ же пріиде кь Юрьеву, съждася съ Переяславци”, Соф. I, р. 1177, с. 166; Пск. 1-ий, р. 1463: „и начаша съжидатися въ ИзборскЂ”, p. 1848, с. 224. Поправка Барс., Шамб. — парал. місць не має. — „многовоя” — род. відм. од „многовои” (Срезн.), епітет Ярослава, Соловьев, Ист. Р. III, прим. 226. Макс. та Дуб. гадали, що тут дві слові, але узгодження Це не виправдує; те-ж можна сказати й про „много вой”, як читає Огон.; Пот. „многовоя"; цього ми й додержуємось, змінивши „многовои” у 1-му вид. — брата моего Ярослава — мова про Яр. Всеволодовича, кн. Чернігівського, нащадка Ольгового. Яр. за літописом — обережний та нерішучий: „Князь же Святославъ Всеволодичь съгадавъ со сватомь /268/ своимь Рюрикомь поидошя на половцЂ... и усрЂте и. Ярославъ и рече имъ: ,нынЂ, братья, не ходите, но сърекше веремя, оже дасть Богъ на лЂто поидемъ'“, Іп., ст. 628. — Як ходили руські князі p. 1187 на Половців: „Ярославу же не любо бысть далЂ поити, и поча молвити брату Святославу: ,Не могу йти далЂ от ДнЂпра, земля моя далече, а дружина моя изнемоглася'“, Іп., ст. 654. Ігореві він не дав свого війська, а послав самого Ольстина Олексича з Ковуями, що зрадили підчас другого та останнього бою з Половцями. Далі — мова про теперішню дружину Ярославову.

с Черниговскими былями ] „быля” (а не „быль”) = вельможа, в Супр. р. тричі; у Амарт. = primatum unus „посла быля своего”, „убиенъ бысть быліи своими” ( — отъ вельможь своихъ), грец. μεγιστάνας, Срезн., I, ст. 203.

с Могуты и с Татраны и с Шелъбиры и с ОлбЂры] Корш — „и съ ОлыбЂры”.

Могутъ — δυνάστης, dominas. „Вьси цри и властели и могути”, Пс. XII, 21, XI в.; „Предстояху могутіи и все боярство”, Жит. Ник., М.-Чет., квіт. 47 та ин. Срезн. II, 161; Поґ. Пс., мол. Аннина: „да посадить я сь могутьми людьскыми; Срезн. II, 255. Барсов, подаючи приклади з Пс. XII в., XII, 21 і з Панд. Ант. XI в. — „яко не подобьно есть ны съ могутомь тиштатися” (Ιρίζειν) та ин., перекладає: силач, богатир; але Срезн. перекладає краще. В'яз, має „могутів” — за великих васалів. Як власне ім'я або прізвище — див. у Никон. літ. р. 1008 — повість про розбійника Могуту: „того же лЂта изымаша хитростью нЂкоего славнаго разбойника, нарицаемаго Могута”, що заприсягається нікому не шкодити; а як кн. Володимир його помилував, „Могутъ же заповЂдь храня никакоже исхожаше из дому митрополичя”... П. С. Р. Л. IX, р. 1862, с. 69. „Могутный” — дужий, див. у нар. епосі. Пор. „старЂйшіи и могутіи въ житій семъ”, Чет. Мин. XV в. Срезн. Свед. и Зам. II, 385 — могутый — могутній. — Татраны — осельники Татр; Пот. 103 здогадується „не есть ли это вставка, сделанная не автором, а другим, малосведущим лицом, смешавшим Ярослава Всеволодича с Ярославом Владимировичем , Галицким, в войске которого, конечно, были Татране, жители Татр?” — Шельбиры... и ОлбЂры. Огон. 88, ідучи за Бусл. (Христ. 688, 609) — убачає тут, як і попереду, назви шістьох загонів Ковуїв, названих за іменнями своїх вождів. Усна традиція зберегла згадку: „ехалъ тут он царь Саулъ (Леванидович) во своє царство в Алыберское”, Кирша, с. 108 і 109. Як здогадується Соболевський, Шельбири — то один з родів Коуїв, а їх він уважає за скитське плім'я, що збереглося в Чернігівській землі в XII в., Изв. ОРЯС, р. 1921 (т. XXVI) с. 10 — 11. Пот., 104 вбачає тут також „черниговских коуев, часть коих была послана Игорю с Ольстином Олексичем”, та це не погоджується з виразно висловленим запереченням: „уже не вижду..."; отож усенькі міркування про тотожність коуїв з Торками, Чорними Клобуками, Берендеями у Огон., 89 — зайві. Вказівку на племінне ім’я /269/ „ОлбЂры” — див. в Іп. р. 1159: „Мьстиславъ радъ бывъ рЂчи тои и посла к нимъ (Берендичам) Олбыря Шерошевича и яся имъ по всю волю ихъ”, ст. 501.

Засапожникы] мабуть — „ножи, носимые за сапогом”, Даль. Слов. Пор. загрозу старців: „Мы де злы: тиснут нас, и мы никому спуску не дадим. Будем палить, з засапожниками (ножами) пойдем!” Е. Романов, Очерк быта нищих Могил, губ. Этн. Обозр. 1890 г., № 4 (кн. 7), с. 125. В літоп. не одного разу — бій на ножах: „Козляне же ножи рЂзахуся съ ними”, Іп. ст. 781, пор. Новг. 4-ий, с. 214; подібно схарактеризовано вояк у диких людей в Олександрії І ред.: „крЂцци велми, готови суще на брань, без копии и безъ стрЂлъ, но колиемъ біахуся сь вои”, с. 75 — 76. Про перемогу „кликом” — в Іпат. літопису, напр.: князі Святополк та ин. „идоша на ПоловцЂ къ Лубьну, въ 6 часъ дне бродишася чересъ Сулу и кликнуша на нЂ- Половци же вжасошася от страха, не възмогоша и стяга поставити, но побЂгоша, хватаючи коний”, ст. 258.

звонячи в прадЂдьнюю славу]= „подвигами своими они заставляют звенеть славу предков”, Пот. 104; Огон. — навпаки: „чванячись прадідівською славою”, 89.

нъ рекосте: мужаимЂ ся сами] у 1-му вид. „му жа имЂся сами”. Шішков — „мужайтеся"; Калайд. і Огон. „мужаймеся"; Ґрамм. „мужаимся"; Ерб. і В'яз, „мужаймыся"; Смірн. „мужаивЂся"; Тіх., за ним Пот., Шамб. — „мужаимъся”, але Макс., Влад. — „мужаимЂся”, обмежуючися на тому, що вкупі читають написане в 1-му вид. За це промовляють написання в літоп. І ос. мн., Іп. „мы гости есме твои”, кажуть Угри, ст. 414; „хрестъ есме цЂловали”, ст. 345 bis, 346 bis, 347, 374, 493 та ин.; „недостойно и мы вси вЂнчани есме”, Амарт. I, 517; „На небеси ли есме были” Новг. 4-ий, П. С. Р. Л. IV, с. 80; у рукоп., мабуть, було з Ђ, бо навряд щоб видавці з форми з е зробили-б „мужаимЂ”. Огон. одзначає (с. 90), що закінчення -ме є в угорських українців і у лемків, напр., в Хитарському.Збірн.: здобудеме, маеме, повернеме, ходЂме і т. п. М. Пачовський, Виїмки з укр.-рус. письменства, 1911, с. 110 та дд. Паралелі з літоп.: Іп. р. 1068: „и тако не обратистеся ко мнЂ, но рЂсте: мужаимъся” (Хл. і П. мужаимыся), ст. 157; Лавр. р. 1068 — „и ту не обратистеся ко мнЂ, но рЂсте: мужаемъся” (Р. і A. мужаимыся), ст. 164. — У цьому вислові слід убачати натяк на похвальбу Ігореву й Всеволодову, що збереглася в Лавр. літоп. та ин. р. 1186: „сами поидоша о собЂ рекуще: ,мы есмы ци не князи же? поидемъ, такы же собЂ хвалы добудемъ”, с. 376.

а заднюю си сами подЂлимь ] Пот., Огон. „заднею"; „си” виправляємо за Тіхонр. і Вс. Мілл.

коли соколъ в мытЂхъ бываеть, высоко птиць възбиваеть, и вдасть гнЂзда своего в обиду ] „Сокол в мытЂхъ” — грец. μουτατός, лат. mutatus (Ducange, Gloss. Lat. s. v. muta) — вилинялий, пор. im faucon des trois mues = трьохлітній сокіл (Снегирев Р. Ист. Сб. III, 119, p. 1839). /270/ У пісні про Роланда Бланкандрин радить королеві Марсилієві „тщеславному и гордому французу... пошлите сотен десять Соколов, на коих перья вылиняли”, пер. гр. Де-Ла-Барт, 1897, с. 2... „Сокол перелинявши, одевается молодыми перьями; про охотничьих птиц обыкновенно говорится: третей, четвертой масти, т. е. что птица линяла в третей или в четвертой”, Ґрамм. прим. 117, с. 169; в д.-рус. пам'ятках: святі... „мытятся яко ястреби и понавляются яко орли, възвышаются в облакы беспечаліа”, Слово в суб. сыроп., памят. св. отец, рук. Рум. муз. № 406, XV в., арк. 26. В пов. про Акіра: „Егда бо сокол трех мытей бываетъ, он не даст ся с гнезда своего взяти”, Григ. Мова, очевидячки, за те, що старий сокіл (Пот. 104), котрий багато разів вилиняв, — страшніший для ворогів свого кубла (Барс. III, 495), це підтверджує успіх походу Святославового (див. попереду). — Дальша, але розумом тотожня паралеля — про орла, у Второзаконії, розд. 32: „Яко орелъ покрыти гнЂздо свое, и на птенца своя въжделЂ, простеръ крылЂ свои, и пріятъ их” (Остр. Б.), що могло віддавна ввійти в літературний обіг через Псалтир, де в пісні пророчій 2, 11 читаємо: „яко орелъ покрыеть гнЂздо своє на птенца своя въжажда простеръ крилЂ свои”, див. Пс. Болонськ., Поґод., Симон. та инші давні Псалтирі (Амфил. НІ, 119 та Яґіч 707). Аналогічний образ: „Ведена бЂаше съ сынъми мати, яко кокошь покрывающи своя птеньца”, Стихирарь XII в. Рос. Акад. Наук (34. 7. 6.), арк. 174 зв. — В літоп. вояк, що нападають, порівнювано до соколів, Лавр. р. 1097: „Бонякъ же раздЂли ся на 3 полкы, и сбиша Угры акы в мячь, яко се соколъ сбиваетъ галицЂ”, с. 261; Іп. “...яко соколъ галици збиваетъ”, ст. 246.

А чи диво ся братіе стару помолодити] Питальне „чи” — в Іп., ст. 522; пор. „ци Моисеови єдиному глагола Богї,?”, Амарт., I, 100. — Зачало „а коли” — в Пск. 1-му, р. 1343, П. С. Р. Л., IV, с. 189; „коли князь Дмітрій былъ подъ Тферью”... 4 Новг., П. С. Р. Л. IV, с. 303 та ин.; „Коли пожретъ синица орла, коли каменіе воспловетъ по водЂ, коли свинія почнетъ на бЂлку лаяти, тогда безумный уму научится”, Дан. Злат., вид. Шляпк., с. 20. Тут „коли” — якщо.

нъ се зло — княже ми не пособие] Снєґір., Сахар., Бутков, Ербен — уважали „княже” за кличн. відм.; Макс., за ним Пот. та ин. — за прикм., дод. прик.: „Се зло: княже ми непособие"; Огон. „зло княже"; Лонґін. — „нъ се зло княже мине” (= минеться). Бутк. — „ти"; Ґрамм. — „князи”. Пот. перекладає: „но вот беда: княжие мне не пособление”, с. 105. — Пособие = допомога, Срезн. II, 1250: „Ваю пособиемь и защищениемь князи наши противу воюющая... побЂжають” Сказ. Іак. о Бор. и Гл. та ин.; „Князь Демонтъ... иде въ пособие тестю своему”, Пск. 2-ий літ., 7. — „Непособие” — подибуємо часто в 1-му Пск. літ.: „По грЂхомъ нашимъ бысть непособье Божіе, много головъ паде и добрыхъ людей”, р. 1368, с. 192; „се бысть Божіе непособіе за умноженіе грЂхъ ради нашихъ”, р. 1407 (bis), с. 199; „и бысть непособіе псковичемъ”, р. 1409, с. 200. /271/

на ниче ] Пот. 105 — „на нице”, навиворіт; Макс. „на ни-че” = ні на” що, себ-то в ніщо; Огон. — пор. укр. „на ніщо”.

се у Рим кричать... ] 1-ше вид. — „Уримъ” = воєвода Ігорів; Дубенськ. гадав, що м. Рими це — Ромен. Ербен, за ним Вс. Мілл., Огон., Пот. „се у РимЂ” (у перекл. Огон. — у Ромні), Владім. виправив: „Се тури ми”, та це й зайве, бо не відповідає історичним даним. Смірн. (II, 109), ідучи за Соловйовим (II, прим. 457), вбачав село Рим на межі кол. пп. Лохвицьк. та Прилуцького (і Роменського), а про форму слова гадає, що Лавр. та Іп. „город Римов” — бренів для автора „Слова” — „Римы”. Окрім того, указують на с. Римівку на допливі р. Псла Груні на північний схід од Гадяча (Барс., Оч. рус. ист. геогр., с. 163). Іп. літ. повідомляє про події під Римовим р. 1185: „Половци возвратишася от Переяславя, идущи же мимо приступиша к Римови. Римовичи же затворишася в городЂ... да которЂи же гражанЂ выидоша изъ града и бьяхуться ходяще по Римьскому болоту, то тЂи избыша плЂна, а кто ся остал'Ь в городЂ, a тЂ вси взяти быша...” „Половци же вземше городъ Римовъ и ополонишася полона и поидоша во свояси, князи же возворотишася вь домы своя”... ст. 647 — 648.

Володимеръ под ранами ] — мова про кн. Переяславського Володимира Глібовича, за нього Іп. р. 1185: „Володимеръ же ГлЂбовичь бяше князь в ПереяславлЂ, бяше же дерзъ и крЂпокъ к рати; выеха из города и потче κ нимъ (Половцям), и по немь мало дерьзнувъ дружині;, и бися с ними крЂпко и обьступиша мнозии ПоловцЂ. Тогда прочии видивше князя своего крЂпко бьющеся выринуша из города и тако от яша князя своего язьвена суща треми копьи”, ст. 648. „Сии же добрый Володимеръ язвенъ труденъ въЂха во городъ свои и утре мужественаго поту (Хл. II) своего за отчину свою” (там-таки); як Половці захопили Римів — „князи же возворотишася в домы своя, бяхуть бо печални, и со сыномъ своимъ ВолодимЂромъ ГлЂбовичемъ зане бяшеть ран[ен]ъ велми язвами смертьными” (там-таки, ст. 648); а втім він одужав й узяв участь у поході в. кн. Святослава на Половців р. 1187 з дружиною своєю й упросивсь, щоб йому дозволили їхати попереду головного війська, дарма що „Святославу не любо бяшеть пустити Володимера напередъ передъ сыны своими” (там-таки, ст. 653). „На томъ бо пути разболЂся Володимеръ ГлЂбовичь болЂстью тяжкою, ею же скончася” (там-таки); „и принесоша и во свои градъ Переяславль на носилицахъ, и ту преставися мЂсяца априля во 18 день, и положень бысть во церкви святого Михайла, и плакашася по немь вси Переяславци”. Літописець характеризує його: „6Ђ бо любя дружину и злата не сбирашеть, имЂния не щадяшеть, но даяшеть дружинЂ, бЂ бо князь добръ и крЂпокъ на рати и мужьствомъ крЂпкомъ показался и всякими добродЂтелми наполненъ, о нем же Украина много постона” (там-таки, ст. 653).

туга и тоска сыну ГлЂбову ] — вислів не цілком звичайний серед аналогічних; пор. Христ. Ап. XII в., Римл. 2, 9: „скърбь и туга на всяку душю человЂка творящаго зълое” Калужн., с. 113; „туга и /272/ бЂда на всЂх”, Новг. 1-ий літ., p. 1128, вид. p. 1888, с. 124; „бЂ туга и бЂда останку живыхъ” Соф. 1-ий р. 1193, ст. 169; „скорбь и туга велика”, Пек. 1-ий р. 1471, с. 238; „и бысть во Пско†туга и плачь”, там-таки р. 1501, с. 273; „бысть тогда во Пско†туга и печаль”, там-таки, р. 1409, с. 200; „туга и печаль” Пск. 2-ий, р. 1330, с. 12; „съ многою печалію и тугою”, Пск. 1-й, р. 1323, с. 184; „и послаша Изборяне гонца во Псковъ со многою тугою и печалію”, там-таки, р. 1341, с. 188; „како ли не разсЂдеся сердце твое отъ многыя тугы” Соф. 1-ий, p. 1262, с. 141; „и бысть туга и плачь великъ зЂло” Пск. 1-ий, р. 1446, с. 213.





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.