Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня     Головна     Наступна





XV. Заклик до князів.


Великый княже Всеволоде! ] Всеволод Юріевич, в. кн. 1177 — 1212 pp. Характеризує його Лавр. р. 1212, вид. р. 1872, с. 414 — 15; в Іп. та Лавр. — про похід на Болгар. Могутність його вихваляє Лавр.: „В лЂто 6720, индикта, мЂсяца априля в 13 день, на память св. Мартина папы Римскаго преставися велікый князь Всеволодъ, именованый в святомь крещеньи Дмитрій, сынъ Гюргев благочестиваго князя всея Руси, внукъ Володимера Мономаха, княживъ в СуждальстЂй земли лЂтъ 30 и 7. Много мужствовавъ и дерзость имЂвъ, на бранехъ показавъ, украшенъ всЂми добрыми нравы, злыя казня, a добромысленыя милуя: князь бо не туне мечь носить в месть злодЂемъ, а в похвалу добротворящимъ. Сего имени токмо трепетаху вся страны и по всей земли изиде слухъ его и взя (?) зломыслы его вда Богъ под руцЂ его: понеже не взношашеся, ни величашеся о собЂ, но на Бога все възлагаше всю свою надежю, и Богъ покаряше под нозЂ его вся врагы его. Многы же церкви созда по власти своей”... „судя судъ истиненъ и нелицемЂренъ, не обинуяся лица силныхъ своихъ бояръ, обидящихъ меншихъ и роботящихъ сироты и насилье творящимъ, любяше же помногу черноризьцьскый и поповьскый чины”... Лавр, с 414 — 15.

отня стола поблюсти ] — батько Всеволодів, Юрко Довгорукий (1155 — 57) та дід — Володимир Мономах князювали у Київі. У післямові до Остр. Єв. : „Самъ, же Изяславъ кънязь правляаше столъ отьца своего Ярослава КыевЂ, а брата своего столъ поручи правити близоку своєму Остромиру НовЂгородЂ”.

не мыслію ль ти прилетЂти...] 1-ше вид. „не мыслію ти”. Тіх. та Яковл. — „не мыслиши"; Пот. „не мысль ли у ти” (у — уже) = „нет ли у тебя уже мысли”. Барс, „не мысль лі ıє ти” == „нет ли намерения у тебя”. Читати, як ми подали попереду, запропонував Вс. Мілл., але, можливо, не менш імовірна й така кон'єктура: „не мыслі ıє ти” = „у тебе й думки немає"; та за нею не обстаємо.

ты бо можеши Волгу веслы раскропити] Натякається на успішний похід Всеволодів на Болгарів, списаний в Іп. р. 1182, ет. 625 — 626 і Лавр. р. 1184, с. 369, що в ньому Всеволодові пощастило об'єднати багатьох князів.

Была бы чага по ногатЂ а кощей по резанЂ] — чага, пор. До арабськ. ašaha „підбив (невільницю)”, „невільниця” (Огон. 93), /274/ робітниця (Каллаш, Р. Ф. В. 1890, І). — Іп.: „толико взяша полона множьство, якоже в симъ рускимъ воемъ наполнитися до изобилья и колодникы и чагами и дЂтми ихъ и челядью, и скоты и конми...” р. 1170, ст. 540. — ногата — двацята частина гривні, рЂзань — п'ядесята частина гривні. Гривня — спочатку одиниця ваги; гривня срібла дорівнювала по-первах хунтові, згодом зменшилася й визначала щось із півхунта; гривня кун становила сьому частину гривні сріблом (Костомаров, Рус. Ист. I, 14, прим.). У гривні рахували 20 ногат або 25 кун або 50 резаней, вЂкошей 250 (Карамз. Ист. Гос. Росс. I, прим. 298; II, прим. 79); гривня-ж сріблом важила 48 золотн., золота гривня — 56 червінців (ib.). Про ногату за даними р. 1494 — див. Барс. I, 291, прим. „РЂзана” трапляється вже в Панд. Ник. Черног. XII — XIII в., Собол. Мат. и исслед., с. 167; Огон. слідом за Соловйовим (Ист. Росс. II, прим. 438) наближує „ногата” до естонськ. nahk у розумінні шкура. Див. ще у Барс. I, 290 — 1 і Макс. Зам. 15. Рахунок на ногати частенько бачимо в Новг. Літоп.; l-ий Новг. — „Правда” р. 1016 — „За теля 5 рЂзанъ, за яря (ягня) ногата”. Цей приклад (а инші див. Новг. I, р. 1888, сс. 123, 149, 162) наочно показує, які дешеві були полонені половці — бранка = ягняті, а бранець іще менше. Про те, що бранців продавали за дешеву ціну, оповідає й Флавій: „и оставивше ины вся продаша съ женами и чады на малі; цЂнЂ, по 'і' златникь, зане умножишяс[я] продающеи, а купець умалися” 6 кн., Волок. № 651, арк. 221 зв.; після поразки „продаяху Новгородци Суздальца по д†ногатЂ” — читаємо в Пов. о Знамении Богородицы р. 1169, П. С. Р. Л. V, р. 1851, с. 10. В Ізмарагді: „давайте убо заимъ, но не отягчайте лихвою, по 6 рЂзань на гривну емлите, да не будете осуждени”, Опис. рук. Син. Б. II, 3, с. 74; ще — Срезн. НІ, 217. В „Сл. о п. Іг. “ обидві монетні одиниці названо, як дрібні, малоцінні.

Ты бо можеши по суху живыми шереширы стрЂляти, удалыми сыны ΓлЂбовы ] Уже Снєґірьов (р. 1839) і рец. в Моск. Унив. Изв. р. 1867 № 2 зіставили були „шереширы” з грец. σάρισσα, македонський спис σαρισσάριον, нов. σαρρισσάρι — спис; це завдовольняє; та Меліоранський виводить ш. з перського tir - і - čärch через половецьк. *tir - і - čer, а Огон. (с. 93) наближує це слово до арабськ. śerâśir — onus, покликуючись на Menin, Lexic. arab.-pers.-turc. III, 406, але гадає, що тут — „шереширы” = самостріли, котрі кидають живий вогонь; він покликується на літоп. звістку про те, начеб-то в війську Кончаковому був відповідний фахівець, та це він робить зовсім не до речи. Пот., 110, слушно зазначає паралелю в „меча бремены”. — „Удалые сыны ГлЂбовы” — не Ізяслав († p. 1183) і Володимир († р. 1187) Глібовичі, а діти кн. Гліба Ростиславича, онука Ярославового, рязанські князі, що здобули уділи від Всеволода р. 1180: Роман († 1216), Ігор († 1194), Володимир, Всеволод († 1203), Святослав (згад. у Лавр. літ. р. 1207). Р. 1183 взяли участь в переможному поході в. кн. Всеволода Юрієвича на Болгарів і здобули від нього уділи, чом він і міг на них покладатися. їхні взаємні сварки Всев. Юр. втихомирив р. 1187. Тут — маються /275/ на оці, мабуть, кн. Всеволод та Володимир Глібовичі, що їх Всеволод Юр. розсудив з їхнім братом Романом р. 1180.

не ваю ли [вои] злачеными шеломы по крони плаваша] Ґрамм. „не ваши ли злаченыя шеломы"; Бусл., Пот. „злаченіи"; Малаш., Шамб. „злаченыи"; Огон. „плаваста"; Лонґін. „не ваго ли [за] злачеными шеломы”... Вставка „воıє” (вои), що я її подаю, усовує поправки в инших словах, — їх пропонували були Бусл., Пот., Огон. та ин.; виправку можна виправдати ось чим: переписувач, може, дуже давній, мав написання „воıє” з ıє (воно замінило первісне воЂ), що помилково прочитав як ю; отакі приклади трапляються, знов-же як випадки, коли зам. Ђ, уживано е, напр., „не боися земле, на неи же ты спиши”, Парем. XIII в. Соф. Б. № 53, арк. 32 зв.; „не выходяху на не”, Флав. IV, Волок. № 651, арк. 110 зв.; „възвративше на не”, арк. 114; „вда ему вое” І, ярω вое водяше, VI, арк. 209 та ин.; поруч і в рук. XV — XVI в. звичайно — вои (там-таки, II, арк. 65, 75 зв. та ин. і в літописах); можливо, в рукоп. „Слова” XV в. було й „вои”, де и з погано прочитаного давнього κ з тісно поставленими частинами. Вставку можна зробити, ґрунтуючися на вимозі реторичного паралелізму, звичайного в „Слові": „не ваю ли воıє... Не ваю ли храбрая дружина...” Переписувач одного з дальших списків побачив слова „ваю” „воıє” (або „вою”), що стояли поруч, і, маючи це за диттографію, спростив, проминувши одне з двох таких написань, а через те постраждало розуміння.

храбрая дружина ] — сполучення звичайне: Задонщ., сп. Унд. „храбрую дружину”, Временн. кн. XIV, р. 1852, 10; Кирша — дружина хоробрая 3, 5, 19 — 22, та сила ин. Григ. I, 156, 158; III, 16, 61; Марков, 213 — 14, 227, 262 — 8, 271 — 2 й чимало ин.; Миллер Ист. п. 219, 321, 544 та ин.; Шейн, Вел. „храбра дружина” у весільн. п. № 1547 та ин. — В українській усній традиції — дружина = військо, Чуб. III, 288; „вся Іванкова дружина”, Чуб. IV, 340.

ты, буй Рюриче и Давыде ] — кн. Рюрик († p. 1215) і Давид († р. 1197) Ростиславичі, онуки Мстислава вел. Володимировича. Кн. Рюрик — непосідливий й упертий авантурник, сім разів добував й втрачав Київ, з „золотого стола” його пострижено в ченці, потім він скинув рясу й знову добув Київ (див. Огон. 94). Іп. літ. 1189 — 1215 р. чимало оповідає за пригоди його й його брата, ст. 534, 541, 543 — 4, 562, 566 — 7, 569 — 575, 603, 614 — 16, 620 — 24, 628, 647 — 8, 652 — 54, 657-59, 662 — 63, 666 — 70, 673 — 84). Давида, кн. Смоленського, що своєю волею перед смертю постригсь, літописець характеризує так (Іп. л. р. 1198, ст. 702 та дд.): „се[и] же благовЂрный князь Давидъ возрастомъ бЂ середний, образомъ лЂпъ, всею добродЂтелью украшенъ, благонравенъ, христолюбиві„ любовь имЂя ко всимъ; ово же правяшеть души своеи и переже милостыни прележашеть, манастыря набдя и черньци утЂшивая... бЂ крЂпокъ на рати, всегда бо тосняшеться на великая дЂла; злата и сребра не сбира[ш]еть, но да[ваш]етъ дружинЂ, бЂ бо любя дружину, a злыя кажня, якоже подобаеть царемь творити"; помер, мавши 57 років з роду. /276/

злаченыи шеломы ] — див. попереду. Як здогадується Макс. (Укр. 107), мовиться за криваву битву з Половцями за Ореллю, але за Іп. літ. не 1184, але 1183 p., де загинули „поганые” „бещисла”, ст. 632.

рыкають аки тури... ] — порівнювання до роз'ятреного ранами тура — уже траплялося попереду; образ цей зберігсь у пізнішій оповідальній традиції з деякими змінами: „крЂпце сЂцахуся, яко звЂри дивіи рыкающе”, Іст. Каз. ц., ст. 155.

Вступита господина в злата стремена за обиду сего времени, за землю Рускую за раны Игоревы, буего Святъславлича] — пор. далі — „СтрЂляй, господине Кончака, поганого кощея, за землю Рускую, за раны Игоревы, буего Святъславлича” і „загородите полю ворота своими острыми стрЂлами, за землю Рускую, за раны Игореви буего Святъславлича”. Оці три явні рефрени ділять звертання до князів на три великі строфи; далі йдуть історичні згадки про подвиги кн. Ізяслава та Всеслава. — В 1-му вид. — „въ злата стремень"; Тіх. — „стреме”, Огон. — „стременя"; виправляємо „злата стремена” — для XV — XVI в., себ-то для рук. Мус.-П. Для XII в. — виправки Вс. Мілл. і Пот.: „злата стремени”, инші — неможливі. — За обиду сего времени: у давньому літ. — кн. Володимир каже до короля Угорського: „язъ отцю твоєму досыти послужилъ своим копиемъ и своими полкы за его обиду, и с Ляхы ся есмь зань билъ”... Іп. р. 1152, ст. 450; те саме подибуємо в пізній традиції: пор. Пек. 1-ий літ. р. 1471: „за великаго князя обиду”, с. 239; „и на первомъ оступЂ убіенъ бысть господинъ благовЂрный князь Александръ Оболенской, за святую и живоначальную Троицу и за святыя церкви и за отчину государей великихъ и за Псковскую обиду”, там-таки р. 1502, с. 275; 2-ий Пск. літ. — p. 1407: „князь великий разверже миръ съ своимъ тестемъ съ княземъ Витовтомъ Псковскыя ради обиды”, с. 19.

Галичкый ОсмомыслЂЯрославе...] — Ярослав Владимиркович, кн. Галицький, князював 1153 — 1187 р. Характеризує його Іп. р. 1187 († 1 жовтня): „6Ђ же князь мудръ и рЂченъ языкомъ, и богобоинъ, и честенъ в земляхъ и славенъ полкы: где бо бяшеть ему обида, самъ не ходяшеть полкы своими, — [но посылашеть я съ вое, — Іп. I, 135] — водами, 6Ђ бо ростроилъ (= розстроилъ, = устроил, Пот. 111) землю свою. И милостыню силну раздавашеть, страныя любя и нищая кормя, черноризискый чинъ любя и честь подавая от силы своея...”, ст. 656, далі — про його хоробу та смерть. Він мав організоване наймане військо, згадуване в літоп. як „галицкая помочь” (Іп. pp. 1155, 1158, 1160, 1162, 1168, 1169, 1171, 1180, 1183; Лавр. р. 1185); ґрунтуючися на свідченні в Іп. р. 1174: „Пославъ Ярославъ Галичькыи, приведе Ляхи въ помочь собЂ и да имъ 'г' гривенъ серебра” (ст. 571), можна на це покладатися й судити про те, яка була завбільшки ота плата. Романічну родинну історію його — любов до трагічно загиблої (спаленої) боярської доньки Настасії Чагарової, також занесено до літопису. — „Осмомыслъ” — епітет, що його надав Ярославові псет; витолковують його /277/ різно: 1) „y него восемь мыслей, восемь заботъ за разъ”, от-як у лисиці, що потрапила в яму, в якої „сім думок” (Пот. 111). Пор. „бідна вдова дев'ять думок має”, або „десять думок має”, Чуб. V, 486, 487, або „бідная удівонька сорок думок має”, 486 (себ-то — багато турбот); 2) за Карамзіним (Ист. Г. Р. III, пр. 267) — у нього один розум був вартий вісьмох, чому відповідає й сучасне укр. аналогічне утворення: сьомирозум == розумник, розумниця: „Ну й семи'розум ти” (с. Пологи на Переяславщині, повідомив Вс. М. Ганцов); 3) „осмомысл — человек угождающий своим похотям (осьми греховным помыслам), ум его затуманен грехами”... (Булычев, Р. Ист. Журн., кн. 8, с. 7); на це важко пристати; 4) ще менш можна пристати на те, що Осмомисл = Правдомисл, бо „последователи Пифагора признают число 8 символом справедливости” (Вяз. 291, прийнято у Огон. с. 96).

высоко сЂдиши на своемъ златокованнЂмъ столЂ] — пор. у Флавія Ірод „дас[тъ] же ему и столъ златъ”, I, арк. 2 зв. Волок. № 651; „сЂдЂ на высоцЂ столЂ”, арк. 20 зв. Епітет „златокованный” — трапляється в низці д.-р. пам'яток: Девг. деян. „50 (або 80) поясови златокованных”, Сперанск. 134, 144; Сказ, про Мам. поб. — „златокованное стремя”, Шамб. 94, 146, „по седлам златокованным”, 116; часто — описові вислови: „ободверье златом ковано”, Іп., ст. 581; „узды златом кованы”, Девг. 134 і „седла златом кованы”, 144; пор. також у повч. „И въ златокованна престола вмЂсто и сяде на пепелЂ и на земли”, збірн. XV в. у моїй збірці Q. 109, арк. 256; „яко златокованные трубы, вси святій”... Тр. Цветн., нед. вс. свят. М., Син. б. № 431, арк. 99. В усній традиції цей епітет не трапляється; але в українській нар. пісні знаходимо „золотий” в аналогічному випадкові, у колядці „на тім наметі золотий стільчик, на тім стільчику гордий пан сидить”... Ант. и Драг. I, 8; „Золотий стільчик”, ib. I, 34; „цар сидить на золотім креслі”, Чуб. V, 1000 та ин.

горы Угорьскыи ] — гори Карпатські, Лавр. „Кавькасийскиа горы, рекше угорьски”, с. 3; Угри „пришедше отъ въстока и устремишася чересъ горы великий [яже прозвашася горы угорьска, Τ. Ρ. Α.] и почаша воевати на живущая ту Волохи и СловЂни”, Лавр. с. 24, р. 898. заступивъ королеви путь] — пор. „Антоній же заступи имъ вся пути”, Флав., Барс. I, с. 269; „король” в літопису — завсіди = угорський король, Іп. ст. 447 — 450 та ин.; там-таки — Роман Галицький „убоявься еха во Угры ко королеви”, Іп. ст. 660; „и прийде Володимеръ ко королеви”, „король же поималъ Володимера”, „король за горою уже” та ин., ст. 661; „присла король полкы Угорския многи сынови в помочь”, ст. 664; те саме 719, 727 і т. д. Тут визначає: загородив угорському королеві шлях до Руської землі.

затворивъ Дунаю ворота ] — бо володіння Ярославові простягались аж до того місця, де Серет та Прут вливалися в Дунай, отже мало не там, де він виходив в Чорне море (Огон.). Пор. Парем. з кн. Іова: „заградихъ же море враты”, Соф. XIII в., № 53, арк. 2. /278/

меча бремены] — 1-ше вид. — „времены"; виправив Танка, за ним инші; це звичайна помилка переписувачева, пор. „донести своя тяжкія времена”, П. Ст. Р. II, 396; тягарі: „идуще купцы на возЂхъ съ бремены тяжкы” (Жит. Тодосія); тут, може, каміння? Пор. Волинськ. літоп. „люто бо 6Ђ бой у ЧернЂгова, оже и таранъ на ны поставиша; меташа бо каменемъ полтора перестрЂла, а камень яко же можаху 4 мужа силнии подъяти”, Іп. р. 1234, ст. 772.

Суды рядя до Дуная ] — „рядити” — піклуватися, керувати, судити, впорядковувати, вмовлятися; див. Срезн. III, с. 230; окрім того: у Флавія „безъ злобы урядиста ся, тако рядъ положивша”, I, Архів. сп., арк. 350а; „яко Ирканъ толико имЂа даже рядити, вязати или раздрЂшити... не имать власти”, там-таки, арк. 356 . Іп.: князі „положиша рядъ межи собою”, р. 1262, ст. 858; в. кн. В'ячеслав каже до кн. Ізяслава: „я есмь уже старъ, a всихъ рядовъ не могу уже рядити”, р. 1151, ст. 419, і далі, р. 1154, він-таки говорить до кн. Ростислава: „сыну, се уже въ старости есмь, a рядовъ всих не могу рядити”, ст. 470. Пор. в Олександрії 1 ред. „вся по ряду устрои”, 27; про угоди — „ряды” Іпат. літ. часто: ст. 397, 419, 470. Найближчий до вираза в „Слові” — билинний епос: „Ай же ты русский могучий богатырь, | Стань ко к нам суды судить, | Суды судить — ряды рядить”, Рыбн. III, 25; „чего он судит-рядит”, Шейн, Вел. № 448; „суды судитъ, да ряды рядит”, № 1030, 1031; в укр. традиції: „суди судити”, Ант.-Драг. I, 49; в білор. — „пан господар... сядзиць да суды судзиць”, Шейн, Мат. I, 1, 65; очевидячки — з цього вислову давно зробилося прислів'я. З цим висловом у „Сл.” зустрінемось і далі — у спогадах про кн. Всеслава. — Тут бачимо не тільки похвалу: згадаймо, що судове йшло на прибуток князеві.

Отворяеши Кіеву врата ] В 1-му вид. „оттворяеши” — знов переписувач помиливсь у рук., як і в Іп. сп. ωт зам. о в слові „ωтгороды”, зам. „огороды” Хл. і Поґ., ст. 326. — Вислів — звичайний: пор. „Вышегородци отвориша врата граду”, Соф. 1-ий, р. 1195, с. 170; „невоздержавше уности отвориша ворота на русьскую землю”, Іп. р. 1185, с. 645. У Флавія, Арх. І — „затвориша врата граду”. Іп. р. 1151 „Гюрги... рече БЂлогородцем: вы есте людье мои и створите ми градъ. БЂлогородци же рекоша: a Кыевъ ти ся кое отворилъ?..”, ст. 433; „и отвориша ему кыяне ворота Подолская въ Копыре†конци”, Лавр. р. 1202, с. 397.

стрЂляеши... салътани за землями] — себ-то за далекими землями; як гадає Дуб. (с„ 159) (до нього, очевидячки, прилучається й Огон., с. 97), тут натякається на те, що галичани разом із уграми взяли участь у поході Фридриха Барбаросси в Палестину; та за це промовляє саме посереднє свідчення в літопису, що він десь коло p. 1190 почав ладнатися до походу, а „в тоже лЂто иде црь НемЂцкый со всею своєю землею битися за гробъ Господень”, Іп. р. 1150, ст. 667.

Буй Романе и Мстиславе.] Роман Мстиславич, кн. Володимиро-Волинський, син Мстислава II Ізяславича, що його з Київа вигнав кн. Гліб Юрієвич (р. 1169), брат Андрія Боголюбського. Але за рік /279/ Роман помстивсь за батька, розбивши (25 лютого р. 1170) полки кн. Андрія Боголюбського. Коли батько ще був живий, Роман князював у Новгороді, звідки по смерті батьковій Новгородці його вигнали. За допомогою галицьких бояр, незавдоволених з кн. Володимира Яросл., заволодів галицьким князівством, віддавши Володимирську землю своєму братові Всеволодові. Але з Галича його випер кор. Угорський Бела. Сваривсь мало не з усіма українськими князями, воювавсь із ляхами. Замирившись із своїм тестем, кн. київ. Рюриком, воювавсь проти Ятвягів (1197 — 98), що мешкали між Литвою, Польщею та Володим. князівством. Удруге посів стіл у Галичі р. 1199, об'єднавши Галич з землею Володимирською. Р. 1202 зігнав в. кн. Рюрика з київ, столу й посадовив Інгваря Ярославича, кн. Луцького, † 1205 ρ. Літописець змальовує його так: „устремил бо ся бяше на поганыя яко и левъ, сердить же быст яко и рь:сь, и губяше яко и коркодилъ и прехожаше землю ихъ яко и орелъ, храбъръ бо бЂ яко и туръ, ревноваше бо дЂду своєму Мономаху, погубившему поганыя Измалтяны, рекомыя Половци”..., Іп. ст. 716. В пізнішій епіч. традиції про кн. Данилове військо: „придоста со славою на землю свою, наследивши путь отца своего великаго Романа, иже 6Ђ изоострился на поганыя яко левъ, им же половци дЂти страшаху”, Іп. р. 1251, ст. 813. Пізня літописна традиція — геть аж до к. XVII в. зберегла пам'ять про Романа. Так у Софоновича читаємо: „Тыхъ же часовъ Литва зъ ЯтвЂгами, люде лЂсныи, собравшися силою сполною, въбЂгли въ княженія Рускіи и побрали великій користи, волость попустошивши. ДовЂдавшися о томъ, князь кіевскій Романъ зъ користю ихъ утекаючихъ догналъ зъ своимъ войскомъ и розбивши ихъ, користи отъ нихъ отгромилъ и много Литвы и ЯтвЂжовъ поймалъ, и запровадивши ихъ до Кіева, вязенемъ морилъ и якъ воловъ окованыхъ, въ плуги запрагаючи, каэалъ ими поля орати и корчи на новинахъ выорувати. Тамъ же Литва, въ плугахъ ходячи, научившися руского языка, молвили, еще тягнучи въ плугу: ,Романе, Романе, худымъ живишься, Литвою орешъ”. Оттоль и въ прислове тая мова вышла межи людми” (Хроника, р. 1672, під p. 1174, арк. 105). Те-ж самісіньке переказує коротше в своєму „Синопсисі” р. 1674 Ін. Гізель (с. 100), ще й наводить прислів'я: „Романе, Романе! худымъ живеши, Литвою ореши”, покликуючися на літоп. Меховиты, кн. 3, розд. 22. Цікаво відзначити, що те саме прислів'я в формі „Романе, Романе, ничим живешъ, Литвою орешъ” — внесено й до збірника, якого склав єром. Климентій, рук. Київ. Ун. № 73 (193), арк. 241 зв. — Мстислав Ярославич — кн. Пересопницький (Огон.) або кн. Луцький (Дуб.), брат у-других кн. Романа, сопутник його авантур. вась умь] — Ганка „вашъ"; Ербен — „ваю"; Владім. — „васъ уже”... Корш — „ва съ уемь"; мені здається, що Вс. Міллер та Лонґін. (в васъ) читають найправдоподібніше за всіх, а ще більшу рацію мають ті, котрі вбачають тут займенника присв. „вашь"; в мові й на письмі в переписувача-псковича вашь могло легко обернутися на вась; з цим погоджуємось. — В д.-слов. і д.-рус. „умъ” і „мысль” — синоніми, близькі /280/ розумом, пор. в Парем. (Ис. 35, 4) грец. διάνοια віддано „мысль”, а в Трлков. Прор. — „умъ” (Евсеев, Кн. пр. Исаіи, 115); це, звичайно, полегшує, а заважає перекласти це місце.

Высоко плававши на дЂло в буести] — Пот. 113 має слова „на дЂло” і „в буести” за дві недоречні вставки, перше з попереднього рядку, друге — підо впливом дальшого „в буйст—. За Пот. і Корш „высоко плаваста въ буести”, викидаючи „на дЂло”. Що-до першого — здогад Пот. можливий, бо повторені слова тотожні; у другому — зайвий: „в буести” = відважно, сміло, лат. audacia, fortitudo (Огон. 98) або — гордовито: „буести ради Глафирины”, Флавій кн. I, Арх. рук., арк. 369а.

желЂзныи папорзи] — слово „папорзи” — άπαξ λεγόμενον в д.-р. письм.; пояснюють його — за здогадом: за Макс. (Укр. с. 107, прим. 34) — кістка в крила, по тому — крило; Дуб. і Ґонсіор., Корш — „паворози” (шворки), Дуб. — „папороти"; за Бусл. (Христ. р. 1870, 610) „паперси” — горішня частина в панцирі, що лежала на грудях, — це правдоподібніше (пор. аналогічні утворення з прист. па-); Пот. виправляє „прапорьци” = невеличкі прапорці, корогви, польськ. proporce, та це не дає зрозуміти місце: коли частина панциря була під шоломом, то про „прапорьци” цього зовсім не можна сказати; беручи на увагу Амарт.: „на красоту же ему и на лЂпоту мЂдяны обручи прекова и мнози поперсьци” (оі πλείστα λώροι, Boor 501), I, с. 539 — прилучаємось до Бусл.

хотя птицю в буйст†одолЂти] „Буйство” — як і попереду „буесть” — сміливість, відвага. — „птицю” — дав. відм.; ц зам. ч, чом Пот. і виправляє: „птичю”. Тут збірно, як українськ. „птаство”. — „одолЂти” — з дав. відм. звичайно; Іп. р. 1137: „бишася Новъгородьчи съ Суждальчи на ЖданЂ горЂ и одолЂша Суждальци Новгородцем”, ст. 300. „Полочани же видивше Мьстислава одоляющи Олгови”, ст. 692; р. 1111 „и одолЂеть Михаилъ противнику”, ст. 271; „одолЂвша всимъ поганскимъ языкомъ”, 715, p. 1201; пор. „духу блудному одолЂти хотя” ЛЂствица, рук. XV — XVI в. у моїй збірці, Q. № 69.

тЂми тресну земля] — Дуб. — „тЂми (шлемами) сокрушена земля"; Огон.: „тЂми” — папорзами (99); Корш „тЂмь трЂсну [нужя на чюжЂ] землЂ” — як єсть нічим не обґрунтовано; краще Пот. (113): „тЂми = от них”, себ-то під копитами їхніх коней загриміла земля. Справді, пор. у літ. Іп. р. 1111: „и сразишася первое съ полком и трЂсну, аки гром сразившимися челома, и брань бысть люта межи има”, ст. 267; р. 1249 „копьем же изломившимся, яко от грома трЂсновение бысть”, Іп. ст. 803; в Соф. 1-ому: „и треснуша, аки громъ, и сразишася челома”..., с. 155. Огон. сполучає ці слова з дальшими й ставить середника після „Хыновы”.

Хинова, Литва, Ятвязи, Деремела и Половци...]. Огон. „Хыновы”. — Про Хинову — див. попереду; про війни Романа з Литвою —див. в Іп. літ.; сліди перемог Романових — згадка в Хроніці Стрийковського (VI, 238) про те, що Роман примушував переможених литовців /281/ виконувати роботу коней й волів; народня пам'ять зберегла прислів'я: „Романе, Романе, худым живеш, Литвою ореш” (Огон., с. 99). Ятвяги — сусіди Литовців й їхні одноплемінники; рештки їх мешкають на лівому березі рік Піляси й Котри (ib.). Про Деремелу здогадуються (Дуб., Огон.), що це одне з латиських племін.

сулици своя повръгоша и главы своя подклониша] Пор. Далі „сулицы ляцкіи"; сулиця — власне вістря, оскіп до списа, αίχμή δόρατος Лет. Манасс. (Барс. I, 290); по тому — спис, δοράτων; „с сулицами хожаше”, „сулица испущаа” Олександрія 1 ред., с. 52; „сулицею вся покорить”, 18; „избранніи пЂшци несут сулицЂ и щиты круглы”, Флавій, кн. III, Волокол. № 651, арк. 77; згад. в угоді з Ґотським берегом; Амарт. I, с. 187. В літопису Іп. р. 1232 — „гонящимъ же има разлучистася, потом же видивъ брата добрЂ борющася и сулици его крова†сущи”..., ст. 768; р. 1255 — „Львови же убодшему сулицю свою въ щитъ его и не могущу ему тулитис(я), Левь Стекинтя мечемь уби":.., Іп. 898; р. 1262 — „Борисъ же приЂха и приведе сайгатъ королеви (Данилу) и конЂй во сЂдлЂхъ, щиты, суличЂ, шеломы”, Іп., с. 857; в Сказ, о убиении кн. Андрея Боголюбск.: „врази избодоша и мечи и сулицами”, Сєребр., с. 86; Пек. 1-ий р. 1501: „покрутили щитомъ и сулицами”, 273 — 4. — повръгоша = поврЂщи = ρίπτειν в кн. Ис. та ин.; „повьргъ сребро”, Мф. 27, 7, Гал. Єв. р. 1144 I, 476; у Флавія — Йосип каже до юдеїв: „повръзсте оружіе”, V, арк. 174 зв.; Німці „запасъ свой всь повергоша”, Пск. 1-ий, р. 1369, с. 192; „прочіи вскорЂ повергше оружія побЂгоша”, Соф. 1-ий, р. 1299, с. 203. Р. 1234 Литва, що її наздогнав кн. Ярослав: „побЂгоша на лЂсъ, пометавъше отъ себЂ оружье...”, Новг. 4-ий, с. 214. — подклониша, пор. „сынъ человЂчьскый не имать кде головы подклонити”, Лук. 9, 58, Гал. Єв. II, 232; цит. в Уст. мітр. Георгія, с. 161 та ин. Август „Египетскую власть под Римляны подклони”, Амарт. I, с. 365. Що треба читати так, за це промовляє й парал. місце з Повідання про Мам. поб.: „уже поганые оружия своя повергоша на землю, a главы своя подклониша под мечи Рускіе, и трубы ихъ не трубятъ, и уныша главы ихъ”, Срезн. (Изв. Ак. Н. по отд. р. яз. и сл., ст. серія, VI, 351). — В „Істор. Каз. царства": „имамъ... жены ваша и дети подъ мечъ подклонити”, вид. р. 1903, ст. 122; у пізнішій усній традиції — той самий зворот, але з иншим дієсловом: „и под мечь всЂхъ приклонити” Сказ, о КЂев. богат. XVII в., вид. Симоні, р. 1922, 13; в пісні про Івана Грозного: „А царя то Перфила он под меч склонил”, Миллер, Ист. п. 326; Оника обіцюеться „попов патриархов под мець склонить”, Григ. III, 74; „Силу крещону да всю привырублю,) Да Владимера князя дак я под мець склоню”, 595; теж 88, 112, 313 та ин.

нъ уже княже Игорю утръпЂ солнцю свЂтъ] Інтерпункція: 1 вид. і Дуб. — протинка після „Игорю"; у Вс. Мілл. — „нъ уже, княже Игорю, утръпЂ”... Тіх. „нъ уже, княже Игорю, утрпЂ”...; Пот. „Нъ уже, к’няже. Игорю утьрпЂ”...; Малаш., Огон., Шамб. „нъ уже, княже, Игорю утрпЂ"; Ґрамм. „нъ уже, княже Игорю утьрпЂ”... Труднощі — /282/ куди віднести слово „Игорю": це, мабуть, кличний відмінок, бо давальний, як гадають деякі коментатори — цілком правильно читається попереду: „Игореви, того внуку”. Звідси — інтерпункція Тіх. й Мілл. Але коли припустити, що основи плутано вже в XII в., можна у рук. XV — XVI в. визнати за дав. і „Игорю"; тоді можна зрозуміти краще: адже автор „Слова” вдається не до нього, а за нього говорить кн. Романові й Мстиславові. — УтръпЂ — зменшивсь, потьмаривсь. Ґрамм. 179; постраждав, Пот.; завмер, Тіх.; Срезн., III, 1323 подає розуміння: 1) ослабнути, знесилитись: „утрьпоста ми руцЂ”, Златостр. XII в.; „слышав же Борис и нача тЂломъ утръпати, и лицЂ все слезами облиася”... Літоп. Переясл. Сузд., вид. Оболенськ. с. 35 (Пов. об убиении, поч. „Род праведных...”); 2) статніти, 3) зменшитися (поклик, на „Сл.”); утръпЂти — tarpere = заніміти, завмерти (Місl. Lex); Памва Бер. — „утръпаю = починаю ся бояти"; пор. серб. утр(п)нути — гасити.

древо не бологомь листвіе срони] Коли листя падає — це не на добре, див. Ісайя XXXIV, 4, Єрем. VIII, 13, Ефрем Сир. (Барс. III, 439); „Буду яко сад отметнувше своя листвия (аки дубъ съвергъ листвія — Генн. Б.), Ис. Парем. у Син. Тріоді № 424, Опис. III, с. 520. В усній традиції — „Все пруточки на деревьях приломалися, По сырой земле листочки разстилаются” Барс.-Причит., І, 189, або в укр. пісні: „Ой піду я у садочок, аж лист опадає; [ Бідна-ж моя головонька: жених покидає”, Пот. 114. Съронити — уронить, „конь же начатъ совати под нимъ и шеломъ с него срони” Переясл. літ. р. 1151, Срезн. III, 816. — „Не бологомь” — не на добре; так гадали ще геть згодом; кн. В'яз. (Замеч. 297) зазначив звязок між тим, що падає листя й сподіваним нещастям (воно таки й скоїлось) у переказі, якого записав Масса: „Когда труп (Лжедимитрия) был выброшен, в окрестностях Москвы сотворилось великое чудо: на 20 миль кругом вершины всех растений, как овощей, так и деревьев, засохли, как будто они были сожжены. Даже вершины и ветви сосен, покрытых зеленью и летом и зимою, высохли так, что жалко было смотреть на них. По атому случаю говорили, что (Лжедимитрий) и после своей смерти продолжает колдовать с помощию диавола”, Сказ. Массы, p. 1874, с. 210.

по Ръси и по Сули] 1-ше вид. „по Рсіи, по Сули”, К. сп. „по Роси”...; Ґрамм. — „по Рси, по Сули"; Тіх. „по Рсі и по Сули"; Огон. „По Роси и по Сули"; Ербен и Пот. „по Ръси и по Сули”. — За р. Рось згадувано 14 разів в Іпат. літ., звичайно — „на Рси”, ст. 521 і т. п., про Рьсь — в Новг. 4-му й ин. літ.; вона вливається до Дніпра нижче від Київа, праворуч, на ній — низка міст, тепер — Біла Церква й Богуслав; Сула — вливається в Дніпро ліворуч, протікала в давньому Переяславському князівстві, за неї в Іп. літоп. згадано 12 разів; на ній м. Ромен. Очевидячки, ця лінія рік сусідувала з степом. Іп. р. 1174 „начаша Половьци пакость творити по Рьси”, ст. 568; „В тоже лЂто (1187) воева Кончакъ по Рси” і „часто начаша воевати по Рси”, ст. 653. Перед облогою Переяславля (див. попер.) Половці „взяшавсЂ городы по СулЂ” Лавр., с. 379. /283/

Олsговичи храбрыи князи доспЂли на брань] — як цілком до-речи завважує Потебня 115, це визначає: Ольговичі (Святослав, Ігор та Всеволод, сини Святославові Олег та Володимир, що їх він надіслав до Посем'я боронити Русь од Половців, довідавшись за поразку Ігореву) — готові; отже, і вам, Володимировичам, нащадкам Мономаховим, час. Можливо, проте, що тут мова мовиться за Ольговичів — кн. Чернігівського Інгваря й Всеволода, тоді тільки треба об'єднати оце речення з дальшим, толкуючи „доспЂди” = достигли (згідно з Шішковим). Звичайно в д.-руськ. мові доспЂти = попередити; встигнути, закінчити, спорудити; приготувати, поспішитись; полагодити; зібратися; наготуватися (Срезневск. I, 710 — 11), і найвідповідніше це останнє розуміння, пор. Іп. р. 1147: „Готовъ буди напередЂ, иди, доспЂй же на путь”, ст. 343; „Вячеслав рече к Изяславу и κ Ростиславу: ,се есмы братья уже доспЂли”, ст. 428; „Мстиславь же стояше доспЂвь у Липиць” Лавр. р. 1177, с. 362; „ПеченЂзи... почаша звати: нЂ ли мужа? се наш дъспЂлъ”, там-таки, с. 121 та сила ин.; „доспЂли” = готови, див. Пов. про Акіра, Григ., рук. № 189, с. 169: „се дЂлатели доспЂли (вар. „готови суть”); в Пов. про Хміля — „доспЂю его” — зроблю здатним, Перетц, Сб. в честь проф. Платонова. — Барсов пояснює — „доспЂли на бранЂ”, себ-то „изнемогли на брани”, але коли є ці дані, поясніння це одпадає.

Инъгварь и Всеволод ъ и вси три Мстиславичи, не худа гнЂзда шестокрилsци] Дуб., Бусл., Тіх., Шамб. гадають, що „Мстиславичами” названо Інгваря і Всеволода й брата їхнього Мстислава, синів кн. Ярослава Луцького, — він був й за великого кн. Київського р. 1173, до Святослава Грозного; названо їх так за прадідом їхнім, Мстиславом Вел., старшим сином Володимира Мономаха. В'яз, та Огон. розрізняють двох, названих по імені князів — і Мстиславичів. Перші двоє — Інгвар, перед смертю в. кн. Київський († p. 1202) і Всеволод (одруживсь р. 1166 із Малфридою Юрієвною„ кн. Туровською) — сини кн. Ярослава Луцького, онуки Ізяслава Мстиславича; Мстиславичі — їхні брати у-других: Роман († p. 1205), Всеволод белзький († p. 1195) і Святослав (згад. р. 1171) — сини Мстислава Ізяславича (f p. 1170)” правнуки Мстислава Володимировича, сина Мономахового. — не худа гнЂзда — не простого, не аби-якого, пор. в Повч. Мономаха: „птицы и сильныя и худыя йдуть по всЂмъ землямъ”, Лавр. 236; Пот. перекладає: „не малого т. е. великого”. — шестокрилsци — у трьох птахів — соколів — шестеро крил (Огон.). Може, за спогадом про мітичного шостикрилого сокола, що його, начеб-то, бажав здобути Володимир Мономах (Макс., Укр. с. 108, прим. 36). Будь-що-будь, цей епітет визначає щось незвичайне, що відзначається швидкістю. За Коршем с. LXII = новогрец. ξεφτέρι (= Ιξαπτερος), одміна сокола або яструба, що відповідає епітетові, якого вжив автор „Сл.”.

не побЂдными ль жребіи собЂ власти расхытисте?] себ-то „хіба ви не через воєнне щастя, військові успіхи здобули свої волості”. Коли читати, як у 1-му вид. „не побЂдными” — природньо, не /284/ можна зрозуміти (Пот.) чи похвала це, чи закид; Дуб. і Огон. пояснюють, що Ярославичі та й Мстиславичі — здобули волості законною спадщиною, а не через війни та перемоги; та це-б погано вихваляло войовничість цих князів; та й чи до-речи сказати про „законних спадкоємців” — „власти расхытисте”. Тим-то прилучаємось до Ґрамм., що виправив це місце, додавши „ли"; адже це „ли” в оригіналі було, але в одному з списків „Сл.” переписувач міг через недогляд проминути його як надрядкове л. — Про „власть” = волость, уділ. див. попереду.

кое ваши златыи шеломы... ] — кое визначало: а) що й б) де; пор. а) Супр. рук. „кое суть ваши бози” (Micl. 26, 28); цариця южська „совокупила бЂаше отроки и дЂвицы и облече я в порты едины и рече... разбери, кое отроки и кое девицы” ПСтРЛ, III, 54, з Палеї р: 1494; Лавр. 912: „И призва Олегъ старЂйшину конюхомъ и рече: кое есть конь мъй”, с. 38; Іп. р. 1169 — „ты намъ тако молвяше: ,братья вси со мною суть', а кое есть Андреевичь Володимеръ и Ярославъ и Давыдъ”, ст. 536; инші значіння „кое” див. у Пот. 115: що, чому, хіба. Огон. перекладає „на що-ж ті ваші золоті шоломи”. Пот. — також, за здогадом — „что же ваши...” (115); Шамб. (с. 39) — „К чему”...

загородите полю ворота своими острыми стрЂлами] Пор. попереду — Святослав закидає: „не воздержавше уности отвориша ворота на Русьскую землю”, Іп. р. 1185, ст. 645; під полем Дуб. 174 за здогадом убачав „место между р. Сеймом и Пселем, называвшееся Полем, коим протекает р. Сула, и где ныне Белополье на Выри (в Сейм) и Мирополье на Пселе”, підсилюючи це цитатою: „на Петров день Игорь Ђха въ поле за Воръсколъ” і здогадуючись далі (прим. 148), „не называет ли Певец воротами в Переяславскую область” — гирла рік Десни й Псла. Пот. 116 вбачає тут грання словами, навмисне безглуздя. Гадаю, що тут слово поле — визначає те саме, що згодом — степ, степові, кочові народи. Воротами — була тая сторожа, що, за даними великор. епоса, стояла „заставою” на межі, де починавсь степ: „Там была застава великая: | Было сорок человек да разбойников, | Все сильныи могучіи богатыри; | Заперта была земля латинская, | Не было ни выходу, ни выезду”, Рыбн. III, 46 та ин., пор. Кир. I, с. 7 та ин. Беручи на увагу, що половці захопили Переяслав, що вони по Рсі й Сулі поділили міста, бачимо, за яке поле й ворота його кажуть і літописний Святослав і пісенний.





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.