[Платон. Держава. — К., 2000. — С. 298-327.]

Попередня     Головна     Наступна

Книга десята

I. — І звичайно, — провадив я, — думається мені про ту державу різне, однак безсумнівно, що ми найправильніше її облаштували; я кажу так, не в останню чергу маючи при цьому на увазі поезію.

 — І що саме про це ти думаєш? — запитав Главкон.

 — А те, що в державі ніяким чином не можна приймати поезію, яка наслідує. її просто за жодних умов не треба допускати, і це, на мій погляд, особливо зрозуміло тепер, коли окремо розглянуто кожний вид душі.

 — Що ти маєш на увазі?

 — Кажучи між нами, — адже ви не підете зі скаргою на мене до творців трагедій і всіх інших наслідувачів, — усе це не що інше як величезна шкода для розуму слухачів, оскільки вони не мають засобу довідатися, чим оте все, властиво, є.

 — І який зміст ти вкладаєш у свої слова? — запитав він.

 — Доведеться про це сказати, — відповів я, — хоч мене й стримує мій власний язик, тому що від дитинства я мав певну любов і повагу до Гомера ¹. А схоже на те, що це він — перший учитель і проводир усіх тих чудових трагедійних поетів. Однак не можна людину цінувати більше, ніж правду, ось і мушу сказати, що думаю.

 — Звичайно, — мовив він.

 — Тож слухай, а ще краще — відповідай.

 — Запитуй.

 — Чи міг би ти мені розтлумачити, що таке наслідування взагалі? Бо сам я щось і не дуже розумію, що воно означає.

 — І я маю це знати! — вигукнув Главкон.

 — У цьому нічого дивного, — зауважив я, — адже нерідко той, хто бачить гірше, роздивиться швидше від того, у кого зір гостріший.

 — Буває, — сказав він. — Але в твоїй присутності, коли б я й хотів, то не зумів би нічого сказати, навіть якби для мене щось і прояснилось, тож розглядай це сам.

 — Якщо хочеш, ми розпочнемо розмірковування ось звідси, уже звичним для нас шляхом: кожну велику кількість речей, що /299/ мають ту саму назву, ми зазвичай відносимо лише до одного якогось виду. Розумієш?

 — Розумію.

 — Тож і тепер з тої великої кількості виберімо що завгодно. Ну, коли хочеш, наприклад, існує багато ліжок і столів...

 — Авжеж!

 — Але ж ідей стосовно тих предметів лише дві — одна для ліжка, а друга — для стола.

 — Так.

 — Правда ж, ми звикли говорити, що виробник тієї чи тієї речі вдивляється в її ідею: один робить ліжка, а другий — столи, якими ми користуємось, і всі інші речі так само? Але ніхто з виробників не виконує саму ідею. Бо як він це зробить?

 — Аж ніяк!

 — А дивись-но, чи не назвеш ти виконавцем і ось кого?

 — Кого?

 — Того, хто створює все, що доводиться виконувати кожному із ремісників зосібна.

 — Ти говориш про якогось надзвичайного й дивовижного мужа?

 — Наразі ще ні, але через хвилину-другу ти матимеш привід назвати його саме так! Бо він — цей майстер — не тільки може виготовляти всілякі речі, а й творить також усе те, що виростає на землі, він виробляє всі живі істоти й поміж ними самого себе, а, крім цього, ще й небо, землю, богів і все, що на небі, а також усе, що під землею, в Аїді ², — усе виробляє.

 — Що за подиву гідний умілець! — вигукнув він.

 — Ти не віриш? — запитав я. — Скажи-но мені, як на твій погляд, чи взагалі неможливе існування когось такого, а чи творцем цього всього можна стати лише в певний спосіб і ніяк інакше? Хіба тобі не здається, що ти й сам зумів би це все проробити, хоча, знову ж таки, лише в певний спосіб?

 — Але що ж то за спосіб? — запитав він.

 — Не важкий, — мовив я у відповідь. — Із його допомогою все твориться розмаїто й швидко. А найшвидше, мабуть, якщо хочеш — візьми в руки дзеркало й поводи ним у різні боки — відразу зробиш і сонце, і те, що на небі, і землю, і самого себе, і інші живі істоти, а також предмети, рослини і все, про що тільки-но говорилося.

 — Так, — сказав він, — але це буде тільки їхня видимість, а не самі речі, які існують насправді.

 — Чудово, — мовив я, — ти розмірковуєш саме так, як і має бути. Бо мені здається, що до таких майстрів належить і живописець. Хіба ні? /300/

 — Чому ж ні?

 — Але, гадаю, ти скажеш, що речі, які він робить, то не справжні речі. Хоча, певною мірою, і живописець також робить ліжко. Чи ні?

 — Так, звичайно, — відповів він, — але в нього це тільки видимість ліжка.

II. — А що ж той тесля? Хіба ти не казав щойно, що він робить не саму ідею ліжка, яка, властиво, як ми твердимо, ліжком і є — він виготовляє лише певне ліжко?

 — Авжеж, я казав це.

 — Отже, якщо він не робить того, чим воно є, то того, що справді існує, робити не може, лише щось подібне до існуючого, хоча те подібне, власне, і не існує. А якби хтось сказав, що витвір теслі чи якогось іншого ремісника існує у прямому значенні цього слова, то чи не було б це неправдою?

 — Принаймні, — сказав він, — так би здавалося тим, хто займається розмірковуваннями такого роду.

 — Отже, ми зовсім не здивуємось, якщо і той витвір — всього-на-всього лише якась невиразна подоба взірця.

 — Та не здивуємось.

 — А хочеш, — додав я, — ми пошукаємо, який же він, наслідувач тих речей?

 — Авжеж, хочу, — відповів він.

 — Так ось, кожне ліжко є трьох видів: одне те, що існує як суть речі — про нього, вважаю, ми могли б сказати, що його створив бог. Чи, може, хтось інший?

 — Думаю, ніхто інший.

 — Друге — те, яке створив тесля.

 — Так, — мовив він.

 — Третє — яке створив живописець. Хіба ні?

 — Нехай і так.

 — Адже живописець, тесля, бог — ось троє творців цих трьох видів ліжок.

 — Так, троє.

 — Свого часу бог, чи тому, що не захотів, чи, може, була якась необхідність, яка вимагала, щоб більше одного ліжка в природі не існувало, саме й зробив лиш одне-єдине ліжко — те, що, власне, і є ліжком як таким. А двох подібних чи більше бог не створював і не створить ніколи.

 — Це ж чому? — запитав він.

 — Бо якби бог зробив їх усього лиш двоє, все одно б виявилось, що це лише одне ліжко, вигляд якого мали б ті обидва: і саме воно було б тим, чим є ліжко, а не ті двоє. /301/

 — Слушно, — сказав він.

 — Тож думаю собі, що бог, знаючи це і бажаючи бути справжнім творцем ліжка, яке справді існує, а не якогось там ліжка і не якимось там теслею, тому й зробив одне ліжко, єдине в своїй суті.

 — Здається, це так.

 — Хочеш, ми дамо йому назву творця цієї суті або якось інакше, але подібно?

 — І це було б справедливо, — сказав він, — тому що і це, і все інше він створив згідно з природою.

 — А що тесля? Як же нам назвати його? Чи не майстром ліжок?

 — Так.

 — А живописця також назвемо майстром і творцем цих речей?

 — Нізащо в світі.

 — Тоді скажи, хто ж він такий стосовно ліжка?

 — Його, як на мене, — відповів він, — найкраще було б назвати наслідувачем того, чого інші є майстрами.

 — Ну, гаразд, — вів я далі, — отже, автора третього з черги витвору, якщо лічити від суті речі, ти називаєш наслідувачем?

 — Звичайно, — ствердив він.

 — Виходить, таким буде й творець трагедій: якщо він наслідувач, то відповідно може бути лише третім, коли рахувати від царя і від істини ³, і всі інші наслідувачі так само.

 — Мабуть, так.

 — Отже, що стосується наслідувачів, ми з тобою дійшли повної згоди. А скажи мені про живописця ще ось що: як ти вважаєш, чи він намагається відтворювати кожний із тих предметів, що є в самій їхній сутності, чи він наслідує витвори майстрів?

 — Витвори майстрів, — відповів він.

 — Чи такі, які є насправді, чи якими вони видаються? Ти повинен заодно визначити й це?

 — А як ти гадаєш? — запитав він.

 — Та ось як: ліжко, хоч дивитися на нього навскіс, хоч прямо, хоч із будь-якого боку, хіба відрізняється чимось саме від себе? Чи воно не відрізняється взагалі, а лише видається іншим за своїм виглядом, і хіба не так само й з іншими речами?

 — Так само, — сказав він, — вони тільки виглядають інакше, хоч зовсім нічим не відрізняються.

 — Ось, власне, над цим і поміркуй. До якої із двох цілей прагне живопис у кожному випадку? Чи до дійсного буття, щоб його відтворити, яким воно є, чи тільки до його позірності — яким воно видається? Іншими словами, живопис — це наслідування привидів чи наслідування істини? /302/

 — Привидів, — сказав він.

 — Отже, наслідувальне мистецтво далеке від істини і тому, здається, може відтворювати все, що завгодно, ледь-ледь торкаючись будь-якої речі і народжуючи лише її примарне видиво. Наприклад, художник, кажемо ми, намалює нам шевця, теслю чи інших майстрів, не маючи взагалі жодного поняття про ті ремесла. Однак, якщо він добрий художник, то може ввести в оману дітей і не надто мудрих людей, бо коли намалює теслю й віддаля покаже, то їм буде видаватися, що тесля справжній.

 — Чом би й ні?

 — Тож я міркую собі, друже, що про всі подібні речі треба думати, виходячи саме з таких поглядів. Коли ж хтось розповість нам, що зустрів людину, яка розуміється на всіх ремеслах і обізнана в усьому іншому, що приступне лише поодиноким людям і що взагалі немає нічого такого, чого б вона не знала краще від будь-кого іншого, то треба заперечити такому розповідачеві, бо він сам виявився якоюсь наївною людиною, що натрапила на звичайного чаклуна й наслідувача, який, обвівши його довкола пальця, видався йому надзвичайно мудрим, тому що він, той розповідач, не вміє відрізнити знання від невігластва й наслідувальності.

 — Цілком правильно, — погодився він.

III. — Отже, тепер потрібно розглянути трагедію та її першопрохідця Гомера, оскільки ми чуємо від деяких людей, що трагічні поети розуміються на всіх мистецтвах і на всьому людському, коли йдеться про доброчесність і підлість, а також на божественному. Бо добрий поет, якщо має намір гарно писати про те, чого торкається, мусить бути обізнаний з ним, адже інакше він просто не зможе творити. Тож слід поміркувати, чи ті прихильники не ошукалися, натрапивши на таких самих наслідувачів, і чи не зауважували вони, дивлячись на їхні творіння, що такі речі потрійно віддалені від справжнього буття і що їх легко творити для того, хто не знає істини. Тому що поети дають лише видива дійсності, а не те, що дійсно існує. Хоча цілком можливо, що добрі поети щось і доречне кажуть, і не згірш знаються на тому, про що, як багатьом видається, вони так добре пишуть.

 — Авжеж, — мовив він, — це вимагає розгляду й розгляду...

 — А як ти вважаєш, якби хтось виявився здатним творити одне й друге — і предмет, який наслідують, і його видиво, то чи взявся б він за творення самих видив і чи віддався б цій справі повністю, поставивши її за мету свого життя і маючи за щось найкраще, що може бути?

 — Не думаю. /302/

 — Гадаю, якби він і справді був обізнаний із тим, що наслідує, то більше зусиль докладав би до творення, ніж до наслідування. Він намагався б залишити по собі, мов пам’ятку, багато чудових творів і радше волів би бути прославленим, ніж самому прославляти інших.

 — Ну, ще б пак! — вигукнув він. — Адже це не все одно: мати славу й давати користь.

 — І щодо усього іншого, ми не закличемо до відповідальності Гомера чи будь-кого з інших поетів і не запитаємо їх, чи хто-небудь із них був лікарем, а не тільки наслідувачем слів лікаря, і чи говориться десь у переказах, що хоча б один із давніх чи нових поетів повернув комусь здоров’я, як повертав його Асклепій, або щоб залишив по собі хоч кількох учнів, ознайомлених із мистецтвом зцілення, таких, як нащадки Асклепія ⁴? Не будемо ми їх запитувати й про інші мистецтва — дамо їм спокій. Але коли йдеться про найважливіші і найпрекрасніші речі, про які Гомер намагається говорити: про війни і мистецтво стратегії, про керівництво державою і виховання людини — тоді ми з повним правом можемо поцікавитись, запитавши його: «Дорогий Гомере! Якщо стосовно досконалості ти посідаєш не третє місце після істинного і не є творцем подібного, тобто творцем видив, як ми окреслили того, хто займається наслідуванням, а якщо ти хоч другий з черги і мав змогу пересвідчитись, які заняття роблять людей кращими або гіршими в особистому житті, то скажи нам, яка з держав завдяки тобі вдосконалила свій устрій так, як Лакедемон завдячує старанням Лікурга ⁵, а багато великих і малих держав поліпшили свої справи завдяки іншим численним законодавцям? Яка держава має тебе за творця своїх добрих законів і визнає за свого добродійника? Бо Італія і Сицилія вважають таким Харонда, ми — Солона ⁶, а тебе хто? Чи зможе Гомер когонебудь назвати?

 — Гадаю, що ні, — відповів Главкон, — адже навіть гомериди ⁷ про це не згадують.

 — А яка ж це війна часів Гомера щасливо закінчилась, тому що вели її під його керівництвом чи за його порадою?

 — Жодна.

 — Ну а стосовно різних там винаходів, корисних для мистецтв, чи інших видів людської діяльності, то чи багато їх на рахунку Гомера, де б він виявив свою вправність на ділі, так як переказують про Фалеса з Мілета і про скіфа Анахарсіса ⁸?

 — Ніде нічого подібного.

 — Якщо він не відзначився у громадських справах, то, можливо, кажуть, що в повсякденному побуті Гомерові доводилось бути керівником виховання якихось людей, які його любили, /303/ були з ним у близькому спілкуванні й заповіли нащадкам певну гомерівську дорогу життя, подібно до того, як за це особливою шаною був оточений Піфагор ⁹, а його послідовники ще дотепер називають стиль свого життя піфагорійським і завдяки йому вирізняються серед інших людей?

 — Ні, — мовив він, — про таке теж нічого не переказують. Бо Креофіл, Сократе, який, можливо, був другом Гомера, виявився б не менш смішним з огляду на своє виховання, ніж на своє ім’я ¹⁰, якщо лише правда те, що розповідають про Гомера: адже кажуть, що коли він жив, то Гомер перебував у нього у великому занедбанні.

IV. — Так-бо розповідають, — сказав я. — Але подумай-но, Главконе, якби Гомер і справді міг виховувати людей і робити їх кращими, як той, хто на цьому знається, а не тільки вміє наслідувати, то невже не здобув би він собі багато прихильників і невже не шанували б вони його й не любили? Принаймні Протагор з Абдери, Продік з Кеоса ¹¹ і багато-багато інших у особистому спілкуванні можуть вселити людям, які їх оточують, переконання, ніби ті не зможуть дати лад ні в своєму будинку, ні в своїй державі, якщо не підуть до них у науку; і за цю мудрість люди так їх палко люблять, що учні та друзі ледве не носять їх на своїх головах ¹². Невже ж Гомерові, коли б він не одному міг придатися на дорозі до доброчесності, або тому ж таки Гесіодові ¹³ хтось дозволив би бродити по світі й провадити життя рапсодів ¹⁴? І хіба не дбали б про них більше, ніж про золото, і не примусили б їх не полишати своїх домівок? А коли б ті не послухались, то хіба шанувальники не супроводжували б їх повсюди, хоч би куди вони йшли, поки не перейняли б у них багато корисного?

 — Мені видається, Сократе, — мовив він, — ти говориш правду.

 — Тож чи не визнаємо ми, що, починаючи від Гомера, всі поети вдаються до наслідування і відтворюють лише видива доброчесності і всього іншого, що є предметом їхньої творчості, але істини не торкаються; хіба тільки так, як ми щойно говорили: живописець намалює шевця, який видаватиметься справжнім, а тим часом цей живописець не має жодного поняття про шевську справу, як, до речі, і глядачі його картини також — вони тільки дивляться на фарби та обриси і щось у тому вбачають.

 — Авжеж.

 — Думаю, так само ми скажемо і про поета, що він певні барви тих чи тих мистецтв і ремесел передає за допомогою слів і мовних зворотів, а сам нічого в тих заняттях не тямить, лише вміє наслідувати. Але робить це так, що іншим людям, таким же необізнаним, як і він, під впливом його слів здається, що сказано про /305/ те дуже добре — чи говорить поет ритмізованою мовою про шевську справу, чи про мистецтво стратегії, чи про будь-що інше — така вже природа того, сповнена своєрідного й великого чару. Коли ж те все оголити від барв, які йдуть від музичного мистецтва, тоді, гадаю, ти знаєш, який матимуть вигляд слова поетів, мовлені самі по собі, бо, очевидно, тобі вже доводилось десь щось подібне бачити.

 — Звичайно, — сказав він.

 — Отже, — провадив я, — вони подібні до облич людей, хоч і молодих, але негарних, у яких ніби прив’яв квіт молодості?

 — Дуже подібні, — згодився він.

 — Тоді зваж ось на що: той, хто створює видива, як ми кажемо — наслідувач, узагалі не знається на справжньому бутті, а знає лише його видимість. Хіба не так?

 — Так.

 — Тож не залишаймо цю думку висловленою лише наполовину, а розгляньмо її, як і належить.

 — Говори ж, — сказав він.

 — Ми твердимо, що живописець може намалювати віжки й вуздечку?

 — Так.

 — А зроблять їх лимар і мосяжник?

 — Авжеж.

 — А хіба живописець знає, якими повинні бути віжки й вуздечка? Чи того не знають навіть ті, хто їх зробив: себто мосяжник і лимар, а тільки той, хто вміє ними користуватися, тобто сам вершник?

 — Цілком правильно.

 — А чи не скажемо ми, що так само буває і в усьому іншому?

 — Як?

 — Стосовно кожної речі можна виявити три вміння: вміння користуватися нею, вміння створювати її і вміння наслідувати.

 — Авжеж.

 — Правда ж, доброякісність, краса і правильність кожної речі з будь-якого начиння, чи живої істоти, чи дії полягає на відношенні не до чогось іншого, лиш до того застосування, задля якого кожна річ зроблена чи виникла природним шляхом?

 — Правда.

 — Тож неминуче мусить бути, що той, хто послуговується тією чи іншою річчю, найкраще з ними обізнаний і може вказати їхньому виконавцеві, які достойності чи вади його творінь виявляються під час їхнього використання. Наприклад, флейтист повідомляє майстрові флейт, які саме флейти найбільше надаються для /306/ гри, і дає йому вказівки, якими їх слід робити; і той до цього прислухається.

 — Як же йому не прислухатися!

 — Отож, хто знавець, той відзначає достойності й вади флейт, а хто йому вірить, то відповідно їх і робитиме?

 — Так.

 — Отже, виконавець набуде правильного уявлення щодо достойностей і вад однієї й тієї ж речі, спілкуючись із знавцем і вислуховуючи його поради, але знаннямволодітиме лише той, у кого ця річ у вжитку.

 — Звичайно.

 — А наслідувач, чи з досвіду він почерпне знання про речі, які малює, наскільки вони гарні й правильні, чи ні, чи також слушну думку про них складе лиш завдяки тому, що неминуче буде змушений спілкуватися зі знавцем і виконувати всі його вказівки, що та як малювати?

 — Ні те, ні те.

 — Тобто, коли йдеться про достойності чи гандж тих речей, які він зображає, наслідувач не матиме про них ні знання, ні правильної думки?

 — Виходить, що ні.

 — Ото вже чудовим майстром своєї справи мусить бути той наслідувач! ¹⁵

 — Та не дуже.

 — Однак, попри це, він усе ж зображатиме предмети, не знаючи в кожному випадку, наскільки вони вдалі чи невдалі самі по собі. Лишень, ясна річ, зображатиме прекрасним те, що таким ввижається більшості людей, які нічого не знають.

 — А що ж йому ще зображати?

 — Вважаймо, що тут ми дійшли належної згоди: наслідувач не знає нічого, вартого уваги, про те, що наслідує, тому його творчість — це якась забава, а не серйозне заняття. А той, хто бавиться писанням трагічної поезії — хай це буде ямб чи гекзаметр — усі вони наслідувачі.

 — Безсумнівно.

V. — Заради Зевса, — вигукнув я, — хіба таке наслідування не є третім з ряду після істини ¹⁶? Чи ти вважаєш інакше?

 — Ні, не вважаю.

 — А на яке начало людини воно має вплив? З усією силою, якою наділене?

 — Про яке начало ти запитуєш?

 — А ось про яке: завдяки зорові одна й та ж величина, якщо дивитись на неї зблизька чи здалеку, видається нам неоднаковою. /307/

 — Ні, неоднаковою.

 — І так само виглядає справа з ламаністю чи прямизною променів, залежно від того, чи бачимо їх у воді чи поза водою, разом з їхньою випуклістю чи ввігнутістю, тому що барви оманливі для зору, і це породжує сум’яття в нашій душі і непевність. Власне, на таку слабкість нашої природи якраз і розраховує мистецтво малювання тіней, тобто живопис з усіма його чарами ¹⁷, як, до речі, й мистецтво чародійників та багато інших подібних хитрощів.

 — Це правда.

 — А хіба вимірювання, рахування і зважування не виявились найприємнішими помічниками в тому всьому, внаслідок чого у нас перемагає не те, що позірно більше, менше, численніше чи важче, а те, що рахує, вимірює і зважує?

 — Авжеж, не інакше.

 — А це, власне, і є робота розумного начала нашої душі.

 — Так, саме його.

 — Однак хоч те начало частими вимірами доводить, що одні предмети більші, другі — менші, а треті — рівні між собою, усе ж трапляється, що окремі з них цілком протилежні до того, якими видаються.

 — Так.

 — А ми стверджували, що одне й те ж начало не може водночас мати протилежні думки про один і той самий предмет.

 — І слушно стверджували.

 — Таким чином, начало душі, яке видає судження всупереч вимірам предметів, не може бути одним і тим же з началом, яке судить відповідно до тих вимірів.

 — Звичайно, не може.

 — А те, яке довіряє вимірюванню й рахуванню, було б найкращим началом нашої душі?

 — Тоді те, що противиться цьому, було б одним із найгірших наших начал?

 — Безперечно.

 — Саме це я й хотів продискутувати й дійти згоди, — мовив я, — що живопис і взагалі мистецтво наслідування, з одного боку, видає твори, які далекі від дійсності, а з іншого, воно причетне до того начала в нас, яке далеке від розсудливості — воно йому потурає і з ним спілкується, а з цього не виходить нічого здорового й справжнього.

 — Воістину це так, — відказав він.

 — Отже, мистецтво наслідування, яке низьке саме по собі, поєднуючись із низьким началом, саме й породжує ницість. /308/

 — Здається.

 — Чи тільки те, — запитав я, — яке сприймається зором, чи також і те, яке діє на слух і яке ми називаємо поезією?

 — Так виглядає, — відповів він, — що й те.

 — Але не покладаймося на видимість, яка випливає лише з розгляду живопису, а звернімося також і до того начала душі, з яким має справу мистецтво поетичного наслідування, і подивимось, чи це начало маловартісне, чи достойне.

 — Авжеж, звернімось.

 — Ми ось як собі це уявимо. Поетичне наслідування, скажімо, зображає людей, які здійснюють свої вчинки з-під примусу або добровільно і які на основі своїх дій, до того ж, вважають, що повелися або добре, або погано, і в усіх цих випадках вони або засмучуються, або тішаться. Чи, може, в наслідувальній поезії є щось і інше?

 — Нічого іншого.

 — Отож, чи за всіх цих обставин людина зберігає рівновагу і внутрішню цільність? Чи так, як, коли йдеться про зорове сприйняття, вона зазнає вагань і в ній водночас виникають протилежні думки про одні й ті ж предмети, так само і в діях своїх вона потрапляє у внутрішні чвари сама з собою? Зрештою, пригадую собі, що тепер ми не маємо жодної потреби доводити це та погоджувати між собою, бо в попередніх розмовах ми вже дійшли висновку, що душа наша сповнена тисяч таких протилежностей, які виникають одночасно.

 — Слушно, — сказав він.

 — Авжеж, слушно, — підхопив я, — тільки те, що ми тоді оминули, тепер, на мій погляд, необхідно розглянути.

 — Що саме? — запитав він.

 — Ми вже десь говорили, — відповів я, — що справжня людина, якщо їй випаде така доля — втратити сина або щось інше, що для неї має найбільшу вартість, то вона переносить це легше, ніж інші.

 — Звичайно.

 — А тепер візьмімо до уваги ось що: чи такій людині це зовсім не завдасть ніякого болю (що неможливо), чи вона лише зберігатиме міру в своїй скорботі?

 — Останнє ближче до правди, — мовив він.

 — Скажи-но мені про ще таку річ: як ти гадаєш, вона більше боротиметься зі своїм горем і чинитиме йому опір, коли буде на виду в людей, подібних до неї, чи коли зостанеться на самоті, наодинці сама з собою? /309/

 — Звичайно, що на виду в людей вона буде поводитись цілком інакше, — мовив він.

 — А на самоті, гадаю, вона не втримається і дасть волю риданню, якого б засоромилась, коли б хтось його почув, та й багато іншого вона готова робити в самотині, чого б воліла не показувати людям.

 — Так воно і є, — сказав Главкон.

VI. — Правда ж, те, що наказує їй опиратися горю, — це розум і звичай, а те, що схиляє до скорботи, — це саме страждання?

 — Правда.

 — А коли в людини одночасно з’являються два протилежні прагнення, зумовлені однією і тією ж причиною, то ми скажемо, що в такій людині мусять бути якихось двоє суперечливих між собою начал.

 — Мабуть, що так.

 — Тож одне з них готове йти туди, куди провадить його звичай.

 — Як?

 — Звичай десь каже, що в нещастях найкраще зберігати спокій, як тільки можна, і не обурюватись, бо ані ще невідомо, що добре в них, а що погане, ані тому, хто страждає, нічого не додасться з того страждання, та й ніщо із справ людських не варто вважати чимось серйозним, а смуток і скорбота лише стоятимуть на заваді й віддалятимуть від нас те, чого ми в таких випадках потребуємо якнайбільше.

 — Про яку потребу ти ведеш мову? — запитав він.

 — Про ту, — відповів я, — що треба як слід розібратися в тому, що сталося, і якщо вже, ніби при грі в кості, це випало на твою долю, то розпорядитися своїми справами відповідно до найкращої можливості, яку підкаже розум, а не поводитись, коли нагрянула біда, так, як діти, котрі, забившись, тримаються за забите місце й тільки й роблять, що плачуть, замість того, щоб призвичаювати душу до необхідності якнайшвидшого оздоровлення і відшкодування втраченого, що розхворілося, притишуючи лікувальними діями жалісний плач.

 — Було б найправильніше, — погодився він, — якби до ударів долі людина саме так і ставилась.

 — Виходить, ми погоджуємось, що найкраще начало хотіло б дотримуватись цієї поради розуму.

 — Це зрозуміло.

 — А те начало, яке веде до пригадування страждань та до нарікань і ніколи не може ними насититись, чи не скажемо ми, що воно нерозумне й бездіяльне, таке, яке сприяє боягузливості? /310/

 — Скажемо.

 — Отже, це дратівливе начало наслідує багато людей і по-різному, а ось характер розумний і спокійний, який завжди врівноважений сам по собі, нелегко ані наслідувати, ані, коли б хтось і відтворив його, не так уже й легко збагнути, особливо на всенародних святах чи в театрах, де збираються натовпи людей. Бо для них це було б наслідування стану, який їм чужий.

 — Безумовно.

 — Зрозуміло, що поет-наслідувач уже за своєю природою не поривається до такої постави душі, і його мистецтво полягає не в тому, щоб сподобатися розумному началу, якщо він хоче пошукати собі слави в натовпу, — його радше влаштовує натура дратівлива й перемінна, яка легка для наслідування.

 — Це зрозуміло.

 — Отже, ми цілком справедливо можемо причепитись до нього й поставити його поряд із живописцем? Адже як його відповідник він подібний до нього й тим, що творить непотріб відносно істини, і тим, що має до діла з таким самим началом душі, як і живописець, тобто далеко не з найкращим, а в цьому якраз і полягає схожість між ними. З уваги на це ми з цілковитою підставою не прийняли б його до майбутньої держави, яка мала б керуватися добрими законами, оскільки він пробуджує, живить і зміцнює найгірше начало душі й губить у ній начало розумне. Це наче так, якби хтось у державі зміцнював на силі людей недостойних і віддавав їм до рук державу, а тих, хто шляхетніший, знищував. Те саме, скажемо ми, робить і поет-наслідувач: у душі кожної зокрема людини він насаджує поганий державний устрій, потураючи й лестячи тому началу душі, яке стоїть поза розумом, і відтак не розрізняє ані того, що більше, ані того, що менше, одного разу вважаючи те саме великим, а іншого разу малим, тому він і створює образи дуже далекі від правди.

 — Безперечно.

VII. — Але ми ще не висунули проти поезії найтяжчого обвинувачення. Вона ж бо здатна занапастити і людей пристойних, хіба що за дуже незначним винятком — і це, власне, найстрашніше з усього.

 — Безумовно, якщо вона це чинить.

 — Послухай-но і поміркуй сам. Адже ми — в тім числі й найкращі з нас, слухаючи Гомера чи когось іншого з трагіків, які зображають якого-небудь героя у стані скорботи, коли той виголошує довжелезну промову, сповнену нарікань, а інший співає чи у відчаї б’є себе в груди, з приємністю, як тобі відомо, поринаємо в чари поезії, переживаємо разом з героями, сприймаючи все це /311/ всерйоз, і вихваляємо, бо вважаємо добрим того поета, який викликає у нас такий стан.

 — Авжеж, відомо. Чому ж ні?

 — А коли когось із нас спіткає особисте лихо, чи зауважував ти, що ми тоді пишаємося геть протилежним — що можемо зберігати спокій і силу духу, бо це — гідність чоловіка, а те, що ми тоді вихваляли, властиво для жінки?

 — Звісно, зауважував, — відповів він.

 — А чи все гаразд, — продовжував я, — із тією похвалою, коли бачимо людину такою, якою бути ніхто б собі на бажав і якою бути вважалось би ганебним, але все одно ми не відчуваємо до неї відрази, а навпаки — її вигляд приносить втіху і викликає схвалення?

 — Де ж там гаразд, присягаюсь Зевсом! — вигукнув він, — це ж не вкладається в голову!

 — Так, — погодився я, — а якби ти взявся за справу із того боку...

 — З якого?

 — Якби ти звернув увагу ось на що: те начало, яке ми насильно стримуємо при власних нещастях, яке має голод на сльози і дає волю наріканням і тим вдоволене — воно від природи має таку вдачу, що жадає того всього, і саме йому поети приносять поживу і втіху. А найкраща за походженням частина нашої душі, ще недостатньо навчена розумом і звичкою, занедбує тоді свій нагляд за тим жалісливим началом, і, дивлячись на чужі страждання, вона не вбачає для себе нічого ганебного, якщо інша людина, схожа на доброчесну, у неподобний спосіб переживає свою скорботу; вона хвалить її і виявляє їй співчуття. Вона навіть думає, нібито таке задоволення приносить їй користь, і їй би дуже не хотілось позбутись його, відкинувши поетичний твір у цілому. На мій погляд, лише незначна кількість людей може вважати, що чужі переживання неминуче впливають на наші: якщо вони розчулюватимуть і пробуджуватимуть у нас сильне співчуття, то нелегко буде втриматись від цього й у своїх власних стражданнях.

 — Свята правда, — мовив він.

 — А хіба не так само виглядає справа і стосовно смішного? Коли ти чуєш жарт, яким ти сам посоромився б смішити людей на виставах комедій чи в якомусь вузькому колі, ти з задоволенням сприймаєш його і не відкидаєш як щось погане, по суті, діючи так само, як і в тому випадку, коли виявив співчуття. Ти розумом погамовуєш у собі схильність до жартівливих витівок, щоб не скидатися на блазня, а тут попускаєш гамульці, і та твоя /312/ схильність ніби набирає свіжих сил, і не раз у домашніх умовах тебе заносить так далеко, що непомітно для себе ти стаєш творцем комедій.

 — Буває і так, — мовив він.

 — Чи це стосується любовних утіх, гніву чи всіляких інших пожадань душі, усіх її печалей і радощів, які, як ми кажемо, супроводжують будь-яку нашу дію, — усе це вплив поетичного наслідування. Воно живить і зрошує те, що мало б засохнути, віддає керівництво над нами тому, що саме потребує керівництва — якщо ми хочемо стати кращими й щасливішими, а не гіршими й ще нещаснішими.

 — Мені нічого тут заперечити, — зауважив Главкон.

 — Таким чином, Главконе, — продовжував я, — коли ти зустрінеш палких шанувальників Гомера, які стверджують, що цей поет дав Елладі освіту й виховання, тож, якщо йдеться про лад і культуру в усіх людських справах, його потрібно наново перечитувати й вивчати, щоб згідно з його приписами облаштувати своє життя і так жити, тобі слід виявити до них дружелюбність і шану, бо вони, наскільки це взагалі можливо, належать до людей найкращих. Ти погодься з ними, що Гомер найкращий поет і перший серед творців трагедій, але потрібно пам’ятати, що з поетичних витворів до нашої держави можна приймати лише гімни богам і похвали доброчесним людям? Якщо ж ти допустиш підсолоджену Музу, мелічну там чи епічну, тоді в державі у тебе запанують солодощі та прикрощі, замість закону й тієї думки, яка, на переконання загалу, завжди вважалось найкращою.

 — Цілковита правда, — сказав він.

VIII. — Тож нехай це нагадування буде нашим виправданням перед поезією, яку ми цілком слушно вигнали тоді за межі нашої держави, оскільки вона, та поезія, отакою є. Повестися подібним чином повелів нам здоровий глузд. А щоб вона не мала нас за людей жорстоких і неотесаних, ми скажемо їй, що між філософією та поезією уже віддавна існує якесь тертя ¹⁸. Отож, такі приказки, як «це той пес, який гавкає і гарчить на господаря», або «він великий у теревенях дурнів», або ж «юрба мудреців подолає й Зевса» чи «вони клопочуться дріб’язком, отже вони бідні» й тисячі інших засвідчують старий розбрат між ними ¹⁹. Але, незважаючи на це, варто сказати, що якби наслідувальна поезія, розрахована лиш на те, щоб викликати приємні відчуття, спромоглася більш-менш переконливо обґрунтувати, чому необхідна її присутність у добре облаштованій державі, то ми прийняли б її з радістю. Адже ми здаємо собі справу, що й самі буваємо зачаровані нею. Однак було б нечестиво зрадити те, що вважаємо за істину. А хіба не /313/ піддаєшся її чарам і ти, мій друже, особливо коли дивишся на неї очима Гомера?

 — І навіть дуже.

 — Виходить, вона має право повернутись [до держави], якщо зуміє виправдатись у ліричній пісні чи в якому-небудь іншому віршованому розмірі?

 — Звичайно.

 — А може, дозволимо її заступникам, які самі не поети, а лише друзі поетів, виступити на її захист, хоча б і в прозі, і сказати, що вона не тільки приємна, а й корисна для державного устрою й життя людини, і ми доброзичливо їх вислухаємо. Адже від того ми лишень виграємо, коли виявиться, що поезія не тільки приємна, а й корисна.

 — Чому ж би не мали виграти? — запитав він.

 — Якщо ж ні, любий мій друже, то так, як і ті, що колись закохались у кого-небудь, а потім дійшли до переконання, що та закоханість їм не потрібна, тому, пересиливши себе, надалі від неї утримувались, так само й ми, оскільки наша любов до тієї поезії майже вроджена, бо розвинулась за ідеального державного устрою, бажаємо їй лише добра, тобто, щоб вона виявилась найкращою і найближчою до правди. Але до того часу, поки вона не очиститься від звинувачень, які над нею тяжіють, ми вислуховуватимемо її, постійно повторюючи про себе, немов охоронне заклинання, цю думку, про яку ведемо мову, і остерігатимемось, щоб знову не опинитися в полоні цієї легковажної й такої поширеної любові. Адже ми розуміємо, що таку поезію не варто сприймати всерйоз, так, ніби вона стосується істини. Кожний, хто слухає її, повинен остерігатися, побоюючись за свій внутрішній лад, йому слід дотримуватись того, що ми сказали про поезію.

 — Я цілком згоден з тобою, — мовив він.

 — Адже змагання йде, — вів я далі, — не за будь-що, дорогий Главконе, а за велику справу, далеко більшу, ніж тобі може видатись, якщо йдеться про те, чи бути людині порядній, чи поганій; то ніяка повага, ні гроші, ні будь-яка влада, ба, навіть поезія не варті того, щоб задля них нехтувати справедливістю та іншими чеснотами.

 — Я погоджуюсь із тобою на підставі того, що ми розглянули, — сказав він. — Гадаю, що й будь-хто інший зробить так само?

IX. — Але ми, — зауважив я, — ще не розібрали найбільшої віддяки за доброчесність і ті нагороди, які очікують тут переможців. /314/

 — Ти, очевидно, маєш на увазі щось навдивовижу велике, — сказав він, — якщо інші винагороди мають бути ще більші від тих, про які ми згадували.

 — А що великого може статися за такий короткий час? — запитав я. — Адже порівняно з вічністю часовий відтинок від дитячих років до старості — це тільки швидкоплинна мить ²⁰.

 — Авжеж, це ніщо в порівнянні з вічністю, — погодився він.

 — Отже? Чи повинне те, що не вмирає, дбати лише про той невеликий відтинок, а не про вічність? Як ти гадаєш?

 — Гадаю, повинне, — відповів він, — але куди ти хилиш?

 — Хіба тобі невтямки — запитав я, — що душа наша безсмертна й ніколи не гине?

Він подивився на мене здивовано й сказав:

 — Присягаюсь Зевсом, таки невтямки. А ти можеш це ствердити?

 — Можу, якщо тільки не помиляюсь, — відповів я, — ба, навіть думаю, що й ти можеш, бо це не так уже й важко.

 — Для мене важко, — сказав він, — але від тебе я охоче почув би що-небудь про те, що ти вважаєш неважким.

 — То, може, послухаєш? — запитав я.

 — Кажи-кажи, — мовив Главкон.

 — Чи називаєш ти що-небудь добром і злом? — запитав я.

 — Так, називаю.

 — А чи думаєш про це те саме, що й я?

 — Що саме?

 — Усе, що несе згубу й руйнує — це зло, а те, що вирятовує і приносить користь, — добро.

 — Авжеж, — мовив він.

 — І що? Чи припускаєш ти, що якісь зло й добро можливі для кожної речі? Наприклад, для очей — запалення, а для всього тіла — хвороба, для пшениці — борошниста роса, для дерева — гниття, для заліза й міді — іржа чи мідянка, тобто чи можна сказати, що майже над кожною річчю тяжіє притаманне лише їй зло й захворювання?

 — Так, — відповів він.

 — Отже, коли щось із цього виявиться в якій-небудь речі, чи не погіршує воно те, до чого вчепилось, і, зрештою, чи не нівечить і не занапащує ту річ цілком і повністю?

 — Чому ж ні?

 — Виходить, кожну річ занапащують притаманні їй зло й зіпсуття, але якщо це її не занапастить, то вже ніщо інше не зможе її погубити. Адже добро ніколи нічого до згуби не припроваджує, як і те, що не буває ані злом, ані добром. /315/

 — Певно, що так, — мовив він.

 — А якщо серед того, що існує, ми знайдемо щось, що має своє зло, яке йому шкодить, однак не може його до кінця розкласти й знищити, то чи не переконаємося ми, що оте щось, наділене такою властивістю від природи, жодному знищенню не підлягає?

 — Очевидно, переконаємося, — сказав він.

 — Отже? Хіба в душі немає чогось такого, що її псує?

 — Скільки завгодно, — відповів він. — Це все те, що ми щойно розглянули, — несправедливість, розбещеність, нерозважливість і невігластво.

 — А якась із тих вад може її зруйнувати й знищити? Поміркуй над цим, і було б добре, якби ми не були введені в оману, вважаючи, що людина несправедлива й нерозумна, коли її прихоплять на злочині, гине від власної несправедливості як від особливо поганого стану душі. Усвідом собі це тільки так: як зіпсуття тіла, тобто хвороба, виснажує, й руйнує його, і веде до того, що тіло навіть перестає бути тілом, так і все те, що ми перед цим назвали, під впливом зла, йому притаманного, приходить до небуття, тому що зло, яке присутнє в ньому, постійно робить свою справу. Чи не так?

 — Так.

 — Добре. А тепер так само поміркуй і над душею. Чи можуть несправедливість та інші вади, що є в ній, своєю присутністю призвести до занапащення і знищення душу, так що дійде до її смерті, і вона відділиться від тіла?

 — Ніколи в світі! — вигукнув він.

 — Однак це якесь безглуздя, — вів я далі, — щоб щось заникало від стороннього зіпсуття, а не від свого власного.

 — Авжеж, безглуздя.

 — Зваж-но, Главконе, — вів я далі, — нам навіть не спадає на думку, що тіло мусить гинути від неякісного стану їжі, чим би той стан не був зумовлений — чи несвіжістю та притухлістю продуктів, чи ще чимось. А коли неякісний стан їжі викликає в людей незадовільний стан тіла, то ми скажемо, що хоч причиною його руйнації є несвіжа їжа, але гине воно від власного незадовільного стану, тобто від хвороби, а не від впливу зіпсованих харчів, оскільки харчі — це одне, а саме тіло — зовсім інше; ми вважаємо, що тіло ніколи не загине, поки чуже йому зло не викличе в ньому зла, що притаманне тілові.

 — Ти говориш дуже слушно, — сказав він.

X. — Тож на такій же підставі, — продовжував я, — якщо незадовільний стан тіла не спричинить незадовільного стану душі, який властивий для неї самої, ми ніколи не повіримо, ніби душа /316/ гине від якогось чужого зла, а не від власної зіпсованості; це зло і притаманна душі зіпсованість — різні речі.

 — А що, у цьому є глузд, — зауважив Главкон.

 — Тож або ми відкинемо такий погляд, довівши, що сказане не має слушності, або, доки наші висновки зостаються незаперечними, ми ніколи не погодимось, ніби душа може загинути від лихоманки чи іншої недуги або ж від перерізаної горлянки; якщо навіть і ціле тіло порубати на найдрібніші шматочки, то, однак, і в тому випадку вона не наблизиться до своєї загибелі — хіба що хтось нам довів би, що через такі страждання тіла вона сама стає менш справедливою і більш нечестивою. А коли чуже їй зло виникає у чомусь іншому, а власне у ній не з’являється, ми не маємо права стверджувати, що через це душа чи щось інше гине.

 — Але ж, — сказав він, — ніхто ніколи не доведе, що душі померлих через смерть ставали менш справедливими.

 — Якщо хтось, — вів я далі, — відважиться виступити проти нашого твердження й наполягатиме, що людина, яка вмирає, стає менш справедливою і більш розбещеною, і говоритиме так лише для того, щоб не погодитись, що душі безсмертні, то ми, коли він каже правду, будемо вважати, що несправедливість — немов смертельна недуга для того, хто її має, і допіру від неї самої, бо така вже в неї смертоносна природа, вмирають ті, у кого вона є, — переважно одні швидше, інші повільніше, але зовсім не так, як тепер, коли несправедливі люди втрачають життя через те, що їх страчують інші за їхні злочини.

 — Присягаюсь Зевсом, — вигукнув він, — у такому разі несправедливість виявиться зовсім не найстрашнішою з усього іншого, оскільки тому, хто до неї причетний, вона має приносити смерть, а це було б вирятуванням від нещасть! Але я гадаю, що вона виявиться чимось цілком протилежним, бо вбиватиме інших, оскільки їй дано таку силу, але кожному, хто нею сповнений, вона додаватиме неабиякої живучості — і не тільки живучості, а ще й невтомності. Тож, як бачимо, вона аж занадто віддалена від того, щоб виявитись смертельною недугою.

 — Дуже слушне спостереження, — сказав я. — Бо коли навіть власні розбещеність і зло не здатні вбити й занапастити душу, то навряд чи знищить її те зло, призначенням якого є нести згубу чомусь іншому, воно ані душі не призведе до загибелі, ані взагалі будь-що інше, хіба лиш те єдине, для чого воно існує.

 — Навряд чи знищить, — визнав він, — принаймні так видається.

 — Правда? Але ж коли щось не зникає від жодного зла — ні від власного, ні від чужого, то зрозуміло, що воно мусить бути /317/ чимось таким, що існує вічно. А якщо воно існує вічно, значить, воно безсмертне.

 — Безперечно, — сказав він.

XI. — Тож нехай так і буде! — вигукнув я. — А звідси, як ти розумієш, кількість душ завжди повинна зоставатися незмінною. Бо коли ні одна із них не гине, то їх не може ані меншати, ані більшати. Адже якби щось із того, що безсмертне, примножувалось, воно, як тобі відомо, виникало б із того, що смертне, і нарешті все стало б безсмертним ²’.

 — Твоя правда.

 — Однак ми не погоджуємося ні з цим, бо це суперечить нашому розумові, ні з тим, що нібито душа за своєю справжньою природою така, що повинна бути сповнена всілякого розмаїття, неоднаковості й внутрішньої різнорідності.

 — Що ти хочеш сказати? — запитав він.

 — Нелегка річ, — я у відповідь, — бути вічним тому, що складене з багатьох начал, які, до того ж, пов’язані між собою не найкращим чином, а саме такою і постає перед нами душа.

 — Авжеж, це нелегка річ.

 — Однак те, що душа безсмертна, повинен засвідчувати як наш теперішній висновок, так і багато інших. А щоб довідатись, якою душа є насправді, треба розглянути її не в стані розбещеності, який з’являється внаслідок її зносин з тілом та всілякими пороками, як ми бачимо тепер, а такою, якою вона є в своєму чистому вигляді. Саме це слід розглянути, як годиться, за допомогою розмірковування, і тоді тобі відкриються очі, наскільки вона прекрасніша, ніж видається, а також можна буде чіткіше розрізнити суть справедливості й несправедливості та все те, про що ми щойно вели мову. Досі ми говорили про неї правду — так, як вона тепер постає перед нами, але ж ми спостерігали її лише в теперішньому стані, а це те ж саме, як, дивлячись на морського бога Главка ²², дуже важко роздивитися його колишню природу, бо зі старих частин його тіла одні зламалися, інші покришилися, їх знівечили хвилі, а крім того, до нього поприростали черепашки, водорості й камінці, отож він значно більше скидається на якесь страховище, ніж на те, ким був за своєю природою. У такому ж стані ми бачимо й людську душу, яка стала такою через тисячі поганих учинків ²³. Проте, Главконе, слід приглянутись ось до чого...

 — До чого? — запитав він.

 — До її пристрасті до мудрості. Треба звернути увагу на те, що її цікавить та з чим вона хоче мати справу, оскільки вона споріднена з божественним і безсмертним, тим, що вічно суще, та /318/ якою вона була б, якби, беззастережно скоряючись своєму прагненню, випірнула з моря, в якому тепер перебуває, і струсила із себе ті камінці й черепашки, які до неї поналипали. Оскільки вона живиться земним — досхочу п’є і їсть на святкових учтах, у яких, як вважають, і полягає щастя, то до неї приросло багато чого дикого, що постає із землі й каміння; отож якби вона скинула те все із себе, тоді можна було б побачити її справжню природу й зрозуміти — розмаїта вона чи вся однакова, і що являє собою в усьому іншому. А поки що те, що діється з нею в людському житті і якою вона в ньому буває, ми розглянули, як на мою думку, належним чином.

 — Авжеж, розглянули для кожного випадку зокрема, — сказав він.

XII. — Правда ж, — продовжував я, — у наших розмірковуваннях ми відкинули всі інші погляди й не вихваляли при цьому ані тої віддяки, на яку справедливість заслуговує, ані добру славу, яку вона викликає, що, як ви нагадували, притаманне для Гесіода та Гомера. Навпаки, ми прийшли до висновку, що справедливість як така є чимось найкращим для самої душі, і душа має чинити справедливо, без огляду на те, володітиме вона перснем Гіга ²⁴, а, окрім нього, ще й шоломом Аїда ²⁵ чи ні?

 — Ти маєш цілковиту рацію, — сказав він.

 — А може, тепер, Главконе, — вів я далі, — уже ніхто нічого нам не закине, якщо, крім того, що говорилось раніше, ми зазначимо, що за справедливість і всіляку іншу доброчесність таки існує належна винагорода, яку душа отримує від людей і богів як за життя людини, так і після її смерті?

 — І справді, ніхто нічого не закине, — відповів він.

 — А чи віддасте тепер мені те, що позичили під час розмови?

 — Що саме?

 — Я поступився вам, дозволивши припустити, що справедлива людина може видаватися несправедливою, а несправедлива — справедливою. Бо ж ви вважали, що хоч і неможливо таке приховати від богів та людей, усе ж з огляду на перебіг нашого розмірковування варто піти на це припущення, щоб оцінити справедливість саму по собі в порівнянні з такою ж несправедливістю. Чи ти не пригадуєш цього ²⁶?

 — Я вчинив би несправедливо, коли б посмів «не пригадати», — сказав він.

 — Тож тепер, — провадив я, — коли ми порівняли їх між собою, я задля справедливості домагаюсь повернення позиченого, хочу, щоб ви погодились, що яку шану має справедливість у богів і людей, таке ж пошанування до неї повинні виявляти й ми — /319/ нехай справедливість отримує свою переможну винагороду, яку присуджує їй загальна думка, і передає її тим, кого прикрашає уже самим своїм існуванням, оскільки, як ми з’ясували, вона є істинним добром для кожного, хто її справді дотримується.

 — Твоє домагання справедливе, — мовив він.

 — Отож, — напосідав я, — чи передусім не повернете мені думку, що від очей богів ніколи не приховається, якою є та чи та людина?

 — Повернемо, — відповів Главкон.

 — А якщо це не може зостатися таємницею, то одна людина повинна бути богам милою, а друга — ненависною, як ми визнали ще на початку.

 — Це так.

 — А чи ж не згодимося і з тим, що для того, хто милий богам, усе, що від них він отримує, буде якнайбільшим добром ²⁷, якщо тільки над ним не тяжіє якесь неминуче зло, як покара за давню провину?

 — Авжеж, згодимося.

 — Тож так само слід думати й про справедливу людину, незалежно від того, чи живе вона у злиднях, чи спіткала її хвороба або щось інше із тих нещасть, які вважаються злом, бо все це, врешті-решт, обернеться їй на добре ще за її життя або після смерті. Адже боги ніколи не знехтують турботою про людину, яка хоче стати справедливою, і поривається, виявляючи у своїх діяннях доброчесність, уподібнитись богові, наскільки це під силу людині.

 — Без сумніву, — мовив він, — що когось такого не обділить своєю турботою той, до кого він подібний.

 — Виходить, про несправедливу людину треба думати щось цілком протилежне?

 — Авжеж.

 — Тож з ласки богів відповідна нагорода випала б людині справедливій?

 — На мою думку, так і було б, — сказав він.

 — А що ж серед людей? — запитав я. — Хіба не так само, якщо поглянути правді в очі? Чи, може, з несправедливими і спритними до всього людьми не діється те саме, що й з учасниками пішого забігу, які біжать добре в один кінець, а на повернення назад їх уже не вистачає? Спершу вони женуть щодуху, а закінчуючи змагання, стають посміховиськом і, звісивши до плечей вуха ²⁸, сходять з доріжки, не домігшись вінка. А ті, що справді вміють бігати, досягають мети, виграють нагороди, і їх увінчують вінками ²⁹. Чи ж не так переважно стається і з людьми /320/ справедливими? Кожний їхній вчинок, кожне спілкування з іншими і все їхнє життя, зрештою, здобувають добру славу, що і є людською винагородою.

 — Звичайно, що так.

 — Отже, ти стримаєшся, якщо я скажу про них те ж саме, що ти говорив про людей несправедливих? Я ж бо твердитиму, що справедливі люди, коли досягають старшого віку, стають правителями у своїй державі, якщо їм, звісно, захочеться тієї влади, вони одружуються із тими жінками, з якими лише забажають, з якого б ті не були дому, і дочок своїх видають заміж, за кого вважають потрібним, і все, що ти говорив колись про людей несправедливих, я кажу тепер про людей справедливих. А якщо йдеться про людей несправедливих, то більшість із них, навіть коли їм і вдалося в молодому віці затаїтися, усе ж під кінець життя повністю розкривається і стає посміховищем: доживши до старості, вони зазнають гіркої долі, бо їх штурхатимуть чужинці й свої, примовляючи при цьому, що то жалюгідні створіння; очевидно, їх битимуть і палицями, і зазнають вони й того, що ти слушно вважав нечуваною жорстокістю, — їх візьмуть на тортури і припікатимуть розпеченим залізом. Вважай, що те все, що ти почув про їхні страждання, говорив тоді я, а не ти. Тільки дивись, чи ти стерпиш, якщо я так скажу?

 — Звичайно, — відповів він, — адже говориш ти справедливо.

XIII. — Так ось які, — продовжував я, — винагороди, ушанування й дари від богів і людей очікують справедливу людину ще за її життя, окрім того добра, яким обдаровує сама справедливість.

 — То дуже гарні й надійні речі.

 — Але все це ніщо, коли йдеться про їхню кількість і величину в порівнянні з тим, що очікує кожного з них, тобто справедливу й несправедливу людину після смерті. Про це варто послухати, щоб один і другий узяв для себе в завершеному вигляді те, що йому в нашій розмові належало почути.

 — Прошу, говори далі, — сказав він, — адже немає нічого іншого, що можна було б слухати з більшою приємністю.

 — Але я донесу до твоїх вух, — відповів я, — не оповідь Алкіноя ³⁰, а розповідь одного відважного мужа, Ера, сина Арменія, родом із Памфілії ³’. Він був загинув на війні, коли ж через десять днів почали підбирати напіврозкладені тіла мертвяків, його знайшли у ще свіжому стані, привезли додому, щоб на дванадцятий день здійснити поховання, але, уже покладений на вогонь, він раптом ожив і, оживши, розповів, що він побачив на тому світі ³². Він говорив, що коли душа його вийшла з тіла, то разом з багатьма /321/ іншими вирушила в дорогу, вони дісталися якогось божественного місця, де в землі були дві розпадини, які тяглися одна біля одної, а навпроти, вгорі на небі, також виднілися дві ущелини ³³. Посередині між ними засідали судді, які вершили правосуддя, душам справедливих людей вони веліли йти праворуч і догори через ущелину в небо, прикріпивши їм попереду знак вироку, а несправедливим — по дорозі наліво, вниз, і ці теж мали, але вже на спині, позначення усіх своїх провин. Коли ж сам Ер опинився перед суддями, вони сказали, що він повинен донести людям відомості про те, що тут є, і наказали йому до всього дослуховуватись і за всім спостерігати.

Тож він бачив, як душі, після закінчення суду, відходили через дві розпадини, одну — в небі, а другу — в землі, а з двох інших приходили: із земної безодні піднімались душі, покриті брудом і порохом, а з небесної ущелини опускались душі чисті. І ті, які постійно прибували, виглядали так, наче повернулись із довгих мандрів, вони радісно збиралися й розташовувалися на луках, і почувалися там, немов на якомусь усенародному святі — віталися одна з одною, якщо були знайомі, і розпитували тих, які піднялися з землі, як то воно внизу, а тих, які опустилися з неба, — що там угорі. Тож розповідали собі навзаєм про се і те — одні зі сльозами й наріканнями пригадували, скільки й чого натерпілися та надивилися у своїх мандрах під землею (мандрівка ж тривала тисячоліття), а інші, які зійшли з неба, вели мову про блаженство й невимовної краси краєвиди.

Але щоб про все дослівно розповісти, Главконе, потрібно було б багато часу. Найголовніше ж, казав Ер, полягало ось у чому: за кожний несправедливий вчинок стосовно іншого, за кожну кривду і за кожного скривдженого всі кривдники зазнавали покарання удесятеро більше — кожна покута мала тягтися сто років, бо саме такою є тривалість людського життя, отож усякий злочин вимагав удесятеро більшої від нього відплати. Наприклад, якщо хтось винен у багатьох смертях, бо здав ворогові місто чи військовий табір, і багато людей через це опинилося в рабстві, або ж коли хто спричинився до якогось іншого нещастя, то за це все, тобто за кожний окремий злочин, він мусить зазнати удесятеро більших мук. І навпаки, ті, що мають за собою якісь благочинства, що були справедливі до інших і благочестиві, так само отримали за це заслужену винагороду.

А про тих, які, щойно народившись, невдовзі померли, проживши зовсім небагато часу, Ер також розповідав, але це не варто згадувати. Він говорив про ще більшу відплату за непошанування чи пошанування богів, за ставлення до батьків і за /322/ самогубство. Розказував він, що був при тому, як один там запитував іншого, куди подівся великий Ардієй. А цей Ардієй колись давно, ще за тисячу років до того, був тираном у якомусь із міст Памфі лії. Подейкували, що він замордував старого батька і старшого брата, а також припустився багатьох інших нечестивих вчинків і злодіянь. І той, до кого було звернене це запитання, за словами Ера, так відповів на нього: «Ардієй не прийшов, і сюди він, напевно, вже ніколи й не прийде.

XIV. Адже серед тих страшних видовищ ми бачили й таке. Коли, всього натерпівшись, ми опинилися недалеко від входу в розпадини і вже збиралися ввійти, щоб піднятися нагору, як несподівано помітили Ардієя, а з ним і інших, у переважній більшості тиранів. Було там трохи і простих людей, великих беззаконників, які мали намір зійти нагору, але вхід у розпадину їх не впускав і видавав рев, як тільки хтось із невиправних у своїх пороках злочинців чи з тих, хто ще не відбув своєї покути, намагався підійти поближче. Ер розповідав, що поруч стояли дикі люди, всуціль червоні від вогню. Скоряючись голосу розпадини, вони одних схопили й погнали геть, а Ардієя та інших, пов’язавши їм руки й ноги і накинувши на шию петлю, звалили на землю, злупили з них шкіру й потягли на бездоріжжя, через колюче тернище, і всім, кого зустрічали, пояснювали, за що тим така кара, додаючи при цьому, що вони ведуть їх, щоб скинути в Тартар». Багато різних страхів натерпілися там душі, але найбільше вони боялися почути ревище розпадини при спробі піднятися вгору, тому невимовною втіхою було для них мовчання розпадини, коли вони входили. Ось як виглядали покари й покута, а цілком протилежними до того були винагороди. Кожен, хто пробув на луці сім днів, восьмого дня мусив устати й вирушити в дорогу, щоб за чотири дні прийти туди, звідки видно згори сніп світла, який пронизував усе небо й землю, наче стовп, дуже подібний до райдуги, тільки ясніший і чистіший. Вони дісталися до того місця, здійснивши одноденний перехід, і побачили там, у самій середині світляного стовпа, звисаючі згори кінці небесних зв’язок. Адже це світло — вузол небесного склепіння, немов брус трієри ³⁴, пов’язує всю світову сферу, яка обертається ³⁵. А на кінцях цих зв’язок височіє веретено Ананки ³⁶, що надає всім сферам обертального руху; вісь і гак веретена — з твердого металу, а обертовий вал — із поєднання твердого металу з іншими матеріалами. А будова валу ось така: зовнішній вигляд його подібний до тих, що мають тутешні веретена. Із розповіді Ера треба собі уявити його так: немовби в один великий пустотілий вал вставили такий же вал, але менший, який геть у всьому підходить до більшого, як то часом припасовують вази, які вставляються одна /323/ в одну. Так само і з третім валом, і четвертим, і ще з чотирма іншими. Разом вісім обертових валів, уміщених один в оден, зверху їхні краї видаються концентричними колами, які нанизані на вісь веретена і створюють ніби суцільну поверхню єдиного обертового валу, вісь же протинає наскрізь в середину восьмого валу. Перший, зовнішній вал має найбільшу площину кола, шостий вал — другу за величиною, четвертий — третю, восьмий — четверту, сьомий — п’яту, п’ятий — шосту, третій — сьому і другий — восьму ³⁷. Поверхня найбільшого обертового валу різнобарвна, поверхня сьомого — найяскравіша, поверхня восьмого бере свою барву від світла, що падає від поверхні сьомого, а кружала другого й п’ятого валів дуже подібні між собою, лишень дещо від них жовтіші, площина ж третього кола — найбільша, четвертого — червонава, а шостого за своєю білизною посідає друге місце ³⁸.

Вісь веретена прокручується і разом з нею здійснює один і той же оберт і вся цілість, але при цьому обертальному русі сім внутрішніх кружал повільно провертаються у напрямі, протилежному до всього обертання. А серед них найшвидше рухається восьме коло, на другому місці за швидкістю — коло сьоме, шосте і п’яте, які крутяться з однаковою швидкістю, а третя з черги швидкість обертання, як їм видалося, належить четвертому колу, на четвертому місці — третє коло і на п’ятому — друге. Обертається ж вісь веретена на колінах Ананки.

Вгорі на кожному із кружал сидить по одній Сирені, які крутяться разом з кружалами, і кожна з них видає лише один звук одного й того ж тону. Із усіх звуків, а їх є вісім, твориться єдина співзвучність ³⁹.

Довкола Сирен на однаковій віддалі від них сидять три жіночі постаті, і кожна на своїм престолі — це Мойри, дочки Ананки: Лахесіс, Клото і Атропос — усі в білих шатах, з вінками на голові; вони співають в лад з голосами Сирен; Лахесіс оспівує минуле, Клото — теперішнє, а Атропос — майбутнє. Час від часу Клото торкається правою рукою зовнішнього кола веретена і прискорює його обертовий рух, у той час як Атропос лівою рукою так само додає швидкості внутрішнім колам, в Лахесіс почергово дотикається кожною з рук і одного, і другого ⁴⁰.

XV. — Отож, коли вони прийшли туди, то відразу ж мусили підійти до Лахесіс. Спочатку якийсь віщун розставив їх за порядком, потім узяв з колін Лахесіс жереби та взірці життя, піднявся на високе підвищення і сказав:

«Це мовить дочка Ананки, діва Лахесіс». Душі з життям у один день! Ось початок нового оберту, що закінчиться смертю для смертного роду. Не вас обиратиме за жеребом демон ⁴¹, а ви /324/ самі оберете його для себе. Кому першому жереб випаде, той нехай першим і вибере собі життя, яке йому неминуче належить прожити. Доброчесність не може бути надбанням когось одного: хто її шанує більше чи менше, той відповідно в такій же кількості й володітиме нею. Це вина того, хто вибирає, бог не винен».

Сказавши це, віщун кинув жереби між усіх, і кожний підняв той жереб, який упав біля нього, не зробив цього лише Ер, бо йому на це не дано було дозволу. Кожному, кому дістався жереб, було зрозуміло, який він одержав порядковий номер при жеребкуванні. Після цього віщун розклав перед ними на землі взірці різних життів, і було їх набагато більше, ніж присутніх. І були ті взірці дуже розмаїті — життя усіляких тварин і всі види людського життя. Між ними траплялися навіть тиранії, одні пожиттєві й безперервні, а інші такі, що занепадали й закінчувалися убозтвом, вигнанням і злиднями. А були серед них і життя мужів, що прославилися своєю зовнішністю, красою, силою чи перемогами на змаганнях, а також родовитістю й чеснотами предків; ясна річ, зустрічалося й життя людей непримітних. Так само як і життя жінок. Але це не мало ніякого значення для визначення душевного ладу, бо кожна душа зазнавала неминучих змін, коли вибирала інший спосіб життя. Зрештою, були там і інші жереби: змішані один з одним, на які впереміш випадали багатство, бідність, недуга і здоров’я, а також щось середнє між ними.

Здається, якраз тут, любий Главконе, приховано найбільшу небезпеку для людини, і тому слід особливо дбати, щоб кожний із нас, занедбавши інші науки, став дослідником і учнем у галузі саме цієї, якщо тільки зможе відкілясь набувати відповідних знань. Треба відшукати і когось такого, хто навчив би його розпізнавати добрий і поганий спосіб життя, а із життів можливих завжди і всюди вибирати краще. Беручи до уваги, як усе між собою пов’язане, про що тільки-но була мова, і яке відношення має те все до життя доброчесного, людина повинна знати, чим є краса, поєднана з убогістю чи багатством, і на тлі якого стану душі вона творить зло чи добро, а також який вплив мають шляхетне і низьке походження, особисте життя й державні посади, сила і слабкість тіла, здібність чи несприйнятливість у навчанні і все інше, що за своєю природою пов’язане з душею, і якщо до природних властивостей душі додадуться набуті, то як їхня взаємодія сприяє тому, що людина, добре поміркувавши і маючи на оці природу власної душі, здатна зробити свій вибір гіршого або кращого життя. Гіршим вона вважатиме те, яке запровадить її туди, де душа стає менш справедливою, а кращим, якщо в ній справедливості лиш побільшає, усе ж інше вона відкине. Ми вже бачили, що і /325/ для живої, і для мертвої людини — це найважливіший вибір. До Аїду треба відійти, маючи в собі це міцне, як адамант ⁴², переконання, щоб і там тебе не збили з пантелику багатство та інше подібне зло, щоб ти не став тираном чи іншими вчинками не спричинився до великих і непоправних нещасть і щоб сам не зазнав нещастя ще більшого. У житті, наскільки це можливо, як у теперішньому, так і в наступному, завжди треба вміти вибрати для себе серединний шлях, уникаючи крайнощів як з одного, так і з іншого боку, бо саме в цьому й полягає найвище щастя для людини.

XVI. Адже і той, що приніс вісті з потойбічного світу, розповідав, що тамтешній віщун, звертаючись до тих, що мали вибирати, сказав ось так: «Хоч би хто й останнім підійшов сюди, його також очікує життя приємне, а не погане, якщо зробити вибір розумно й жити належно. Той, хто вибирає першим, нехай не буде легковажним, а хто останнім — нехай не втрачає духу!«

По цих словах віщуна відразу ж наблизився той, кому випав перший жереб, і заявив, що обирає життя наймогутнішого тирана. Нерозважливий він був і ненаситний, тому й зробив вибір, не обміркувавши усе як слід, ось і не зауважив, яка в тому причаїлася лиха для нього доля — пожирання власних дітей ⁴³ та інші найрізноманітніші біди. Коли ж уже пізніше він спокійно усе обдумав, то почав бити себе в груди й голосно нарікати, що не прислухався до попереджень віщуна. Він звинувачував у своїх нещастях не себе, а долю, богів і що завгодно, лишень не себе самого. А був він, до речі, одним із тих, хто повернувся з неба, оскільки прожив своє попереднє життя в добре упорядкованій державі, правда, його доброчесність була побудована не на підвалинах філософії, а трималася лише на силі звички. І взагалі можна сказати, що чимало тих, що зійшли з неба, обпеклись якраз на цьому, бо там не дістали загартування труднощами. Натомість чимало прибульців з-під землі робили свій вибір не поспішаючи, адже вони й самі натерпілися досить, і на страждання інших надивилися. Ось чому більшість душ тут стикається зі зміною поганого й доброго, до того ж, певну роль у жеребкуванні відіграє і звичайний випадок. Але якщо хтось кожного разу, коли приходить у теперішнє життя, по-справжньому займається філософією та ще й при виборі йому дістанеться не з останніх жереб, тоді, згідно з розповідями про потойбічний світ, він не лише тут буде щасливий, а й звідси мандрівка його туди, а звідти назад відбуватиметься не підземним і тернистим шляхом, а рівним і небесним.

Те видовище, як розповідав Ер, варто було побачити, як кожна душа вибирала для себе своє життя, дивитись на це було смішно, дивно і без жалю неможливо. Здебільшого робили /326/ вибір, керуючись звичками попереднього життя. Ер говорив, як душа, що належала колись Орфеєві ⁴⁴, вибрала собі життя лебедя, оскільки від ненависті до жіночої статі (Орфей зазнав від них смерті) вона не захотіла приходити на світ через тіло жінки. Він бачив і душу Фаміріда ⁴³ — вона вибрала життя соловейка. Бачив також лебедя, який для переміни віддав перевагу життю людському, так само й інші, пов’язані з Музами створіння. Душа, якій випав двадцятий жереб, вибрала життя лева. Це була душа Аякса, сина Теламона, вона не хотіла ставати людиною, пам’ятаючи про суд, який вирішував долю обладунків ⁴⁶. За нею йшла душа Агамемнона ⁴⁷, яка, сповнена відрази до людського роду через пережиті страждання, проміняла своє колишнє життя на життя орла. Душі Аталанти ⁴⁸ жереб випав десь посередині; побачивши почесні відзнаки атлета, вона не могла встояти перед ними й вибрала свою долю. Після неї він бачив, як душа Епея, сина Паногея ⁴⁹, вирішила відчути природу жінки, здібної до ремесел. А далі поміж останніх він побачив душу блазня Терсіта ⁵⁰, як вона приймала подобу мавпи. З волі випадку останньою йшла робити свій вибір душа Одіссея. Вона тримала в пам’яті попередні знегоди, які випали на її долю, тому, відкинувши всілякий гонор, довго блукала сюди й туди, шукаючи життя звичайної людини, не обтяженої справами, і, врешті-решт, знайшла його, воно десь там валялося, зневажене і всіма погорджене, але душа Одіссея, як тільки побачила його, відразу ж радісно підняла, сказавши, що, якби їй дістався й перший жереб, вона все одно не зробила б іншого вибору. Так само душі багатьох звірів переходили в людей або ж одні звірі перевтілювалися в інших, несправедливі душі — у дику звірину, а справедливі — у звірят лагідних, тобто відбувалася неймовірна мішанина.

А коли всі душі вибрали собі те чи інше життя, у тому ж порядку, який визначив жереб, вони почали підходити до Лахесіс. Вона кожному призначала демона, якого хто собі вибрав, і посилала його разом з ним, щоб він був охоронцем людського життя і виконував усе, чого вимагав вибір. Передусім опікунський дух підводить душу до Клото — під її руку і під оберти веретена, що крутиться, затверджуючи в такий спосіб вибір долі за жеребом. Після того, як душа доторкнулась до Клото, він припроваджує її туди, де снує прядиво Атропос, щоб визначення долі стало невідворотним.

Звідси, не озираючись, душа простує до престолу Ананки. Вона проходить через нього, коли ж і інші душі також проходять, вони всі разом у неймовірну жарінь і спеку вирушають на долину Лети ⁵’, де немає дерев і будь-чого іншого, що росте на землі. /327/ Перед настанням вечора вони зупинилися біля ріки Амелет ⁵², воду якої не втримає жодна посудина. Усім належить у міру випити тієї води, але хто забував про розважливість, ті п’ють понад міру, а хто п’є таким чином, той про все забуває. Коли вони полягали спати, то рівно опівночі загримів грім і земля затряслася. Умить їх підхопило й понесло вгору в різні боки — і вони, наче зорі, помчали до нових народжень. Самому ж Ерові, не було дозволено пити ту воду. І він не знає, де і яким чином його душа опинилася в тілі. Раптово прийшовши на світанку до тями, він побачив, що вже лежить на вогні.

Ось як, Главконе, цей міф зберігся й не загинув; може, він і нас порятує — якщо ми повіримо в нього, тоді й через Лету щасливо переберемося, і душі своєї не опоганимо. Коли ж прислухаємось до моєї думки і вважатимемо, що душа безсмертна і спроможна перетривати будь-яке зло і будь-яке добро, то ми завжди будемо йти вищим шляхом і всіляко дотримуватись справедливості та розсудливості, щоб, поки ми тут, бути милими самим собі й богам. І тоді, коли ми заслужимо за це нагороду, наче ті, що перемагають на змаганнях і потім збирають звідусіль дари, то й тут, і в тих тисячолітніх мандрах, про які ми вели мову, нам завжди буде добре.

Попередня     Головна     Наступна