Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


[Попович М. В. Нарис історії культури України. — К., 1998. — С. 71-87.]

Попередня     Головна     Наступна





§3. СОЦІАЛЬНІ СВІТИ РУСІ


Світ села


У культурі села і в сільськогосподарському виробництві в цей період відбуваються серйозні зміни. Передусім це стосується південного краю Східної Слов’янщини, саме України-Русі. Тут на зміну «вогняній ляді», підсічно-вогневому землеробству скрізь, за винятком /72/ Полісся, приходить землеробство на постійно оброблюваних землях, відповідно — життя на сталих довготривалих поселеннях. У X ст. по всіх слов’янських землях поширене приблизно однакове знаряддя обробітку ґрунту — дерев’яне рало з залізним наконечником, яким земля розорювалась досить неглибоко і з великими труднощами. Водночас набуває поширення плуг, знаряддя, вдвічі продуктивніше за рало, яке не просто «розпорює» землю, але й, ріжучи її лемешем із череслом, потім відвалює і перевертає так званою полицею.

Плуг цей, що називається українським, панував у нас до XVIII століття. Це була велика і важка конструкція з металевими частинами; орати плугом можна було тільки двома парами волів або коней, а потім все одно треба було культивувати землю ралом чи бороною. Ідея цієї конструкції занесена, за висновком фахівців, з Балкан, де вона жила з часів римського «плуга». Але власне плугом це знаряддя стало тільки після того, як на основі балканської конструкції наші винахідники зробили рішучий крок до техніки відвалювання.

На Русі діяла система мір, що під іншими назвами збереглась майже до нашого часу. Міра довжини, лікоть (44,5 — 46,6 см), залишилась незмінною, а замість києво-руського, старого сажня у три лікті в XVII ст. в Росії введено «новий сажень». Проте верста (1067 м) з 500 нових саженів точно дорівнювала поприщу часів Київської Русі із 750 старих саженів. Зернові і всі сипучі тіла мірялися об’ємами. Кадь (з XVI ст. на Україні вона називалась бочка) — два половники (відповідно дві коли) — чотири четверті (корці) — вісім осьмин; осьмина точно відповідала римському медимну.

Обчислення продуктивності селянської праці впираються в те, що не було точних відомостей про одиницю оброблюваної площі — плуг. її вираховують таким чином. Сім’я з 6 — 7 чоловік могла обробити за 20 — 30 днів весняних і стільки ж — осінніх робіт близько 8 десятин (ця міра з’явилась у XV ст., вона трохи більша гектара). Головний час витрачався на оранку (40 днів). Ми знаємо, яким був врожай із «плуга». А подальші обчислення залежать від того, якою була система землеробства. Якщо двопілля — тоді плуг буде більший, якщо трипілля — менший.

Археологічні дослідження показали, що в одному й тому ж /73/ господарстві сіяли і озимину, і ярину. Отже, сівооборот був трипільний. А, отже, плуг був менший (бо частина площі гуляла під парами) і врожай був сам-6,2, тобто до 50 пудів з десятини (до 8 центнерів з гектара).

Ця обставина, у з’ясування якої вирішальний внесок зробив В. Й. Довженок, має величезне значення для розуміння стану нашої агрокультури. Вона означає, що в часи Київської Русі на території України склалася техніка і система господарювання на селі, яка засадово не змінилася до XIX століття.

Велика кількість поселень цього часу складається з одного будиночка десь у глибині лісу. Це, власне, тимчасове приміщення, в якому жила сім’я за умов «вогняної ляди», коли через кілька років місце посіву мінялося. Але й сталі поселення були невеликі — по дві-чотири хатинки, рідко по десятку і більше. Праця була надзвичайно важкою і виснажливою. Особливо важко було косити «горбушею» — косою, яка, на відміну від пізнішої «литовки», не різала, а підсікала траву ударом (хліб з цієї причини косою-горбушею не косили, тільки жали серпами). В сінокіс (горбуша дожила до нових часів) дуже боліли шия, поперек, сухожилля; спина і руки вкривалися виразками, від напруги люди хворіли животами. Але внаслідок важкої праці сім’я мала близько 200 пудів (3,2 тонни) озимого хліба і могла частину його продавати в місті.

Про діяльність сільської громади («верв») відомо лише те, що вона несла відповідальність перед князівською владою за злочини, вчинені на її терені, за податки та повинності. Про спільне користування землею, перерозподіли, «розклад громади» і виділення багатіїв тощо даних немає. Всі міркування щодо цього є суто умоглядними.





Світ міста


Міста виникають з різних причин. Одні, як Київ або Чернігів, об’єднували в одне ціле навколо княжого двору різні «кінці» — окремі поселення. Інші, як Холм, засновані князями або, як більшість невеличких міст на Пороссі, виростають із сторожових фортець, або були колись племінними центрами, як Вручій (Овруч), або стольними містами удільних князів, як Севськ, Трубчевськ чи Дебрянськ... Хоч би як воно було, досить з’явитись міському центру, щоб почався немовби процес кристалізації навколо нього, який включає утворення ринку, а пізніше — будівництво церков, монастирів, розростання ремісничих посадів.

Шведи називали Русь «країна міст» — Gardarika. Слід було б сказати точніше, країна градів, бо шведи розрізняли у себе gard — град і borg — місто західноєвропейського типу. Щоправда, це радше було даниною традиції, бо Новгород-Гольмґард і Київ-Кенуґард належали до ґардів так само, як найбільше місто Європи — Константинополь-Міклаґард. Але різниця між градом і європейським містом дійсно існувала. На заході місто мало два центри — князівський замок і міський ринок з ратушею. Слов’янські гради мали один центр — кремль або дитинець, що до нього тягнулись всі інші забудови. Град не так щільно забудований, як «бу𴻫борґ», бо на сході не було такої економії землі: в містах Русі були великі площі під городами і садами, були незабудовані простори — болота, луки, /74/ пустища. Дерев було достатньо, а от кам’яні споруди — велика рідкість.

Центр граду розташовувався на висотці, як правило, — на мису, витягнутому до річки, де знаходилась пристань. Обгороджений трикутником, він з XII ст. набував форм, більш відповідних до вимог фортифікації, геометрично правильних. Тут панувало купчасте планування — всі споруди групувалися навколо княжого двору та собору. До стін тулився торговельно-ремісничий посад. У княжому місті його вулиці орієнтувалися на княжий центр, у інших містах — на дороги, що вели до сусідніх міст та на пристань. Доріг було тоді дуже мало, користувалися переважно річковими шляхами.

Чим займалися городяни? Спочатку землеробством у містах займалась більшість населення. І пізніше в містах тримали городи, худобу, відтак раненько треба було вигнати худобу на пашу через міські ворота, в полудень подоїти, увечері знов пригнати через міські ворота, доки їх на ніч не закривали. Важко сказати, чим спочатку відрізнявся городянин від селянина, але різниця, як виявили антропологи, була навіть у фізичному обрисі: городяни належали до того ж етносу, що й навколишнє населення, проте були вищими, довше росли, мали тендітніший вигляд, тонший кістяк. Те, що називається «повітрям свободи», ширше кажучи — міський спосіб життя — впливало і на фізичні, і на духовні характеристики.

На території лісостепу і близькій до неї лісовій території Півдня переважали напівземлянки. Уже в IX — X ст. в Києві і навколо нього, а в наступному — все далі на південь поширюється з північних слов’янських районів наземний зрубний дім із соснового або ялинового дерева, а з XII ст. такий дім витісняє напівземлянку по всій лісостеповій території. Відсутність європейської тісноти спричиняє до того, що забудова була невисокою, рідко які князівські споруди сягали трьох поверхів. Багаті будівлі мали сіни — відкриту терасу на другому поверсі, а ще й терем — немовби башту, в якій знаходились кімнати. Садиби розміщувалися так, щоб їх композиції були мальовничими, не було монотонності і скупченості будівель, між дворами був «прозор» не менше, ніж 12 стоп (4 м).

Кінці були заселені торгово-промисловим людом. Князь міг спеціально селити ремісників у посаді. На посадах до середини XIII ст. майже в кожному домі була майстерня — дереводіла, тесляра, городника, мостника, коваля, тесляра, /75/ гвіздочника, оловоллятеля і так далі. Вулиці заселялися за професіями, адміністративною одиницею була сотня. Люди одного ремесла мали систему учнівства, складали іспити (робили «урочні вироби»), влаштовували «братчини» — колективні учти на свята з пережитковими пожертвами. Інакше кажучи, існувала напівсакральна, напівпрофанна організація типу цеху або братства. Згодом з’явилися і посадські церкви, посвячені покровителям різних ремесел.

Грошова одиниця — гривна — як одиниця ваги вела родовід через арабський Схід від давньовавилонської міни. Давня міна золота йшла на чеканку 96 арабських динарів, добре знайомих на Русі. Руська золота гривна як міра ваги дорівнювала міні і важила 409 г. Пізніше в Росію прийшов німецький фунт, який важив рівно стільки ж і був, таким чином, спадкоємцем київської гривни. Спроби карбувати власну монету робили князі Володимир, Святополк Окаянний і Ярослав Мудрий; їх «златниці» більш-менш дорівнювали динару і становили 1/96 частину гривни (1 золотник). Гривна срібла була, як і на Сході, важчою (128 золотників), з неї карбувались 192 золотники — по 2/3 золотника на один срібний диргем в арабському світі і на одну срібну монету Володимира і Святополка Окаянного. Проте в Україні не було родовищ срібла і золота, і карбувати власну монету не вдалося. Коли різко скоротилася торгівля зі Сходом, як грошова одиниця використовувалась гривна кун, тобто розраховувались шкурками куниці. В X — XI ст. гривна кун дорівнювала 20 ногатам, 25 кунам, або 50 різанам (різана — на відміну від ногати — шкурка з відрізаними ніжками). Впродовж наступного століття куна знецінилася вдвічі. Використання шкурок замість грошей мало великі незручності — так, на будівництво Георгіївської церкви Ярослав Мудрий надіслав «зарплату» майстрам на двох підводах. А проте гроші-шкурки були в обігу, і наймані робітники одержували заробітну плату.

Центром торговельно-ремісничої частини був торг, біля якого споруджувались, як правило, церкви св. Миколи або св. Параскеви. Через торг проходило майже все, що споживав городянин, і багато з того, що необхідне було селянину. Так, городяни майже ніколи не носили личаків. Найбідніші носили поршні (постоли), зшиті з простого шматка сиром’ятної шкіри, або черевики, дещо складніші, зшиті з черев’я — м’якої шкіри з черева тварин, що підтримувалися шкіряними ж поворозками. Але і бідні, і багаті городяни переважно носили чоботи (тоді їх називали по-тюркськи сапоги, слово чоботи з’явилося в наступну епоху й означало щось на зразок сучасних черевиків). Чоботи-сапоги бували і прості, і з кольорової сап’янової шкіри, і розшиті багатим шитвом, навіть перлинами; майстер-усмошвець сам і виробляв шкіри, і шив. Кожум’яка був майже такою ж легендарною постаттю, як і коваль. До XII ст. ніколи не знаходимо в селянському майні решток чобіт, /76/ натомість майстерні по плетінню личаків розкопано в міських поселеннях: селяни часом купували в місті личаки! Вже на початок розглядуваного періоду шкіра, лико, кора відступили як матеріал для одягу всіх східних слов’ян перед домотканними тканинами з льону і полотна. Самі ткали шерсть і льон, грубе полотно з ниток, самі ж кроїли і шили, в багатших домах це робили слуги. В місті десь на українській території було зроблено важливий винахід — тягарець для веретена з рожевого шиферу, пряслице, що замінило аналогічні глиняні та кістяні. Пряслиця з Овруча й Києва розносились торговцями по всій безмежній території східної Слов’янщини. Універсальний одяг слов’янина — порти, тобто полотняна сорочка і такі ж вузькі штани — гачі. Жінки й дівчата поверх довгої сорочки вдягали ще й запаски з грубої тканини. У плащі з грубого полотна — вотолі — ходили як у місті, так і в селі. Носили поверх портів свиту, довшу або коротшу, теж із вотоли. Але згодом — передусім у місті — білі порти стають спіднім одягом. Верхня сорочка з розрізом біля ворота защіпається бронзовим ґудзиком або зав’язується шнурочком, прикрашаються вишивками комір, зап’ястя, поділ. Взимку і городяни, і селяни носили кожухи. Але в містах серед багатшого люду поширюється звичай покривати кожух різними тканинами, по змозі і багатими прикрасами. Характерною рисою міського вбрання були різнокольорові тканини, у зв’язку з чим стає необхідною професія красильника.

Хоч на продаж вироблялось багато всього в хатках-майстернях городян, торгувати на дому не годилося, все виносилося на торгові ряди. Торг був також місцем, де можна почути всі новини. Спеціальна урядова особа, бирич, ходив по торгу із своїм жезлом та сурмою, вигукуючи розпорядження влади та різні новини.

Тільки у великих містах стояли прекрасні кам’яні церковні споруди. Престиж міста визначався кількістю церков, їх багатством, кількістю монастирів, що тулилися до міських стін. /77/

І чи не найголовніше в місті в ту неспокійну пору — міські укріплення. Вони зберегли традиційний для слов’ян характер. Стіни, що захищали місто, являли собою дубові зруби — городні, кожен зруб — із 12 комірок 3 на 3 м, засипаних ґрунтом. Городні робилися в три ряди, зверху йшли забороли, бруствери із отворами для стрільби. Будівництво, утримання і ремонт міських укріплень покладалися на городян, до робіт залучалися також навколишні селяни. Доки не з’явилися спеціальні стрільці, пушкарі і воротники, тобто фахівці з воріт, обов’язки захисту міста також покладались на городян.

Населення Києва за найбільш обережними підрахунками (П. П. Толочко) налічувало не менше 45 тис. чоловік. Судячи з площі міста, ненабагато меншим був Чернігів. До розмірів Києва (за площею) наближалися Білгород (нині с. Білогородка під Києвом), Галич, дещо меншим був Переяслав. За тодішніми європейськими мірками це були великі міста (в Парижі в кінці XIII ст. жило 24 тис. чоловік, у Тулузі, Марселі, Барселоні — 12 — 15 тисяч).

Вважається, що у всій Київській Русі на час монгольської навали налічувалося близько 300 міст. Отже, може йти мова лише про кілька відсотків міського населення по всій східній Слов’янщині, хоча, безумовно, частка міського населення була вищою на півдні, на нинішній українській території, та на півночі, біля Новгорода. Потім почали розвиватися міста в Заліссі, в межиріччі Волги і Оки. При цьому в більшості своїй міста були маленькими, а найнадійнішим засобом захиститися від нападників було поселитися десь у лісовій хащі (степняки не влаштовували довгих осад великих міст, але й не заходили далеко вглиб лісу).





Князівський світ


Слово «князь» утвердилося в побуті досить пізно — воно має готське походження і в цій літературній формі прийшло на Русь із Болгарії. Перед цим київського князя називали каганом. Каган, хаган, хан — термін тюркський, потрапив він із хазарського середовища. Сама по собі інституція військового державця існувала у слов’ян і до термінологічних впливів зі сходу і заходу, проте невідомо, які саме були у давніх слов’ян його функції. Князь-каган називається в літописах «самодержцем», що є калькою з грецького «автократор», тобто правитель, від іншої влади не залежний.

Князі були багатими. їх виділяв і багатий одяг — плащ-корзно, застібнутий на плечі дорогою фібулою, особлива кругла обшита хутром /78/ шапка, дорогі хутра і візантійські матерії, меч — предмет розкоші, до якого ставилися мало не як до живої істоти, прикраси, скарби в скринях. У літопису під 1146 р. побіжно згадується, що у князя Ігоря Ольговича в його господарстві під Путивлем пограбовано 900 стогів хліба. Це — урожай приблизно із 150 десятин землі. Але чи був це урожай із власних земель князя, чи сюди були завезені данини з селян підвладних князю земель? У цьому випадку відповіді немає. А загалом можна сказати, що до XII ст. головним джерелом князівських прибутків були не власні землі, а побори-данини. Князі не мали постійного місця проживання, вони княжили там, де їм відвів місце батько або старший родич, що сидів на Київському «столі», або там, де їм вдавалося захопити «стіл» силою.

Німецькі гості, яким один князь показав свої скарби, були вражені не стільки цим незмірним як на західний масштаб багатством, скільки тим, що воно лежить у скрині без ужитку. Ще більше були б вони вражені, якби вислухали поради, які дає князю автор «Моління Даниїла Заточника» вже в XIII ст.: роздавати злато-срібло дружині, бо не золотом добувається дружина, а дружина добуває золото. Таку свідомості, щоправда, консервативній, руської людини Київських часів міцно тримається уявлення про престижний характер багатства. Справді, на перших етапах розвитку Русі багатство князя мало суто престижний характер: чим багатшим був князь, тим більше було у нього «слави», чим щедріше він ділився багатствами, тим більше було у підвладних честі і сили.

Однією з форм щедрого наділення власною харизмою був князівський пир. Зважаючи на архаїчний зміст цього слова, будемо вживати його, не перекладаючи українською мовою як «учта», чи «бенкет». Пир, як скандинавська вейцла, — не просто бенкет, а ритуал кормління князем підданих, за що вони мали «годувати» його даниною. Об’їжджаючи свої володіння (система «полюддя»), князь не тільки збирав данину, але й «годував» і поїв (обов’язково!) своїх підданих, ніби ділився з ними харизмою. Першим князем Русі, якому дорікали за «скупість» і який дійсно не так щедро влаштовував цілотижневі пири в гридниці, був Ярослав Мудрий. Саме тому, що він починає замість «годування» народу на пирах «годувати» церкву як надійного гаранта свого військового щастя.

Впродовж усієї історії Київської Русі князь залишався передусім воїном, який особисто очолює походи і бере участь у битвах. Відповідно джерело його прибутків — військовий трофей, передусім «полон» і данина. Перший князівський привілей — перевесища, мисливські угіддя, бо єдине мирне заняття, гідне князя, — лови. Князь мусив мати арсенал зброї, яку роздавав народу у випадку загального походу, та кінне господарство, яким завідував «конюший тіун» і яке мало те ж призначення. Пізніше князь уже мав свої борті, а розведення бобрів стало князівською монополією. На цих господарствах посаджені були невільні люди — служебне населення, яке могло добровільно приймати на себе тягар часткового або повного холопства, оскільки одержувало на князівській землі дім і землю і опинялось під князівським захистом. На базі поселень «служебних людей» виникли численні і посьогодні «Бортничі», «Бобровиці», /79/ «Бобрики», «Бобровники» тощо. Таким чином, князь мав у власності основні предмети експорту — рабів, хутра, мед і віск.

Князь не був господарем чи власником земель, що входили до його князівства: спочатку він навіть не мав там власності, принаймні жив не з своєї «вотчини». Пізніше маємо згадки саме про власність князя, його землю, де розташовувалася його «жизнь». У XII ст. князь просить старшого князя не відправляти його в далекі краї на князівство, бо тут «вся жизнь його». Як свідчить напис на стіні Софійського собору в Києві, княгиня Київська купила в місті «землю Бояню». Отже, в приватному порядку князі успадковували або купували землю, де згодом на приватних засадах вели своє власне господарство, що ним керували управителі-тіуни.

Хто працював на князівських ланах? Раби-холопи, закупи і рядовичі, напівзалежні смерди, вільні селяни, приневолені до цього якимись повинностями? Даних про це не маємо, можемо лише говорити про формування князівських помість десь із XII сторіччя.

На структуру князівської дружини справили певний вплив і скандинавські, і іранські (осетинські), і греко-болгарські зразки. На перших порах у київських князів (а ще більше у новгородських) велику частину дружини становили шведи, переважно вихідці із області нинішнього Стокгольму та острова Ґотланд. Коли скандинав ішов у похід за здобиччю і славою, він називався вікінґом (як і сам похід). Вікінґ міг бути організований за рішенням зборів (тінґу) області чи всієї Швеції, тоді його очолював хтось із родини конунґа (князя, короля). Найчастіше вікінґ затівався групою молодиків на свій страх і ризик, тоді ним керував найбільш щасний «морський конунґ». Іншим способом заробити славу і здобич була служба найманцем — верінґом або в Русі, або у Візантії. Шведське «верінґ» трансформувалося в слов’янське «варяг». Рядовою фігурою у вікінґів та верінґів був ґірд (ґрід) — молодий чоловік, який з різних причин не набув володіння спадщиною і заробляв собі майбутнє зброєю. Звідси гридь (гридниця — зала, де збиралась і бенкетувала гридь, дім, де жила гридь).

Старші чи нарочиті дружинники називались боярами. Слово це найімовірніше болгарського походження: у тюрків-болгар була розвинена титулатура, і найвищий ранг боїл (множина боїляр, боляр) відповідав /80/ візантійському патрикію. Боярин на Русі означав переважно старшого дружинника, гридь — молодшого. В післякиївські часи в українській традиції «бояр» означає невільного військового слугу — на відміну від російської традиції, де за вищим колом князівського оточення закріпилось саме «боярин». Можливо, як і західноєвропейські milites, бояри могли бути як вільними, так і невільниками князя.

Різниця між вільним і невільним слугою — дружинником виявлялася в тому, що вільний міг завжди перервати стосунки з князем і перейти до іншого. В описувані часи дружинники часто поділяли з князем усі нещастя, мандрували з ним з міста до міста і рідко вдавалися до підступу й зради, принаймні літописи мовчать про це. Але покинути князя в біді і перейти до іншого зовсім не вважалось безчестям, як і для князя — на другий день після хресного цілування порвати всі зобов’язання і піти на вчорашнього союзника чи сюзерена війною. Вираз «бути хазяїном власного слова» в ті часи розумівся буквально.

У XII — XIII ст. дедалі частіше князь поступається частиною своїх прав на управління підвладною територією своїм представникам, у тому числі боярам.

«Співати славу», або «хвалити» означало не простий мовно-поетичний акт, а сакральну передачу-послання співцем правителю слави, чи хвали — благодатної харизми. На заході існувала формула, що чітко розмежовувала повноваження і сакральні функції сеньйора і васала: сеньйору належала слава, васалові — честь. При цьому честь — це і духовна субстанція, і прозаїчна військова здобич, якою воїн завдячує і власній мужності, і силі, і харизмі-славі свого сюзерена. В руському матеріалі ця формула простежується лише як тенденція, нерідко славу беруть собі і піддані. Це може означати неусталеність на слов’янському сході тих чітких відносин «сеньйор — васал», які панували на заході. /81/





Світ церкви


Церква як суспільний організм усвідомлюється в східному християнстві як «Божий народ», тобто як множина людей, наділених харизмою Святого Духа і тому виділених із усього людства як «обраний народ». На відміну від Старого Ізраїлю, християни як Новий Ізраїль об’єднані не етнічною спільністю і не етнічною долею, а релігією, і у зв’язку з цим — особливою долею. «Божий народ» складається з мирян-оглашенних (тобто тих, хто ще не прийняв хрещення, але вже знаходиться під дією «Божого гласу»), мирян-вірних і членів церковної ієрархії. З часом, коли хрещення стало здійснюватися практично над усіма і в дитячому віці, відпала сама категорія оглашенних (грецьке «катехумен»), і «Божий народ» складався уже з одних членів церкви.

Усі члени церкви через таїнства хрещення і миропомазання поставляються на служіння в церкві. В перші століття існування християнства це означало буквально, що священиком міг бути кожен. Згодом було розділено поняття «служіння» на служіння-управління, що стало функцією ієрархів як «духовних пастирів стада Божого», та служіння — судження і випробування, що лишилося функцією мирян. У зв’язку з цим справа призначення ієрархів перестала залежати від волі мирян, адже, згідно з ідеологією церкви, душпастирство є не наслідком волі людей, а проявом волі Божої. Тому введення в кожний ступінь церковної ієрархії відбувається через таїнство священства в обряді рукоположення (хіротонії).

Розрізняється біле (жонате) та чорне (монастирське, чернецьке) духівництво — священнослужителі. Вони виводяться в один із трьох ступенів церковної ієрархії. Диякон (в чернецькому чині — ієродиякон) належить до молодшого ступеня, він служить при таїнствах, але вважається, що не здійснює жодного з них. Пресвітер (священик, ієрей, в монастирі — ієромонах; грецьке пресвітерос — старець, ієреїс — священик) здійснює всі таїнства, за винятком хіротонії. Протопресвітер (протоієрей) в білому духівництві, ігумен («вождь братії»), або архімандрит (настоятель монастиря) у чорноризців теж належить до молодших пресвітерів. Тільки єпископ може здійснювати всі таїнства, тобто висвячувати священиків.

Єпископа називають іноді архієреєм. Сан єпископа має п’ять ступенів у адміністративному відношенні. Вікарій керує приходами невеликого міста або групи сіл, єпископ — єпархією, архієпископ — більшою за розміром єпархією, митрополит — великим містом та прилеглою областю, екзарх — великим столичним містом та кількома єпархіями. Вищим чином церковної ієрархії є патріарх, який поставляється Собором і керує всією Помісною Церквою.

Коли була встановлена в Русі єпископська кафедра, невідомо. Це могло бути ще до Володимирового хрещення, про яке, до речі, маємо тільки літописні відомості і не маємо жодних згадок у Константинопольських матеріалах. Хрещення приймали київські князі ще до захоплення Києва Олегом. Так чи інакше в Києві була митрополія, кількість єпископій в Русі — понад десять. За винятком двох митрополитів за часів Ярослава та Ізяслава, всі інші були греками, присланими з Константинополя. /82/ Руська Церква не була помісною — церковна організація Київської Русі була частиною Константинопольської церкви і надсилала частину своїх прибутків до Патріархії.

Церква прагнула контролювати особисте життя кожного вірного, супроводжуючи всі найістотніші віхи життєвого шляху від народження до смерті. її контроль, щоправда, був переважно духовним. Але все ж це був контроль, який забезпечував церкві досить велику суспільну вагу навіть за умов майже поголовного панування язичництва в побуті. Особливо важливою була роль церкви в освіті й культурі. Ми не знаємо, якою була система навчання, наскільки її можна назвати шкільництвом, але були і вчителі-диякони (дяки), школи при монастирях і церквах, були скрипторіїбібліотеки. Як показали знахідки берестяних грамот на Півночі (за її кліматичних умов береста збереглася в ґрунті), а також аналіз видряпаних на церковних стінах написів (графіті), в руських містах було чимало письменних, причому в різних прошарках населення.

Культура, що формувалася під впливом церковної освіти і книжності у міських центрах та монастирях, була постійно пов’язана з іншими християнськими центрами, передусім із південнослов’янськими і, звичайно, передусім — грецькими. Ми не можемо сьогодні з певністю сказати, яким був загальнокультурний та богословський рівень тих грецьких священиків, яких присилав Константинополь на Русь. В Русі було, як зазначалось, близько десятка єпархій, натомість у Константинопольській церкві налічувалось майже 6 тис. єпископів. Можливо, на далеку Північ їхали не кращі з тих душпастирів, яких у Візантії був надлишок.

Окрім храму з його культовою практикою, церкву репрезентував монастир. Центром культури монастирського життя у всій Русі був Києво-Печерський монастир. Він починає свою історію з того часу (не пізніше 1058 р.), коли в печері на схилі одного з київських пагорбів поселилися Антоній і Никон Великий. Києво-Печерський монастир відзначався тим, що його заснував не князь, а чернецька громада, і він був відносно незалежним. Він організувався за статутом Студійського монастиря в Константинополі, продовжував традиції не індивідуального схимництва, а гуртожиткового чернецтва, обґрунтовані Василієм Великим. Іншими словами, в монастирському житті Русі було дві традиції, започатковані Антонієм і Феодосієм Печерським. Якщо Антоній утверджував моральність і духовну силу християнства тим, що відрікався від земного життя і своєю аскезою заперечував його гріховність, то Феодосій, в свою чергу; аскетичний чернецький спосіб життя обертав на спосіб активного впливу на повсякденний побут грішного земного світу.

Наскільки далеким був від справжньої монастирської ідеології тодішній світ, можна судити з того, що заможні люди іноді йшли в ченці разом із своїми рабами і навіть рабинями. Простому русину поступити в монастир було не так просто, позаяк бродяжого люду було на Русі багато, всіх до обителі не приймеш, а заможні іноки приносили в монастирське господарство сяку-таку маєтність.

Чернецька аскеза ставила іноків поза рамками «цього», «середнього» /83/ світу і могла в очах простої людини наближати їх до «нижнього», сміхового світу. Особливо це стосується юродивих — категорії аскетів, майже християнських святих, які свідомо грали роль блазнів, викликаючи водночас і сміх, і страх. Характерно, що в Київській Русі культура юродства, запозичена у Візантії, не набула розповсюдження. В цей період відомий лише один юродивий. Справжній розквіт юродства починається пізніше в Московській Русі.

Юродивий знаходився, так би мовити, в небезпечній близькості до сміхової культури. За часів Київської Русі християнська культура, в тому числі аскетична, не сприймається як сміхова. Ченець-аскет, відмовляючись від «цього» світу, належить не до «нижнього», а до «верхнього», дублюючи військову діяльність. Тільки «христове воїнство» бореться не з реальними земними ворогами, а з потойбічними силами зла.





Влада і свобода


У XII ст. вживались паралельно високе, літературне «власть» і низьке, побутове «волость». «Власть» — це сама духовна сутність позбавлення волі підвладного, «волость» — територія, на яку розповсюджується «власть». Щоб була влада, її треба тримати. Держава — буквально те ж саме, що в арабському світі «султан», у латинському — «імперія». «Тіло кріпиться жилами, а ми, княже, твоєю державою», — говориться в одній літературній пам’ятці тієї доби.

Як уже згадувалось, князівский Перун має риси грізного караючого бога, дія якого спрямована згори вниз, а дія Велеса знизу вгору є дією «суспільного договору», сила якого є силою молитви і жертви, силою традицій і предків. Звідси особливий світ «простого люду», земля, з якою князь іде на війну і яка «знизу» санкціонує його державу. Компроміс князя і «землі» знаходив вираз у пирах-пригощаннях. Таким чином, найархаїчніші уявлення про владу князя містять подвійну легітимацію: «згори», від сили і загрози, і «знизу», від космосу-волості, встановленого предковічними традиціями.

Це ілюструється подвійною присягою, яка існувала у русинів: присягалися Перуном і Велесом. Саме поняття присяги (рота) походить від уявлення про космічний порядок (агіа, г(і)іа), закріплений магічною силою сакрального слова. Присяга Перуном давалася на зброї, присяга Велесом, очевидно, має зв’язок із присяганням землею.

Моделлю владних (потестарних) відносин у давньоруському суспільстві залишалися потестарні відносини в сім’ї (челяді).

Влада домовладики суспільства над дітьми часто була безмежною і включала право на їх життя. Так само і в правових нормах Русі ми не знайдемо покарань за посягання на життя і здоров’я власних дітей, хоча, можливо, звичай уже не схвалював цього. Такі ж норми поширюються на всіх, хто входить до складу «великої сім’ї» — челяді: челядином був і син, і невільник, і той, хто проживав у сім’ї на якихось інших умовах. Характерно, що «отрок» і «дітський» означало невільного челядина в княжому дворі і мало водночас якийсь стосунок до власної дитини. Статус людини, яка позбавлена власної волі, — це і статус молодшого члена сім’ї, і статус раба.

У церковній інтерпретації всі харизми нероздільно належали Богові; /84/ як говорилося в одному новгородському рукопису, Бог — «слава, і честь, і держава кріпості і слави». В світському житті ці харизми розділялись, і в християнські часи ще довго князь і його зброя мали особливу харизму сили і влади.

Політично подвійна легітимація князівської влади знаходила вираз у вічевому ладі. На віче приходили всі домовладики, віче мусило висловити схвалення чи осуд князю. Регулярною інституцією віче стало на Новгородській і Псковській півночі, на «україно-руському» півдні все залежало від реального співвідношення сил. Князь міг силою «сісти на стіл», якщо за ним стояла міцна дружина, міг бути і вигнаним містом. Проте чіткого механізму вічової демократії не було ні на півдні, ні на півночі.

Суто господарськи вага князівського світу ґрунтується спочатку на військовій дружині, зброї та «комонях», які князь дає «землі» для походів та оборони, пізніше — на землях як бортях та бобрівниках, тобто джерелі меду, воску і хутра, що поряд з полоненими-рабами були головним предметом експорту, і, нарешті, на владі над землею як власністю (самі терміни «влада» і «власність» приходять пізніше із чесько-польського світу, але походять від тих самих уявлень про «земляну» Велесову силу). Характерно, що прадавнє «держава» втрачає первісний фундаментальний характер: «держати» землю означає мати її в управлінні, але не у власності.

Київська Русь знала інституцію рабства і работоргівлі. Київ був одним із світових центрів работоргівлі: звідси рабів відправляли на схід, у Середню Азію, або на захід, через Реґенсбурґ і Прагу на Марсель і далі — морем у країни ісламу. Торгувала рабами Русь і з Візантією. Оскільки християнство забороняло работоргівлю, князі широко користувались посередниками: в Києві рабів продавали іноземним купцям, переважно — єврейським торговцям. Торгували полоненими тюрками і тюрчанками, ходовим товаром були половецькі хлопчики, але більше торгували «своїми», полоном, взятим у міжусобних війнах. Недарма в ці часи в європейській латині римське servus («раб») витісняється новим його синонімом sclavus (буквально «слов’янин»).

Знала Русь і розвинені товарногрошові відносини, інституцію власності і найманої праці.

Завдяки наявності розвинених торговельно-економічних відносин і правових норм ми можемо оцінити соціальну структуру Київської Русі навіть у буквальному розумінні слова, користуючись тими оцінками вартості людського життя, які зафіксовані в «Руській правді» — збірниках правових норм XI — XIII століть.

Найвище цінувалося життя княжого управителя, вогнищного та конюшого тіуна: 80 гривен. Це були шалені гроші: ціна вола становила 1 гривну, на гривну можна було купити 10 телят, 20 баранів. Далі йшли конюх та княжий отрок, тобто раб з княжої адміністрації, те ж, що в Європі — міністеріал. Вони оцінювалися в половину вартості тіунів, у 40 гривен. Життя сільського і ратайного тіунів — нижчих верств княжої адміністрації — оцінювалося так само, як життя простого ремісника: в 12 гривен. Простий раб оцінювався в 5 гривен, стільки ж коштувало життя смерда і закупа. Це — розміри штрафів за вбивство людей вказаних соціальних рангів. У випадку, якщо /85/ тіун чи ремісник були невільниками, це була також їх приблизна базарна ціна. В «Слові про Ігорів похід» автор журиться, що Ігоря спіткала невдача, бо якби похід був вдалим, раб («кощей») коштував би різану, а рабиня («чага») — ногату. Мабуть, це художнє перебільшення, але можна бачити, що ціни на рабів залежали від воєнних успіхів і що головним споживачем на невільничому ринку були в ту епоху свої, а не перекупники. Тримали, отже, невільників і сім’ї городян, і в князівському дворі, при цьому раб міг мати досить високий статус у князівській адміністрації. Такі явища характерні для найрізноманітніших цивілізацій, і відмирає інституція рабства, як правило, тоді, коли рідкістю стає полон і раби надмірно дорожчають.

З точки зору цінності особистої свободи, найцікавіші якраз ситуації маргінальні, проміжні між рабством та свободою. Характерно, що до раба прирівнюються принципово вільні люди, якими були і закуп, і смерд. Яким був статус смерда, точно невідомо, але ця категорія селян платила податок і, отже, не була невільною; радше за все це були напівневільні члени суспільства на зразок германських літів. А от закуп юридично був вільним: він потрапляв у залежність «за купу», тобто за позичку, тут же відробляючи кредит. Тим ближчим до статуса вільного був рядович — робітник, який укладав з хазяїном ряд, угоду на певний строк. Всі ці категорії залежних людей не змішувалися між собою, відрізнялися суспільством і від обельних холопів — повних рабів. А проте і закуп, і рядович потрапляли — хоч на деякий час і на деяких умовах — в становище підвладного, челядина, людини невільної, позбавленої власної волі.

Поряд з цим «найманим рабством» існувала на Русі звичайна наймана професійна праця, і при цьому праця ремісників, за підрахунками С. С. Струміліна, оплачувалась дуже високо, набагато вище, ніж у XIX сторіччі. Мабуть, значною мірою це наслідок надзвичайної дешевизни продуктів харчування, які впродовж кількох століть подорожчали в десятки разів. Це — нормальне явище прогресу: чим розвиненіша країна, тим дорожче в ній життя і вища заробітна платня.

Критичною віхою в історії Русі стало правління Володимира Мономаха, яке почалося із заворушень соціальних низів. Мономах пішов тоді на заходи щодо пом’якшення гніту напівзалежних. Але вирішальний крок, який відділяє інституцію розвиненого рабовласництва від нерозвиненого, зроблений так і не був. Цей вирішальний крок полягав у античному світі в ліквідації самопродажу в різних формах. Тим самим раби набували статусу «худоби, що розмовляє», якого не може мати «свій». Коли вільна людина за якусь гривну може себе віддати хоча б тимчасово в рабство, ризикуючи тим, що не виплутається і стане рабом обельним, тоді практично грань між рабством та іншими формами залежності, наприклад, залежністю сина від батька, стає невловною.

Ще хроністи часів перших слов’янських вторгнень у Візантію зазначали, що словяни дуже м’яко ставляться до своїх рабів-полонених і дозволяють їм після певного часу викупитися. Порівняна м’якість слов’янського рабства — зворотний бік медалі: її супроводжує невизначеність /86/ напівсімейної, напіврабовласницької влади, патріархальний деспотизм у системі «господар — челядин», що поширюється на різні сфери життя.

Важливою функцією, яку виконували князі в перший період, була судова функція. Пізніші тексти сповнені ностальгічними спогадами про добрі старі часи, коли князі самі судили по справедливості і не було жахливої системи штрафів.

Правова система, встановлена Ярославом та його спадкоємцями («Руська правда»), — це система штрафів (продаж), які має сплатити особа або громада за певні злочини. В ній, наприклад, передбачено покарання за зґвалтування рабині, а додатково окремо — за публічне приниження її, але за все це треба платити її хазяїну (окремо — за «сором»), а головне — слід платити «продаж» у князівську казну. Було старанно розписано, скільки платити за навмисний заріз чужої худоби, за крадіжку сіна, за підруб бортного дерева і так далі, але всі ці «продажі» платилися злочинцем князю. Як між собою розраховуватимуться ображений і той, що ображав, князя не обходило.

Особливо показове законодавство про убивство. Штраф за убивство сплачується князю, і при тому залежить від соціального рангу особи. «Руська правда» залишає без захисту життя і свободу цілих категорій простого люду. Каралось убивство чужого челядина, нічого не говорилось про свого. Фактично право регулює не відносини між людьми, а відносини між світами.

Принципово відмінною була позиція церкви. Церква намагалась ввести поняття гріховності смертоубивства взагалі. Там, де вона не могла спиратися на правові норми держави, вона використовувала власні засоби, накладаючи епітимію за смертоубивство, яке не каралося вирою-продажем за законом.

Можна зазначити принаймні два негативних наслідки правової системи «Руської правди». По-перше, убивство, як пише Б.О. Романов, стало побутовим явищем. Частими були жорстокі бійки, нерідко — зі смертельним результатом. Убивали навіть у церкві: передбачено було, що у випадку бійки з убивством у церкві в ній не слід було служити 40 днів, потім треба було скопати церковний поміст і висипати залитий кров’ю шар землі, а криваві плями на стінах змити водою, і лише після цього, покропивши святою водою і сотворивши молитву, дозволялося «почати співати» (тобто служити). Верв повинна була платити князю продаж, якщо на її території знайдено мерця; оскільки це був дуже буденний випадок в «Пространній правді» XII ст. з верві знято обов’язок платити за трупа або знайдені людські кістки, якщо невідомо, кому ці рештки належали. Тому у «Вопрошании Кирикову», церковній пам’ятці, вимагається принаймні поховати людські кістки, що валяються просто неба. Знецінення людського життя — прямий наслідок принципу плати за життя, прийнятого князівською владою з суто фіскальних, фінансових міркувань.

По-друге, прокляттям для народу стали роз’їзди князівських вирників для збору вири. Вирник приїздив у супроводі метельника (мечника) і отрока (князівського раба) і жив за рахунок громади, доки не виявить усіх діянь, за які має бути сплачена вира, і не збере усіх продаж.

І вже в кінці XI ст. у Вступі до Начального зводу літописів з /87/ ностальгією говориться про давнину, коли князі не збирали з люду багато майна, не «творили вир», ані продаж, а діяли по справедливості, а ту «праву виру», яку збирали, давали на зброю дружині, дружина ж цим «кормилася», «тягнула» за своїм князем і за Руською землею, воювала в чужій, а не своїй землі; жінки дружини одягали не золоті, а срібні обручі, і дружинники не вимагали від князя більше, ніж двісті гривен на рік. Так уявлявся «золотий вік» князівської Русі.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.