Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна





СОЦІАЛЬНІ ПАТОЛОГІЇ ПОСТКОМУНІСТИЧНОГО СУСПІЛЬСТВА




§1. Історія проблематики соціального божевілля

Для багатьох посткомуністичних держав ціна свободи і незалежності виявилась вкрай високою: громадянські війни та масове насильство, падіння рівня життя й розгул злочинності, міжетнічні конфлікти, всепроникна корупція, деґрадація сфери науки та культури.

Мимоволі виникає запитання: а чи не скаламутився розум у людей під впливом перемін, що сталися, чи не охопило їх масове божевілля? І чи мають право сьогоднішні аналітики, як мислителі Римської імперії часів Калігули та Нерона, Франції періоду якобинського терору, Росії років воєнного комунізму, Німеччини періоду нацизму, назвати свої народи божевільними, такими, що не відають, що творять?

«Все той самий гнів і все те саме людське божевілля штовхали їх на боротьбу одне з одним», – так відгукувався Корнелій Тацит про римлян, що знищували один одного задля хвилинного торжества чергового принцепсу 28. Тисячоліття по тому візантійський історик Лев Диякон пише про божевілля змовника Фоми та його однодумців, які, будучи «невиліковно хворі жорстоким і нелюдським прагненням до пограбувань та вбивств», провокували громадянську війну 29. Минає ще одне тисячоліття, і свідок «падіння Третього Риму» — Російської імперії І.Бунін характеризує душевний стан народу в період громадянської війни в Росії як «поголовне божевілля» 30. Проте не тільки війни й революції асоціюються з масовою психопатологією. Аналізуючи причини втрати українцями духу опору національному гнобленню Російською імперією, М.Грушевський пояснює цей феномен розвинутим масовим страхом перед жорстокістю, відразою до покарань, запроваджених в імперії і, на його думку, «органічно огидних українській природі». Виховуючись з покоління в покоління у панічному страхові перед політичним терором, українці, як вважав М.Грушевський, врешті-решт втратили будь-який психічний опір цьому теророві. Внаслідок цього розвинулась «суспільно-політична деморалізація українського громадянського співтовариства (громадянства), «роздвоєння» його душі» 31.

Але якщо для індивіда роздвоєння особи є симптомом тяжкого психічного захворювання, то якими наслідками може обернутися «роздвоєння душі» для цілого народу? Чи не є сьогоднішня двоїстість (амбівалентність) масової політичної свідомості України, що фіксується, зокрема, в соціологічних дослідженнях 32 і виявляє себе в паралельних орієнтаціях на взаємовиключні альтернативи державно-політичного розвитку (скажімо, одночасний вибір економічної свободи і соціального патерналізму, прагнення до державної незалежності і ностальґія за Союзом і т.ін.), лише однією з історичних форм масової психопатології, яка загрожує перерости в посткомуністичних країнах у всезагальну деґрадацію населення і їхній наступний розпад в результаті проґресуючого масового психозу? Чи все-таки подібна амбівалентність є природною і цілком адекватною відповіддю психіки людей на реальну двоїстість посткомуністичного суспільства, що втратило соціальні основи, відкинувши стару систему ідеології, економіки, державного устрою і не знайшовши нових — необхідних для нормального функціонування суспільного організму?

Відповідь на це запитання актуальна не лише для України, Росії та інших власне посткомуністичних країн. Не менш важлива вона й для найближчої до них гілки цивілізації — західноєвропейського співтовариства, що перебуває нині порівняно в благополучному становищі. Але яка ціна сьогоднішнього благополуччя? І чи назавжди Захід залишив у минулому політичне божевілля?

Можливо, далека від сьогоднішніх проблем західного світу загроза загального революційного неврозу, який виявляється в «заразливому страхові», «садистському безумі», «патріотичному бичуванні», епідемії самовбивств і торжестві бузувірів та одержимих, що про них писали дослідники, намагаючись пояснити патологію свідомості і девіантність поведінки мас під час Великої французької революції 33. Та значно ближче до теперішнього (і набагато важче за наслідками для людської цивілізації) інше божевілля. Воно почалося під бравурні патріотичні марші Першої світової, призвело до комунізму в Росії і безпосередньо породило нацизм у Німеччині, а також і сьогодні ще згубно впливає на суспільне життя посткомуністичного світу. Для аналізу цієї форми соціального божевілля, соціопатології взагалі методологічно найбільш переконливою виявилась психіатрична інтерпретація.

Найпослідовніше таку інтерпретацію обстоював Карл Ґустав Юнґ. Нагадаємо декілька уривків з його праць: «Я дотримуюсь — і завжди дотримувався — тієї думки, що політичні масові рухи нашого часу являють собою масові епідемії чи, інакше кажучи, масові психози... Німеччина страждала від масового психозу, який неминуче вів до злочину... Психічні нелади нормальної людини... знаходять вихід в соціальній і політичній сферах, набуваючи форми масових психозів, таких, як війни і революції» 34.

Психопатологічним станом масової «некрофілії» пояснював поширення фашизму і Еріх Фромм. Із загрозою масової психопатології він зв’язував не тільки минуле, а й перспективу розвитку цивілізації: «Я гадаю, що ми з повним правом можемо говорити про «душевнохворе суспільство...» Коли суспільство буде переважно творити людей, які страждають тяжкою шизофренією, то воно наражатиме на небезпеку своє власне існування» 35. Так визначали роль психопатології в суспільстві видатні представники психопатологічної школи. Подібні оцінки зустрічаються у багатьох європейських філософів і дослідників культури.

Так, Й.Гейзінґа в роботі «Діагноз душевної недуги нашої доби» дійшов висновку, що «для суспільної і культурної сфер жодне порівняння не годиться краще, ніж медичне», а тому охарактеризував добу, що передувала Другій світовій війні, як час «диких, маячних фантазій... нав’язливих галюцинацій, як результат глибокого враження центральної нервової системи. Будучи зарахована до явищ сучасної культури, кожна з цих метафор має свій цілком певний смисл» 36.

Звичайно, Гейзінґа підкреслював насамперед не стільки власне медичний, скільки метафористичний смисл психіатричних термінів. Проте очевидна доречність подібних метафор для розуміння процесів, що загрожують розвитку культури і цивілізації, дала можливість знайти адекватні аналогії у сфері психічної норми і патології. Використовуючи психіатричну лексику та моделі в аналізі соціально-політичних процесів, Ж.Дельоз і Ф.Ґваттарі розробили концепцію шизоаналізу як альтернативу традиційному психоаналізу. Вони оцінюють зосередженість психоаналізу на проблематиці масової невротизації як ухилення останнього від пояснення істинної природи патологічного характеру соціальних конфліктів та потрясінь.

Розмежовуючи клінічну шизофренію і шизопроцес як революційну трансформацію соціального поля, його очищення від застарілих смислових кодів, Дельоз і Ґваттарі подають своє трактування ключових, як вони вважають, проблем сучасного світу — проблем капіталізму і революції: «Ми можемо говорити про капіталістичну паранойю та революційну шизофренію, тому що ми не виходимо з психіатричного змісту цих слів, навпаки, ми виходимо з тих соціальних і політичних детермінацій, з яких випливає лише їхнє психіатричне застосування в деяких умовах» 37. Таким чином, шизоаналіз, за всієї його насиченості психіатричними термінами, обстоює насамперед символічний аспект пояснення суспільних процесів психопатологічною мовою. Тим самим підлягає сумніву позиція представників психоаналітичного напряму, які діагнозують масовий психоз масових політичних рухів у досить певному психіатричному аспекті.

Так що ж це — метафора чи психічна хвороба — соціальне й політичне божевілля? Це запитання має принципове значення для адекватного розуміння не лише минулих помилок людства. Воно, на нашу думку, вкрай важливе для оцінки перспектив виходу посткомуністичного світу з тієї важкої соціальної ситуації, в якій він опинився після перших манливих кроків у напрямку до суспільства свободи та індивідуальної ініціативи.


§2. Від метафор і психіатричних ярликів до теоретичного аналізу соціопатій

За всієї поваги до авторитету Юнґа та Фромма важко сприйняти на віру їхню переконаність у психотичному характері революцій, світових і громадянських воєн XX століття. Не можна не враховувати, що Юнґ і Фромм, хоча й розійшлися зі своїм навчителем Фрейдом у розумінні спонукальних мотивів соціальної поведінки, завжди залишалися стійкими прихильниками психоаналітичної парадигми в розумінні й поясненні суспільних явищ. Ідея Фрейда — вилікувати суспільство від масової невротизації психоаналітичними методами, трансформувалася, на нашу думку, в його учнів у бажання пояснити жах і безглуздість світової бойні масовими психозами. Фрейдизм у послідовників цього вчення трансформувався в надію підказати людству можливий шлях вилікування від недуги сучасної цивілізації, недуги, що виявляє себе в неконтрольованих сплесках політичного насильства та соціальної аґресії.

Проте шлях цей скоріше відводить суспільство осторонь вирішення політичних завдань та конфліктів, ніж сприяє їхньому «лікуванню». Річ у тім, що проблема діагностики психічних захворювань навіть стосовно індивідів до цього часу не має в психіатрії скільки-небудь загальнозначущого вирішення. Рухливість і невизначеність меж психічної норми і патології (в цілому і між окремими психічними захворюваннями) такі значні, що прихильники «антипсихіатрії» взагалі вважають психіатричний діагноз за свого роду наліпку, що його суспільство, порушуючи фундаментальні права людини, приклеює до людей, що зазнають усіляких труднощів соціальної адаптації (Р.Лейнґ, Т.Шаш та ін.). Але якщо навіть ставитись до антипсихіатричної школи як до необхідності в очевидних випадках індивідуальних розладів психіки, подальше поширення психіатричних діагнозів на суспільство виправдане не більше, ніж серйозне обговорення питання про «розлад травлення» у суспільства чи його «серцевої недостатності».

Нарешті, коли війни, криваві революції та інші соціальні девіації, які ініціюються людьми і чиняться їхніми власними руками, розглядати як спалахи психічних епідемій, то доводиться визнати, що ці масові психози за своєю природою принципово відрізняються від індивідуальних психотичних розладів. Інакше не пояснити той факт, що в часи «масових психозів» аж ніяк не спостерігається поширення психозів індивідуальних. Так, скажімо, ні в колишньому СРСР за занепаду перебудови, ні в хаосі життя «постсоюзних» країн не відзначено зростання захворювань психічними розладами 38. А якщо між індивідуальними і масовими психозами немає нічого спільного, то цілком природно зробити висновок, що під соціальним божевіллям слід розуміти не психопатологію в традиційному сенсі, а специфічну патологію суспільної організації, що розвивається за своїми законами і не підлягає психіатричному тлумаченню й відповідному лікуванню.

Широкого поширення набули як популярні на рівні побутової лексики «діагнози» (божевілля, несамовитість), так і спеціалізовані психіатричні терміни (психоз, ейфорія, апатія, істерія, невроз, фобія тощо). Такого роду діагнози легко трансформуються стосовно суспільства в цілому і набувають в масовій свідомості леґітимного діагностичного статусу.


§3. Соціопатологія як проблема посткомуністичного суспільства

Йдеться про існування в суспільстві специфічної форми патології, що принципово відрізняється від психічних захворювань як предмета психіатрії, і девіантної, що відхиляється від суспільних норм поведінки як традиційного предмета соціології та політичних наук. Ця форма патології може бути визначена як соціальне божевілля. На відміну від психопатології і девіацій соціальне божевілля не є відхиленням від прийнятих у суспільстві у вигляді психічних розладів, аморальної чи протиправної поведінки, які існували у будь-якому суспільстві незалежно від конкретних історико-культурних умов його існування. Це насамперед масові явища, пов’язані з руйнацією ціннісно-нормативної системи реґулювання соціальної поведінки.

Якщо при психопатології (психічному захворюванні) у людини порушуються механізми соціальної адаптації (скажімо, втрачається орієнтація у часі та просторі), то соціальне божевілля — це патологічна форма поведінки, обумовлена руйнацією об’єкта адаптації з одночасним збереженням адаптивних механізмів, які були вироблені раніше. Саме «здорове» прагнення людей з адаптивними механізмами, які вповні збереглися, не дозволяє пристосуватись до невизначеної і нестійкої системи норм і цінностей перехідного суспільства й викликає відчуття хаотичної імпульсивної активності, яка нагадує поведінку душевнохворого. Звідси й нав’язливе бажання розмірковувати про «божевільне суспільство», «масові психози» і т.ін.

Соціальне божевілля — це не метафора і не алегорія, не евристична знакова модель, якою, по суті, є поняття «революційна шизофренія» і «капіталістична паранойя» у творців шизоаналізу. Йдеться про реальну суспільну патологію; ми це називаємо соціопатіями — масовими порушеннями соціальної адаптації, обумовленими браком об’єкта або надмірно швидкою зміною об’єкта адаптації і повністю збереженими чи недостатньо мобільно зміненими адаптивними механізмами.


§4. Загальні і специфічні соціопатії

Соціопатії — специфічний предмет соціологічного дослідження, який принципово не може бути охоплений термінами психіатрії. Причому підміна термінів (соціологічних психіатричними) — явище аж ніяк не безневинне, ба якщо навіть йдеться лише про алегорії. Скажімо, постійне вживання поняття «несамовите суспільство» поступово формує у політиків та рядових громадян комплекс безвідповідальності за свою країну: «Що з нас узяти, якщо суспільство несамовите?!» Саме таким чином формується психологія «хворого за довідкою», який може вкусити першого зустрічного і йому нічого не зроблять.

Але особливо небезпечно використовувати психіатричні діагнози у прямому медичному смислі для характеристики масових соціальних суб’єктів. Йдеться про радіофобію — діагноз, що отримав свого часу велику популярність при поясненні впливу Чорнобильської катастрофи на здоров’я і самопочуття мільйонів людей.

Ні в кого не викликає сумніву той факт, що Чорнобиль став потужним стресогенним чинником для постраждалих від катастрофи, і немає нічого ганебного в самій постановці питання про наслідки цього стресу для психічного стану людей. Проте, коли населення постраждалих реґіонів було без всяких підстав оголошене охопленим радіофобією, виявилась політична мета цього психіатричного діагнозу – перекласти відповідальність за тяжкі наслідки кампанії свідомої дезінформації населення на саме населення як «ушкоджене розумом і збожеволіле від страху».

Однак у дослідженнях психіатрів не було виявлено масових симптомів фобії в людей, що постраждали від аварії, а соціологами було розкрите політичне підґрунтя використання терміну «радіофобія» стосовно тих, що постраждали від катастрофи 39. Але зловживання психіатрією з політичною метою триває, і діагноз «радіофобія» до цього часу перебуває на озброєнні прихильників психопатологічної інтерпретації впливу Чорнобильської катастрофи на здоров’я і самопочуття людей 40. І може бути, що в тому зневажливому ставленні до страдників від катастрофи, яке спостерігається сьогодні і примушує «чорнобильців» вдаватися до акцій масового протесту, є значний внесок таких псевдодіагностів. Їхні непрофесійні психіатричні досліди призвели до безпідставного звинувачення сотень тисяч людей в патологічній реакції на примусове переселення чи ударну дозу радіації, отриману на ліквідації аварії.

Досліджуючи соціальні патології в конкретному суспільстві, необхідно розрізняти специфічні для цього суспільства та загальні соціопатії. Останні виявляють себе скрізь, де виникає соціальна нестабільність, кардинально змінюються умови життя людей, різко знижується рівень життя. Коли руйнується стара ціннісно-нормативна система, а формування нової не завершено, виникає стан суспільства, який Е.Дюркгейм назвав аномією (безнормністю) і який відбивається у свідомості та поведінці людей, що втрачають тверду соціальну опору та відчувають відчуженість від сьогодення і невпевненість у майбутньому.

Р.Мертон показав, що за умов аномії втрачається погодженість суспільно значущих цілей діяльності людей, з одного боку, і соціально схвалених засобів реалізації цілей — з другого 41. У підсумку, одні люди старими засобами намагаються досягати нових цілей, а інші — новими засобами реанімувати старі (скажімо, комуністи, які апелюють до демократичних норм у спробі зняти заборону з діяльності КПРС). Як свідчать наші дослідження, в посткомуністичному суспільстві ця закономірність виявляється в тому, що більшість населення, орієнтуючись на нові демократичні цінності-цілі, віддає перевагу старим тоталі-тарним засобам їхньої реалізації. Скажімо, підтримуючи перспективу побудови правової держави, більшість учасників масових опитувань схвально ставляться до такого відверто неправового засобу, як надання слідчим органам права невизначено довго тримати під вартою запідозрених у хабарництві посадових осіб 42.

Загальною соціопатією є і соціальне нетерпіння, яке виявляється скрізь, де відбувається погіршення умов життя людей і починається пошук винуватців. У перші роки перебудови опитування громадської думки однозначно показували, що на роль «козла відпущення» претендували партійно-чиновницький прошарок та працівники соціалістичної торгівлі. Із зростанням труднощів нетерпіння набуло більш розмитого характеру, поширившись на представників різноманітних соціально-професійних та етнічних груп. У цьому явищі немає нічого специфічного порівняно з іншими країнами і народами, які пережили чи переживають економічну та політичну кризи. Специфічні ж соціопатії нашого суспільства по-своєму унікальні й зв’язані з його химерною історією. Аналіз феноменів масової свідомості та поведінки людей у посттоталітарному суспільстві дозволив вирізнити низку специфічних соціопатій, що визначають в основних рисах актуальні вияви і потенціал «соціального божевілля».

Напевно, крім колишнього Радянського Союзу, більш ніде в світі не існувала у такій всеохопній формі конфронтаційна стратегія досягнення суспільної злагоди, відповідно до якої будь-який творчий процес розглядався як боротьба. Не лише як боротьба проти всюдисущих зовнішніх та внутрішніх ворогів, а й боротьба «за»: за виконання й перевиконання планів, за мир і дружбу між народами, за врожай і т.ін. Принцип боротьби на всіх фронтах сформував своєрідну «окопну психологію», яка до цього часу підказує кожному, хто хоче випростатися і підвести голову, що це вкрай небезпечне заняття, до загального «сиґналу в атаку» краще не висовуватися. І горе чекає на ту суверенну частину колишнього Союзу, в якій цей сиґнал подають політикани, одержимі пристрастю до самоствердження через ствердження ідеї величі нації. Адже до останнього часу цінності боротьби виявляються для багатьох людей більш значущими, ніж цінності творення.

Прикладом специфічної соціопатії нашого суспільства є феномен «вишколеної (вивченої) соціальної безпорадності», корені якого — у тривалому періоді тотального державного патерналізму, в умовах якого формувався базисний тип особистості, нездалого брати на себе відповідальність не лише за суспільство, в якому живе, а й за власне життя в цьому суспільстві. Сформульована комуністичною теорією і практикою система суспільних зв’язків і досі відтворює феномен «завченої соціальної безпорадності». Тільки замість бездумного прийняття ідеї «всемогутності партії на шляху до світлого майбутнього» виникла й набула не менш широкого розповсюдження ідея, що саме собою вигнання «комуністичного диявола» приведе в райські демократичні кущі без незвичного для суспільства граничного напруження сил.

Можна також виокремити соціопатичну культуру спілкування між людьми, коли учасники безпосередньої й масової комунікації не зацікавлені у встановленні зворотного зв’язку. Цей стиль спілкування сформувався за часів торжества «демократичного централізму», що означав, по суті, дві нерівноправні лінії комунікації: згори донизу — накази, знизу догори — звіти. Нині найбільш яскравим прикладом «залишкової» незацікавленості суб’єктів спілкування у зворотному зв’язку є стійке небажання влади всерйоз сприймати результати вивчення громадської думки. Не знаючи громадської думки в цілому, політики орієнтуються лише на ті форми її вияву, до яких залучені найбільш політично активні верстви (мітинґи, демонстрації, петиції і т.ін.), що нерідко створюють «шумовий ефект», неадекватний істинному впливу на широкі верстви населення. Звідси складається враження про «загальне божевілля», коли в очевидно аномальних акціях беруть участь небагаточисельні, але галасливі послідовники неврівноваженого політичного лідера. Власне, і саме масове поширення психіатричних наліпок є свідченням соціопатичної культури спілкування, вона не може виразити себе без використання психопатологічного діагнозу.

Разом з тим заслуговують на увагу і такі соціопатії, як посткомуністична амбівалентність політичної свідомості з конформістсько-нігілістичним спрямуванням, депрофесіоналізація і розмивання статусно-престижних критеріїв взаємодії людей, деактуалізація цінностей. Їх детальний аналіз — предмет майбутніх досліджень.

Соціопатії як специфічна патологія посткомуністичного суспільства можуть зруйнувати «суспільний організм» або стримувати його демократичний розвиток. З їх подоланням зв’язане формування у суспільства і особистості почуття власної гідності, без якого, зрештою, можна створити в одній окремо взятий країні все, що завгодно, крім цивілізованої держави, яка викликала б у цивілізованого світового співтовариства повагу і зацікавленість в її подальшому розвитку.







28 Тацит K. Сочинения: B 2-х т. - М., 1993. - Т.2.- C.34.

29 Лев Диакон. История. - М., 1988. - C.62.

30 Бунин И. Окаянные дни. - Краснодар, 1991. - C.57.

31 Грушевський М. На порозі нової України. - Київ, 1991. - C.12.

32 Головаха Є. Особливості політичної свідомості: амбівалентність суспільства та особистості // Політологічні читання.- 1992. - N1. - C.24-29; Golovakha Ye., Panina N. The Development of a Democratic Political Identity in Contemporary Ukrainian Political Culture // Nationalism, Ethnicity, and Identity. Cross-National and Comparative Perspective / Ed. R.Farnen. - New Brunswick, (N.J.) Transaction Publ., 1994. - P.403-425.

33 Кабанис П., Насс Л. Революционный невроз. - СПб, 1906.

34 Юнг К.-Г. О современных мифах. - М., 1994. - C.228, 229, 241.

35 Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности. - М., 1994. - C.307, 318.

36 Див.: Хейзинга Й. Homo ludens. В тени завтрашнего дня. - М., 1992. - C.266.

37 Капитализм и шизофрения: Беседа Катрин Клеман с Жилем Делезом и Феликсом Гваттари // Ad Marginem’93: Ежегодник.- М., 1994. - C.405.

38 Головаха Е., Панина Н. Патология посттоталитарного общества: от психиатрического самодиагноза к анализу специфических социопатий//Философская и социологическая мысль. - 1993.- №5. - С.19-39. Головаха Е., Панина Н. Социальное безумие. История, теория и современная практика. - К., 1994.

39 Александровский Ю. и др. Психогении в экстремальных условиях. - М., 1991; Панина Н. Легенда о радиофобии //Философская и социологическая мысль. - 1990. - №1.- С.30-37.

40 Бердышев Г. Радиофобия и генофонд населения Украины.//Чорнобиль і преса: реалії взаємодії. - Київ, 1992. - С.66.

41 Мертон Р. Социальная структура и аномия //Социология преступности. - М., 1966. - С.299-313.

42 Головаха Е., Панина Н. Киев: демократия с тоталитарным подсознанием: Результаты социологических исследований // Вестник информационного агенства Postfactum. - 1990. - №13. - С.9-13.





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.