Попередня     Головна     Наступна





XIX. Втеча Ігорева з полону.


Прысну море полунощи, идуть сморци мьглами] Макс. „мгляни"; Пот. „смърчи"; Огон. „съморчи”. „Прыснути” — з инших пам'яток д.-р. письм. невідомо. „Полунощи” — в усіх прикладах, що їх попризбірував Срезн. II, 1147, визначає час, як і літописне „плъночи” (...„сторожеве же прибЂгоша к нему полъночи” Іп. р. 1151), тим-то не можемо погодитися з пояси. Пот., 143 (= на північ) й його інтерпункцією та перекладом: „прыснуло море, к северу идут тучи; мглами кн. Игорю Бог указывает путь (на север же)”. Додержуємось інтерпункції давньої й перекладаємо: „опівночі захвилювалося море, ідуть смерчі (хмари?) з туманами: Ігореві...” і т. д. Огон.: „стовпи туманів несуться із мраками”, 117. Ґрамм. вбачав у цьому слові „сумерки” (присмерки), але (пор. Срезн. НІ, 618 і 760) — цього довести нічим не можна. — Слово „сморци”, „смръчи” визначає — хмари (Срезн. III), смерчі. „Въ недЂлю цвЂтную канонъ гл. 4, пЂснь 1-я, ирмосъ: ,явишася источницы бездны'. Толкъ: при Моисеи явишася невидимыя бездны сморцы, на днЂ Чернаго моря”. Увар. Сборн. № 342 (539) XVI в., арк. 197 зв.; пор. у Амартола „a еже подъ землею вода оста, бездьна наречена бысть, из нея же, яко сморци нЂкотории, испущаються источничи на животъ намъ и всякой животинЂ”, сп. XIII — XIV в., М. Д. Ак., у пізн. — „смерци”, I, с. 302; в новг. „Толковании неудобъ познаваемымъ рЂчамъ” XIII в. під словом „смерчь” читаємо: „піавица, облакъ дъждевень иже воду отъ морЂ възимаеть” Лавровск., Уч. Зап. 2 Отд. Ак. Н. VII, в. 2, 38; инакше трохи: „смерчь — піявица, облакъ дъждевенъ, иже воду от морЂ възимает, яко в губу и пакы проливаетъ на земля”, Азбуковн. p. 1431, Сахар. Сказ. II, V, с. 184. Беринда відрізняє в своєму словникові „смерчь, облакъ дождевный, фуртуна” і „сморщъ: по нЂкіихъ сикавка или оболокъ, котрый, зъ неба спустившися, воду зъ моря смокчеть” і т. д., там-таки, с. 95; останнє визначення — взято, мабуть, у Лавр. Зизания, пор. тамтаки, с. 131. — „Облаци і мьглы от буря гоними” знаходимо в Христин. Апост. XII в.. 2-е посл. Петра, II, 17, Калужн. 90. Чом мла ховає втечу Ігореву? — „не бЂ лзЂ того глядати мьглою”, Олександрія 1 ред., с. 98. Про втечу героя, пор. в тій-таки Олександрії: Дарій „посла Пръсы съ оружиемъ, яти хотя Александра. Александръ же лагодя коневи, правляше ему путь; бяше бо полунощи и тма бысть велика; /312/ мнози же по немъ гоняху и не постигоша; друзи бо путемъ гнаша, иніи же въ тмЂ падаху въ дебри”..., с. 63.

Богъ путь кажетъ] Пор. І Новг. р. 1170: „и съдумавъше Новъгородьци, показаша путь князю Роману”, стор. 150.

Погасоша вечеру зори] — „вечеру” — dat. possesivus, як „под сЂнію зелену древу” або „ладЂ вои”, див.. Пот. 144. „зори” — виправл. Пот. і Корш („зорЂ”). Ця форма — відома віддавна: „Павьлъ... простьре слово до полунощи..., много же побесЂдовавъ до зорь, тако изиде” Христиноп. Ап. Деян. XX, 7, 11. Калужн. 48; у перекл. Толк. Прор.: „малъ часъ есть зорямъ, таче солнце въшедъ угасит блЂскъ их”, Осія, XI, толк., ст. 4a (Туницький, с. 24); ще — Срезн. s. v. До цього виразу в „Сл.” пор. в усній традиції: Шейн, Вел. — „приутихла заря вечерняя” № 1336; „по зорюшке по зоре, | По вечерней по росе”, № 358; „По тихому позднему вечеру, | По потухлыя зари поздновечернія” № 1297 (весільна). Вечірня горя — зручний час, всі потомлені: „Ой ти ходи та порою — вечірньою зорею, Щоб тебе люде не слихали, собаки не брехали” Чуб. V, с. 1208; про веч. зорю — усна традиція згадує часто: „Жди вечернею зарею” Шейн, Вел. № 539; „гуляй до вечерней до зари”, № 457; „ты заря ли моя, зоренька, ты заря моя вечерняя”, № 455; „зорюшка вечерняя”, № 1247; „Ще не час, не пора Ще зірочка вечірня не зійшла” Чуб. 397 (=Метл. 211); „вже на дворі світ-зора”, Чуб. V, 535 і „Вичэрнія заря темна” Романов, Белор. сборн. VIII, с. 252 та ин.

Игорь спить, Игорь бдить, Игорь мыслію поля мЂрить] Ґрамм. „[не] спить”, не потрібне. Ефекта осягається саме через те, що відзначено моменти. Тому поясніння Пот., 144 — 145: „соединение при одном подлежащем сказуемых с противоположными значеннями выража'ет малую степень действия: мр. ,ой спав — не спав, прокинувся' или... ,чи спить, чи ні, а думкою поля переміряє', или ,не так спить, як”..., з чим погоджується, очевидячки, й Огон. 118, — вважаємо за зайве й штучне.

Комонь в полуночи Овлуръ свисну за рЂкою] Поділяємо, як Тіх., Малаш., Шамб.; Владім.: „Комонь [кликну] въ полуночи; Овлуръ свисну за рекою"; Огон. залишав крапку після „полуночи” (за 1-м вид.) і перекладав, дещо додавши, „кінь о півночи [готов]” — для втечі Ігоревої. Корш — „кои ми звон въ полуночи” (?!). Пот. поставив слово „комонь” окремо, маючи його або за недорозвинуту замітку авторову, або початок без кінця, прогалини з вини переписувачевої. Маньковськ. 46: „Комоньнь”, себ-то „верхом на коне, конный”, — Ігор; тільки-ж тоді краще віднести до Овлура, що на коні чекає в умовленому місці князя. Слово „комоньнь” — невідоме з давн. руськ. пам'яток, але можливе. Про Овлура Іп. повідомляє: „Будущю же ему в Половцехъ, тамо ся налЂзеся мужь родомъ Половчинъ, именемь Лаворъ, и тотъ приимъ мысль благу и рече ,поиду с тобою в Русь'. Игорь же исперва не имяшеть ему вЂры, но держаше мысль высоку своея уности, мышляшетъ бо, емше мужь и бЂжати в Русь, молвяшеть бо: ,азь славы дЂля не бЂжахъ тогда /313/ от дружины и нынЂ не славнымъ путемь не имамъ поити'“..., ст. 650. Татіщєв з невідомого для нас джерела повідомляє про долю ОвлураЛавра: Лавор був „мужъ твердый, но оскорбленъ отъ нЂкоторыхъ Половцевъ, мать же была его Руская изъ области Игоревой”. Погодившись з Лавром, кн. Ігор „учинилъ пиръ, на которомъ приставниковъ подчивалъ довольно медомъ и дарилъ”. Повернувшися, Ігор Лавра „учинилъ вельможею; окрестя его, выдалъ за него дочь тысяцкаго Рагуйла и многихъ (-мъ?) имЂніемъ наградилъ, котораго дЂти нынЂ суть вельможами въ СЂверской земли”.

велить князю разумЂти: князю Игорю не быть] Малаш., Вс. Мілл., 241, Пот., Яковл. виправляють: „не бысть"; Барс.: „князя Игоря не бы. Ть кликнул"; Корш. „не бы[с]ть кликну[ти];” Лонг. „небыть” = речівник, але розум? Та Дуб. читав „не быти”, Тіх. „Игорю не быть кликну"; В'яз., 430: „князю Игорю не быть [живу]”, згідно з літописним оповіданням про те, що Половці поклали перебити князів і Русь, коли їм не пощастить у поході. — Паралельне місце: „Быти ту Изяславу нЂгдЂ [с] полкы своими в горахъ” Іп., ст. 401; пор. „сказано лихо — не буть добру” (Номис, Укр. приказки... 1991) показують, що можна, не пошкодивши розумінню, залишити, як у 1-му вид., хіба тільки дещо додавши: „не быти ту, кликну”. — До цього місця наводимо відп. слова в літопису: „не бяшеть бо ему лзЂ бЂжати в день и в нощь, имъ же стороже†стрежахуть его. Но токмо и веремя таково обрЂтЂ в заходъ солнца. И посла Игорь к Лаврови конюшого своего, река ему: ,перееди на ону сторону Тора с конемь поводнымъ', бяшете бо свЂчалъ с Лавромъ бЂжати в Русь. В то же время Половци напилися бяхуть кумыза, а и бы при вечерЂ. Пришедъ конюший повЂда князю своему Игореви, яко ждеть его Лаворъ”, Іп., ст. 650 — 651.

Кликну; стукну земля, въ шумЂ трава, вежи ся Половецкіи подвигоша] — „він гукнув, загула земля”... і т. д. Важко погодитися з Огон. 119, що -„земля кликнула, не Овлур”, і що цим „природа заявила знамена радості велика за для свободи Ігоревої": радість цю висловлено нижче, в дальшому оповіданні. — стукну — пор. Іп. р. 1092: „в се же время земля стукну (Хр. Поґ. стона) и мнозЂ слышаша”, ст. 205; Соф. 1-ий, р. 1088: „и ту земля стукну, яко мнози слышаша”, с. 149. — въ шумЂ трава — разом із Вс. Мілл. та ин. залишаємо, як було в 1-ому вид. Пот. „въ шюмЂ"; Тіх., Яковл. „въсшумЂ”, а Корш сполучає чит. Пот. і Тіх. — „въсшюмЂ”. Може має рацію Тіх., 47, гадаючи, що тут натяк на вірування в прикмету добру або лиху: „старинный волховник заключал в себе всякне коби: еже есть: храм трещит, конь ржет, трава шумит, древо к древу, лист шумит"; але, здається, краще розуміти це місце в „Сл.” буквально. — ся... подвигоша — зам. „ся... подвизашася”, як у 1-му вид.; пристаємо на поправку Пот., Ґрамм., Ербена: „ся... подвизаша"; Тіх., Барс., Яковл. „ся... подвизошася”. Корш „ся... потрясошя”. /314/

А Игорь князь поскочи... претръгоста бо своя бръзая комоня] Корш „князь” — викинув і цілком даремно. Поскочи —пор. „ГлЂбъ поскочи”, Іп., ст. 364; Казанці „скочиша аки звЂріе во осоку”, Іст. Каз. ц., ст. 160; не бачу підстави читати, як Тіх., „поскачи”, згідно з К. сп. — горностаемъ — виправляємо за Іп о 1160: „да бо Ростиславъ Святославу соболми и горностаими и черными кунами”, ст. 504. Так само випр. Ґрамм. ; Пот. і Корш — „гърностаемь”. Усна традиція й собі порівнює героя до горностали: в пісні про кн. Михайла Скопіна-Шуйського: „Пал то Микита о кирпичен мост,| Обернулся тонкиим белым горностаяем, Обвернулся Микита серым волком... | Обвернулся Микита добрьга молодцем”, Милл. Ист. п., 558; Потык и Марьюшка: „Обвернула бы она его маленьким горносталюшком. | Поскакал тут маленьким горносталюшком”..., Григ. НІ, 538; „А не заюшко скокал ноньце, не бел горносталь — шел Цюрило ко кнегины Перемятиной”, Григ. III, 40; горносталь = Чурило, т.-таки, 70; горносталь — і в українськ. пісні, Чуб. I, 253; у весільних піснях великор. і білор.: „Как ушла то красна красота | Чистым полем белым заюшком, По залесью горностаюшком”, Шейн, Вел. № 1667; „Горностай Сергеюшко, горностай Ляксеевиць”, Шейн, Мат. I, 2, 493; „По круту крыльцу идет (посаженный отец) белым горностаюшком”, Шейн, Вел., № 1776; ще в укр.: „Летів горностай по-над став”..., Чуб. I, 102, 234; „білії горностаї”, Чуб. III, 236; „горносталь корінь під'їдає”, Чуб. V, 318; у білор. п. за галкою „у догоны белый горностайка”, Шейн, Мат. I, 1, 257; „бело горностаюшко” = молодий, I, 2, 402 — 3 та ин. Схоже до „Слова” місце подибуємо в білор. казці: „Пирядо мной стояв добрым молодцом, по двору бех черным соболем, под вороты лез белым горностаем, по полю бех шерым зайцем”, Роман. VI, 489. — къ тростію — збір., зам. тръсть, трость = тростина, гілля, сучки, Срезн. III, 1013, грец. κάλαμος, див. Евсеев, Ісайя, 19, 6, у пер. Толк. Прор. — гоголемъ, і далі „стрежаше его гоголемъ"; одміна качки, згад. у 1 Новг. літ., р. 1270. За гоголя раз-у-раз згадувано в великор. піснях: „Что по реченьке гоголюшка плывет”, Шейн, Вел., №541; гоголь, гоголечек — № 2052 та ин. — възвръжеся — Пот. виправив „възвьржеся"; Вс. Мілл. так само або „вържеся"; Ґрамм. „вьржеся"; пор. „вьсю печаль нашу възврьзЂмъ на Бога”, Панд. Ант. XI в.; „возверзи на Господа печаль свою”, Пс. 54, 23 і Сл. Дан. Заточн.; „возверже нелюбье нань”, Новг. літ. 1-ий, р. 1419, Ак. сп. та ин. Срезн. I, 344, = покласти; зворотний стан у цьому разі = кинутися, зірватися. — и скочи с него — Пот. „и съскочи”... — та для рук. XV в. можна й без цього перебутися. — бусым влъкомъ — 1 вид. босымъ, К. босым, на це пристали Ґрамм., Тіх., Яковл.; Пот. пояснює тим, що про вовка можна сказати „босої ноги слід пише”, бо вовчий слід виразніший од собачого; а втім і за собаку серб, прислів'я „бос као пас”. Читаємо за Вс. Мілл. 222 і Коршем: „бусым” = „сірим вовком”. Ідучи за Ґрамм., Пот. додає „[и] босым вълкомь потече”. — к лугу Донца — „луг” в д.-р. і д. слов. мові визначало не тільки поле як у великорусів, /315/ але й „ліс”, діброва”, як в укр. мові і тепер, прим. „Озьба и вепрь от луга” (εκ δρυμού), Псалт. р. 1296, 168 зв.; „поколЂбашася яко бурею дубъ вs лузЂ”, Ісайя, 7, 2, сп. Упыр. Л. та ин. Срезн. II, 49; поруч цього розуміння — инше: „болото”, напр., „въ лузЂ подлЂ рЂки” = in palude, Исх. 3, спис. XIV в. та ин.; либонь, те саме — незмінний болотяний берег — визначає „лугъ” і в Лавр. літ. р. 1151: „Приидоша г Києву и сташа шатры противу Кыеву по лугови” й Іпат. р. 1190: „Заяша стада многа Половецкая в лузЂ в ДнЂпрескомъ”, ст. 671. З оцим останнім зіставляє Срезн. і цит. місце в „Сл.”, але ми, разом із Пот., воліємо розуміти „ліс": Ігореві треба було найперш заховатися од гонитви в лісистих зарослях по берегу р. Донця. У велик. луг = поле, Шейн, № 1718, і „Середи поля чистого, середи луга зеленого”, № 1452, тимчасом в укр. п.: „луги шуміли”, Чуб. V, 266 та ин. — „Річка Донець” згад. в укр. п., як місце, де зустрічаються козак з дівчиною, Чуб. V, 87.

До порівнянь: „поскочи горностаемъ... бЂлымъ гоголемъ... бусым влъкомъ... полетЂ соколомъ, избивая гуси и лебеди завтраку, обЂду и ужинЂ” — можна подати низку більш-менш близьких паралелей в пам'ятках народн. усної традиції: про Волха: „онъ обвернетца серымъ волкомъ, бегалъ скакалъ по темнымъ по лесамъ и по раменью, a бъетъ онъ звери сохатыя, а и волку медведю спуску нетъ, а и соболи барсы любимои кусъ, онъ заицамъ лисицамъ не брезгивалъ”, Кирша, с. 19; „царь Афромей Афромеевич скоро онь вражду чинилъ: обвернетца гнедымъ туромъ, чистыя поля туромъ перескакалъ, темныя лесы соболемъ пробежалъ, быстрыя реки соколомъ перлеталъ”, там-таки, с. 60. В ліричн. пісні дівчина іде „черезъ быструю рЂку сЂрой утицей, | Черезъ черную грязь — перепелицей”, Соболевский, Вр. нар. π. VII, № 759; сестра каже козакові: „Через темний ліс — ясним соколом лети, | Через бистрії води білим лебедем пливи, | Через степи далекії — перепелочком біжи, | На моїм, брате, подвір'ї ти голубоньком пади”, Макс., Сборн. укр. пес., 9 — 10, Чуб. V, 929. Пор. також попереду паралелі до втечі Всеславової. Те саме подибуємо й у деяких пам'ятках писаної традиції: у пов. про ц. Давида й с. його Соломона: „ц. Соломонъ растужился (як покрадено його жінку) и падъ на землю; и полетЂ по поднебесью яснымъ соколомъ и не нашелъ подъ небесным облакомъ, и пойде по землЂ лютым звЂремъ и нигдЂ не обрЂте, и поплы щукою въ море и не нашелъ. И бысть печаленъ”, Тихонрав. Лет. р. лит. и древн. т. IV, р. 1862, с. 118, вар. див. ПСтРЛ, III, с. 67. Там-таки цариця каже послові від ц. Пора: „пойти тебЂ со мною по землЂ, и царь Соломонъ лютымъ звЂремъ догонитъ; a подымешь меня на орлиные крылье — и царь С. яснымъ соколомъ долетитъ, a въ водЂ щукою догонитъ”. Пор. в „Пов. о горЂ злочастіЂ": „ПолетЂлъ молодець яснымъ соколомъ, А Горе за ним бЂлымъ кречатомъ; Молодец полетЂл сизымъ голубем, а Горе за ним сЂрым ястребомъ; молодецъ пошелъ в поле сЂрым волком, а Горе за нимъ з борзыми вЂжлецы... Пошелъ молодец в море /316/ рыбою, А Горе за ним с щастымі неводами”..., П. Симони, с. 47. — Усна нар. традиція порівнює того, хто швидко бігає — і до горностали: Волх „обвернулся горносталемъ”, Кирша, с. 21 — бо горносталь в великор. епіці це симбол швидкости й зручности; у Рибн. — „не бЂлый горносталь слЂды прометывалъ, | Ходилъ де гулялъ купавъ молодець | На имя Чурила сынъ Пленкович”, III, 137; „Повернулся Вольга сударь Буслаевичъ | Малымъ бЂлымъ горносталюшком”, І, 6, Гильф. II, 177; „не бЂлый горносталь по порошЂ проскакивалъ, | Ђздиль гулялъ купавъ молодецъ, | Премладой Чурила Пленкович”, II, 125; „поскокъ былъ бы заюшка, | Поворот горностаюшка”, 288 — 290. У Гильф.: „Горносталь же былъ тотъ поверток...”, I, 145; „не заюшко въ чистомъ полЂ выскакивалъ, | Не горносталюшка выплясывалъ, | ВыЂзжалъ тамъ доброй молодець, | Д. м. Михайла Потыкъ сынъ Иванович”, I, 253; Микита Романович „обвернулся тонкимъ бЂлымъ горностальчикомъ”, II, 158 та ин., див. покажчик; Марков, Беломорск. был., покажч. та ин. — Так само як Ігор, що б'є „гуси и лебеди завтраку, обЂду и ужинЂ” — Добриня „Ђздитъ по тихиимъ заводямъ, | СтрЂляетъ гусей-лебедей, I пернасту утушку”, Рыбн. I, 76 — 77, як і Дюк Степанович; в бил. про Волха Всесл.: „Онъ обернется яснымъ соколомъ, | ПолетЂлъ онъ далече на сине море, | A бъетъ онъ гусей, бЂлыхъ лебедей, | А и сЂрымъ малымъ уткамъ спуску нЂтъ”, Рыбн. І, с. 14. Мітрій князь — „Он стрелет палит да гуси-лебеди, | По воды гонить да серых утоцек”, Григ., I, 50. — „ужина” — ж. p.: „обЂда и ужины за упокой крестити не установлено”, Тодос. Печ., Срезн. III, 1166; „за обЂдъ и за ужину”, Сказ, об Инд. ц. Истр., с. 73, Волокол. рук. XV в. — Труся собою студеную росу — Пор. у пісні: „Ой ти соловей, рання пташечка, | Ти не щебечи рано на зорі, | Да не обтруси ранньої роси, | Нехай обтрусить моя матюн'ка, | До мене ідучи, одвідуючи”, Метл., 246; Чуб. V, 758, 626. У велик. п. — „На лен роса пала (2), на лен студеная | Раным рано”, Шейн, Вел. № 1268; в білор. п. : „сцюдзеная роса пала”, Белор. п., Носов., 95; „Роса пала сцюдзеная”, Шейн, Б. п. р. 1873, с. 451, 469; Романов, Б. Сборн. VIII, 241 та ин. Частіш у записах — „холодная роса”. — Претръгоста — „ПрЂтръгнути” — перше розуміння — роздерти: Пс. 106, 14 „узы ихъ претърже”, Сим. Пс., II, 266; Пог. Пс. — прЂтрьже, 527; „иже нехраненьемъ... нить претергнеть”, Новг. Корм. р. 1280; виснажити, надсадити (-ся): „ПрЂтъргаеться пекыйся”, Панд. Никон., „пьсъ бо прЂтържеся и труда своего не погонить”, Златостр. до 1200 р. — Див. Срезн. II, 1707. Загальне розуміння — „прЂтръгнется их (юдеїв) шатание”, Флавій 6 кн., Волокол., арк, 191; „претръжеся съньмъ Евреискыи остротою словесъ твоихъ”, Сл. Кир. Филос. (XII в.) Срезн. Свед. и Зам. XXVIII, с. 76. — Корш чит. „тъгда [О]влуръ” і далі викинув „своя” (бръзая комоня). Потеб. має слова „прЂтръгоста... комоня” за глосу, що її зробив переписувач до попереднього оповідання про втечу; але можливо, що тут і не глоса, пор. Іп. „сии же (Игорь) пришедъ ко рЂцЂ и перебредъ и всЂде на конь и тако поидоста сквозЂ /317/ вежа... и йде пЂшь 11 день до города Донця”..., ст. 651. Пор. про загнані коні під р· 1216. Новг. 4 літ. — після Липецької битви „Юрьи князь... прибЂже в Володимерь о полуднЂ на 4-мь кони, a трехъ одушивъ”..., с. 194; „Ярославъ такожде прибеглъ единь в Переяславль на 5-мъ кони, и 4 одушивь”..., там-таки. — За Татіщєвим, діставшися до Руського броду, Ігор „пошелъ въ свой Новгородъ, и, не доЂхавъ (меньше полуднища) верстъ за 20, споткнулся конь подъ Игоремъ и ногу ему такъ повредиль, что онь не могь на коня сЂсть, принужденъ въ селЂ св. Михайла остановиться и ночевать. Въ тотъ часъ прибЂжалъ въ Новградъ крестьянинъ того села и сказалъ княгинЂ, что Игорь пріЂхалъ, и хотя долго тому не вЂрили, но княгиня, не могши болЂе того терпЂть, тотчасъ, всЂдши на кони, проЂхала къ нему. Граждане, слыша то, всЂ обрадовались и за княгинею поЂхали; множество же, не имЂя близко коней, пЂши пошли. Княгиня пришедъ, такъ другъ другу обрадовались, что обнявся и говорить оть радости и слезъ ничего не могли и едва могли престать отъ слезъ. Игорь, цЂловавъ всЂхъ вельможъ своихъ, немедля поЂхалъ во градъ... и была въ НовЂградЂ и по всей СЂверской земли радость неописанная. Радовалися же не мало и во всей Русской землЂ, зане сей князь, своего ради постоянства (?) и тихости любимь у всЂхъ былъ”.

Донець рече: княже Игорю... нелюбія] Корш додає: „рече [къ Игореви]”... — „Нелюбіе — „неудовольствие, вражда, неприязнь” Срезн. II, 394: „нелюбие держати на кого” — мати незавдоволення, грам. 1375 і 1340 pp., „нелюбие отложити” — гр. р. 1270, р. 1316 та ин. Окрім прикладів Срезн.: Суды Солом, „ополЂся нелюбіем” П. Отр. л. I, 268; „нелюбіе” в пов. про ц. Адаріяна, сп. Тр. С. Л. 729, Собол. Мат. и исслед. в обл. филол., с. 175. В Іпат. р. 1143 — „Стослав же нелюбьемь рче ему”, ст. 676; р. 1283 — „бысть межи има нелюбье велико”, ст. 875; „кн. Болеслав в нелюбьи живяше со сыновцемь своимъ Кондратомь”, р. 1279, ст. 880; у Пек. I, р. 1348 „Олигердъ нача нелюбье держати до Пскова”, с. 190; „а ты нелюбіе отложи отъ насъ” 4-ий Новг. р. 1367, ст. 294; „бысть нелюбіе межи кн. АндрЂемь и Иваномъ Переяславьскимъ...” там-таки р. 1296, ст. 249; кн. Ярослав пише р. 1270 Новгородцям (Соф. 1) „что вашего нелюбія того всего лишуся”, с. 196; там-таки: „Бысть нелюбіе межи князей Русьскыхъ”, с. 202; „А ты, Господине, пожалуй, нелюбіе от нась отложи” р. 1366, с. 231. В Іст. Каз. ц. „сіе сотворихъ за нелюбіе твое ко мнЂ”, ст. 166.

Игорь рече: „о Донче, немало ти величия... чайцами на вЂтрЂхъ] Корш: „Игорь рече [к Донцю]”. — „одЂвавшу его теплыми мъглами — пор. у первісній ред. жит. Олександра Невського: „гребци сидяху аки мглою одЂни”, Мансікка, тексти, с. 4; „гребцы стояху яко мглою преодЂани”, те саме жит. Серебрянський, ст. 113. — „стрежаше е[го] гоголемъ” — погоджуємось з Тіх., що виправив „его”, на цю поправку пристала низка дальших коментаторів, а палеографічно обґрунтував її Козл. (з е; — це написання звичайне, напр., в /318/ Іп. літ. (вид. р. 1908) ст. 416, 434, 447, 449, 451, 459, 464 bis, 465, 467 та сила ин.). — Пот. виправляє „стрегъшю”, Яковл. „стерегшу”, але Ігор каже про себе — в третій особі („ЛелЂявшу князя”, „стлавщу ему”, „одЂвавшу его”); коли так, то немає чого й виправляти. Якщо-ж виправляти, то може, „стрежаше [бо] его"? — Корш додає: „стрежаше его гоголи мъ[ногы] на водЂ”. — на струяхъ — струя — хвиля, струя; „рЂка, множествомъ струй разливающися” Жит. Θеод. Студита та ин. Срезн., III, 561. — чернядьми на струяхь, чайцами на вЂтрЂхъ — перестановка Пот. 148: „Чернядь” — чорна чубата качка; чайка — рибалка або чибіс, торкається тільки крилом або дзьобом води, але звичайно не пливає, високо літаючи „на вЂтрЂхъ”.

Свого часу Ор. Мілл. зазначив як паралель — розмову Ахіллову з р. Ксанфом (Опыт обозр. с. 357, прим. 2): тут епічна підхідка. Розмова героя „Слова” з річкою Донцем не стоїть самітньо в р. епосі: народній епос знає скількись переказів билини про молодця, де маємо таку розмову; але тут ріка — Смородина — швидше нагадує підступну Стугну: „поехалъ доброй молодець на чюжу далну сторону, какъ бы будетъ молодецъ у реки Смородины. А и змолитца молодецъ: ,ай ты мать, быстра река Смородина, ты скажи мне, быстра река, ты, про броды кониныя, про мосточки калиновы, перевозы частыя'. Провещитца быстра река человеческим голосомъ да и душей красной девицей: ,я скажу те, быстра река, доброи [му] молодецъ [у], я про броды кониныя, про мосточки калиновы, перевозы частыя. Со броду конинова я беру по добру коню, с перевозу частова по седелечку черкескому, со мосточку калинова по удалому молодцу. A тебЂ, безвремяннова молодца, я и такъ тебЂ пропущу”. Молодець хвалиться, що йому пощастило переїхати, але — „скричить за молодцомъ, какъ в сугонь, быстра река Смородина человеческимъ языкомъ, душей красной девицей: ,безвремянной молодецъ, ты забылъ за быстрой рекой два друга сердечныя, два востра ножа булатныя”. На чужій дальній стороні оборона велика — молодець повертається, але тоне... „А и змолитца молодец: ,Ай ты мать быстра река, ты быстра река Смородина, к чему ты меня топишь, безвремяннова молодца?' Провещитца быстра река...: ,безвремянной молодець, не я тебе топлю, б. м. топитъ тебе, молодецъ, похвальба, твоя пагуба”. Кирша, с. 124 — 126. З невеличкими одмінами читаємо ту саму розмову у Гільферд., III, с. 350 — 352. Язиков, у „Песнях собр. Кир.” в. 2, р. 1861, с. 61 — 63, записав третій переказ цієї самої розмови, близький до Кирші, тільки молодця названо Добринею Никитьєвичем, річка пропускає його „за слова за ласковы, за поклоны за низкие”. Четвертий випадок, коли герой розмовляє з рікою — в билині про Садка, що гуляв по Волзі й захтів побувати в „НовЂ-городЂ": „ОтрЂзалъ хлЂба великой сукрой, | А и солью насолил, его въ Волгу опустилъ: | ,А спасибо тебЂ, матушка Волга рЂка. А гулялъ я по тебЂ двЂнадцать лЂтъ, | Никакой я притки-скорби не видывалъ надь собой, | И въ добромъ здоровьи отъ тебя отошелъ; | А иду я, молодец, въ Новгородъ побывать' | Проговоритъ /319/ ему матка Волга рЂка: | — ,А и гой еси удалой доброй молодець. Когда придешь ты во Новгородъ, | А стань ты подъ башню проЂзжую, | Поклонись отъ меня брату моему, | А славному озеру Ильменю"; далі Садко двічі розмовляє з Ільменем. Киреєвськ., вип. 5, с. 47 — 48. П'ятий випадок — у бил. про Сухмантія: „Пріезжает свет, он ко Непре-реки: А ведь Непре-то-река течет все помутиласе; | Проговорила она все сьим языком человеческим: | „Уж ты гой еси, дородьней доброй молодець, | Уж ты сильній богатырь со сьвятой Руси, | Ты по имени Сухматий-свет Сухматьевич. | Не глядитко на меня, на матушку Непререку; | Погледишь ты на меня, да ты не бойся все; | Я ведь, матушка река, из силушки повышла все: | Там стоят то за мной, за матушкой Непре-рекой, | Стоит то тотаровей поганых десеть тысечей...” Марков, Беломор. бил. р. 1901, с. 87. Шоста розмова з річкою — у кн. Марії Юрієвни, що тікає з полону: „Уш ты ой еси, Бузынь река. | Становись ты, матушка Бузынь река, | Переходами ты цястыма, | Перебродами ти мелкима; | Пропусти меня да на святую Русь; | Ище за труды ти те заплачу'. | Говорыт тут матушка Бузынь река: | ,Уш ты ой еси Марья ты доць Юрьевна. | Ты стояла, Марья, закон Божей, | Не стронила ты з главы да золотых веньцей'. | И становилась матушка Бузынь река | Переходами ти она цястыма. | Перебродами ти она мелкима | Тут прошла веть Марьята доць Юрьевна; | Поклонилась она матушки Бузынь реки: | ,Ты тецы - тецы, матушка Бузынь река, | Пуще старого да пуще прежного”... Григ. III, с. 636 — 7. Сьома обробка того самого сюжета — розмови з річкою — в пісні про Дін: „Как ты батюшка, славный Тихій Донъ, | ты кормилецъ нашъ, Донъ Ивановичъ: | Про тебя лежитъ слава добрая | ...Какъ бывало ты все быстер бЂжишь, | Ты быстеръ бЂжишь, все чистехонекъ; | A теперь ты, кормилецъ все мутенъ течеш, | Помутился ты, Донъ, съ верху до низу'. | РЂчь возговоритъ славный тихій Донь: | ,Ужъ какъ то мне все мутну не быть, | Распустилъ я своихъ ясныхъ соколовъ, | Ясныхъ соколов, Донскихъ казаковъ”... Сахар. Сказ. I, III, с. 240; у другій пісні — розмову стиснуто в скількись віршів, головне місце займає оповідання Донове про молодця, що увіз дівчину, Сах. I, III, с. 237. Восьму відміну розмови з річкою подибуємо — в укр. пісні: „А я молоденький на Вкраїні | Наповаю коня з широкого Дніпра, | Називаю Дніпро рідним братом: | ,Ой, ти, Дніпро-брате, скажи мені правду, | Ой скільки у тебе річок упало.' | — „Ой, упало у мене річок сорок чотири”, Чуб. V, с. 1013. Дев'яту — в укр. пісні: „А ми коровай ліпили, | З Дунаю воду носили, | А Дунай же к нам промовляв: | Да не беріть водиці з Дунаю, | Да наберіть водиці в криниці, | Бгайте коровай, молодиці”, Чуб. IV, 225, 506 Б.

Отже тема „розмова з річкою” у різних обробках стала, — це Дає підставу гадати, що цю підхідку знала й давня руська поезія. Можливо, що в „Слові” цей мотив ужито як композиційну підхідку, нею поет надав різноманітности переказові оповідання про втечу Ігореву. Нею досягається через ретардацію більшого ефекта у дальшому /320/ оповіданні. Тільки-ж можна здогадуватись, що цей епізод, лиш допомагаючи ретардації в „Слові”, мав і самостійну вагу — або в пісні про те, як загинув в Стугні пихатий Ростислав (вона до нас не дійшла), або в подібних піснях, котрі розроблюють инші сюжети. Чи були ці пісні „народні”, чи тільки їми поробились? Гадаємо, що швидше останнє.

„не тако ли, рече, рЂка Стугна, худу струю имЂя пожръши чужи ручьи и стругы простре на кусту, унощу князю Ростиславу затвори ДнЂпрь"] — згадка про те, як у р. Стугні загинув кн. Ростислав Всеволодович 26 травня р. 1093, докладніш за це далі. — не тако ли — Шишков уважав „ли” — за непотрібне, за помилку переписувачеву. В'яз., Иссл. о вар. 259 — „не тако ми”. Ґрамм. Ербен і Гаттала — „не так ти"; Лонґ. — „не так[ъ] оли (=лишь)”, с. 100 („Изяслава долго не бы, оли пополудни приЂха”, Іп. та ин.). Смірн. „Нъ тако ли?..” Читаємо за 1-им вид.; Пот. також, не маючи „ли” — за питальне. — р. Стугна — доплив, що вливається в Дніпро, вище Трипілля, поблизу Київа, і досі — неглибока, болотяна, річка, що має воду на весні, тільки в повінь; згад. в Іп. літ. р. 1093 і р. 1150, ст. 210 і 400. — худу струю имЂя — Корш — „имЂючи"; Пот. — „имЂ, а...”, за ним — Маньк. 50. — ручьи и стругы — Корш — „ручай”, хоч д.-р. мова знає й ручий — струмок = невеличкий потік, річка: „погорЂша хороми от ручия мимо Славно до святого Илие”, Новг. 1-ий, р. 1105; „загорЂся от Хревъкове улици оли до ручья”, р. 1144 та сила ин. Срезн. III, 199. — „Стругы” може визначати по-перше — струї, „възмутъ рЂкы стругы своя”, Брандт, Григор. Парем. 13 і 31. Див. Срезн. III, 558; у Толк. Пс.: „стругы бо стязя нарече” Тіх. 70; в азбуковнику = „волнобитіе морское или волны”, у сьогочасній р. мові „омут, колдобина в речке, которая летом пересыхает, покидая лишь местами воду” Тіх. 70. „Так и теперь в Поднепровской Украине называется приток бегучей воды между речными плавнями или островами, заросшими кустами, деревьями или камышем” Макс. Украин. I, 112. Мабуть, у цьому розумінні вжито слово „струга” в „Сл.": „хвилі, струї”. Але В'яз. 441 гадає, що мова не про течію, а про судна, що рештки їхні знаходжувано в Стугні. Справді, — „стругъ = лодка, судно” Срезн. III, 558: „ за челнъ 50 кунъ, а за стругъ гривна” Р. Правда, В. Мон., але це не дає зрозуміти місце. — простре на кусту. — Над цим місцем міркувало багато дослідників. „Ростре на кусту”, як читає 1-ше вид., не дає завдовільного розуміння. Спитуючись зрозуміти, Макс. чит. — „растрЂна къ усту”, за ним Тіх., Яковл., Лонґ., Шамб. Та вже Вс. Мілл. завважив, що слова „усто” немає в д.-р. мові. Пот. читав: „рост'рена къ устию”, за ним Маньк.; тільки-ж деякі вчені все-ж читають за традицією, що правда й вони дещо виправили. Ґрамм. „стругы росъстре на кусту"; Барс, „рострена на кусту"; Огон. вбачає в растре — аорист і перекладає: „розлила повінь по кущах"; Вс. Мілл. — „простре на кусту”, що палеографічно обґрунтував Козловський. Корш. пропонує: „[у Треполя] росширена къ устію”. — Палеографічно найімовірніше читати як /321/ Вс. Мілл. — Козл., тільки-ж це потрібує, може, деталізації: можливо, переписувач гаплографував написання, що його слід відновити так: „прострена на кусту”. — „Кусть”, frutex — „а от ольхи на еловой кустъ” грам. р. 1147; „Черемховой кустъ”, Новг. купчая XIV — XV в. та ин. Срезн. II, 1381. — уношу князю Ростиславу — В'яз. „уношу князя Ростислава”, так читає й Пот. 142. У давн. пам. — звичайно „уноша”, Срезн. III, 1231 „осуженъ быст уноша на убийство”, Амарт. I, 328; але в живій мові збереглося, можливо, давнє „уношъ": „свЂти ты мой, млодой и юношъ, | Юношъ, сынъ возлюбленный”, Якушк. Тіх. 72. — Барс, читає: „уному” II, 280.

затвори ДнЂпрь. ТемнЂ березЂ плачется мати Ростиславля...] Читаємо й поділяємо слова за Тіх., Барс., Яковл.; Ґрамм. „темна березЂ"; Макс. „затвори ДнЂ при тьмнЂ березЂ"; Вс. Мілл. „затвори въ днЂ при темнЂ березЂ"; Вяз., Иссл. о вар. 66 і 260, Пот. ідуть за Макс.; Козловськ. та Барс. III, 202 — „ДнЂпрь при (і) темнЂ березЂ”. Смірн., с. 127, слушно завважує, що при останніх двох словах прийменник, якого додають В'яз, та Мілл., непотрібний, бо в „Сл.” місц. відм. без прийм. трапляється не одного разу (напр. : „врху древа”); Огон. без потреби виправляє: „темни берези”. — Корш вигадує нові вірші: „затвори [берегъ] ДнЂпрь[скый. ВолодимЂръ кънязь въсплакася одинъ собЂ на] томь березЂ”. — „ТемнЂ” — од лісу, як гадає Пот. Але краще розуміти: „сумні”, фатальні, де відбулася трагічна подія. — Образ — мати того, хто загинув, оплакує його на березі, — знає й усна традиція. Низка записів билини про те, як мати кн. Михайла погубила його й його дружину, закінчується так: вона ходить берегом і голосить, Григ. I, passim; y пісні: „оставалась родна маменька На крутом берегу”, Шейн, Вел., № 1557; аналогічне: „Сив конь провалился, Молодой князь залился, | Молода княгиня завдовела, | На бережку стоя поджам белы руки | К ретивому сердцу”, № 1248. — Місце треба розуміти так: „р. Стугна не дозволила Ростиславові перейти на инший бік Дніпра з братом Володимером”, що відповідає історичним даним. Відповідно до цього перекладаємо: „Хіба-ж так, як кажуть, вчинила р. Стугна, бідна на воду, що, пожерши чужі струмки, простягла хвилі на кущі й юнакові кн. Р. зачинила Дніпро” (тоб-то не пустила його в Дніпро, — бо тіло знайдено в Стугні). Кн. Ростислав, син в. кн. Всеволода І й Ганни, доньки половецького хана, народ, р. 1070 (Лавр. р. 1872, с. 169), загинув 22 років з роду в Стугні 26 травня р. 1093. Іп. і Лавр, літописи так описують його смерть (в Соф. 1-ому, с. 149 — коротенько): як Всеволод Ярославич помер, а в Київі закнязював Святополк (р. 1093), Половці пішли на нього; він покликав з Чернігова Володимира Мономаха і з Переяславля — брата його Ростислава; вони „взяста межи собою распрЂ и которы и уладившася цЂловаста крестъ межи собою”. Володимир хтів поладнати з Половцями мирно, Святополк — раттю. Пішли до Трипілля й дійшли до р. Стугни — „6Ђ бо тогда наводнилася велми”. Праворуч ішов Святополк, ліворуч — Володимир, у центрі — Ростислав. Половці спершу /322/ перемогли Святополка, й він побіг, далі — „побЂже и Володимеръ с Ростиславомъ и вои его. И прибЂгоша κ рЂцЂ СтугнЂ и въбродъ Володимеръ с Ростиславомь, и нача утапати Ростиславъ предъ очима Володимеровыма, и хотЂ подхватити брата своего и мало не втону самъ. И тако утопе Ростиславъ, сынь Всеволожь. Володимерь же пребредъ реку с маломь дружины; мнози же падоша от полка его, и боярЂ его туто падоша. І пришедъ на ону сторону ДнЂпра, плакася по братЂ своемъ и по дружини своей... Ростислава же искавше обрЂтоша и в рецЂ и, вземше и, принесоша и Кыеву. И плакася по нЂмь мати его і вси людье плакаша по немь по велику, уности его ради” (Іп., ст. 211 — 212; Лавр., с. 213). Та те дарма, що на похорон його „собрашася епископы и попове и черноризци”, все-ж манастирський переказ доніс до XIII в. зовсім не похвальну характеристику утоплого князя. Печерський Патерик про ту саму подію каже: „От паденія животнаго оскверьнену быти сосуду” — · „преп. Григорий сниде ко Днепру на воду. В той же часъ приспЂ князь Ростиславъ Всеволодичь, хотя ити в Печерьский монастырь молитвы ради и благословенія, — 6Ђ бо идый противу ратнымъ Половцемь съ братомъ своимъ Владимеромъ”. Отроки князівські вилаяли старця ганебними словами, але він сказав їм: „плачитеся своеа погыбели и кайтеся своихъ съгрЂшеній, да поне отраду пріимете въ страшный день. Уже бо вы и постиже судъ, яко вси вы въ воде умрете, и съ княземъ вашимъ”. Розгнівавшись на таке пророцтво, князь спитавсь: „МнЂ ли повЂдаеши смерть от воды, умЂющему бродиты по среді еа?” — і звелів звязати святому руки та ноги, повісити каменюку до шиї й укинути в воду: „и тако потопленъ бысть”. „Ростиславъ же, небщевавъ вины о грЂсЂ, и не иде в монастырь от ярости”. Володимир-же здобув там благословення. „И бывшимъ имъ у Треполя и полкомъ снемъшемася и побегоша князи наши отъ лица противныхъ. Владимерь же прееха реку, молитвы ради святыхъ и благословеніа; Ростиславъ же утопе съ всими своими вои, по словеси святаго Григоріа”. (Патерик Київо-печ. ман. вид. Археогр. Ком. р. 1911, с. 98 — 99); реконструоване літоп. оповідання про загибіль Ростиславову див. у Шахматова, Пов. врем. лет., с. 278.

Уныша цвЂты... прЂклонилось] — „цвЂты” Пот. виправив на „цвЂти”, але в XII в. наз. відм. могли замінити на знах., а згодом — тим більше. Ґрамм. та ин. додали зворотн. займен., питання тільки, чи читати — сь (Грамм., Огон., Шамб. та деякі инші), чи — ся (Нот., Корш, Яковл. та ин.), чи „древо ся тугою... преклонило” (Владім.). Читаємо за Тіх. „прЂклонилось”. — Треба гадати, що в цих словах („уныша...”) ми маємо неначе початкові слова плачу матери Ростиславової, в чому нас переконують паралелі з похоронних голосіннів, напр. : „Отчего бы въ саду деревца посохнули, | Отчего да всЂ цвЂточики поблекнули, | Во этой во рощицЂ зелено(е)й”, Барс. Причит. I, с. 189 і див. попереду.





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.