Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Платон. Держава. — К., 2000. — С. 71-106.]

Попередня     Головна     Наступна





Книга третя



І. — Отже, що стосується богів, — сказав я, — то маємо на увазі ось що: бажано, щоб відразу, ще з дитячих літ усе це вислуховував або не вислуховував той, хто хоче шанувати богів і батьків, а понад усе цінувати взаємну дружбу між людьми.

 — Мені здається, — мовив Адімант, — що ми дотримуємось правильного погляду.

 — То що ж? Якщо вони збираються бути мужніми, то хіба не слід їм усе це розповісти? Це неминуче позначиться на тому, що вони зовсім перестануть боятися смерті. Чи, може, ти гадаєш, що опанований таким страхом стане колись мужнім?

 — Присягаю Зевсом! — вигукнув Адімант. — Не стане!

 — І що? Може, ти вважаєш, що той, хто вірить в існування Аїду, до того ж, такого жахливого, буде вільний від страху смерті, і в битві він скоріше обере власну загибель, аніж поразку й рабство?

 — Ніколи.

 — Очевидно, нам слід звернути увагу й на самі ці міфи та на тих, хто береться їх розповідати, і вимагати, щоб оповідачі не гудили все те, що є в Аїді, а говорили щось добре й прихильне, бо їхня хула і не відповідає дійсності, і не приносить жодної користі для майбутніх воїнів 1.

 — Звичайно, слід, — сказав він.

 — Тож викреслім, починаючи від цього вірша, усі подібні місця:


Краще уже батраком я на ниві чужій працював би

У бідняка, що й самому скупого прожитку не досить,

Ніж серед мертвих отут, що життя позбулись, панувати 2,


а також:


Щоб не розкрилось безсмертним і людям житло його темне,

Затхле, бридке, що навіть богів воно вічних лякає 3,


або:


Леле! То навіть в оселі Аїдовій мають прожиток

Тінь людини й душа, хоч снаги нема життєвої 4,


а також: /72/


Він лиш при розумі, інші безумно, мов тіні, шугають 5,


чи:


Тлінну покинувши плоть, відлетіла душа до Аїду

З плачем про участь свою, і силу лишаючи й юність 6,


а також


Та не обняв, — душа його зникла, як дим той під землю

З шелестом тихим 7...


або:


Як кажани, що зграями в темних печери глибинах

Скиглячи, носяться, щойно котрий під склепінням скелястим

Раптом з їх ряду зірветься додолу, й один до одного

Туляться, скиглячи, тиснулись так і вони 8...


Ми будемо просити Гомера та інших поетів, щоб вони не гнівались, якщо ми викреслимо ці та подібні до них місця, не тому, що вони не поетичні і вражають слух, навпаки, чим більше в них поезії, тим менш потрібно їх слухати дітям і дорослим, які повинні бути вільними і понад смерть боятись рабства.

 — Цілком правильно.

II. — Отож, ще слід відмовитись і від усіх пов’язаних з цим жахливих, здатних настрашити назв — «Кокіт», «Стікс», небіжчики», «позбавлені соків живильних» і тому подібне, від чого слухачів проймають дрижаки 9. Можливо, все це буде незайвим для якоїсь іншої мети, але ж ми турбуємось за наших охоронців, щоб від тих дрижаків вони не стали у нас понад міру збудливими і вразливими.

 — І правильно турбуємось, — сказав він.

 — Виходить, це слід відкинути.

 — Так.

 — І можна сказати, що необхідно створити якийсь протилежний взірець у цьому?

 — Певна річ.

 — Тоді ми знехтуємо і нарікання та жалібні крики славетних мужів?

 — Звичайно, — мовив він, — коли дотримуватись того, про

що ми вели мову раніше.

 — Дивись-но, — сказав я, — чи правильно ми чинимо, відкидаючи те все, чи ні. Ми стверджуємо, що достойний муж не вважає смерть іншого, також достойного мужа, жахливою, хоч би це сталося навіть з його другом.

 — Саме так ми й стверджуємо. /73/

 — Отже, він не нарікав би як на щось жахливе, що нібито спіткало його друга?

 — Звичайно, ні.

 — Але ми говоримо також і те, що такий муж, аби щасливо жити, ні від чого не залежить і, на відміну від інших, менш за все має потребу в другові.

 — Правда, — згодився він.

 — Отож для нього бути позбавленим сина, або брата, або майна, або чогось іншого тому подібного є найменш страшним.

 — Звичайно, найменш.

 — У такому разі, може, він і взагалі не нарікатиме, а з подиву гідним спокоєм перетерпить, коли горе впаде на нього зненацька.

 — Певно, що перетерпить.

 — Виходить, ми цілком доречно відкинули б плачі уславлених героїв, залишивши той вияв почуттів на долю жінок, і то легковажних, і хіба ще нікчемних чоловіків, тому що для тих, кого ми виховуємо для захисту країни, було б неприпустимо піти услід за прикладом таких ось людей.

 — Слушно, — відказав він.

 — І знову ми попросимо Гомера й інших поетів не змушувати Ахілла, оскільки він син богині, лежати «то на боку, то навзнак, то ницьма, раптово перевертаючись», або щоб він, «з постелі своєї схопившись, берегом моря блукав у нестямі» і, «взявши в обидві руки закоптілого попелу жмені, голову ним він посипав« 10, та й з інших причин нехай він не плаче й не нарікає, як уявляє собі Гомер, і нехай би Пріам, близький богам від народження,


в бруді дорожнім валяючись,


не благав усіх навколо,


Кожного з них на ім’я називаючи в тузі жалобній».


А над усе, звичайно ж, попросимо Гомера не змушувати богів тужити, нарікаючи:


Горе нещасній мені, на недолю-бо я породила

Сина свого бездоганного... 12


І якщо взагалі він дає нам таке уявлення про богів, тож яку потрібно мати зухвалість, щоб і найбільшого з них зобразити настільки не подібним на себе, що він говорить:


Горе! На власні очі я гнаного круг Іліона

Любого воїна бачу, журбою за Гектора тяжко

Серце моє засмутилося 13...


або:


Горе мені! Сарпедону, із мужів найлюбішому, доля

Бути рукою Патрокла приборканим, сина Менойта 14... /74/


III. Бо якщо, дорогий Адіманте, наша молодь на повному серйозі буде вислуховувати такі побрехеньки і не висміюватиме почуте як щось негідне, то сумнівно, щоб хто-небудь, сам будучи лиш людиною, вважав би за нижче своєї гідності чи дорікав би собі, якби йому спало на думку щось подібне сказати або здійснити, він не соромився б нічого й нічого не приховував би, а, зазнаючи навіть дрібних прикрощів, захудився б голосінням і плачем.

 — Твоя правда, — сказав він.

 — Але так не повинно бути, як щойно ми з’ясували в нашому розмірковуванні, на яке й треба тепер покладатись, аж поки хтось не наведе нам інші, більш переконливі докази.

 — Не заперечую.

 — Але й занадто сміхотливими їм не випадає бути, бо майже завжди, коли хтось заходиться сильним сміхом, відразу ж по тому зазнає різкої зміни настрою.

 — І мені так здається, — сказав він.

 — Отже, не можна допускати, щоб хто-небудь показував, як сміх опановує достойних людей, тим більше богів.

 — Звичайно, тим більше, — сказав він.

 — Очевидно, ми не погодимось і на такі слова Гомера про богів:


Сміхом лунким почали всеблаженні боги реготати,

Дивлячись, як по покоях Гефест метушився кульгавий 15.


Цього, згідно з твоїми словами, допускати не слід!

 — Якщо ти хочеш почути мою думку, — мовив Адімант, — цього й справді не можна допускати.

 — Адже передовсім слід високо цінувати правду. Коли ми не помилились недавно, сказавши, що брехня богам, по суті, не вигідна, а людям вона потрібна як лікувальний засіб, то зрозуміло, що такий засіб треба залишати на розсуд лікарів, а нетямущі люди не повинні до нього навіть торкатись.

 — Це зрозуміло, — сказав він.

 — І кому іншому, як не правителям держави годиться застосовувати брехню як проти ворогів, так і проти своїх громадян задля користі своєї держави, але всім іншим вдаватись до неї не варто; якщо ж таким правителям збреше приватна особа, ми вважатимемо це ще більшою провиною, ніж брехня хворого лікареві, або коли той, хто займається гімнастичними вправами, не повідомляє вчителеві правду про стан свого тіла, або коли весляр говорить керманичеві про корабель і про веслярів не те, що є насправді чи з ним самим, чи з іншими веслярами.

 — Цілком слушно, — підтвердив він.

 — Отже, коли правитель держави спіймає на брехні будь-кого з тих, /75/


що для діла бувають потрібні, —

Чи ворожбитів, чи теслів, а чи лікарів від хвороби 16..,


то він його покарає за те, що той започатковує звичай, який руйнівний для держави, і перевертає її, наче корабель.

 — Надто, якщо він від слів перейде до діла, — сказав Адімант.

 — Що ж? Виходить, розсудливість не буде потрібна нашим юнакам?

 — Чому ж ні?

 — А розсудливість взагалі хіба не в такий спосіб щонайбільше дає себе знати, що людина не лише скоряється правителям, а й сама є правителем задоволень, які дають нам життя, любовні втіхи і їжа?

 — Гадаю, так.

 — На мою думку, ми визнаємо за вдало сказане, коли Діомед у Гомера говорить:


Дядечку, краще помовч і мови моєї послухай 17,


а також і пов’язані з цим такі вірші:


Мовчки, незламною дишучи силою, вийшли ахеї,

Йшли у мовчанні, покірні вождям, і лише блискала ясно 18...


та інші подібні рядки.

 — Чудово.

 — Ну, а ось ці:


Ах ти, п’янюго з очима собаки й оленячим серцем 19...


і наступні за ними вірші — хіба гарні? І якщо хтось із простих людей у прозі чи в поезії вдавався до інших подібних витівок щодо правителів, то чи це добре?

 — Певно, що ні.

 — Гадаю, розважливості юнаків аж ніяк не сприятиме слухання таких речей, хоча деякі з них можуть виявитись доволі приємними, і в цьому немає нічого дивного. Чи що ти думаєш?

 — Саме так, — відповів він.

IV. — І що ж? Коли в своїй поезії і наймудрішого мужа змушують говорити, що найпрекраснішим із всього йому видається те, що


повні столи перед ними

Хліба і м’яса, й ковшем із кратери вина зачерпнувши,

Чашник присутнім розносить і в келихи всім наливає 20...


Як ти гадаєш, корисно юнакові вислуховувати отаке для виховання стриманості? Або іще ось:


Вмерти ж із голоду, в ньому загибель знайти — найстрашніше 21.


Чи про Зевса, нібито він не спав, коли інші боги та люди відпочивали, а він, охоплений шалом любовних пожадань, геть /76/ забув про все, що замислив, і, побачивши Геру, настільки розпалився у своїй пристрасті, що навіть не захотів іти до опочивальні, а тут же, на землі, вирішив з’єднатися з нею, визнаючи, що відчуває таку палку жагу, якої в нього не було навіть тоді, коли вони вперше зійшлися одне з одним


Від любих батьків своїх потай, 22


чи про те, що з такої ж причини Гефест скував разом Ареса й Афродіту 23.

 — Ні, присягаю Зевсом, — сказів він, — це аж ніяк не годиться.

 — А якщо десь наводяться приклади витривалості в усьому, про які говорять і згадують і уславлені мужі, то їм треба бачити й чути, зокрема, ось це:


В груди б’ючи себе, серцю він мовив з докором:

«Серце, терпи: і мерзеннішу ти перетерпіло днину» 24.


 — Направду так, — мовив він.

 — А ще не слід дозволяти, щоб наші юнаки були хабарниками й користолюбцями.

 — Ніяким чином.

 — І не треба для них виспівувати, що


Всіх улещають дари — і богів, і царів найславніших 25.


Не можна схвалювати і Фенікса, вихователя Ахілла, який нібито добре радив, кажучи Ахіллу прийняти дари й допомогти ахейцям, а без дарів не втишувати свого гніву 26. Ми не вважатимемо самого Ахілла недостойним і не погодимося з тим, що він був настільки корисливий, що взяв від Агамемнона дари 27, забравши небіжчика, віддав його знову ж таки за винагороду, а інакше цього не зробив би 28.

 — Звичайно, такі вчинки не гідні похвали, — сказав Адімант.

 — Оскільки йдеться про Гомера, — продовжував я, — то мені бракує відваги сказати, що навіть нечестиво говорити так про Ахілла й вірити, коли й інші поети переконують у цьому. Але послухай-но, що Ахілл говорить Аполлонові:

Ти ошукав, дальносяжче, мене, із богів найхитріший

Хоч на тобі навіть сам я помстився б, якби моя сила 29.

І навіть ріці, яка була богом, він виявив непокору й був готовий битися з нею 30. Або ще — про свої кучері, посвячені іншій ріці — Сперхею, він сказав:

Кучері дам я Патроклу — героєві взяти з собою 31, /77/ а Патрокл був уже мертвий, і не можна повірити, що Ахілл так зробив. Чи візьмімо інші розповіді, начебто Ахілл волочив Гектора довкола могили Патрокла 32, і начебто він заколов полонених для поховального вогнища 33, та все це неправда, скажемо ми. Ми не змиримось і з тим, щоб наші юнаки вважали, ніби Ахілл — син богині й Зевсового внука Пелея 34, дуже розважливої людини, до того ж вихований велемудрим Хейроном 33, був настільки переповнений душевним сум’яттям, що в ньому гніздилися дві несумісні між собою недуги — ницість разом із корисливістю та зневага до богів і людей.

 — Твоя правда, — сказав він.

V. — Але ж ми ніколи й не повіримо, — вів я далі, — і не дозволимо говорити, ніби Тесей, син Посейдона, і Піріфой, син Зевса, зважувалися на страхітливі грабунки 36, або що будь-який інший син бога чи героя виношував намір здійснити немислимі нечестиві вчинки, які тепер їм приписують без жодних на те підстав. Ми зобов’яжемо поетів доводити, що всі ці справи на совісті зовсім інших осіб, або ж, якщо вони до них і причетні, то вони не діти богів, і не треба стверджувати ні першого, ні другого; і щоб ніхто не намагався переконувати нашу молодь, ніби боги породжують зло, а герої нібито ні в чому не переважають людей. Бо, як ми вже дійшли згоди раніше 37, це святотатство й неправда — адже ми вже довели, що боги не можуть породжувати зло.

 — Поза всяким сумнівом.

 — І таке шкідливо навіть слухати. Бо кожний, хто має зло в собі, виправдовуватиме свої вчинки, вважаючи, що подібне роблять і робили


Ті, хто кревний є богам

І хто для Зевса рідний. Між Ідейських гір

Жертовник батька всіх їх, Зевса, небо п’є.

Не вгамувалася в них демонів, їх предків, кров 38.


Тому, власне, й треба покласти край цим міфам, щоб вони не пробудили в наших юнаків схильність до поганого.

 — Справді так, — підтвердив він.

 — Тож який іще різновид міфів у нас залишився, щоб можна було визначити, про що варто говорити, а про що ні? Бо що саме треба говорити про богів та про інших вищих істот, а також про героїв і про тих, хто в Аїді, ми вже з’ясували.

 — Безперечно.

 — Отже, чи не про людей тепер треба повести мову?

 — Звичайно.

 — А втім, друже мій, нам поки що не під силу навести в цьому лад. /78/

 — Чому?

 — Гадаю, ми будемо змушені сказати, що і поети, й ті, хто творить прозу, переважно мають про людей хибне уявлення, згідно з яким несправедливі люди здебільшого щасливі, а справедливі — нещасні, і ніби чинити несправедливо вигідно, тільки б про це ніхто не довідався, а справедливість — це добро для чужого, для ближнього ж вона немов кара. Ми заборонимо стверджувати щось подібне, натомість накажемо творити пісні й міфи з протилежним змістом. Чи ти не згоден?

 — Звичайно, згоден, тут жодних сумнівів, — сказав він.

 — Якщо ти визнаєш правдивість моїх слів, я вважатиму, що ти погоджуєшся з тим, чого ми вже стільки часу дошукуємось.

 — І будеш мати рацію, — зауважив він.

 — Отже, те, що не годиться говорити про людей, ми сприймемо тоді, коли з’ясуємо, що таке справедливість і яку справжню користь має від неї той, хто її дотримується, незалежно від того, чи видається він справедливим, чи ні.

 — Цілком правильно, — погодився він.

VI. — Але вже досить про суть розмови, тепер, на мій погляд, треба придивитись і до способу висловлення — і в нас буде повний розгляд і того, про що слід говорити, і того, як слід говорити.

Тут Адімант сказав:

 — Я не розумію, про що ти кажеш.

 — Але ж ти повинен розуміти, — відповів я. — І можливо, ти зрозумієш швидше, коли ми скажемо так: усе, хоч би про що говорили творці міфів і поети, це завжди розповіді або про минуле, або про теперішнє, або ж про майбутнє, так?

 — А хіба може бути щось інше? — запитав він.

 — Ти не помітив, що вони роблять це або просто розповідаючи, або шляхом наслідування, або ж поєднують одне з другим 39.

 — І це ти мусиш мені ще краще пояснити.

 — Здається, вчитель із мене, — відповів я, — кумедний і недоладний. Тому, немов ті, хто не вміє висловлюватись, я візьму не всю цілість, а лише якусь її певну частину й спробую в такий спосіб тобі витлумачити, що я хочу. Скажи-но мені, ти знаєш початок «Іліади», де поет розповідає, як Хріс благав Агамемнона віддати йому дочку, а той розгнівався, і Хріс, коли не домігся свого, просить бога помститися ахейцям 37?

 — Знаю.

 — Тож тобі відомо, що останні слова

...всіх почав він благати ахеїв, А щонайбільше — Атрея синів, начальників війська 40, /79/ належать самому поетові, і він не намагається підкинути нам думку, ніби говорить хтось інший. А вже потім розповідає так, немов і є справжнім Хрісом, і старається всіма способами змусити нас думати, що то не Гомер говорить, а старий жрець 41. І майже всю решту розповіді він провадить таким же чином, незалежно від того, де відбуваються події — чи в Іліоні, чи на Ітаці, чи в цілій «Одіссеї« 42.

 — Так і є, — підтвердив він.

 — Виходить, що це все одно є оповідь — і коли він щоразу передає слова інших людей, і коли між їхніми словами говорить сам?

 — Як же інакше?

 — А коли він наводить будь-які слова від чужого імені, чи ж не скажемо ми тоді, що в такий спосіб він щонайдужче уподібнює свою мову до мови того, про чий виступ нас попередив заздалегідь?

 — Звичайно, так.

 — А стати подібним до іншої людини чи голосом, чи всією зовнішністю — хіба це не є наслідуванням того, до кого ти уподібнюєшся?

 — І що ж?

 — А те, що в подібному випадку, очевидно, і Гомер, і всі інші поети ведуть свою розповідь шляхом наслідування.

 — Безумовно.

 — Якби поет ніде не приховував свою присутність, уся його творчість і все розповідання обійшлися б без наслідування. А для того, аби ти не сказав, що знову не розумієш, я поясню, як це може відбуватися. Коли б Гомер повідомив, що Хріс прийшов, приніс викуп за дочку і благав ахеїв, особливо царів, а потім продовжив би свою розповідь і далі як Гомер, а не так, ніби став Хрісом, ти розумієш, що це було б не наслідуванням, а простою розповіддю. І виглядало б усе приблизно так — я промовлятиму не віршами, бо з мене поет нікудишній: «Жрець, коли прийшов, молився, щоб боги дозволили їм здобути Трою і зостатися при цьому живими й здоровими, і щоб ахеї посоромились бога, взяли викуп і повернули йому дочку. Коли він це сказав, усі, хто там був, ушанували його й погодились, але Агамемнон розгнівався і звелів йому негайно забиратися геть і ніколи тут не з’являтися, а то не захистять його ні жезл, ні божий вінець 43. Він також сказав, що перш ніж звільнить його дочку, вона зістаріє разом з ним в Аргосі. Він наказав йому йти геть і не дратувати його, коли хоче повернутись додому неушкодженим. Почувши погрозу, старий злякався й мовчки пішов з табору, а коли вже відійшов далеко, почав ревно молитись Аполлону, і, звертаючись до нього на всі /80/ його імена, настійливо благав його й нагадував, що колись, аби догодити йому, він склав дари для спорудження храмів і для священних жертвоприношень. Як заслужену винагороду, він благав Аполлона відплатити ахеям за ці його сльози своїми стрілами». Ось так, друже мій, — закінчив я, — виглядає проста розповідь, коли вона без наслідування.

 — Розумію, — відказав він.

VII. — Тоді зрозумій також і те, що цілком протилежне до цього, коли з проміжків між мовленням інших людей ми викинемо слова, які належать поетові, то лишиться сама розмова.

 — І це, — сказав він, — я розумію, бо подібне трапляється у

трагедіях.

 — Ти схопив усе, як має бути, і мені здається, що я вже витлумачив тобі те, що раніше ніяк не вдавалося, а саме: один вид поезії і міфотворчості повністю полягає у наслідуванні, як ти сам здогадався, це — трагедія і комедія; а другий вид становить мовлення самого поета — ти знайдеш це передовсім у дифірамбах; обидва ж ці підходи до творчості мають місце в епічній поезії та в багатьох інших видах, якщо ти мене зрозумів.

 — Домислююсь, що тоді ти хотів сказати.

 — Лишень пригадай собі, про що ми перед тим вели бесіду: що саме слід говорити — уже було визначено, але потрібно ще розглянути, і як про це треба говорити.

 — Я пригадую.

 — Отже, якраз про це мені й розходилось, що потрібно порозумітися, чи дозволимо нашим поетам у своїх розповідях вдаватися до наслідування, чи, може, в деяких випадках дозволимо, а в інших — ні, і в яких саме, або зовсім заборонимо наслідування.

 — Я здогадуюсь, — сказав він, — над чим ти тепер розмірковуєш: допускати трагедію і комедію в нашій державі чи ні.

 — Може, й так, — відповів я, — а може, навіть і більше, поки що не знаю: куди слово нас понесе, наче вітер, туди і треба йти.

 — Чудові слова! — вигукнув він.

 — Ти ось на що зваж, Адіманте: чи повинні наші охоронці бути наслідувачами, чи ні? І чи не випливає з нашого попереднього твердження, що кожний зосібна може добре займатися лише однією справою, а не багатьма: якщо він спробує взятися за багато справ відразу, матиме невдачу в усьому й ніде не досягне досконалості.

 — Певно, що так.

 — А хіба те саме не можна сказати й про наслідування, бо одна людина неспроможна добре наслідувати відразу багатьох. Хіба це не одне й те ж? /81/

 — І справді неспроможна.

 — Сумніваюсь, щоб хто-небудь зміг так поєднати заняття досить поважними справами із всіляким наслідуванням, щоб стати наслідувачем. Бо навіть тоді, коли, здавалось би, два види наслідування повинні бути близькими одне до одного, і то одним і тим же людям це не дуже вдається, наприклад, тим, хто творить і комедії, і трагедії 40. Хіба ти не назвав щойно одне й друге наслідуванням?

 — Так. І ти маєш рацію, що одні й ті ж люди не здатні водночас займатися і першим, і другим.

 — І рапсоди 44 не можуть бути ще й акторами?

 — Ясна річ.

 — І одні й ті ж актори не підходять для виступів і в комедії, і в трагедії, хоча все це — наслідування. Хіба ні?

 — Так, наслідування.

 — До того ж, Адіманте, як здається мені, природа людська поділена на стільки дрібних часточок, що багато в чому не вдасться добре відтворити чи виконати все те, подобою чого, власне, і є наслідування.

 — Істинно так, — сказав він.

VIII. — Отже, якщо ми дотримуватимемось першої думки, нашим охоронцям доведеться відмовитись від усіх інших занять і з великою старанністю піклуватися лише про охорону свободи держави, випускаючи з уваги все інше, що безпосередньо цьому не сприяє. їм не треба буде відволікатися на якісь роботи чи щось інше наслідувати. А якщо вже наслідувати, то лише те, що їм притаманне, тобто вже з дитинства наслідувати людей мужніх, розсудливих, побожних, перейнятих духом волі та з іншими подібними властивостями. А те, що не притаманне вільній людині й що взагалі ганебне, вони не повинні ні робити, ні наслідувати, щоб через наслідування вони й справді не стали такими. Хіба ти не зауважив, що наслідування, якщо з юних років ним довгий час займатися, переходить у звичку і в природу людини, викликаючи зміни і в її зовнішності, і в голосі, і навіть у помислах?

 — Чому ж ні, давно зауважив, — відповів він.

 — Ми не дозволимо, — сказав я, — щоб ті, про кого, як ми говорили, маємо піклуватися і хто повинен стати доброю чесною людиною, наслідували жінку, хоч самі вони в дійсності мужі — тут немає значення: молода жінка чи старша, свариться вона з чоловіком чи сперечається з богами, чваниться, вважаючи себе щасливою, чи терпить нещастя, виливаючи свій жаль і горе в жалобних піснях, хвора вона, чи закохана, чи пізнає муки породіллі — всього тут годі передбачити. /82/

 — Звичайно, цього не дозволимо, — підтвердив він.

 — А хіба можна наслідувати рабинь і рабів, які виконують лиш те, що належить виконувати рабам?

 — Не можна.

 — Або наслідування поганих людей: вони ж бо здебільшого боягузи й поводяться протилежно до того, про що ми щойно говорили, — лихословлять, глузують один з одного, непристойно лаються, незалежно від того, п’яні вони чи тверезі, і, взагалі, яких лише огидних вчинків не коять вони як на словах, так і на ділі між собою і стосовно інших людей! Я гадаю, також неприпустимо, щоб наші охоронці і словом, і ділом уподібнювались до людей божевільних. Потрібно вміти розпізнавати причинних і розпаскуджених, хто б то не був — чоловіки чи жінки, і не слід припускатися їхніх вчинків, ані наслідувати їх.

 — Що так, то так, — сказав він.

 — А далі? — запитав я. — Чи треба наслідувати ковалів або тих, які займаються якимось іншим ремеслом, чи веслярів на трієрах 45 і їхніх зверхників, чи взагалі будь-кого, хто зайнятий чимось подібним?

 — Як же! — вигукнув він. — Адже нашим юнаками не дозволено навіть звертати увагу на жодне з тих занять.

 — І що? Може, вони наслідуватимуть іржання коней, ревіння биків, дзюрчання струмків, шум моря, грім і все таке інше?

 — Але ж їм, — сказав він, — заборонено уподібнюватись до божевільних і бути схожими на них.

 — Якщо я правильно розумію те, що ти говориш, — сказав я, — існує такий вид висловлювання й оповіді, який могла б вживати справді гарна й добра людина, коли в неї є потреба щось розповісти, але водночас є й інший вид, цілком не подібний до першого, і саме його завжди буде дотримуватись і вживати у своєму розповіданні той, хто має протилежні природні нахили й виховання.

 — Які ж це види? — запитав він.

 — На мою думку, — відповів я, — поміркована людина, дійшовши у своїй розповіді до якогось висловлювання чи дії людини доброчесної, захоче так побудувати свій виклад, наче вона сама і є тією людиною; такого наслідування не варто соромитись, особливо коли уподібнюються до мужа, який діє надійно й мудро, зате значно менше охочих наслідувати людину хвору, чи непостійну в коханні, чи п’яну, чи нестійку від якогось лиха. Коли оповідач зустріне когось, хто його недостойний, він не захоче по-справжньому стати схожим на людину гіршу, ніж він сам, хіба що на короткий час, та й то якщо ця гірша людина зробить /83/ щось корисне; наш оповідач буде відчувати сором, бо він позбавлений досвіду уподібнення до таких людей, він здригатиметься на саму лиш осоружну думку, що доведеться відмовлятися від себе й набирати вигляду тих, кого він у душі зневажає, тож він, якщо й робитиме це, то тільки для жарту.

 — Звичайно, — сказав Адімант.

IX. — Виходить, всі ті зауваги, які ми тільки-но зробили до поем Гомера, він врахує у своєму розповіданні, тому в його викладі будуть задіяні обидва способи, тобто і наслідування, і проста розповідь, але, коли брати твір у цілому, частка наслідування буде зовсім невелика. Чи я говорю про щось, позбавлене змісту?

 — Ні, звичайно, — одказав він, — саме такою і повинна бути людина, яка веде оповідь подібним чином.

 — Отже, — мовив я, — у того, хто не такий, як наш оповідач, а значно гірший від нього, тим більше буде всіляких наслідувань у розповіді: аж ніяк не вважаючи себе за недостойну людину, він намагатиметься навіть у присутності багатьох слухачів усьому уподібнюватись по-справжньому, тобто, як ми щойно говорили — і грому, і шумові вітру, і граду, і скрипу осі коліс, і звукам труб, флейт і сопілок — яких завгодно інструментів, а ще гавкоту собак, беканню овець і співу птахів, і все його розповідання буде нічим іншим, як наслідуванням звуків і зовнішнього вигляду, а ось чи буде в ньому хоч трохи самої оповіді?

 — Я в цьому дуже сумніваюся.

 — Власне, це і є, — додав я, — ті два види викладу, про які я вів мову.

 — Справді, це вони, — погодився він.

 — Коли приглянутись, у одному з них можна спостерегти незначні відхилення, і якщо хто-небудь своєму викладу надасть належні гармонію й ритм, то в усіх, хто дотримується цієї настанови, висловлювання майже завжди буде того самого стилю, ледве не повної суголосності, бо одміни тут незначні — і така ж подібність буде і в ритмі.

 — Звичайно, що буде, — сказав він.

 — А як щодо другого виду? Чи не потребує він цілком протилежного — різноманіття гармоній і ритмів, якщо, знову ж, хоче належним чином вести свою розповідь, адже в ньому закладені можливості для всіляких змін?

 — І справді, це так.

 — Тож чи всі поети і взагалі ті, хто щось розповідає, стикаються або з одним, або з другим із цих способів викладу, або, можливо, і з поєднанням обох?

 — Без сумніву, — сказав він. /84/

 — То як же нам бути? — запитав я. — Чи дозволимо в нашій державі усі ці види, чи один із незмішаних, чи, навпаки, змішаний?

 — Якщо моя думка візьме гору, — сказав він, — то це буде незмішаний вид, у якому поет наслідуватиме порядну людину.

 — Але ж, Адіманте, і змішаний вид багатьом до вподоби, а дітям і їхнім вихователям найбільше подобається вид протилежний до того, який ти вибрав, як, до речі, і переважній частині людського стовпища.

 — Так, їм найбільше подобається.

 — Може, — припустив я, — ти скажеш, що він не підходить нашій державі, бо людина в нас не є ані двоїстою, ані множинною, оскільки кожний зайнятий чимось одним.

 — Так, не підходить.

 — Отже, тому лише в цій державі ми виявимо, що швець є швець, а не корабельний керманич, окрім свого шевського ремесла, рільник — це рільник, а не суддя на додаток до свого рільництва і воїн — це воїн, а не, крім того, ще й ділок; і так само в усьому іншому.

 — Правильно, — сказав він.

 — Якщо ж людина, яка вочевидь володіє здатністю до перевтілення і наслідування всіляких речей, колись завітає до нашої держави й захоче познайомити нас із своїм мистецтвом, ми схилимо голову перед нею, вважаючи її за щось священне, гідне подиву й приємне, проте все ж заявимо, що подібного мужа в нашій державі немає і що тут навіть не дозволяється таким ставати 46; ми відішлемо гостя до іншої держави, перед тим змастивши йому пахощами голову й увінчавши її пов’язкою з вовни, а самі задля власної користі будемо вислуховувати значно суворішого і набагато менш приємного поета й творця міфів, який у нас наслідував би мову порядної людини і всі свої оповіді будував би відповідно до тих зразків, які ми узгодили на самому початку, коли завели мову про виховання воїнів.

 — Ясна річ, — погодився він, — ми вчинили б так, якби на те наша воля.

 — А тепер, друже мій, — сказав я, — ми, здається, повністю розглянули ту частину мистецтва муз, яка пов’язана із умінням оповідати і міфами, відтак стало зрозуміло, про що слід говорити і як потрібно говорити.

 — Я теж такої думки, — промовив він.

X. — Отже, — сказав я, — тепер доведеться ще розглянути властивості співу й мелічної поезії.

 — Мабуть. /85/

 — Тут чи не кожний подасть голос — якими вони повинні бути і що нам треба про них говорити, якщо тільки ми збираємось узгоджувати свої думки з попередніми висловлюваннями.

І Главкон, розсміявшись, сказав:

 — Я ж, Сократе, мабуть, не належу до тих кожних, тому якось не можу так відразу зрозуміти, які саме властивості треба їм приписати, а втім здогадуюсь.

 — У будь-якому разі, — відповів я, — ти насамперед сміливо можеш стверджувати ось що: пісня складається з трьох частин — слова, гармонії і ритму.

 — Так, з цим я можу погодитися.

 — Отже, оскільки в пісні є слова, вона ні в чому не має різниці зі словами, які не співають, тобто вона має бути так само гармонійною з тими взірцями викладу, про які ми зовсім недавно згадували.

 — Правильно, — сказав він.

 — І треба, щоб слова залежали від гармонії і ритму.

 — Чому ж ні?

 — Однак ми вже говорили, що в поезію не повинні допускатися голосіння і нарікання.

 — Не повинні.

 — А які ж лади властиві для голосінь? Скажи мені, адже ти знаєшся на музиці.

 — Змішаний лідійський, у високому лідійському тоні і ще декілька подібних, — сказав він.

 — Отже, їх треба вилучити, — вирішив я. — Вони непридатні ні для жінок, які повинні бути порядними, ні тим більше для чоловіків.

 — Звичайно.

 — А охоронцям найбільше не підходять сп’яніння, розпещеність і лінощі.

 — Це однозначно.

 — А які із ладів сприяють розпещеності й притаманні застільним пісням?

 — Іонійський, — відповів він, — і лідійський, їх ще називають такими, що розслаблюють.

 — Он як, а чи дозволиш, друже мій, щоб ними користувалися воїни?

 — Ніколи, — відповів він. — Але, здається, у тебе ще залишаються дорійський і фрігійський лади. /86/

 — Я не розпізнаю жодних ладів, — сказав я, — але залиш мені той лад, який гідно наслідував би голос і співи людини мужньої, яка перебуває у гущі воєнних дій і змушена боротися з усілякими напастями: коли вона зазнає невдачі, чи її поранили, або вона готується зустріти смерть чи коли якесь інше лихо впало на неї — така людина усе ж мужньо, наче в бойовому строю, захищає свою долю.

А також залиш і другий лад, він прислужиться тому, хто в мирний час заклопотаний не примусовою, а добровільною справою, коли він когось у чомусь переконує і про щось просить — чи бога — молитвою, чи людину — повчаннями і настановами, або ж буває і так, що сам вислуховує благання, чи повчання, чи докази когось іншого, і тому у своїх вчинках керується розумом, не чваниться, а за всяких обставин діє розсудливо й помірковано, завжди маючи задоволення від того, що дає доля.

Саме обидва ці лади — «примусовий» і «добровільний», які чудово уподібнюються до голосів людей нещасних, щасливих, розсудливих і мужніх 47 ти й залиш.

 — Але ж ти просиш залишити саме ті лади, — сказав він, —

які я недавно називав.

 — Тоді чи не виникне у нас потреба в мелічній поезії, у співах використовувати багатострунні інструменти чи інструменти з усіма тонами?

 — Гадаю, що ні, — відповів він.

 — Виходить, нам не доведеться готувати майстрів, які виробляли б тригони, пектиди 48 і всілякі інструменти із багатьма струнами і різним звучанням?

 — Не доведеться.

 — Так? А чи приймеш до нашої держави майстрів, які виготовляють флейти, флейтистів? Хіба цей інструмент не відзначається найбільшим багатоголоссям, так що навіть інструмент, у якому змішані всі лади, можливо, лише наслідує флейту?

 — Та це зрозуміло, — відповів він.

 — У тебе ще є ліра і кіфара, — мовив я, — вони придатні для міста, а для сільських місцевостей, для пастухів могла б бути сирінга 49.

 — Так випливає з нашої розмови, — згодився він.

 — Тут, мій друже, немає нічого незвичайного, — сказав я, — коли ми ставимо Аполлона і його інструменти вище за Марсія 50 разом з його інструментами.

 — Присягаю Зевсом, — відповів він, — гадаю, що це правда. /87/

 — І присягаю собакою, — вигукнув я, — ми й не помітили, як знову очистили державу, яку щойно перед цим назвали розбещеною.

 — Значить, ми вчинили розумно, — сказав він.

XI. — Ну ж бо, — мовив я, — очистім і решту. Адже услід за гармоніями у нас постало б і те, що стосується ритмів, що не варто гнатися за їхнім розмаїттям і за всілякого роду музичними тактами, але слід визначити, які ритми відповідають впорядкованому й мужньому життю. А впоравшись із цим, необхідно зробити так, щоб ритм і мелодія йшли слідом за відповідними словами, а не слова — за ритмом і мелодією. Твоя справа — визначити, що це за ритми, як ти визначив раніше музичні лади.

 — Але, присягаю Зевсом! — вигукнув він. — Я не вмію визначати. Хіба з досвіду сказав би, що існують три види ритму, із яких утворюються віршові розміри, ніби так як музичні лади виникають із чотирьох звучань, звідси й всілякі мелодії, але якому людському характеру які з них відповідають найкраще, я не можу сказати 51.

 — Про це, — сказав я, — ми запитаємо поради в Дамона 52, а саме які такти відповідають ницості і нахабству, безумству чи іншим поганим властивостям характеру, а які ритми придатні для відтворення протилежних якостей. Я собі невиразно пригадую, що ніби чув, коли Дамон називав якийсь складний танцювальний воєнний розмір, що був відразу й дактилічним, і героїчним 53, але не знаю, як він його будував і як досягав рівномірності підвищень і понижень у вірші, творячи такт із коротких і довгих складів; Дамон, здається мені, називав ямбом і якусь іншу стопу — можливо, трохей 54, де поєднуються довгота і короткість. Я думаю, інколи його осуд чи похвала були однаково спрямовані як на темпи, так і не меншою мірою на самі ритми чи на перше й друге водночас, але в цілому я безсилий тут влучно висловитись. Тому, як я і сказав, залишімо все це для вияснення Дамонові. Бо тут не обійтися без довгого обговорення. Чи ти інакше вважаєш?

 — Ні, присягаю Зевсом!

 — Але принаймні ти можеш відзначити, що існує відповідність між миловидністю і ритмічністю, а також між потворністю і неритмічністю.

 — Слушне спостереження.

 — Можна сказати, що ритмічність відповідає доброму стилю мови, а неритмічність — його протилежності, це ж стосується і доброї чи поганої мелодії, оскільки ритм і мелодія, як щойно з’ясувалося, повинні йти услід за словом, а не слово — за ними.

 — І справді, — погодився він, — їм належить зважати на стиль. /88/

 — А як же спосіб висловлювання? — запитав я, — і саме слово? Чи вони не відповідають душевному ладові людини?

 — Чому ж ні?

 — А все інше, пов’язане з характером мови?

 — Так.

 — Отже, вишукана мова, милозвучність, благопристойність, ритмічність залежать від простодушності, а не від того недоумства, яке ми, злагіднюючи, називаємо простодушністю, тобто від того способу мислення, що пов’язане з морально-духовним складом характеру.

 — Справді так, — згодився Главкон.

 — Хіба наша молодь не повинна всіляко пориватися до цього, якщо має намір сповнити своє призначення?

 — Повинна.

 — Адже саме цим виповнені і живопис, і будь-яке інше мистецтво, зокрема ткацтво, вишивка, будівництво, а ще виробництво всілякого начиння, та навіть природа тіл і будь-яких рослин — тут-бо у всьому можна зустріти як благовидність, так і потворність. Потворність, аритмічність, дисгармонія — це близькі родичі лихослів’я і непутящої вдачі, а те, що протилежне до цього, навпаки — зрідні наслідуванню розсудливості й моральності.

 — Цілком правильно, — сказав він.

XII. — Тож чи лише на поетів нам треба звернути увагу й або зобов’язати їх виводити у своїх творах образи носіїв моральності, або відмовитись від їхньої творчості взагалі у нас? А хіба не треба приглянутись і до інших творців і не дозволяти їм втілювати в образах живих істот, будівлях чи в якій завгодно іншій своїй діяльності щось аморальне, розбещене, нице й бридке? Того ж, хто виявиться неспроможним задовольнити наші вимоги, ми просто не будемо допускати до творчості, з тим, щоб охоронці в нас, виховуючись на взірцях пороку, наче на поганому пасовиську, не зібрали й не наскубалися багато того всього, нехай і дрібного, але ж день у день і в таких розмаїтих проявах, що в їхніх душах непомітно може зрости яке-небудь єдине велике зло. Ні, мусимо вишукувати таких умільців, обдарованих здібностями, які спроможні віднайти природу краси і добропорядності, щоб наші юнаки, немов ті мешканці здорового краю у всьому мали користь, звідки б не відкривались їхньому зорові й слухові численні прекрасні творіння — це наче повів вітерця із благодатної цілющої місцини, який несе із собою здоров’я і вже з раннього дитинства ненав’язливо наближає юнаків до прекрасного слова, провадячи їх до дружби і злагоди з ним.

 — Так було б якнайкраще виховувати, — погодився він. /89/

 — Ось що, Главконе, — сказав я, — тому найголовніше виховання якраз і полягає в музиці, вона ж найглибше проникає в душу і найсильніше її зворушує, а ритм і гармонія ведуть із собою благовидність, що сприяє і людині ставати благовидною, звичайно, якщо людину належно виховано. Якщо ж ні — наслідки протилежні. А хто вихований, як годиться, той відразу відчує різні мистецькі упущення і природні недоліки. Його роздратування чи радість будуть правильними, він схвалюватиме прекрасне і, сприйнявши його всією душею, живитиметься ним і сам ставатиме бездоганним, а огидне цілком справедливо осудить і зненавидить ще з дитинства, можливо, раніше, ніж зможе збагнути слово; коли ж надійде час такого слова, він полюбить його, розуміючи, що воно близьке йому від початків його виховання.

 — Мені принаймні здається, — сказав він, — саме для цього й служить виховання музикою.

 — Приблизно так само і з умінням читати, — продовжував я. — Ми тоді з ним даємо собі раду, коли помічаємо, що літер, які всюди і в усьому зустрічаються, не так уже й багато, але ні в малому, ні у великому ми не легковажимо ними, начебто вони не заслуговують жодної уваги, а всюди прагнемо розпізнати їх і стаємо грамотними не раніше, ніж набудемо необхідних знань.

 — Правильно.

 — Отже, і зображення літер, які відбиваються десь у воді чи в дзеркалі, ми пізнаємо не швидше, ніж вивчимо самі літери — хіба в цьому не закладена потреба того ж таки мистецтва і вправляння?

 — Без сумніву.

 — Але ж якраз про це я і веду мову, присягаю богами; так само ми спочатку не станемо і знавцями музики — ні самі, ні ті охоронці, яких, як ми вже неодноразово згадували, треба виховувати, — поки нам не стануть доступними до розпізнання взірці розсудливості, мужності, благородства, щедрості й усього того, що їм близьке, а також і їхні протилежності, які трапляються повсюдно, і поки нам це все не впадатиме до очей, де б воно не існувало — саме по собі чи в своїх образах; ми не нехтуватимемо ним ні у великому, ні в малому, навпаки, вважатимемо, що тут необхідні ті ж таки мистецтво і вправляння.

 — Дуже необхідні, — підтвердив він.

 — Виходить, — сказав я, — у тому випадку, коли чудові моральні якості, які криються в душі тієї чи іншої людини, узгоджуватимуться з її зовнішнім виглядом і будуть з ним у повній гармонії, оскільки їх об’єднує приналежність до одного певного /90/ типу, це було б найкращим видовищем для кожного, хто вміє бачити.

 — Звичайно.

 — А що найкраще, те й найпривабливіше.

 — Чому ж ні?

 — Ось таких людей і любив би найбільше той, хто розуміється в музиці, а той, хто позбавлений такої гармонії, їх би не любив.

 — Напевно, ні, — сказав він, — якщо ця вада стосується душі, а якщо тіла, то можна ще стерпіти й навіть відчувати бажання любити.

 — Розумію, — відповів я. — У тебе є або ж був такий улюбленець, тому я погоджуюсь. Але скажи мені ось що: чи є якась спільність між розсудливістю і ненаситністю у втіхах?

 — Як же! Від них втрачають розум не менше, ніж від страждання.

 — А чи мають вони щось спільне із будь-якою іншою доброчесністю?

 — Нічого подібного.

 — Справді? А з нахабством і свавіллям?

 — З ними чи не найбільше.

 — А чи можеш назвати задоволення більш сильне й гостре, аніж те, яке дарує кохання?

 — Не можу, — сказав він, — і немає нічого шаленішого.

 — Але ж правильне кохання схильне мати справу із скромним і прекрасним, при цьому воно проводиться розсудливо й гідно.

 — Навіть дуже, — відповів він.

 — Виходить, жодну шаленість і те, що близьке до розбещеності, не слід відносити до правильного кохання?

 — Звичайно ж, не слід.

 — Отже, не слід відносити до нього й любовну насолоду, з якою не повинно бути нічого спільного ні в того, хто правильно кохає, ні в того, кого так кохають, тобто ні в закоханого, ні в його улюбленця.

 — Справді, Сократе, — мовив він, — присягаю Зевсом, насолоді тут нічого робити.

 — Тобто, як видається, ти заведеш у державі, яку ми створюємо, такий порядок, щоб закоханий був другом своєму коханцю, перебував з ним якомога більше часу й ставився до нього наче до сина, маючи на оці прекрасне, якщо той, звичайно, не протестуватиме. А в іншому нехай він так поводиться з тим, у кого шукає прихильності, щоби ніхто ніколи не міг навіть подумати, що між ними існують якісь особливі взаємини. Інакше він ризикує зазнати докорів за грубість і несприйняття прекрасного 55. /91/

 — Справді так, — сказав він.

 — Тоді чи не здається тобі, — запитав я, — що нашим міркуванням про музичне мистецтво покладено кінець? Адже вони завершились тим, чим і мали завершитись, бо все, що пов’язане з музичним мистецтвом, раніше чи пізніше повинно увінчатися любов’ю до прекрасного.

 — Я згоден, — сказав Главкон.

XIII. — Після навчання музичного мистецтва юнаки повинні братися за гімнастику.

 — Авжеж.

 — І в цьому їх треба старанно виховувати з дитячих років і впродовж усього життя. Справа тут, як на мою думку, ось у чому, але ти й сам прикинь. Бо я не вважаю, що коли з тілом у людини все добре, воно своїми добрими якостями викликає добрий душевний стан, але тут якраз усе навпаки, добрий душевний стан завдяки власній доброчесності доводить тіло до найвищої досконалості. Чи тобі так не здається?

 — Чому ж, — відповів він, — саме так і здається.

 — Виходить, якщо ми, досить уважно розглянувши духовність наших охоронців, доручимо їй дбайливу турботу про тіло, а самі, щоб уникнути багатослів’я, наведемо лиш кілька прикладів, то чи правильно ми поведемося?

 — Звичайно.

 — Ми вже говорили, що їм слід утриматися від пиятики. Бо швидше будь-кому іншому, але не охоронцеві, можна дозволити напитися так, що вже й не пам’ятаєш, де ти є.

 — Смішно, — сказав він, — коли охоронець має потребу в охоронцеві.

 — А як із їхнім харчуванням? Адже ці мужі — атлети, що беруть участь у найбільшому змаганні. Хіба не так?

 — Так.

 — А чи підійде для них спосіб життя звичайних атлетів, які вправляються у звичайних змаганнях?

 — Можливо.

 — Але ж він викликає сонливість і тому небезпечний для здоров’я. Хіба ти не помічав, що ці атлети усе життя проводять у дрімотному стані і, якщо хоч трохи порушать призначений їм режим, відразу ж починають хворіти, і при тому дуже сильно?

 — Звичайно, що помічав.

 — Військові атлети потребують якогось більш досконалого вишколу, — сказав я. — їм необхідно, наче собакам, бути весь час насторожі, володіти особливо гострим зором і слухом і мати таке міцне здоров’я, щоб походи не завдали їм шкоди різкими змінами води, всілякої їжі, спекотою чи негодою. /92/

 — Я теж такої думки.

 — Але найкраща гімнастика хіба не буде ніби якоюсь сестрою музичного мистецтва 56, про яке ми щойно вели мову?

 — Як ти це розумієш?

 — Така гімнастика в чомусь проста й легка для заняття, особливо у військовій справі.

 — Тобто?

 — Про це, — відповів я, — можна довідатись і в Гомера. Адже тобі відомо, що під час походу він не годує героїв ні рибою, хоч вони й перебувають біля моря над Геллеспонтом 56, ні вареним м’ясом, а тільки смажениною, що для воїна найбільш зручно, бо вогонь, так би мовити, можна легко розвести де завгодно й відпадає потреба тягати за собою посуд.

 — Дійсно, так найзручніше.

 — І про приправу, як на мене, Гомер ніколи не згадує. Хіба ні? Зрештою, про це знають і гімнасти: хто збирається підтримувати своє тіло в доброму стані, той повинен утримуватись від усього цього.

 — І правильно, — мовив Главкон, — вони про це знають і утримуються.

 — Друже мій, здається, тобі не до вподоби сіракузький стіл і сіцілійське розмаїття страв, оскільки ти вважаєш, що це правильно 57 .

 — Навіть не припускаю іншої думки.

 — Отже, ганиш і те, що дівчина з Корінфа 58 подобається чоловікам, які хочуть мати міцне тіло?

 — Значить, і аттічне печиво, яке відоме своїм приємним смаком?

 — Звичайно.

 — Я гадаю, ми небезпідставно порівняли б таке харчування і спосіб життя з мелосом чи співом пісень, які створені в усіх музичних ладах і ритмах водночас?

 — Певно, що небезпідставно.

 — А хіба розмаїття не породжує то розбещеність, а то хворобу? А простота в музичному мистецтві врівноважує душу, а в гімнастиці дає тілу здоров’я.

 — Щира правда.

 — Тож, коли в державі поширюються розпуста й хвороби, чи не треба відкрити численні суди й лікарні? І хіба не набиратимуть ваги судочинство й зцілительство, коли про них по-справжньому дбатиме багато благородних людей 59?

 — Чому ж не набиратимуть? /93/

XIV. — Отже, який ще більший доказ поганого й ганебного виховання в державі ти можеш навести, якщо лікарів і вмілих суддів потребують не лише упосліджені люди та ремісники, а й ті, хто претендує називатися вихованим шляхетно? Чи, може, ти не дотримуєшся думки, що необхідність вдаватися до чужих присудів ганебна сама по собі і є явною ознакою вади виховання, коли хтось залежний від справедливості інших, начебто від своїх володарів, за відсутності власних понять справедливості?

 — Це найганебніше з усього, — мовив він.

 — А чи не здається тобі, — сказав я, — що ще ганебніше, навіть у порівнянні з цим, буває тоді, коли хтось не лише більшу частину свого життя проводить у судах як підсудний і позивач, а ще й насмілюється через невихованість чванитись цим, бо переконаний, що здатний чинити несправедливо і вміє викрутитись, використовуючи всілякі хитрощі та розмаїті лазівки кривих шляхів, щоб уникнути покарання, і все це задля дрібниць, не вартих уваги; він не розуміє, наскільки було б краще й доречніше владнати своє життя так, аби не мати потреби в куняючому судді 60.

 — Так, — відповів Главкон, — це було б ще більш ганебним.

 — А коли лікування, — запитав я, — необхідно не через рани або якісь там хвороби, які з’являються з року в рік, а через неробство і той спосіб життя, про який ми недавно згадували, коли волога і випари застоюються, наче в болотистому озері, і змушують винахідливих Асклепіадів 61 обдаровувати хвороби назвами «роздуття живота», «виділення» — хіба це, на твій погляд, не ганебно? •

 — Ще й як, — сказав він, — зрештою, як і ці нові та недоладні назви хвороб.

 — Яких, як я вважаю, — кажу у відповідь, — не було в часи Асклепія 62. — Я роблю такий висновок тому, що його сини не сердились на ту жінку, яка дала випити пораненому під Троєю Евріпілу прамнійського вина 63, щедро насипавши туди ячмінної муки і втертого сиру, що, мабуть, повинно було стати причиною слизистого запалення; не докоряли вони Патроклові, який лікував таким же способом.

 — Це й справді дивовижне питво для людини в такому стані! — вигукнув він 63.

 — Ну, не таке вже воно й дивовижне, якщо ти візьмеш до уваги, — сказав я, — що до того часу, поки з’явився Геродік 64, Асклепіади, як стверджують, не вміли керувати перебігом хвороби, тобто обходились без цього теперішнього способу лікування. А Геродік був учителем гімнастики, коли ж захворів, то застосовував для зцілення гімнастичні вправи, спершу ними мучив в основному себе, а опісля і багатьох інших. /94/

 — Яким чином? — запитав Главкон.

 — Він уповільнив свою смерть, бо, повністю зосередившись на власній хворобі, яка була смертельною, він, на мій погляд, так і не зумів себе вилікувати, ось і жив, не маючи часу на будь-що інше, лише лікуючись і постійно остерігаючись, як би не порушити в чомусь узвичаєний спосіб життя. Так повільно вмираючи, він дожив до старості завдяки своїй мудрості.

 — Гарну ж нагороду отримав він від свого мистецтва! — вигукнув Главкон.

 — Саме таку, яка й належить людині, — сказав я, — якій не втямки, що Асклепій не від необізнаності чи від недосвідченості не передав своїм нащадкам той спосіб лікування, він знав, що в державі кожному, хто дотримується добрих законів, призначено певну справу, яку він повинен виконувати, і ні в кого не зостається часу, щоб хворіти й лікуватись упродовж цілого життя. Смішно, що це можна спостерігати в ремісників, а в багатіїв і тих, у кого нібито все гаразд, цього якраз і не помічаємо.

 — Як же це? — запитав він.

XV. — Тесля, — сказав я, — навідується до лікаря по ліки, прийнявши які, можна хворобу вирвати із себе блюванням чи іноді очиститись від неї через розслаблення шлунку; просить він і застосувати припікання або розтин. Якщо ж йому призначають тривале лікування: кажуть на голову одягнути повстяну шапочку, щоб щільно прилягала, і дотримуватись подібних методів оздоровлення, він відразу ж відповість, що не має часу хворіти, та й не потребує так жити, якщо звертати стільки уваги на хворобу й нехтувати належною роботою. А потім, сказавши такому лікарю «прощавай!», він повертається до звичного для себе способу життя і, коли одужує, то, як і раніше, займається своєю справою; коли ж тіло його не здатне опиратися хворобі, надходить кінець і визволення від турбот.

 — Такій людині, — сказав він, — очевидно саме так і належить лікуватися.

 — Чи ж не тому, — запитав я, — що в неї є якась робота і якщо вона не буде її здійснювати, то не відчуватиме й потреби жити?

 — Зрозуміло, — відповів він.

 — А багатий, як відомо, не має жодної такої обов’язкової справи, від якої життя для нього стало б нестерпним, коли б він був змушений її занехаяти.

 — Звичайно, про це не згадують.

 — Тобі не доводилось чувати вислів Фокіліда 63, — запитав я, — який стверджує, що присвятити себе доброчесності можна лише тоді, коли забезпечено засоби для життя? /95/

 — На мою думку, — відповів він, — треба починати робити це раніше.

 — Може, не воюймо щодо цього з Фокілідом, а самі для себе спробуймо з’ясувати, чи треба багатому перейматися такою турботою, і чи життя для нього не стане нестерпним, якщо він цього не вчинить, і чи лише теслярам та іншим ремісникам надмірне піклування про власні хвороби завдає великої шкоди, оскільки відвертає увагу від праці, і порада Фокіліда тут узагалі нічому не стоїть на заваді.

 — Присягаю Зевсом, — сказав він, — стоїть, і, може, як ніщо інше, коли надмірна турбота про тіло виходить за межі гімнастики. Бо це дратує і в домашніх справах, і в воєнних походах, і неприємно вражає у представників державної влади, які постійно перебувають у місті.

 — Але найважливіше, що вона не сприяє і осягненню будь-яких знань, а також роздумам і праці над собою, оскільки людям завше видається, що через неї виникають біль чи запаморочення голови, а провину приписують філософії, так що там, де панує всіляка надмірна турбота про тіло, вона неминуче перешкоджає розвивати і виявляти свою доброчесність, адже саме її присутність змушує людину вважати, що вона завжди хвора, і від того терпіти неабиякі страждання, ніколи не перестаючи тремтіти над станом свого здоров’я.

 — Дійсно, — сказав Главкон.

 — Тож чи не скажемо, що й Асклепій знав про це: тим, хто від природи має здорове тіло й веде здоровий спосіб життя, але підхопив якусь незвичайну недугу, — саме людям, що опинилися в подібному стані, Асклепій відкрив своє мистецтво оздоровлення: ліками і розтинами виганяти недуги, дотримуватись при цьому звичного способу життя, щоб не зашкодити громадським справам. Коли ж ішлося про внутрішні хвороби, які тягнуться упродовж життя, Асклепій навіть не намагався хоч трохи полегшити стан хворого і, затягаючи хворобу, продовжити людині її нікчемне животіння, щоб вона, до того ж, народила ще й таких самих дітей. Бо хто не здатний прожити визначений людині термін, того, вважав Асклепій, не слід і лікувати, бо така людина не потрібна ні сама собі, ні державі.

 — Ти кажеш, що Асклепій піклувався про державу? — запитав він.

 — Ясна річ, — відповів я. — І сини його засвідчили, що він був таким. Хіба ти не знаєш, що вони відзначились у битвах під Троєю, де застосовували своє мистецтво лікування саме так, як я /96/ й кажу? Чи не пам’ятаєш, що в Менелая із рани, якої йому завдав Пандар, вони


Виссавши кров, заспокійливим зіллям посипали рану 66?


А щодо того, що треба потім пити чи їсти, вони дали Менелаю приписів не більше, ніж Евріпілу, бо ліків завжди достатньо, щоб вилікуватися мужам, які до поранення були здорові й вели поміркований спосіб життя, хоч би цього разу і довелось їм випити напій з вина, тертого сиру, ячмінної крупи й меду. Але вони вважали, що людина, хвороблива від природи або розпусна, своїм життям не приносить користі ні собі самій, ні тим, хто її оточує, і тому недоцільно, аби для неї існувало мистецтво лікування, і її не слід виходжувати, хоч би й була вона багатша від Мідаса 67.

 — З твоїх слів випливає, що сини Асклепія були дуже кмітливими, — зауважив він.

XVI. — Вони заслуговують на таку похвалу, — мовив я. — Хоча з нами не погодяться ні творці трагедій, ні Піндар; вони стверджують, що хоч Асклепій і був сином Аполлона, однак спокусився на золото, взявшись вилікувати приреченого на смерть багатого чоловіка, за що й зазнав удару блискавиці. Ми ж на підставі того, про що перед цим вели мову, не віримо їм ні в одному, ні в другому: коли б він був сином бога, то, скажемо ми, не був би таким жадібним, а коли б він був жадібний, то не був би сином бога.

 — Це щира правда, — підтвердив він. — Але яка твоя думка, Сократе, ось про що? Хіба не потрібно мати в нашій державі добрих лікарів? А такими, очевидно, могли б бути зазвичай ті, через чиї руки перейшла немала кількість як здорових, так і хворих людей. Знову ж, так само і з суддями, які стикалися із різними за своїми природними якостями людьми.

 — Без сумніву, — сказав я, — я маю на увазі добрих суддів. Чи ти знаєш, про кого я веду мову?

 — Будь ласкавий, скажи мені.

 — Що ж, спробую, — погодився я. — Хоча ти в своєму запитанні звів докупи речі, неподібні між собою.

 — Як так? — запитав він.

 — Найумілішими лікарями стали б ті, хто від самого дитинства, окрім вивчення свого мистецтва, мав би справу з найбільшим числом найхворобливіших людей, і сам переніс би всілякі хвороби, і від природи був би не надто здоровим. Бо, гадаю, не тілом лікують тіло — інакше лікареві було б неприпустимо мати поганий тілесний стан або набувати його, ні, тіло лікують душею, /97/ якою неможливо добре оздоровлювати, якщо в самого лікаря вона погана чи стала такою.

 — Правильно, — підтвердив Главкон.

 — А суддя, друже мій, душею порядкує над душами. Неприпустимо, щоб його душа з юності виховувалась серед розбещених душ і спілкувалася з ними, зазнавала всіляких несправедливостей і сама їх скоювала — і це лишень для того, щоб набути здатності самостійно робити висновки про чужі провини, як, наприклад, за станом свого тіла судять про чужі хвороби. Доконче слід, щоб замолоду душа стала чистою й вільною від поганих звичок, якщо прагне бездоганно й мудро вершити правосуддя. Тому порядні люди, коли ще в молодому віці, видаються простакуватими, і їх легко можуть ошукати люди несправедливі — адже вони, молоді, не мають ніяких ознак, які робили б їх схожими на лукавих людей.

 — І справді, — мовив він, — це їм може завдати чимало прикрощів.

 — Саме тому, — сказав я, — не юнак, а старий муж може бути добрим суддею, який лише в зрілому віці спізнав, що таке несправедливість, її присутність він зауважить не в собі самому і не як властивість власної душі, а в душах інших людей як щось геть чуже йому. Потрібно буде багато часу, щоб він навчився розпізнавати — що то за зло, бо для нього воно — наслідок знання, а не особистого досвіду.

 — Такий суддя, очевидно, буде найкращим.

 — Так, добрим, — підтвердив я, — це, власне, те, про що ти й запитував. Бо добрий той, хто має добру душу. А не той, хто вміє викрутитись із якої завгодно ситуації і до всього ставиться з підозрою, та ще й, зробивши багато несправедливого, лише вважає себе мастаком на все й мудрою людиною, хоча й справді, коли він спілкується із подібними до себе, то видається, що він знавець своєї справи, бо всього старанно остерігається, пам’ятаючи про погані риси власного характеру. Але коли він стикається із добрими людьми й тими, хто вже старший за віком, він усе ж виглядає по-дурному зі своєю недоречною недовірливістю й незнанням здорової людської натури — адже відповідні приклади йому невідомі. А зустрічаючись із нікчемними людьми частіше, ніж із порядними, він і собі самому, й іншим видається швидше мудрим, ніж невігласом.

 — З будь-якого погляду, — мовив він, — це правда.

XVII. — Отже, — зазначив я, — не в такій людині слід шукати доброго й мудрого суддю, а в тій, про яку ми вели мову раніше. Річ у тім, що порочність ніколи не зможе збагнути ні доброчесності, ні самої себе, а доброчесність людської природи, /98/ своєчасно вихована, отримає знання і про себе, й про порочність. Саме така людина, на мою думку, і стає мудрою, а не той, хто просякнутий порочністю.

 — І мені так здається, — підтвердив він.

 — Отже, разом із належним мистецтвом правосуддя у нашій державі ти узакониш і таке ж мистецтво лікування, про яке ми згадували. Обоє вони виявлятимуть турботу про наших громадян, здорових і тілом, і душею, а хто з них не такий, хто здоровий лише тілом, тим вони нададуть можливість померти, а щодо людей, нікчемних душею, і, до того ж, невиліковних, то їх вони самі позбавлять життя.

 — Це, звичайно, буде найкраще і для тих, — сказав він, — хто страждає від подібних вад, і для самої держави.

 — А юнаки в тебе, — мовив він, — очевидно, остерігатимуться звертатися до суду, оскільки вони володітимуть тим простим мистецтвом, про яке ми говорили, що воно породжує розсудливість.

 — Чом би й ні? — запитав він.

 — Тож, як наслідок, — простуючи по цій дорозі, людина, яка володіє музичним мистецтвом, коли забажає, прийме таке ж рішення, займаючись і гімнастикою, тобто без потреби не звертатиметься по лікарську допомогу.

 — Я такої ж думки.

 — Вона робитиме гімнастичні вправи й боротиметься з труднощами задля своєї вродженої стійкості духу, головну увагу приділятиме її зміцненню, а не набуттю сили — не так, як інші атлети, які, щоб стати дужчими, і харчуються, і терплять знегоди.

 — Твоя правда, — кинув він.

 — Отож, Главконе, — запитав я, — чи ті, хто постановив, що треба виховувати за допомогою мистецтва й гімнастики, не задля того так зробили, щоб, як дехто гадає, за допомогою одного розвивати тіло, а за допомогою іншого — душу?

 — Чому б і ні? — перепитав він.

 — Можливо, — сказав я, — обоє — і мистецтво, і гімнастика — встановлені передусім для блага душі.

 — Як це?

 — Невже ти не помітив, — запитав я, — яких рис набирає характер тих людей, які все своє життя присвятили гімнастиці, оминаючи мистецтво? І який він у людей, які роблять навпаки?

 — Про які риси ти говориш? — у свою чергу запитав він.

 — Грубість і жорстокість — з одного боку, і навпаки, з іншого — розніженість і лагідність, — відповів я. /99/

 — Мені це також впало в око, — сказав він, — що ті, хто займається лише гімнастикою, стають грубішими, ніж потрібно, а ті, хто присвячує себе тільки мистецтву, відразу ж набувають такої розніженості, що це їх зовсім не прикрашає.

 — І грубість, — зауважив я, — могла б сприяти природній несамовитості духу і за належного виховання перетворилась би в мужність, але, посилившись понад міру, грубість зазвичай стає черствою й нестерпною.

 — І мені так здається, — підтвердив він.

 — І що? Хіба лагідність не буде рисою характеру в людей, схильних до філософії? Щоправда, зайва лагідність може спричинити надмір м’якості, але за доброго виховання вона залишається тільки лагідністю і скромністю.

 — Це так.

 — Виходить, кажемо ми, потрібно, щоб наші охоронці мали дві ці природні властивості.

 — Потрібно.

 — Також слід, щоб ці властивості перебували в гармонії між собою.

 — Чому ж ні?

 — А той, хто домігся такої узгодженості, має душу розсудливу й мужню?

 — Цілком.

 — А коли узгодженість відсутня, душа боязка і груба?

 — І навіть дуже.

XVIII. — Отже, коли хто дозволяє, щоб музика зачаровувала його звуками флейти, і через вуха, наче через лійку, вливала в його душу ті солодкі, ніжні та журливі мелодії, про які ми щойно вели мову, коли, то стогнучи, то радіючи, під впливом пісні він проводить так ціле життя, то, якщо в ньому був який-небудь несамовитий дух, він спочатку, наче залізо під час кування, м’якшає і з некорисного й суворого стає корисним. Але коли він без перепочинку постійно піддається чарам, то від того ніби розплавлюється і розпливається, аж поки зовсім не ослабить свій дух, немовби вирізавши з душі геть усі жили і ставши тоді «податливим списоборцем« 68.

 — Звичайно, — підтвердив Главкон.

 — А якщо, — вів я далі, — трапляється людина від початків слабка духом за своєю природою, то це стається швидко. Коли ж у когось несамовитий дух, то він, навіть загнуздавши своє завзяття, залишається запальним, будь-яка дрібниця може його миттєво розбурхати, хоча свою гарячковість він і здатний швидко /100/ пригасити. Із несамовитих духом такі люди стають дратівливими, швидкими на гнів і постійно невдоволеними.

 — Саме так.

 — І що ж? Коли, з іншого боку, людина багато займається гімнастикою, дуже добре і вдосталь їсть, однак не має відношення ні до мистецтва, ні до філософії, то, володіючи міцним тренованим тілом, чи не виповниться вона бундючністю й завзяттям і чи не стане сама по собі ще хоробрішою?

 — Цілком можливо.

 — Що-о? А коли вона нічим іншим не займається і в жодний спосіб не спілкується з Музою, її любов до знань, навіть якщо вона й була у глибині душі, не скуштувала ні пізнання, ні пошуку, не причастилася ні до художнього слова, ні до інших мистецтв, а тому вона стає слабкою, ніби глухне і сліпне, оскільки не спонукає цю людину, не живить її, не очищає її відчування.

 — Це справді так, — мовив він.

 — Така людина, на мою думку, стає ворогом слова й невігласом, вона зовсім не володіє мистецтвом словесного переконування, а досягає всього насильством і люттю, наче дикий звір; вона живе в невігластві й глупоті, недоладно й непривабливо.

 — Авжеж, не інакше, — він на те.

 — Як видається, саме задля цих двох граней людської натури, якийсь, я навіть сказав би, бог подарував людям два заняття: мистецтво й гімнастику, але не стільки для душі й тіла — це ніби між іншим, скільки для пристрасного й філософського начал у людині, з тим, щоб вони прийшли у відповідність одне з одним, то напружуючись, то розслаблюючись, аж поки не досягнуть належного стану.

 — Це, здається, передусім, — мовив він.

 — Отже, хто найкраще почергово змішує гімнастику з мистецтвом і в найпоміркованіший спосіб подає їх душі, того з повним правом ми могли б вважати таким, що досяг досконалості в мистецтві й здобувся на повну гармонію набагато більше, ніж той, хто наладновує струни.

 — Звичайно, це так, Сократе, — сказав він.

 — Таким чином, Главконе, мабуть, і в нашій державі завше буде потрібен хтось такий, хто опікатиме збереження державного устрою?

 — Може, навіть і дуже буде потрібен.

XIX. — Тому нехай будуть лише ці взірці виховання й навчання. Бо чи ж можна розповісти, якими в нас будуть танці, лови диких звірів, полювання із псами, змагання атлетів і колісниць? /101/ Загалом майже зрозуміло, що все це повинно відповідати взірцям, отож не так уже й важко буде знайти те, що потрібно.

 — Можливо, — згодився він, — і неважко.

 — Ну, добре! — вигукнув я. — Але що після цього нам доведеться ще вияснити? Хіба не правда, що дехто із цих наших громадян мусить правити, а дехто — перебувати під їхньою рукою?

 — Безумовно.

 — Слід, щоб старші керували, а молодші підлягали їхній владі — це зрозуміло?

 — Так, зрозуміло.

 — І керувати повинні найкращі з них?

 — Також зрозуміло.

 — А найкращі серед рільників хіба не ті, які відзначились у рільництві?

 — Так.

 — А тепер, оскільки наші громадяни повинні бути найкращими з охоронців, то невже ними не будуть ті, хто найпридатніший для охорони держави?

 — Так.

 — Отже, тут доконечно потрібні і розуміння, і здібності, і, на додаток, турбота про державу.

 — Це так.

 — А кожний найбільше піклується про те, що він зазвичай любить.

 — Безперечно.

 — А любить він найбільше тоді, коли вважає, що користь справи — це і його користь, а особливо, коли переконаний, що успіх справи збігається з його власним успіхом, якщо ж ні — то все навпаки.

 — Це так, — сказав Главкон.

 — Тож із усіх охоронців слід вибирати таких мужів, які під час нашого спостереження переконливо довели, що протягом цілого життя найбільше цінували те, що приносить користь державі, і задля неї всіляко старались, але в жодному випадку не погодилися б діяти їй на шкоду.

 — Вони були б придатні, — мовив він.

 — На мою думку, серед людей різного віку слід помічати того, хто може бути на сторожі цих поглядів, і ні спокуса, ні насильство не змусять його забути чи відкинути думку про державу, задля якої треба діяти якнайкраще.

 — Що ти розумієш під цим — відкинути? — запитав він.

 — Я скажу тобі, — відповів я. — Мені здається, що думки випадають із свідомості людини іноді з її волі, а іноді — самовільно: з її волі, коли людина передумає й відкине хибну думку, а самовільно — коли вона відкидає всіляку правдиву думку. /102/

 — Як це стається з нашої волі, — сказав він, — я розумію, але як — самовільно, це ще мушу зрозуміти.

 — Чому ж? Хіба ти не вважаєш, — запитав я, — що люди втрачають щось добре мимовільно, а погане — завжди добровільно? Хіба це не погано — помилятися щодо правди і хіба не добре — бути правдивим? А мати свою думку про те, що насправді існує, хіба це, на твій погляд, не означає дотримуватися правди?

 — Слушні слова, — сказав він, — мені також здається, що істинних думок люди позбавляються лише мимовільно.

 — Отже, це стається, коли людей окрадають, зваблюють чи примушують силою?

 — Тепер я знову нічого не розумію, — сказав він.

 — Мабуть, — відповів я, — я висловлююсь як у трагедіях 69. Бо обікраденими я називаю тих, хто дозволив себе переконати або ж виявився забудькуватим: одних непомітно для них же окрадає час, а інших — слово. Тепер ти розумієш?

 — Так.

 — Далі, під тими, які зазнали насильства, я маю на увазі всіх, кого страждання чи горе змусили змінити свою думку.

 — Це мені також зрозуміло, — озвався він. — Ти правильно кажеш.

 — Спокушеними ж, як я гадаю, і ти назвеш тих, хто змінив свою думку, зваблений насолодами або охоплений страхом перед чимось.

 — Здається, — сказав він, — усе, що оманливе, спокушає. XX. — А тому, як я щойно згадував, — слід шукати людей, які

найвідважніше від усіх стоять на варті своїх переконань і вважають, що для держави завше треба робити все найкраще. Уже з дитинства, пропонуючи їм заняття, слід помічати, в чому хто з них найбільш забудькуватий і піддатливий на обман. Тямковитих і таких, що не піддаються обману, потрібно відбирати, а хто не такий, тими нехтувати. Хіба не так?

 — Так.

 — Слід також прилучати їх до важкої праці, знегод і змагань і спостерігати там те ж саме.

 — Правильно, — сказав він.

 — Отже, — продовжував я, — необхідно влаштувати для них і третє випробування, тобто перевірку за допомогою спокушування і при цьому спостерігати за ними 70. Подібно до того, як, здіймаючи шум і галас, ганяють молодих лошат, щоб побачити, чи вони лякливі, так само і юнаків треба зіштовхувати спочатку із чимось страшним, а потім, для переміни, з приємним, випробовуючи їх набагато ретельніше, ніж золото у вогні: і тоді з’ясується, /103/ чи може молодий хлопець опиратися спокусі, чи в усьому він доброчесний і чи добрий з нього охоронець не тільки самого себе, а й мистецтва, якого він навчався, а також чи за таких умов виявить він себе поміркованим і гармонійним, здатним якнайбільше принести користі і собі, й державі. А того, хто завжди витримував випробування — і в дитинстві, і в юності, і в зрілому віці, виходячи з усього неушкодженим, того якраз і слід призначити правителем і охоронцем держави, йому належить віддавати шану і за життя, і після смерті, обдарувавши великими почестями при похованні і подбавши про увічнення його пам’яті. А хто не такий, того треба відкинути. Ось якими, Главконе, на мою думку, — мовив я, — повинні бути відбір і призначення правителів і охоронців, коли вести мову про це в загальному, а не в деталях.

 — І мені, — озвався він, — так само здається.

 — Отже, чи дійсно не найправильніше було б назвати таких охоронців досконалими як у захисті від зовнішніх ворогів, так і в охороні дружних громадян усередині держави, щоб одні не хотіли, а інші не могли чинити зло? А молоді хлопці, яких ми тепер називаємо охоронцями, були б помічниками правителів і захисниками їхніх поглядів.

 — Мабуть, що так, — сказав Главкон.

XXI. — Тоді до якого б ми вдалися засобу, — запитав я, — щоб змусити переважно самих правителів — а якщо це неможливо, то бодай інших громадян — повірити в якусь одну благородну вигадку з числа тих, про які ми недавно говорили 71, що виникають вони з необхідності?

 — Що ж це за вигадка?

 — Зовсім не нова, — відповів я, — а якась фінікійська 72: раніше це вже часто траплялося, як розповідають поети, і їм люди вірять, а в наш час цього не було, і я не знаю, чи воно можливе; для того, щоб у таке повірити, потрібні переконливі докази.

 — Ти, здається, не наважуєшся говорити про це.

 — Після моїх слів моя нерішучість, — мовив я, — тобі видається навіть дуже доречною.

 — Говори ж, — вигукнув він, — і не бійся!

 — Добре, я скажу, хоча й не знаю, як мені відважитись і які слова підібрати. Спершу я спробую переконати самих правителів і воїнів, а потім і інших громадян, що те, як ми їх ростили й виховували, і все, що вони пережили і що було з ними, наче примарилось їм уві сні, а насправді вони були тоді під землею, виліплювалися й вирощувалися в її глибинах — і вони самі, і їхня зброя, і різне спорядження, що виготовлялося для них. А коли вони були вже повністю сформовані, земля, як їхня мати, ними /104/ розродилася 73. І тепер вони повинні дбати про країну, в якій живуть, як про матір і годувальницю і захищати її, якщо хтось вчинить на неї напад, а про інших громадян думати як про своїх братів і синів Землі.

 — Недарма, — сказав він, — ти так довго вагався розповідати цю вигадку.

 — Певна річ, — мовив я. — Усе ж вислухай міф до кінця. Хоч усі, хто живе в державі, брати (так скажемо про них, розповідаючи далі цей міф), але бог, створивши вас, тим, хто здатний правити, при народженні домішав золота, ось тому вони й найвартісніші, а їхнім помічникам — срібла, заліза ж і міді — рільникам і різним ремісникам. Отже, всі ви один з одним родичі, але здебільшого народжуєте собі подібних, хоча все ж трапляється, що від золота народжується срібне потомство, а від срібла — золоте; так само і в інших випадках. Тому бог вимагає від правителів передусім і переважно, щоб саме тут вони були добрими охоронцями й ніщо так пильно не оберігали, як своє потомство, з’ясовуючи, що з цих домішок у душах їхніх дітей, і якщо дитина народиться із додатками міді й заліза, то вони ні в якому разі не повинні перейматися до неї співчуттям, тобто зарахувати її до числа ремісників чи хліборобів; а якщо хтось із їхніх нащадків народиться із домішкою золота чи срібла, оцінивши це, вони повинні перевести його до охоронців держави чи до їхніх помічників. Адже існує пророцтво, що держава буде зруйнована тоді, коли її оберігатиме залізний або мідний охоронець 74. Але як змусити повірити в цей міф, чи знайдеться для цього в тебе бодай якийсь засіб?

 — Жодного, — відказав він, — щоб повірили самі охоронці, однак у цьому можна переконати їхніх синів, а потім і пізніших їхніх нащадків.

 — Усе ж і це, — мовив я, — сприяло б тому, щоб громадяни більше дбали і про державу, і один про одного. Я принаймні так розумію сказане тобою.

XXII. І тут усе залежатиме від того, наскільки пошириться такий поголос, а ми, озброївши згаданих синів Землі, вирушимо з ними вперед під керівництвом правителів, Діставшись бажаного міста, нехай вони розглянуться, де в ньому їм найзручніше розташувати свій табір, щоб мати найкращу змогу тримати мешканців у покорі, якщо хтось не захоче слухатися законів і захищатись від зовнішніх ворогів, коли якийсь із них нападе, наче вовк на отару. А ставши табором, нехай вони здійснять необхідні жертвоприношення і обладнають житло. Хіба не так?

 — Так, — відповів він. /105/

 — А хіба житло не має бути таким, щоб вони могли знаходити в ньому прихисток і взимку і влітку?

 — Чому ж ні? Адже ти, здається мені, ведеш мову про будинки, — сказав Главкон.

 — Так, — я на те, — але про будинки воїнів, а не ділків.

 — І яку різницю між ними ти маєш на увазі? — запитав він.

 — Я спробую тобі пояснити, — мовив я. — Найстрашніше ж бо десь від усього і найганебніше — це якщо пастухи вирощують собак, охоронців отари, так, що ті з непослуху, чи з голоду, чи з якоїсь іншої поганої звички намагаються зробити вівцям шкоду, наче вони ніякі не собаки, а вовки.

 — Це жахливо, — сказав він. — Хіба ні?

 — Виходить, треба всіляко остерігатися, щоб помічники [правителів], коли вони сильніші за громадян, у нас не робили з ними чогось подібного і, замість бути їхніми доброзичливими союзниками, не ставали лютими володарями.

 — Цього й справді треба остерігатися, — сказав він.

 — Отож чи не найбільшою передбачливістю було б подбати про те, щоб їх по-справжньому добре виховували?

 — Та воно ж так і є, — зазначив він. На що я сказав:

 — Не варто на цьому наголошувати, дорогий Главконе. Однак те суттєве, про що ми недавно говорили, таки будемо стверджувати: вони повинні отримати правильне виховання, хоч би яке воно було, якщо збираються мати найголовніше — бути лагідними один до одного і до тих, кого вони захищають.

 — І цілком правильно ми говорили, — сказав він.

 — Однак, крім такого виховання, може сказати хтось із розсудливих людей, треба облаштувати їхні житла і всіляке подібне майно так, щоб це не заважало їм бути найкращими охоронцями й не підштовхувало до скоєння зла супроти інших громадян.

 — І це будуть небезпідставні слова.

 — Дивись-но, — вів я далі, — якщо вони хочуть бути такими, то чи не слід облаштувати їхнє життя й оселі ось у який спосіб: насамперед ніхто не повинен мати жодної приватної власності, якщо це не викликане крайньою необхідністю. Потім нікому не дозволено володіти такою оселею чи коморою, куди б не мав доступу кожний, хто того забажав би, Припаси, яких потребують розсудливі й відважні мужі, знавці військової справи, вони повинні отримувати від інших громадян, які визначили таку плату за те, що їх оберігають. Кількість припасів повинна вистачати на рік, але без надлишків. Часто зустрічаючись на сиссітіях 75, наче під час воєнних походів, вони й житимуть спільно. Що ж стосується золота й срібла, їм потрібно сказати, що божественне /106/ золото — те, яке дароване богами, воно завжди в їхній душі, і вони не мають жодної потреби в золоті людському, до того ж, це було б блюзнірським гріхом, маючи те золото, опоганювати його домішкою золота смертного, як це часто й безбожно трапляється із монетою, що перебуває в обігу, у них воно має бути чистим 76. Тому лише їм одним у нашій державі не дозволено користуватися золотом і сріблом, ба навіть торкатися до них, бути з ними в одному приміщенні чи пити із золотого та срібного посуду 77.1 лише таким чином вони могли б рятуватися самі й зберігати державу. А коли вони будуть володіти власною землею, будинками, грішми, та відразу ж, замість бути охоронцями, стали б господарями й рільниками, а із союзників інших громадян перетворилися б на ворожих до них тиранів, сповнених ненависті й викликаючи ненависть до себе, плекаючи зло і самі остерігаючись лихих підступів, вони упродовж цілого життя більше боялися б внутрішніх ворогів, ніж зовнішніх, і, як наслідок, і самі вони, і вся держава покотилися б тоді до своєї найшвидшої загибелі.

Отож, з огляду на це, як я казав, ми ствердимо: саме так потрібно облаштовувати житло охоронців і все інше, і такий підхід обумовити законом, хіба не так?

 — Авжеж, так, — відповів Главкон.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.