[Платон. Держава. — К., 2000. — С. 209-239.]

Попередня     Головна     Наступна

Книга сьома

I. — Зробивши це, — сказав я, — уподібни, будь ласка, нашу людську природу з огляду на розумову культуру і її відсутність ось до якого стану... Уяви собі, що люди ніби перебувають у підземному, подібному до печери помешканні, до якого на всю ширину печери веде відкритий для світла вхід. Люди сидять тут ще з дитинства, мають скуті кайданами ноги й шию, тож рушитися з місця вони не можуть і дивляться лише просто себе, бо повернути голову їм не дозволяють кайдани. Згори і здалеку падає на них світло вогню, до якого вони обернені плечима, а між вогнем і кайданниками проходить вгорі дорога, паралельно до якої, уяви собі, вибудуваний невисокий мур, що нагадує перегородку, яку штукарі встановлюють перед глядачами і над якою показують своє мистецтво ¹.

 — Уявляю, — мовив Главкон.

 — Тоді уяви собі, що уздовж цього муру люди носять всілякі витвори, тримаючи їх так, щоб вони були видні зверх огорожі: тут і статуї, і всілякі зображення інших живих істот, виконані з каменю і дерева. І, певна річ, що одні люди при цьому розмовляють, інші — мовчать.

 — Дивний же ти малюєш образ і дивних кайданників! — вигукнув він.

 — Подібних до нас, — сказав я. — Бо, передовсім, невже ти думаєш, що такі люди могли б бачити ще щось — своє чи чуже, окрім тіней, які кидає вогонь на протилежну стіну печери?

 — Як вони можуть бачити щось інше, коли все життя ніхто з них голови не поверне?

 — А якщо йдеться про речі, які проносять за муром? Хіба не так само?

 — Та так.

 — І якби вони могли розмовляти один з одним, то як, на твою думку, чи не були б вони впевнені, що назвами окреслюють саме те, що мають перед собою, що бачать?

 — Безперечно.

 — І що? А коли б у тій в’язниці від протилежної стіни ще й відлунювало все, що б не сказали люди за муром, тоді як? Чи /210/ в’язні пов’язували б ті звуки з кимось іще, окрім тіні, яка промайнула перед ними?

 — Присягаю Зевсом, ні, — відповів він.

 — У всякому випадку, — додав я, — вони сприймали б за істину не що інше, як тільки тіні певних предметів.

 — Ясна річ, — погодився він.

 — Приглянься-но, — продовжував я, — до їхнього визволення з кайданів та зцілення від нерозумності. Тобто, як би це виглядало, якби з ними цілком природно сталося щось подібне. Щоразу, коли б з когось знімали кайдани, змушували б раптом підвестись і повернути шиєю, пройтись, подивитись на світло, він робив би все це з великою мукою, у нього боляче миготіло б в очах, і він не міг би дивитися на предмети, тіні яких раніше бачив. Як гадаєш, що б він сказав, коли б хтось почав його запевняти, що тоді він спостерігав усілякі дрібниці, а тепер наблизився до буття і звернувся до правдивіших з існуючих речей, отже й бачить усе правильніше; та ще коли б йому показували предмети, які мерехтять перед ним, і змушували б відповідати на запитання: що то таке? Хіба тобі не здається, що це завдало б йому неабиякої муки і він подумав би, що те, що бачив перед цим, значно правдивіше від того, що йому показують тепер?

 — Авжеж, він так подумав би, — сказав Главкон.

II. — Правда? А якби його хтось змусив дивитись на саме світло, то хіба в нього не боліли б очі і хіба він не відвернувся б і не втік до тих предметів, на які може дивитись у повному переконанні, що саме вони набагато виразніші, ніж те, що йому показують?

 — Це так, — мовив він.

 — І якщо хтось, — вів я далі, — силоміць потягнув би його звідти по скелястій крутизні вгору і не відпускав би доти, поки не витягнув би на сонячне світло, то невже він не страждав би і не обурювався б таким насильством? А коли б він вийшов на світло, очі б його настільки були засліплені блиском, що йому не вдалося б розгледіти жодного з тих предметів, про справжність яких йому тепер кажуть?

 — Щоб так відразу, то ні, — погодився він.

 — Думаю, він мав би призвичаїтись, якщо вже мусив побачити все, що вгорі. І передовсім йому найлегше було б розпізнавати тіні, після цього — відображення на воді людей та всіляких предметів і лише потім — самі предмети; при цьому небесні тіла й саме небо йому було б легше оглядати вночі при світлі зір і Місяця, ніж за дня, дивлячись на Сонце і на його світло.

 — Звичайно. /211/

 — І тільки наприкінці, гадаю, ця людина могла б дивитись просто на Сонце, а не на його відбиття у воді чи в якомусь іншому незвичному для нього середовищі, а знаючи місце, в якому Сонце перебуває, можна було б приглянутися і до його властивостей.

 — Без сумніву, — сказав він.

 — І аж тоді він дійшов би висновку, що це ж від Сонця залежить перебіг пір року і самих років, і що воно керує всім у світі видимому, і що саме від нього залежало все те, що вони раніше бачили в печері.

 — Ясна річ, він до цього неминуче дійшов би, — погодився він.

 — І що? Якби пригадав собі своє перше житло, і набуту там премудрість, і тодішніх товаришів по спільних кайданах, то хіба не вважав би за щастя ту зміну, яка сталася в його долі, і хіба не пройнявся б жалем до своїх друзів?

 — Навіть дуже.

 — І коли б там вони віддавали один одному шану й похвалу, а особливо нагороди тому, хто виявлявся найметкішим у спостереженні за предметами, які миготіли перед очима, і краще за інших запам’ятовував, які з них з’являлися спершу, які — пізніше, а які — одночасно, і, виходячи з того, з успіхом провіщав майбутнє, то, як ти гадаєш, чи затужив би він за колишніми спокусами й чи позаздрив би тим, кого кайданники осипають почестями і чий вплив визнають? Чи він почувався б так само, як і той, про кого говорить Гомер:

Краще уже батраком я на ниві чужій працював би, У бідняка, що й самому прожитку не досить ²,

тобто радше згодився б терпіти будь-які незгоди, тільки б не повертатися до попередніх поглядів і не жити знову старим життям, як ті в’язні?

 — Я також вважаю, — мовив Главкон, — він швидше відважиться потерпати від будь-яких негараздів, ніж повернутись до колишнього.

 — Ще ось над чим поміркуй, — додав я. — Якби така людина знову зійшла вниз і сіла б на те саме місце, чи очі її не були б повні темряви від того, що раптово зникло сонячне світло?

 — Безумовно, — відповів він.

 — А якби їй довелося, розглядаючи тіні, знову змагатися з тими, хто не скидав кайданів, а тут зору майже ніякого, і щоб очі звиклися, потрібно не так уже й мало часу — то невже з такої людини не глузували б усі? І чи не говорили б про неї, що після сходження вгору вона повернулась із зіпсованим зором, а отже, височінь не варта того, щоб до неї прагнути? А коли б хтось /212/ спробував тих кайданників визволити і повести догори — хіба вони не забили б його тим, що потрапило б їм до рук ³?

 — Звичайно, забили б, — сказав він.

III. — Так ось, любий мій Главконе, — продовжував я, — цей образ слід прикласти до всього, що було попередньо сказане: простір, який відкривається перед нашими очима, подібний до помешкання у в’язниці, а світло вогню у ньому — до сили сонця. Сходження ж догори й споглядання речей, що перебувають у високості, це піднесення душі до сфери, доступної для осягнення розумом. Допустивши це все, ти не помилишся щодо моєї заповітної думки, якщо вже прагнеш її почути. Правда, хіба лиш бог знає, слушна вона чи ні. Отже, мої особисті уявлення мають ось який вигляд: вершиною світу думки є ідея добра — розрізнити її дуже важко, але якщо комусь це вдається, той неодмінно дійде висновку, що саме вона — причина всього, що слушне й прекрасне. І саме від неї у світі видимому походять світло і його володар ⁴, а у світі уявному вона сама — володарка, народжує правду і розум, і до неї повинен бути звернений погляд того, хто хоче діяти розумно як у житті приватному, так і в громадському.

 — Я цілком і повністю згоден з тобою, — сказав він, — наскільки це можливо.

 — Тоді погодься зі мною і в тому, — продовжував я, — і не надто дивуйся, що ті, хто дійшли цього всього, не хочуть займатися тим, що й інші люди; а їхні душі постійно прагнуть висоти, що само собою зрозуміло, оскільки узгоджується із намальованою вище картиною.

 — Так, звичайно, — погодився він.

 — І що? Хіба подиву гідне, на твою думку, — продовжував я, — якщо хтось, повернувшись від божественних споглядань до людських марнот, нерозважно береться за справу й виглядає при тому смішно? Ще погано бачить і, поки призвичаїться до тутешньої темряви, уже змушений своїми виступами в судах чи в якихось інших місцях боротися за тіні справедливості чи за ті боввани, що відкидають ті тіні, і вести суперечку про ті речі йому доводиться так, як це сприймають люди, які ніколи не бачили суті справедливості.

 — Це аж ніяк не дивно, — мовив він.

 — Кожен, хто має розум, — вів я далі, — пригадав би, що існує двояке порушення зору, яке виникає із двох причин: коли потрапляють зі світла до темряви або коли із темряви виходять на світло. І якби знаття, що саме діється і з душею, то, коли-небудь побачивши її збентеженою і неспроможною щось розгледіти, ніхто не став би безглуздо сміятись, а радше б задумався, чи прийшла /213/ ця душа із світлішого життя і тепер підлягає затьмаренню, чи ж навпаки, від великої темряви діставшись до світлішого життя, вона вся виповнена яскравим сяйвом: такий її стан і таке життя можна вважати за щастя, а тій першій душі годилося б тільки поспівчувати ⁵. А коли б хто, глянувши на неї, хотів насміятись, то нехай він менше сміявся б над першою, ніж над тією, яка опустилась згори, зі світла.

 — Ти говориш просто чудово! — вигукнув Главкон.

IV. — Якщо все це правда, — продовжував я, — то ось як ми повинні думати про ці речі: з освітою справа виглядає зовсім не так, як твердять деякі люди, коли кажуть, що як хтось не має в душі знання, вони готові його туди вкласти, так як вклали б у сліпі очі зір.

 — Вони так і справді заявляють, — визнав він.

 — Але ж теперішнє наше розмірковування, — вів я далі, — дає зрозуміти, що в душі кожної людини є така здатність, а також і знаряддя, яким людина послуговується при навчанні; так як око не може інакше, хіба разом з усім тілом повернутися від темряви до світла, так само всією душею треба відвернутися від світу явищ, які постають і гинуть у своєму становленні, аж доки ця здатність людини до пізнання не буде спроможною витримати споглядання буття і його найяскравішого складника, що саме його, власне, ми й називаємо добром. Чи не так?

 — Так.

 — Виходить, — сказав я, — якраз тут і годилося б явити своєрідне мистецтво — навернення ⁶: яким чином якнайлегше і з якнайбільшими наслідками розвернути людину в інший бік. Але це зовсім не означає, що треба прищепити їй зір, він у неї вже є, тільки неправильно скерований, і людина дивиться не туди, куди потрібно. Ось тут і належить дати лад.

 — Здається, так, — не заперечив він.

 — І потім, деякі так звані позитивні властивості душі, очевидно, дуже подібні до таких самих властивостей тіла: бо й насправді спочатку вони відсутні в людині зовсім, а згодом їх можна набути вправами й призвичаюванням. Однак властивість пізнання всього ⁷, здається, має в собі щось божественне, і те «щось» ніколи не губить своєї сили, лишень залежно від скерованості буває то придатним і корисним, то непридатним і навіть шкідливим. Чи ти не звернув уваги на тих, кого називають поганими людьми, але — розумними, як проникливо їхня душа бачить і як швидко розпізнає те, біля чого заходжується. Такі люди мають непоганий зір, але він змушений скорятися поганим нахилам, отож чим проникливіше вони бачать, тим більше роблять зла? /214/

 — Звичайно, — відповів він.

 — Проте, — не відступав я, — якби таку натуру ще з дитячих літ узяти в руки та пообтинати те, що притаманне їй з народження і яке, немов свинцеві тягарці, тягне її до ненажерливості та інших подібних утіх і спрямовує погляд душі донизу, то, позбувшись цього всього, душа б навернулася до правди, і тоді завдяки тій же здатності ті ж самі люди могли б бачити там усе так само проникливо, як вони бачать наскрізь те, на що тепер спрямований їхній погляд.

 — Авжеж, так, — мовив він.

 — І що? Хіба природно і неминуче не випливає з нашої розмови, що ані люди неосвічені, без належного досвіду в поводженні з правдою, ніколи не будуть як слід керувати державою, ані ті, хто все життя без обмежень займається наукою, — перші тому, що не мають у своєму житті єдиної мети, на яку була б скерована вся їхня діяльність, що б вони не робили як в особистому, так і в громадському житті, а другі через те, що добровільно не візьмуть на себе жодного тягаря, оскільки вважають, що вже за життя переселились на Острови Блаженних ⁸.

 — Це правда, — мовив він.

 — Нашим же обов’язком, — вів я далі, — як засновників держави, є змусити людей, обдарованих найкращими здібностями, до здобуття тієї науки, яку десь раніше ми називали найвищою, тобто до набуття вміння бачити добро і здійматися до нього; але коли вони здолають шлях і достатньо на нього надивляться, ми не дамо їм дозволу на те, що сьогодні їм дозволено.

 — На що саме?

 — Щоб там, на вершині, вони лишились назавжди, — відповів я, — і не виявляли жодного бажання зійти знову вниз до тих в’язнів ⁹, аби розділити з ними їхні нелегкі клопоти й приймати від них почесті, незважаючи на те, чи багато вони важать, чи ні.

 — Добре, — сказав він, — але таким чином чи не завдамо ми їм кривди і чи не будемо винні, що вони житимуть гірше, ніж могли б?

V. — Ти знову забув, приятелю, — відказав я, — законові йдеться не про ощасливлення якогось одного людського стану, щоб йому в державі велося краще, ніж іншим; закон має на меті утвердження добробуту для цілої держави; то силою, то переконанням згуртовуючи громадян, він робить так, щоб вони одні одним приносили користь настільки, наскільки кожен спроможний бути корисним для спільного добра. Закон сам витворює таких мужів не для того, щоб потім дозволити їм розбрідатися куди хто /215/ захоче, а для того, щоб послуговуватись ними для зміцнення держави.

 — Справді, — сказав він, — про це я забув.

 — Зверни увагу, Главконе, — продовжував я, — що ми не припустимося несправедливих вчинків щодо тих, хто стає у нас філософом, ми лиш справедливими вимогами змушуватимемо їх виявляти турботу про інших і захищати їхні інтереси. Ми скажемо їм ось що: «Ті, хто в інших державах присвятили себе філософії, звичайно, не беруть участі в державних справах, тому що вони виростають там самі з себе, без допомоги устрою, який у кожній із тих держав панує. А це справедливо, щоб те, що саме по собі зродилося і нікому не завдячує своїм вихованням, потім нікому не хотіло відшкодовувати пов’язаних із цим витрат. А вас народили ми для вас же самих і для інших громадян, як це буває серед бджіл — на вождів і царів. Ви виховані краще й досконаліше, ніж ті філософи, у вас більше, ніж у них, здібностей займатися і тим, і іншим. Отож кожному з вас почергово слід сходити до долу, до інших людей, бути разом з ними і призвичаюватись бачити в їхній темряві. А призвичаївшись, ви незмірно краще, ніж ті, що там живуть, зумієте розпізнати кожне видиво, що воно за одне і образом чого є, бо раніше ви вже споглядали правду у царині прекрасного, справедливого й доброго. І в той спосіб разом з вами ми будемо керувати державою наяву, а не вві сні, як це роблять тепер у більшості держав, де ведуть між собою боротьбу за тіні й чубляться за владу — ніби аж таке велике добро посідати її. А правда полягає ось у чому: у державі, де люди, яким випадає правити, менш за все прагнуть влади, керівництво здійснюється щонайкраще і колотнечі як такі відсутні, а там, де правителі налаштовані протилежно ¹⁰, цілком інакше все виглядає і в державі...

 — Авжеж, — мовив він.

 — Чи ти думаєш, що наші вихованці, коли почують це, перестануть нам коритися і один з другим не захочуть працювати почергово разом з іншими громадянами, перебираючи на свої плечі тягар обов’язків перед державою, а волітимуть більшу частину часу проводити в своєму товаристві і в сфері чистого»?

 — Це неможливо, — сказав Главкон, — оскільки справедливого ми будемо вимагати від людей справедливих. І радше кожен з них візьметься за правління тільки тому, що це необхідно, — на противагу правителям, які сьогодні при владі в будь-якій державі.

 — Бо так воно вже є, мій друже, — вів я далі, — якщо для тих, хто збирається правити, ти віднайдеш краще життя, ніж /216/ урядування, тоді тобі може вдатися побудова держави з добрим устроєм. Адже саме в такій державі правитимуть люди насправді багаті — але не золотом, а тим, що становить багатство щасливої людини: доброчесним і розсудливим життям. Коли ж до влади дориваються люди убогі й спраглі особистого благополуччя, одержують доступ до загального добра, метикуючи, як би його звідти урвати для себе ласий шматок, тоді немає і мови про добрий державний устрій. Влада неминуче стає предметом чвар, а громадянська внутрішня війна губить і тих, що беруть участь у ній, і саму державу.

 — Істинно так, — погодився він.

 — А чи знаєш ти ще якесь інше життя, яке нехтує державними посадами, окрім того, що віддане справжній філософії?

 — Присягаю Зевсом, ні, — відповів він.

 — Але ж не можна, щоб до керівництва приходили ті, які в ньому просто-таки кохаються, бо інакше закохані суперники розпочнуть один з одним битися.

 — Без жодного сумніву.

 — Тож кого ще іншого ти змусиш стати на захист держави, як не тих, хто найкраще розуміється в таких речах і найбільше обізнаний у справі державного управління, а також має ще й інші достойності й живе доброчесніше, ніж загалом державні діячі?

 — Нікого іншого, — відповів Главкон.

VI. — Можливо, ти хочеш, щоб ми ще раз поміркували, звідки з’являтимуться такі люди і з чиєю допомогою їх виводитимуть до світла, подібно до того, як, за свідченням переказів, дехто з Аїду зумів піднятися до богів?

 — Чи ж міг би я не хотіти! — вигукнув він.

 — Але ж це, здається, не одне й те саме, що перевернути черепок ¹², тут ідеться про відвернення душі від дня, що нагадує сутінки, до тієї дороги під гору, що веде до правдивого буття і яку ми називаємо справжньою філософією.

 — Звичайно.

 — Тож чи не слід нам поглянути, яке із знань володіє такою великою силою?

 — Чому ж ні?

 — І яке ж це знання, Главконе, могло б повести душу від становлення до буття? Ось запитав я про це — і відразу ж мені спало на думку: хіба ми вже не казали, що філософи ще замолоду повинні бути ніби бойовими атлетами?

 — Казали.

 — Отже, слід, щоб те знання, якого ми дошукуємось, було доповнене ще й цим. /217/

 — Чим саме?

 — Воно не повинно бути непридатним для воїнів.

 — Не повинно, — мовив він, — якщо тільки це можливо.

 — Як ми вже згадували раніше, їхнє виховання у нас велося за допомогою гімнастики й мистецтва музики.

 — Саме так і було, — сказав він.

 — Гімнастика займається тим, що виникає і гине — адже від неї залежить ріст чи виродження тіла.

 — Певна річ.

 — Але це не було б те знання, якого ми дошукуємось.

 — Авжеж, ні.

 — А може, це мистецтво музики, про яке ми вели мову раніше?

 — Але ж саме воно, — сказав він, — було, якщо ти пам’ятаєш, противагою до гімнастики, оскільки справляло виховний вплив на звичаї охоронців: за допомогою гармонії вони стають внутрішньо врівноваженими, хоча знань від цього у них не збільшувалось, а за допомогою ритму їхні дії набували послідовності, щось подібне спостерігалося і в їхній мові, у якій також були присутні ознаки музичного мистецтва, які б твори не взяти — міфічні чи більш наближені до правди. Але знання, яке би прислужилося тому добру, що ти тепер шукаєш, у мистецтві музики немає взагалі.

 — Ти це дуже докладно пригадав мені, — мовив я, — бо й справді чогось такого там не було. Але, їй-богу, Главконе, де ж тоді воно може ховатися? Адже всі мистецтва у нас виявились якимись грубуватими.

 — Дійсно. І яке ж це ще залишається знання, якщо музика, гімнастика і всі інші мистецтва відпадають?

 — Стривай-но, — сказав я, — коли, окрім них, немає нічого, що можна було б узяти, то звернімо увагу на те, що причетне до всіх мистецтв загалом.

 — На що саме?

 — Наприклад, на спільний чинник, яким послуговується будь-яке мистецтво, а також розсудливе діяння і галузь знання, якого кожен повинен навчатися насамперед.

 — І що ж це? — запитав він.

 — Суща дрібниця, — відповів я, — розпізнавати, що таке один, два, три... А кажучи взагалі — число й рахунок. Хіба не так виглядає справа, що яке завгодно мистецтво і яке завгодно знання змушені до них удаватися?

 — Та вже ж не інакше, — мовив він.

 — Невже, а військова справа? /218/

 — Вона обов’язково, — сказав він.

 — Проте Паламед ¹³, — зауважив я, — у трагедіях щоразу виставляє Агамемнона полководцем, з дій якого усі сміються. Може, ти зауважив, як він там бубонить про себе, що це він, винахідник чисел, розподілив під Іліоном військо на загони, порахував кораблі й усе інше, наче перед тим їхня кількість була невідомою, бо Агамемнон, здається, навіть не знав, скільки має ніг, тому що не вмів рахувати? То який же, на твою думку, з нього міг бути полководець?

 — Цілком нездарний, — відповів він, — якщо лишень це відповідало правді.

VII. — Тоді чи вважатимемо ми, — допитувався я, — що для військовика ця наука вкрай необхідна, тобто, щоб він умів рахувати?

 — Необхідна найбільш від усього, — мовив він, — якщо він хоче розумітися хоч трохи на бойових шикуваннях, ба, навіть більше — якщо взагалі хоче бути людиною.

— Чи в тій науці ти маєш на увазі те саме, що і я?

 — Що саме?

 — Можливо, за своєю природою вона належить до тих, які провадять людину до розумового пізнання, тобто до того, що ми шукаємо, тільки ніхто не послуговується нею по-справжньому, хоч вона й усіма силами пориває нас до суті справи.

 — Що ти хочеш сказати? — запитав він.

 — Я спробую, — відповів я, — говорити ясно про те, що мені принаймні видається. Бо для себе самого я розрізняю, що веде нас до предмета нашої розмови, а що — ні. Поглянь на це разом зі мною, згоджуйся або заперечуй, щоб ми чіткіше бачили, чи слушні мої здогади.

 — Показуй, — сказав він.

 — Отож, показую, — мовив я, — а ти дивись. Дещо з нашого сприйняття не заохочує мислення до дальшого дослідження, тому що його належно визначає вже саме відчуття. Однак щось інше категорично вимагає прискіпливого досліду, оскільки відчуттям упоратись із тим не під силу.

 — Зрозуміло, що ти ведеш мову про бачення предметів на віддалі, до того ж тих, які ніби оповиті серпанком.

 — Не надто ж ти влучив у те, що в мене на думці, — сказав я.

 — Але про що тобі йдеться? — запитав він.

 — Спостереження, яке не заохочує до дослідження, є таким, що не викликає одночасно протилежного відчуття, а те, яке викликає його, я вважаю заохочувальним, оскільки в цьому випадку одне відчуття не виявляє чогось більшого від того, що дає /219/ його протилежність, байдуже, пов’язане це відчуття з предметом, що поблизу, чи тим, що далеко. Що саме я маю на думці, виявить тобі ось такий приклад. Скажімо, перед нами три пальці — мізинець, підмізинний і середній.

 — Так є, — мовив він.

 — Тож вважай собі, що я кажу про них, як про предмети, які бачу зблизька. І в цьому відношенні поміркуй, будь ласка, ось над чим.

 — Над чим?

 — Кожен з них у однаковій мірі є пальцем, і під цим оглядом вони один від одного нічим не відрізняються, незалежно від того, чи бачиш ти його посередині, чи скраю, білий він чи чорний, товстий чи тонкий і тому подібне. Бо в усьому цьому душа звичайної людини не мусить звертатися до розуму з додатковим запитанням, що ж це, власне, таке — палець? Адже зір ніколи не показував їй, що палець одночасно є і чимось протилежним, а не тільки пальцем.

 — Авжеж, ні, — погодився він.

 — Виходить, — вів я далі, — у цьому випадку ніщо не може ані викликати розмірковування, ані спонукати до нього.

 — Безперечно.

 — І що ж далі? Більшу чи меншу величину пальців хіба можна як слід побачити за допомогою зору, і хіба для нього немає ніякого значення, який із пальців перебуває посередині, а який — скраю? І так само хіба можна достатньо визначити на дотик, товстий палець чи тонкий, м’який він чи твердий? Та й інші відчуття — хіба вони не неповною мірою виявляють нам усе це? Чи кожне з них так робить: спершу відчуття, яке має визначати твердість, змушене погоджуватись і на визначення м’якості й тому сповіщає душі, що один і той же предмет воно сприймає і як твердий, і як м’який.

 — Так і є, — сказав він.

 — Отже, — продовжував я, — у таких випадках душа має гризоту, бо ніяк не може зрозуміти, що те відчуття визначає як тверде, коли той самий предмет воно називає і м’яким. Подібне буває і при виясненні легкого й важкого. Що, властиво, відчуття вважає легким, а що — важким, коли важке в нього означає легке, а легке — важке?

 — Такі звіти виглядають для душі дивними, тому вимагають розгляду.

 — Цілком природно, — додав я, — що за таких обставин душа закликає собі на допомогу виважені думки й роздуми і перш за /220/ все намагається зрозуміти, про один чи про два різних предмети повідомляє їй відчуття.

 — А як інакше?

 — Таким чином, якщо виявиться, що предметів два, то кожний з них буде видаватись і чимось іншим, і чимось одним?

 — Авжеж.

 — І якщо кожен з них один, а разом їх двоє, то душа подумки розділить їх. Бо коли двоє не поділені, вони сприймаються уже на як двоє, а як одне.

 — Слушно.

 — Адже велике й мале, стверджуємо ми, зір також сприймає не роздільно, а як щось суцільне. Чи не так?

 — Так.

 — І щоб це з’ясувати, розмисел знову вимушений приглядатись до великого й малого, але не в їхній суцільності, а в відокремленості, що цілком протилежно до бачення зором.

 — Справді.

 — Тож чи не звідси в нас бере свій початок запитання: що ж це, власне, таке — велике і, що — мале?

 — Взагалі, звідси.

 — І тому одне ми назвали таким, що доступне осягненню розумом, тобто уявним, а друге — видимим?

 — Цілком слушно, — відповів він.

VIII. — Якраз це я й мав намір тільки-но сказати: що одне спостереження спонукає до розмірковування, а інше — ні. Те, що діє на відчуття водночас зі своєю протилежністю, я назвав заохочувальним, а яке того не робить, то воно не пробуджує розмислу.

 — Тепер я вже розумію, — сказав він, — і мені здається, що

так воно і є.

 — А одиниця й число, на твою думку, до яких видів належать?

 — Навіть не знаю, — мовив він.

 — А ти зроби висновок на основі того, про що була мова раніше. Бо якщо одиничне належно осягається саме по собі або в достатній мірі охоплюється якимось іншим відчуттям, то воно не може спричинити прагнення до виявлення його сутності, подібно до того, як ми говорили про палець. А якщо в ньому разом з тим дає себе знати якась протилежність так, що воно сприймається одиницею не більше, ніж чимось їй протилежним, тоді вже потрібен хтось, хто міг би тут дати лад, а душа за таких обставин змушена виповнюватись клопотами, шукати, спонукати саму себе до роздумів і гризтися запитанням: що ж це таке — одиниця /221/ сама по собі. І як наслідок, пізнання одиниці, напевно ж, належало б до тих чинників, які провадять і спонукають до споглядання буття ¹⁴.

 — Очевидно, — мовив Главкон, - не меншою мірою це можна зауважити й тоді, коли спостерігаємо щось тотожне: бо одне й те ж бачимо водночас і як єдине, і як безконечну безліч.

 — Отже, якщо так справа виглядає з одиницею, то чи не те ж саме маємо і з будь-яким іншим числом? — запитав я.

 — А чом би й ні?

 — Але ж рахування й арифметика цілком і повністю стосуються числа?

 — Авжеж.

 — Це означає, що саме вони й ведуть до правди?

 — І якнайкращим чином.

 — Отож вони належать до тих наук, які ми шукаємо. Воїн повинен їх вивчити задля бойового строю, а філософ — для того, аби осягати сутність, а не топитися у світі явищ, що постають і гинуть, інакше йому ніколи не стати мислителем.

 — Це так, — сказав він.

 — А наш охоронець, — то, властиво, і воїн, і водночас філософ.

 — То й що?

 — Цю науку, Главконе, варто було б запровадити законом і переконати тих, хто має намір займатися найважливішими в державі справами, що вони повинні взятися за мистецтво лічби й вивчати його не як-небудь, а до того часу, поки самим розумом не дійдуть до споглядання природи чисел, — не задля купівлі чи продажу, як це роблять купці та дрібні крамарі, а в ім’я цілей, пов’язаних з війною, і задля самої душі, аби полегшити їй перехід від становлення до справжнього буття.

 — Чудово сказано! — вигукнув він.

 — І справді, — вів я далі, — тепер, коли ми розглянули мистецтво лічби, я думаю про те, наскільки воно витончене і як часто стає у пригоді, якщо до нього вдаватися задля самого пізнання, а не для крамарських інтересів.

 — Яким чином? — запитав він.

 — Та, власне, тим, про що ми оце вели мову, як воно щосили пориває душу в якусь височінь і змушує її розмірковувати над числами самими по собі, ні в якому разі не допускаючи, щоб хто-небудь показував йому видимі й відчутні тіла, які мають свої числа. Ти ж бо знаєш, коли хтось у розмові з тими, хто добре на цьому розуміється, спробує подумки поділити саму одиницю, його засміють і таку спробу відкинуть, але якщо ти все ж таки /222/роздробиш її, вони відразу ж почнуть помножувати частини, боячись, щоб часом одиниця не перестала видаватися одиницею, тобто не була вмістилищем багатьох часток одного.

 — Твоя правда, — мовив він.

 — Тож, як ти гадаєш, Главконе, якби хтось запитав їх: «Дивні люди, про які числа вам ідеться? Чи не про ті, у яких одиниця є завжди такою, якою ви її вважаєте, тобто рівною будь-якій іншій одиниці, анітрохи від неї не відрізняючись, жодної частини в собі не маючи?» То як ти гадаєш, якою була б їхня відповідь?

 — На мою думку, вони сказали б, що ведуть мову про такі числа, про які можна лише думати, а інакше послуговуватись ними ніяк неможливо ¹⁵.

 — Ось бачиш, любий мій друже, — сказав я, — нам і справді не обійтися без цієї науки, оскільки виявляється, що вона схиляє душу користуватися самим розумом задля осягнення істини.

 — Авжеж, — мовив він, — вона робить це прекрасно!

 — І що? Чи ти вже помітив, що люди, від природи здібні до рахунку, виявляють, так би мовити, тямущість у всіх науках? Навіть тугодуми, якщо їх навчати цього й відповідно вправляти, то хоч і не мають для себе жодної іншої користі, проте всі хоч трохи чогось досягають і стають якимись меткішими у сприйнятті, ніж були раніше?

 — Це так, — відповів він.

 — Правду кажучи, мені здається, що тобі нелегко було б знайти такі предмети і, мабуть, небагато ти знайшов би їх, які вимагали б від того, хто вивчає їх та вправляється у них, більше праці, ніж цей.

 — Звичайно, нелегко.

 — Але з цієї причини аж ніяк не слід занедбувати ту науку, навпаки, найобдарованіших від природи людей необхідно виховувати і вдосконалювати саме з її допомогою.

 — Я згоден, — сказав він.

IX. — Отже, одне, дійшовши згоди, ми визнали, — підсумував я. — Розгляньмо ж тепер і друге, пов’язане з першим, чи воно нам до чогось підійде.

 — Про що ти? Може, думаєш про геометрію? — запитав він.

 — Саме про неї, — відповів я.

 — Оскільки вона пов’язана з військовим мистецтвом, зрозуміло, що підходить, — сказав він. — При розміщенні таборів, зайнятті міцних укріплень, при скупченні й розгортанні війська та при всіх інших його шикуваннях — чи в самих битвах, чи під час походів, звичайно ж, неабияке значення матиме те, чи хтось добре обізнаний з геометрією, чи ні. /223/

 — Але ж для цього, — зауважив я, — коли йдеться про такі речі, вистачило б і якоїсь невеликої частки геометрії та лічби. Проте слід поміркувати над її переважаючою частиною, що має глибше застосування: чи впливає вона на осягнення нашої мети і чи полегшує нам споглядання ідеї добра. Авжеж, вона має відношення до цього всього, кажемо ми, оскільки примушує душу вернутися до того світу, у якому приховане найвище блаженство, — а саме це вона й повинна додивитися у будь-який спосіб.

 — Ти маєш рацію, — погодився він.

 — Виходить, якщо геометрія змушує споглядати буття, то вона нам підходить, якщо ж привертає увагу до явищ, які постають і гинуть, — тоді ні.

 — Принаймні ми так стверджуємо.

 — Але не будуть про це сперечатися з нами ті, хто хоч трохи розуміється на геометрії, що ця наука має в собі щось цілком протилежне до висловів, які побутують у товаристві тих, хто нею займається.

 — Що саме? — запитав він.

 — Вони розмовляють якось дуже смішно і з надмірною точністю, ніби зайняті практичною справою і задля неї витворюють усі свої слова, кажучи «накреслимо» квадрат, «проведемо» лінію, «зробимо накладання» і тому подібне — все у них звучить саме так. А тим часом уся ця наука існує лишень для того, щоб нею займалися задля пізнання.

 — Безперечно, — підтвердив він.

 — Тоді чи не узгодити нам ще й оце?

 — Що саме?

 — А те, що з допомогою цієї науки пізнають вічне буття, а не те, що колись десь там виникає і зникає.

 — Тут легко дійти згоди, — сказав він, — бо геометрія — це пізнання буття вічного.

 — Отже, шановний добродію, вона пориває душу до правди і має вплив на філософську думку, скеровуючи її догори, тоді як тепер вона в нас приземлена, чого не повинно бути.

 — Вплив її щонайбільший, — визнав він.

 — Тому якомога наполегливіше слід радити, щоб громадяни твоєї прекрасної держави ні в якому разі не занедбували геометрію, бо навіть побічна користь від неї також неабияка.

 — Яка? — запитав він.

 — Та, яку ти вже називав, — відповів я, — зокрема, вигоди для воєнної справи і взагалі для всіх наук, що сприяє їхньому кращому засвоєнню; адже ми знаємо, що, куди не глянь, існує /224/ величезна різниця між тим, хто має відношення до геометрії, і тим, хто не має.

 — Так, присягаю Зевсом, куди не глянь, — мовив він.

 — Тож чи припишемо це як другу науку ¹⁶ для нашої молоді?

 — Припишемо, — відповів він.

X. — А що далі? На третє місце запропонуємо астрономію? Чи що, на твою думку?

 — На мою думку, саме її, — сказав він, — бо добра обізнаність у змінах пір року, в місяцях та роках бажана не лише для рільництва і мореплавства, а й не меншою мірою для стратегічного вміння.

 — Що за приємна людина! — вигукнув я. — Ти, очевидно, маєш страх перед більшістю, щоб комусь із неї не видалось, ніби ти пропонуєш некорисні науки ¹⁷. Але ось що дуже важливо, хоч повірити в це важко: при вивченні тих наук очищається і знову оживає певний орган ¹⁸ людської душі, який марнів і сліпнув під впливом інших занять. Тим часом набагато вартісніше зберегти його в цілості, ніж мати тисячу очей, адже лише він єдиний здатний бачити істину.

 — Очевидно, той, хто думає так само, переконаний, що ти говориш напрочуд гарно. А той, хто в цьому нічого не зрозумів, звичайно ж, вважатиме, що ти плетеш всілякі дурниці, від яких він не бачить жодної користі чи бодай чогось гідного уваги.

 — Ти так само відразу думай, до яких людей промовляєш, чи, може, ні до тих, ні до інших, а в основному ведеш розгляд для себе самого, тоді не шкодуй, коли хто-небудь знайде в ньому щось корисне й для себе.

 — Найчастіше, — сказав Главкон, — я волію розмірковувати таким чином: самому запитувати й самому відповідати.

 — Тоді дай задній хід ¹⁹, — вигукнув я, — бо ми тепер неправильно визначили предмет, що йде відразу після геометрії.

 — Як це — неправильно визначили? — здивувався він.

 — Після площин, — сказав я, — ми взялися за об’ємні тіла, які рухаються по колу, перш ніж спочатку розглянути їх самі по собі ²⁰. Доречніше було б зберегти черговість і після другого виміру перейти до третього, що стосується об’єму кубів і всього того, що має глибину ²¹.

 — Саме до того, що стосується об’ємів, — сказав він, — але ж тут, Сократе, здається, ще нічого не відкрили.

 — А причин на це дві, — відповів я, — насамперед жодна держава не шанує цієї науки, а дослідження тут ідуть вкрай повільно, оскільки ця річ не з легких, тому дослідники потребують когось для керівництва, без нього вони нічого не осягнуть. /225/ Однак важко навіть сподіватися, що такого керівника пощастить знайти. Коли ж якимось дивом він появився б, то за теперішніх обставин ті, хто цікавиться цими проблемами, не прислухатимуться до його голосу, тому що всі вони зарозумілі. Ось якби держава взяла опіку над тими дослідженнями, належно б їх цінувала і сприяла, то дослідники підкорились би, і їхні тривалі енергійні пошуки чітко з’ясували б властивості предмета, який вивчають. Адже й тепер, коли широкі верстви суспільства тих занять не цінують і навіть перешкоджають їм, а самі дослідники також не завжди розуміють усю користь того, чим займаються, проте наперекір несприятливим для себе умовам вони не втрачають своєї привабливості й розвиваються, тому й не дивно, що ця наука таки заявила про себе.

 — І справді, — погодився він, — вона доволі приваблива і якась особлива. Але скажи мені більш зрозуміло, що ти тепер мав на увазі? Вивчення площин ти відніс до геометрії?

 — Так, — відповів я.

 — І відразу ж після неї ти приступив до астрономії, а потім відступився.

 — Бо я поспішав якомога скоріше все розглянути, — пояснив я, — і через це вийшло ще більше зволікання. Адже далі за чергою мало бути дослідження вимірів глибини, але тому, що справа з вивченням об’ємів виглядає просто смішно, я перескочив її і після геометрії повів мову про астрономію, яка вивчає рух об’ємних тіл.

 — Твоя правда, — сказав він.

 — Отже, четвертою наукою ми назвемо астрономію, — вів я далі, — оскільки третьою йде стереометрія, яка тепер занедбана, але відразу ж набере сил, як тільки держава нею займеться.

 — Звичайно, — погодився він. — Але що стосується астрономії, щойно, Сократе, ти дорікнув мені, що я хвалив її в непривабливий спосіб. Тож тепер моя похвала звучатиме так, як і ти це робиш. Адже, мені здається, кожному зрозуміло, що вона схиляє душу дивитись угору й веде її туди, подалі від усього, що тут.

 — Може, кожному й зрозуміло, — сказав я, — окрім мене. Бо мені так не здається.

 — А як тобі здається? — запитав він.

 — Якщо сьогодні займатися нею так, як ті, що прирівнюють її до філософії, то вона радше приковує погляд донизу.

 — Що ти хочеш цим сказати? — запитав він.

 — Маю враження, — відповів я, — для себе ти вже чудово збагнув суть науки про щонайвище і навіть, можливо, гадаєш, якщо хтось, лежачи навзнак, розглядає на стелі візерунчасті малюнки /226/ й при цьому щось там розпізнає, то він у такий спосіб підносить догори свою думку, а не очі. Цілком імовірно, що ти думаєш правильно, а я — трохи простакувато. Тому й ніяк не спроможусь повірити, що звертати погляд угору змушує нашу душу якась інша наука, а не та, що стосується буття і того, що невидиме. Коли ж хтось, роззявивши рота, дивиться у височінь чи, примруживши очі, нахиляється донизу, щоб за допомогою відчуттів спробувати щось розпізнати, я заявляю, що він ніколи з того нічого не осягне, бо для таких речей просто не існує жодного пізнання, і я не сказав би, що душа його дивиться вгору, вона звернена вниз, хоч би він, прагнучи те розпізнати, і лежав горілиць на землі чи вмів плавати в такому положенні по морю.

XI. — Я отримав по заслузі, — сказав він, — ти всипав мені добрячого перцю. Але як, на твою думку, треба вивчати астрономію — якось інакше, ніж тепер вивчають, якби люди мали намір одержувати від неї ту користь, про яку ми говоримо?

 — А ось як, — відповів я. — Ці візерунки на небі ²², хоч і вимережені у сфері видимого і хоч вважаються найгарнішими і найдосконалішими у своєму роді, але все ж їм далеко до речей правдивих з їхньою правдивою швидкістю і повільністю, у їхню правдивій лічбі й розмаїтих правдивих формах руху, за допомогою якого небесні тіла переміщуються відносно одне одного, і при цьому переміщується все, що вони в собі приховують. Осягти ж це можна лише за допомогою розуму, а не зору. Чи ти вважаєш, що зору?

 — Зовсім ні, — мовив він.

 — Виходить, — продовжував я, — тими розмаїтими небесними узорами слід послуговуватись як прикладами у вивченні речей правдивих, що цілком так, якби хтось знайшов чудово й старанно виконані рисунки Дедала ²³ або іншого майстра чи художника. Людина, яка розуміється в геометрії, побачивши подібне, вважала б, що сама робота виглядає досконало, проте було б смішно поважно дошукуватися в них істин рівності, подвоєння чи якихось інших відповідностей ²⁴.

 — Звичайно, смішно, чому ж ні, — сказав він.

 — Може, гадаєш, — вів я далі, — чогось подібного не відчував би справжній астроном, спостерігаючи за кругообігом зір? Він вважав би, що робота сама по собі виглядає так прекрасно, як лише може бути — адже так створив деміург небо і все, що на ньому, а також сумірність ночі й дня, їхнє відношення до місяця, а місяця до року і стосунок тієї чи іншої зорі до всього цього і взаємно одна до одної. Але тобі не здається, що він вважатиме дуже наївною людину, яка переконана, що все це відбувається завжди /227/ однаково й нічого ніколи не змінюється, до того ж, за всяку ціну намагатиметься дошукатися тут правди, хоч небесні світила мають тіло й сприймаються за допомогою зору?

 — Здається, — відповів він, — принаймні коли тебе слухаю.

 — Отже, займаючись тими проблемами, ми вивчатимемо астрономію так само, як і геометрію. А тому, що на небі, дамо спокій, коли насправді прагнемо засвоїти астрономію і з непридатного зробити придатним те начало нашої душі, природу якого становить мислення.

 — Ти занадто ускладнюєш справу, порівняно з тим, як вивчають астрономію тепер, — сказав він.

 — Думаю, — зауважив я, — що й усе інше ми повинні так само постановити й організувати, щоб від нас, як від законодавців, була хоч яка-небудь користь.

XII. Але чи ти можеш ще пригадати бодай одну із наук, яка би нам знадобилася?

 — Так відразу не можу, — відповів він.

 — Та ж рух, як на мою думку, буває не одного, а кількох видів, — сказав я. — Назвати всі під силу хіба що котромусь знавцеві, а тих, що для нас очевидні, — два види.

 — Які саме?

 — Крім руху попереднього, — дав я відповідь, — є ще й той, який йому відповідає.

 — Який же це?

 — Можливо, — сказав я, — як наші очі налаштовані на астрономію, так і вуха призначені для руху гармонійних співзвуч. Ці дві науки — немов рідні сестри, як кажуть піфагорійці, а ми, Главконе, з ними погодимось ²⁵. Зробимо так?

 — Авжеж, погодимось, — відказав він.

 — Мабуть, — вів я далі, — оскільки ця справа доволі непроста, то ми розпитаємо в них, що вони думають про неї, — і може бути, що вони, окрім того, додадуть щось від себе. А ми, хай там що, будемо наполягати на своєму.

 — На чому?

 — Щоб ті, кого ми виховуватимемо, ніколи навіть не намагалися вивчати щось недосконале, таке, яке завжди провадить не туди, куди все повинно провадити, як ми тільки-но говорили з приводу астрономії. Хіба ти не знаєш, що коли йдеться про гармонію, вони припускаються тієї ж помилки? Тут знову порівнюють між собою і вимірюють сприйняті на слух акорди й звуки, і знову все це нічого не варте, як і праця астрономів.

 — Присягаюсь богами, — вигукнув він, — це навіть смішно! Вони ведуть мову про якість «ущільнення» звуків і /228/ нашорошують над інструментом вуха, ніби полюють на відгомін голосу із сусіднього будинку. Одні заявляють, що чують ще якийсь відзвук посередині і що тут якраз і є найменший проміжок, яким слід виміряти решту інтервалів, а інші сперечаються з ними, що обидві струни вже звучать однаково. Проте як перші, так і другі значно вище ставлять свої вуха, ніж розум.

 — Ти говориш, — продовжував я, — про тих добродіїв, які докучають струнам як тільки можуть, піддають їх усіляким випробуванням, розпинаючи на кілочках. Щоби розповідь про це не була надто довгою, вже не згадуючи про удари плектром ²⁶, про нарікання на струни — як їх то відкидають, то чваняться їхнім фальшивим звучанням, я відкладу цю картину й скажу, що маю на думці відповіді не цих людей, а піфагорійців, яких ми щойно вирішили розпитувати про гармонію. Бо вони роблять те саме, що й астрономи: шукають числа у сприйнятих на слух співзвуччях, але не піднімаються до проблем теоретичних і не беруться за розгляд, які числа співзвучні, а які — ні, і чому так буває у першому і другому випадках ²⁷.

 — Що за чудова річ, про яку ти говориш! — вигукнув він.

 — Так, — додав я, — вона справді вкрай необхідна для пошуку краси й добра, займатися ж тим інакше — лишень марнувати час.

 — Авжеж, — погодився він.

 — Маю думку, — вів я далі, — що коли постійне вивчення того всього, що ми розглянули, досягає взаємної спільності й спорідненості тих речей і підводить до висновку про те, в якому саме відношенні вони близькі одна до одної, то це вивчення у великій мірі сприятиме осягненню нашої мети, і праця, цьому присвячена, не буде даремною. Якщо ж ні, то шкода зусиль.

 — І я так само це відчуваю, — мовив він. — Але ти, Сократе, завів мову про дуже складну працю.

 — Ти маєш на увазі працю вступну чи щось інше? Хіба ми не знаємо, що все це лише вступ до тієї мелодії, якої слід навчитися? Адже ти не думаєш, що ті, які її опанують, відразу ж стають здатними вести мудру розмову?

 — Ні, присягаю Зевсом, — сказав він, — хіба лиш деякі з тих, кого мені доводилось зустрічати.

 — А хто не вміє, — підхопив я, — ні сам зрозуміти щось, ні сприйняти чужу думку, той ніколи нічого не буде знати із того, що знати, за нашим переконанням, необхідно.

 — Звичайно, ні, — підтвердив він.

 — Виходить, Главконе, — мовив я, — це, властиво, і є та мелодія, довкола якої крутиться кожна наша розмова? Вона доступна для осягнення розумом, тим часом зорова здатність хотіла б /229/ відтворити її в картині. Проте, як ми вже говорили, намагання зору щось роздивитись скеровані лише на самих по собі тварин, на самі по собі зорі і, врешті-решт, на саме по собі Сонце. Таким чином, коли хто-небудь робить спробу повести мудру розмову, він, не послуговуючись жодним відчуттям і за допомогою одного лиш розуму, поривається до суті кожного предмета і не заспокоюється, поки не зрозуміє суть самого добра — тоді стає на найвищій вершині доступного осягненню розумом, подібно до того, хто піднявся на найвищу вершину видимого.

 — Істинно так, — мовив він.

 — І що? Хіба ти не називаєш цей шлях діалектикою?

 — Скажімо.

XIII. — Це і є звільнення від кайданів, відвернення від тіней до самих образів і світла, вихід із підземелля до Сонця, до тих тварин і рослин там, до сонячного блиску, який сліпить очі. Але краще дивитись на божественні відображення у воді й на тіні дійсних речей, а не тіні образів, які створені не сонцем, а якимось іншим світлом — зовсім не таким, як сонце. Загалом заняття тими науками, які ми розглянули, володіє цією силою і провадить найкраще начало нашої душі вгору до споглядання найдосконалішого в тому, що існує, подібно до того, як те, що найкраще в тілі, підноситься до споглядання найпрекраснішого у світі матеріальному й видимому.

 — Я погоджуюся з цим, — сказав він, — хоча, як на мене, це дуже важке для сприймання, а з другого боку, важко з цим і не погодитись. Однак (бо ж не тільки про те тепер ідеться, до того ми ще не раз будемо повертатися десь пізніше), тож, припустивши, що все виглядає саме так, як тільки-но було сказано, перейдімо до самої мелодії і розгляньмо її в той спосіб, як ми розглядали вступ.

Тож скажи, яке місце посідає здатність розмірковувати, із яких видів вона складається і які шляхи провадять до неї. Бо ті, попередні, здається, були саме тими, які ведуть до мети, осягнення якої служило б наче відпочинком після дороги і завершенням мандрівки.

 — Любий, Главконе, — відповів я, — ти більше не зможеш за браком сил слідувати за мною, хоча з мого боку доброї волі достатньо. І побачив би ти вже не образ того, про що ми говоримо, а саму істину ²⁸ такою, як мені вона видається. А ось слушно чи ні, про це не варто сперечатися, однак побачити щось подібне обов’язково треба — і тут наполегливість більш ніж доречна. Хіба не так?

 — Чому ж ні? /230/

 — Виходить, лише здатність розмірковувати може відкрити це людині, яка справді розуміється в тих науках, які ми щойно розглянули, інакше це просто неможливо.

 — І на цьому варто стояти, — мовив він.

 — Отож, ніхто не буде з нами сперечатися, — продовжував я, — що ніби можна в якийсь спосіб спробувати крок за кроком охопити все, що становить суть тієї чи іншої речі. Бо інші методи дослідження або мають відношення до людських думок і прагнень, або не спускають ока з виникнення і сполучення речей, або ж повністю віддаються турботі про те, що росте й поєднується. А решта наук, які, як ми стверджуємо, намагаються хоч щось пізнати із того, що існує, зокрема геометрія і ті науки, які з нею пов’язані, то ми бачимо, що вони лиш марять крізь сон про буття, а наяву їм неможливо його спостерегти, поки вони, послуговуючись своїми положеннями, залишатимуть їх непорушними через невміння аналізувати й робити висновки. Тож якщо хтось бере за початок те, чого він не знає, а середина й кінець у нього також сплетені незрозумілим чином — чи існує тоді можливість, щоб збір подібних невідповідностей став коли-небудь знанням?

 — Ніколи, — відповів він.

 — Правда ж, — вів я далі, — лише один діалектичний метод іде правильною дорогою, розглядаючи положення і таким чином наближаючись до першопочатку, щоб надати йому переконливості. Він справді вивільняє, наче з якогось варварського болота, погляд нашої душі, що глибоко зарився туди, і підносить його догори, використовуючи при цьому допомогу тих мистецтв, які ми вже розібрали. Неодноразово ми називали їх науками, але тільки за звичкою, бо тут потрібна була б інша назва, яка б промовляла про більшу ясність, ніж її подає назва «гадка», й не така велика, що пов’язується зі словом «наука». Десь раніше ми вже визначили це поняття як «наука». Хоча, на моє переконання, не повинно бути суперечки про назву, оскільки перед нами лежить величезний матеріал для розмірковування.

 — Не повинно, — погодився він. — Тільки б назва зрозуміло передавала те, що розуміє душа.

XIV. — Тоді, — сказав я, — нас, як і раніше, задовольнить називати перший розділ пізнанням, другий — розсудливістю, третій — вірою і четвертий — уподібненням. Два останні розділи становлять думку, а два перших — мислення. Думку ми пов’язуємо зі світом явищ, що постають і гинуть, тобто зі становленням, а мислення — із сутністю буття. І як сутність відноситься до становлення, так і мислення відноситься до думки, а чим є мислення щодо думки, тим є і знання щодо віри, а також розсудливість /231/ щодо уподібнення. А відповідність цих назв тим предметам, з якими вони пов’язані, і поділ їх на дві частини — того, що ми думаємо, і того, що осягаємо розумом, облишмо, Главконе, щоб те не ввігнало нас у розмірковування ще більш розлогі, ніж ми перейшли дотепер.

 — Щодо мене, — мовив він, — то я згоден з усією рештою, наскільки можу в тому орієнтуватись.

— Чи ти називаєш діалектиком того, хто точно схоплює суть кожної речі? Якщо ж хтось позбавлений такої здатності, то в якій мірі він не може дати ради ні собі, ні іншому з переконливим доказом чого б там не було, у такій же, скажеш ти, йому бракує для цього розуму?

 — Як би я міг цього не сказати? — здивувався він.

 — Правда? Але ж так само, коли йдеться про добро. Хто не вміє визначити за допомогою доказу ідею добра і виокремити її з-поміж усього іншого, хто, наче на полі бою, не торує собі шлях крізь протилежні аргументи, прагнучи свій погляд оперти не на думку, а на розуміння сутності, хто при цьому всьому не спотикається на своєму шляху у невпевненості, про того, якщо він такий насправді, ти скажеш, що він не знає ні самого добра, ні будь-якого іншого добра взагалі. А якщо він десь і наштовхнеться на яке його відображення, то торкнеться його думкою, а не знанням. Усе своє теперішнє життя така людина проводить у дрімотливих мареннях і сновидіннях. І перш ніж вона тут прокинеться, то швидше піде до Аїду, де засне вже назавжди.

 — Присягаю Зевсом, — сказав він, — я все це рішуче стверджуватиму.

 — А своїм дітям, яких ти годуєш і виховуєш поки що подумки, але якщо колись тобі й насправді доведеться їх виховувати, ти не дозволив би, як я вважаю, поки вони безсловесні, наче рисунки ²⁹, щоб вони були в державі правителями і керували важливими справами?

 — Звичайно, ні, — сказав він.

 — Отже, законом зобов’яжеш їх здобувати переважно таке виховання, завдяки якому вони могли б якнайуміліше ставити запитання і давати на них відповіді?

 — Я встановлю такий закон разом з тобою, — мовив він.

 — Тож, чи не здається тобі, — додав я, — що діалектика лежить у нас на самій горі, немов карниз, що увінчує всі науки, і що не годиться будь-яке інше знання ставити вище від неї, бо саме вона — вершина всіх наук?

 — Авжеж, видається, — відповів він. /232/

XV. — Таким чином, — сказав я, — тобі залишається лише поділ — кому ми дамо ці знання і як.

 — Це зрозуміло, — відповів він.

 — А пам’ятаєш попередній вибір правителів — кого ми відібрали? ³⁰

 — Чому ж ні? — мовив він.

 — Тож вважай, — вів я далі, — що взагалі слід вибирати ті натури, які ми визначили, тобто треба віддати першість найнадійнішим, найвідважнішим і, наскільки можливо, найвродливішим. Крім цього, треба вишукувати хлопців благородної і штивної вдачі, але водночас їм слід мати й такі риси в ній, які надаються для належного виховання.

 — І які риси ти маєш на увазі?

 — Вони, друже мій, повинні відзначатися неабиякою сприйнятливістю, винятковою кмітливістю у науках, навчання для них не повинно становити жодних труднощів. Адже душі набагато більше розгублюються перед могутністю наук, ніж перед складністю гімнастичних вправ, бо труднощі в науках радше стосуються душі. Вони — її особливість, яку душа не розділяє з тілом.

 — Це правда, — сказав він.

 — Треба шукати людину з доброю пам’яттю, незламну й у всьому працьовиту. Бо інакше в який спосіб, на твою думку, хтось захотів би терпіти тілесні тяготи і на додаток вимучувати себе напруженим навчанням і вправами?

 — Ніхто не захотів би, — відповів він. — Хіба що це буде у всіх відношеннях обдарована людина.

 — Власне, це і є сьогоднішньою помилкою, — додав я, — через що, як ми вже говорити раніше, і неслава впала на філософію, що за неї беруться не ті, хто гідний її. А треба було б до неї горнутися не всіляким лукавцям, а людям доброго походження.

 — Тобто як? — запитав він.

 — Насамперед, — відповів я, — той, хто береться за неї, не повинен кульгати у своїй працьовитості, тобто бути наполовину працьовитим, а наполовину — лінивим. Так, зокрема, буває, коли хтось любить гімнастику, полювання і взагалі за кожну фізичну працю береться з радістю, але не любить навчатися, слухати, щось досліджувати. Труднощі, пов’язані з усім цим, для нього просто нестерпні. Кульгавий також і той, чия працьовитість спрямована на труднощі цілком протилежні.

 — Маєш рацію, — сказав він.

 — Отже, якщо йдеться про правду, — вів я далі, — то ми так само будемо вважати душу покаліченою, якщо вона ненавидить зумисну брехню, бо й сама важко перетерплює її і незмірно /233/ обурюється, коли інші брешуть, але все ж спокійно сприймає брехню мимовільну й зовсім не гнівається, коли її десь підловлять на невігластві, у якому вона легковажно вилежується, немов свиня у багні?

 — Що так, то так, — сказав він.

 — І коли йдеться про розсудливість, — продовжував я, — мужність, великодушність та всі інші частини доброчесності, слід не менш пильно придивлятися, хто є носієм підлості, а хто — благородства. Бо коли хтось не вміє того розрізнити — чи це якась окрема людина, чи держава — то сам не завважить, як і коли обере для тих чи інших справ людей кульгавих і підлих: одних — як друзів, інших — як правителів.

 — Так буває, і нерідко, — визнав він.

 — А нам якраз слід цього всього остерігатися, — зауважив я. — Якщо ми скеруємо до високих знань і непростих для виконання вправ людей здорових тілом і духом і відповідно їх виховаємо, то сама справедливість не зможе нам ні в чому дорікнути, і ми збережемо в цілості державу та її устрій. А якщо будемо скеровувати до того людей, яким це все чуже, то зробимо якраз навпаки, і філософія зазнає ще дошкульніших кпинів.

 — Це було б ганебно, — сказав він.

 — Авжеж, — погодився я. — Але зараз, здається, я вже виглядаю доволі смішним.

 — Чому? — здивувався він.

 — Бо забув, — відповів я, — що це в нас тільки жартівлива розминка, а я почав промовляти надто поважно. А промовляючи, я весь час озирався на філософію і бачив, як її незаслужено втоптують у багно. Тому обурився і, зрештою, ніби вибухнув гнівом, може, й занадто серйозно виклавши все, що думав.

 — Ні, присягаю Зевсом, — вигукнув він, — адже я слухав, і в мене такого враження не було!

 — Але в мене є, — сказав я, — як у того, хто промовляв. І не забуваймо, що коли ми вперше вели мову про відбір, то вибрали тоді людей похилого віку, а в цьому випадку так робити не годиться. Не слід вірити Солонові, що, старіючи, людина може багато дечого навчитися, навпаки, до цього вона стає ще менш здатною, ніж до бігу ³’ — усі великі й різного роду довгочасні труднощі призначено для молодих.

 — Так і повинно бути, — мовив він.

XVI. — Отже, лічбу, геометрію і всі ті підготовчі знання, які повинні йти перед діалектикою, потрібно викладати їм ще в дитинстві. Але навчанню слід надати такого вигляду, щоб не було ніякого примусу. /234/

 — Тобто?

 — Жодної науки, — відповів я, — людині вільнонародженій не треба вивчати рабським способом. Бо труднощі, які тіло долає під примусом, у цілому йому не шкодять, але знання, силоміць нав’язане душі, там ніколи не зостанеться.

 — Це правда, — погодився він.

 — Тому, любий мій друже, — сказав я, — насичуй своїх дітей знаннями не силоміць, а ніби граючись, тоді ти краще зможеш помітити, якими здібностями обдарувала їх природа.

 — У тому, що ти кажеш, є сенс, — мовив він.

 — Мабуть, пам’ятаєш, — продовжував я, — ми говорили, що дітей треба брати з собою і на війну. Ясна річ, як глядачів, на конях, а якщо десь буде безпечно, то їх можна підпускати і ближче — нехай би спробували крові, як цуценята.

 — Пам’ятаю, — відповів він.

 — А хто, — вів я далі, — у всіх цих труднощах, науках і небезпеках завжди виявлятиметься найкмітливішим, тих слід вписати до особливого списку.

 — У якому віці? — запитав він.

 — Тоді, — відповів я, — коли вони відбудуть обов’язкові гімнастичні заняття. Бо в тому часі, упродовж якихось двох чи трьох років, нічим іншим займатися неможливо. Втома й години сну — вороги науки, але водночас це й одне з випробувань, і то не найменше, яким кожен з них виявить себе в тілесних вправах.

 — Ще б пак! — вигукнув він.

 — Після цього часу, — продовжував я, — ті, які вибрані з-поміж двадцятилітніх юнаків, матимуть більше шани від інших, а науки, які вони порізно вивчали ще в дитячих літах, тепер подадуть їм зібраними в одну цілість, з виявленням їхньої спорідненості між собою, а також з природою буття.

 — Тільки те знання буде тривким, — сказав він, — яке набуватимуть у такий спосіб.

 — І це найбільше випробування, — додав я, — яке вияснить, чи здібна від природи людина до діалектики, чи ні. Хто здатний до зіставлень всього відразу, той діалектик, а хто не здатний, той — ні.

 — Погоджуюсь, — мовив він.

 — Отож тобі й доведеться підмічати, — продовжував я, — хто якнайкращим чином проявить себе в цьому, буде наполегливий у навчанні, стійкий на війні й у всьому іншому, що встановлено законом. А коли тим юнакам виповниться тридцять років, треба буде знову зробити відсів і тих, що зостануться, оточити ще більшою шаною і уважно спостерігати, послуговуючись випробуваннями їхньої здатності до діалектики, хто з них спроможний, /235/ незважаючи на зорові та інші відчуття, подолати сходження до істинного буття. Але тут, мій друже, потрібно пильності й пильності.

 — А чому, властиво? — запитав він.

 — Хіба ти не береш до уваги, — відповів я, — того зла, яке в наш час пов’язане з умінням розмірковувати? Скільки ж його довкола!

 — Якого зла? — не зрозумів він.

 — Ті, які займаються цим, — відповів я, — цілковито нехтують законом ³².

 — І навіть дуже, — погодився він.

 — А хіба тобі не здається, — напосідав я, — що з ними коїться щось дивне, і хіба ти не поставишся до них поблажливо?

 — А то з якої причини? — запитав він.

 — Розгляньмо такий приклад, — відповів я. — Якщо який-небудь підкинутий малюк був вихований у неабияких статках, у великій і знатній родині й там йому всіляко догоджали, а коли, оточений численними улесниками, він виріс на справжнього мужа і довідався, що не є сином тих людей, яких він вважав батьками, а справжніх батьків йому не знайти, то чи ти можеш передбачити, як би він ставився до тих, хто його розбещував, і до своїх названих батьків? Спочатку, в той час, коли він не знав, що він підкинутий, а потім, коли вже дізнався про це? Чи, може, хочеш почути, що я припускаю?

 — Хочу, — сказав він.

 — Отже, я припускаю, — почав я, — що він більше шанував би батька, матір та інших імовірних родичів, ніж тих, хто його розпускав. Він менше нехтував би їхніми потребами, менше здійснював би протиправних вчинків чи висловлювань стосовно них і менше дозволяв би собі на непослух їм у важливих справах, ніж це було б у відношенні до тих, хто йому догоджав у часі, коли він не знав правди.

 — Звичайно, — сказав він.

 — А коли б йому на це відкрилися очі, то, на мою думку, він перестав би шанувати названих родичів, менше дбав би про них, а зблизився б з тими, що йому догоджали, піддався б під їхній вплив більше, ніж раніше, і вже жив би так, як вони, навіть думав би так, як вони, а про колишнього батька і про всю свою названу родину не виявляв би жодного піклування, хіба що від природи мав би винятково шляхетну вдачу.

 — Все сталося б так, як ти кажеш, — погодився він. — Але яке відношення має цей приклад до тих, які займаються діалектикою? /236/

 — Безпосереднє. Ще з дитячих років у нас зберігаються погляди стосовно того, що справедливе й гарне. Ми виросли з ними під дбайливою опікою наших батьків, ми скоряємось їм і шануємо їх.

 — Це так.

 — Правда? А є ж і інші звички, цілком протилежні, але приємні, вони тішать нашу душу і ваблять до себе. Але люди, хоч трохи помірковані й розважливі, не піддаються їм. Вони шанують батьківські заповіти і їх дотримуються.

 — Це так.

 — І що? — продовжував я. — Коли до людини, так налаштованої, підступить Запитання ³³ і запитає її: «Що таке прекрасне?» — вона відповість те, що чула від законодавця. Але подальше розмірковування це заперечить, і під тиском усе нових і найрізноманітніших заперечень, людина, зрештою, опуститься до думки, ніби прекрасне ні на йоту не є більше прекрасним, ніж бридким, і така сама доля спіткає справедливість, добро і все те, до чого вона ставилася з особливою пошаною. Як ти гадаєш, що після цього станеться з її шанобливістю та послухом?

 — Безперечно, — сказав він, — у неї вже не буде ні належної шаноби, ні послуху.

 — А коли всі ті засади, — продовжував я, — вона вже вважатиме для себе цінними й дорогими, як було раніше, а істину не зможе знайти, то до якого ж іншого способу життя вона мусить вдатися, як, правдоподібно, не до того, який видаватиметься їй принадним?

 — Інших способів немає, — відповів він.

 — Тому, вважаю, це виглядатиме так, наче він із ревного охоронця закону перетворився на його порушника.

 — Це неминуче.

XVII. — Отже, — запитав я, — подібний стан природний для тих, хто в такий спосіб вдається до розмірковувань, як я говорив раніше, і чи заслуговують вони, щоб до них виявляли милосердя?

 — І співчуття також, — додав він.

 — Виходить, щоб змилосерджуватися над людьми тридцятирічного віку, необхідно всіма способами наглядати за ходом розмірковування.

 — Безумовно, — сказав він.

 — А чи не буде одним із головних засобів остороги, до якого, до речі, часто вдаються, не дозволяти, щоб люди, ще не вийшовши з молодого віку, уже прилучалися до тієї науки? ³⁴ Думаю, ти вже зауважив, що підлітки, ледь скуштувавши незалежних думок, починають зловживати розмірковуваннями. Для них це наче забава, /237/ вони постійно захоплюються суперечностями і, наслідуючи тих, хто їх спростовує, самі починають заперечувати іншим, немало втішаючись від того, що можуть, мов цуценята, смикати й кусати своїми доказами будь-кого із найближчого оточення.

 — І стримати їх не так легко, — мовив він.

 — Правда? А оскільки їм Часто таланить спростувати точку зору багатьох і не менш часто багатьом вдається збити їх з пантелику, то вони, зазвичай, дуже швидко схиляються до повного невизнання своїх попередніх поглядів, тому люди й починають погано говорити і про них самих, і про всю філософію.

 — Свята правда, — визнав він.

 — А хто старший, — вів я далі, — той не захоче бавитися в таке неподобство. Він радше наслідуватиме того, хто прагне в обміні думками дошукатися правди, ніж того, хто суперечить лишень задля забави і жарту. Він і сам ставатиме більш поміркованим і для свого заняття здобуде лиш пошану, а не ганьбу.

 — Слушно, — сказав він.

 — Гаразд, а чи те все, що говорилося раніше, хіба воно не було сказане з остороги, виявом турботи, щоб у довільних розмірковуваннях мали право брати участь лише порядні й стійкі натури, а не так, як тепер, коли за це беруться всі, кому не лінь — люди випадкові й не підготовлені.

 — Це так, — визнав він.

XVIII. — А чи достатньо буде на опанування мистецтва розмірковувати, коли навчатися його напружено і безперервно, нічим іншим не займаючись, так ось чи вистачить покласти на це удвічі більше років, ніж їх присвячено розвитку тіла з допомогою гімнастичних вправ?

 — Ти говориш про шість років чи про чотири?

 — Це не має значення, — відповів я, — нехай і п’ять. Після цього тобі доведеться знову спровадити їх донизу, до тієї печери, і там змусити їх узятися за керівництво як справами, що стосуються війни, так і всіма іншими, якими належить займатися молодим, щоб вони нікому не поступалися в досвідченості. А окрім цього, і тут їх потрібно випробувати, чи зуміють встояти перед різнорідними спокусами, чи в чомусь таки піддадуться.

 — Скільки часу ти не це визначаєш? — запитав він.

 — П’ятнадцять років, — відказав я. — А коли їм виповниться п’ятдесят, то тих із них, хто вийшов цілим із випробувань і всюди показав себе з якнайкращого боку, потрібно буде довести до кінця дороги й змусити їх спрямувати вгору світло своєї душі й подивитись на те, що всьому дає світло. А побачивши добро саме по собі, вони використають його як взірець і решту свого життя /238/ присвятять наведенню ладу в державі, в окремих людях і в самих собі — всюди, скільки буде потрібно і за чергою. Основний час вони віддаватимуть філософії, але кожний, кому випаде доля, невтомно трудитиметься і над державним устроєм і керуватиме державою не тому, що це гарна річ, а тому, що це необхідно для добра держави. І так завжди вони виховуватимуть нові людські покоління подібних до себе, щоби потім замість себе залишити їх охоронцями держави, а самі відійдуть жити на Острови Блаженних. А держава своїм коштом поставить їм пам’ятники і складатиме їм пожертви, немов богам, якщо це підтвердить Піфія, а якщо ні — то як щасливим людям, що мали в собі щось божественне.

 — Сократе, — мовив він, — ти просто чудово вивершив тих правителів, наче скульптор.

 — І жінок-правительок також, Главконе, — заявив я. — Бо ти не думай, що те, про що я говорив, стосується більше чоловіків, ніж жінок, щоправда, тих жінок, які мають відповідні природні здібності.

 — Слушно, — сказав він, — оскільки жінки в усьому користуються тими ж правами, що й чоловіки, як ми про це вели мову раніше.

 — І що ж? — я на те. — Чи ви погоджуєтесь, що про державу та її устрій ми висловили не лише благочестиві побажання, а й речі, які хоч і направду важкі, але все ж якось можливі, і то не в інакший, а, власне, тільки в такий спосіб, як було сказано. Коли справжні філософи стануть правителями у державі — чи буде їх багато, чи тільки один, вони знехтують теперішніми пошануваннями, вважаючи їх негідними вільної людини і взагалі нічого не вартими, найбільше цінуватимуть те, що слушне, і ту шанобу, яка звідти випливатиме, а справедливість будуть мати за найважливішу і найнеобхіднішу річ — тож їй будуть служити й примножувати її, коли влаштовуватимуть свою державу.

 — Але як? — запитав він.

 — Тих, які матимуть у державі більше, ніж десять років, — відповів я, — всіх відішлють на село, а інших дітей, убезпечивши від впливу теперішніх звичаїв, яких дотримуються і їхні батьки, виховають на свій лад і відповідно до своїх законів, які ми вже обговорили. Саме так найшвидше і найлегше утвердиться той державний устрій, що був предметом нашого розгляду; держава заживе щасливим життям, а народ, у якого вона з’явиться, скористає з того найбільше.

 — Так, найбільше, — погодився він. — А яким чином це могло би статися, якщо колись станеться, ти, Сократе, на мою думку, витлумачив достатньо. /239/

 — Тож чи не досить уже, — запитав я, — наших розмірковувань про цю державу і про людину, що схожа на неї? Бо ж хіба не зрозуміло, якою вона, на нашу думку, повинна бути?

 — Авжеж, зрозуміло, — мовив він, — і мені здається, що на запитання, яке ти поставив, дано вичерпну відповідь.

Попередня     Головна     Наступна