[Платон. Держава. — К., 2000. — С. 139-176.]

Попередня     Головна     Наступна





Книга п’ята



I. — Тому таку державу і такий державний устрій я називаю добрим і правильним, так називаю і подібну людину, а всі інші види державного правління і формування громадянина я вважаю поганими й хибними. Існує чотири види порочного державного устрою 1.

 — І які ж саме? — запитав Главкон.

Я хотів був розповісти в тій послідовності, в якій, на мою думку, вони один з одного випливають, коли це Полемарх — він сидів трохи далі від Адіманта — простягнувши руку, схопив його згори за плащ на плечі, пригнув до себе і, нахилившись, почав йому щось шепотіти на вухо, з чого ми нічого не почули, лише розібрали ось що: «Облишмо його, — сказав він, — чи як нам бути?«

 — Ні в якому разі! — заперечив Адімант уже цілком голосно. Тут я запитав:

 — А кого, власне кажучи, ви хочете облишити?

 — Тебе, — відповів Адімант. Я ще раз запитав:

 — І чому саме?

 — Нам здається, — сказав Адімант, — що ти надто легковажиш цим і цілу, зовсім не найменшу частину нашої розмови намагаєшся оминути, щоб не розглядати її. Чи ти гадаєш, що ми пропустили повз вуха, як ти мимохіть обмовився про жінок і дітей, що кожному й так зрозуміло, що в друзів вони будуть спільними? 2

 — А хіба це, Адіманте, не слушно? — запитав я.

 — Так, — відповів він, — але ця слушність, як і решта твоїх суджень, вимагає обґрунтування і розвитку — що це за спільність, і як вона здійснюється. Бо ж видів такої спільності може бути скільки завгодно. І не приховуй перед нами, що маєш на думці. Ми вже давно сподіваємось, що ти десь зараз пригадаєш про дітонародження — як будуть народжувати дітей, а народивши, як виховуватимуть — і загалом про всю оцю, як ти кажеш, спільність дітей і жінок. Ми вважаємо, що це має велике, навіть вирішальне значення для державного устрою, чи оте все правильно облаштовано чи ні. А ти поспішаєш братися до якогось іншого державного ладу, ще як слід не розглянувши порушене питання. Ось тому ми й вирішили, як ти вже чув, не дозволяти тобі йти далі, поки ти не з’ясуєш цього так само, як і все інше. /140/

 — Можете долучити до цієї ухвали і мій голос, — промовив Главкон.

 — Не хвилюйся, Сократе, — додав Фрасімах, — вважай, що це наше рішення одностайне.

II. — Що ж ви коїте, затримуючи мене! — вигукнув я. — Яку довжелезну розмову про державний устрій знову починаєте. А я вже тішився, що дійшов кінця у нашій дискусії, і був би задоволений, коли б хтось захотів погодитись із тим, що тоді було сказано. А тепер, нав’язуючи продовження розмови, ви збурили справжній рій роздумів. Я ж, передбачаючи це, залишив його без уваги з думкою, щоб він не приніс нам багато клопоту.

 — Ну, що ж, — сказав Фрасімах, — ти, певно, гадаєш, що ми всі прийшли сюди побавитись у золоту монетку 3, а не задля того, щоб послухати бесіду?

 — Нехай і так, — відповів я, — але ж і бесіда повинна бути до певної міри.

 — Мірою, Сократе, — зауважив Главкон, — коли йдеться про прослуховування такого розгляду, у людей мислячих є ціле життя. А щодо нас, то ти не надто переймайся нами. Не шкодуючи сил, розмірковуй над тим, про що ми запитуємо, відкрий нам свої думки: що це буде за спільність дітей і жінок у наших охоронців, як виглядатиме виховання дітей, коли вони ще перебуватимуть у перехідному часі між народженням і початком навчання, часі, який, до речі, вважають найважчим. Тож спробуй розтлумачити, в який спосіб це все повинно відбуватися.

 — Добре тобі говорити, — відповів я, — але розібратися в цьому не так просто. Бо тут є багато чого такого, що сприйняти нелегко — ще гірше, ніж те, що траплялося в наших попередніх розмовах. Сказати, що такі речі можливі, — ніхто ж не повірить, а коли б вони й стали дійсністю, то всі сумнівалися б, що то і є найкраще. Звідси й вагання, дорогий мій друже, чи варто торкатися тих питань, щоб розмова не скидалася на якісь марення.

 — Жодних вагань! — вигукнув Главкон. — Адже тебе слухатимуть люди, що не є ані невігласами, ані упередженими, ані недоброзичливими.

І я запитав його:

 — О найдорожчий, чи ж не хочеш мене збадьорити на дусі, тому й говориш це, хіба не так?

 — Так, — відповів він.

 — Однак ти робиш усе навпаки, — сказав я. — Бо коли б я сам собі вірив, що знаю те, про що веду мову, то слова розради були б

дуже доречні, адже той, хто знає істину, серед розсудливих і прихильних до нього людей про найважливіші і наймиліші для /141/ себе речі говорить сміливо й без вагання в серці, а коли людина такої віри не має, сама перебуваючи в її пошуку, а тут ще мусить виступати із роздумами — так, як це сталося зі мною, тоді страх і непевність огортають її — не тому, що можна бути виставленим на посміховисько — то дурниці, а тому, що, розминувшись із правдою, я не лише сам упаду, а й друзів потягну за собою при такій розмові, коли якнайменше слід помилятися. О Главконе! На колінах благаю Адрастею 4 вибачити те, що маю намір сказати. Сподіваюся, що стати вбивцею ненавмисне — менший злочин, аніж виявитися брехуном у тому, що стосується прекрасних, добрих і справедливих законів і правових звичаїв. Краще вже серед ворогів, ніж серед друзів витримати таке випробування. Отож, мабуть, не варто тобі мене підбадьорювати.

А Главкон, посміхнувшись, сказав:

 — Сократе, якщо комусь із нас погіршає від твоїх роздумів, то ми дамо тобі спокій, відпустивши, наче за вбивство, і вважатимемо, що ти чистий і не вводиш нас в оману. Отож промовляй сміливо.

 — Гаразд, — сказав я, — але і в цьому випадку чистий є той, кого визнають невинним, так проголошує право. А оскільки таке там, то й тут, звичайно, не інше.

 — Саме через це й говори! — вигукнув Главкон.

 — Але ж тепер, — сказав я, — доводиться братися від самого початку за те, що тоді треба було розповідати, очевидно, у певній послідовності. А може, так буде й краще: після того, як вистава з чоловіками закінчилась, необхідний вихід на сцену жінок, тим більше, що ти так цього домагаєшся 5.

III. Бо для людей, народжених із такими здібностями і так вихованих, як ми вже розглянули, щоб завести дітей і жінок та правильно з ними поводитись, на мою думку, немає іншої дороги, окрім тієї, яка веде в напрямку, який ми обрали ще на початку. У нашій розмові ми десь намагалися поставити тих людей як охоронців стада.

 — Так.

 — Тож ходімо далі цією дорогою, приклавши і до жінок подібне народження і виховання, та поміркуймо, чи це відповідає нашій меті, чи ні.

 — Яким чином? — запитав він.

 — А ось таким: чи вважаємо ми, що самки сторожових псів повинні охороняти те саме, біля чого сповняють службу собаки-самці, і полювати разом із ними та спільно виконувати все інше, чи ж вони не здатні на це, бо мусять народжувати цуценят і /142/ годувати їх, отже сидіти вдома, тоді як самці обтяжені працею і піклуванням про стадо?

 — Все це вони повинні робити спільно, — сказав Главкон, — тільки ми повинні рахуватися з тим, що самки — слабші, а самці — сильніші.

 — А чи можна, — запитав я, — щоб будь-які живі істоти виконували одне й те саме завдання, якщо їх не так само годувати та виховувати?

 — Ні, не можна.

 — Отже, якщо ми будемо ставити жінок і чоловіків до однієї і тієї ж справи, то й навчати їх слід однаково, як перших, так і других?

 — Але ж чоловікам було визначено займатися музичним мистецтвом та гімнастикою.

 — Так.

 — Виходить, і жінок треба прилучати до цих двох мистецтв, а ще до військової справи, і використовувати їх потрібно відповідним чином.

 — Це випливає із твоїх слів, — сказав Главкон.

 — Можливо, — продовжував я, — багато з того, про що ми тепер ведемо мову, видасться смішним, бо суперечитиме нашим звичаям, як тільки почне здійснюватися у повній відповідності зі сказаним.

 — І навіть дуже смішним, — погодився він.

 — А що ти бачиш у тому найсмішнішого? — запитав я. — Очевидно, те, що оголені жінки вправлятимуться у палестрах 6 разом із чоловіками, і не лише молоді, а вже й старшого віку, подібно до того, як це роблять у гімнасіях 7 старі чоловіки, хоч і зморшкуваті, аж прикро на них дивитись, вони все ж із великим бажанням виконують свої вправи?

 — Присягаю Зевсом! — сказав Главкон, — це виглядало б смішно, принаймні сьогодні.

 — Отже, — я на те, — оскільки ми вже розпочали розмову, нам не треба боятися кпинів дотепних людей, скільки б і як би вони не глузували, якби така зміна сталася — і з гімнастичних закладів для жінок, і з їхнього мистецтва музики, а ще вміння володіти зброєю та верхової їзди.

 — Твоя правда, — сказав він.

 — Але якщо ми вже почали говорити, то слід іти туди, де лежить чимало каміння на полі звичаїв, а насмішників попросити облишити свої жарти й згадати, що не так давно у еллінів, як і тепер у більшості варварів, вважався ганебним і смішним вид /143/ оголених чоловіків і що, коли спершу у жителів Кріту з’явились гімнасії, а потім і в лакедемонців 8, тодішні глузії також мали можливість повправлятися у всіляких дотепах. Хіба не так, на твою думку?

 — Звичайно, так.

 — Але, гадаю собі, коли під час тренувань стало зрозуміло, що зручніше вправлятися без одягу, ніж прикривати ним усе тіло, тоді в людських очах перестало бути смішним те, що завдяки переконливим доказам виявилось найкращим. І відразу з’ясувалося, що нерозумним є той, хто за смішне вважає щось інше, ніж те, що погане, і коли він бажає що-небудь узяти на кпини, то вбачає прояв смішного не в глупоті й злі, а в чомусь іншому, нібито дуже потішному, він наче поривається до поставленої перед собою мети, і вона в нього якась інша, ніж добро.

 — З якого боку не візьми, це так, — підтвердив Главкон.

IV. — Отже, чи не повинні ми тут спершу порозумітися, можливо, це все чи ні, й покласти край суперечці — або жартома, або на повному серйозі, як кому до вподоби — про те, чи не виходить за межі людської природи, щоб жіноча стать брала участь у всіх справах нарівні з чоловічою, чи, може, вона не здатна до жодної з них, і чи спроможна вона в одному дорівнятися чоловічій статі, а в іншому — ні, і до яких із тих двох видів занять належить військова справа? Чи не було б найкраще розпочати саме так, щоб потім найкраще, як годиться, і закінчити?

 — Безперечно, — сказав він.

 — Можливо, ти бажаєш, — запитав я, — щоб ми замість інших сперечалися самі з собою — тоді докази супротивників при нашому наступі не залишалися б без захисту?

 — Цьому ніщо не заважає, — відповів Главкон.

 — Тоді від їхнього імені скажемо: «Сократе і Главконе, пощо вам сперечатися із зовнішніми супротивниками, адже ви самі на початку заснування вашої держави визнали, що кожна людина відповідно до своєї природи повинна займатися лише своєю справою».

 — Вважаю, що визнали, чому ж ні?

«А хіба жінки за своєю природою не дуже відрізняються від чоловіків?»

 — Чому ж не відрізняються?

«Правда? Для того й справи різні потрібно для кожної із двох статей визначати відповідно до їхньої природи?»

 — То й що?

«Як то що? Хіба тепер ви не помиляєтесь і не суперечите самі собі, коли знову стверджуєте, що чоловіки й жінки повинні /144/ займатися одним і тим же, хоча в природі обох статей закладена велика різниця?» Чи на таке звинувачення, диваче ти отакий, у тебе знайдеться, що відповісти на свій захист?

 — Так відразу — це не дуже легко, — відповів він. — Але я проситиму тебе і вже прошу сказати все, що можливо, і в обороні наших доказів.

 — Бачиш, Главконе, — мовив я, — усе це і багато іншого до цього подібного якраз і є те, що я давно передбачив, власне тому я й побоювався торкнутися закону, що стосується жінок і дітей — як ними обзавестися і як їх виховувати.

 — Присягаю Зевсом, — вигукнув він, — це зовсім не видається легкою справою!

 — Направду, ні, — погодився я. — Але так уже є, чи впав хтось у невеликий басейн для купання, чи на самісіньку середину величезного моря, все одно мусить плавати і там, і тут — і на це немає ради.

 — Безумовно.

 — Отож, так і нам треба пливти і намагатися вирятуватись із безодні наших роздумів, сподіваючись, що нас прокатає верхи якийсь дельфін чи прийде інший несподіваний порятунок 9.

 — Очевидно, треба намагатися, — зауважив Главкон.

 — Ну ж бо, до справи! — заохотив я, — може, десь знайдемо якийсь вихід! Ми вже погодились, що інша природа повинна мати інше заняття і що жіноча природа відрізняється від чоловічої. А тепер раптом стверджуємо, що різні природи можуть клопотатися одним і тим же. Адже ви нас у цьому звинувачуєте?

 — Саме так.

 — О Главконе, яка дивовижна сила у мистецтві суперечки! — захоплено вигукнув я.

 — Яка ж вона?

 — Мені здається, — продовжував я, — багато людей мимоволі впадають у неї і при тому вважають, що вони не сперечаються, а розмірковують. Причиною цього є те, що вони не вміють досліджувати предмет, про який ідеться в розмові, і розрізняти його за видами. Ловлячи співбесідника на слові, вони намагаються довести протилежне до того, що було сказано, і замість бесідування потрапляють у суперечку 10.

 — Таки правда, ця властивість притаманна для багатьох, — мовив він. — Але невже вона зараз має відношення і до нас?

 — Безперечно, — сказав я, — адже і ми, здається, мимоволі наштовхнулися на словесну суперечність».

 — Яким чином? /145/

 — А таким, що ми досить мужньо стояли на тому, що різна природа не повинна мати однакові заняття: суперечку ж викликав пошук істини щодо назв: адже ми ані на хвилину не замислювались над тим, у чому полягає видова різниця чи подібність природних властивостей, ані не визначили тоді, до чого більше хилиться одне й друге, коли людям різної природи призначали різні заняття, а однакові тим, які однакової.

 — Справді, ми над цим не замислювались, — підтвердив він.

 — Відтак у нас, — сказав я, — очевидно, з’явилася можливість самих себе запитати: чи однакова природа людей облисілих і пелехатих, чи протилежна? А коли ми визнаємо, що протилежна, то що: якби облисілі шили взуття, ми заборонили б робити це пелехатим, чи якби пелехаті займалися шевством, ми б сказали зась облисілим?

 — Це було б смішно, — мовив він.

 — Смішно з якогось іншого приводу чи з того, що ми визначили тоді подібність і різницю чоловічої і жіночої природи не в цілому, а звернули увагу лише на той вид їхньої відмінності чи подібності, який стосувався лише самих занять? Наприклад, ми говорили, що лікар і лікар за покликанням мають однакові природні властивості. Чи ти думаєш інакше?

 — Ні, саме так.

 — А лікар і тесля відрізняються між собою?

 — Авжеж.

V. — Отже, — продовжував я, — якщо жіноча й чоловіча стать явить свою різницю стосовно якогось мистецтва чи іншого заняття, ми скажемо, що ті справи слід призначати лише одній із них. А якщо різниця виявиться лише в тому, що жінки народжують, а чоловіки запліднюють, то ми скажемо, що це аж ніяк не доводить, що жінка відрізняється від чоловіка під тим оглядом, про який ми ведемо мову. Навпаки, ми й надалі дотримуватимемось думки, що нашим охоронцям і їхнім дружинам треба мати одне й те ж заняття.

 — І правильна думка, — сказав Главкон.

 — Правда? І після цього ми попросимо того, хто про це говорить протилежне, вияснити нам, у якому ж то мистецтві чи занятті з тих, що важливі для державного устрою, природа жінки й чоловіка не така сама, а різна?

 — Цілком слушно.

 — Тоді, подібно як ти говорив трохи раніше, знайдеться і хтось інший, готовий сказати, що нелегко так відразу дати належну відповідь, але, трохи помізкувавши, — це було б неважко зробити. /146/

 — Напевно, так і сказав би.

 — А хочеш, ми попросимо такого сперечальника слідувати за нами, може, нам пощастить довести йому, що не існує жодного суто жіночого заняття, що стосується державного правління?

 — Дуже хочу.

 — Ну ж бо, скажемо йому, відповідай! Ти висловив думку, що один має до чогось вроджений хист, а інший — бездара, що означає: один легко навчається чого-небудь, а другий — важко? Один і за короткий час науки буває дуже винахідливий у галузі, яку опановує, а другий і після довгого навчання не вміє навіть зберегти того, чого його навчали? У одного тілесний стан достатньо сприяє його духовному розвиткові, а у другого — навпаки, заважає? Чи існують ще якісь інші ознаки, чи лише ці, за якими ти поділив людей на тих, хто від природи здібний до чогось, і тих, хто не здібний?

 — Кожний скаже, що так, — відповів Главкон.

 — А чи знаєш хоч якесь із людських занять, у якому чоловічий рід під усіма оглядами не переважав би жінок? Або чи маємо розводитись довкола мистецтва ткання, випікання жертовних коржів і всілякого варива, в чому жіноча стать, здається, може щось довести — ось чому жінка найчастіше стає посміховиськом тоді, коли вона не в змозі впоратись навіть із цим.

 — Ти кажеш правду, — зауважив він, — одна стать, так би мовити, у всьому добряче поступається іншій. Проте багато жінок у багатьох відношеннях беруть гору над багатьма чоловіками, але на загал, усе виглядає так, як ти кажеш.

 — Отже, друже мій, у будівників держави не може бути жодної справи лише для жінки, тому що вона жінка, чи лише для чоловіка, тому що він чоловік. Однакові природні властивості розсіяні у живих істотах обох статей, і до всіх занять надаються за своєю природою як жінка, так і чоловік. Але жінка в усьому слабша від чоловіка.

 — І навіть дуже.

 — Тож, чи довіримо все виконувати чоловікам, а жінкам — нічого?

 — Як можна!

 — Тоді, гадаю, ми визнаємо, що від природи одна жінка має хист до лікування, а інша — ні, одна схильна до музичного мистецтва, а інша невіглас щодо цього.

 — І що?

 — А хіба не зустрічається яка-небудь жінка із здібностями до гімнастики або до військової справи, тоді як друга зовсім не до війни і не любить гімнастики? /147/

 — Гадаю, так.

 — Правда? І одна кохається в мудрості, а інша її не терпить? Одній властиве шаленство, а інша незворушна?

 — Буває і це.

 — Отже, трапляється жінка, здатна бути охоронницею, а трапляється, що й ні. Хіба ми не вибрали охоронцями тих із чоловіків, які здатні до того за своєю природою?

 — Власне, таких і вибрали.

 — Виходить, і в жінок, і в чоловіків однакові природні здібності до охорони держави, а тільки й усього, що в жінок вони слабші, а в чоловіків — сильніші.

 — Очевидно.

VI. — Отже, для таких чоловіків слід вибирати й таких жінок, щоб вони жили разом і разом сповняли сторожову службу, оскільки здібні до неї і близькі за своєю природою до охоронців.

 — Безумовно.

 — А однакових за своєю природою треба залучати до однакових занять?

 — Так, однакових.

 — Отже, замикаючи коло, ми повертаємось до вихідного положення і згоджуємось, що для жінок-охоронниць займатися музичним мистецтвом і гімнастикою аж ніяк не суперечить природі.

 — Звичайно, ні.

 — Таким чином, те, що ми постановили, не було нездійсненне і не нагадувало порожніх побажань, оскільки ми встановили закон у відповідності до природи. Навпаки, природі, здається, більше суперечить те, що робиться сьогодні.

 — Здається.

 — Правда? А ми ж повинні були поміркувати, чи речі, про які ми говорили, можливі й чи вони найкращі.

 — Був такий намір.

 — Про те, що вони можливі, погоджуємося?

 — Так.

 — Після цього слід дійти згоди й у тому, що вони найкращі?

 — Ясна річ.

 — Отже, якщо йдеться про те, щоб жінка стала охоронцем, то виховання її не повинне бути іншим від того, яке готує охоронців із чоловіків, тим більше, що маємо тут справу з одними й тими ж природними нахилами?

 — Не повинне бути іншим.

 — А якої ти думки ось про що?

 — Про що? /148/

 — Чи ти не переконувався у тому, що один чоловік кращий, а другий — гірший, чи, може, вважаєш усіх однаковими?

 — Зовсім ні.

 — А в тій державі, яку ми заклали, як ти гадаєш, із кого вийдуть кращі люди — із охоронців, які мають таке виховання, яке ми розглядали, чи із шевців, вихованих на своїй майстерності?

 — Смішне запитання! — вигукнув він.

 — Розумію, — сказав я. — То й що? Хіба наші охоронці не найкращі з усіх громадян?

 — Звичайно, найкращі, — відповів він.

 — Правда? А чи такі жінки не будуть найкращими із жінок?

 — Звичайно, будуть, — погодився він.

 — А чи може бути для держави щось краще за те, щоб у ній жили найкращі чоловіки і найкращі жінки?

 — Не може бути.

 — І це зроблять музичне мистецтво і гімнастика, застосовані так, як ми говорили?

 — Безперечно.

 — Тож закон, який ми встановили, не лише здійсненний, а й найкращий для держави?

 — Це так.

 — Отже, дружини охоронців нехай роздягаються, оскільки замість одягу накинуть на себе завзятість, нехай беруть участь у війні і в будь-якому іншому захисті держави, і нехай не роблять нічого іншого. Лишень із усіх цих занять жінкам треба доручати легші, ніж чоловікам, з огляду на слабкість їхньої статі. А той чоловік, який сміється з оголених жінок, коли вони займаються гімнастичними вправами задля найвищого добра, той своїм сміхом «недозрілий плід мудрості зриває» 12, і, можливо, йому самому невтямки, над чим він сміється і що, власне, робить. Бо гарно кажуть і будуть не раз повторювати, що корисне — прекрасне, а шкідливе — огидне.

 — І сьогодні, і завжди так буде.

VII. — Отже, можемо сказати, що, обговорюючи жіночий закон, ми ніби уникаємо першої хвилі, щоб вона не поглинула нас, коли будемо визначати, що в нашій державі усі обов’язки повинні спільно виконувати і чоловіки-охоронці, і жінки-охоронниці, — навпаки, ця розмова узгоджується сама з собою, тому що окреслює те, що можливе, і те, що корисне.

 — І справді, — вигукнув він, — немалої хвилі тобі пощастить уникнути!

 — Але ж ти скажеш, — зауважив я, — що вона не така вже й велика, коли побачиш наступну. /149/

 — Продовжуй, а ми подивимось, — сказав він.

 — За цим законом, — мовив я, — і за всіма попередніми іде, на мою думку, ось який.

 — Який?

 — Що всі жінки повинні бути спільною власністю для цих чоловіків, а окремо нехай ні одна ні з ким не живе разом. І діти теж повинні бути спільними, і ані батько не повинен знати своїх нащадків, ані діти — батька.

 — Цей закон викличе набагато більше недовіри, ніж попередній. Людям буде важче повірити у його здійсненність і корисність.

 — Не думаю, — сказав я, — що виникне суперечка щодо корисності, хіба спільність жінок і дітей не є найбільшим добром, якщо тільки це можливо. Проте саме довкола можливості (що — здійсненне, а що — ні) може виникнути, як на мене, безліч різних думок 13.

 — Як перше, так і друге варте палкої суперечки, — відповів він.

 — Ти говориш, — запитав я, — про поєднання доказів? А я сподіваюся, що уникну одного з них, якби справа тобі видалась корисною, бо мені залишилося б тільки довести, здійсненне це чи ні.

 — Даремні сподівання, — сказав він, — ти не втечеш. Мусиш говорити як про одне, так і про друге.

 — Ну що ж, доведеться зазнати такого покарання, — зітхнув я. — Але зроби мені бодай невелику послугу, — вів я далі, — дозволь потішити себе відпочинком, подібно до того, як ліниві в душі люди охоче насолоджуються власними фантазіями, коли прогулюються на самоті. Бо вони ще не віднайшли способу, за допомогою якого здійсниться те, до чого вони прагнуть, вони не думають про нього взагалі, щоб не сушити собі голову над тим, чи це таки можливо, чи ні; їм видається, наче вони вже досягли того, чого жадали; вже і всім іншим вони розпоряджаються і радіють, перебираючи в думках, що будуть робити, коли це здійсниться, а їхня і так доволі лінива душа стає ще лінивішою. Зрештою, я і сам почуваюся таким лінивцем, мені хочеться відкласти ту справу й розглянути пізніше, яким чином це можна здійснити, а зараз уявімо собі, що таке можливе, і я розберу, якщо ти не маєш нічого проти, як насправді поведуться правителі, що було б найкориснішим із всього і для держави, і для охоронців, якби так зробити. Саме це я спробую розглянути насамперед разом із тобою, а далі вже й інше, якщо ти погодишся.

 — Звичайно, погоджуюсь! — вигукнув він. — Розглянемо.

 — Я вважаю, — почав я, — якщо наші правителі будуть гідні цього імені, а їхні помічники також, то ці останні захочуть /150/ виконати те, що їм наказуватимуть, а перші — видавати накази, в одних справах дотримуючись законів, а в інших — наших приписів.

 — Це схоже на правду, — сказав він.

 — Отже, якщо ти для них законодавець, — продовжував я, — то так, як ти вибрав у охоронці чоловіків, так само, наскільки це можливо, вибереш подібних до них за природою жінок і передаси їм. А вони, маючи спільний дах над головою та спільні бенкетні зали, бо ж ні в кого цього всього не буде в приватному користуванні, завжди перебуватимуть разом, постійно спілкуватимуться, зустрічатимуться в гімнасіях та в інших ситуаціях, і вони неминуче, я гадаю, маючи природне бажання, прагнутимуть поєднатись один з одним. Чи, на твою думку, я кажу не про те, що неминуче?

 — Це не стільки геометрична, скільки еротична необхідність 14, — зауважив він, — вона, можливо, ще гостріше від тієї переконує і неабияк зваблює багатьох людей.

VIII. — І навіть дуже зваблює, — сказав я. — Але ходімо далі, Главконе, у державі, яка дбає про людське добро, було б безбожно дозволити хаотично вступати у статеві стосунки чи щось інше таке витворяти, до того ж, і правителі не допустять.

 — Бо то суперечило б справедливості, — зауважив він.

 — Зрозуміло, що надалі ми запровадимо шлюби, яким, наскільки це буде в наших силах, надамо характеру священних. А священні шлюби були б найкориснішими 15.

 — З будь-якого погляду.

 — А в який спосіб вони будуть найкориснішими? Скажи мені ось що, Главконе: у твоєму будинку я бачу і мисливських собак, і багато породистих птахів. Отож, присягаю Зевсом, чи ти цікавився, як вони паруються і розмножуються?

 — Що ти маєш на увазі? — запитав він.

 — Передусім, хоч то все істоти дорогоцінні, але хіба серед них немає і не з’являються індивіди, які кращі від інших?

 — З’являються.

 — То тобі байдуже, яких розводити, чи хочеш мати якнайбільше потомство від найкращих?

 — Саме так, від найкращих.

 — Що? Від кого кращий приплід — від наймолодших чи найстарших, або ж переважно від тих, хто в розквіті сил?

 — Від тих, хто в розквіті сил.

 — А якщо розплоджувати інакше, то, як ти гадаєш, чи порода собак і птахів стане набагато гіршою?

 — Звичайно, — відповів він. /151/

 — А що думаєш про коней, — допитувався я, — і про решту тварин? Чи з ними усе якось інакше?

 — Це було б принаймні дивно, — зазначив він.

 — Ну-ну, любий мій друже! — вигукнув я, — якими ж, отже, видатними людьми мають бути наші правителі, якщо і з людським родом тут усе так само.

 — Воно справді так, — відповів він, — то й що?

 — А те, — сказав я, — що правителі будуть змушені вдаватися до багатьох і різних засобів. Якщо тіло не потребує ліків і готове дотримуватись визначеного способу життя, тоді, вважаємо ми, достатньо й посереднього лікаря. Але коли потрібно вживати ще й ліки, ми знаємо, що тут не обійтися без управнішого цілителя.

 — Це правда. Однак до чого ти ведеш?

 — А ось до чого, — відповів я. — Наші правителі, певно, будуть змушені досить часто вдаватися до брехні й одурювання задля користі своїх підлеглих. Ми ж уже якось говорили про те 16, що, як лікувальні засоби, все це може бути корисним.

 — І правильно, — сказав він.

 — Здається, оце твоє «правильно» буде доречнішим під час укладання шлюбів та народження дитини.

 — Це ж чому?

 — З огляду на те, про що ми домовились, — вів я далі, — найкращі чоловіки зазвичай мають сходитися із найкращими жінками, а найгірші, навпаки, із найгіршими, і то якомога рідше; нащадків найкращих чоловіків і жінок слід виховувати, а дітей найгірших — ні, оскільки стадо в нас має бути справді бездоганним. Але про все це ніхто не повинен знати, окрім самих правителів, оскільки загін охоронців у нас має бути вільним від заколотів і внутрішніх міжусобиць.

 — Це цілком слушно, — промовив він.

 — Таким чином, треба буде встановити законом якісь свята, під час яких будемо збирати разом хлопців і дівчат, що досягли шлюбного віку, а також запровадити жертвоприношення й доручити нашим поетам створити гімни, які годилися б до шлюбів. А кількість гімнів дозволимо визначати правителям, щоб вони якомога пильніше зберігали постійну кількість чоловіків, зважаючи на війни, хвороби і все інше, подібне до цього, щоб держава наша понад міру не залюднювалась і не втрачала населення.

 — Правильно, — сказав він.

 — І жеребкування, очевидно, слід підлаштовувати так, щоб ті, котрі гірші, за свій шлюбний зв’язок звинувачували долю, а не правителів.

 — Авжеж, слід, — погодився він. /152/

IX. — А тих із молодих людей, які відзначились на війні чи деінде, треба всіляко вшановувати, й нагороджувати, й надавати їм можливість частіше вступати в інтимні взаємини із жінками, щоб якомога більше немовлят з’являлося від таких мужів.

 — Слушно.

 — Правда? Постійно народжуваних дітей відбиратимуть спеціально поставлені для того посадові особи — чоловіки або жінки, або ж навіть вони разом, адже в тих управах будуть однаково задіяні як жінки, так і чоловіки.

 — Так.

 — Взявши немовлят, що народилися від кращих батьків, вони, — я так вважаю, — віднесуть їх до дитячих ясел, де є годувальниці, які проживають окремо в якій-небудь частині міста. А немовлят, народжених від гірших батьків чи навіть тих, які з’явилися від перших, але з тілесними вадами, вони заховають, як годиться, у якомусь потаємному і недоступному місці 17.

 — Звичайно, оскільки стан охоронців, — сказав він, — повинен бути чистим.

 — Отож вони подбають і про годування немовлят, коли приведуть до ясел матерів, груди яких обважніли від молока, вони особливо пильнуватимуть і робитимуть усе, що тільки можна, щоб жодна з них не могла розпізнати своєї дитини. А коли в них закінчиться молоко, вони приведуть інших жінок, які його мають, і потурбуються, щоб ті годували грудьми у визначений час не надто довго і не надто коротко, а неспання вночі та інші обтяжливі клопоти ляжуть на плечі няньок і годувальниць.

 — Велике ж полегшення ти даруєш жінкам охоронців у догляді за дітьми, — сказав він.

 — Бо так і треба, — відповів я. — Кому і в чому надавати перевагу, нам ще належить розглянути. Ми говорили, що діти повинні народжуватися від батьків квітучого віку.

 — Правильно.

 — А чи не видається тобі найкращою порою розквіту сил двадцятирічний вік для жінок і тридцятирічний — для чоловіків?

 — І до якого часу? — запитав він.

 — Жінка, — відповів я, — повинна народжувати для держави, починаючи від своїх двадцяти років аж по сороківку, а чоловік — «коли промине у нього найкраща пора для бігу« 18: відтоді він повинен давати державі потомство аж до п’ятдесяти п’яти років 19.

 — їв одних, і в других, — сказав він, — це, мабуть, найкращий час тілесного й духовного розвитку.

 — Отже, якщо хтось старший чи, навпаки, молодший від них дозволить собі втрутитись у державну справу розмноження, то /153/ ми назвемо це безбожною і протиправною помилкою, тому що він зачне для держави дитину, яка, якщо це залишиться непоміченим, прийде на світ без співучасті жертвоприношень і молитов при заплідненні, адже під час кожних пошлюбин і жриці, і жерці, і вся держава моляться, щоб від добрих нащадки народжувалися ще кращі, а від корисних — ще більш корисні родилися нащадки, і навпаки, те, що зачате під покривалом темряви, з’явиться на світ, як витвір страшної нестриманості.

 — Слушно, — мовив він.

 — Той же закон, — продовжував я, — буде застосований і в тому випадку, якщо хтось із чоловіків, здатних до дітонародження, зійдеться із жінкою відповідного віку, але без згоди на це їхнього правителя; ми скажемо, що такий чоловік підносить державі незаконнонароджену дитину, тому що вона з’явилася без поруки й освячення.

 — Істинна правда, — мовив він на це.

 — А коли чоловіки й жінки вийдуть із віку, відведеного на розмноження, гадаю, ми дамо волю чоловікам єднатися з ким захочуть, за винятком лише дочки, матері, дочок дочки і старших родичів по лінії матері; а жінкам — зі всіма, крім синів, батьків та їхніх молодших і старших родичів. Але при цьому всьому їм буде суворо наказано, щоб жоден плід таких взаємин не побачив світла денного, навіть якщо зав’яжеться, коли ж усупереч усім заходам дитина народиться, то хай покладуть її в такому місці, де для неї не знайдеться поживи .

Главкон сказав:

 — Ти, звичайно, все це добре радиш. Але ж як вони розпізнаватимуть одні одних — батьків, дочок чи родичів, про яких ти щойно згадував?

 — Ніяк, — відповів я. — Тільки починаючи з того дня, коли хтось із них уступив у шлюбні взаємини, то кожен називатиме дітей, які народилися на десятому чи восьмому місяці після цього своїми синами й дочками — залежно від статі дітей, а ті називатимуть його своїм батьком; так само їхніх нащадків він називатиме дітьми своїх дітей, тобто внуками, а ті його і таких, як він, — дідусями й бабусями; усі діти, народжені в тому проміжку, в який батьки зачинали їх, а матері виношували, називатимуться братами й сестрами, і тому, як ми щойно говорили, їм не можна торкатися одне одного. Проте закон може дозволити на статеве зближення братів і сестер, коли так випаде за жеребом, а Піфія 21 це додатково підтвердить.

 — І дуже правильно, — сказав він. /154/

X. — Ось так, Главконе, виглядатиме ця спільність жінок і дітей у охоронців твоєї держави. А що вона найкраще відповідає всьому її устрою, то тут зайві будь-які порівняння — це має бути підтверджено в подальшій розмові. Чи як ми зробимо?

 — Саме так, присягаю Зевсом, — сказав він.

 — Тож чи не звідси почати б дорогу до порозуміння, запитавши самих себе, що ми можемо називати найбільшим добром для державного устрою, тобто що повинен завжди мати на оці законодавець, коли укладає закони, і що є найбільшим злом? А потім нам слід розглянути, чи те, про що ми тільки-но вели мову, у нас позначене слідами цього добра і чи справді не узгоджується воно зі злом?

 — Так було б найкраще, — відповів він.

 — Чи можемо ми уявити собі якесь іще більше зло для держави, ніж те, що її роздрібнює і сприяє розпаду на багато частин? І чи може бути більше добро, ніж те, яке державу зв’язує і зміцнює її єдність?

 — Не можемо.

 — А єднає спільність радості й смутку, коли майже всі громадяни однаково радіють і засмучуються, якщо з’являються або втрачаються одні й ті ж речі?

 — Авжеж, — погодився він.

 — А відособленість у почуттях розкладає державу, коли одні невимовно страждають, а інші радіють із того становища, у якому перебувають держава та її населення. Хіба це не є виявом роздвоєності її громадян?

 — Ще б пак!

 — І чи не звідси починається те, що в державі чути безладні вигуки: «Це — моє!», «Це — не моє!»? І так само, якщо йдеться про те, що чуже?

 — Звісно, що так.

 — А коли в якій-небудь державі більшість людей одноголосно стверджує: «Це — моє!» або «Це — не моє!», то така держава найкраще зорганізована?

 — Найкраще.

 — Також і та, яка дуже подібна до самої людини; наприклад, коли хто-небудь із нас поранить собі палець, то вся тілесна цілість, до якої належить і душа і з якою вона творить один уклад, повністю відчуває це, і вся разом із тим пальцем страждає, вся, хоч палець — то тільки її частина; тоді ми кажемо, що в цієї людини болить палець. Такий же вислів стосується і будь-якого іншого відчуття людини — страждання, коли хворіє якась її частина, чи задоволення, коли та частина одужує 22.

 — Це те саме, — сказав він. — Це якраз і є те, про що ти запитував: держава з найкращим устроєм до цього справді найближча. /155/

 — Отож, якщо котрийсь громадянин такої держави зазнає чогось доброго або злого, то, на мою думку, подібна держава обов’язково скаже, що цього зазнала її власна частка, і вся державна цілість буде радіти або страждати із цим громадянином.

 — Безумовно, це так, — сказав він, — коли держава має добрі закони.

XI. — Зараз було б дуже вчасно зайти до нашої держави й подивитись, чи висновки, до яких ми дійшли у розмові, підтверджуються насамперед у ній чи ще більше в якійсь іншій державі.

 — Це варто зробити, — сказав він.

 — І що ж? Якщо інші держави мають правителів і народ, то є вони й у нашій?

 — Є.

 — І вони називатимуть один одного громадянами?

 — А чому ж ні?

 — Але, крім назви «громадяни», як народ інших держав ще називає своїх правителів?

 — Багато де — тиранами, а в демократичних державах залишається ця ж назва, тобто «правителі», або «архонти».

 — А наш народ у нашій державі? Крім назви «громадяни», як він іменуватиме правителів?

 — Рятівниками й помічниками, — відповів він.

 — А як вони називатимуть народ?

 — Платниками й годувальниками.

 — А в інших державах як правителі називають народ?

 — Рабами, — відповів він.

 — А правителі один одного?

 — Співтоваришами в управлінні, — одказав він.

 — А наші?

 — Співтоваришами в охороні.

 — Якщо говорити про правителів наших держав, чи можеш ти навести хоча б один приклад, щоб хтось із них звертався до одного із своїх співтоваришів як до друга, а до іншого — як до чужинця?

 — Навіть багато прикладів.

 — Отже, ближнього він вважає й називає своєю людиною, а чужого — не своєю?

 — Так.

 — А як охоронці в тебе? Чи можливо, щоб хто-небудь із них якогось свого співтовариша вважав за чужого? І так називав?

 — Ніколи, — відповів він. — Бо з ким би він не зустрічався, він завжди буде переконаний, що зустрів брата або сестру, батька або матір, сина або дочку, їхніх нащадків або ж предків 23.

 — Ти відповів чудово, — визнав я, — але скажи ще ось що: чи буде в твоєму законі припис, щоб вони між собою не лише /156/ породинному називалися, а ще й виконували всілякі обов’язки, пов’язані з тими назвами, наприклад, щодо своїх батьків — як того й вимагає звичай, щоб вони поважали їх, турбувалися про них і виявляли послух, належний у таких випадках, а якщо вони зроблять інакше, то ані бог це не поблагословить, ані люди не схвалять, оскільки така їхня поведінка була б безбожною й несправедливою? Оце такі чи подібні пісеньки у тебе доходитимуть з уст усіх громадян до вух дітей і про батьків, на яких їм буде вказано, і про інших родичів?

 — Такі, — відказав він. — Було б смішно, якби на вустах звучали лише назви близьких людей, а в поведінці та близькість ніяк не виявлялася.

 — Певно, що так.

 — Отож, із усіх держав, коли в якогось громадянина добре чи погано йтимуть справи, лише в цій усі інші в один голос проголошуватимуть слова, які ми згадували: «Мені ведеться добре!» чи «Мені ведеться погано!«

 — Істинно так, — сказав він.

 — А хіба ми не стверджували, що за таким переконанням і висловлюванням стоять і спільні радість або горе?

 — Правильно стверджували.

 — Виходить, наші громадяни найбільше переживатимуть щось разом, коли матимуть змогу сказати про нього: «Це — моє»? Переживаючи разом, вони в більшості випадків будуть пов’язані спільними радощами чи горем?

 — Безумовно.

 — І причиною цього, крім інших установлень, чи не буде спільність жінок і дітей у охоронців?

 — Буде, і до того ж, чи не найголовнішою, — відповів він. XII. — Але ж ми дійшли згоди, що це для держави найбільше

благо, порівнявши добре зорганізовану державу з тілом, прикрощі й радощі якого залежать від стану навіть однієї його частини 24.

 — І ми правильно погодились, — сказав він.

 — Виходить, найбільшим добром для нашої держави виявилась спільність дітей і жінок у її захисників?

 — Авжеж.

 — Правда? Це якраз і відповідає нашим попереднім твердженням. Бо ми десь говорили, що охоронці не повинні мати ані власних будинків, ані землі, ані жодного майна, їм належить отримувати від інших громадян їжу, як плату за охорону, і споживати все спільно, якщо вони хочуть бути справжніми охоронцями.

 — Слушно, — мовив він. /157/

 — Отож я й запитую, чи те, що нами сказано раніше, а ще більше те, про що ми тепер ведемо мову, зробить із них справжніх охоронців, щоб вони не розшматували державу, як нерідко трапляється, коли люди своїм називають не одне й те саме, а кожний — щось інше: при цьому один тягне до свого дому все, що тільки може здобути, ні на кого не зважаючи, а другий — до свого дому, цілком окремого; і той, і той мають своїх жінок і дітей, а це спричинює осібні, властиві лише кожному зокрема радощі й страждання. А тут завдяки однаковому розумінню приватної власності всі тяжіють до тієї самої мети й відчувають, наскільки це можливо, ті самі радощі й печалі.

 — Звичайно, — погодився він.

 — І що? Судові позови та взаємні звинувачення, хіба вони не зникнуть, так би мовити, через те, що, крім свого тіла, ніякої власності вони не матимуть, а все інше там — спільне? Тому й виходить, що вони не будуть схильні до чвар, як то люди часто сперечаються з приводу успадкування майна або через дітей і родичів.

 — Вони, — сказав він, — матимуть просто потребу бути вільними від чвар.

 — І справедливо, що вони не знатимуть судових процесів через насильство та образи. Ми скажемо їм, що ровесникові випадає самому боронитися від ровесника, тому ми зобов’язали їх турбуватися про розвиток свого тіла.

 — Правильно, — сказав він.

 — І цей закон, — додав я, — має ще й таку добру сторону: якщо хтось десь на когось розгнівається, то в межах сварки і вдовольнить свій гнів, не припускаючись розпалювання розбрату.

 — Звичайно.

 — А кожному старшому буде доручено керувати всіма молодшими, а також карати їх.

 — Ясна річ.

 — Молодший же ніколи не наважиться — і це зрозуміло — ні вчиняти насильство стосовно старшого, ні підняти на нього руку, лише в тому разі він це зробить, коли так звелять правителі. Я думаю, що і в жоден інший спосіб він його не образить, бо цьому достатньо перешкоджають двоє охоронців; страх і поштивість: поштивість не дозволяє навіть пальцем зачепити старших, бо то батьки, а страх — щоб інші не прийшли скривдженому на допомогу, одні як сини, другі як брати, а треті як ті, що дали йому життя.

 — Такий висновок цілком логічний, — зазначив він. /158/

 — У всякому випадку, завдяки цим законам ці люди будуть жити в злагоді між собою.

 — І у великій.

 — Отже, коли вони взаємно не ворогуватимуть, то немає чого боятися, що інша частина держави колись вступить із ними в суперечку і що там виникнуть внутрішні чвари?

 — Авжеж, ні.

 — А про всілякі найдрібніші неприємності, яких вони, напевно, не позбудуться, не наважуюсь навіть згадувати, наприклад, про підлабузництво убогих перед багатіями, про клопоти та прикрощі, які обов’язково потягне за собою виховання дітей, про вишукування грошей, необхідних для утримання сім’ї, коли доводиться або позичати, або не віддавати іншим, або, всілякими способами звідкись діставши, тримати їх у жінок чи в домашньої прислуги, передаючи їм ведення господарства; скільки і яких вони зазнають при цьому клопотів, зрозуміло, мій друже, кожному, але то справи негідні, й не варто про них говорити.

 — Та це ж і сліпому видно! — вигукнув Главкон.

XIII. — Вони звільняться від усього цього й заживуть щасливим життям — значно щасливішим, ніж переможці на олімпійських іграх 25.

 — Яким чином?

 — Ті вважаються щасливими, хоч і посідають лише малу частку того, що матимуть наші охоронці. Бо перемога охоронців прекрасніша, а утримання за рахунок громадських коштів — повноцінніше. Адже перемога, яку вони здобули, — це добро цілої держави, утримання ж для себе і своїх дітей, а також почесні дари вони одержать від своєї держави ще за життя, а після смерті їх належить і почесно поховати.

 — Таки чудова нагорода, — сказав він.

 — Чи пригадуєш собі, — вів я далі, — що в попередніх розмірковуваннях нам був кинутий — уже й не пам’ятаю чий — докір, що нібито ми не робимо наших охоронців щасливими, бо вони, незважаючи на те, що мають можливість привласнити собі все майно громадян, насправді нічого не мають 26? А ми тоді дали приблизно таку відповідь, що, коли трапиться нагода, ми розглянемо це пізніше, а наразі охоронців треба зробити охоронцями, а державу, наскільки зуміємо, — щасливою, але ми створюємо це щастя лише для одного стану в ній.

 — Пригадую, — відказав він.

 — То що? Оскільки тепер життя в наших захисників видається набагато кращим і облаштованішим, ніж у переможців на /159/ олімпійських іграх, то як же порівняти його із життям шевців або якихось інших ремісників чи хліборобів?

 — Мені здається, що ніяк не можна, — відповів він.

 — Однак, як я вже казав тоді, а тепер можу повторити, що коли наш охоронець спробує стати щасливим, переставши бути охоронцем, і не удовольниться життям, таким забезпеченим, надійним і, як ми стверджуємо, найкращим, а зродиться в його голові безрозсудна і якась дитиняча думка про щастя, що спонукатиме його силоміць привласнювати собі всі майнові набутки держави, тільки тоді він зрозуміє, що Гесіод був направду мудрим, коли казав, що «половина дає більше, ніж цілість« 27.

 — Якби такий охоронець послухався моєї поради, — сказав він, — то дотримувався б життя, на яке ми вказали.

 — Виходить, — провадив я, — ти погоджуєшся із спільним життям жінок із чоловіками, про що ми вели мову? Це ж стосується і дітей, їхнього виховання та охорони інших громадян. І чи мають залишитися жінки в місті, чи йти на війну, чи повинні вони сповняти сторожову службу разом із чоловіками й разом із ними полювати, наче собаки, й брати всіляку участь у всьому, наскільки це дозволятимуть їхні можливості. І коли вони так робитимуть, то вчинять найкраще, бо це не суперечитиме природі, адже співпраця лежить в основі чоловічої й жіночої статі.

 — Я згоден, — сказав він.

XIV. — Отже, — вів я далі, — залишається ще розглянути, чи можлива така спільність серед людей, як і в інших живих істот, і яким чином це можна здійснити.

 — Ти випередив мене! — вигукнув він. — Ти зачепив те, чого я й сам збирався торкнутись.

 — А що стосується війни, — вів я далі, — то, гадаю, зрозуміло, яким чином жінки воюватимуть.

 — І яким же? — запитав він.

 — Вони вирушатимуть на війну разом із чоловіками й забиратимуть у похід тих із дітей, хто вже зміцнів, щоб вони, як це є і в інших майстрів, приглядалися до тієї справи, якою мусять володіти, коли стануть дорослими. Крім спостереження, діти повинні прислуговувати й допомагати в усьому, що стосується військових клопотів, та піклуватись про батьків і матерів. Чи ти не помічав цього в різних ремеслах, наприклад, як діти гончарів довгий час прислуговують, мотають усе на вус, перш ніж самі візьмуться до ліплення з глини?

 — Навіть часто помічав. /160/

 — А хіба гончарі повинні старанніше навчати своїх дітей, ніж наші охоронці — з допомогою досвіду й спостереження того, що належить?

 — Це було б дуже смішно! — вигукнув він.

 — До того ж, кожна жива істота стає особливо войовничою тоді, коли при ній її нащадки.

 — Це так. Але ж існує, Сократе, чимала небезпека, що як зазнають поразки, — а це на війні часто трапляється, — то вони не тільки самі згинуть, а й дітей утратять, і тоді в державі виникне становище, яке інші громадяни не зможуть виправити.

 — Слушна заувага, — сказав я. — Отже, ти гадаєш, що насамперед треба зробити все, щоб діти ніколи не наражалися на небезпеку?

 — Аж ніяк.

 — Тоді що ж? Коли десь і треба ризикувати, то чи не там, де вони можуть стати кращими, якщо їм добре поведеться?

 — Зрозуміло, там.

 — Може, гадаєш, що це не має значення і справа не варта ризику, або нехай би собі до чогось іншого приглядалися ті, які з роками повинні стати воїнами?

 — Ні, це важливо для того, про що ти говориш.

 — Виходить, треба розпочати ось як: показувати дітям війну, нехай вони будуть на ній спостерігачами, але всіма засобами забезпечити їхню безпеку, і тоді все буде добре, хіба не так?

 — Так.

 — Отже, — провадив я, — передусім їхні батьки, наскільки це можливо, мають бути не невігласами у війні, а людьми, обізнаними з воєнними походами, і повинні знати, які з них безпечні, а які — ні?

 — Звичайно, — відповів він.

 — Отже, в одні походи вони братимуть своїх дітей, а в інші — побояться?

 — Саме так.

 — І начальників над ними призначатимуть не з найгірших людей, — провадив я, — а тих, хто має відповідний досвід і вік, а отже здатний бути наставником і вихователем дітей.

 — Так і треба.

 — Але, скажемо ми, у багатьох часто трапляються всілякі несподіванки.

 — І дуже часто.

 — Тому, друже мій, дітей необхідно окриляти змалку, щоб, як буде потрібно, вони, уникаючи біди, могли в одну мить випурхнути. /161/

 — Що ти маєш на увазі? — запитав він.

 — Із наймолодшого віку дітей потрібно садовити на коней, а коли вони навчаться триматися в сідлі, брати їх із собою на конях спостерігати війну, лише коні в них повинні бути не гарячої крові й не бойові, а найпрудкіші та найслухняніші. Саме так діти найкраще придивляться до своєї справи, а якщо доведеться, то врятуються під командою старших наставників.

 — На мою думку, — сказав він, — ти слушно говориш.

 — Справді? — запитав я. — А як же буде там, на війні, як поводитимуться твої воїни і як ставитимуться до ворогів? Правильно мені здається чи ні?

 — Скажи, що саме? — запитав він.

 — Коли хтось із воїнів залишить стрій або кине зброю чи щось подібне зробить через боягузтво, хіба не потрібно буде тоді перевести його до ремісників або хліборобів?

 — Ще й як потрібно!

 — А того, хто дався живим потрапити до ворожого полону, — чи не подарувати б нам його ворогові — хай користуються тією здобиччю, як хочуть?

 — Авжеж.

 — Того ж, хто відзначився і прославився, хіба не повинні, на твою думку, юнаки й підлітки, які разом із ним беруть участь у поході, почергово увінчати кожний зокрема ще під час походу? Як ти гадаєш?

 — Гадаю, так.

 — А ще що? Хіба не слід вітати його потиском правої руки?

 — І це також.

 — Але з одним, як на мене, — сказав я, — ти не погодишся.

 — Із чим?

 — Щоб він кожного поцілував і щоб усі його цілували.

 — Якраз із цим я погоджусь перш за все, — відповів він, — і охоче доповню цей закон тим, що, скільки б такий воїн не був у поході, нікому не дозволяється відмовляти йому, якщо він захоче когось поцілувати. Це для того, щоб коли комусь випаде закохатися в юнака чи жінку, то нехай це додасть йому ще більше піднесення до здобуття цієї відзнаки.

 — Чудово! — вигукнув я. — Адже, як ми й говорили раніше, тому, хто відважний, належить і більша кількість шлюбів, і таких людей частіше, ніж інших, вибиратимуть для цієї мети жеребкуванням, аби в них було якнайбільше нащадків.

 — Ми вже згадували про це, — мовив він.

XV. — Справді, і за Гомером також потрібно вшановувати відважних юнаків. Адже Гомер оповідає, що Еант, який /162/ уславився на війні, дістав у нагороду шматок полядвиці 28, що було особливим відзначенням мужнього й зрілого мужа: крім того, що це було виявом поваги, воно додало йому й сили.

 — Справді, — погодився він.

 — Тож послухаймося Гомера, — вів я далі. — Принаймні в цьому місці. Адже ми також хочемо віддати належну шану відважним мужам під час жертвоприношень та інших подібних обрядів як співами, так і тим, про що тільки-но була мова, а, крім того, ще й «місцем почесним, і м’ясом найкращим, і келихом повним 29», щоб і пошанувати як слід відважних чоловіків та жінок, і зміцнити їх на силі.

 — Чудово сказано! — вигукнув він.

 — Ну, гаразд. А з-поміж тих, що загинули під час походу, якщо хтось поліг славною смертю, то чи не скажемо ми перш за все, що він належав до золотого покоління? 30

 — Обов’язково скажемо.

 — А хіба не повіримо Гесіоду, якщо деякі люди із цього покоління після загибелі


Перебуваючи тут на землі, у праведних демонів перетворились,

З помислом добрим вони, захисники від нещасть й охоронці померлого люду.. . 31


 — Авжеж, повіримо.

 — Отже, запитавши поради в бога, яким чином належить ховати людей, ощасливлених самим богом і тому божественних, і якими особливостями має відрізнятися той похорон від інших, віддамо їхні останки землі саме так, як нам буде вказано?

 — Чом би й ні?

 — І в прийдешньому шануватимемо їх як опікунських духів, оберігатимемо їхні гробниці та поклонятимемося їм? Такого ж звичаю ми дотримуватимемось і тоді, коли хто-небудь із тих, кого за життя визнали особливо доброчесним, помре від старості чи з якоїсь іншої причини?

 — Це справедливо, — погодився він.

 — Певно, що так. А як поводитимуться наші воїни з ворогами?

 — Що ти маєш на увазі?

 — Передовсім те, що стосується обернення в рабство: чи ти вважаєш правильним, щоб еллінські держави поневолювали еллінів, замість того, щоб навіть іншим державам не дозволяти цього робити? Потрібно призвичаювати їх щадити еллінський рід, остерігаючись, щоб він не потрапив у рабство до варварів.

 — Цього треба дотримуватись і загалом, і в кожному випадку зокрема.

 — Тобто ми повинні самі не мати жодного раба-елліна та іншим співвітчизникам радити те ж саме. /163/

 — Звичайно, — сказав він. — Адже чим більше вони спрямовуватимуть свої зусилля проти варварів, тим частіше утримуватимуться від чвар між собою.

 — І далі? Чи личить еллінам, здобувши перемогу, знімати з убитих, крім зброї, іще щось? І хіба не звідси беруть свій початок відмовки боягузів вийти назустріч ворогові? Вони ніби сповняють якийсь свій обов’язок, коли, пригнувшись, нишпорять по вбитих, і вже не одне військо через такий грабунок перетворилося на ніщо.

 — Безсумнівно.

 — Чи тобі не здається, що грабувати мертвого — це підлість і брудна жадоба до грошей? Лише жіночому куцому розумові властиво вважати за ворога тіло загиблого, з якого ворог насправді уже втік, а залишилось лиш те, з допомогою чого він воював. Чи гадаєш, ті, що так чинять, чимось відрізняються від собак, які сатаніють від люті на каміння, яким у них кидають, але не чіпають того, хто кидає?

 — Нічим не відрізняються, — сказав він.

 — Отже, треба відмовитись від обдирання мертвих і не перешкоджати їхньому похованню?

 — Безперечно, треба відмовитись, присягаю Зевсом!

XVI. — І ми не будемо здобуту зброю заносити до святилищ, щоб там чіпляти її як жертовний дар, а надто зброю еллінів, якщо нам хоч трохи залежить на доброзичливості з боку інших співвітчизників. А ще більше ми боятимемося осквернити святилища, вносячи до них якісь речі від своїх родичів, хіба що бог вирішить інакше 32.

 — Цілком слушно, — мовив він.

 — Так? А якщо йдеться про спустошення землі еллінів і підпал будинків — як у таких випадках твої воїни поведуться з ворогом?

 — Якби, — сказав він, — ти пояснив свою думку, то я охоче б послухав.

 — На мій погляд, — провадив я, — їм не варто робити ні того, ні того, треба лише відібрати річний урожай, і хочеш — скажу для чого?

 — Звичайно.

 — Мені здається, що оскільки існують назви — війна і війна громадянська, то існують і два різних поняття, які окреслюють два різних явища 33. Я кажу про два ось чому: одне — серед своїх і рідних, друге — з чужими і з різних земель. Ворожі взаємини між своїми називаються громадянською війною, а між чужими — війною. /164/

 — Це зрозуміло, про що ти говориш, — зауважив він.

 — Але дивись, чи й те, про що скажу далі, буде зрозумілим. Я стверджую, що рід еллінів — то все люди близькі й рідні, а для варварів — іноземці й чужі.

 — Ще б пак! — підтвердив він.

 — Отже, якщо елліни б’ються з варварами, а варвари — з еллінами, то скажемо, що вони ведуть війну, що вони вороги за своєю природою і що такі ворожі взаємини слід називати війною. Коли ж елліни з еллінами вдаються до чогось подібного, можна сказати, що вони з природи друзі, але Еллада переживає хворобу, і вона охоплена міжусобицями, і таку ворожнечу слід називати громадянською війною 34.

 — Я згоден так само вважати, — сказав він.

 — Отож поміркуй, — продовжував я, — що несе із собою те, що ми тепер називаємо громадянською війною. Коли щось подібне стається і держава розпадається, тоді одні одним спустошують землі та спалюють будинки, — якою ж неправедною і злочинною виявляється ця міжусобиця, бо, як видно, ні одні, ні другі не мають ані крихти любові до батьківщини! Інакше вони не наважились би плюндрувати свою матір і годувальницю! Досить було б переможцям забрати в переможених плоди їхньої праці, але хай би вони не забували, що колись усе одно примиряться, а не вічно боротимуться між собою.

 — Така поведінка, — сказав він, — набагато шляхетніша, ніж попередня.

 — То що ж? — запитав я. — Хіба не повинна бути еллінською та держава, яку ти вибудовуєш?

 — Повинна, — сказав він.

 — Отже, її громадяни будуть людьми доброчесними й вихованими?

 — Ясна річ.

 — І невже вони не любитимуть усе еллінське? Невже не вважатимуть Елладу своєю батьківщиною і не матимуть тих самих святинь, що й інші елліни?

 — Звичайно, любитимуть, вважатимуть і матимуть.

 — Тож непорозуміння з еллінами як із своїми людьми вони вважатимуть за громадянську війну, а не назвуть його просто війною?

 — Так.

 — І ведучи громадянську війну, вони прагнутимуть до примирення?

 — Звичайно. /165/

 — Значить, лагідно підводитимуть суперника до опритомнення і не доводитимуть до загибелі, оскільки вони — наставники, а не вороги.

 — Звичайно, так, — підтвердив він.

 — І вони не спустошуватимуть Елладу, бо самі є еллінами, не спалюватимуть жител, не стануть вважати своїми ворогами все населення інших держав — і чоловіків, і жінок, і дітей, а матимуть за таких лише окремих із них, причетних до чвар. І через це все вони не бажатимуть спустошувати їхні землі, оскільки не мають нічого проти більшості жителів, не руйнуватимуть там помешкань, але до того часу підтримуватимуть чвари, аж поки невинні, терплячи страждання, не змусять винних піддатися покаранню.

 — Я погоджуюся, — сказав він, — що саме так потрібно трактувати супротивників наших власних громадян, а до варварів належить ставитись так, як сьогодні ставляться один до одного елліни.

 — Отже, встановимо і такий закон для охоронців: ані землі не спустошувати, ані будинку не спалювати?

 — Встановимо, — сказав він, — і це буде добре, як і те, про що ми вели мову раніше.

XVII. — Але знаєш, Сократе, мені здається, що коли дозволити тобі й далі говорити про подібні речі, ти ніколи не пригадаєш, що ти про все це говорив, відкладаючи відповідь, зокрема, й на питання, яке виникло раніше: чи можливий такий державний устрій, і в якій спосіб його можна побудувати? Бо я згоден, що, коли б він з’явився, усе найкраще посипалося б на державу, в якій це сталося. Я навіть додам те, що ти оминув: наші громадяни ще хоробріше билися б із ворогами, тому що вони ніколи не залишали б своїх у біді, визнаючи один одного за брата, батька, сина і так один одного називаючи. А якби й жінки брали участь у війні, стоячи або на тій же бойовій лінії, або йдучи позаду, щоб наганяти страх на ворога чи на випадок якоїсь потреби прийти з допомогою, — я переконаний, що завдяки цьому всьому наші громадяни були б непереможні. А ще лишаю поза увагою домашні блага — скільки їх там було б — навіть важко уявити! Бо я згоден із тобою, що все це було б — та й безліч іншого, окрім того, коли б став дійсністю такий державний устрій; отож ти про нього більше не веди мови, а тільки в тому спробуймо переконатись, що це можливо, і з’ясувати собі — яким чином, а решті даймо спокій.

 — Ти зробив такий несподіваний напад на мої розмірковування, що навіть не дав мені звести дух на полі словесного бою. /166/ Ти, певно, знаєш, з якими великими зусиллями мені пощастило уникнути тих двох хвиль, а вже насилаєш на мене третю, найбільшу і найнебезпечнішу 33. Коли ти її побачиш і почуєш, як вона реве та піниться, то поставишся до мене поблажливо й напевно ж вибачиш, зрозумівши, що я мав підстави для такого вагання, тому й боявся висловити незвичайну свою думку — наскільки вона незвичайна, — намагаючись поміркувати над її суттю.

 — Чим більше ти так говоритимеш, — сказав він, — тим менше ми дозволятимемо тобі оминати питання здійснення такого державного устрою. Будь ласка, говори і не гай часу.

 — Очевидно, — вів я далі, — спершу варто пригадати, що ми підійшли до цього питання, шукаючи, що таке справедливість і несправедливість.

 — Авжеж, слід. Та що з того? — запитав він.

 — Нічого. Але якщо ми знайшли, чим є справедливість, то чи вважатимемо, що справедлива людина не повинна ні в чому відрізнятися від неї, лишень із будь-якого погляду має бути такою ж, як і справедливість? Чи з нас вистачить і того, що така людина, наскільки це можливо, наблизиться до неї і матиме її в собі більше, ніж решта людей?

 — Цього вистачить, — мовив він.

 — Тому тільки для прикладу та взірця, — провадив я, — ми дошукувались самої суті справедливості, якою вона є, та істинно справедливої людини, якби така існувала насправді; ми розглядали також несправедливість і цілковито несправедливу людину, щоб відповідно до того, якими ці люди нам видадуться у своєму щасті чи нещасті, таки визнати, що й серед нас самих хто найбільш подібний до них, той має і долю, найбільш подібну до їхньої. Але ми робили це не для того, щоб показати, як те все можна здійснити на практиці.

 — Що правда, то правда, — зауважив він.

 — Може, ти гадаєш, що художник програє в майстерності, коли він малює взірець — як повинна виглядати ідеально вродлива людина — і докладно відтворює в тій картині всі її риси, але неспроможний довести, що така людина може існувати насправді?

 — Присягаю Зевсом, я гадаю, що ні! — вигукнув Главкон.

 — То що ж? Хіба й ми — скажімо так — не створили словами взірця досконалої держави?

 — Авжеж, створили.

 — Чи ти думаєш, що наше пояснення втрачає на вартості через те, що ми не вміємо довести, як можна таку державу побудувати? /167/

 — Принаймні я так не думаю, — мовив він.

 — Але ж це правда, — додав я, — бо так воно і є. А якщо на догоду тобі треба спробувати показати, в який переважно спосіб і за яких обставин це було б найбільш можливо, то ти знову мусиш зі мною погодитися, якщо чекаєш від мене такого доказу.

 — У чому погодитись?

 — Чи може що-небудь бути виконане так, як про нього говориться, чи вже із самої природи речей справа має меншу причетність до істини, ніж слово, хоч комусь іншому це таким могло б і не видатись? Ти згоден із цим чи ні?

 — Згоден, — відповів він.

 — Тож не примушуй і мене до того, щоб я ще й показав, який має вигляд на ділі все те, що ми подумки й на словах розглянули. А якщо ми зможемо віднайти спосіб, як зорганізувати державу, відходячи якнайменше від того, про що говорилося, то погодься, ми матимемо право сказати, що ми вже виконали твою вимогу, показавши, як це можна здійснити. Чи ти особисто незадоволений, що так далеко зайшов? Я, наприклад, був би задоволений.

 — І я також, — сказав він.

XVIII. — А тепер, мабуть, спробуймо знайти й показати, які негативні сторони є в сучасних державах, через які вони побудовані не так як слід, та внаслідок зміни якої найменшої дрібнички держава могла б вийти на шлях бажаного впорядкування, особливо коли б така зміна була одна, а якщо ні, то дві. А коли б і цього забракло, то все одно їх повинно бути якнайменше, а що стосується їхнього впливу, то він має бути незначним.

 — Безперечно, — погодився він.

 — Тож коли б сталася, — продовжував я, — лиш одна-єдина переміна, ми, як на мою думку, змогли б тоді показати, що й у державі все стало інакше, але переміна ця немала й нелегка, хоч можлива.

 — Яка ж вона? — запитав він.

 — Ось тепер я і піду назустріч тому, — сказав я, — що ми уподібнили найбільшій хвилі. Цю думку я таки висловлю, хоч би мене, немов водяним валом, мало б залити кепкуваннями та ганьбою. Отож послухай, що хочу сказати.

 — Кажи, — мовив він.

 — Поки в державах, — почав я, — філософи не матимуть царської влади або так звані теперішні царі та правителі не почнуть шанобливо й належно кохатися у філософії і поки це не зіллється в одне — державна влада і філософія, а тим численним натуристим людям, які порізно пориваються або до влади, або до філософії, не буде перекрито дорогу, до того часу, любий мій Главконе, /168/ держава не матиме спокою від зла 36, і, мені здається, рід людський також, і взагалі навіть мови не може бути, щоб той державний устрій, який ми щойно на словах описали, міг коли-небудь побачити світло сонця, тим більше визріти в межах можливості. Власне, саме тому я так довго вагаюсь, чи говорити про це, адже знаю, що мої слова суперечитимуть загальноприйнятій думці. Людям важко визнати, що інакше щастя неможливе ні для них, ні для держави.

Главкон же сказав:

 — Сократе, ти видобув із себе таке слово й таку думку, що тепер стережися, на тебе накинеться дуже багато людей і, до того ж, непоганих людей, які, скинувши одяг, зовсім голі 37 схопляться за першу-ліпшу зброю, що потрапить під руку, й великою масою ринуть на тебе, не стримуючи дошкульних слів, а якщо ти не відіб’єш їхній натиск своїми доказами і спробуєш накивати п’ятами, то справді станеш жертвою кпинів і глузувань 38.

 — А хіба в цьому не буде твоєї вини? — запитав я.

 — І все ж добре, — сказав він, — що я так зробив. Але я тебе не покину, захищатиму чим зможу: добрим серцем і словами втіхи, а можливо, ще й тим, що відповідатиму тобі краще від інших. Маючи такого помічника, спробуй довести невіркам, що все виглядає саме так, як ти кажеш.

 — Треба спробувати, — погодився я, — коли й ти пропонуєш таке могутнє підкріплення. Тож видається мені обов’язковим, якщо ми збираємось якось уникнути натиску тих, про кого ти кажеш, висунути назустріч їм визначення, яких людей ми називаємо філософами й наважуємось при цьому стверджувати, що філософи повинні правити; після такого вияснення ми могли б узятися й за оборону, доводячи, що деяким людям від природи личить бути філософами і правителями в державі, а всім іншим цього не дано, вони повинні лиш іти услід за тими, хто керує.

 — Саме на часі подбати про те визначення, — сказав він.

 — Тоді слідуй за мною цим шляхом, і, може, якимось чином ми разом зуміємо достатньо це розтлумачити.

 — Веди ж мене! — вигукнув він.

XIX. — Передусім, треба тобі нагадати, — розпочав я, — а може, ти й сам пам’ятаєш, що коли про когось кажуть, що він щось любить, то він повинен, якщо, звичайно, в тому, що кажуть, є слушність, виявляти любов не до однієї якоїсь грані того, що він любить, а до іншої бути байдужим, а, навпаки, любити все.

 — Здається, доречно було б нагадати, — мовив він, — бо я щось не дуже розумію. /169/

 — Комусь би іншому випадало б так сказати, лиш не тобі, Главконе, — відповів я. — Людині, яка швидко й багато закохується, не годиться забувати, що всі, хто в розквіті молодості якоюсь мірою хвилюють і збуджують того, хто не байдужий до юнаків, вони всі видаються йому гідними уваги й кохання. Чи, може, ви інакше ставитесь до красенів? Називаєте когось милим за те, що він кирпань і всіляко вихваляється, а орлиний ніс, на вашу думку, засвідчує, що його власник має в собі щось царське, у кого ж ніс середній, той, мовляв, досконало пропорційний, чорняві виглядають мужньо, а біляві походять від самих богів. Або візьмімо жовтавих, як мед 39, — гадаєш, хтось інший створив цей вираз, а не ніжно закоханий, якого не відштовхує навіть жовтизна, тільки б юнак був сповнений чарівності? Одним словом, ви вигадуєте будь-який привід і виспівуєте на всі тони, щоб тільки не втратити нікого з тих, хто квітує й пахне.

 — Якщо хочеш, — сказав він, — на моєму прикладі говорити про закоханих, що вони саме так поводяться, я згоджуюсь, але тільки для продовження нашої розмови.

 — І що ж? — відповів я. — Хіба ти не бачиш, що й любителі вин чинять не інакше? Вони ж під будь-яким приводом допадаються до кожного вина.

 — І навіть дуже.

 — І шанолюбці, гадаю, так само. Ти, мабуть, помічав, якщо вони не можуть очолити ціле військо, то верховодять хоча б у тріттії 40, а коли не мають ніякої шани від людей високопоставлених і поважних, із них цілком вистачає шани від людей менш вартісних і дрібніших, бо пожадання шани для них понад усе в світі.

 — Що правда, то правда.

 — У такому випадку визнай ще й це, сказавши так або ні. Коли ми кажемо, що людина жадає чогось, чи можна твердити, що вона жадає всього, що складає оте «чогось», чи, може, одних складових жадає, а інших — ні?

 — Таки всього, — сказав він.

 — Виходить, і про філософа скажемо, що він жадає не якогось одного виду мудрості, а відразу всієї?

 — Це справді так.

Тож якщо людина не знаходить втіхи в науках, а особливо коли вона молода й ще не вміє розпізнавати, що корисне, а що — ні, ми ж не скажемо про неї, що то палкий прихильник навчання чи філософії, подібно до того, як не вважатимемо, що людина голодна й жадає їжі, якщо страви їй аніскільки не смакують, тобто, ніяким любителем поїсти ми її не назвемо, а навпаки, скоріше противником цієї страви, оскільки вона викликає в неї відразу. /170/

 — І правильно назвемо.

 — А того, хто хоче скуштувати всіх предметів науки, радісно йде вчитися і виявляє ненаситність у цьому відношенні, того ми справедливо будемо називати філософом. Чи не так?

І Главкон сказав:

 — Багато набереться в тебе таких людей, і, до того ж, досить безглуздих! Бо такими, як мені здається, є всі охочі до оглядання будь-чого, їм приємно довідуватись щось нове. Цілком недоречно вважати за філософів і деяких любителів слухати: їх зовсім не приваблюють дискусії з приводу важливих речей, і жоден із них не взяв би участі в такій розумній розмові, але вони наче найнялися прослуховувати всі хори, бігають на урочистості на честь Діоніса, не поминаючи ні Великих Діонісій у місті, ні Малих у селі 41. Отож їх усіх, як і тих, хто прагне вдовольнити свою дріб’язкову цікавість і навчитися якогось безвартісного ремесла, ми назвемо філософами?

 — Зовсім ні, — відповів я, — хіба що подібними до філософів.

XX. — А кого ти називаєш справжніми філософами? — запитав він.

 — Тих, хто любить бачити істину, — відповів я.

 — Правильно відповів, — він на те, — але як ти це розумієш?

 — Це дуже нелегко пояснити іншому, — відповів я, — але ти, гадаю, погодишся зі мною ось у чому.

 — У чому?

 — Коли вже прекрасне є протилежність бридкому — то це дві різні речі?

 — А як же інакше?

 — Але ж коли це дві різні речі, то кожна з них є чимось одним?

 — Звичайно.

 — Те саме можна сказати про справедливе й несправедливе, добре й погане і про цілу низку всього іншого: кожне зосібна — щось одне, але тому, що проявляється воно всюди у взаємній залежності, а також у поєднанні з різними діяннями і людьми, то й видається нам чимось множинним.

 — Слушно, — визнав він.

 — Саме тому, — сказав я, — я й розрізняю тих, які люблять дивитися і майструвати, а ще ділків, тобто всіх, про кого ти щойно говорив, і тих, про яких зараз ведемо мову і лише яких слушно називати філософами.

 — І для чого це розрізнення? — запитав він.

 — Ті, хто любить слухати й дивитись, — провадив я, — просто милуються гарними голосами, барвами, формами й тим усім, що /171/ з цього створено, проте природу краси самої по собі їхня душа не може побачити, а отже, не може і втішатися нею.

 — Що правда, то правда, — мовив він.

 — А ті, хто в стані піднестися до самої краси і бачити її саму в собі, хіба таких людей аж так багато?

 — Навіть дуже небагато.

 — Отож така людина, яка цінує гарні речі, а краси самої по собі не цінує, і за тим, хто повів би до її пізнання, слідувати неспроможна, — вона, на твою думку, живе уві сні чи наяву? Поміркуй лишень: хіба марення не полягає в тому, що людина вві сні чи наяву вважає, ніби якась річ, подібна до іншої, є не тільки її подобою, а власне тією річчю, до якої вона подібна?

 — Звичайно, я міг би згодитися, — сказав він, — що така людина марить.

 — Правда? А той, хто на противагу цьому вважає щось за красу саму в собі і здатен споглядати як її саму, так і речі, які вона виповнює, не сприймаючи одне за інше — він, на твою думку, живе уві сні чи наяву?

 — Безперечно, наяву.

 — Отже, стан мислення такої людини ми слушно назвали б пізнанням, тому що душа її пізнає, а в тієї, іншої, усе це мало б назву гадки, бо вона тільки гадає?

 — Авжеж.

 — Добре, а якщо той, про кого ми сказали, що він тільки гадає, а не пізнає, почне гніватись і заперечувати слушність наших міркувань, — чи могли б ми якось злагодити його й спокійно навернути до нашої думки, не даючи йому зрозуміти, що він не сповна розуму?

 — Саме так і годилось би зробити.

 — Тоді дивись-но, що ми йому скажемо. Якщо хочеш, почнемо розмову з ним із такого запитання, але спершу запевнимо його, що коли він щось знає, ми не будемо перечити йому, а навпаки, тішитимемося від того, що бачимо перед собою людину обізнану: «Скажи нам таке: той, хто пізнає, пізнає щось чи ніщо?» Відповіді замість нього давай ти.

 — Відповідаю, — сказав він, — така людина пізнає щось.

 — Те, що існує, чи те, що не існує?

 — Те, що існує. Бо як же можна пізнати те, що не існує?

 — Тож чи досить із нас цього, щоб бути переконаним: з якого б боку ми не розглядали будь-що, те, що вочевидь існує, надається до повного пізнання, а те, що не існує, цілком непізнаване?

 — Так, цього для нас досить. /172/

 — Ну, добре. А якщо з чимось справа виглядає так, що воно ніби існує і ніби не існує, то чи не лежить воно посередині між незаперечним буттям і тим, чого взагалі немає?

 — Лежить посередині.

 — Виходить, оскільки пізнання стосується того, що існує, а незнання неминуче пов’язане з тим, що не існує, то для того, що лежить посередині, слід і шукати щось проміжне між незнанням і знанням, якщо лише щось подібне взагалі зустрічається?

 — Цілком слушно.

 — Отож, чи називаємо ми щось гадкою?

 — Чому ж ні?

 — Чи це вже інша здатність, ніж знання, чи та сама?

 — Інша.

 — Отже, гадка стосується одного, а знання — іншого, бо перше й друге має різну здатність.

 — Так.

 — Виходить, знання за своєю природою скероване на те, що існує, воно пізнає, що є буття. А втім, як мені здається, спочатку необхідно розібратися ось у чому.

 — У чому?

XXI. — Ми повинні дійти згоди, що здібності — це не що інше, як певний рід того, що існує; завдяки їм ми, властиво, й можемо те, що можемо, — і не тільки ми, а й усе інше, яке щось може: я вважаю, наприклад, що зір і слух також належать до здібностей, якщо ти розумієш, про який вид я хочу вести мову.

 — Я розумію, — сказав він.

 — Тоді слухай, якої я думки щодо них дотримуюсь. У здібностях я не вбачаю ні якогось кольору, ні форми, ні взагалі жодних інших особливостей, за допомогою яких відрізняю речі одні від одних, зауважуючи про себе, що ці — такі, а оті — інакші. У здібності я беру до уваги лише те, чого вона стосується і який її вплив, і з цього погляду визначаю кожну окрему здібність; якщо вони стосуються одного й того ж предмета і дія їхня одна й та сама, я називаю їх однією і тією ж здібністю, коли ж котрась торкається іншої речі і впливає також по-іншому, я кажу, що це інша здібність. А як ти робиш?

 — Так само, — відповів він.

 — Отож, вернімося, голубе, знову до того ж, — сказав я. — Ти визнаєш, що знання — це якась здібність? Чи до якого роду ти його віднесеш?

 — До цього, — відповів він, — це наймогутніша здібність ізпоміж усіх інших. /173/

 — Так? А гадку ми вважатимемо за здібність чи віднесемо її до якогось іншого виду?

 — Нізащо! — сказав він. — Бо ж те, завдяки чому ми можемо гадати, є не що інше, як гадка.

 — Але ж трохи раніше ти погодився, що знання і гадка не те саме.

 — Як можна людині при повному розумі вважати тим самим те, що не може бути помилковим, і те, що може бути сповненим помилок?

 — Гаразд, — провадив я далі, — очевидно, ми з тобою погоджуємось, що знання і гадка — різні речі.

 — Різні.

 — Отже, у кожної з них від природи своя скерованість і своя здібність?

 — Безперечно.

 — Знання стосується того, що є, воно пізнає його властивості?

 — Так.

 — А гадка, скажемо ми, дозволяє лише гадати?

 — Так.

 — Чи те саме вона пізнає, що й знання? І чи може бути одне й те ж предметом знання і предметом гадки? Чи це можливо?

 — Неможливо, — сказав він, — тому що ми вже погоджувались: оскільки кожна здібність за своєю природою відноситься до чогось іншого, а обидві речі — і знання, і гадка — є таки здібностями, то вони, відповідно до нашого твердження, різні, з чого випливає, що предмет науки і предмет гадки не той самий.

 — Виходить, якщо те, що існує, можна пізнавати, то предметом гадки може бути щось зовсім інше, ніж буття?

 — Так, інше.

 — Отже, гадка стосується того, що не існує? Чи небуття не може бути навіть предметом гадки? Поміркуй-но, хіба той, хто гадає, не відносить своїх думок до якогось предмета? Чи можна мати гадку, але нічого не думати?

 — Не можна.

 — Проте хоч щось одне, а все ж думає той, хто має гадку?

 — Так.

 — Тим часом, те, що не існує, найдоречніше було б назвати не чимось одним, а взагалі нічим.

 — Тому до небуття ми змушені були віднести незнання, а до буття — пізнання?

 — Цілком вірно, — мовив він. /174/

 — Отже, гадка не належить ні до того, що існує, ні до того, що не існує?

 — Напевно.

 — Виходить, гадка не може бути ні знанням, ні незнанням?

 — Здається, так.

 — Тож, перебуваючи поза першим і другим, чи переважає вона ясністю знання, а неясністю — незнання?

 — Ні, ані перше, ані друге.

 — А може, тобі видається, — запитав я, — що гадка менш ясна, ніж знання, але ясніша, ніж незнання?

 — І набагато, — відповів він.

 — Але вона не порушує їхні межі?

 — Ні.

 — Отже, вона є щось середнє між знанням і незнанням?

 — Саме так.

 — Тобто, як ми говорили перед цим, коли, наприклад, виявиться щось, що ніби існує і водночас ніби не існує, то лежатиме воно посередині між правдивим буттям і таким же правдивим небуттям, і відношення до нього не матиме ні знання, ні незнання, а тільки щось із того, що буде посередині між незнанням і знанням?

 — Цілком слушно.

 — А тепер посередині між ними опинилось те, що ми називаємо гадкою.

 — Так, опинилось.

XXII. — Отож нам залишається знайти оте «щось», що має в собі дещицю від буття і небуття і не може називатися ні тим, ні тим у чистому вигляді. Якщо воно перед нами з’явиться, ми справедливо назвемо його відповідною назвою, тобто тим, що маємо на увазі, — предметом гадки, і тоді за крайніми — буттям і небуттям — ми визнаємо властивість бути крайніми, а за середнім — бути посередині. Хіба не так?

 — Так.

 — І оскільки ми беремо це за основу, то я скажу: нехай відізветься і нехай дає мені відповідь та мисляча й приємна людина, яка не визнає прекрасного самого по собі й не сприймає навіть ідеї такого прекрасного, і за будь-яких обставин зостається незмінною. Він, цей любитель споглядання, вважає лише, що прекрасних речей багато, і зовсім не терпить, коли хтось стверджує, що прекрасне, так само як справедливе, єдине, і все інше також. Хіба не так би ми йому сказали: «Шановний, невже не знайдеться з такої великої кількості прекрасних речей жодної, яка коли-небудь виявилася б бридкою, або з-поміж справедливих /175/ вчинків такий, що виявиться несправедливим, а із набожних — безбожним?

 — Так, — сказав він, — вони неминуче можуть виявитись у чомусь прекрасними, а в чомусь — огидними, так само й решта, про що ти запитуєш.

 — І що ж? А багато речей, які вдвічі більші від чогось, чи не менш часто виявляються наполовину меншими від тих, що вдвічі більші?

 — Аж ніяк не менше.

 — А якщо ми назвемо щось великим, малим, легким чи важким, то для цього в нас буде більше підстав, ніж якби ми дали тому всьому цілком протилежні визначення?

 — Ні, кожне завжди матиме в собі щось від першого, а щось від другого, — відповів він.

 — Тож чи кожна із багатьох названих речей буде переважно такою, як її назвали, чи їй необов’язково такою бути?

 — Це нагадує двозначні запитання із тих, що можна почути на проханих обідах, або ж дитячу загадку 42 про євнуха, який хотів убити летючу мишу, і треба здогадатись, що він кинув і на чому летюча миша сиділа. Бо ж і тут усе має подвійний смисл, і не можна прийти до остаточної думки, що та чи та річ саме така, а не інакша, або що їй відповідають обидва визначення чи не відповідає жодне.

 — Як ти збираєшся повестися з такими визначеннями? — запитав я. — Чи маєш для них де-небудь краще місце, аніж посередині між буттям і небуттям? Бо ж вони ані не видаватимуться темнішими й менш існуючими, ніж небуття, ані також яснішими і більш існуючими, ніж буття.

 — Істинно так, — мовив він.

 — Отож, ми, здається, нарешті знайшли те, що погляди більшості людей про прекрасне і все таке інше переважно хитаються десь між тим, що взагалі не існує, і тим, що існує в чистому вигляді.

 — І справді, знайшли.

 — Але ми перед цим домовились, що якби щось подібне дало про себе знати, то його слід вважати предметом думання, а не предметом знання, оскільки те, що крутиться десь посередині, під силу охопити лише серединній здатності.

 — Так і домовились.

 — Отож про тих, хто споглядає багато прекрасних речей, але не бачить прекрасного самого по собі й не вміє слідувати за тим, хто до нього провадить, а також про тих, хто помічає багато справедливих вчинків, але саму справедливість ні, і все інше, подібне до неї, — так само ми скажемо, що вони мають про ті речі /176/ певну думку, але не пізнали жодної з тих речей, яких їхня думка стосується.

 — Саме так і потрібно сказати, — погодився він.

 — А що ми скажемо про тих, які бачать сутність речей, завжди одну й ту ж і завжди з однієї й тієї ж точки зору? Чи не те, що вони пізнають їх, а не тільки думають про них?

 — Саме так і скажемо, — погодився він знову.

 — Виходить, ми будемо стверджувати, що вони шанують і люблять ті речі, що мають відношення до пізнання, а інші — ті, яких стосується думання. Чи ми вже не пам’ятаємо, що вони люблять і помічають, як ми казали, гарні звуки, кольори і все інше подібне до цього, але навіть не припускають думки про існування прекрасного самого по собі?

 — Чому ж, пам’ятаємо.

 — Тож ми не помилимось, називаючи їх радше любителями думок, ніж любителями мудрості? Чи вони на нас дуже розгнівалися б, якби ми так сказали?

 — Ні, якби послухались мене, — відповів він, — бо ж не годиться гніватись на правду.

 — А тих, хто віддає належне всьому, що існує, слід називати філософами, або ж любителями мудрості, а не любителями думок? 43

 — Без жодного сумніву.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.