Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Платон. Держава. — К., 2000. — С. 328-352.]

Попередня     Головна     Наступна





Коментарі



Це перший повний переклад українською мовою «Держави» Платона. Переклад зроблено за виданням:

Platonis Pollitia sive de Republica / Prolegomenis et commentariis Godofredus Stallbaum, Vol. I — II.Libr.l — 10, Londini 1858 — 1859.

До уваги також бралося видання:

Platon’s Staat / Griechisch und Deutscn mit kritiscnen und erklarenden Anmerkungen, Bd. 1 (1 — 5), Leipzig 1881.


Діалог «Держава» належить до найвидатніших творів Платона. У ньому заторкуються майже всі, на тодішнє розуміння, головні питання етики, політики та філософії — від визначення справедливості, пошуку істинних причин буття, роздумів про природу людини до виникнення держави й різних верств її громадян. Обґрунтовуючи свою модель ідеального політичного устрою, Платон вимальовує картину утопічної держави, у якій торжествують ідеї Добра й Справедливості, а владу обіймають справжні філософи. У цій державі повністю ліквідовано приватну власність, проголошено спільність жінок і дітей, створено найдоцільнішу систему виховання й навчання, де словесна творчість перебуває під суворим контролем громадськості й т. ін.

Час написання «Держави» припадає на 77 — 60 pp. IV ст. до н. е. Сама ж розмова, що лягла в основу діалогу, відбувалася десь у 411 — 410 pp. до н. е. і тривала щонайбільше кілька годин у день свята Артеміди-Вендіди, що відзначалося в Афінах шостого чи сьомого червня. Коментатор Апельт слушно зауважує, що «Держава» — це зовсім не запис реальної розмови, тому й непотрібно завдавати собі клопоту у визначенні часу розмови уявної, хоч самі учасники зустрічі в домі Кефала — люди цілком реальні. Передусім це Сократ, на суперечках якого зі своїми відомими й невідомими сучасниками побудовані майже всі твори Платона. Найбільше розмовляють із Сократом, спонукаючи його до роздумів уголос, двоє молодих людей: Главкон і Адімант, сини Арістона. Це рідні брати Платона. Хоч вони нічим особливим і не відзначилися, хіба що в битві під Мегарою, Платон увічнив їх у кількох своїх діалогах.

Кефал, людина поважного віку, у чиєму будинку Сократ розмірковував про ідеальну державу, — відомий оратор, який близько 140 р. до н. е. на запрошення Перікла прибув до Афін із Сицилії. У Піреї він прожив тридцять років. Мав кількох синів і серед них славнозвісного оратора Лісія, який разом із братом Евтидемом був присутній при розмові, але участі в ній не брав. Зате інший син Кефала Полемарх, який і привів гостей до батькового будинку, не цурався подавати свій голос у обговоренні важливих проблем. Під час правління Тридцяти тиранів був засуджений до страти й загинув, випивши отруту, хоч проти нього не було висунуто жодного звинувачення. Про нього писав і філософ Федр.

Що стосується софіста Фрасімаха із Халкедона, який гостро суперечить Сократові, то про нього також можна прочитати у Федра. Як ритор він справив великий вплив на становлення художньої прози, але його підручник з риторського мистецтва до нас не дійшов. Платон не сприймав його поглядів на релігію, яку Фрасімах просто відкидав. Як і Каллікл у діалозі «Горгій», Фрасімах у «Державі» промовляє так, ніби все, що він самовпевнено проголошує, Платон хоче виставити на сміх. Незважаючи на всю свою показну мудрість, закінчив Фрасімах дуже сумно: він пішов із життя, вдавшись до самогубства, — повісився. /330/

При розмові в домі Кефала присутні також Нікерат, син відомого полководця Нікія, софіст Хармантид із Пеанії та прибічник Фрасімаха софіст Клітофонт, який докидає до дискусії кілька своїх реплік.




Книга перша


1. Мова йде про Вендіду — фракійську богиню, яку греки ототожнювали з Артемідою. Час появи в Піреї культу Вендіди невідомий, знаємо тільки, що там існувало святилище богині. Щороку шостого або сьомого червня відбувалося її свято — Вендідеї.

2. Пробіг із запаленими смолоскипами — неодмінна складова свята на честь Прометея, якого в Атенах шанували як бога, нарівні з Атеною та Гефестом.

3. Ще найвидатніший представник і, можливо, основоположник давньогрецького дидактичного й генеалогічного епосу Гесіод писав про шляхи, що ведуть людину чи то до зла, чи то до доброчесності:

Навіть громадою легко дійти до пороку лихого.

Рівні до нього стежки, та й оселя його недалеко,

А доброчесність від нас безсмертні боги відділили

Потом рясним: і стрімка, і висока до неї дорога,

Ще й грудувата спочатку...

(Роботи і дні, рядки 287 — 291, пер. В. Свідзинського).

4. Сократ має наувазі Гомера, у якого батько Ахілла «стоїть... на старості скорбнім порозі» (Іліада XXIV 487).

5. Кефал нагадує давню грецьку приказку: найкраще розважаються ровесники: дід утішається таким самим дідом.

6. Ця думка Софокла дозволяє припустити, що сам поет у юності сповна відчув на собі тиранію Ероса, тому пригасання статевої спроможності видається йому чарівним порятунком від докучливих пристрастей.

7. Фемістокл (бл. 525 — бл. 460 до н. е.) — афінський державний діяч і полководець періоду греко-перських воєн, зробив вирішальний внесок у перемогу в битві при Саламіні (480 до н. е.). За його ініціативою афіняни перетворили Пірей на військову гавань, розпочали будівництво Довгих стін, які з’єднали гавань з Атенами. Фемістокл багато зробив для зміцнення афінської демократії. Підданий 471 до н. е. остракізму, останні роки життя провів у перського царя Артаксеркса І. Розмову Фемістокла з серіфійцем, мешканцем невеличкого злиденного острова, з якого полюбляли глузувати заможні греки, наводить також і Плутарх у своїх «Порівняльних життєписах» («Фемістокл», XVIII).

8. Піндар (бл. 518 — 442 до н. е.) — грецький поет, виходець із фіванської аристократії, представник хорової лірики, автор од на честь переможців Олімпійських і Піфійських ігор, а також численних гімнів, пеанів і дифірамбів. Наведений у тексті фрагмент 214 Sn. переклала Дзвінка Коваль.

9. Сімонід Кеоський (550 — 469 до н. е.) — його ще називають Сімонідом з Кеосу (острів) — уславився своїми епіграмами, елегіями, епінікіями, гімнами, партенями, дифірамбами, гіпорхемами тощо: був придворним співцем грецьких тиранів (володарів).

10. Полемарх був старшим сином Кефала, отже, мав успадкувати й усе його майно; тут же він ніби успадковує погляди свого батька, які той виголошував і повинен був виголошувати в цій розмові.

11. Відплачувати добром друзям і злом ворогам у античному суспільстві було загальноприйнято. Зокрема, про це ж говорить і Евріпід: «Я вважаю, що людині властиво завдавати ворогам зло» (фр. 79 a Diehl). Сократ же постійно протестував проти цієї традиційної етичної норми. Він закликав перетерпіти зло, а не відповідати своїм злом на чуже. /331/

12. Гопліти — важкоозброєні воїни у грецькому війську, їхній обладунок складався з шолома, панцира, наголінників, щита, списа й меча.

13 У Гомера про Автоліка, діда Одіссея по матері, сказано так:

Був це отець його матері, що між людей вирізнявся

Клятвопорушенням здавна й злодійством. Це все від Гермеса

Мав він, — годив йому тим, що з козлят і овечок жертовні

Стегна палив, і Гсрмес був у всьому до нього прихильний.

(Одіссея XIX, 395 — 398, пер. Б. Тена).

14. Іонієць Біант (середина VI ст. до н. е.) — філософ, що прославився висловом «усе своє ношу з собою» і вождь мітіленської народної партії, правитель і законодавець Мітілени Піттак (VII — VI ст. до н. е.) були з так званих семи мудреців, до яких ще належали Фалес, Клеобул, Солон, Хілон і Періандр.

15. Періандр (627 — 585 до н. е.) — корінфський тиран, один із семи мудреців; щоправда, уже в античні часи в його мудрості сумнівалися. Наприклад, Діоген Лаертський пише про те, що Сотіон, Гераклід і Памфіла в V книзі «Записок» стверджували, що Періандрів було двоє і мудрецем був не тиран, а той, що родом з Амбракії («Про життя, вчення і вислови славнозвісних філософів», кн. 194 — 100). Платон також заперечував мудрість Періандра (Протагор, 343 а). Пердікка II (V — IV ст. до н. е.) — македонський цар, батько відомого царя Архелая; Ксеркс (485 — 465 до н. е.) — син Дарія I, цар Персії; Ісменій із Фів (V — IV ст. до н. е.) — фіванський політичний діяч і полководець.

16. Софісти за навчання брали відповідну плату.

17. Панкратій — поєднання кулачного бою і боротьби. Як зазначає схоліаст, найславетнішим п’ятиборцем був Полідамант із Фессалії, він, коли перебував у Персії в царя Оха, убивав левів і змагався завжди оголеним.

18. Цю приказку вживали стосовно тих, хто намагався взятися за якусь непосильну справу.

19. З розвитком елліністичного суспільства справедливу державну владу почали розуміти як таку, де дотримуються принципу однодушності (homonoia) і дружби (philia). Термін однодушності часто зустрічається в ораторів Ісократа й Демосфена, а Дюн Хризостом ідеї однодушності присвятив три промови. Розмірковував над нею в «Нікомаховій етиці» й Арістотель, який однодушність, або однодумність, відрізняв від дружби (IX 6, 1167a22 — b 15).

20. Платонівське порівняння допитливої людини з ласуном пізніше широко вживало багато авторів, усіляко розвиваючи його й деталізуючи, зокрема історик Полівій (III — II ст. до н. е.), Юліан (IV ст. н. е.), ритор Фемістій (IV ст. н. е.) та ін.




Книга друга


1. Ідея громадської угоди, опертої на взаємну згоду людей, а не на природну обумовленість, за античних часів була дуже поширеною серед досократиків-атомістів і софістів. Згідно з нею, всі закони, за якими жило суспільство, були витвором мистецтва, як, до речі, й самі боги; справедливого ж за природою не було взагалі (Платон, Закони, 889 e — 890 a).

2. Про Гіга, що став царем Лідії, убивши попереднього володаря Кандавла, у якого він був улюбленим охоронцем, розповідає Геродот (Історія, 18 — 15). Це ймовірна історична особа, бо ім’я Гугу зустрічається в ассірійських літописах. Щоправда, був Гіг сином Даскіла, а не Ліда, як подає Платон. За Геродотом, від Ліда одержала свою назву країна Лідія, яка перед тим називалася Меонія. Очевидно, Платон тут творить власний міф, надаючи йому глибокого морального змісту.

3. Есхіл, ведучи мову про Амфіарая — ворожбита й мудреця, одного з семи ватажків, що воювали проти Фів, сказав про нього так: «Не видаватись мужнім — хоче бути ним» (Трагедія «Семеро проти Фів», 570).

4. Есхіл. Семеро проти Фів, 571 — 572 (тут також ідеться про Амфіарая). /331/

5. Коріння цієї приказки слід шукати в Гомера, у якого потік Скамандр, щоб подолати Ахілла, закликає собі на допомогу брата Самоента: «Брате мій любий! Удвох подолать цього мужа могутність конче нам треба» (Іліада, XXI 308 — 309).

6. Гесіод. Роботи і дні, 233 — 234, пер. Дзвінки Коваль.

7. Гомер. Одіссея, XIX 109 — 113, пер. Б. Тена.

8. Мусей (або ж Мусайос) і його син Евмолп — міфічні співці. Афіняни шанують Мусея ще як поета й героя, пізніше йому приписували деякі пророцтва й культові пісні. За однією з версій міфу Мусей був сином Орфея і Селени, попередником Гомера. Його ім’я виразно вказує на персоніфікацію такого виду мистецтва, як спів.

9. Тут має місце відверта насмішка над уявленнями прибічників орфічного вчення про потойбічне життя: вони вірили, що після смерті їх чекає щастя й суцільний бенкет, тоді як усі інші люди загинуть у Тартарі.

10. Подібна покара для людей нечестивих і неправедних перегукується із грецькими переказами про п’ятдесятьох дочок Даная, які всупереч власній волі були змушені вийти заміж за п’ятдесятьох синів свого дядька Єгипта: у шлюбну ніч вони вбили своїх чоловіків, за що були приречені вічно наповнювати водою бездонні амфори в Аїді. Звідти і ж відомий вислів «бочка данаїд», тобто марна нескінченна праця.

11.. Про шкоду, якої можуть завдати люди з допомогою ворожіння і звичайних мотузяних вузликів, пише Платон і в «Законах» (XII 933 а).

12. Гесіод. Роботи і дні, 287 — 290, пер. В. Свідзинського.

13. Фрагмент звернення старого Фенікса до свого вихованця Ахілла, який зоставався глухим і байдужим до всіх благань посланців ахейського люду (Гомер. Іліада, IX 497 — 501).

14. Про Мусея див. прим. 8. Орфей — міфічний співець, родом із Фракії, син музи Калліопи й річкового бога Еагра. Його спів і гра на золотій арфі зачаровували навіть тварин і рослини. Учасник походу аргонавтів. Загинув від рук фракіянок чи (за іншою версією) вакханок, яких наслав на нього Діоніс, оскільки Орфей через тугу за померлою дружиною Еврідікою відмовився брати участь у оргіях. Орфея вважають засновником орфічного вчення.

15. Ідеться про уявлення орфіків — послідовників релігійного містичного вчення, що виникло в Греції в VI ст. до н. е. і засновником якого вважали Орфея. Це вчення тісно пов’язане з фракійськими діонісійськими містеріями. Його теогонія близька до Гесіодової, а ритуали багато в чому повторюють хліборобську магію. Орфічна традиція дуже відчутна в есхатологічних міфах Платона.

16. Піндар, фр. 213 Sn., пер. Дзвінки Коваль.

17. Ця думка належить Симоніду Кеоському (фр. 55 Diehl).

18. Архілох (друга половина VII ст. до н. е.) — грецький лірик, творець ямбів, а також елегій, гімнів і епіграм. До нас дійшло трохи більше 100 уривків, серед них і дві байки про лисицю й мавпу в переказі Езопа.

19. Найбільші держави: йдеться передусім про Атени, які особливо шанували елевсінські містерії, пов’язані з Деметрою і Посейдоном, — вони були частиною атенського державного культу; діти богів — Мусей і Орфей.

20. Авторство цього твору невідоме. У ньому оспівуються Главкон і Адімант — «сини Арістона», тобто «кращої людини», які в суперечці відзначаються так само, як і в битві під Мегарою (409 чи 405 до н. е.).

21. Роль задоволення потреб людини у виникненні держави Платон розглядає і в діалозі «Закони» (III 676 a — 682 e).

22. Всілякі мисливці: це можна розуміти як у прямому, так і в переносному значеннях. Скажімо, в «Законах» Платон веде мову про полювання на звірів і птахів, а також на людей під час війни (823 Ь), а в діалозі «Софіст» стверджує, що, як і рибалка, софіст підчіплює своїх співрозмовників на гачок оманливої мудрості (221 d—e).

23. Про ідеальне виховання молодої людини, її тілесне й духовне вдосконалення та значення в цьому спеціальної гімнастики й музики йдеться у діалозі Платона «Крітон» (50 d—e). /332/

24. Критичні зауваження на адресу Гесіода й Гомера зустрічаються уже в досократиків. А елеат Ксенофан Колофонський (VI ст. до н. е.) вважав, що Гесіод і Гомер «доволі багато беззаконних речей розповіли про богів: злодійство, перелюб і взаємний обман» (В 12), він називав Гомера ошуканцем (А і В) і говорив, що «однаково нечестиво чинять як ті, хто стверджує, що боги народились, так і ті, хто каже, що боги померли» (А 11 D).

25. Очевидно, тут мова йде про вузьке коло посвячених у елевсинські містерії, на яких приносили в жертву порося.

Міф про те, як Кронос вихолостив Урана, а потім і сам був скинутий до Тартару своїм сином Зевсом, Гесіод наводить у космологічній і генеалогічній поемі про походження богів «Теогонії» (154 — 210, 452 — 505). На думку Ксенофана, цей міф також належить до «беззаконних справ» Гесіода (В 12).

26. Битву титанів з олімпійськими богами яскраво описав Гесіод у своїй «Космогонії» (674 — 735), а битву богів — Гомер (Іліада, XXI — 75, XXI 385 — 514). Алегоричні тлумачення Гомера давали філософ Гераклід Понтійський (IV ст. до н. е.) та інші автори.

27. Гомер. Іліада, XXIV 527 — 532.

28. Авторство цього рядка невідоме.

29. Троянець Пандар з намови Атени вистрілив з лука у вождя ахейців Менелая, порушивши таким чином домовленість між протиборчими сторонами про відносно мирне вирішення конфлікту (Гомер, Іліада, IV 68 — 126).

30. Ідеться про Троянську війну, яку Зевс зі своєю колишньою дружиною Фемідою задумали для знищення в ній людського роду — див.: Гомер. Іліада, І 5 та «Procli chrestomat., p. 102, 13 Allen).

31. Есхіл, фр. 156 N. — Sn (трагедія «Ніоба»).

32. Ніоба — дочка фрігійського царя, Зевсового сина Тантала, дружина фіванського володаря Амфіона, маючи дванадцять дітей, дорікнула богині Лето, що в неї їх лише двоє. Діти ображеної богині Аполлон і Артеміда жорстоко помстилися Ніобі, повбивавши стрілами в один день усіх її синів і дочок.

Пелопіди — нащадки сина міфічного Тантала, пелопонеського володаря Пелопса, над яким, крім прокляття богів, тяжіло й прокляття візника Міртіла, який допоміг Пелопу у змаганнях з бігу на колісницях перемогти Еномая, але замість обіцяної винагороди Пелопс підступно вбив його, зіштовхнувши в море. За це сини Пелопса Атрей і Тієст та їхні нащадки Агамемнон, Іфігенія та Орест зазнали тяжких випробувань долі. Історія Пелопідів, або ж Атридів, відбита в багатьох грецьких трагедіях (Есхіл, Софокл, Евріпід).

33. Гомер. Одіссея, XIII 485—486.

34. Протей — син Океана й Фетіди, морське божество, мав здатність перетворюватись у різних тварин і навіть у різні речі. За пізнішими версіями міфу був одним з найдавніших єгипетських царів, який відібрав у Паріса викрадену Єлену.

Фетіда — німфа, дочка Нерея і Доріди, дружина смертного героя Пелея і мати Ахілла. Вона, як і її рідна стихія море, також володіла даром безкінечних перевтілень.

35. Вважають, що цей рядок належить одній із драм Есхіла (фр. 168 N. — 8п). Інах — річковий бог, син Океана й Фетіди, перший цар Аргоса. Однією із його дочок була Іо, у яку закохався Зевс.

36. У часи античності побутувало доволі розпливчасте уявлення про правду й брехню. Ще Геродот, ведучи мову про звичаї персів, твердив: «Там, де треба збрехати, можна збрехати» (Історія, III, 72). Такої ж думки був і Софокл: «Брехати негарно, але коли правда веде до страшної загибелі, то можна вибачити й негарне» (фр. 326 N. — Sn).

37. Зевс, замисливши понищити якомога більше ахеїв, наслав на їхнього вождя Агамемнона глибокий сон, який навіяв тому думку, що вже наступного дня він зможе здобути Трою (Гомер. Іліада, II 1 — 41).

38. Цитата з невідомої нам трагедії Есхіла (фр. 350 N. — Sn). /333/39. У період розквіту античної трагедії хор був обов’язковим компонентом сценічного дійства. Він коментував перебіг подій на сцені, виконуючи роль своєрідного рупора громадської думки.




Книга третя


1. Платон вважав, що справжні воїни не повинні боятися ні самої смерті, ні того, що їх очікує у підземному царстві, адже віддати життя за батьківщину завжди почесно й прекрасно. Про це писав ще поет Тіртей (VII ст. до н. е.), закликаючи своїми піснями спартанських воїнів до героїчної боротьби й стійкості.

2. Так відповіла душа Ахілла на втішні слова Одіссея, коли той, опустившись в Аїд, спробував якось розрадити (Гомер. Одіссея, XI 489 — 491, пер. Б. Тена).

3. Гомер. Іліада, XX 64 — 65, пер. Б. Тена.

4. Так нарікав Ахілл, не зумівши обійняти душу свого загиблого друга Патрокла, коли та відвідала його вночі, щоб дати розпорядження про своє поховання (Гомер. Іліада, XXIII 103 — 104).

5. В Аїді лише сліпому віщуну фіванцю Тіресію було даровано здатність зберігати свій розум непорушним, усі ж інші душі були позбавлені здатності мислити й пам’ятати (Гомер. Одіссея, X 495).

6. Ідеться про душу вбитого Патрокла (Гомер. Іліада, XVI 856 — 857).

7. Мова тут про душу Патрокла, яку Ахіллові не вдалося затримати у своїх обіймах (Гомер. Іліада, XXIII 100 — 101).

8. Порівняння стосується душ убитих Одіссеєм залицяльників Пенелопи, яких Гермес провадить до Аїду (Гомер. Одіссея, XXIV 6 — 9).

9. Кокіт і Стікс — річки в підземному царстві; Кокіт (плач-ріка) — притока Стіксу (жахний, ненависний), який сім разів обтікав Аїд.

10. Так описує Гомер страждання і горе Ахілла після смерті його друга Патрокла (Гомер. Іліада, XVIII 23 — 27 та XXIV 10 — 13).

11. Троянський цар Пріам благав співгромадян дозволити йому відвідати табір ахейців, щоб умовити Ахілла не чинити наругу над тілом убитого сина Гектора (Гомер. Іліада, XXII 414 — 415).

12. Слова з голосіння матері Ахілла, морської богині Фетіди, яка в супроводі своїх сестер нереїд вийшла з моря, щоб утішити свого сина, коли той оплакував Патрокла (Гомер. Іліада, XVIII 54 — 55).

13. Ці слова вирвалися в Зевса, коли він побачив, як Ахілл переслідує Гектора (Гомер. Іліада, XXII 168 — 170)

14. Зевс виповнився горем, відчуваючи близьку загибель у битві свого сина Сарпедона (Гомер. Іліада, XVI 433 — 434).

15. Гомер. Іліада, І 599 — 600.

16. Свинопас Евмей, відповідаючи на докір одного з женихів Пенелопи Антіноя, перераховує тих, хто для всіх є жаданим гостем (Гомер. Одіссея, XVII 383 — 384).

17. Діомед звертається до Стенела, який звинувачує царя Агамемнона в зухвалості (Гомер. Одіссея, IV 412).

18. Перший із цих рядків — Іліада, III 8, другий — Іліада, IV 431.

19. Так розгніваний Ахілл лає Агамемнона (Гомер. Іліада, І 225).

20. Це лиш частина того, що сказав Одіссей на банкеті в царя Алкіноя (Гомер. Одіссея, IX 8 — 10), бо, ведучи мову про «прості радощі», Одіссей на перше місце ставить все-таки не смакування страв і напоїв, а насолоду від «співів чудових» (там же — 3 — 8).

21. Саме ці слова Еврілоха переконали супутників Одіссея зарізати корів бога Гелія (Гомер. Одіссея, XII 342).

22. Гомер. Іліада, XIV 295).

23. На банкеті в Алкіноя Демодок заспівав пісню про Гефеста, який викував для своєї дружини Афродіти і її коханця Ареса сіть, яку неможливо було розірвати (Гомер. Одіссея, XVIII 266 — 366). /334/

24. Одіссей намагається не втратити самовладання, споглядаючи витівки непроханих гостей — женихів Пенелопи у власному домі (Гомер. Одіссея, XX 17 — 18).

25. Рядок цей приписують Гесіоду.

26. Див. «Іліаду», IX 515 — 526.

27. Див. «Іліаду», XIX 278 — 280.

28. Див. «Іліаду», XXIV 175 — 595.

29. Див. «Іліаду», XXII 15, 20.

30. Див. «Іліаду», XXI 130 — 132,212 — 383 — двобій Ахілла з потоком Скамандром.

31. Див. «Іліаду», XXII 141 — 152.

32. Див. «Іліаду», XXII 395 — 405

33. Див. «Іліаду», XXIII 175 — 183.

34. Пелей — міфічний цар Фтії і Фессалії, син Еака і внук Зевса, чоловік нереїди Фетіди. Їхнього сина Ахілла за батьком ще називають Пелідом.

35. Хірон — фессалійський кентавр, син Кроноса й Філіри. Жив на горі Пеліон, був учителем Асклепія, близьким другом і вчителем багатьох героїв — Нестора, Ахілла, Кастора, Полідевка, Ясона та ін.

36. Тесей — один із найвизначніших героїв у грецькій міфології. Разом зі своїм другом Піріфоєм, сином Зевса (чи Іксіона) й Дії, намагався викрасти з Аїду Зевсову дочку Персефону, щоб узяти її собі за дружину.

37. Див. «Державу», II 379 А — 380 С.

38. Есхіл. Ніоба (фр. 162 N. — Sn). Ці слова, очевидно, належать Ніобі й звернені до її батька Тантала, що був сином Зевса.

39. Тут Сократ ділить поезію на три роди: оповідь самого поета, наприклад дифірамб; наслідування поета в трагедії і комедії та епічний рід, твори якого поєднують у собі оповідь і драматичну мову. Платон вважав, що справжнє мистецтво не може бути наслідувальним.

40. Гомер. Іліада, І 15 — 16.

41. Гомер. Іліада, І 17 — 21.

42. Іліон — еолійська колонія поблизу Трої, а також друга назва самої Трої. Ітака — острів у Іонійському морі, батьківщина Одіссея.

43. Хріс, як жрець храму Аполлона, мав ознаку жрецького сану — золотий жезл і вінок, власне — пов’язку з білої вовни, яка увінчувала вінок.

44. Рапсод — мандрівний співець, що виконував уривки епічних поем на різних святах, банкетах та поетичних змаганнях. Рапсоди були спадкоємцями творчості аедів гомерівської епохи.

45. Трієра — простий за конструкцією бойовий корабель у Середземномор’ї. Довжина трієри сягала 40 — 50 метрів, ширина — 5 метрів. Мав близько 170 веслувальників, які розміщувалися трьома ярусами, близько 20 матросів і 10 — 12 воїнів. Основне озброєння — таран у вигляді продовження кільового бруса.

46. Ще Геракліт казав, що всезнайство «не навчає розуму» (В 40 Б).

47. В часи античності надавали дуже великого значення етичній стороні ладів і ритмів, що сприяло виховному значенню музики.

48. Тригон, тригонон — музичний щипковий інструмент, у якого корпус і струнотримач утворюють гострий кут, мав ніжне й м’яке звучання. Пектида — багатострунний різновид ліри, на якій грали без плектра, тобто користувались лише пальцями. Сократ вважав, що багатострунні інструменти виховували в людині витонченість і розпущеність, оскільки єдину гармонію вони ніби подрібнювали на безліч відтінків, водночас подрібнюючи й цілісність людини.

49. Сирінга — багатотрубна флейта, складена з п’яти, семи чи дев’яти трубок різної довжини, об’єднаних в один ряд. Улюблений духовий інструмент пастухів і селян.

50. Музичні інструменти Аполлона — ліра й кіфара. Фрігійський сатир Марсій грав на покинутій Афіною флейті. Він досягнув у цьому такої майстерності, що відважився викликати на змагання самого Аполлона, але той переміг його і, здерши з нього шкіру, повисів її в печеру, де вона від подувів вітру видавала жалібні звуки (Овідій. Метаморфози, VI 382—400). /335/

51. Античне віршування було побудоване на правильному чергуванні довгих і коротких складів у мові. Із цих елементів складалися метричні одиниці — стопи, які обумовлювали три головні типи ритмічних форм: а) рівні форми, у яких довга частина стопи дорівнювала короткій (дактиль — UU; анапест UU— ; спондей — —); б) подвійні форми, у яких довга частина стопи вдвічі довша від короткої (ямб U — ; трохей або хорей — U ; іонік UU — —); в) полуторні форми, у яких довга частина стопи в 1,5 разу довша від короткої (всі чотири види пеонів — UUU, U — UU, UU — U, UUU —; кретик U — U; бакхій — — U). Античні люди добре відчували урочисту піднесеність і величавість епічного гекзаметра, м’яку сумовитість елегійного вірша, навальність ямба, бадьорість анапеста чи розслабленість іоніка.

Чотири звучання — це музичний тетрахорд, що складається із двох тонів і одного напівтону, який заповнює один із інтервалів на початку, всередині чи в кінці тетрахорда, створюючи систему інтонаційних взаємовідношень, тобто лад, який може бути фрігійським, дорійським, лідійським чи іонійським.

52. Дамон — знавець музики в часи Сократа, радник Перікла. Як свідчить Плутарх, він винайшов лідійський лад, що був протилежний міксолідійському, але був схожий з іонійським (Plut. De mus. 16).

53. Дактилічна стопа — неодмінна складова епічного гекзаметра, ось чому Сократ тут поєднує її з героїчним розміром (еноплієм), який нерідко ототожнювали з кретиком або амфімакром ( — U — ) чи зближували з пірріхієм (UU).

54. Ямб і трохей — див. комент. 51.

55. Взаємини між тим, хто кохає, і тим, кого кохають, за Платоном, повинні розвиватися в напрямку до кращого розуміння прекрасного. Ґрунтовніше про це йдеться в діалозі Платона «Бенкет».

56. Геллеспонт — довга вузька протока (суч. Дарданелли) між Малою Азією і Херсонесом Фракійським, яка поєднує Мармурове море з Егейським.

57. Місто Сіракузи, як і вся Сицилія взагалі, славилось мистецтвом приготування їжі. Греки добре знали імена Мітека, автора куховарської книги, Діонісія та ін. Проте, на думку Главкона, молодь не варто призвичаювати до смачних страв сіракузької кухні, оскільки вона стимулює розманіженість.

58. Дівчина з Коринфа — це уособлення розбещеності; коринфська гетера, оточена надзвичайною розкішшю, мала неабияку славу в античні часи. Сократ дотепно, наче одне із частувань бенкету, згадує про неї між сіракузько-сицилійськими стравами та аттічним печивом.

59. Як у Афінах, так пізніше й у Римі медициною займалися здебільшого раби.

60. Очевидно, тогочасні судді не досить пильно стежили за ходом судового процесу, оскільки Сократ докоряє їм за дрімання, тобто байдужість, недбалість.

61. Асклепіади (від Асклепія — бога лікування) — товариство лікарів, що діяло на островах Родосі, Косі й Кніді.

62 Асклепій — грецький бог лікування, син Аполлона й Короніди, який навчався мистецтву зцілення у кентавра Хірона, міг воскрешати навіть мертвих, за що Зевс, розгнівавшись, спопелив його своєю блискавицею.

63. Сини Асклепія — Махаон і Подалірій були лікарями ахейських воїнів під Троєю (вилікували поранених Менелая та Філоктета). Сократ тут поєднує два різних, не пов’язаних між собою епізоди «Іліади». У першому з них пишнокоса полонянка Гекамеда частує свого пана й пораненого Махаона прамнійським вином, додавши до нього суміш із потертого козячого сиру та білого яшного борошна (Гомер. Іліада, XI 638 — 641). А в другому Патрокл обробляє рану Евріпіла, вирізавши в того із стегна вістря стріли й присипавши рану порошком розтертого гіркого кореня.

64. Геродік — гімнаст і лікар, уродженець Селімбрії, учитель Гіппократа Коського, утримував гімнасій в Афінах, намагався застосовувати гімнастику з лікувальною метою.

65. Фокілід — грецький поет VI ст. до н. е. з Мілета. Збереглись його повчальні вислови (гноми), написані гекзаметром. Тут мова йде про фр. 9 d.

66. Див. «Іліаду», IV 218. /336/

67. Мідас — міфічний цар Фрігії, відомий своїм багатством.

68. Див. «Іліаду», XVII 587: Аполлон, прибравши подобу вождя Асіада Фенопа, картає Гектора за втечу з поля бою, коли той злякався Менелая, який завжди був «поступливим списоборцем».

69. Тобто пишномовно й величаво. Це ж порівняння Платон вживає і в діалозі «Менон» (76 є).

70. Три види випробувань, про які веде мову Сократ, часто використовувало античне виховання, зокрема спартанське.

71. Див. вище: Кн. друга, розд. 21; Кн. третя, розд. 3.

72. Фінікійська вигадка — тобто чужинецька та ще й дуже давня, пов’язана з іменем фінікійця Кадма, сина Агенора й брата Європи, міфічного засновника Фів у Беотії (докладно про це див. «Метаморфози» Овідія, Кн. III 1 — 137). Міф про Кадма часто використовували законодавці. Про нього Платон згадує і в своїх «Законах» (Кн. II 664 а).

73. У догрецькому та архаїчному грецькому сприйнятті світу земля уявлялася матір’ю всього живого. Відгомін цих міфів неодноразово зустрічається у творчості Платона, зокрема в діалогах «Тімей», «Софіст», «Менексен».

74. Сократ тут наслідує основоположника дидактичного й генеалогічного епосу Гесіода, який вважав, що порода людей невпинно погіршується, пройшовши шлях від золотого покоління через срібне й мідне аж до залізного. Поділ історії людства на покоління різко критикував Арістотель, який з великою долею скепсису поставився до «Держави» Платона.

75. Сиссітії — спільні обіди чоловіків (повноправних громадян), які були широко розповсюджені у дорійських державах, зокрема, у Спарті й на Криті.

76. Сократ виразно іронізує з жадібності афінських урядовців, адже золото, яке пройшло через руки суспільства і якого вони так жадають, входить у суперечність із тим чистим золотом, яке божество вклало в їхні душі.

77. Ідеться про відгомін спартанських звичаїв, які забороняли вільним громадянам володіти золотом і сріблом. Порушників заборони карали штрафами, а інколи й смертю.




Книга четверта


1. Ця ж думка звучить і в діалозі Платона «Гіппій більший» (290 b — d, де стверджується, що «кожну річ робить прекрасною те, що саме для цієї речі підходить».

2. Ксистіда — довгий парадний одяг.

3. У еллінів вважалося, що на всіляких учтах, бенкетах та інших урочистостях праворуч від господаря мали право сидіти найповажніші та найшанованіші гості.

4. Мається на увазі гра в шашки або шахи, при якій місто (держава — місто, або ж поліс) ніби поділено на дві ворогуючі сторони.

5. Припускають, що цей давній вислів належить піфагорійцям. Ідею спільності жінок, дітей і всього майна Платон розвиває і в п’ятій книзі «Держави» (449 С), і в «Законах» (V 739 с).

6. Гомер. Одіссея, І 351 — 352.

7. Про величезне значення дитячих забав для виховання Платон веде мову і в «Законах» (VII 797 Ь).

8. Словосполучення «ándres kaloj kaj agathoj» (дослівно «гарні й добрі мужі») — це мужі, які в молодому віці отримали досконале виховання.

9. Лікоть — міра довжини, що має близько 46 см.

10. Гідра — легендарне страховисько, що жило біля джерела Лерни в Аргосі, мало 9 голів. Коли Геракл у поєдинку з ним відрубував у нього одну голову, замість неї виростало дві нових. Подібно й законодавці, коли дбають не про загальне добро, а про власну користь, приймаючи усе нові закони, лише породжують ще більші біди для інших.

11. Мудрий законодавець не повинен братися за виправлення вкоріненого зла, бо це марні зусилля; там, де зіпсутість ще не охопила всього організму держави, доцільне законодавство саме виправить погані відносини. /337/

12. Аполлона, бога сонячного світла, музики, проводиря муз і провісника майбутнього вважали також будівником і засновником міст, покровителем упорядкованої держави й суспільної гармонії. Центр культу Аполлона був у Дельфах, тому в «Законах» Платона сказано прямо: «Що ж стосується всього божественного, то необхідно взяти закони із Дельф і користуватися ними, призначивши для цих законів тлумачів» (VI 759 с).

13. Екзегети — тлумачі священного права в Афінах, які спостерігали за виконанням священних обрядів, особливо за похованням мертвих, а також здійснювали очищення від прокльонів. Одного екзегета обирали народні збори із давньоаттічної родової знаті пожиттєво, а другого призначали за вказівкою Дельфійського оракула.

14. Тобто Аполлона, який стосовно Афін, цього першовзірця держави Платона, називався рідним богом, адже він був батьком Іона, родоначальника афінян. Походження цього прізвиська Аполлона Платон подає у своєму творі «Евтидем».

15. Пуп, тобто центр Землі, так званий «Омфал» — давній культовий об’єкт у Дельфах. Мав вигляд брили білого мармуру. Вважали, що це і є той камінь, який колись Рея дала проковтнути Кроносу замість немовляти Зевса. Сидячи на Омфалі, Аполлон, син Зевса, роз’яснював людям волю свого батька.

16. Тему доброчесності Платон заторкує у багатьох своїх діалогах, особливо грунтовно йдеться про доброчесність і її види в «Меноні» (70 а — 81 b).

17. Дивна аналогія, взята з геометрії. Сократ має на думці чотирикутник, у якого всі сторони рівні, йдеться про вимір довжини лише однієї сторони; Сократ передбачає можливість, що вимірювання власне тієї сторони пов’язане з певними труднощами, але з’ясування довжини трьох інших сторін легке: отже, довжину першої сторони знаходимо таким чином: знаючи про рівну довжину, всіх чотирьох сторін, вираховуємо ті чотири довжини і від загальної суми віднімаємо суму трьох інших сторін, які було легко виміряти. Так само з-поміж чотирьох основних доброчесностей, тобто мудрості, мужності, розсудливості і справедливості, якими повинні бути наділені охоронці держави, Сократ дошукується передусім справедливості, але оскільки знає, що саме її найважче виявити, тому вирішив зайнятися трьома іншими доброчесностями.

18. Хапестрійський поташ — лужний натр, назва походить від міста Халестра або Халастра в Мігдонії (частина Македонії).

19. Тут Сократ вживає музичну термінологію — співзвучність (симфонія) і гармонія — для моральної характеристики людини, яка цими якостями ніби прилучається до світового порядку, тобто космосу, у якому владарюють гармонія і співзвуччя сфер.

20. Виникнення цієї приказки пов’язують з ім’ям Солона. Дізнавшись, що мітіленський правитель Піттак сів біля вівтаря як прохач і вимагає звільнити його від влади, оскільки «обтяжлива це річ — бути чесною людиною», Солон вигукнув: «Chlalepá ta kalá», тобто «прекрасне — важке».

21. За Платоном, ті чи ті моральні якості кожної окремої людини типові для цілих держав і народів.

22. Фракія — область на південному сході Балканського півострова, що простягалася від Карпат до Егейського моря і від Чорного моря до ріки Аксій (Вардар); була кордоном Фракії з Македонією.

Скіфія — степи між Дунаєм і Доном, разом із степовим Кримом, основна територія розселення скіфів, які мали міцні економічні й культурні зв’язки з грецькими містами на берегах Понту.

23. Фактично тут має місце вивід логічного закону суперечності, що звучить формально у порівнянні із діалектичним законом єдності протилежностей.

24. Предметом знання як такого є ідея, вона — абсолют, який становить найважливіше завдання філософії; знання спеціальне, тобто набуте, стоїть нижче, бо прагне до чітко окресленої мети, яку йому вказує насущна потреба, наприклад, будівництво тощо.

25. Відгомін цієї історії зустрічається у фрагментах аттічних комедіографів (див. Kock, I, p. 739 Treompi ft. 24).

26. Гомер. Одіссея, XX 17. /338/

27. Розум названо «малою частиною» душі, подібно до того, як у державі урядовці як представники розуму становлять малу частину громадянського загалу.

28. Жити згідно з вимогами природи означає, що одна частина організму повинна панувати над іншою, наприклад, шлунок, який, перетравлює їжу, повинен мати вищість над язиком, який відчуває смак їжі; коли ж ми дозволяємо тілу споживати те, що язику смакує, а ігноруємо бажання шлунка, якому не під силу засвоїти певні страви, тоді з’являються хвороби. Відповідно й душа: життя згідно з вимогами природи народжує в ній справедливість, тобто здоров’я душі, яка стає гарною, і навпаки, життя всупереч природі викликає в душі несправедливість (хворобу душі, яка стає прикрою і ослабленою).

29. Є тільки одна добра форма правління, незалежно від того, чи її представником буде один, чи кілька, лише б вони дотримувалися основоположних законів державного устрою, про що йшлося вище. Всі ж інші види правління Платон вважає «наслідуваннями».




Книга п’ята


1. Розгляд чотирьох видів порочного державного устрою, до яких Сократ відносить тимократію, олігархію, демократію і тиранію, дається у восьмій книзі.

2. Див. Кн. четверту 424 А і комент. 5.

3. Тобто безтурботно згаяти час.

4. Адрастея, вона ж Немесіда — богиня, що уособлює долю, карає людей за гординю і несправедливість.

5. Сократ порівнює державу з драмою, власне з «andrejon dräma» — чоловічою драмою, оскільки досі в ній були задіяні лише чоловіки; і хоч жіночих постатей ми не побачимо на сцені й надалі, однак принаймні про них ітиме мова «сіупаіке)оп сігата» — жіноча драма.

6. Палестра — місце для спортивної боротьби та вправ.

7. Гімнаст — навчальний заклад для дітей повноправних громадян. Був другим ступенем освіти після музичної і гімнастичної школи (для підлітків віком від 16 до 18 років), де займалися різними видами спорту й підготовкою до спортивних змагань (загонів).

8. Жителі Криту й Спарти, які славились своїми надміру суворими звичаями, першими почали займатися гімнастикою в оголеному вигляді, хоч доти серед еллінів вважалося великою ганьбою для чоловіків, коли їх бачили голими (Геродот. Історія, І). Зокрема, про це повідомляє Фукідід (І 6, 5). А старий Пелей у драмі Евріпіда «Андромаха» обурюється поведінкою спартанських дівчат, які не соромляться скинути з себе одяг, щоб у палестрі позмагатися разом із юнаками з бігу.

9. Греки вважали, що дельфіни часто приходили на допомогу людині, яка потрапляла в біду на морі.

10. Хибна діалектика виникає з того, що люди в якому-небудь вислові знаходять суперечність і вперто намагаються дати йому власне пояснення, започатковуючи безперспективну полеміку про значення того вислову, замість того, щоб дослідити різні його значення й ствердити різницю тих значень чи бодай зрозуміти дух тієї різниці.

11. Сократ протиставляє метод суперечки — еристику методові бесіди й розмірковування — діалектиці. Тоді як діалектика домагається об’єктивної істини, еристику учасники суперечки використовують для досягнення суб’єктивної правоти. Тому еристика негідна справжнього філософа.

12. Ці слова належать Піндарові (фр. 209 Snell-Mackler).

13. Платонівська держава з її спільністю жінок і дітей викликала різке несприйняття в Арістотеля, який вважав, що об’єднання держави в одну сім’ю приведе до її загибелі (Політика, II 1).

14. Геометрична необхідність — тобто міркування розумного порядку. Можна порівняти з діалогом «Горгій» (508 а), де геометричною названо рівність, яка «між богами /339/ і між людьми має велику владу». За визначенням схоліаста, геометрична рівність — це «справедливість».

15. Священним шлюбом греки називали шлюб Зевса й Гери на Гаргарській вершині гори Іди (Гомер. Іліада, XIV 292 — 360) чи взагалі ідеальний шлюб божественної пари. Платон у «Законах» називає священним той шлюб, який дотримується ухвалених законів (VIII 841 d).

16. Див. вище Кн. третю 389 B — C.

17. Заховати «в якомусь потаємному й недоступному місці» — означає умертвити. Очевидно, Платон був прихильником спартанського звичаю, за яким дітей, що народилися з фізичними вадами, прирікали на смерть, скидаючи їх з високої скелі.

18. Джерело цитати невідоме.

19. Найкращий людський вік для народження дітей Платон встановлює, орієнтуючись на спартанське законодавство. Приблизно такої ж думки про це дотримувались і Ксенофонт (Rep. Sac. 16), Плутарх (Lyc. XV 4), Гесіод (Роботи і дні, 696 — 698), Арістотель (Політика, VIII 14) та ін.

20. Тобто мають дитя заморити голодом.

21. Піфія — верховна жриця і віщунка Аполлона в Дельфах.

22. Платон сприймає людину цілісно, тому він переконаний, що «будь-який лікар, будь-який вправний ремісник... займається частиною задля цілого, а не цілим задля частини» (Закони, 903 с).

23. Ідеалізація примітивного комунізму варварських племен у античні часи була доволі поширеною. Ще Геродот, ведучи мову про плем’я агатірсів, зазначав, що в них жінки були спільними, завдяки чому усі були між собою братами та родичами (Історія,

24. Античність дуже часто уявляла державу як тіло (somaö), ба, навіть на людину там дивилися передусім як на тіло, а не на особистість. Правда, в добу еллінізму «тілом» називають уже не вільних громадян, а невільників.

25. Переможці Олімпійських ігор мали багато привілеїв, Сократ же робить наголос лише на тому, що вони упродовж життя харчувалися за громадський кошт, натомість він зовсім оминає славу, яка їх оточувала. А вона була настільки великою, що, наприклад, коли переможець Олімпіади прибував на тріумфальнім повозі до столиці, там руйнували оборонні мури, не стільки для його вільного в’їзду в місто, скільки для утвердження думки, що місто, яке має таких мужів, не потребує для свого захисту жодних фортифікацій.

26. Докір Адіманта, див. вище Кн. четверту 419 А.

27. Гесіод. Роботи і дні, 40. Тобто, охоронець, охоплений жагою збагачення, перестає бути охоронцем: щодо нього справджується сентенція Гесіода в тій мірі, що він обирає «половину», тобто хибну думку про сутність щастя, замість того, щоб пильнувати «цілість», тобто виконувати обов’язки свого покликання, яке для нього є джерелом справжнього щастя. У цьому, власне, й полягає іронія Сократа: такий охоронець принаймні не виграє зі своєю «половиною», бо половина суттєво менша, ніж цілість: він хіба що в засліпленні може втішатися цією сентенцією Гесіода

28. Гомер. Іліада, VII 321.

Полядвиця — м’ясна вирізка з хребтовини бика.

29. Гомер. Іліада, VIII 162.

30. Див. вище Кн. третю, 415 — 416.

31. Гесіод. Роботи і дні, 122 — 124.

32. У греків віддавна побутував звичай знімати з переможеного вбитого ворога зброю і обладунок. Подібними сценами багата й Гомерова «Іліада». А Фукідід повідомляє, що після однієї з перемог Демосфена у храми Аттики принесли «триста повних обладунків» (Історія, III 114, І). Не дотримувались цього звичаю лише спартанці, оскільки вважали, що «обладунки належать боягузам» (Плутарх). Як відомо, Платон високо цінував спартанські закони, тож не виключено, що відмова від стародавніх диких звичаїв, що тут має місце, продиктована під їхнім впливом. /340/

33. Йдеться про свідомість грецької людності, яку належить прищеплювати воїнам. Як не дивно, але Платон веде мову лише про воєнні взаємини, а не про господарські чи будь-які інші мирні. Отож, знаючи еллінську вдачу, він навіть не може уявити, щоб дві сусідні держави, навіть ідеально організовані, могли у всьому дійти згоди і обійтися без війни. А воювати потрібно задля єдиної мети — щоб здобути мир.

34. Греки щиро вважали, що вони і за своєю природою, і за людською сутністю цілком інакші, ніж «варвари». Так, Іфігенія в Евріпіда віддає своє життя за Елладу, бо переконана, що

Еллін варваром хай править, а не варвар — елліном,

Той у рабстві народився, еллін — до свободи звик.

(Іфігенія в Авліді, 1396 — 1397)

35. Під першою хвилею Сократ має на увазі подолання тих труднощів, які стояли на шляху до згоди, що «в душі кожної окремої людини є одні й ті самі начала і що кількість їх і там і тут однакова» (Кн. четверта 441 С). Другої хвилі він уникає, викладаючи законодавство про жінок (Кн. V 457 В). Третя хвиля для греків — це те саме, що для нас дев’ятий вал.

36. Платон тричі побував на Сицилії у тиранів Діонісія Старшого й Діонісія Молодшого, щоразу намагаючись переконати їх у необхідності втілити в життя пропоновані ним рекомендації щодо побудови держави на нових засадах. Однак закінчилося усе тим, що філософа продали в рабство й друзям ледве вдалося викупити його звідти.

37. Зовсім голі, тобто ніби атлети в палестрі.

38. Оскільки філософів сприймали як дивакуватих оригіналів, то ставити їх на чолі держави — це парадоксальна суперечність.

39. Аналогічне ставлення до об’єктів закоханості й такого ж плану їхні характеристики знаходимо і в поемі Лукреція «Про природу речей» (IV 1140 — 1160).

40. У тогочасних Афінах, як повідомляє схоліаст, було 10 філ (адміністративних одиниць), які в свою чергу ділилися на 3 тріттії (узбережжя, місто й гори), а кожна тріттія складалася із трьох фратрій. Отже, очолювати тріттію, тобто бути тріттіархом, — означало мати доволі незначну владу.

41. Великі, або міські, й малі, або сільські, діонісії належали до циклу народних свят, пов’язаних з культом Діоніса — одного з найпопулярніших давньогрецьких богів, бога рослинності, родючості, вологи, покровителя виноградарства й виноробства. Великі діонісії були святом весни, вони тривали від 28 березня до 2 квітня, тоді відбувалися урочисті процесії на честь бога, змагання трагічних та комічних поетів, а також хорів, які виконували дифірамби. Малі діонісії, які зберегли пережитки аграрної магії, влаштовували по селах у грудні — січні (при першій пробі молодого вина). Характеризувалися вони веселими процесіями, грубуватими жартами, танцями та імпровізованими виставами мандрівних акторів.

42. Як подають схоліасти, ця дитяча загадка звучить так: «Чоловік, а не чоловік, у птаха, але не в птаха, що сидить на дереві, однак не на дереві, ударив каменем, але не каменем». її розгадка — євнух влучив пемзою у кажана, що сидів на тростині.

43. Тут і вище гра слів, яку неможливо відтворити в перекладі: «philósophoj» (любитель мудрості) і «philódoksoj» (любитель думок).




Книга шоста


1. Тобто, які не є філософами.

2. Така «smikrologia» — дріб’язковість — була б протилежністю до притаманного філософові розмаху душі, яка прагне схопити всю цілість буття, а не розмінюється на його дріб’язки. Схоліаст роз’яснює, що щедрість і широту душі Платон окреслює терміном «megaloprepeja», під яким він розуміє також великодушність, тобто моральну щедрість людини, а не лише її щедрість, коли йдеться про гроші. /341/

3. Мом — грецьке божество лихослів’я і глузів, син ночі, брат Танатоса, Гіпноса, Гесперид, мойр, Немесіди й Еріди, тобто пов’язаний із похмурими та шкідливими космічними силами. Сам лінивий, ганить будь-яку розумову працю, усі поривання людського духу.

4. Іронія, бо, власне, до притч і образів полюбляє вдаватися Сократ, коли хоче увиразнити глибоку правду.

5. Ланекозеріг, або «трагелаф» — фантастична істота, складена з двох істот, яку художники полюбляли малювати на театральних завісах. Малювали також конепівнів (Арістофан. Жаби, 933 — 940), напівлюдей, напівконей, тобто кентаврів і т. ін.

6. Мандрагора, пізніша назва «Адамове яблуко» — рослина, корінь якої нагадує людську фігурку, відома своєю заспокійливою і снодійною властивістю.

7. За Арістотелем, автором вислову є Симонід Кеоський, який сказав, що «мудреці постійно стовбичать біля дверей багатіїв (Rhet, II 16, 1391 a 8). Але Діоген Лаертський, переказуючи розмову філософа Арістіппа з Кірени з тираном Діонісієм Сіракузьким, пише, що «на запитання Діонісія, чому філософи ходять до дверей багатіїв, а не багатії — до дверей філософів» він відповів: «Тому, що одні знають, що їм потрібно, а інші не знають«_(Про життя, вчення і вислови славнозвісних філософів, II 69).

8. «Nūs» — розум, як найвища влада душі, що кидає світло на реальне буття; чистий розум, осягнення якого дає людині можливість піднятися на вершину своєї сутності.

9. Подібна доля спіткала й самого Сократа, якому афіняни не змогли вибачити сміливих і незалежних суджень; переконавшись, що він не піддається жодним умовлянням, вони, зрештою, умертвили його.

10. Відгомін цього прислів’я зустрічається і в «Бенкеті» (176 с): «Сократа не беремо до уваги».

11. Божий талан — це те, що людям даровано від народження і чого жодним вихованням не можна осягти.

12. Тобто афінська людність.

13. Хто в своїх судженнях залежний від волі натовпу, нагадує тих людей, які, потрапивши в неволю до фракійського царя Діомеда, змушені були за його наказом спілкуватися з його жахливими доньками. Схоліаст же пояснює це прислів’я розповіддю про Діомеда й Одіссея, які викрали палладій Афіни в Трої.

14. Тобто софісти.

15. Софізми (sopismata — облудні думки, протилежність до плодів справжньої мудрості (sophia)

16. Теаг — прихильник Сократа, в «Апології Сократа» згадується як його учень. Ім’ям Теага названо також окремий діалог, який приписують Платонові.

17. Божественне знамення (dajmónion seméjon) — внутрішній божественний голос, який забороняв людині ті чи ті вчинки, на нього часто посилається Сократ у діалогах Платона (Феаг 128, Федр, 242 b, Евтидем, 272 у, Теетет, 151 a, Алківіад I, 103 а). Згадують про нього і Ксенофонт у «Спогадах...» (I 1, 2 — 5) та Арістотель у «Риториці» (II 23, 8). Цей голос (або демон) наказував Сократові бути вірним філософії.

18. Див. комент. 20 до Кн. четвертої.

19. Геракліт з Ефеса вчив, що сонце ввечері занурюється в море, гасне в ньому, уже без світла проходить під землею, а вранці, спалахнувши знову, випливає на сході: подібно й ті люди на повний відтинок життя, тобто на старість, не приносять знань із філософії, вони гаснуть у старості, тож на взірець сонця знову повинні бути розпалені.

20. Це неприхований сарказм, скерований проти афінян: може, у нас в Атенах і неможливо здійснити наші задуми, зате, може, у якомусь варварському краї Муза філософії перебуває при владі.

21. Для філософа незнані почуття ненависті, гніву, заздрощів, але натовп про це не знає, тому й гнівається на нього, й ненавидить його.

22. Гомер постійно вживає до героїв такі епітети, як «богосвітлий», «богоподібний», «богонароджений» і т. д., маючи на увазі їхню причетність до богів, від яких вони всі народилися, а крім того, тут має місце й поетичне розуміння «божественного» як чогось найкращого. /342/

23. Див. вище Кн. четверту, 439 C — D.

24. Вчення Платона про добро було настільки відоме в античності, що навіть стало приказкою. Діоген Лаертський наводить слова із комедії Амфіса: «Стосовно добра, яке воно... то я знаю про нього не більше, ніж про добро Платона» (фр. 6 Коск). Так чи інакше ідеї добра Платон торкається у діалогах «Тімей», «Парменід», «Держава».

25. «Hēdonē»; оскільки Епікур, головний представник теорії, за якою задоволення є вершиною щастя, не хотів пояснити задоволення розуму, то його етика дуже віддалена від істинного розуміння моралі; «ті, які хочуть видаватися кращими» — так називає Платон тих філософів, які, соромлячись назвати річ своїм іменем, замість «задоволення» поставили «розуміння», тому що неспроможні окреслити це поняття. Див. також діалог Платона «Філеб» (IIb).

26. Охоронець повинен знати сутність добра, бо лише з неї випливають дії справедливі й прекрасні; без осягнення ідеї добра, без втілення її в життя людські вчинки нічого не варті.

27. В науці про ідею добра.

28. Платон розрізняє знання і слушне міркування. Перше звичайно протиставляється незнанню і причетне до світу ідей. Слушне міркування належить до сфери чуттєвого й тому посідає середину між знанням і незнанням. У Кн. п’ятій «Держави» (476 D — 480 A) дано ґрунтовний аналіз взаємовідносин знання, незнання і міркувань. Критиці сенсуалізму як джерела хибних міркувань присвячує Платон діалог «Теетет».

29. Батько — це ідея добра, втілена у творці світу — деміурзі. Його дитя «ekdonos» — нащадок, народжений, той, хто походить від когось) — не що інше, як сонце.

30. Дослівно: фальшивим словом.

31. Софісти вважали, що гра слів «horatión» (світ видимий) і «ūranos» (небо) бере свій_початок від діалогу Платона «Кратил», у якому слово «ūranos» виводиться від «hotrān» (дивитися) і «anō» (вгору), тобто «погляд вгору».

32. Передусім ідея вищого добра, яке ні від чого не залежить, перебуває поза межами буття і є початком, що не має засновку. Символічно його можна уявити у вигляді Сонця: воно всіх обдаровує, дає людині можливість бачити світ, але саме неприступне в своєму сяйві. Пор. також діалог «Теетет» (153 сі).

33. Геометрія, арифметика тощо.

34. Розсудливість (diánoja) тут подається як проміжна категорія між гадкою (doxa) і розумом (nūs).

35 Розум (nūs) і розсудливість (diánoja) Платон відносить до сфери, що піддається осягненню розумом, а віра (pistis) та мислення образами (ejkrasija) — до сфери чуттєворї.




Книга сьома


1. Йдеться про ляльковий театр: фокусники, тобто ляльководи, сховані від глядачів за ширмою, над якою рухаються їхні ляльки.

2. Гомер. Одіссея, XI 490 — 491.

3. Такої, власне, долі зазнав і сам Сократ, коли спробував вивести з омани своїх земляків.

4. Сонце.

5. З допомогою міфологізованої розповіді про печеру Платон вибудовує образне поняття світу ідей і світу, в якому речі сприймаються чуттєво і які є лише тінями ідей, їхньою приблизною подобою. Можна сказати, що образ печери — велика творча знахідка Платона, оскільки в грецькій філософії печера як символ духовної засліпленості зустрічається дуже рідко. Так, у «Прометеї закутому» Есхіла є розповідь про людей, які до того, як Прометей обдарував їх розумом, «в землі селилися, мов комашня моторна, десь у темряві печер...,» (451 — 453, 448). Щось схоже на символ печери трапляється і в окремих піфагорійців, а також у Емпедокла. /343/

6. Термін «periagoge», аналогічний до «pajdagogejn», — керування душею, керування молоддю; як в’язнів було скеровано до виходу, тобто до світла, так і душу слід провадити до світла правди.

7. «Phronesis», тут: рух до правди, цього надприродного джерела світла.

8. Острови Блаженних у грецькій міфології — частина потойбічного світу, де перебувають душі блаженних і праведників, відповідник Єлісію або ж Єлісейських полів — чудесної країни, де немає хвороб, страждань і де владарює Кронос.

9. Під в’язнями тут маються на увазі стани хліборобів і ремісників, які, на відміну від охоронців, не прилучені до світла, тобто до наук.

10. Пор. Кн. першу розд. XIX, де йдеться про вроджені властивості кандидатів на посади урядовців.

11. Тобто на вершинах філософії, де панує нічим не тривожений спокій.

12. Дитяча гра: кидання черепка, пофарбованого з одного боку в біле, а з іншого в чорне; водночас із вигуком «день чи ніч» потрібно вгадати, яким боком він упаде на землю — білим чи чорним, від того й відповідно: виграно — програно.

13. Паламед — один із героїв Троянської війни, викрив удаване безумство Одіссея, за що той звинуватив його в зраді — і він був засуджений до страти через побиття камінням. Мудрість і винахідницький дар Паламеда загальновідомі. Йому приписують винайдення літер, цифр, шашок (гри в кості), мір і ваги. Евріпід, Софокл та Есхіл увінчили його в своїх трагедіях, але ці твори до нас не дійшли. Філософ Горгій написав «Промову на захист Паламеда».

14. Одиниця або ж одиничне, що охоплюється відчуттям, завжди обіймає і незліченну кількість чогось іншого (один ліс — багато дерев, одне дерево — багато гілок, одна гілка — багато листя і т. д.). Спроби знайти одиницю саму по собі ведуть до мисленого сходження до начала, що не має засновків, або ж до єдиного. Іншими словами, наука про числа сприяє прагненню до філософських роздумів.

15. Тут мова йде про неподільність ідеального числа, а також про безконечну подільність конкретного числа, що втілена в речах.

16. Платон надзвичайно високо цінував геометрію як складову частину математики, яка, на його переконання, була пропедевтикою до філософії. Біля входу до заснованої ним Академії навіть висіло гасло: «Негеометр хай не входить». Серед видатних діячів культури й політиків, які навчалися у Платона, були й відомі математики Евдокс та Менехм, близький до платонівської філософії був і геометр Евклід.

17. Тут Сократ, власне, кепкує з Главкона, який поділяв думку натовпу, що астрономія корисна лише для хліборобства й мореплавства. Філософ же повинен цінувати її передусім тому, що вона підносить душу й зміцнює сили.

18. Тобто око душі, на противагу до очей тілесних.

19. Дати задній ход — метафора, в основі якої лежить широковживана команда у мореплавстві.

20. Йдеться про стереометрію, розділ елементарної геометрії, в якому вивчають просторові фігури.

21. Під кубом тут слід розуміти будь-яке тіло, що має три виміри.

22. Пор. у Есхіла: «Світло дня барвистошатна вкрила ніч» (Прометей закутий, 24, пер. Б. Тена) — про нічне зоряне небо.

23. Дедал (від дієслова «daidalein» — «робити по-мистецькому») — міфічний художник і вправний будівничий з Аттіки. Засуджений аеропагом на вигнання, прибув до Криту, де за наказом царя Міноса збудував лабіринт для Мінотавра, а також для дружини царя Пасіфії зробив дерев’яну корову. За останнє, а також за те, що підказав Аріадні, як вийти з лабіринту з допомогою клубка ниток, Мінос ув’язнив його. Дедал вирвався на волю, зробивши для себе і для свого сина Ікара крила з воску й пір’я. Його також вважають видатним скульптором, який першим почав виготовляти дерев’яні статуї богів, подібні до мармурових статуй класичного періоду.

24. Світ і його творіння є лише дзеркалом, у якому відбивається проміння божества. Геній художника незмірно більший від його справи — гармонія частки останньої завжди лиш відблиск гармонії душі майстра. /344/

25. Гармонія сфер «(enharmónios phora») — це ідея піфагорійців, які вважали, що рух небесних тіл творить чудову музику, яку, на жаль, ми не чуємо тільки тому, що вже від нашого народження вона безперервно звучить у наших вухах. Йдучи за піфагорійцями, Платон пов’язує між собою астрономію і музику.

26. Плектр — паличка, якою вдарили по струнах кіфари або ліри.

27. Платон не сприймає експериментальні досліди піфагорійців у царині музики. Відомо, що вивченням якості звуку займався Гіппас: він виготовив мідні пластини й видобував із них «симфонію звуків», в основі якої лежала «певна співмірність». Цьому ж досліднику належать вчення про різну швидкість поширення звуків, які йому вдалось виявити з допомогою посудин, заповнених рідиною у різних співвідношеннях (18 А 12, 13 Diels).

28. Ідея добра.

29. Отже, розум дітей можна порівняти з безсловесними лініями (alogūs grammás) або з величинами, які неможливо виразити (arrétotoi alogoi), тобто з ірраціональними величинами.

30. Див. вище Кн. третю, розд. XIX.

31. «Людина старіє, а, однак, багато чого ще навчається» — сентенція Солона (фр. 22 D).

32. Тобто софісти разом зі своїми учнями; володіючи половинчастими знаннями, вони вважають, що законами можна нехтувати.

33. Для порівняння див. персоніфікацію законів і держав у діалозі Платона «Крітон» (50 a — 54 d).

34. Арістотель також твердив, що «молода людина не придатна до занять політичною наукою, оскільки вона недосвідчена в справах житейських» (Eth. Nic. I 1, 1095 a 2—11).




Книга восьма


1. Див. Кн. четверту, розд. III; Кн. п’яту, розд. I і XVIII.

2. Певно, тут має місце натяк на ідеально облаштоване життя в потойбічному світі. Його опис Платон подає в Кн. десятій «Держави» та в діалозі «Федон».

3. Див. Кн. четверту, розд. VI.

4. Див. Кн. четверту, розд. XIX.

5. На думку схоліаста, ці слова є не чим іншим як професійним висловом борців, коли боротьба закінчувалася унічию і потрібно було повторити поєдинок.

6. Платон був палким прихильником Гортинських законів полісів Криту й самого укладу життя Спарти. Закони для останньої, на його думку, встановлював Аполлон, а для Криту — Зевс. Побут і виховання спартанців мали багато привабливих рис, однак Арістотель зауважував, що система спартанського законодавства розрахована «на частину доброчесності, а саме на ту доброчесність, що пов’язана з війною» (Політика, IV, 5).

7. Олігархія — «влада небагатьох», форма державного управління, за якою політичне й економічне панування здійснює невелика група аристократів, що обтяжують, а інколи й придушують демократію. Арістотель, визначаючи в своїй «Політиці» (IV, 5) чотири типи олігархії, називає її «виродженням аристократії».

8. Демократія (гр. demos і kratos — влада народу) як державна система зародилася перш за все в Іонії і була скерована проти утворення замкнутих станових угруповань та їхньої економічної влади. Характеризувалася рівною участю усіх громадян у вирішенні важливих справ на народних зборах більшістю голосів. Арістотель дав детальний аналіз демократичної форми правління в усіх її п’яти видах (цей розподіл він зробив, виходячи з майнового цензу громадян, їхньої залежності від закону та від того, наскільки вони реалізовують свою рівність) (Політика, IV 4).

9. Тиранія — форма державної влади, зустрічається у Греції з кінця VII ст. до н. е. до епохи еллінізму. Виникла в процесі боротьби між аристократією, що розкладалася, і широкими народними масами. Існувало декілька видів тиранії: ранньогрецька, пізньо- /345/грецька тощо. Термін «тиранія» змінював значення протягом усієї історії: первісно він був близьким до поняття «басилей» і не мав того негативного значення, якого набув у класичну й елліністичну епохи. Арістотель визначає тиранію як «необмежену (aoristos) монархію» (Риторика, І 8, 136 а 2).

10. Династична влада, або ж влада спадкова — вид правління, коли влада, за Арістотелем, переходить від батька до сина, й тоді владарює не закон, а найвища посадова особа (Політика, IV 5).

11. Куплена царська влада — це, як вважав Арістотель, правління на зразок того, що мало місце в Карфагені (Політика, II 8, 1273 а 36).

12. До серединних форм правління, очевидно, належить і влада «есимнетів», про що Арістотель також веде мову в «Політиці» (IV 8 1295 а 10 — 14). На його думку, саме такими монархами, вибраними пожиттєво й наділеними законодавчою владою, були на острові Лесбос Піттак і Мірсіл.

13. Пор. Кн. четверту, 445 С — Б.

14. Тут маються на увазі слова Пенелопи (Одіссея, XIX 162), звернені до Одіссея, який ховався за лахміттям жебрака, щоб узнати, звідки він родом.

15. Тимократія (гр. timē — честь, ціна, плата) — державний устрій, що давав громадянам політичні права в залежності від розмірів їхнього майна; особлива форма олігархії. Виникла тимократія в останні десятиріччя VII ст. до н. е. Велике значення для її становлення мали реформи Солона в Афінах. Починаючи з Пелопонеської війни (кін. V ст. до н. е.), поділ громадян на розряди за їхнім майновим цензом поступово втрачає своє значення.

16. Давньогрецькі поети в своїх творах часто зверталися до Муз за допомогою: наприклад, Гомер у «Іліаді» (XVI 112) просить Муз з’ясувати причину чвар між данайцями. Музи, як неземні істоти, говорять загадково, їхні відповіді зазвичай незрозумілі.

17. Планети, до яких стародавні греки відносили також Сонце й Місяць, здійснюють рух по колу довшому або ж коротшому. Вважалося, що від цього залежав успіх чи неуспіх на ниві родючості як у людей, так і в тварин та рослин. Музи кажуть, що незгода з’являється серед тих людей, які були народжені в нещасливу годину, під час несприятливого розташування зір.

18. Так зване «Платонове число» (його ще називають «шлюбним») — звичне для Платона намагання математично осмислити найкращі умови для процвітання ідеального суспільства, яке в усьому нагадує людський організм, а той, у свою чергу, є лиш відбиттям вищого й всеохопного космічного розуму. Упродовж століть філософи й дослідники творчості Платона сперечаються про конкретне математичне значення «шлюбного числа». Дехто вбачає тут зв’язок із кількістю днів, які дитина проводить у материнському лоні. Є й інші математичні тлумачення цього терміну.

19. Платон, який зазнав великого впливу піфагорійців, був переконаний, що люди, а відтак і суспільство, можуть досягти досконалості лише при здійсненні рівномірної, чи «рівнобічної», «квадратної» гармонії. «Довгасті» ж числа знаменують нерівномірність, а отже й неправильність розвитку.

20. За Гесіодом, уся світова історія ділиться на п’ять періодів: золотий вік, срібний, мідний, героїчний і залізний (Роботи і дні, 109 — 201). Уже сама назва цих віків свідчить про тяжіння Гесіода до минулого, а поміщення героїчного віку між мідним і залізним вказує на те, що давніші від героїчного віки були і щасливіші і що теперішній вік, залізний — найгірший.

21. Див. Кн. третю, 415 А.

22. Сократ веде мову про державний устрій, що дуже нагадує той, який склався у Спарті в V ст. до н. е., де форма правління лежала між новим законодавством і олігархією; з обох тих форм вона поєднувала в собі чимало спільних рис, але водночас не бракувало й відмінностей, пов’язаних із збереженням пережитків родового укладу. Побут і виховання спартанців були просякнуті суто військовим духом, господарською діяльністю вони не займалися, що аж ніяк не позначалось на їхній жадобі до нагромадження багатства та небувалої розкоші, хоч закони царя Лікурга й забороняли володіння сріблом та золотом. /346/

Платон вважав, що у Спарті був змішаний тип правління, який то «схожий на тиранію», то «на найбільш демократичне зі всіх держав», то «дивно не визнати аристократію» в ньому, то «пожиттєву царську владу» (Закони, IV 712 d — e).

23. Очевидно, Сократ тут веде мову про власну вдачу та про своє життя із дружиною Ксантиппою, чиє ім’я уже Ксенофонт, а пізніше й кініки використовували для окреслення дуже сварливої й навіженої жінки.

24. Есхіл. Семеро проти Фів, 451.

25. Гра слів: «ologarchia» — це «влада небагатьох».

26. Великий цар — титул володарів Персії.

27. Мається на увазі бог багатства Плутос, якого у найдавніші часи міфотворення ототожнювали з Плутоном як володарем підземних багатств. У однойменній комедії Арістофана Плутос виступає як сліпець: оскільки він обдаровував багатствами лише мудрих і шляхетних людей, Зевс позбавив його зору, щоб він не був спроможний їх розрізняти, бо володіння статками не повинно залежати від внутрішньої вартості людини. Як у драмі хорег керує натовпом, що танцює, так і пожадання грошей є керівником бажань хтивої особистості.

28. Див. вище аналогію з трутнями (552 C — D).

29. Про умови взаємних обмінів шляхом купівлі-продажу та укладання всіляких добровільних угод Платон веде мову і в «Законах» (Кн. п’ята, 742 e, восьма, 849 e; дев’ята, 915 e).

30. Лотофаги (гр. lotophagoi — ті, що їдять лотос) — за «Одіссеєю», плем’я, яке жило на лівійському узбережжі (Північна Африка). Лотос, яким воно харчувалося, був настільки приємний на смак і мав таку чарівну силу, що хто скуштував його, забував навіть про батьківщину.

31. Персоніфікація, дуже близька до тієї, з якою стикаємося в Кн. сьомій, 538 D).

32. Алюзія до елевсінських містерій: як серед тих таємничих обрядів відбувається символічне очищення душі від поганих впливів, так і тут трутні до решти вивільняють молодого олігарха від добрих нахилів, але не задовольняються тими «нижчими таїнствами», а прилучають його до «таїнств вищих», тобто скеровують його до негативних вчинків, яким дають найменування всіляких цнот — про все це Сократ говорить з великим сарказмом.

33. Вакханки (гр. bakchai — шалені) — німфи, які, супроводжуючи Діоніса в його мандрах і походах, намагалися втягнути всіх зустрічних до оргіастичних обрядів на честь Вакха (друге ім’я Діоніса), а того, хто не хотів підкорятися, роздирали на шматки.

34. Іронія — «kallistē politéja».

35. «Pajdagogos’’ (дослівно — той, хто веде дитину), вихователь. У Стародавній Греції в кожній багатій родині до дитини був приставлений домашній раб, який щодня супроводжував дитину до школи, зі школи та взагалі доглядав її вдома.

36. Есхіл, фр. 351.

37. Схоліаст зазначає, що в цьому прислів’ї йдеться про подібність підвладних до своїх правителів.

38. «Mēdenágan» — не перебирати міри!

39. Такої ж думки дотримується і Арістотель, який вважав, що «більша частина тиранів вийшла, власне кажучи, із демагогів, які здобули довір’я народу тим, що зводили наклепи на знатних» (Політика, V 8 1310 b 14 — 16).

40. Павсаній, Опис Еллади, Кн. VIII розд. II.

41. Ріка Герм в Еолії під Сардами в сучасній Туреччині називається Гедізчай і впадає у Смірнську затоку.

Про оракул, який дістав у Дельфах Крез, повідомляє Геродот (Історія, І 55). Згідно з ним Крез не повинен був соромитися втечі перед персами, тож і будь-який володар народу нехай щодуху втікає, якщо не хоче втратити своє майно й життя.

42. Мова йде про візничого Гектора й героя Кібріона, який загинув від рук Патрокла (Гомер. Іліада, XVI 775).

43. За схоліастом, цей вірш належить трагедії Софокла «Аякс Локрський» (фр. 13 N. — Sn.). Схоліаст зазначає, що такий же вірш є і в Евріпіда. /347/

44. Окреслення тиранії як богорівної походить із драми Евріпіда «Троянки» (1170):

І шлюб, і владу богорівну звідавши...

45. Український відповідник цієї приказки — «з вогню та в полум’я», або ж «із дощу та під ринву».




Книга дев’ята


1. Пор. поділ пожадань на необхідні й необов’язково необхідні (Кн. восьма, розд. XII), з-поміж останніх деякі є «paránomoj», тобто протизаконні, неморальні — вони наявні в кожній людині, тільки один уміє їх приборкувати, а в іншому вони закорінюються й набирають сили.

2. Роздумуючи про розумну й нерозумну частини людської душі, Арістотель писав, що рослинна частина нерозумної душі «найбільш діяльна під час сну», від чого навіть сновидіння пристойних людей «стають гіршими», а це означає, що життя добрих людей під час сну «нічим не відрізняється від життя нещасних», тобто поганих людей (Нікомахова етика, 113, 1102 b 3 — 11).

3. Ерос, Ерот — бог кохання, один із найдавніших богів космогонічного характеру, головна в’яжуча сила всесвіту. Панує як над природою, так і над світом людей і богів, керуючи їхніми серцями й волею.

4. Светоній у життєписі Калігули (розд. XXII) говорить, що цезар у мить шаленства погрожував Йовішові: «Або я, або ти маємо бути страчені».

5. Меланхолік — людина, в якої переважає пригнічений, сумний настрій і яка постійно сповнена гіркоти.

6. Схоліаст пояснює цю приказку таким чином: той, хто не знає відповіді на якесь запитання, шукає її в того, хто поставив запитання.

7. Гетери (з гр. супутниці) — жінки різних соціальних рангів, що вели вільний, незалежний спосіб життя. Відзначалися доброю освіченістю, знали музику, філософію, літературу тощо, відігравали помітну роль у суспільному житті.

8. Пор. з комедією Арістофана «Хмари», де дотепно вималювано процес формування майбутнього демагога, який не має в душі нічого святого й врешті-решт підіймає руку на рідного батька, обіцяючи при тому відлупцювати ще й матір.

9. Вітчизна-мати: у словнику Фотія говориться, що «Платон і комік Ферекрат вживають це слово у значенні «батьківщина». (Protii lexicon / Rec. S. A. Naber. Vol. 1 — 2 — Sugdani Bat. 1864).

10. Насправді не герой майже всіх Платонових діалогів Сократ, а сам Платон мав чималий і гіркий досвід спілкування з тиранами. Про це див. комент. 36 до Кн. п’ятої.

11. У часи розквіту античної трагедії хор коментував сценічну дію, будучи при цьому своєрідним рупором громадської думки.

12. У тексті гра слів: «Aristōnos hyios áriston», бо Главкон якраз і є сином Арістона.

13. Про три начала людської душі див. вище Кн. четверту, 439 В — 441 А.

14. Примовка, що стосується щасливого кінця якогось важливого починання: Спаситель благословив працю, що увінчалася успіхом. Адже Сократ, по-перше, довів, що держава з тиранічним устроєм «найбільш рабська з усіх», а сам тиран у ній «справжній раб найбільшого приниження і рабства» (577 D — 583 A), по-друге, що тільки філософ осягає найвищий вид утіх, «який належить тій частині душі, з допомогою якої ми пізнаємо» (580 d — 583 a) і, по-третє, має намір довести, що втіхи інших людей — лише тінь справжньої втіхи, що доступна тільки філософам.

15. Про втіхи, пов’язані з запахами, Платон докладніше згадує в діалозі «Тімей». На його думку, запахи тонші, ніж вода, й щільніші, ніж повітря, але вони викликають насолоду менш божественну, оскільки вони «не зводяться до великого числа простих видів», а тільки до двох родів — «приємного і неприємного» (66 e — 67 a). /348/

16. Це місце в оригіналі нечітке, тому викликає чимало сумнівів. Український перекладач поділяє думку тих дослідників, які вважають, що тут ідеться не про «aéj hómojon» (незмінність), а про «аnhómojon», тобто про те, що підлягає змінності.

17. Прекрасний образ «малорозумних», «не просвітлених розумом» і розбещених людей Платон створив у діалозі «Горгій» (493 Ь), де порівняв їх із дірявим глечиком, який ніколи не наповнити, бо, на додаток до всього, ще й воду до того глечика «зносять знову ж таки дірявим посудом — решетом».

18. Стесіхор (VII — VI ст. до н. е.) з Гімери в Сицилії — ліричний поет, твори якого займають проміжне становище між епосом, хоровою лірикою і трагедією. Вважається, що за вірш, присвячений Єлені Прекрасній, через яку велася Троянська війна і поведінку якої тому він назвав злочинною, його було покарано сліпотою. А коли Стесіхор написав палінодію, тобто «покаянну пісню», в якій засудив свою хулу, боги повернули йому зір.

19. Йдеться про «площини» життя, яке ведуть представники окремих характерів (цар, тимократ, олігарх, демократ і тиран), а також про відстані тих «площин» від сонця справедливості. Прийнявши віддаль царя від сонця = 1, маємо, що віддаль тимократа = 2, олігарха = 3. Тобто олігарх знаходиться утричі далі від сонця, ніж цар. Далі якщо візьмемо вже віддаленість олігарха за 1, то віддаль демократа дорівнюватиме 2, а тирана = 3. Тож останній, порівняно з олігархом, віддалений на три «площини», тобто 3 × 3, стосовно до віддаленості царя. Таким чином, моральні якості й щастя тирана можна виразити квадратом, сторони якого = 9, а площа відповідно = 81. Але оскільки йдеться не лише про освітлення площини, а також і про те, що світло проникає звідусіль в особу, яка перебуває на тій площині, то, щоб виразити всю глибину падіння тирана, необхідно створити тіло з трьома вимірами, тобто куб — 9 × 9 × 9 = 729. Отже, щастя тирана в 729 разів менше від щастя царя. Саме ж число 729 відповідає сумі чисел днів і ночей у році: 364 1/2 + 364 1/2. Це ж число позначає і так званий великий рік, який, за піфагорійцем Філолаєм, складався з 59 років і 21 додаткового місяця, що разом становить 729 місяців (Платон. Філолай, 44 а — 22).

20. Натяк на Фрасімаха, який вихваляв несправедливість і доводив, що «людині цілковито несправедливій вигідно бути несправедливою» (Кн. перша 343 D — 344 C).

21. Химера, Скілла, Кербер — міфічні потвори. Химера — вогнедишна істота з головою і шиєю лева, з тулубом кози та з хвостом дракона; за епосом, походила з племені безсмертних богів, Гесіод же вважав, що вона — породження Тіфона і Єхидни. Місцеперебуванням Химери міфи називали Лікію, Фрігію, Єгипет, Індію. Скілла була дочкою Форкія і Гекати, в її красу закохався морський бог Главк, за що ревнива чарівниця Кірка обернула Скіллу на морську потвору з шістьма парами ніг і шістьма собачими головами із зубами в три ряди. Жила Скілла в печері біля протоки між Італією та Сицилією і пожирала всіх, хто пропливав повз неї. Кербер — охоронець брами Аїду, п’ятдесятиголовий пес, породження Тіфона та Єхидни. Він пропускав до Аїду всіх, але не випускав нікого. У пізніших переказах, що зустрічаються у Вергілія та Овідія, Кербер зображується з трьома головами та змієподібним хвостом.

22. Отже, несправедлива людина складається з трьох істот: 1) багатоголового звіра, як показника пожадливості; 2) з лева, як представника вродженої навальності; 3) з людини, як представника розуму. Ці три істоти огортає одна зовнішня оболонка, а саме людська постать, внутрішні складники якої розгледіти неможливо.

23. Еріфіла — дочка аргоського царя Талая, сестра Адраста й дружина віщуна царя Амфіарая, який відмовився брати участь у поході сімох проти Фів, передбачаючи згубний кінець війни. Син царя Едіпа Полінік підкупив Еріфілу золотим намистом Гармонії, і вона видала свого чоловіка, за що її власний син Алкмеон убив її, помстившись за загиблого батька (Гомер. Одіссея, XI 326 — 327).

24. Див. вище Кн. першу, 343 A — B.

25. Тобто у своїй душі.

26. Справжня держава можлива лише на небі. Саме такою, за стародавніми міфами, була держава Кроноса, що належала до «золотого віку», коли владарювали не царі, а істоти божественного роду. Тому ідеальну державу можна вибудовувати лише за подобою божою (Див.: Платон. Закони, 713 b — c). /349/




Книга десята


1. Про Гомера як про основоположника «наслідувальної», тобто драматичної, поезії писав не лише Платон (можна ще згадати його діалог «Теетет», 152 e, у якому автора «Іліади» та «Одіссеї» названо найбільшим трагедійним поетом), а й Арістотель, який вважав, що «Гомер був поет переважно серйозного жанру, бо він єдиний не тільки створив чудові поеми, а й дав драматичні образи; він же перший накреслив і основні форми комедії, відтворивши в драматичній дії не ганебне, а смішне» (Поетика, IV 1448 b — 1449 a).

2. Аїд — царство мертвих, яке, за уявленням давніх греків, містилося десь на краю світу або ж під землею. Пізніше Аїд став уявлятися місцем, де нібито душі померлих караються за гріхи, вчинені на землі.

3. Наслідування («mimesis») — термін, що часто зустрічається у Платона та Арістотеля. Платон розумів під ним відтворення якогось образу (ідеї, ейдоса): як наслідувач, живописець найбільш віддалений від істинної ідеї речі, оскільки він наслідує теслю, що сам зробив ліжко за взірцем ідеї. Тобто художник наслідує не саму ідею ліжка, а тільки її різноманітні втілення, і тому він далеко відстає і від істини, і від царя, тобто, за Платаном, від творця космосу — деміурга.

4. Асклепій — див. прим. 62 до Кн. третьої.

5. Лікург — легендарний законодавець Спарти. Нібито за велінням Дельфійського оракула («Велика Ретра») чи за взірцем державної системи Криту між IX і першою половиною VII ст. до н. е. створив політичні інституції спартанського суспільства. У Спарті його шанували як божество.

6. Харонд, родом з Катани, що на Сицилії, жив наприкінці VI ст. до н. е., склав закони для халкідських колоній на Сицилії і в Південній Італії, насамперед для свого рідного міста Регія (Південна Італія). Слава Харонда як законодавця поступалася славі Солона.

Солон (бл. 640 — 560 до н. е.,) — афінський політичний діяч, законодавець і поет, походив із знатного, але збіднілого аристократичного роду, один із семи мудреців. Перебуваючи на посаді архонта й айсімнета, здійснив ряд соціально-політичних та економічних реформ в інтересах афінського демосу й ліквідував боргове рабство, уніфікував міри ваги й грошову систему, запровадив тимократію і т. ін.

7. Гомериди — співці пісень Гомера.

8. Фалес із Мілета (624 — 546 до н. е.) — перший грецький філософ, математик і астроном, представник іонійської натурфілософії, один із семи мудреців, передбачив затемнення сонця, що сталося 28 травня 585 р. до н. е.

Анахарсіс (VI ст. до н. е.,) — скіф із царського роду, подорожував по Греції, вивчаючи місцеві звичаї та культуру. Греки прозвали його Мудрим. Про нього згадує і Геродот у своїй «Історії» (IV 76). Анахарсісу приписують багато філософських висловів та листів. Повернувшись на батьківщину, він спробував там завести грецькі звичаї, але за наказом скіфського царя Савлія був убитий.

9. Піфагор (бл. 570 — 497 до н. е.) — грецький філософ, релігійний і політичний діяч. На знак протесту проти тиранії Полікрата покинув острів Самос, мандрував по Єгипту, Вавілону й зупинився в м. Кротоні (Південна Італія), де заснував свою школу, в якій особлива увага зверталась на математичні науки та аскетичні вправи. Традиція приписує йому відкриття багатьох математичних і геометричних правил і теорем.

10. Креофіл — це ім’я не зовсім благозвучне, бо складається воно із слів «сгеаз» («м’ясо»), та «phyle» — «рід», то означає воно або «породження м’яса», або «з породи м’яса» чи «м’ясорідний». За словами схоліаста, цей Креофіл з острова Хіоса був одружений з дочкою Гомера, який подарував йому свою «Іліаду», через що той запросив поета до свого дому. Гомер нібито залишив йому в спадок епічну поему «Захоплення Ехалії», і той вихвалявся нею як власним витвором, ставши загальним посміховиськом. Страбон же наводить епіграму Каллімаха, з якої випливає, що та поема таки належала самому Креофілу. /350/

11. Протагор із Абдери (бл. 480 — 410 до н. е.) — грецький філософ-софіст, прихильник рабовласницької демократії. Читав лекції по всій Греції; у своїх творах, які до нас, на жаль, не дійшли, торкався питань державного устрою, риторики, етики, граматики. Належав до кола друзів Перікла, мав великий вплив на Евріпіда і, можливо, на Демокріта. Йому належить відомий вислів: «Людина — міра всіх речей». За скептично-атеїстичну книгу «Про богів» був звинувачений у святотатстві й засуджений на вигнання з Афін. При переїзді на Сицилію, як повідомляють, втопився у морі. Ім’ям Протагора Платон назвав один із своїх діалогів.

Продік із Кеоса — молодший сучасник Протагора, софіст, мовознавець, засновник синоніміки в Афінах.

І Протагор, і Продік були відомі ще й своєю хтивістю та пожадливістю, тут же Сократ наголошує на їхньому лукавстві.

12. Дослівно — «носять на головах». Цю приказку, що зустрічається також у Фемістія (Orat. XXI р. 254 а) й Діона Хризостома (IX р. 141 а), коментатор Аст, посилаючись на Еразма Роттердамського, пояснює давнім грецьким звичаєм носити дітей у кошику

на голові.

13. Гесіод (VIII — VII ст. до н. е.) — грецький поет і землероб з Беотії, мораліст і систематизатор міфологічних переказів. Збереглися дві його поеми: «Теогонія» («Про походження богів») та «Роботи і дні», де оспівується праця як основа людського життя.

14. Див. комент. 44 до Кн. третьої.

15. Іронія.

16. На думку Сократа, а відповідно й Платона, поет, як і живописець, надто віддалений від взірця, якого наслідує, тому він наслідувач третього ступеня, тоді як музикант-флейтист значно ближчий до взірця, який наслідує.

17. Тут ідеться про закон перспективи.

18. Наприклад, у «Законах» Платон пише про те, що «поети почали порівнювати філософів із собаками-пустобрехами й верзти інші нісенітниці», оскільки філософи «зробили помилку в розумінні природи душі, яку вони вважали молодшою від тіла». Тому «все те, що проносилось по небу в них на очах, здалося їм виповненим камінням, землею та багатьма іншими неживими тілами» (XII 967 b — c).

19. Походження цих висловів, у яких так чи інакше відбите зневажливе ставлення частини античного суспільства як до філософії взагалі, так і до філософів зокрема, сьогодні простежити неможливо.

20. Про швидкоплинність людського життя порівняно з вічністю і про безсмертність людської душі Платон устами Сократа веде мову і в діалозі «Федон» (106 а). Оскільки наша «душа безсмертна, то вона вимагає піклування не лише на оцей відтинок часу, який називаємо життям, а й на всі часи», тобто на вічність.

21. Пор. «Федон» (розд. 14 — 17), де аргументовано думку, що протилежність може виникнути лише з протилежності.

22. Главк — беотійське морське божество. Володів пророчим даром і здатністю перевтілюватись у різні істоти. Згідно з міфом, викладеним грецьким письменником Афінеєм у праці «Учені на бенкеті» (кн. VII 12), був сином Актедона (епонім міста в Беотії) чи Посейдона та однієї із водяних німф. Наловивши якось мертвої риби, він поклав її на березі на якесь зілля і раптом побачив, що риба ожила й рушила до моря. Главкон, скуштувавши те зілля, раптом відчув непереборний потяг і собі піти за прикладом риби. Він скочив у море, де Океан і Тетія зробили його морським божеством. Поступово до його тіла поприлипали черепашки та інші морські тварини й рослини, і він втратив свій первісний вигляд.

23. У «Федоні» Платон говорить, що заплямована й споганена душа, розлучаючись із тілом, не «лине у місця невидимі, славні й чисті», «а, просякнута тілесним, важчає і через те знову тягнеться у видимий світ», де блукає «на кладовищах, поміж могилами й

склепами».

24. Про перстень Гіга див. вище Кн. другу, 359 D — 360 A.

25. Аїд (невидимий) — бог підземного світу, володар «царства тіней» померлих. Після вбивства Кроноса одержав, як власний атрибут, шолом, який мав здатність /351/ робити свого власника невидимим між богами, так само, як перстень Гіга робив невидимою людину серед людей.

26. У V розділі Кн. другої Главкон хвалив несправедливість, але тільки для того, щоб викликати заперечення Сократа.

27. Пор. «Послання апостала Павла до римлям», 8, 28: «Ми знаємо, що тим, які люблять бога, — покликаним за його постановою, усе співдіє на добро».

28. Грецьке «звісивши вуха» можна було б передати українським відповідником «похнюпивши носа», але тоді втратилася б суто грецька метафора: поганого бігуна греки порівнювали з конем чи собакою, у яких від утоми звисли вуха.

29. Пор. «Перше послання до коринтян» 9, 24: «І хіба не знаєте, що ті, які біжать на перегонах, біжать усі, але лиш один бере нагороду. Біжіть так, щоб її осягнути!«

30. Алкіной — міфічний цар феаків на острові Схерія, внук Посейдона. Він гостинно прийняв викинутого після морської аварії на його острів Одіссея, і протягом трьох днів той розповідав йому про свої романтичні пригоди. Потім Алкіной допоміг Одіссею повернутись на батьківщину (Гомер. Одіссея, IX — XII).

31. Щодо трактування імені Ера серед дослідників єдиної думки немає. Лексикон Суди зазначає, що це «власне єврейське ім’я». У «Євангелії від Луки» (3,28) Ера названо далеким предком Йосифа, батька Ісуса. Климент Олександрійський ототожнює Ера з Зороастром, сином Арменія.

32. Про перебування Ера в потойбічному світі розповідають Плутарх, який називає його сином Гармонія (Застільні бесіди, IX 740 Ь — с), Оріген (Проти Цельса, II 16), Макробій (Macrobii commentarii in Somnium Scipionis, ed. J. Villis. — Lipsiae 1963, I 1, IX).

33. Дві ущелини згадує і Плутарх, розповідаючи про коловорот душ, які оплакують свою долю («Про демона Сократа» 591 с).

34. Трієра — див. комент. 45 до Кн. третьої.

35. Світляний стовп, що, за Платоном, пронизує світову сферу, поєднуючи небо й землю, збігається з напрямом світової осі, кінці якої є полюсами — Північним і Південним.

36. Ананка (гр. «ananke» — «неминучість») — персоніфікація неодмінної неминучості. Платон вважає Ананку матір’ю мойр. Між колінами Ананки обертається веретено, вісь якого і є віссю світу.

37. Побудова світу як одне ціле всіх небесних тіл тут геоцентрична: Земля перебуває всередині світу; вісім валів, що мають вигляд напівкуль або ж усіченого конуса і які вставлені один в один — це вісім небесних сфер, які, опираючись одна на одну, концентрично оточують Землю; найбільш віддалена від Землі сфера нерухомих зір, найближче до неї — сфера Місяця; перша сфера обертається довкола Землі від сходу до заходу, решта сфер крутиться у зворотному напрямку.

38. Кольори поверхонь обертових валів, тобто сфер, такі ж, як і кольори плянет.. Найбільша сфера різнобарвна, оскільки вона промениться всіма відтінками світил, що її складають. Сьома сфера — сонячна, і вона найяскравіша, восьма — Місяця й Землі — лише відбиває сонячне світло; друга — Сатурна і п’ята — Меркурія — золотисто-жовтуваті; третя — Юпітера — розпечена до білого; четверта — Марса — аж пахтить червоним; шоста — Венери — сліпучо-біла.

39. Вісім небесних (або планетних) сфер, кожна зі своїм, притаманним лише їй звуком, який видають сирени, разом творять октаву, тобто гармонію, тож увесь платонівський космос звучить як досконало налагоджений інструмент.

40. Платон уявляв мойр як сили вищого світового порядку, від яких залежить людське життя. Тому в нього вони — дочки божества неминучості Ананки, хоч у міфах мойри — дочки Зевса й Феміди, за іншою версією — дочки богині ночі Нікс. Мойр було три: Лахесіс («та, що дає жереб»), Клото («прядильниця») і Атропос («та, що не повертає назад»). Отже, перша мойра дарувала жереб людині в минулому, друга — пряла нитку сучасного людського життя, а третя невмолимо наближала майбутнє. Відповідно Клото — сучасне — турбувалася про зовнішню сферу нерухомих зір, Атропос — майбутнє — відала рухомими планетами внутрішніх сфер, а Лахесіс, визначаючи жереби, поєднувала обидва типи руху. /352/

41. Демон (гр. «daimon») — дух, що володіє надлюдською силою, належить до невидимого світу й має вплив на життя і долю людей. Згідно з уявленнями грецьких філософів-ідеалістів, кожна людина від народження аж до смерті мала свого демона, який нею керував. Заслуговує на увагу думка Платона про вибір демона самою людиною, що свідчить про свободу волі.

42. Адамантом в античні часи називали найміцніші метали й сплави.

43. Власних дітей пожирав Кронос. Тиран «пожирає» дітей, тобто своїх підданих.

44. Орфей — див. комент. 14 до Кн. другої.

45. Фамірід, або ж Фамір — фракійський співець, який змагався з Музами, за що вони осліпили його.

46. Після загибелі Ахілла за його коштовну зброю відбулася боротьба між Одіссеєм і Аяксом. І хоч останній виявився сильніший, однак судді, підкуплені Агамемноном і Менелаєм, перемогу й зброю віддали «хитромудрому» Одіссею — ось звідки гіркота цього могутнього, як лев, героя.

47. Агамемнон — герой давньогрецьких міфів, володар Мікен, вождь ахейського війська в Троянській війні. Загинув від рук зрадливої дружини. Життя і особливо смерть Агамемнона були улюбленою темою творів античної та європейської літератур.

48. Аталанта — аркадянка, дочка Яса й Клімени, славетна мисливиця. Від її стріл загинули кентаври Роїк і Гій. Брала участь у поході аргонавтів, під час полювання першою поранила калідонського вепра, за що Мелеагр подарував їй як трофеї голову й шкуру того звіра.

49. Епей, син Панопея — легендарний будівничий дерев’яного коня, з допомогою якого греки оволоділи Троєю.

50. Терсіт — невгамовний крикун, найзухваліший і найпотворніший між ахейцями в Троянській війні. За пізнішими переказами, загинув від руки Ахілла за те, що проколов око вбитої амазонки Пентесілеї.

51. Лета — ріка забуття в Аїді. Коли померлий пив з неї воду, його душа забувала все, що пережила й бачила на Землі.

52. Ріка Амелет — тобто «та, що забирає турботи», «безтурботна». Її нерідко ототожнювали з Летою, оскільки забуття якраз і викликало повну безтурботність.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.