[Попович М. В. Нарис історії культури України. — К., 1998. — С. 22-55.]

Попередня     Головна     Наступна

Розділ II

СЛОВ’ЯНСЬКІ КУЛЬТУРНІ ДЖЕРЕЛА

§1. СЛОВ’ЯНИ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

Розселення слов’ян на сході Європи

Слов’янські культури на величезній території, що охоплює пояс від Карпат до Дунайської низовини, південну Польщу і лісостепову Україну, праві береги Прип’яті і Подесення з окремими «рукавами» в південному напрямку, настільки близькі між собою, що їх часто об’єднують в одну археологічну культуру. За місцем перших і найбільш яскравих знахідок вона називається Празько-Корчакською (або Празько-Житомирською) і датується VI — VII ст. н. е. Однорідність її свідчить про те, що слов’янство в третій чверті І тис. н. е. ще не втратило етнокультурної цілісності.

З території на північ від Карпат слов’янські племена мігрують через хребет, у долини річок Влтави і Ваг, потім звідти переселяються на північ, вниз по течії Ельби — на землі, покинуті східними германцями. Слов’янськими стають території усього прибалтійського Помор’я. З України і почасти з південних схилів Карпат починається велике переселення на Подунав’я і на Балкани. Слов’яни заселяють Грецію аж до Пелопоннеса, опиняються і на Апеннінах.

Колонізація північно-східної Європи здійснювалася як із східної частини земель Празько-Корчакської культури, так і з території північної Польщі. Звідси, з лісисто-болотистого межиріччя Вісли і Німану, прийшли на північ Бєларусі та на Валдайські висоти кривичі. З кривицької землі почалась колонізація пізнішої Новгородської і Псковської /24/ землі (словени є нащадками кривичів). За літописними даними, «з землі ляхів» прийшли на схід від Дніпра, в басейн Сожа і Десни, в верхів’я Оки радимичі і вятичі.

Слов’яни розселялись вздовж великих і малих річок на узвишшях над поймами, в лісових хащах і в степу, на нових землях, що були для них більш-менш звичним ландшафтом. Зима на Правобережжі Дніпра не холодніша, ніж у Центральній Європі, і не така сира, а літо — сухіше і тепліше. Лісові та супіщані ґрунти зручні для землеробства, і чим далі на схід, чим частіші ділянки степу серед порослих лісами горбистих рівнин, тим землі щедріші. Ріки і озера були повні риби, включаючи і осетрові породи, в лісах — соснових на півночі та на Поліссі, дубових та мішаних південніше — можна було полювати цілий рік. Мед брали у диких бджіл, ставили свої борті.

Типове слов’янське житло на цій території — напівземлянка; жили, проте, і в землянках, і в наземних будівлях. Ізба, істьба — слово, запозичене з германських мов; означало воно теплу будівлю. Хиза (хижа, хижина) — болгарського, книжного походження; так називали ту споруду землянкового типу без фундаменту, яку з IX ст. почали звати словом хата (теж запозичення, з угорської). «Хижа» — «хата» робилася так: копали чотирикутну в плані яму розміром десь від семи до двадцяти квадратних метрів, глибиною близько метра, з виступами для сидіння вздовж стін. Підлогу утрамбовували і обмазували глиною. Зводили невисокі стіни, часто обшиваючи їх колодами або дошками, зверху покривали півземлянку дво- або трисхильним дахом. В кутку напроти входу на материковому останці ставили піч — частіше кам’янку, іноді глиняну.

Споконвіку це був дім, тільки сьогодні дім — це насамперед приміщення, а для слов’янина тих часів дім — це нехитре господарство, все життя сім’ї, яка цей «дім» вела. Хата, господарські ями, хлів становили двір — обгороджене місце освоєного сім’єю світу, де свої почували себе надійно, якщо все було зроблено правильно: і /25/ місце й час вибрані щасливо, і дерево не заборонене звичаєм, і відповідну жертву принесено під час кладки першого вінця, — отже дотримано всіх необхідних ритуалів.

В такому будиночку було затісно, але життя проходило здебільшого під відкритим небом. Тут жила сім’я, челядь — батько, мати й діти. Кілька жител, що будувалися поблизу, але без будь-якого порядку — це велика патріархальна сім’я. Кілька груп дворів — селище, в якому мешкав рід.

Слово село означало тоді не поселення (весь), а ниву, готову для сівби. Слов’янські поселення залишалися нетривкими, тимчасовими, бо землеробство в середині І тис. н. е. було підсічно-вогневим. Необхідно було вибрати ділянку лісу для випалу — ляду, вміло влаштувати випал, підготувати землю під посів (зробити ниву), зорати її дерев’яним ралом. Навесні, тижнів за три, одна людина могла засіяти 0,3 — 0,4 гектари розчищеної площі. Першого року врожай досягав сам-10, а вже через три-чотири роки земля ставала пустищем. Виникала необхідність шукати нове «село». Поле заростало підліском і перетворювалось на стернище.

Переважання проса характерне для підсічно-вогневого землеробства (називалося просо бор, борошно). Злак взагалі називався жито. На території України пізніше так почали називати новий злак, що посів найважливіше місце у харчуванні, витіснивши і просо, і ячмінь. На півночі злаки, як і раніше, називалися жито, а новий злак — рьжь. Продукти хліборобства називалися сьбожье (збіжжя), а це означало також достаток, маєток, добро взагалі. Знали і овес, пшеницю, коноплю, льон, мак, капусту, ріпу (вона займала тоді в раціоні місце, яке займає сьогодні картопля). Розводили домашню худобу — переважно велику; птицю, обов’язково — курей. Хліб пекли кислий, із змішаного тіста. Часто недоїдали — в неврожай їли дубову кору, мох, липове листя, товчену соснову глицю, додавали до страв товчену солому.

Їжу переважно варили, а не смажили. Посуд ліпили руками. Вишукані в своїй простоті типові слов’янські горщики з характерними пропорціями округлих форм служать цінним матеріалом для класифікацій слов’янських культур. Ліпили руками і сковорідки. /26/

Орали дерев’яним ралом, але часто використовувались залізні наконечники — наральники. В невеликих печах приблизно такої ж конструкції, як звичайна хатня, плавили метал в численних руднях на болотистих місцях. Із заліза робили ножі, серпи, сокири, наконечники списів та інші необхідні речі. На сьогодні знахідок речей небагато. Слов’яни в епоху свого великого переселення належали до народів, у яких домашнього скарбу, майна було взагалі мало: все потрібне, від житла до прикрас і одягу, можна було виготувати на новому місці. Найважливішою була насамперед технологія, яка зберігалася в культурній пам’яті і сполучалася з віруваннями та обрядами. Особливою загадковістю оточена ковальська справа, що з глибокої давнини ототожнювалася з чаклуванням (слов’янське кузло, звідки кузня і кувати, власне, і означало «чудо»).

Російський історик В.О. Ключевський писав: «...ставлення російської людини до лісу неприязне або недбале: вона ніколи не любила свого лісу. Несвідома боязкість оволодівала нею, коли вона ступала під його похмурий покров. Сонна, «дрімуча» тиша лісу лякала її; в глухому, беззвучному шумі його віковічних верховіттів чулося щось зловісне, щохвилинне чекання нежданої, непередбачуваної небезпеки напружувало нерви, збуджувало уяву. І давньоруська людина населила ліс усілякими можливими страхами» *. Водночас ліс і годував людину, і постачав її необхідним для життя матеріалом. Ліс був втіленням чужого, а чуже освоювалося, тобто перетворювалося на своє.

* Ключевский В. О. Курс русской истории. — Петроград, 1918. — Т. 1. — С.72.

Світ чужого починався одразу ж за своїм двором, та й у дворі треба було знаходити спільну мову з численними небезпечними силами. Не менш небезпечним було і поле. Поетичний вираз «чисте поле» як назва місця, де билинні воїни зустрічаються з ворогами, з’являється пізно: спочатку це просто очищене від лісу і взагалі відкрите місце, вільне і небезпечне. Тому на слов’янському півдні «полювати» означало те саме, що на півночі — «лісувати», «польовий» означало «дикий» («польова квітка», «польова миша»). Поле як край освоєної землі не просто межувало з чужим, а становило загрозу більш визначену, відверту і військову. /27/

Етнічні групи слов’ян

Вчені минулого століття виходили з того, що перед розселенням на сході Європи слов’янська спільнота ділилася на три групи «язиків»: західну, східну і південну, або три великі слов’янські народності, які в свою чергу розпалися на дрібніші. Так обґрунтовувалася, зокрема, концепція походження росіян, українців і білорусів з одного народу — давньоруського (східнослов’янського). Як показали сучасні дослідження, подібні уявлення дуже сумнівні. Виділення східних слов’ян в окрему територіальну і культурну зону є не наслідком первісної їх єдності, а результатом пізнішої історії. В первісній слов’янській спільноті єдиної «східної» або «прадавньоруської» групи не було.

Відомо близько шести десятків «племінних» назв, які могли бути і назвами власне племен, і назвами малих етносів («народів»). Серед цих назв є такі, чиїх носіїв ми зустрічаємо в різних кінцях Славії. Так, смоляна опиняються і біля Смоленська, і в Болгарії; дреговичі — і в Болгарії, і в Бєларусі; серби — на Ельбі і на Балканах, і так далі. О.М. Трубачов вважає, що «племена» обирали собі маршрути цілком свідомо, керуючись певними географічними відомостями, і при цьому частина «племені» могла обрати собі один маршрут, а частина — інший.

Письменники тих часів називають три слов’янських «племені» — антів, венедів та склавінів. Слово «склавін» явно передає загальну самоназву слов’янських етносів. Венедами називали ту частину слов’ян, яка заселила північно-західні околиці Славії і найбільше відчула вплив германських сусідів. Саме слово «венеди» належало до етносу давньоєвропейської групи, що колись жив на цій території і переселився на південь, давши, зокрема, назву Венеції; сусіди — балти і германці — продовжували так називати слов’ян.

Етнонім «ант» — іранського походження і означає «край», «окраїна» (часто в історії народів слово «край» означає спершу «околиця», «окраїна», а потім увесь обмежений краємкордоном край-батьківщину). В найраніші часи, коли цей етнонім згадується у хроністів, він не міг бути слов’янським. Найбільш імовірно, що на північно-західній околиці сарматоаланського (іранського) світу жив такий етнос, який пізніше послов’янився, зберігши стару назву. З антами пов’язують Пеньківську культуру на південному сході тодішньої території слов’янського розселення. Вона явно має риси попередньої Черняхівської культури і водночас несе сліди слов’янського проникнення.

Можна з упевненістю сказати, що поділ слов’ян на згадані три групи не відповідає пізнішому поділові на західних, східних та південних слов’ян, а анти не є просто предками українців; щонайбільше, до складу українського народу увійшли якісь нащадки антського населення.

На нових землях слов’яни переймали елементи місцевих культур, коли стосунки з завойованим населенням більш-менш нормалізувались, одружувалися з місцевими дівчатами. Внаслідок взаємовпливів і антропологічний вигляд, і культура слов’ян на заході і півдні їх нової батьківщини мінялися швидше, ніж на сході. Так, гончарний круг був засвоєний західними і південними слов’янами вже в часи Празько-Корчакської культури, натомість на території /28/

 України ліпна кераміка панує до IX сторіччя. Можна сказати, що розвиток культури на сході Слов’янщини відбувався повільніше, зате органічніше, на власному ґрунті.

В старослов’янській термінології неможливо знайти відповідника тому слову, яке сьогодні означає «народ», «народність». Слово народ вживалось у значенні «натовп», «зборище чи множина людей», при цьому «народ» найчастіше був організований для військової справи. Як військове зібрання «народ» мав ще особливу назву — полк, що буквально означає те ж саме, бо є простим запозиченням із германського Volk — «народ». Латинське natio або грецьке ethnos в книжній мові перекладалось як язик або плем’я. Інший вираз приблизно з тим же значенням — люди, але цей вираз переважно вживається для позначення «своїх», натомість «язики» можуть бути і чужими. У співвідношенні виразів плем’я і рід можна знайти певну закономірність: плем’я — це всі ті, які народжені і живуть зараз, рід — це «першоджерело, першоначало роду, його творіння і живильний зв’язок, який об’єднує багатьох, — не лише тих людей, які живуть спільно, але й людей у послідовній зміні поколінь» *.

* Колесов К. К. Мир человека в слове древней Руси. — Л., 1986. — С. 133.

Отже, рід — це не тільки соціальна одиниця (родичі до певного — можна думати, шостого — коліна), а й та сила спорідненості, яка робить усіх співучасниками життя.

Літописи доносять до нас перелік «племен», з яких складалася слов’янщина принаймні X — XI сторіч. Помилкою було б вважати ці одиниці племенами в тому розумінні, яке виходить із уявлень про суспільну організацію «сім’я — рід — плем’я — народність». «Племена» літописів були «народами» в сучасному розумінні, або, як кажуть, «мікроетносами». Деякі з цих мікроетносів зберегли свої назви (етноніми) і до сьогодні: літопис згадує чехів, хорватів, сербів, поляків (ляхів) тощо. Не лишилося старої етнічної організації східних слов’ян — дулібів, волинян, полян, дреговичів, кривичів і так далі.

Надзвичайно близькі культури трьох «племен»: волинян, древлян та дреговичів. З фізичної, антропологічної точки зору, вони також близькі, хоча між ними є й відмінності. Там, де пізніше зустрічаємо волинян, свого часу жили дуліби, потім бужани; можливо, волинян називали спочатку дулібами, потім бужанами, відповідно до того, яке «плем’я» відігравало там домінуючу роль. Волиняни чи велиняни жили також і в західній, венедській частині Славії. Корені вол-, вел- мають міфологічний смисл і пов’язані з уявленням про «нижній світ». Може, східні і північно-західні волиняни — просто «тезки», а, може. — гілки одного народу.

Те ж саме можна сказати про полян. Поляни західні, які з X ст. називаються поляками, — корінне населення верхів’їв Вісли. Східні поляни за фізичним обрисом мають риси південців-степняків: менші зростом, з тоншим кістяком, тендітніші, темніші, з дещо сплощеним лицевим скелетом. І на фізичний тип, і на культуру східних полян більше вплинули попередники слов’янського населення на нашій землі, через них головним чином і сприйняті традиції Черняхівської культури.

Чи були українські поляни гілкою того ж народу, що й поляни-поляки? Хто знає! Назва могла бути просто пов’язана з полем — свої «поляни» були і у кельтів, і у германців. Могла /29/ і частина північно-карпатських полян прийти на Рось і асимілювати тут чисельніше місцеве іраномовне населення.

На Лівобережжі розселилося «плем’я» сівера, назва якого має іранське походження. Можливо, сівера була послов’яненим іранським народом. Проте антропологічні характеристики зближують сіверу з предками сучасних білорусів та литовцями («валдайсько-верхньодніпровський комплекс»). Можливо, ці дані свідчать про походження з межиріччя Вісли і Німану, а, може, про велику роль місцевого балтського субстратного населення в формуванні прийшлої (з іраномовних районів) сівери. Фізичними спадкоємцями сівери сьогодні є здебільшого населення південно-західної Росії.

Літописні тиверці та уличі, які поселилися в степових районах півдня України, за антропологічними характеристиками близькі до волинян та їх сусідів. Поселення слов’ян у степах виявилися нетривкими — під натиском кочовиків вони відступили на захід.

Прикарпаття було заселене білими хорватами. Якщо приазовські хорвати — той самий народ, то ці іраномовні степовики (слово «хорват» — іранського походження) якось включилися в слов’янську стихію, вже слов’янізованими вони з’являються в Прикарпатті, на землях нащадків кельтів-галлів (звідки і наша Галичина, і іспанська Ґалісія) та фракійців. Частина їх продовжувала жити тут, частина пішла на Балкани.

Як бачимо, слов’янське населення на території України збиралося з різних країв первісної Славії і несло різні історико-культурні традиції і впливи.

На жаль, ми не можемо скористатись такими безпосередніми свідченнями етнокультурної спорідненості, як мови. Якими мовами або якою мовою розмовляли слов’яни періоду їх великого розселення — про це ми можемо здогадуватися на підставі реконструкцій, що не сягають великої точності. Проте деякі дані можна вважати надійними. Ми можемо сказати, що десь аж до XIII — XIV ст. мовні новації поширювались по всій величезній території Слов’янщини. Згідно з критеріями, прийнятими в лінгвістиці, аж до цього періоду можна говорити про існування єдиної слов’янської мови, і всі інші мови слов’ян розглядати як діалекти. Проте цей критерій недостатньо чіткий. Маємо свідчення і про мовні новації, які поширювалися по східнослов’янській території тоді, коли ще існувала спільнослов’янська мова, отже, всередині єдиної мови таки існувала якась мовна зона, що її можна назвати давньоруською. Але і це ще не все: всередині давньоруської мовної зони можна виділити групи діалектів, по яких поширювалися мовні новації і які, в свою чергу, становили одну мову, — в той час, коли ще не розпалася остаточно спільнослов’янська мова і існував якийсь мовний союз чи мовна спільнота на всьому сході слов’янщини.

Сусіди слов’ян

Територія Полісся і сучасної Бєларусі була заселена народами балтської мовної групи, причому південь її ближчий до пралитовських, північ — до пралатиських діалектів. Як свідчать археологічні дані, просування слов’ян на балтські території було і мирним, і немирним. Проте на /30/ північ від Прип’яті місцеве населення здебільшого не було витіснене — воно жило впереміж зі слов’янами і поступово було ними асимільоване.

Південними, степовими сусідами слов’ян були спочатку іраномовні народи, спадкоємці скіфів та сарматів.

Сармати — споріднений із скіфами народ; ще Геродот писав, що мова у них та ж скіфська, тільки «зіпсована». Скіфською мовою «сарматське плем’я» називалось ас, звідки аси, яси, осетини. В осетинських казках самоназва осетин — аллон. скіфське аріана (арійський) трансформувалось у сарматське аліана, аллан, звідки ще й назва алани. Предки осетин кочували не тільки в північно-кавказьких степах, а й у Причорномор’ї. Якась частина їх проживала постійно на родючих землях лісостепу і становила, зокрема, частину населення Черняхівської культури.

Кочовики-«аси» взаємодіяли з іншими кочовими народами Причорномор’я — переважно з тюркомовними потомками гуннів, що не пішли за своїми войовничими предками в Європу. Один із цих кочових народів — булгари. Частина їх залишилася на Волзі та в південних степах, частина пізніше пішла на Балкани і очолила там групу слов’янських племен, в якій згодом повністю розчинилась, залишивши їй тільки ім’я.

У VI ст., коли йшло слов’янське розселення на сході та північному сході Європи і на Балканах, на Азійському континенті утворилась держава войовничих тюркських кочовиків — Тюркський каганат династії Ашіни. Кагани вели руйнівні війни з Візантією, завойовували Кавказ, потім зникали з поля зору своїх противників, щоб розібратися у власних суперечностях. Внаслідок усобиць каганат розвалився, на його руїнах виникла зокрема Велика Болгарія із столицею в Фанагорії, в гирлі Кубані. Звідти хан Аспарух і відкочував на Балкани. Одночасно інший тюркський етнос, хазари, заснував свій каганат із династією Ашіни. Тривалий час Дон відділяв Хазарію від тюркських кочів’їв у північнокавказьких степах. Археологічна культура, залишена на сході України населенням каганату, називається Салтово-Маяцькою за назвою місць, де на початку століття велись розкопки, — Салтовського могильника та Маяцького городища в басейнах Дону та Сіверського Донця.

В Салтово-Маяцькій культурі виділяються різні типи поселень, що більш-менш виразно відповідають різним етносам. В поселеннях на верхів’ях Дону, Осколу та Донця, зосереджених навколо великих городищ-фортець на високих прибережних мисах, жили алани. В степовій зоні Подоння городищ небагато, є чимало решток кочових стойбищ, у нижній течії Дону досить землеробських та виноградарських поселень. Тут знаходились великі хазарські міста — Саркел, Семикаракорське городище, білокам’яна фортеця на нинішній території Цимлянського моря. Окремі варіанти хазарських поселень — у Приазов’ї та в Криму.

В період розквіту Хазарського каганату слов’яни підтримували з його населенням активні торговельні стосунки, про що свідчать численні знахідки речей Салтово-Маяцької культури в слов’янських поселеннях.

В степовій частині нинішньої української території організованої військово-державної сили на той /31/ час не було. Тут знаходилися кочів’я окремих племен — потомків гуннів, тут селились і слов’яни на землях старої аграрної культури, розорених кочовиками. Проте з появою в IX ст. тюркських кочовиків, що прийшли з Казахстану і Середньої Азії, територія «поля» цілком контролюється ними.

У IX — X ст. на величезній території Киргизії та Казахстану існувала держава кимаків. Серед племен чи етносів, що входили до цього об’єднання, були кипчаки (інша назва — кумани; це слово пов’язане із значенням «блідий», «жовтий», звідки, можливо, як калька «половий» і слов’янська назва цього етносу — половці).

У IX ст. кипчаки-половці розгромили біля Аральського моря потюрчених потомків давніх іранців-масагетів — канґарів, або беджене (слов’янська назва — печеніги). Кангари-печеніги частково відкочували в Північне Причорномор’я. Ті, які залишились у Приараллі, підкорились кипчакам і перейшли на один з діалектів кипчакської групи; їх нащадки називаються сьогодні каракалпаками. Не виключено, що етнічною ознакою печенігів-беджене були чорні ковпаки («кара-колпак»), можливо, осілі на слов’янських землях «чорні клобуки» якраз і були нащадками печенігів.

У X ст. н. е. кипчаки-половці відкочували в Причорноморські степи, розгромили печенігів і стали повними господарями «поля» аж до приходу монгольських завойовників.

У тюрків-кочовиків була своя система цінностей і оцінок, пов’язаних з поняттям багатства. Вона ґрунтовно відрізнялась від слов’янської землеробської.

Головне майно кочовика — худоба. Коні, верблюди, вівці і кози та корови (найменш престижний статок) забезпечували людей практично всім. З шерсті ткали сукно, валяли повсть, з хутра шили не лише кожухи, а й штани. У найгіршому разі кочовик міг зовсім обходитися без каші, харчуючись сушеним кисляком та сиром або в’яленим м’ясом. Щоправда, подеколи кочовики не сіяли проса або інших злаків. Трохи засівів коло зимових пасовиськ їм вистачало; лише за умов постійних військових сутичок кочовики по кілька років обходились без посівів, використовуючи обмін худоби на зерно і борошно або ж обмежуючись бідною м’ясо-молочною пайкою. Загалом можна припустити, що худоби завжди було багато і, як і всі скотарі, тюркські кочовики з європейської точки зору були «одержимі худобою».

Заможність і багатство у кочовиків виглядають не так, як в аграрних цивілізаціях. Багата людина мала табуни коней, багато овець, верблюдів, чимало корів; бідна — лише баранів та корів. Багатий їздив на красивому аргамаку, в сідлі, прикрашеному сріблом і золотом, карбованих і оздоблених стременах, з прикрашеним вишивками чепраком; бідний — на маленькому кошлатому конику, у сідлі з мідними бляшками, залізними стременами, з дерев’яною лукою сідла, лише пофарбованою або прикрашеною різьбленням, без шкіри. У багатого була шабля, бідний обмежувався двома-трьома луками, трьома колчанами стріл, сокирою, мотузкою і ножем на поясі. Багатий носив шовковий халат, влітку — бавовняні штани, м’які сап’янові чоботи — ічиги, взимку — пару вовчих або лисячих кожухів, лисячу або соболину /32/ шапку-малахай; бідний обмежувався шкіряними штанами поверх натільної повстяної білизни, кожухами з собак або кіз, баранячою шапкою та ічигами попростіше. Багатий міг пити кумису досхочу із чашок у срібних оправах, бідний кумис куштував рідко, з простих дерев’яних чашок (які, звичайно, ніколи не мились — кочовики навіть не пили води, вони страждали від спраги, якщо не було в курдюку айрану, тобто розведеного водою кисляку). Щоправда, і багаті харчувались дуже скромно, — витривалість вважалась високою чеснотою. Тюрк-кочовик вдовольнявся вранці одною-двома чашами ріденької просяної каші, ввечері — чашею сорпи, м’ясної юшки, та шматком м’яса, а дуже часто — юшкою без м’яса, але з жиром. Пили багато молока, переважно кобилячого, але ніколи не пили молока сирим — воно завжди варилось, сквашувалось і зберігалося в бурдюках. Подібним був побут і скіфських кочовиків.

Якщо гранична стриманість в їжі оспівувалась поряд із здатністю з’їсти величезну кількість м’яса, якщо увесь скарб уміщався у кибитці та в’юках, то «ім’я» і «слава» знаходять символічний вираз в худобі (перекладачу давньотюркських рунічних написів доводиться для пояснення слова «багатий» розшифровувати його, додаючи «худобою»), в одязі і дорогих прикрасах, насамперед для коней.

Архаїчні культури не зберігали в матеріальних цінностях праці попередніх поколінь — досить було уміти зробити речі. Тому наслідком війн тут було просте безжальне винищення ворога. Тюркські війни мали на меті захоплення худоби і того майна, яке мало престижний характер.

Але військові конфлікти, такі часті в кочових суспільствах, не вичерпували стосунків із сусідами. Потреби в залізі, знаряддях праці, зерні, тканинах, золоті і сріблі перевищували і скромні виробничі можливості, і військові трофеї кочовиків, тому тюрки купували необхідне у сусідів в обмін на худобу і шкіри не рідше, ніж відвойовували силою. Стосунки аграрної слов’янської цивілізації з кочовою степовою — це і війна, і мирні контакти. Сутички між кочовиками нерідко приводили також до того, що • потерпілі степовики шукали притулку у слов’ян, осідали на їхню землю і асимілювалися.

§ 2. МІФОЛОГІЧНИЙ ПРОСТІР СЛОВ’ЯНСЬКОГО ЯЗИЧНИЦТВА

Структура міфологічного простору

Міфологічний простір — це насамперед «нормальний», звичайний простір, координати якого набувають незвичайної, міфологічної значущості. Коли ми орієнтуємося на місцевості, то спочатку шукаємо північ, а потім, ставши до неї обличчям, визначаємо, де знаходяться інші сторони світу. Таких сторін світу ми виділяємо чотири — тому, що така будова людського тіла: є «вперед», є «назад», є «праворуч», є «ліворуч». Так орієнтувались у просторі і наші предки, але з однією дуже важливою поправкою: напрямки світу для них були нерівноцінні — були «добрі», були «погані». «Добрими» напрямками були схід і полудень, поганими — захід і північ. Тому починати орієнтацію з /33/ поганого, північного боку було неправильно, погано. Висхідним напрямком у слов’ян, як і у багатьох інших народів північної півкулі, був схід, звідки починався день.

Недобрим був і рух справа наліво, проти ходу Сонця: символіка правого і лівого мала величезне значення. По колу треба було рухатися праворуч, праве взагалі було «добрим», на відміну від лівого. Нам не доводиться визначати, де верх, а де низ; це було зрозуміло завжди, але в давнину була ще й оцінка — верх то «добре», низ — то «зле». Виділяються і три поверхи світу: верх — середина — низ, тим самим світ уподібнюється дереву. Світ упорядкований, якщо він оцінений по всіх семи координатах. Загальна характеристика слов’янського міфологічного простору така ж, як і його першоджерела — індоєвропейського.

Оцінка простору поширюється і на час, і на інші виміри реальності. Найголовніше в упорядкуванні — відділити «свій» світ від «чужого».

Гранично «свій» простір — хата — відгороджується від світу «чужого», і кордон, межа, край «свого», освоєного світу відіграє виняткову роль. Можна рухатися по хаті як завгодно, але коли переступаєш поріг, маєш пам’ятати, що тут пролягає межа між «своїм» та «чужим». Перед входом чи виходом з дому слід було зупинитись; вже в наші часи перед тим, як переступаєш поріг, слід прочитати молитву. Недарма казали: «Без Бога — ані до порога». Не можна було перемовлятися через поріг. Багато прикмет, загадок, заговорів пов’язано з порогом, дверима, замком.

Особливий спосіб сполучення зі світом — через вікно: вхід через двері — регламентований, дозволений тип сполучення з «чужим», через вікно — нерегламентований. Вікно осмислювалось як око дому, а сполучення з чужим світом мало свої закони: люди не могли бачити той світ, той світ не міг бачити живих людей, як гоголівський Вій не бачив Хому Брута за зачарованим колом у церкві. Забезпечуючи проникливість кордонів, вікно водночас повинне особливо охоронятися. «Без вікон, без дверей» бувають тільки особливі приміщення, — наприклад домовина.

Всередині дому теж виділяється «краща» і «гірша» частини. Діагональ «піч — покуть» протиставляє ці частини дому: краще місце — на покуті, жіноче місце — у районі печі. /34/

Сакральність числа «сім» у слов’янській традиції підтверджується тим, що у височних підвісках різних етносів саме сім лопастей, спіраль у підвісках закручена сім разів. Чергування «три — чотири» (згадаймо в «Наталці Полтавці»: «Ішли ляхи на три шляхи, а татари на чотири») повторюється у формулах колядок: «кладе ж воли у три плуги, а молодчики у чотири; кладе ж клячи у три борони, а жеребчики та у чотири; кладе стоженьки та у три шопоньки, кладе шопоньки та у чотири». В колядках на тему будівництва церкви, що є пізнішим, християнізованим переосмисленням космогонічного акту (тобто акту творіння або упорядкування світу) «церков мурують з штирма углами, з штирма углами, з трома верхами».

У слов’ян на відміну від кочових народів переважають вертикаль і потрійна класифікація. До виділення трьох рівнів та чотирьох сторін світу додається символ кола як засобу відокремити свій, освоєний світ від світу чужого, дикого, небезпечного. Садиба, по-українськи — «обійстя», дослівно означає «місце, яке обходять навколо». Існує гіпотеза, що в праслов’янську епоху поселення будувались по колу, звідки й пішло реконструйоване значення старослов’янського обьщь як «круглий» або водночас «Космос». У всіх слов’ян зафіксований звичай оборювання поселення магічним колом для боротьби з епідеміями та епізоотіями. Можна думати, що йдеться радше про магічне обгороджування або оборювання по колу як засіб відмежування від зла.

Коло символізувало одиницюцілісність, чотирикутна будова — упорядковану безконечність світу. Найповніше ця символіка знаходила вияв у поховальних спорудах.

Курганний обряд, що з великою точністю відображав індоєвропейську символіку, виник у слов’ян пізно. Ранні кургани поки що не датовані, але переважати цей обряд став у IX ст., що говорить про якісь ідеологічні зрушення незадовго до прийняття християнства. У символіці докурганного періоду теж можна знайти сліди традицій, виявлених пізніше в курганах. Так, навколо поховань споруджувались круглі, іноді — квадратні огорожі з колод; урни з рештками спалення та землю з вугіллям клали в округлі неглибокі ями. З появою курганного обряду круглі ями з урнами поступово зникають, що може свідчити про рівнозначність семантики круглої поховальної ями і круглого в плані кургану.

Поховання в архаїчних культурах мислилось, з одного боку, як дім («домовина»), з іншого — як символічна іпостась Космосу. Оскільки і спорудження звичайного дому супроводжувалось освяченням, у цьому світському акті можна шукати сліди відтворення космічного акту організації-творіння.

На території України ранні слов’янські землянки, чотирикутні за планом, орієнтовані за сторонами світу або своїми стінами, або кутами. Вхід до такої землянки робився з південного боку, а піч знаходилась на протилежному боці. Домашнє вогнище у слов’ян було сакралізоване, про що свідчать численні пережитки давніх ритуалів.

Просторова структура світу, окреслена в такий спосіб, знаходить відповідника в часовій структурі: /35/

вперед — схід — ранок — весна

праворуч — південь — день — літо

назад — захід — вечір — осінь

ліворуч — північ — ніч — зима.

В українській старовинній загадці можна побачити аналогію між просторовою структурою дуба (символа світового дерева) та часовою структурою Космосу: «Дуб — дуб — довговік, на йому дванадцять гіллів, на кожнім гіллі по чотири гнізді, а у кожному гнізді по сім яєць, кожному ім’я є» (дуб — рік, гілля — місяць, гніздо — тиждень, яйце — день тижня).

Інший спосіб означення основних напрямків у просторі — кольорова символіка. Після появи тюркських кочовиків в Середньовічній Європі закріпилася перейнята у тюрків система кольорової символіки: центр — жовтий (золотий), схід — синій, південь — червоний, захід — білий, північ — чорний. Для старовинної індоєвропейської символіки реконструюється майже те ж саме з дзеркальним відображенням лівого в праве, правого в ліве: захід — синій (зелений, голубий), схід — білий. Це здається більш природним і первинним. У слов’янській, як і в загальноєвропейській, традиції міцніше збереглись кольорові символи для вертикальних координат: верх — білий, середина — червоний, низ — чорний. При подвійній опозиції можливі різні протиставлення: білий — червоний; червоний — чорний; білий — чорний.

Очевидно, спочатку такими ж символами координат світу були «основні стихії». Для тюрків з їх стабільнішою горизонталлю можна реконструювати такі стихії: центр — вогонь, північ — вода, схід — небо, південь — повітря, захід — земля. Зауважимо, що міфологічний простір тюрків багато в чому запозичений із іранського індоєвропейського світу. Якщо припустити, що хід зліва направо рівнозначний ходу згори вниз, то маємо дуже природну класифікацію стихій згори вниз: небо — повітря — земля — вода, і як їх прихована сутність — вогонь.

У слов’янських матеріалах знайдемо передусім виділене значення вогню як символу сутності, середини, єства світового дерева. Це відображається, зокрема, в особливому способі добування вогню тертям дерева об дерево, — ритуальному способі, що зберігся в окремих обрядах на Україні аж до нашого століття. Вогонь ніби викликався тертям з моделі Космосу — дерева, де він загадковим чином знаходився.

Можна зрозуміти значення тих колядок, які уподібнювали скромну хатину селянина упорядкованому Космосу: /36/

Ой позволь нам, пан хазяїн,

Та й колядочку сказать.

Навкруги твого двора

Та й залізнії тина.

Посеред твого двора

Стоїть стовп золотий.

А на тім на стовпі

Сидить птиця-орел.

Обгородженість двору «залізними тинами» гарантує захист від злої сили дикого, некультурного, неосвоєного світу. Двір організований уявною вертикаллю «золотого стовпа» — стовпа, а не дерева, оскільки стовп — культурний еквівалент дерева; двір — світ культури, а не натури. Стовпа золотого — адже золото символізує вогняну природу світопорядку, приховану в світовому дереві.

Мікрокосм і макрокосм. Світське і священне

В архаїчній свідомості структура «малого» світу людини, її сімейного і особистого життя побудована за аналогією зі структурою всього суспільства і Космосу загалом.

Стародавні слов’яни мали більш складні уявлення про співвідношення душі і тіла, ніж християни. У язичників — і не тільки слов’янських — є уявлення про кілька різних душ, які мають різні функції. Про це свідчать дані про «нечистих» небіжчиків, поховальна обрядовість, народні уявлення щодо будови і функціювання людського тіла, фольклорні матеріали.

Архаїчним культурам властиве уявлення про те, що у людини не одна, а кілька душ з різними функціями.

По-перше, це та душа, яка залишається «на тому світі» після смерті, з’являючись у визначений час до своїх родичів «гостем». Гість-небіжчик, як і гість живий, сприймались водночас як «свій» і як «чужий» — з гостинністю і з острахом. Не випадково «гостинець» — це і подарунок або обмін дарами між гостем і хазяями, і дорога, зокрема на кладовище. У старовину «своїх» небіжчиків називали «родителі»; «родительський день», «родительський тиждень» — поминальний день і тиждень. До «родителів» належали не тільки прямі предки, а й усі покійні родичі, в тому числі й бездітні. Чіткий ритуал передбачав форми спілкування з «родителями». «Гість» — душа, що покидає людину після смерті і вирушає ритуалами на «той світ».

По-друге, це та душа, яка дає людині так звану життєву силу. В казках життєву силу повертає людині «мертва вода»: побризкавши убитого «мертвою водою», можна загоїти рани, повернути до цілісності порубане, покалічене тіло. Але, маючи лише життєву силу, людина залишається ніби живим небіжчиком. Інший фольклорний приклад небіжчика, який зберігає життєву силу, але не є живою людиною, — упир. Упир мертвий, але його тіло здатне рухатись, він їсть і п’є, після смерті упиря його обличчя залишається рум’яним.

Крім упиря, повір’я знали й інший вид нечисті, «нав’я» — русалок, потерчат та мавок українського фольклору. Вони цілком схожі на живих людей, бо не можуть одержати смерті і піти на «той світ» через те, що смерть застала їх нехрещеними. Відомо, що в дохристиянський час обрядові хрещення відповідав обряд ініціації. Згадкою про жорстокий і понурий обряд ініціації в казковому фольклорі залишився образ «будинку смерті» — «хатинки на курячих ніжках», /37/ повернутої входом до лісу або на північ.

Ім’я в архаїчній свідомості так само ототожнювалося з особистістю, як тінь або слід. Відомі приклади чаклунських дій над слідом: щоб загубити людину, викопували і спалювали її слід, замуровували його в стінку печі, вішали в димохід. Дівчата викопували слід хлопця і ворожили над ним, щоб його принадити. А заспокоїти нав’я було просто: треба було дати йому ім’я. В білоруській традиції говорилося «будзь Ганна или Мария», і потерча заспокоювалося. Характерно, що у всіх «язичників» світ небіжчиків був pluralia tantum, безіменним і безликим — тільки християнство зберігає особистість за покійним до другого пришестя, до воскресіння з мертвих.

Завішування дзеркала в дні жалоби має зв’язок саме з цією душею, душею-образом, яка нерозривно пов’язана з іменем і особистістю. Надання імені — щось на зразок поливання «живою водою», коли убитий справді оживав і повертав свою особистість.

Отже, по-третє, душа людини — це її ім’я-образ, що робить її особистістю і членом суспільства, родини, роду.

Така організація душі чи душ відповідає функціям духовної діяльності, як її собі уявляли слов’яни. У всіх слов’ян «слухати», «чути» означало також «передчувати», «відчувати», а «бачити» — «розуміти»; не випадково «відати» етимологічно споріднене з «видіти». В прислів’ї «душа бачить, а серце чує» відображається це старовинне розуміння розподілу функцій. Душа, яка бачить-розуміє, ототожнювалася з оком і взагалі з головою, з обличчям. Навпаки, «чути» — функція в світі невидимого, звідки — зв’язок «чуття» з серцем, «серединою». Третя функція душі — життєва сила, вітальність; вона ототожнюється з «утробою», нутрощами.

Характерно, що саме такий поділ душ за їх функціями знаходимо у Арістотеля. За Арістотелем, у людини є три душі: рослинна, чуттєва і розумна. Християнство базується на Платоновому дуалізмі душі і тіла, але не виключає і Арістотелевого уявлення. Звичайно, давньослов’янські вірування не мали жодного зв’язку з філософією перипатетиків: дивовижна подібність народної міфології слов’ян до концепцій автора твору «Про душу» свідчить лише про глибокі спільні корені таких уявлень.

Мікрокосм людини — це і її особистість, «Я», її власне життя, це і її сімейне коло. В колядках, що мають явно дохристиянський характер, але вживають християнську термінологію, обов’язково наявне звертання до трьох головних елементів сімейної структури — до батька, матері і дітей. При цьому кожен має свою функцію в домі і асоційований з певними небесними символами. Ясно і строго проводиться такий принцип символізації: «ясен Місяць — пан господар, красне Сонце — жінка його, дрібні зірки — його діти». Отже, мужчина символізується Місяцем, жінка — Сонцем. Мотиви можна бачити вже в тих самих колядках, де по-різному характеризуються функції місячного і сонячного світла. Функція сонячного світла — в його животворності («взогрію ж бо я гори й долини», від сонячного світла «все возрадується»), натомість функція місячного світла — не гріти, а освітити шлях /38/ (зійде Місяць, і возрадується «гість у дорозі», «військо в облозі, гості в дорозі»). Туманні згадки про «гостя» і дорогу (гостинець), етнографічні матеріали про роль Місяця у ворожіннях натякають нам на жрецькі, сакральні, відовські функції, які таким чином приписуються хазяїнові дому (поряд із згадкою про «військо в дорозі»).

Такі висновки підтверджуються оцінкою простору, що закріплюється за господарем і господинею в селянському домі. При цьому слід робити поправку на те, що хата, структура якої набуває символічного значення, — це вже не ранньослов’янська хата, а порівняно велика будівля. Проте символіка настільки архаїчна, що корені її безумовно заходять у загальнослов’янський період.

Місце хазяїна — під образами, на покуті, де на «божниці» (спеціальній полиці) стояли «боги», як у народі часто називали ікони, а також свячена верба, пучки троїцьких беріз. Тут у дохристиянський період були якісь священні предмети, символи або ідоли язичницьких богів. Місце хазяйки — піч і простір коло печі. На печі сиділа наречена; коли приходили свати, і дівчина злазила з печі та колупала піч, — це було знаком її згоди вийти заміж. Піч варила їжу, отже, перетворювала сире, природу на варене, культуру. Звідси й інша дія перетворення чужого на своє: «Хто на печі сидів, той уже не гість, а свій», — говорить старовинна примовка. В свою чергу, піч має людські характеристики: у неї є «чоло», «щоки», «ноги», «плечі». Нарешті, піч має і космічні характеристики: «Полна печь перепечей, среди печей — каравай» — це російська загадка, відгадка якої — небо, зорі, Місяць. Традиційний український звичай розписувати печі йде від тих часів, коли розпис був не стільки художнім, скільки священним дійством.

Всі схарактеризовані уявлення можна звести в таку схему:

координати

світового дерева — верх — середина — низ

кольоровий символ — біле — червоне — чорне

космічний символ — Місяць — Сонце — зірки

сімейний символ — чоловік — жінка — діти

органи тіла — голова — серце — утроба

душі — розумна — чуттєва — вітальна

функції душі — бачення-розуміння, особистість — почування-чуття — життєва сила, плодючість

Той факт, що всі елементи повсякденного життя мали сакральний і міфологічний сенс, співвідносились з елементами Космосу і символізувались небесними знаками, свідчить про те, що в життєдіяльності людини архаїчної культури священне, сакральне набагато тісніше пов’язане із світським, буденним, ніж це властиво ближчим до нас часам.

§ 3. РЕЛІГІЯ, МІФОЛОГІЯ І КУЛЬТИ

Основний міф

Знаючи, як живуть і функціюють міфи у інших народів, можна бути певними, що кожен слов’янський мікроетнос — древляни, поляни, сівера тощо — мав свої міфи; і кожен такий міф існував у багатьох варіантах, а у кожному варіанті бракувало /39/ того чи іншого епізоду; отже, реально існувала лише схема міфу, яка з часом втілювалася у різні варіанти; нарешті, що схема древлянських міфів лише почасти збігалася із схемою полянських, схема полянських — із схемою в’ятицьких і так далі. Адже літературної норми в суспільствах не було, і сюжети розтікалися безліччю струмочків, зберігаючи лише головний напрямок течії. Після прийняття християнства старі боги були частково витіснені, частково асимільовані і здеформовані новою вірою. Старих слов’янських міфів історія не зберегла, тому доводиться їх реконструювати.

Міфи були історією Космосу, історією упорядкування Всесвіту, розповідаю про те, як влаштований світ навколишній і світ людський. Вони були водночас системою норм життя, що відобразилось у численних повір’ях і забобонах. Були вони також і елементами культу, їх відтворювали у видовищах-виставах, обрядах і ритуалах. Тому рештки старовинних вірувань вчені знаходять у таких же роздрібнених пам’ятках фольклорноетнографічного характеру, як археологи моделі давнього посуду — у потрощеному Череп’ї. Тільки відновити схему міфу набагато складніше, ніж реставрувати посуд.

Вяч.Вс. Іванов та В.М. Топоров з великою мірою вірогідності реконструювали схему основного міфу слов’янської системи, який своїм корінням іде в глибоку індоєвропейську давнину. В основі міфу — боротьба небесного персонажа-громовержця з його супротивником із «нижнього світу». Боротьба між силами світла і вогню, уособленими основним персонажем міфу, та його супротивником проходить на певній міфологізованій території, освоєній слов’янами, і в певному часі, прив’язаному до календарних свят.

За основною схемою міфу зла сила, уособлена в Змієві, спустошує край і вимагає в данину людські жертви. Герой, в народних легендах — Коваль або два Ковалі, веде тривалу боротьбу із Змієм, зазнає поразок; подекуди говориться навіть, що він втрачає частини тіла, але зрештою він перемагає Змія, впрягає його у плуга і змушує орати борозну. Змій проорює межу або борозну до самого моря. В числі епізодів — заморожування водойми, в якій ховається Змій.

У східнослов’янських варіантах боротьба розгортається біля Києва, Змій проорює Змієві вали або рів до Чорного моря. З діями Змія асоціюються пороги на Дніпрі. Пов’язана з легендою і оповідь літописця про заснування міста Києва: старший із трьох братів-засновників, Кий, названий ім’ям, похідним від слова «кувати». «Кий» означає «палиця», «молот», «жезл», тобто атрибут громовержця. В польському варіанті дія відбувається в Карпатах, на Краківській горі. Герой Карк — Крак перемагає Змія (смока) на горі Вавель. Народна пам’ять зберігала уявлення про Карпати як про чародійське місце. Це зображено в «Страшній помсті» Гоголя, у надзвичайний, чародійний момент перед очима народу раптом з’являється саме ця міфологізована карта-територія, на якій тільки старі люди пізнають Карпати: «За Києвом показалось нечуване чудо. Всі пани і гетьмани зібрались дивуватися цьому чуду: раптом стало видимо в усі кінці світу. Вдалині засинів Лиман, за Лиманом розливалось Чорне море. Бувалі люди впізнали і Крим, що горою піднімався з /40/ моря, і болотний Сиваш. По ліву руку видно було землю Галицьку.

 — А то що таке? — допитувався народ, який зібрався, у старих людей, вказуючи на гори, що далеко мерехтіли на небі, і сірі та білі вершини, більш схожі на хмари.

 — То Карпатські гори! — говорили старі люди: — між ними є такі, з яких вік не сходить сніг, а хмари пристають і ночують там» *. Казковоміфологічна дія «Страшної помсти» теж відбувається у Карпатах. Тут був міфологічний центр стародавньої Слов’янщини. Тут, серед гаїв, у потаємних місцях на вершинах стояли священні дуби, і пам’ять про сакральні дерева на горах збереглася в різних слов’янських землях.

* Див.: Гоголь Н. В. Страшная месть // Собр. соч.:В 6 т. — М., 1952. — Т. I. — С. 179.

Східний рубіж цього міфологізованого простору — Дон. Ця ріка осмислювалась, подібно до грецького Стікса, як рубіж між «цим світом» і «країною мертвих». А серединою своєї землі князь Київський Святослав називав Дунай, тобто край Подунав’я. До нашого часу співаються пісні, де Дунай є і персонажем, і місцем дії. Очевидно, відчуття Дунаю як центру тяжіння лишилося з часів великого слов’янського розселення.

У календарній інтерпретації міфу найяскравіше виражені полярності, пов’язані з сонцестояннями та рівноденнями.

Із зимового сонцестояння починається поворот Сонця на літо. Боротьба вогняного начала з мороком усвідомлювалася як поєдинок сонячного героя з темною силою, що краде Сонце. Найдраматичніший рубіж тут — час, коли зусиллями змієборця «Нижній світ» і сили, що прагнуть викрасти Сонце, покриваються льодом. Це — максимальне відторгнення вогняної сили від рослинної, вегетативної, яке загрожує руйнацією Порядку. Та ось пробуджуються сили світла, Всесвіт починає наближатися до поєднання вегетативних сил Дерева життя з силами вогню. Нарешті, настає момент весняного рівнодення. Дедалі могутнішими стають очисні сили вогню в змаганні з нижнім світом, аж доки в дні Купала вода повністю не втратить своєї небезпечності для людини. В дні літнього сонцестояння Сонце визволене, вегетативні сили повністю об’єднані з вогняними. Людина вільна від традиційних пут, і це знаходить свій вияв у оргіастичних купальських святах.

Але герой або гине, або страждає від сонячного колеса, знову темні сили починають підкрадатися до Сонця, коротшає день. Восени в час рівнодення настає рівновага сил, і все починається спочатку.

Така приблизна схема, у межах якої в різних варіантах розгортались сюжети різноманітних міфів, їх сліди можна сьогодні віднайти у фольклорних та етнографічних даних і завдяки розвиткові методів порівняльної структурної теорії міфу зіставити з аналогічними схемами культурно споріднених народів. Ця схема наповнювалась конкретним змістом у різних варіантах міфу, а потім перетворювалась у казкові та легендарні сюжети.

Слов’янські боги

Слов’янський пантеон дуже постраждав від часу. Крім імен богів та коротких відомостей літописців жодних безпосередніх свідчень ми не маємо. Релігійно-міфологічна традиція підтримувалась професійними жерцями — волхвами; з їх /41/ зникненням зникла і система. Релікти давніх вірувань немовби розсипаються, залишаючи незв’язані рештки, що поза цілим не мають сенсу.

Східні слов’яни більше, ніж інші, зазнали іранських впливів у релігійно-міфологічній сфері. Іранського походження слов’янські слова «віра», «світ», «благо», «чара», «віщати», «жерти» (в первісному значенні — відправляти релігійний обряд), «жрець», «вопити», «звати», «писати», «каятися», «боятися», «хоронити», «слово», «діло», «зло», «ерам», «вина», «могила». Переважна більшість цієї лексики засвоєна уже після розселення слов’ян на землі України. До ранніх запозичень, які проникли в слов’янське середовище з іраномовного світу ще в епоху спільного проживання всіх слов’янських етносів, відносяться зокрема бог і див. У балтських народів, багато в чому культурно близьких до слов’ян, збереглось індоєвропейське ім’я верховного бога неба — deivas. У слов’ян відобразилась іранська «релігійна революція»: слово «див» стало означати чуже, вороже божество. Ім’я божества, яке спочатку було лише подателем, розподільником благ — Bhaga, перетворилось на ім’я божества взагалі — «бог». Як і в іранців, у слов’ян богОтець, бог-Небо явно відходить на другий план. Проте, можливо, слов’янський Стрибог якраз і являє собою слід верховного божества Неба. Вяч.Вс. Іванов та Т. Ґамкрелідзе корінь стри- виводять із ріг- «батько», іранського походження бог заміняє індоєвропейське t'iew- із зміною місць обох слів, індоєвропейський t'ieus-pHter перетворюється на слов’янського Стрибог. При цьому у слов’ян Стрибог уже не має функції верховного божества.

Натомість жіноча пара «бога-Отця», «Мати — сира земля», залишилась у слов’янській релігії і стійко асоціювалася з вегетативною силою землі. Одне з імен цієї богині — Мокош, хоча немає певності, що завжди, коли йшлося про богиню-матір, покровительку всього живого, малася на увазі саме Мокош. У зображеннях, які дійшли до нас через традиційні вишивки на рушниках, — сакральних предметах побуту, — жінка-богиня або заміщується деревом, або схожа на дерево. Уподібнення жіночого персонажа слов’янського пантеону світовому дереву означає, що богиня-Мати мала функції упорядкування Всесвіту; це підкреслено її ритуальним жестом. Богиня-Мати, можливо, Мокош, зображується з парою вершників по боках. В індоєвропейській традиції близнюки-вершники — діти верховного бога (кінь — сонячний, солярний символ; згадаємо індійських Ашвінів). Супровід слов’янських «ашвінів» підкреслює небесну, солярну природу сил, втілених у богині-Матері, ототожнюваній із світовим деревом. Це цілком відповідає символізації жінки Сонцем у сімейному мікрокосмі. /42/

Інше божество давніх індоєвропейців, — грозовий бог-громовержець, — репрезентоване в слов’янському пантеоні Перуном. Перун є тим персонажем, якому приписуються подвиги боротьби за визволення сонячного начала від Змія. У Перуна були свої ідоли, йому приносилися жертви, найімовірніше, також і людські. Міфи, пов’язані з його діями, не збереглися, відображення їх можемо знайти в численних казках про боротьбу Коваля, Микити Кожум’яки із Змієм тощо. Збереглися також повір’я та обряди, пов’язані з грозою, громом, градом, дощем. Кликання дощу було теж частиною культу Перуна. Найповніше збережені повір’я на Поліссі, при цьому поліські повір’я дуже близькі до сербських, болгарських і навіть словенських. Згідно з повір’ями, для протистояння грозі чи грому слід винести з хати лопату, якою саджають хліб у піч, коцюбу, рогача — те, що має стосунок до сили, що її містить у собі піч, сили культурної, а не дикої. Щоб уникнути біди при грозі, подекуди на Україні через хату перекидали сире яйце; тим самим підкреслювалося, що магія спрямована проти дикої, некультурної, неосвоєної сили. Коли гримів перший грім, треба було потертися спиною об дуба — нагадаємо, що дуб мав особливо священний характер і був близький до Перуна. Культ Перуна-громовика, борця з демонами, що їздить небом на колісниці, був пізніше перенесений на святого Іллю.

Перуна уявляли, очевидно, приблизно так, як пізніше Іллю: по небу на колісниці, запряженій четвіркою коней, мчить грізний бородатий бог, у руках у нього спис, молот чи сокира, що його (її) він кидає в супротивника-нечисть. Слід колеса або спис — то й є блискавиця. Грім — то гримить колісниця, а колесо — то сонячний диск. Віддавна, і не тільки у слов’ян, вживався священний символ, який у Бєларусі називався «громовик»: колесо з шістьма спицями, точніше, круг, перехрещений трьома прямими лініями через центр. Тут символіка круга, тобто простору, замкненого колом зліва направо і обгородженого від нечисті, сполучається з символікою числа «три». Це перегукується з символом Сонця, силу і владу якого дружинний, воєнний бог Перун перейняв від бога-Отця, асоційованого з небом, днем, блиском, світлом Сонця. Не випадково коней четверо: влада над чотирма кіньми — влада над чотирма кінцями світу.

Зброї надавалась чудодійна сила. Дорогу і рідкісну зброю клали в могилу воїна, заміняти її різними моделями не годилося. На зброю переходила воїнська сила її хазяїна, вона була ніби продовженням людини. На зброї давали присягу воїни; щоб зберегти тварин від хвороби, через стадо кидали сокиру. Старий чеський вираз «sekerou hazeti», /43/ буквально — «кидати сокиру», означає «присягатися».

Перун — не селянський, а військовий бог, тому в народних повір’ях його риси сприйняті крізь призму селянських інтересів. Але й в обрядах, спрямованих на збільшення родючості і збереження врожаю, видно військову натуру кінного збройного бога: він грізний і невблаганний (саме слово «грізний» від «гроза»). До Перуна найближчі, крім воїнів, ковалі: за повір’ям, грім не вбиває коваля (і ластівку, адже вона ніби поєднує людський дім, де в’є гніздо, з небом і тим самим дає дому небесне благословіння).

Противник Перуна — Велес (Волос). Він — хазяїн «нижнього світу», водних і земних сил, він пов’язаний з померлими предками, в його владі і врожай, і плодючість худоби. В пам’ятках залишилося лише те, що Велес — «скотій бог», але величезна кількість фольклорно-етнографічних матеріалів свідчить про широке коло функцій Велеса і про зв’язок його з образом основного противника Громовержця. «Волосу на борідку» залишали в полі невижатий пучок жита, боялися «волоса» («кінського волоса»), який нібито плавав у воді. Зіставлення Перуна і Волоса як «верхньої» і «нижньої» сил засвідчене багатьма матеріалами. Цікаво, що при цьому приналежність Волоса до «нижнього світу» зовсім не означає, що він символізував для слов’ян сили зла. Якраз для землеробсько-скотарської частини слов’янського суспільства Волос був радше покровителем і захисником, натомість Перун — грізним карателем і суддею.

За повір’ями, Перун пов’язується з небіжчиками, але не з «родителями», а нечистими, «залежними» небіжчиками — тими, хто помер «не своєю» смертю і не похований як слід, передусім — утоплениками. Заложні небіжчики, за повір’ями, керують грозою і градом. Велес же пов’язаний із світом «своїх» небіжчиків, «родителів», звідки водночас і страх перед ним, і шанування як прародителя. Образ божества «нижнього світу» роздвоюється на культурну і некультурну сили. Перша, символізована вареною їжею, домашнім вогнищем, грішми тощо, являє собою небезпечні, але живильні сили, благословенні предками. Друга, символічно пов’язана з лісом, дикими і неосвоєними силами природи і «чужими», небезпечними покійниками, є сила зла і темряви. В образі Велеса можна бачити обидві сили.

Велес — персонаж, який може взяти образ змія або — частіше — ведмедя. В легендах і казках знаходимо вказівки на його кульгавість, одноногість, сліпоту — іншими словами, він «кривий», «лівий», натомість небесний бог «прямий» і «правий». Присягались і Велесом, присягались і землею. Наприклад, якщо хтось стверджував, що йому належить ділянка землі, він мав покласти на голову шматок дерну і пройти межею своєї ділянки; сила земна мала вбити його, якщо він бреше. Сила земна у сполученні з силами /44/ культури символізувалась у народних повір’ях зубцями борони. Борона не тільки фізично діє на землю, розбиваючи грудки — вона має магічну силу через контакти з землею. Так, якщо подивитися крізь зубці борони, можна побачити нечисть, як правило, невидиму.

В рисах Велеса бачимо характерні особливості героя основного міфу: ведмідь (Велес) зустрічає в лісі дівчину, бере її собі в дружини, у них народжується дитина (відгомін сюжетів про данину дівчатами). Велес — не тільки «скотій бог», він ще й бог курячий, що пов’язує його з ідеєю родючості. Нарешті, Велес — сила культурна, він пов’язаний з грішми, золотом, вогнем-вогнищем. За багатьма культовими ознаками Велес має аналогії з франко-еллінським богом Гермесом: той протистоїть Аполлонузмієборцю як владика «нижнього світу», що викрадає худобу. Гермес є покровителем худоби і багатства, а також «психопомпом» — провідником душ небіжчиків на «той світ». Гермес — покровитель ремесла і торгівлі: він втілює не просто плідність, як Діоніс, а сили культури. Не випадково Боян у «Слові про Ігорів похід» названий «Велесовим внуком»: Велес покровительствує не тільки лікарському, а й іншому мистецтву, магічному знанню, коротше кажучи, репрезентує в пантеоні слов’ян жрецький стан. Доведено етимологічний зв’язок між словами «Велес» і «волхв», зв’язок волхвівжерців з культом Велеса.

Ю.Г. Писаренко показав, що міфологічні волоти — персонажі, близькі до Волоса, — мають риси уявлень про покійних предків. Він ґрунтовно аргументував тезу про зв’язок Волоса-Велеса з ідеєю договору і суспільного зв’язку (звідси, як зазначало багато дослідників, volstь — як певна ланка суспільної організації, а також власність). У зв’язку з цим можна припустити, що на опозицію «Перун — Велес» у давніх слов’ян накладається опозиція «Варуна — Мітра». Слово «мир» у давньослов’янській мові є запозиченням від іранського mithra, пізніше mihra (індійське mitra). «Мир» запозичено разом із культовими словами /45/ аналогічного звучання «дар», «пир» і «жир» (звідки — «жерти» і «жрець»). Велес має не тільки риси небезпечного супротивника космічного порядку, але й риси творця миру в найширшому розумінні цього слова, суспільного ладу і договору; його сила йде знизу вгору, натомість грізна караюча сила Перуна спрямована згори вниз.

У зв’язку з цим становить інтерес можлива інтерпретація функцій бога Хорса.

Дотримуючись етимології, ім’я «Хорс» виводили зі скіфської назви Сонця, але, як показав В. І. Абаєв, більш вірогідна етимологія з слова із значенням «добрий»: старий сармато-аланський бог, який мав епітет «добрий», був запозичений в слов’янське середовище, а в осетинському після прийняття християнства втілився в «Миколу доброго». Як показав Б. А. Успенський, в східнослов’янському світі святий Микола здебільшого перекрив функції Велеса; отже, алано-слов’янський Хорс і слов’янський Велес-Волос мали дещо спільне. Про можливий зв’язок Велеса і Хорса говорить також те, що Володимир не включив Велеса в свій пантеон, а Хорса включив. Культ Хорса жив довго після прийняття християнства: в антиязичницькому «Слові об ідолах» говориться про треби Мокоші, Перуну і Хорсу.

Слід зазначити, що в східнослов’янському сприйнятті християнства функції, близькі до Велесових, приписувались не тільки Миколі, а й архангелу Михаїлу. Між тим хоч святий Михаїл і сприймався як психопомп (провідник душ на той світ), проте він все ж насамперед — провідник небесного воїнства, що пов’язаний з порядком, ієрархією небесних сил. Можливо, саме Хорс був найближчим аналогом Мітри — бога соціального миру і суспільної угоди, заступником за людей перед грізним богом. Про контамінації, перекликання образів святих Миколи і Михаїла пише Б. А. Успенський. Можливо, це відображає наявність схожих богів із «мітраїчними» функціями — Хорса і Велеса, причому запозичений у іранців предками українців Хоре належав не до «нижнього», а до небесного світу і був змієборцем. Це може пояснити і невиразний пасаж із «Слова про Ігорів похід», де князь Полоцький Всеслав, схарактеризований як шаман у зв’язку з темою міжкнязівських усобиць, «в ночь влъкомъ рыскаше», «великому Хръсови влъкомъ путь прерыскаше». Культ Хорса поширений на терені майбутньої України, на півдні, де контакти з іранцями були повнішими; для слов’ян загалом розподіл «мітраїчних» функцій між «нижнім» Велесом і його «горнім» аналогом Хорсом не характерний. Можливо, тому і культ святого Миколи на території України не був таким поширеним, як у Росії.

У «високих» богів індоєвропейської традиції були й «низькі» двійники, примітивізовані і грубі. Так, високому і героїзованому богові війни в індо-іранській традиції протистоїть грубий велетень-богатир Вайу. Вважається, що український казково-фольклорний Вій є спадкоємцем аналогічної постаті слов’янської міфології, можливо, запозиченої у іранських народів. Примітивізованими «дублерами» Велеса, що втілюють його силу, є лісовики і домовики. Цікавий різновид лісовика є у поляків-кашубів: це — «кривий диявол», що живе у лісі і тим, хто заблукав, загадує /46/ загадки. Хто відгадав — того виводить із лісу, хто не відгадав — у того забирає душу. Загадка — архаїчна форма таємного зашифрованого знання, і зв’язок «кривого диявола» з жрецькою функцією тут добре помітний. Диявол «кривий», «лівий», він живе у лісі, що відносить його до некультурного, неосвоєного і чужого світу. Як володар душ, він належить до світу небіжчиків, але щодо своїх, тих, хто знає таємниці, — він захисник і провідник.

Важливе місце в слов’янських культах займав бог Род і рожаниці. Культ Рода, як природно чекати з етимологічних міркувань, пов’язаний з культом предків і водночас із силами родючості, натомість рожаниці — аналог грецьких мойр, римських парк, балтських лайм, відповідальних за людські долі. В трапезах на честь Рода і рожаниць «крають хліби і сири і мед», як повідомляють літописці; отже, характер трапез близький до характеру весільних учт. Під час свят Рода і рожаниць ворожили, в тому числі і по зірках. Є підстави вважати, що Род і рожаниці якимсь чином пов’язані з Велесом; деякі дослідники припускають, що Род — не більше, ніж одне з імен Велеса. Проте у нього було окреме свято і, мабуть, він був окремим богом. Род ніде не фігурує серед пантеону слов’янських богів, але серед селянства, простих хліборобів культ його був найбільш поширений. Це дає підстави відносити Рода до третьої, трудової, продуктивної сфери. Точна аналогія Рода є у алано-осетин: це — бог Наф. Та загальнослов’янський культ Рода і рожаниць не є іранським запозиченням, оскільки має спільні індоєвропейські корені.

Ми знаємо ще багато імен слов’янських богів — Сварог, Сварожич, Симаргл, Ярило, Яровшп (у західних слов’ян), Діва, Жива, Прове, Лада і Лель тощо. Серед них є, очевидно, і імена загальнослов’янських богів, і імена «племінних», місцевих богів, і імена «дрібної нечисті», і епітети, адже у зв’язку зі звичаєм табуювання справжнє ім’я бога заміняли епітетом або описом. Безсумнівно, загальнослов’янським було ім’я богині Лади, що пов’язувалась із шлюбом та коханням. Запозиченнями з іранської релігійно-міфологічної системи є Хорс і Симаргл — не загальнослов’янські, а специфічно «київські» боги. Симаргл — запозичений із іранського бог-собака Сенмурв, що пізніше, як припускав Б. О. Рибаков, еволюціонував у слов’янського бога Переплута.

На думку Р. О. Якобсона, Сварог, Тварог, Рарог — синонімічні імена одного й того ж персонажа, а Світовит, Руєвит, Яровит, Поровит — його епітети. У слов’янських пам’ятках часто згадується Сварожич, але дуже рідко і без характеристик — Сварог. Сварожичем називали вогонь, він був втіленням («сином») Сварога як іншої сили, — природно чекати, небесного світла-блиску. Сонце називали Дажбогом. Сварог згадується в одному коментарі (глосі) до перекладної грецької книги. Глосатор (автор глоси) ототожнює Сварога з грецьким Гефестом, міфічним ковалем, і називає Сонце Дажбогом, сином Сварога. Сварог пов’язаний з Рарогом, демонічним соколом або карликом, або драконом, який перетворюється на вогняний вихор. Фольклорний Рарог, український Папір, має явні риси вогню — щедрий, рухливий, мстивий /47/ іскристий дух, він випускає іскри з рота, перетворюється на птахів та зміїв. Рарог може бути «низьким» дублером Сварога.

Найцікавішою пам’яткою культової скульптури тих часів є так званий «Збруцький ідол», знайдений 1848 р. біля м. Гусятина (копія його стоїть у м. Києві на Софійській площі).

Груба кам’яна скульптура має вигляд стовпа з чотирма сторонами. Чотири лики язичницького бога вкриті однією шапкою, що робить ідола схожим на фалічний символ типових фракійських герм, присвячених Гермесу. До речі, на цій території і до слов’янського розселення споруджувались подібні, але більш примітивні ідоли, можливо, фракійським населенням. По вертикалі пам’ятка ділиться на три частини. Верхня, що за розміром займає половину всієї пам’ятки, зображує чотирьох богів «верхнього світу». Середня частина — наш, людський світ, тут зображено чоловічі і жіночі фігурки, що тримаються за руки в ритуальному хороводі. «Нижній світ» репрезентований одним богом, який стоїть навколішках і тримає на собі всю споруду.

Найменше сумнівів викликає «нижній світ»: зображення одностайно розшифровується як Велес, що втілює силу предків, на яких тримається порядок у людському суспільстві. Завдяки позиції Велеса можна визначити передню і задню частини пам’ятки, але ми, на жаль, не знаємо, як він був орієнтований за частинами світу.

На передньому боці — жіночий персонаж з рогом достатку в руках. Припускають, що це — зображення великої Матері-Мокоші. Лівий бік містить зображення кінного і озброєного бога, треба думати, — Перуна. На правому боці — жіноче зображення з обручкою в руках. Б. О. Рибаков вважав, що це Лада, богиня кохання і шлюбу. Персонаж на задньому боці не ідентифікований.

Головне полягає в тому, що шукати, де хто зображений, не має звичного сенсу. «Збруцький ідол» не є скульптурним портретом ані Світовита, як це думали його перші коментатори, ані Рода, як переконує Б. О. Рибаков, ані когось іншого. Це суперечило б характеру язичництва, яке мислило за принципами схожості і причетності. Бог єдиний в тому розумінні, що він ніби дерево, бо всякий порядок виділяє верх, середину і низ; ніби стовп з чотирма сторонами; ніби гора — все це і є ідеал порядку. Кожен бог — радше певна сила чи сукупність функцій, тому його можна змальовувати по-різному, навіть уподібнюючи якійсь незвичайній людині. Багатобожжя означає терпимість до різних богів, здатність поклонятись кожному з них по-своєму, адже кожен бог по-своєму небезпечний і по-своєму корисний. /48/

Язичницький культ

Звичаєм ми називаємо норми поведінки, які успадковуємо за традицією, не цікавлячись навіть їх походженням та смислом. Обряди, або ритуали — це звичаї, що мають символічний смисл. Їх виконують для того, щоб надприродним способом вплинути на якісь події. Цей символічний смисл може бути перекрученими рештками якогось давно забутого давнього світорозуміння, але він обов’язково наявний. Коли ж обряди становлять собою цілісну систему, що реалізує вірування релігійного чи міфологічного характеру, то таку систему ритуальної поведінки називають культом. Можна розуміти культ і вужче: культом система обрядів є тоді, коли вона виконується під керівництвом спеціально призначеної для цього особи.

Культ є органічною частиною релігії, оскільки передбачає засоби впливу людей на хід подій. Чи сумісний культ у такому разі з уявленнями про неминучу долю?

Слов’янські уявлення про долю дивовижно близькі до давньогрецьких. У греків було уявлення про долю як присуд, тобто як світопорядок на рівні богів — діке. Слово «діке» за змістом близьке до слов’янського судьба («суд», «присуд», «рішення»). Стосовно людей цей присуд богів, їх внутрішній порядок виступає як чужа сила — ананке, що близько до слов’янського срешта, сьряща, звідки срітення — зустріч. Долю кожного в цьому світі у греків символізувала мойра. До функцій слов’янських мойр-рожаниць належали доля, уділ, участь, щастя, вдача — все синоніми, що походять від слів із значенням «ділити» та аналогічних ідей. З іншого боку, ділять мойри, а кожному з нас доля обертається сліпим випадком — тюхе, а послов’янськи — жребій, кош. Проте, якщо грецька цивілізація на підставі цих уявлень виробила ідеал героїчної непорушності щодо ударів долі, готовності прийняти її, хоч би якою вона була, то греків дивувало те, що слов’яни активно намагалися вплинути на долю, не шкодуючи жертв своїм богам перед боєм.

Ідея вічного світопорядку дійсно уживалася в слов’янському світі з ідеєю постійного втручання в цей світопорядок, докладання усіх зусиль, щоб підтримати його. Цій меті і слугувала система календарних обрядів.

У слов’ян існував свій календар, де назви місяців мають побутовий, аграрно-виробничий характер. Отже, на перший план в плині часу /49/ виступають виробничі, практичні, прикладні аспекти річного циклу. Літочислення найімовірніше не було. Як пори дня і пори року циклічно переходять одна в одну, так і час рухався по колу. А минуле, світ предків, який для традиційного суспільства здавався зразком, уявлялось «острівним часом», що не знає ні змін, ні бід.

Рік ділився на три частини: весна-літо, осінь і зима. Водночас виділялись чотири віхи річного циклу — рівнодення та сонцестояння. Якщо потрійний поділ на пори року більше відображав аграрні цикли, то чотири пори року, відповідно до переламних позицій Сонця, — міфологічні події. Оскільки час рухався циклічно, виділити «початок» року можна було лише умовно, хоча є дані, що рік у слов’ян починався навесні.

Найвиразніший весняний святковий цикл у росіян, сербів, хорватів — Масляна (масниця); у інших слов’ян він дещо стерся з пам’яті. На весняні свята запалювалися сонячні вогнища на узвишшях. В катаннях з гірок на санчатах та на конях видні рештки сонячної символіки, збереглось пережитками і катання запаленого «сонячного колеса». Вода вважалась особливо небезпечною, а русалки та інша «водяна нечисть» — особливо активними в час, що відповідає нинішнім Зеленим святам. Масляна святкувалась у давньослов’янські часи, очевидно, не в той час, як зараз, а тоді, коли весна наставала на прабатьківщині слов’ян. «Язичницьку Масляну» відносять до 24 березня, весняного рівнодення. Пізніше, з розселенням слов’ян на північ і втратою цілісної міфології, терміни весняних свят змінилися. Масляна — типово карнавальне свято, свято сміхової культури з переодяганнями, фарсовими похоронами ляльок жіночого божества (Мари — в українців, Мари, Маржани — у поляків тощо), буйними діонісійськими веселощами. Саме свято багатьма рисами нагадувало весілля, що дивовижним чином сполучається з карнавальними імітаціями поховання. Обрядова їжа пов’язана з символікою родючості. В різних /50/ місцях Слов’янщини поширені обряди качання — качання підвішеного яйця або вуглинки у південних слов’ян, катання на гойдалці, нерідко зі співом любовних пісень, а особливо значуще — качання по землі, яке символізує віддачу землі сили, взятої в неї восени на зиму. Поминання померлих відбувалося вдень і на кладовищах, з буйною і асоціальною поведінкою учасників обряду.

З літнім сонцестоянням пов’язане свято Купала, архаїчні риси якого збереглися найкраще. Вважалося, що вода очищалася силами вогняного характеру, за пізнішими календарними уявленнями — між весняним Миколою (8 травня) та днем Іллі (2 серпня за новим стилем), коли й можна було купатися. В день Купала в давнину приносилася людська жертва — у воді топили дівчину, яка, власне, і називалася Купала (Іван Купала з’явився пізніше). З цим святом особливо пов’язані переслідувані церквою «плясанія», «скаканія», «бісовські пісні» та «нічне плещеваніє», ходіння до гаю «бісовської потіхи ради». Такі ж риси асоціальності зберегли поминальні традиції цього періоду. «Троецкие дзяды» у білорусів справлялися не вдома, а на кладовищі. На літній період приходилося свято Перуна, як можемо судити за святом його християнського двійника — святого Іллі. В цей же літній період відбувались карнавальні похорони Мари.

Слідів дохристиянського свята, яке відбувалось би восени, не збереглось, проте Б.О. Рибаков обґрунтовує припущення, що восени було свято Рода і рожаниць. Восени укладалися і розривалися угоди. Осінь — час весіль. Першого тижня листопада святкувалось жіноче свято, пов’язане з Мокошшю. Поминання померлих відбувалося вдома і вночі. «Жах, який відчували домашні в «дідову ніч», можна порівняти тільки з першою ніччю при покійному, коли «сторожать тіло»» *. Ритуально запалювався вогонь; у підмосковних селах довго під 1 вересня гасили вогонь у хатах, а зі сходом сонця запалювали новий. Восени відбувалось обрядове качання по землі з метою взяти силу із землі на зиму.

* Седакова О. А. Поминальные дни и статья Д. К. Зеленина «Древнерусский языческий культ «заложных» покойников» // Проблеми славянской этнографии. — Л., 1979. — С. 126.

Зимові свята теж більш-менш чітко пов’язані з днем зимового сонцестояння. Свята, близькі до цього дня, — сімейні, сімейна трапеза доповнювалась зібраними на колядування пожертвами. В сім’ї в ніч на 24 грудня запалювався вогонь. Поминання покійних теж сімейні і нічні, отже слід було не спати. Водночас зимові свята — радісні, театральні і сміхові. Реконструюється їх зв’язок з культом Велеса, що пов’язано з виразно жрецьким характером пісенних обрядів: колядки сповнені оповідей на космогонічні теми, характерна їх риса — возведення дому в ранг Космосу. Введення тварин в дім, зокрема кози — символу плідності, говорить про відродження вегетативної сили природи.

Повертаючись тепер до небесної символіки координат світу, зазначимо випадки, коли виділяються не три елементи — Сонце, Місяць, зорі, — а чотири: «в одно віконце ой Місяць світе, в друге віконце зірничка сяє, в третє віконце зоря зоряє, а в то четверте Сонце сіяє», як співається в одній колядці. Чотири сторони світу позначаються як «Сонце, Місяць, зорі, ясна зірниця» (варіанти: «світаннячко раннє», «ясная зоря»). В українській мові «зоря», «зірниця» може означати і вечірню, і ранкову /51/зорю (наприклад, у Грінченка: «Чи це тая зоря зійшла, щоб я додому йшла? Чи це тая вечірняя, щоб я погуляла?». Аналогічно для хлопця: «Тоді козак од дівки йде, як зійде зорниця». — «Ой ішов я до дівчини, як зійшла зірниця»). До зір, як звичайного символу, додається четвертий — саме ранкова зоря, або світ і зоря, як називалась пора перед сходом Сонця. Отже, південь — літо, дощове і грозове, асоційоване з грізним Перуном і символізоване Сонцем; північ-ніч-зима, пора віщувань, асоційована з Велесом і символізована Місяцем; західвечір-осінь мають символіку родючості, множинності і пов’язані з долею, Родом і рожаницями, зоряним небом; весна-ранок-схід, світло-зоря, що пробуджують від темряви, найбільш невиразне і зберігають пам’ять про бога-Отця-Небо (блиск, сяйво) та велику Матір.

Розглянемо тепер систему обрядів дохристиянського походження, пов’язану з життям особистості (родинна обрядовість).

Культові дії супроводжували все життя людини від народження до смерті. Сьогодні в обрядах цього циклу виділяються передусім родильні, хрестильні, весільні та поховальні. В архаїчних культурах велику роль відігравали обряди, пов’язані з переходом з одного вікового класу до іншого. Кожен віковий клас мав чітко визначені соціальні функції, зокрема, вік визначав і приналежність до класу воїнів. Чим більше зусиль вимагало господарство, чим професійнішим ставало заняття війною, тим менше залишалось обрядів посвячення в воїни. Прийняття християнства поєднало обряди, призначені для родин, з ініціацією-хрещенням, а в язичників ініціація була віддалена в часі від вступу в життя і одержання першого імені. Отже, реконструкція і тут виявляється складною, але можливою.

Про майбутні пологи повинна була знати якомога менша кількість людей — народження оточене таємницею від чужої і нечистої сили. З народженням людина одержувала «утробу» — душу-життя, але ще не соціально повноцінне існування. Проводився ряд сакральних дій з вітальною символікою: послід закопувався під піччю або в іншому визначеному місці, заховувався «пупок» на 6 — 7 років. Дитина знаходилася в колисці, захищена оберегом. До породіллі приходили на відвідини тільки жінки, потім святкувались /52/ родини, теж без чоловіків. Вони приходили лише на хрестини, де подавали кашу та інші ритуальні страви, — розбивався горщик з кашею так, щоб каша лишилась цілою. Ми бачимо тут рештки дохристиянської обрядовості: до ініціації, заміненої хрестинами, батько не мав контактів з дитиною, до сім’ї дитина приймалась лише після ініціації. Подібні звичаї засвідчені у багатьох народів.

Вибір імені доручався бабі-повитусі, яка приймала пологи. Очевидно, це було колись перше ім’я, бо після ініціації молода людина одержувала друге, яке й супроводжувало її все життя. Це друге ім’я символізувало набуття душі-особистості, але й ім’я, одержане від повитухи, надавало статусу, очевидно, асоціюючись із набуттям чуттєвої душі. Перший віковий клас охоплював, як можемо судити, дітей до 5 — 7 років (приблизно такий час зберігався і захований «пупок» із обереговою метою). В цей період дітей не розрізняли за статевими ознаками, вони були «середнім родом», одягалися в однакові довгі сорочки. Це й були оті «ясні зорі» — радше символ родючості і багатства, ніж реальні члени суспільства. На Україні дітей цього віку називали «ротами», «куколем» або «кашниками». Потім, до років 14 — 15, діти ставали «підлітками». Ініціація перетворювала їх на дорослих людей, здатних укласти шлюб.

У звичаї кумівства збереглись рештки спільної для багатьох народів системи авункулату, коли виховання хлопчика до ініціації довірялося братові матері — вую. Вуй взагалі відігравав особливу роль, і коли різниця функцій зникла, в більшості випадків зникла і термінологічна різниця між дядьками — вуєм і стриєм. Підготовка підлітків до важких випробувань, уявної смерті в процесі ініціації, «другого народження» та включення в сім’ю і клас воїнів лягала на братів матері. Збереглись туманні спогади про обряд постриження та садіння на коня. До початку нашого століття дитину стригли вперше в рік, причому спочатку вистригали маківку голови, а потім уже всю голову. До цього не можна було стригти нігтів і волосся — дитина, отже, знаходилась, враховуючи їх символіку, під покровительством Волоса. Важко сказати, яка саме процедура постриження супроводжувала ініціацію. У іранських, а потім і тюркських кочовиків причорноморського степу віковою ознакою /53/ молодих воїнів був «кекел» (тюрк.) — пук волосся саме на маківці. Такий «хохол», як свідчать літописи, носив князь-воїн Святослав, мабуть, за манерами ясів-осетинів, яких завжди було багато у князівському війську.

Найбільше яскравих дохристиянських елементів зберегли обряди, пов’язані із шлюбом.

Широко відомі слова літописця про дикість і примітивність шлюбних звичаїв усіх слов’ян, крім полян. Згідно з цим свідченням, лише поляни домовлялися про шлюб з батьками наперед, тобто із сватанням, а інші ходили на ігрища, а потім викрадали (за попередньою домовленістю з ними) своїх дівчат, і на тому шлюбний ритуал вичерпувався. Крім очевидного для цього уривка полянського «шовінізму», відіграє роль і та обставина, що поляни на той час дійсно були в побуті більше християнізовані, ніж їх слов’янські сусіди. Рештки дохристиянської обрядовості, які бачимо сьогодні в фольклорно-етнографічних матеріалах, збереглися і в сватанні, і в заручинах, і у весіллі. В числі цих решток — і обряди, що імітують викрадення і взагалі ворожість родів нареченого і нареченої. В основі цієї демонстрації — надзвичайно архаїчна ідея «освоєння чужого» шляхом обміну жінками, споріднення з потенційним противником.

Хто керував шлюбним обрядом? Організатором ритуалу був старший сват, старости виконували ролі керівників ворогуючих родів, що домовляються. Старшинство батьків у процедурі добре помітне, але оточення наречених і самі вони грають роль військової сфери суспільства: їх, а не батьків, називають князем і княгинею, у них — дружина (в українській мові цей термін закріпився за жінкою, що вийшла заміж), дружки, бояри. Сватання відбувалось за стандартними зразками текстів, де акт шлюбу уподібнювався до полювання — чисто князівської справи.

Поза всяким сумнівом, ця термінологія і ці ролі прийшли в народний побут пізно, десь в кінці Київської доби. Але прийшли вони на місце, яке функціонально відповідало цій соціальній сфері. Кінчалася справа згодою у формі пов’язування рушників — предмета сакрального, символу зв’язку, прикрашуваного звичайно глибоко символічними вишивками.

Заручини найвиразніше мали характер торговельної угоди, що саме по собі не означає пізнішого їх походження: «дар» напочатку — передусім даріння як символічний обмін, при цьому саме даріння і віддарування дівчат у чужий рід.

Весілля справлялося звичайно у неділю. У п’ятницю у молодої збиралися «бгати коровай». Коровай — надзвичайно архаїчна обрядова їжа, повна космічної символіки. До короваю допускалися лише «чисті» жінки, але в піч його саджав «чужий», чоловік — (пізніше в Україні «вірмен»). Саджання в піч першого короваю супроводжувалось сороміцькими піснями і танцями жіноцтва. Для короваю мала використовуватися «вода з семи криниць», «борошно з семи млинів», «яйця від семи курей». Імітувався акт народження-творіння, упорядкування світу.

В суботу відбувався «дівич-вечір». Дівчина прощалася з подругами та попереднім життям, оплакувалися її дівоцтво і воля, відбувався обмін дарами між нареченими. В обрядових /54/ піснях співалося про те, що «будується город», «три стіни кам’янії, а четверта золотая», — знову ж таки акт творіння із підкреслюванням «світа та зорі», «золотої», культурної природи створюваного мікрокосму.

Описуване весілля включало в себе безліч обрядів, у тому числі, безумовно, пізнішого, хоч і дохристиянського за символікою, характеру. Центральним обрядом було ритуальне обведення молодих, які знаходились біля дому нареченого, навколо діжі, винесеної посеред двору. Варіантами було дерево — «рокита», верба або дуб. Найімовірніше, найдавнішим варіантом було обведення молодих навколо дуба. В обрядах використовувалось вільце (гільце) — пережиток символу світового дерева. Серед обрядів найдавнішого походження — колективний круговий танок-хоровод («корогод»), «поїзд», що везе наречену з її дому до дому нареченого, імітація штурму воріт, вимоги викупу. Мальовнича, радісна і тривала процедура шлюбу — справжня вистава, яка вимагала від учасників і особливо організаторів дотепності, артистизму, організаторських здібностей.

Після шлюбу наречена, ставши дружиною, покривала голову хусткою і назавжди виходила з середовища колишніх подруг. А почет наречених ще гуляв сміхове весілля (пізніше «циганщина»), «весілля навиворіт», очевидно, антивесілля для чужих сил, і вже після цього карнавального весілля все закінчувалось.

Поховальний цикл можна розглядати як прощання з кожною з душ по черзі.

Залишився з глибокої давнини порядок, сенс якого забутий, але виділяються в ньому ті ж, що й зараз, головні дні: перших три, дев’ятий та сороковий. В перший день людину покидає та душа, що робить її живою, — і починалось оплакування. На третій день оплакування припинялось. Як показують залишки обрядовості в глухих кутах Слов’янщини, обряди набували оргіастичного та сміхового характеру: сміх, хмільне пиття, музика, співи, танці, ігри, сексуальна свобода — все це явища «світу навиворіт», антисвіту, соціального хаосу. Можна думати, що він був і антитезою включення людини в суспільство — антитезою ініціації. Під час ініціації надавали ім’я і включали до спільноти — під час сміхового поховального обряду забирали ім’я і виключали з спільноти живих.

Позбавившись людського образу, імені, особистості, покійний міг ще лишитися упирем. Ритуал дев’ятого дня позбавляв його грубої вітальності, життєвої сили. І, поблукавши коло своїх, на сороковий день гість залишав їх у спокої, щоб з’являтись тільки у «родительські» дні.

Померлого ховали, як можна судити з літописних та фольклорних матеріалів, на саночках, — «той світ» асоціювався з північчю.

Залишалась чітка різниця між «своєю» та «не своєю» смертю. Покійник, що вмирав «неприродною» з погляду тодішньої людини смертю або не був похований згідно з ритуалом, вважався нечистим і дуже небезпечним. Система культових дій пов’язувала стародавнього слов’янина з поколіннями предків, постійний контакт з якими був настільки ж моторошним, наскільки необхідним.

Життя людей архаїчної культури регламентоване до дрібниць, і кожен їх крок був пов’язаний з /55/ космогонічними, міфологічними та морально-етичними уявленнями. Існувало і закрите, езотеричне вчення, доступне лише посвяченим у нього жерцям і нині безповоротно втрачене. Жерці, які могли сполучати свої функції з функціями родових старійшин, керували в цілому виконанням культових дій, без яких, згідно з уявленнями людей тих епох, міг бути порушений космічний порядок.

Більшість культових дій виконувалась за традиціями, вони здійснювались під керівництвом не спеціально для цього призначених осіб з числа жерців, а самими виконавцями, особами, обраними для цих ролей принагідно або простими родовими старійшинами та главами сімейств. Якби не ця обставина, старовинні вірування і ритуали були б для нас безповоротно втрачені.

ЛІТЕРАТУРА

Алексеева Т. И. Этногенез восточных славян. — М., 1973.

Артюх Л. Ф. Українська народна кулінарія. — К., 1977.

Байбурин А. К. Жилище в обрядах и представленнях восточных славян. — Л., 1983.

Боровський Я. С. Світогляд давніх киян. — К., 1992.

Велецкая Н. Н. Языческая символика славянских архаичных ритуалов. — М., 1978.

Весілля: У 2 кн. — К., 1981.

Гаврилюк Н.К. Картографирование явлений духовной культури (по материалам родильной обрядности украинцев). — К., 1981.

Зеленин Д. К. Восточнославянская этнография. — М., 1991.

Иванов Вяч. Вс., Топоров В. Н. Исследования в области славянских древностей. — М., 1974.

Колесов В. В. Мир человека в слове древней Руси. — Л., 1986.

Лелеков Л. А. К реконструкции раннеславянской мифологической системи // Славянское языкознание. — 1973. — № 1.

Маслова Г. С. Орнамент русской народной вишивки. — М., 1978.

Писаренко Ю. Г. Велес-Волос в язичницькому світогляді давньої Русі. Автореф. дис. ... канд. іст. наук. — К., 1996.

Попович М. В. Мировоззрение древних славян. — К., 1985.

Русанова И. П. Славянские древности. — М., 1976.

Рыбаков Б. А. Язичество древних славян. — М., 1981.

Седов В. В. Происхождение и ранняя история славян. — М., 1982.

Успенский Б. А. Филологические разыскания в области славянских древностей. — М., 1982.

Попередня     Головна     Наступна