[Попович М. В. Нарис історії культури України. — К., 1998. — С. 56-64.]

Попередня     Головна     Наступна





Розділ III

КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ


§1. КИЇВСЬКА РУСЬ У ПЕРСПЕКТИВІ «ЗАХІД — СХІД»


Захід


Період з IX по XIII ст. в історії нашого краю виділяється як період Київської Русі. Київське полянське князівство стає центром великого державного об’єднання. На початку згаданого періоду воно очолює низку традиційних військових походів східних слов’ян на Візантію, як правило, успішних. Але стабілізації міжнародного статусу Київської держави сприяє не так війна, як мир, — не стільки військова поразка Константинополя чи розміри військової здобичі, скільки мирні договори, що їх укладають київські князі з імператорами. Підписавши мир з Візантією, київські князі вступали в систему правових відносин з тим світом, який за традицією називався «Римський світ», чи «Римський мир» — pax romana. Впродовж X ст. хрещенням князя полян-лехітів Мєшка I (966 р.), а потім князя полянрусі Володимира (988 — 989 рр.) завершується офіційна християнізація слов’янського світу. Акт хрещення для Візантії означав, що правитель включається до кола імператорської сім’ї як «духовний син» кесаря. Таким чином Русь ставала учасником pax romana.

У IX — XIII ст. формуються головні політичні та культурні структури, що визначали майбутню історію Європи. На цей час спадкоємцями старої середземноморської культури стають на півночі християнський світ, на півдні — світ ісламу. Обидва світи знаходились у гострому /58/ релігійному і культурному протистоянні. Проте не воно тоді осмислювалось як протистояння Сходу і Заходу.

Власне «Заходом» ще впродовж тривалого часу звались Італія, Іспанія і південь Франції — Прованс. Культурною серцевиною Заходу залишалась Італія. Південь її міцно тримали різні іноземні завойовники; на півночі, в майбутній Ломбардії, розселилися германці-лангобарди, але в містах і поселеннях міського типу, якими вкрита була Італія, жила римська культурна спадщина. Італійські історичні провінції зберігали свою цілісність і ревно відстоювали самостійність, у тому числі і від германських імператорів, й від папи Римського, адже він теж був володарем однієї з невеликих держав, як і інші. Тому при всій гостроті протистояння спадкоємців римської міської культури грецькому Сходові та імперії ісламу, а також германській Півночі, Італія зберігала вірність своїм «маленьким вітчизнам», але не могла бути «політичним тілом» для західного християнства.

Таким «політичним тілом» Риму стало германське королівство. Ще франки були проголошені папами «захисниками престолу». Після розпаду франкського королівства його місце в Центральній Європі зайняла держава саксів. Саксонський король Оттон І вінчався на царство в грубому франкському плащі в Аахені, столиці франкського короля Карла Великого, і не просив корони у Риму — її папа сам запропонував йому після вдалого походу германців на Італію, 962 року. Прийнявши від Римської церкви корону, сакси прийняли і назву своєї держави — «Римська імперія» (дещо пізніше — «Священна Римська імперія»). Це викликало бурхливі протести в Константинополі, де ніколи не визнавали чийогось права на римську спадщину. Пропозиція Оттона скріпити союз шлюбом його сина з однією з візантійських принцес була грубо і з образами відкинута кесарем.

На землях германців у цей період, X — XIII ст., остаточно утвердився той устрій, що одержав назву феодального. Суть його полягала в тому, що вищий володар надавав нижчому, за умов служби, в тому числі військової, в управління певну територію — феод або ф’єф, з частковим відступом своїх верховних прав (судити підлеглих, збирати податки тощо). Коли власник ф’єфа заходив настільки далеко, що перебирав собі Blutbahn, — право виносити смертні вироки підданим, — він ставав фактично незалежним государем. Феодал, як називали власника феода, міг використовувати свої права щодо підлеглих, змушуючи платити йому чинш грішми або натурою або ж відробляти на пожалуваній йому землі. Земельний наділ у класичному випадку був умовною власністю — держанням, яку феодал втрачав, якщо переставав служити. Проте феод міг перейти і в повну власність — аллод. При цьому могла зберігатись система владної напівзалежності.

В системі, яку називають феодальною, між селянами і феодалами існує певна взаємозалежність: селяни виконують певні повинності, а феодал мусить захищати своїх підлеглих, покровительствувати їм, підтримувати порядок. Крім того, рисою феодальних відносин є ієрархія «сеньйор — васал» з кодексом покровительства, з одного боку, і кодексом вірності — з іншого. Архаїчна система «даріння — /59/ віддарування» продовжує жити в системі васальних відносин, створюючи свою економічну і політичну структуру і свою поетику. Перетворюючись на самостійний об’єкт юридичного опису і морального прийняття, васальна вірність стає предметом оспівування спочатку в провансальській трубадурській поезії, а потім збагачується ритуалами і стає елементом культури рицарства.

У ранньому європейському Середньовіччі військовий стан не завжди був почесним і престижним, оскільки серед військових — miles — і навіть їх вищої верстви були й раби. Пізніше на півдні складається стан кабалларіїв (від caballa — кінь), або, по-північнофранцузьки, шевальє. Калька з цього слова — німецьке Ritter. Наше «рицар» визначає соціальний стан, «лицар» — більше його етичну оцінку. В описувані часи спочатку у Франції, потім — по всій Європі складається ритуал посвяти в рицарі, являються турніри, герби, культ прекрасної дами (в реальності, як правило, кастелянші, тобто дружини господаря замку, castella). Звичайно, для якого-небудь небагатого рицаря з Пікардії, у якого було з вісім акрів землі, засіяної вівсом, і який не вилазив за межі мурів свого містечка і не завжди вмів читати, — а таких була більшість, — вся ця романтика залишалась чимось подібним до казки. Слово «честь» він розумів буквально, як здобич; були й такі рицарі, групи яких бродили дорогами Європи і жили грабунком вдів і сиріт. Проте культура рицарства набирала сили і впливу, особливо після того, як вона з’єдналась із старою культурою чернецьких орденів і в істериці хрестових походів породила духовно-рицарські ордени.

Система васальної залежності виявилась ефективною за умов тодішньої Європи, країни лісів, боліт і пустищ, де освоєнню краю перешкоджали не стільки вторгнення грандіозних армій, скільки місцеві конфлікти та вторгнення невеликих загонів — скандинавів, арабів, аварів, угрів (мадяр) тощо. З невеликими конфліктами могли оперативно впоратися мобільні війська місцевих феодалів, не потребуючи великої й неповороткої армії імперії.

Другим могутнім чинником, що визначав долю Заходу, стали міста. Зокрема, міста конкурували з церквою за вплив на університети, що були досить незалежними корпораціями і лише під кінець ХНІ ст. остаточно підпали під контроль держави і церкви, зокрема орденів домініканців та францисканців. З кінця XII ст. до університетів, а потім і ремісничих міських майстерень переходить від монастирів головна роль у виготовленні книг.

До XII ст. Захід був помітно слабший культурно, ніж візантійський Схід. Ще ближчим до давніх витоків середземноморської культури був на той час світ ісламу. Лише після успіхів реконкісти — відвоювання у арабів Іспанії — європейським вченим стали відомі головні твори Арістотеля, давно перекладені на арабську.

Нікейський собор 1054 р. проклав межу між католиками і православними. Але він і попередив, що напасти на Константинополь — все одно, що пролити кров Христову. Тому, коли рицарі-пілігрими третього хрестового походу 1204 р. опинилися під Константинополем, єпископам довелося їх переконувати, за словами сучасника, «що битва є законною, бо греки — зрадники і вбивці і /60/ їм чужа вірність, адже вони вбили свого законного сеньйора, і вони гірші від євреїв» *. Рицарів переконати у чому завгодно було неважко — вони були впевнені, що у місті, яке лежало перед ними, знаходиться дві третини багатств світу. Після переможного штурму всю золоту і срібну утвар, золототканні матерії, дорогоцінне каміння, кришталь та інші скарби віднесли до одного монастиря для чесного поділу здобичі; для опису багатства свідкам забракло слів. Найцінніше розікрали барони і венеціанці.

Значення цього погрому полягало не тільки в тому, що він став поштовхом, який розвалив Візантію. Було пролито християнами християнську кров, і обидві сторони стали смертно чужими одна одній, що і стало джерелом ще не однієї трагедії.



* Робер де Клари. Завоевание Константинополя. — М., 1986. — С. 53.







Візантія


«Візантія» — штучний термін, вигаданий істориками. Ця держава називала себе просто Римом і вважалась продовжувачем традицій імперії на тій підставі, що успадкувала і право, і територію, і імперську знать. Територія, щоправда, різко скоротилася, але після подолання внутрішньої кризи та низки перемог над військами ісламу в X ст. Новий Рим займав значні для того часу простори корінної Греції на Балканах та в Малій Азії. Себе громадяни цієї держави називали римлянами («ромеями»), слово «еллін» було лайливим синонімом язичника. Віруючі західної церкви були для «ромеїв» «латинянами», а «латиняни» зневажливо називали перших «греками», як і в староримську добу.

Античні міста-поліси знаходилися в глибокому занепаді. Площа їх скоротилася вп’ятеро-вдесятеро, серед уламків колон паслися вівці, на колишніх центральних площах — агорах — в Афінах, Корінфі та інших містах стояли церковки і розташовувалися цвинтарі. Нові міста Римського часу теж вийшли з кризи підупалими й зубожілими; як і вся країна, вони набули виразно сільського, аграризованого вигляду. Тільки величезний Константинополь залишався принаднішим для всього світу містом-гігантом, славним своєю розкішшю. За населенням (майже 400 тис. мешканців) близькою до нього була лише столиця арабського халіфату в Андалусії — Кордоба; міста Європи рідко налічували більше 5 тис. населення, сам старий Рим — не більше 45 тис. (а, можливо, і лише 15 тис.) мешканців. І багатство Нового Риму було вже не те: поряд із запаморочливим багатством центру — сморід і напівтемрява кривих вузеньких вуличок, де в крихітному мешканні — майже нічого, крім брудної постелі та жаровні на зиму. Тут, як і в провінційних містах, вулицями бродили кози, а біля будинків вирощувались капуста та огірки.

Новий Рим зберіг рису старовинного полісу: вся держава розглядалась як продовження міста. Імперія була підпорядкована столичному монстру. Константинополь не торгував — його постачали. Для столиці хліб скуповували за твердими зниженими цінами (на зразок «хлібозаготівель»), представник єпарха (міського голови) стежив, щоб худоба, яку приганяли до міста щоденно, продавалась м’ясникам не дорожче визначеної ціни. Діяльність ремісників була детально регламентована, оскільки й вони покликані були забезпечити населення всім необхідним за невелику ціну. А /61/ щоб провінційні міста не були конкурентами, їх утискували, як тільки могли. Пам’ятаючи небезпеку стихії, люмпенізованого натовпу, особливо партій болільників на іподромах, імперія сполучала граничну жорстокість владних структур і розгалужену систему шпигунства з заграванням із найелементарнішими, найгрубішими соціальними інстинктами мас.

Імперія належала чиновницькій бюрократії, що становила чітку ієрархію почесних титулів, розрядів, рангів. На вершині піраміди знаходився імператор — василевс, чи кесар, проголошений персоною священною, безпосереднім представником та втіленням Бога на Землі. Культ священної особи імператора охоплював усі сфери життя і втілювався як у високих мистецьких формах, так і в майже цирковому ритуалі. Колишні партії перетворилися на громадські організації при іподромах, одним із обов’язків яких було уславлення імператора.

При цьому історія Візантії — це історія безконечних переворотів, осліплень, задушень, зарізань одного за одним всевладних кесарів їх дружинами, коханцями дружин, братами, племінниками, полководцями, адміністраторами.

Характерна риса власне візантійського деспотизму — безмежне поклоніння не самій по собі особі імператора та відповідно до ієрархії — догоджання знатним людям. У Візантії схилялися саме перед місцем у освяченій релігією ієрархії. І церковні владики, й імператори-письменники (Лев VI Мудрий, син його Костянтин Багрянородний) твердили, що коли імператор «забуде страх Божий», його можна і вбити. Система нагадувала ікону в окладі: пишний ритуал передбачав строго визначений порядок, особистість немовби проглядала у підготовлених для неї виразах. Тому насправді під важким золоченим прикриттям владних відносин жили і реально діяли людські зв’язки, визначувані словом «філія». Це слово буквально означає дружбу і любов, але тут воно розумілося як особистий зв’язок, що може однаковою мірою сполучати як відданих друзів або воїнів, так і злочинців в один згуртований клан. У центрі клану знаходився імператор в оточенні відданих рабів-євнухів. Тому, хоч знатність походження з часом відігравала дедалі помітнішу роль, система відзначалась великою «вертикальною мобільністю»: титули і пожалування не були спадковими, навіть на імператорський престол потрапляли люди із плебейських низів.

Ця система культивувала нещирість, хитрість і жорстокість, але вона була досить ефективною, дозволяючи висуватись на імператорські пости подекуди людям видатним, освіченим, здатним керувати імперією. Взагалі, як для тих часів, Візантія була досить освіченою: десята частина населення була письменною, в містах були школи, у великих містах — добрі школи, але тільки Константинополю дозволялося мати справжні вищі школи з класами філософії. Панування популістської демагогії в суспільстві з порівняно відкритим характером знаті призводило водночас до великого авторитету освіченості і до безмежної влади забобонів, орієнтації культури на примітивні простонародні смаки.

Школи і на Заході, і в Візантії ділились на «тривіум», де вивчались граматика, риторика і діалектика, і /62/ «квадривіум», з арифметикою, геометрією, астрономією, музикою. Ця система мала переваги все ж на Сході: тут була Греція, тут зберігалися рукописи літературних і філософських творів, тут читали і класиків, і теоретиків мистецтв і музики. М’який відблиск елліністичної культури завжди лежав на Візантії, а чим далі, тим менше «ромеї» соромились визнавати користь еллінської освіти.

Збідніла імперія не могла утримувати військо, за винятком флоту, та й то на засадах найманства. Основою військової організації була система ополчення, яке в мирний час утримувало себе працею на наділах землі. Пожалування землею свого роду командуючих військовими округами, хоча і без передачі її у власність, призводило до посилення провінційної знаті, яка не без успіху прагнула спочатку до участі в столичних інтригах, а потім і до унезалежнення від центру. Наскільки слабкою насправді виявилася влада імператорів, показав 1204 р., коли після погрому, вчиненого хрестоносцями в Константинополі, імперія розвалилася, щоб більше ніколи не об’єднатися під одним скіпетром.

Церква у Візантії займала підпорядковане становище в системі влади і не претендувала на зверхність щодо монарха. Кесар призначав єпископів, і був випадок, коли єпископом став катехумен — ще не хрещений «оглашенний», який тільки готувався стати християнином. Пишність церковної служби та краса і багатство храмів впливали на іноземців інколи більше, ніж військова міць імперії. Проте одна справа — співвідношення владних структур у Візантії, а інша справа — особисті стосунки і впливи. Не раз патріархи вступали в суперечки з імператорами і змушували їх відступити. Сильний і войовничий імператор Михаїл. Комнін (правив у 1143 — 1180 рр.) мав відкриту дискусію з патріархом, у ході якої доводив, що ромеям потрібен союз із Заходом ціною навіть підпорядкування Римській церкві. Патріарх же вважав, що краще підкоритися халіфам, ніж іти на союз із латинянами. І імператор, зважаючи на зростаючий понурий націоналізм мас, був змушений публічно визнати правоту патріарха.

Через два десятки років після того, як кесар грубо відмовив імператорові германської Римської імперії, інший кесар віддав свою сестру за кагана слов’янської Київської держави. Це було нечувано для тодішньої візантійської дипломатичної практики. Недосяжна, на відміну від Болгарії, для візантійської зброї, майже недосяжна для візантійських інтриг Руська держава стала чинником європейської політики і культурним партнером європейської цивілізації.

Слід зважати на ту обставину, що християнська Європа вела неперервну війну із світом ісламу. Безпосереднім противником воїнів ісламу була передусім Візантія, що воювала на своїх сухопутних кордонах у Малій Азії. В X ст. їй вдалося завдати халіфату значної поразки і повернути частину втрачених азійських володінь. Араби захопили частину південної Італії і здійснювали окремі набіги на землі християнського Середземномор’я, а також протистояли учасникам хрестових походів, що відбувалися у 1096 — 1270 роках. /63/





Азійський Схід


Для світу ісламу розглядуваний період приблизно збігається з епохою Аббасидів (750 — 1258 рр.) Після вторгнення з Хорасану в Сирію Абу Аббаса Кривавого халіфи спираються вже не на арабські етнічні сили та племінні угруповання, а на надетнічну ісламську теократичну організацію, що використовувала апарат і традицію іранської держави. «Вітчизна ісламу» — мамлакат аль-іслам — стає типовим імперським утворенням. Різниця між арабськими і неарабськими мусульманами практично стає неістотною. Центр халіфату переміщається на схід, у Вавилонію, де персидські зодчі будують нову столицю — Багдад. Імперія ісламу відкрита передусім східним впливам. З Індії йдуть і сюжети казок «Тисяча і однієї ночі», і одяг, починаючи з тюрбана, і висока індійська математика, і музичний лад. Водночас іде «іранське вторгнення» в літературу, орієнтація на персидські державні форми, ісламізованих іранських чиновників та дихкан (землевласників), на курдські войовничі племена.

Іслам сформувався як теократична і тоталітарна ідеологія, де релігійна і державно-правова організації тотожні. Це призвело до парадоксальних наслідків: відсутність церкви як окремої ісламської інституції не дозволяла санкціонувати догматику і підтримувала простоту культу. Тому тривалий час у країнах ісламу поряд з безправ’ям, деспотизмом халіфів сусідить віротерпимість.

З початку X ст. халіфат розпадається на окремі історичні області. Але переставши існувати як цілісний політичний утвір, мамлакат аль-іслам стає дійсною культурнорелігійною цілісністю. Подорож по ній з кінця в кінець займала майже рік, але подорожній на своєму мулі або верблюді скрізь знаходив аналогічні закони і схожі звичаї, скрізь міг розрахуватися не тільки золотими динарами або срібними диргемами, а й векселями або чеками у місцевих банкірів і почував себе безпечніше, ніж мандрівник у Центральній Європі аж до XVIII століття. Саме в цей період з’являються вищі досягнення країн ісламу, пов’язані з іменами аль Фарабі, ібн Сіни (Авіценни), Ібн Рошда (Аверроеса), Фірдоусі, Омара Хайяма.

Сприйняття спадщини античної культури світом ісламу було строго цілеспрямованим та вибірковим. Викладання в ісламських «університетах» зосереджувалось навколо богослов’я та ісламського права, яке водночас було й кодексом звичаїв та моралі. Все, що виходило за межі інтересів улема (вчителя богослов’я) та факіха (вчителя права), відсівалося від культури ісламу. Але, оскільки в країнах ісламу були численні громади інаковіруючих — християн, іудеїв, прихильників індійських релігій, зороастрійців, — то існувала потреба і в філософії та логіці, і в порівняльному богослов’ї, що свідчило про нечувану для Середньовіччя толерантність. Така віротерпимість притаманна першим століттям епохи Аббасидів, і ідейні опоненти іноді навчали навіть в одній мечеті.

У міру розкладу верхівки суспільства посилюються опозиційні течії з їх прагненням повернутися до «засад віри» (традиціоналізм або фундаменталізм). Цьому сприяв стан безперервної війни, що її вів іслам проти християнського світу. Райони, прикордонні з Візантією, притягували фанатиків, невдах і авантюристів, /64/ шукачів здобичі й слави. У XI ст. в малу Азію вторглися кочовики-туркмени, очолювані родом Сельджуків. Створення султанату Сельджуків у межах ісламського світу різко змінило співвідношення сил на користь традиціоналістів і архаїчних суспільних форм. У світі ісламу почалася деградація культури, зростало всевладдя військово-політичної верхівки.

Легенда про вибір між християнством, ісламом та іудаїзмом, який нібито робив князь Володимир, відображає якісь привабливі контакти Русі з країнами ісламу. Проте пов’язання навіть з іудаїстською Хазарією були для Русі більш серйозними зв’язками зі Сходом, ніж торговельні зв’язки з мамлакат-альіслам. Реальними контактами Русі зі Сходом були насамперед стосунки з кочовим світом.

При всій небезпеці Великого Степу враження, що може створитися від постійних закликів до об’єднання проти Поля, які ми зустрічаємо в літописах, не зовсім відповідало б дійсності. Якщо вважати, що половці знаходилися в стані постійної війни з Руссю і становили загрозу її існуванню майже так само, як пізніше — монголи, то виникає безліч незрозумілих фактів. Адже три найбільші шляхи Київської землі проходили через степ, де панували половці: Залозний шлях вів з Києва на Дон, Соляний — вздовж Дніпра на річку Самару, Вовчі Води і далі на Перекоп і в Крим, нарешті, знаменитий Гречник — по Дніпру через пороги до Чорного моря. І всі ці шляхи діяли навіть у часи військових зіткнень, хоча половці брали з купців і подорожніх велике мито. Ще цікавіше, що на південному Подніпров’ї з самого початку слов’янської колонізації проживали якісь потомки уличів, до них підселялися алани, тюрки-болгари, постійно йшов потік нових поселенців з руської півночі. Все це якось не вкладається в картину постійної війни із Степом не на життя, а на смерть.

Очевидно, військова загроза з боку половців, як раніше — печенігів, була звичайною для сусідства кочовиків і землеробів. Кочовики час від часу своїми набігами спустошували землі сусідів, сусіди не залишалися в боргу, але військове молодецтво не вичерпує відносин аграрно-міської цивілізації з кочовим Полем. Кочовики, як правило, ведуть із сусідами постійну торгівлю, оскільки не забезпечують себе повністю хлібом та іншими товарами, особливо міського виробництва. До того ж серед усіх драматичних епізодів грабіжницьких нашесть половців на Руську землю чи не половина припадає на війни, де половці виступали союзниками князів — ініціаторів конфлікту. С. М. Соловйов підрахував, що чернігівські Ольговичі приводили половців 15 разів, а сам Володимир Мономах — 19!

Підсумовуючи, можна сказати, що визначення культурно-історичного місця Київської Русі як синтезу Сходу і Заходу було б неприпустимим спрощенням. Насамперед «схід» настільки різноманітний, — від степу до малоазійського деспотизму, — що хибно говорити про «Азію взагалі». Європейський світ, до якого після прийняття християнства включається культурне життя слов’ян, мав власний «захід» і власний «схід», які, кожен по-своєму, зберігали і розвивали старі культурні традиції. /65/









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.