Попередня     Головна     Наступна





XXI. Поворіт Ігорів і слава князям.


Рек Боянъ и Ходына, Святъславля пЂснотворца старого времени Ярославля: „Ольгова когоня хоти! Тяжко ти головы кромЂ плечю, зло ти тЂлу кромЂ головы — Руской земли без Игоря] Місце багато коментували й виправляли. Ґрамм., Полев. і деякі инші читали „и ходы” = походи; инші „исходъ” — Дуб., В'яз. (О вар. 261), Владім. або „исходы” — Шамб.; декотрі — . „година” = час, Біцин, Барс.; инші — вбачали в „ходы” — дієприкм. т. часу — Голов., Огон. — або минул. часу — „ходил” Шевир.; В'яз, читав: „ходы на пЂснь” (Замеч. 476), покликуючися на Бусл., але як зрозуміти це місце? — Також і „хоти” пояснювали по різному: „хоти” — кличн. відм. од „хоть” — любка, улюбленець, Бутк., Павськ., Шишк., Бусл., Огон. та ин.; инші — „хоть” = хоч — злучник припуст. Полев., Біцин, Сахар., Малаш., Пот., Барс, та ин., але цього — „хоть” concessivum д.-р. мова, судячи за Срезн., не знає в XII в. Залежно від того, як розуміти ці слова, змінювали й інтерпункцію, часом по инакшому розташовували слова. Отже, Ґрамм. читав: „и ходы на Коганя (далі перестановка) пЂснотворца стараго времени Ярославля, Святославля, Ольгова: Коганя хоти”... Вельтм.: „Рекъ бо Янъ пЂснотворецъ стараго времени Ярославля, Ольгова и ходы Святославли на Коганя Готи”. Барс., спираючися на Біцина, що за нього, правда, не згадує: „рекъ (или точнеє рече) Боянъ и годынЂ СвятославлЂ пЂстворецъ, а стараго времени Ярославля, Ольгова: Когане, хоти тяжко ти”... До Барс, прилучається Яковл.: „годины Святославли, пЂснотворецъ стараго времени Ярославля Ольгова: Коганю, хотя тяжко...” (за ним іде почасти Лонґ.: „пЂснотворць а”); Снєґір. „Ольгови Коганя ходы"; В'яз. (Иссл. о вар., с. 261) — „Рекъ Боянъ исходъ і на Святъславля пЂс, творца стараго времени, — Ярослава, Ольгова, Коганя хоти”... ґрунтуючися на Бутк., Дуб., що запропонував „исходъ”... або „ходяй на..."; за ним ішов Вс. Мілл., не помічаючи, що тоді важко зрозуміти все місце, знов-же й того, що для XII в. така фразеологія незвичайна. А втім люди це помічали (Огон., Пот.) й уважали слова „и ходы — хоти” за пізнішу вставку. Огон. читав: „Рекъ Боянъ [исходя на Святъслава пЂснотворца ст. вр. Ярославля и Ольгова, Коганя хоти"]. Пот. „Рекъ Боянъ [имр. одина [Святославля] пЂснотворьця стараго вр.: Ярославля, Ольгова, — каганя]: хоть и тяжько...” Владім.: „Рекъ Боянъ исходъ [с]ына Святославля пЂснотворца ст. вр. Ярославля, /327/ Ольга когда гоняхуть и: тяжко...” Ще відважніш і багатословніш реставрує це місце Корш: „Рекъ[у] бо я[зъ] ны[нЂ ся] худы и [поя вереме]на Святославля, [помяну припЂвку Бояню] пЂснетворця старого веремене — Ярославля, Ольгова, Коганя: хоти тяжько...” — Ми читаємо за ред., що найменш перекручує традиційний текст (адже безперечно, що 1-ше вид. стоїть ближче до рукоп. Мус.-П., ніж усі попереду подані способи читати), — запропонував її І. Забєлін (Αρχ. Изв. и Зам. 1894, № 40, 297 — 301). „И Ходына”, пор. сліди цього ймення в Акт. Юридич. 429, 431 в імені Новгор. волости Ходини в XIV-XV вв., десь по р. Ловаті. В Пск. обл. відоме село Ходиніна, в Ряз. обл. с. Ходиніно, під Москвою — р. Ходиня, Ходинський луг. „Ходыничь Останко” згад. як осельник Мозирський, р. 1552, — а було ймення по батькові, — було й ім'я Ходина, див. Тупиков, Словарь др. р. соб. им. р. 1903. — „Святославля Ольгова когоня хоти” = улюбленці Святославові та Ольгові, обидва і Боян і Ходина. Коли додержуватись нашої інтерпункції, переклад буде инакший: „Сказав Б. і X., Святославові співаки давнього часу Ярославля: ,любка державця Олега: тяжко голові без пліч, лихо тілу без голови' — так і Руській землі без Ігоря”. — Що треба саме так виправити, це доводить і д.-р. складня, оскільки ми знаємо її з світської пам'ятки — літопису (Пов. вр. л.), отже присудок, стоячи попереду двох підметів й погоджуючись з першим, стоїть завсіди в однині; так в Іп. л. — „иде Асколдъ и Диръ”, ст. 15; „и рече СвЂнгелдъ и Асмудъ”, ст. 46; „и отпрЂся Ярополкъ и Олегъ”, ст. 57; „ходи Володимеръ, сынъ Всеволожь, и Олегъ (сынъ) Святъславль”, ст. 190; „приведе Олегъ и Борисъ”, ст. 191; „яко иде Олегъ и Борисъ”, ст. 192; „оже идеть Володимеръ и Святополкъ” та ин. А присудок, що стоїть після підметів — звичайний в двійні і в мн. (спостереження, що його повідомила проф. В. П. Адріянова). — „Коганъ”, каганъ = державець — „титул владык Хазарских, Аварских и великотюрков Алтайских"; χαγάνος у Костянтина Багрянородного; в IX в. цей титул було поширено у Болгар, в XI в. подибуємо його на Русі, Барс. III, 377. Пор. в „Слове о зак. и благ.”, м. Ларивона XI в.: „Похвала кагану нашему Владимиру”, „похвалимъ же и мы... великаго кагана нашея земля”, „съвлечежеся убо каганъ” та ин.; Іп. л. р. 965, „Казаре изыдоша протіву съ княземъ своим каганомъ”, ст. 53; „Каганъ Козарескъ” у Жит. Кост. Філос.; „Каганъ звЂрообразный Скифский”, Ιο. Злат. XIV в., Срезн. II, 1171. — тяжко ти головы — Ґрамм., за ним Тіх., Вс. Мілл., Огон., Пот., Яковл. та ин. виправили „голо—, але Смірн. II, 131 слушно відзначив, що ця поправка непотрібна: це особливість загиблого рукопису. Пот. додає: „зло ти и тЂлу”, тільки-ж і це непотрібно: брахілогія — характерна риса для автора „Сл.”. — „Голову” треба розуміти не тільки в буквальному, ба й у переносному розумінні. Пор. у Данила Заточн.: „Многажды бо безнарядіем полцы погибаютъ. ВидЂхъ великъ звЂрь, а главы не имЂетъ; тако и добрыя полки без доброго князя погибаютъ”, вид. Шляпк., с. 14; „видЂхъ полкъ без князя, рече, великъ звЂрь без главы. /328/ Мужи глава женам, a мужемъ князь”, там-таки, с. 38, 41; Пчела в сп. XIV в.: „Апаминда фивЂйскии видЂ много вои без добра воеводы и рече: великъ звЂрь но главы не имать”, с. 109; теж речення „Аполлона АθинЂйского”, цит. Шляпк., 72; в Лавр. p. 1015: „Аще бо князи правьдиви бывають в земли, то многа отдаются согрЂшенья [земли]; аще ли зли и лукави бывають, то болше зло наводить Богъ на землю, понеже то[й] глава есть земли; тако бо Исаия рече: ,согрЂшиша от главы и до ногу', еже есть отъ цесаря и до простыхъ людей”, с. 136; там-таки, р. 1177: „аще бо князи правдиви бывають, то много отдается согрЂшенья земли той, поне то есть глава земли”, с. 361. — До поданого в „Сл.” прислів'я можна порівняти инше, не менш давнє: „не идеть мЂсто къ головЂ, но глава къ мЂсту” (слова кн. Ізяславові), Іп. р. 1151, ст. 442. Паралелі д.-руськ. „царь, князь = глава” зібр. Лонґін., ce. 64 — 65. Що з князя був саме організатор, й до того авторитетний, за це промовляє епізод в Іп. літоп. р. 1151: „тЂмъ нетвердъ ему бЂ бродъ, зане не бяшеть ту князя, а боярина не вси слушають”, ст. 426; звідси стають зрозуміливі слова князів Руських та Лядських (р. 1256) до кн. Данила: „ты еси, король, голова всимъ полкамъ”, Іп., ст. 831.

Солнце свЂтится на небесЂ, Игорь князь в Руской земли] Пот. „на небесе”, Корш „на небеси”. Пор. „одно солнышко катится по небу, один князь княжит над Русью”, Афанасьев, Р. Сказки, VI, № 63 (коли це не фальсифікат). Порівняння героя до сонця — див. попереду; окрім того — в билині: „Одно солнце на небЂ, одинъ мЂсяцъ, | Одинъ Донской казакъ на Святой Руси, | Илья Муромецъ, сынъ Ивановичъ”, Рыбн. II, 140. У голосіннях — сонечко = чоловік: „сберегите вы красно мое солнышко”, Барс. Прич. II, 100, 104, 107 та ин. Попереду Ігоря двічі порівнювано до сонця („четыри солнца”, „два солнца померкоста”).

ДЂвицы поютъ на Дунай, вьются голоси] Вельтм. р. 1866 „льются” — без потреби. Про Дунай — як про будь-яку „поетичну” ріку — див. попереду.

Игорь Ђдетъ по Боричеву к святЂй Богородици Пирогощей] — Боричев взвіз — підйом з Подолу до давнього міста, прикрим Дніпровим берегом, тепер поміж Андріївським собором та Михайлівським ман. Оцим спуском з „горы” скинуто Перуна: „Перуна же идола повелЂ (кн. Володимир) привязати къ конЂву хвосту и влЂщы с горы по Боричеву на ручей”, Жит. кн. Вл., Сборн. в пам. 900-лет. крещ. Руси, с. 26 (=Лавр. р. 988, с. 114). Корш читає: „Пирогощи”. Церкву Богородиці Пирогощої заснував кн. Мстислав Вел. р. 1131 (за Лавр, л.), за Іп. — р. 1132: „В се же лЂто заложена бысть церкви камяна святая Богородица рекомая Пирогоща”, ст. 294, „свершена” р. 1136, ст. 300. В Іп. р. 1155 читаємо: „Том же лЂтЂ йде Андрей (кн. Боголюбський) от отца своего из Вышегорода в Суждаль безъ отнЂ волЂ и взя из Вышегорода икону святоЂ Богородици, юже принесоша с Пирогощею исъ Царяграда в одиномъ корабли, и въскова на ню боле 30 гривень золота, проче серебра, проче камени дорогого и великого жемчюга; украсивъ, /329/ постави ю въ церкви своей святоЂ Богородици Володимири”, ст. 482; про те-ж саме трохи коротше — Лавр., с. 328, звідси, — висловлювано сумнів, чи-ж була й чи могла бути згадана в „Сл.” ікона р. 1187. Звичайно, в „Сл.” йдеться не про ікону, перевезену до Володимира й згодом перевезену до Моск. Успенськ. собора, а про иншу, що її привіз на Русь „в одиномъ корабли” з нею якийся Пирогостей. Соболевський має його за „видного боярина в Киеве XI — XII в.”. Див. його Мат. и иссл. в обл. слав, филол. и археолог. 1910. Ще див. І. Малишевський, О церкви и иконе св. Богороддцы, под назв. „Пирогощи”, упоминаемых в лет. и „Сл. о п. Иг.”, - Чт. Общ. Нест. Летоп. р. 1891, кн. V, від. II, с. 113.

Страны ради] Пот., Корш — „рады”, але можливо, що в XV в. форми чоловічого та жіночого роду плутано. В дальшому йдемо за інтерпункцією Тіх.

ПЂвше... пЂти слава... ВладимЂру Игоревичю] Тіх. „пЂвши"; Корш: „пЂти [почьнемъ] Слава”. Ґрамм. скрізь відновив дав. відм.: Свягьславличю, Игоревичю, Бую туру Всеволоду, також Огон. й деякі ин. Приймаємо — для рукоп. М.-Пушк. написання з ч під титлом. ч під титлом — звичайно в рук. XV в.: Іп. літ. — „Мьстислали и „Мстиславичю”, ст. 345 і 356; „АндрЂеви Гюргеви' “, 416; „Иванови Ростислави” рекшему Берладнику”, 498 та ин. Пот., Огон., Вс. Мілл., Яковл., Корш — Всеволоду. Далі Корш: „ВолодимЂру [уному] Игоревичю”. — ПЂти слава — наз. зам. знах. див. „Лекции” Собол. 197: звичайна заміна і в сьогочасн. живих півн.-руськ. говірках, що потрапила в текст „Сл.” уже в Псков, рукопису. Згадку про „пЂние славы” див. Іп. р. 1251: як кн. Данило та брат його перемогли, „пЂ славну пояху има, Богу помогшу има, и придоста со славою на землю свою”, ст. 813. В билинному епосі — звичайно: „Тут Соловью и славу поютъ”, Рыбн. I, 54 — 61, 75, 85, 363 та ин.

Здрави князи и дружина, побарая за христьаны на поганыя плъки. Княземъ слава а дружинЂ]. Тіх. „поборая”, Корш — „побараюче”, та це й непотрібне. Пот. — „пълкы”. Огон. гадає, що слова „побарая... аминь” додав пізніший переписувач. Що-до „аминь” — це можливо, але за инше — свідчать вислови в найдавнішому літопису: Іпат. р. 1097 „погани ймуть радоватися и возмуть землю нашю, юже бЂша стяжали ваши дЂди и отци ваши трудомъ великимъ и хороборьствомъ побаряюще по русьской земли”, ст. 237; Лавр. — „отци и дЂдЂ... побарающе по русьской земли”, р. 1097, с. 254; „приемше от Бога на поганыЂ побЂду”, Іп. р. 1181, с. 623. — Князем ъ слава а дружинЂ — а злучне (див. Срезн. Мат. І, 1) а не протиставне, щò відзначив уже Пот., чом поправка Коршева „и дружинЂ” — не до речи. Співати славу, закінчуючи повідання, засвоїла й народня усна поезія, пор. у думах, — про Самійла Кішку „Слава не вмре, не поляже. Буде слава славна: поміж козаками, | Поміж друзями, | Поміж лицарями, | Поміж добрими молодцями. | Утверди, боже, люду царського, | Народу християнського, | Війська Запорозького, | Донського, | З сиею черню /330/ Дніпровою, Низовою, | На многая літа, | до конця віка”, Ант.-Драг. I, 219 — 20; або в думі про трьох братів — „Отже то, панове, хочай легли, | Полегли голови трьох братів; | Та слава їх не помре між царями, між панами, | Між православними хрестьянами.| Дай, Боже, миру царському, | Миру хрестьянському В тім здравіє на многа літа. Аминь”, I, 124; в думі про смерть Хмельницького: “...його слава козацька — молодецька | Не вмре, не поляже: | Ти буде вона славна міжду друзями — молодцями Од нині і до віку. | Даруй, Боже, всему миру живому і нам на здоров'я | Та на многії літа | Од нині й до віка”, II, с. 29; в думі про похід на Молдавщину: „Оттогді то Хмельницький помер, | А слава його козацька не вмре, не поляже, | Теперешнього часу, Господи, утверди і подержи | Люду царського, | І всім слушащим, | І всім православним християнам, Сему домодержавцю, Хазяїну й хазяйці, | Подай, Боже, на многа літа.”, II, 102 — 3; ще див. I, 113, 120, 133, 171, 181, 196-7; II, 15. — Мабуть „аминь” у „Сл.” — з'явилося так само випадково, як в одному з поданих вихвалянь, воно органічно з „Сл.” не звязано. — В великоруській усній традиції постерегаємо те саме: в Строган. Сибірському літопису, що в ньому чималою мірою відбилася усна поезія: „Слава их... не минется”, Сиб. літ. р. 1907, с. 94; у билинах: „А ишше тут по 'нине и славы поют, | A славы де поют и старину скажут”, Григ. III, 63; „Да и тут де Сокольнику славы поют, А славы поют Сокольнику — старины поют”, III, 378; „А веть тут где змеишу и славы поют, | А славы поют да старину скажут”, III, 389; те саме — 424, 432, 438, 448, 455, 469, 506 та ин. В бил. про Василя Окульєвича: „После этого то времени славы поют, | A славы ти поют да в старинах скажут”, III, 129; „Ишше тут им типерече славы поют, А славы поют, фсем старины скажут”, III, 404. — Ця прикінцева формула, мабуть, має за своє джерело письменство. Що вона така стала, це зайвий раз доводить, які напрочуд життьові поетичні формули, що їх застосував автор „Слова”.





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.