[Попович М. В. Нарис історії культури України. — К., 1998. — С. 159-170.]

Попередня     Головна     Наступна





§3. КОЗАЧЧИНА ЯК КУЛЬТУРНЕ ЯВИЩЕ


Колонізація лісостепової «України»


Колонізація лісостепу особливо гостро поставила всі соціальні питання. Починалася ця колонізація, як і в усій Європі: великі феодали-землевласники будували замки і міста, запрошували на землі, придбані на неозорих просторах окраїн, похожих людей, із своїм власним військом охороняли землеробів від усякого військового люду і передусім від татарських наїздів. Біля поселень ставився хрест, у нього забивалися кілочки відповідно до кількості літ, упродовж яких селяни мали тут права вільних людей: десять, двадцять, п’ятдесят кілочків. Щороку один кілочок виймався. Останні кілочки були вийняті на Уманщині в кінці XVIII століття.

Шалений азарт збагачення на нових землях охопив і українських, і польських магнатів. Фільваркове господарство, яке приносило в корінній Польщі великі прибутки завдяки експорту збіжжя, тут було майже відсутнє: земельні магнати вдовольнялись чиншем і різними поборами, якомога ширше залучаючи до безпосереднього керівництва господарством третіх осіб — переважно факторів-євреїв.

В усіх країнах світу внутрішня колонізація феодальним способом ґрунтується на взаємній вигоді залежності селян від землевласників: «шляхетний стан» забезпечує захист селянству, селянство працює на його землях чи в інший спосіб віддає свою працю. Спроби налагодити подібні стосунки на Україні швидко показали, що феодальна колонізація не має майбутнього. Військово-політичним опертям селянської колонізації незайманих земель дедалі більше ставало козацтво.

На «українних землях» панував, з точки зору землевласників, хаос. Куплене виявлялось неможливим обробити, потім землі переходили до когось іншого, а старий господар продавав їх ще комусь — зачепитись на Україні міг лише авантюрист типу знаменитого Станіслава Лаща, напівбандита, напівшляхтича, який ввів у Польщі запозичену у козаків манеру стригтися і після смерті якого сусіди відбирали землі за допомогою «посполитого рушення».

Яскраво характеризує ситуацію в Україні того часу Ян Бистронь: «Грізний світ! Люди непевні були ані дня, ані години, завше ходили із /160/ зброєю; на Україні будувались тільки укріплення і під охороною жовнірів провадилось господарство, і багато часу минуло, доки шляхтич почав спокійно спати на фільварку і доки без побоювань почали (під кінець вісімнадцятого століття) будувати муровані палаци. Смерть нікому не була страшна, бо постійно заглядала в очі; боялися швидше передсмертної муки, бо жорстоко пан карав збунтованого хлопа і не менш жорстоко мстився хлоп за свою кривду. Але руїни заростали травою, пам’ять про могили минала, і нове життя розквітало на бойовищах» *.

Ця система принесла великим польським і українським магнатам незліченні багатства за короткий термін, але не могла бути тривалою. Налітав якийсь соціальний вихор, все горіло, і потім ніхто вже не знав, де чия земля. Козацько-селянська колонізація стала могутньою альтернативою панськи-феодальній, і саме вона могла забезпечити розквіт Подніпров’я — центру України-Русі, економічний і культурний розвиток якого завжди був основою розвитку всього краю.





Утворення козацького стану


У кінці XV ст. західним авторам відома «кайсацька» орда, а 1469 р. Длугош датує спустошливий набіг татарських «козаків» на Поділля. Документальне свідчення про існування українських «козаків» зустрічаємо вперше 1499 року. Перша згадка про запорізьких, або низових козаків, на відміну від городових — під 1568 р.; реформи Стефана Баторія 1578 р. узаконили 10 козацьких полків і відділили городових козаків від низовиків, хоча і перші завжди називали себе «військом Запорізьким». «Казак» тюркською мовою значить «вільний»; те військо з «утікачів, розбійників і вигнанців», про яке згадує Длугош, типологічно тотожне монгольським об’єднанням «людей довгої волі» — вільних батирів-одинаків, які становили головну ударну силу Чингісхана. Численні матеріали показують спорідненість українського козацтва з татарським; останні дослідження (О. Галенко) доводять близькість організації, озброєння та тактики запорізького козацтва та турецької яничарської піхоти, наявність спільних зі Сходом ідеологем (символи лука і стріл та ін.)

Запорізьке військо вважало себе рицарством. В уявленні сучасників запорізьке рицарство якось пов’язувалось з військово-чернечим Мальтійським орденом. Так, засновник Фастова католицький біскуп Київський, українець Йосиф Верещинський «весь час про заснування на Запоріжжю рицарського ордену, на зразок ордену Мальтійського, мріяв і цю свою ідею словом і друком на Україні ширив» **. Характерно, що на Мальтійський орден було записано частину майна в тестаменті одного з князів Острозьких. Згідно з Мише-/ цьким, січові козаки за своїм життям і чистотою моральності вважали себе «мальтійськими кавалерами» і тому не допускали в Січ жінок під жодним приводом ***. Мальтійський орден був спадкоємцем перших військово-чернечих рицарських орденів — тамплієрів і госпітальєрів. В описувані часи рештки об’єднаного ордену ченціввоїнів були вигнані турками з о. Родос і заснували осідок на о. Мальта.



* Bystroń J. S. Dzieje obyczajów w dawnej Polsce. Wiek XVI — XVIII. — Warszawa, 1976. — T. 1. — S. 43.

** Липинський В. Україна на переломі // Липинський В. Твори: У 3 т. — СЄДІ, Філадельфія, 1991. — Т. 1. — С. 116.

*** Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. — К., 1990 — 1991. — Т. 1. — С. 41 (Далі: Яворницький І.)



Запорізькі козаки вважали і називали себе рицарями. У вірші Касіяна Саковича «На жалосний погреб /161/ зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного, гетьмана войська його королівської милості Запорозького» рицарський статус запорізького козацтва обґрунтовуєтся тим, що воно здобуває вільність своєю мужністю у війнах на службі вітчизні і королю:


Золотая вольность так її називають,

Доступи її всі пильне ся старають,

Леч она не кождому может бити дана,

Только тим, що боронять ойчизни і пана.

Мензством її рицері в войнах доступують,

Не грошми, але крв’ю ся її докупують.

Войсько Запорозькоє вольності набило

Тим, же вірне ойчизні і крулю служило.


Тут констатується соціальний статус чи, радше, соціальна претензія козацтва: це — статус рицарства, який мала вільна шляхта.

Структура козацької корпорації має багато спільного зі структурою міських ремісничих братств. На чолі низового війська стояв виборний кошовий отаман, якого всі звали батьком, він же до козаків звертався, називаючи їх «дітками, братчиками, панами-молодцями, товаришами». Запорізькі «братчики» ділилися на старшину та чернь, або сірому. До військової старшини належали насамперед власне старшини — кошовий отаман та військові суддя, осавул і писар; інколи також сюди відносили курінних отаманів і «батьків», або «стариків», «сивовусих дідів», «знатних радців», ветеранів, на авторитеті яких тримався на Січі «предковічний порядок». Інші посади стосувалися молодшої старшини. «Чернь», або «сіромахи» — рядові козаки — були такими ж вільними і так само не мали маєтності, як і старшина; їх назва відображає тільки престижний статус. Крім «братчиків»-товаришів, на Січі жили ті, хто тільки здобував повноправне козацьке звання. Підготовка бажаючого до вступу у товариство продовжувалась, за деякими даними, сім років. Кандидата у «випробувані товариші» звали, за /162/ переказами, чура, або хлопець; чурою, або джурою (від тюркського «полоненик», «невільник»), хлопцем, або молодиком, звали також «ад’ютантів» при власній особі кошового.

«Випробувані товариші» становили товариство, або лицарство — «славне низове запорізьке військо і товариство». Рицарі-товариші одержували платню і вибирали старшину. При цьому козацтво поділялося на січове та зимове; «зимовчаки», «сидні», або «гніздюки», жили поза Січчю, не називалися рицарями, мали сім’ї, вважалися «посполитими», тобто підданими товаришів, але у випадку війни служили нарівні з усіма іншими. Городові козаки по всій Україні мали такий же статус.

Чисельність товариства Запорізького не перевищувало в XVI ст. 2 — 3 тисячі, у середині наступного століття — 5 тисяч, а в часи найбільшого розквіту, в другій половині ХУЛІ ст. — 10 — 12 тисяч, а разом з зимівниками і слободами налічувало тоді близько 100 тис. чоловік. Кількість реєстрових козаків по всій Україні коливалась, залежно від стосунків із урядом, від двох до шести десятків тисяч, але завжди були нереєстрові, незаконні козацькі поселення, кількість яких не піддається обчисленню. Козацькі загони тримали і великі магнати (поряд із шляхетською військовою службою); власне, від походів «козаків князьДимитрія», легендарного «Байди» — князя Вишневецького, починається військова історія козаччини. Розвиток козаччини привів до того, що фактично територія Київщини і Лівобережжя були недосяжними для владних органів Речі Посполитої.

Саме ця територія лісостепової окраїни руських земель спочатку називається Україною. Саме тут твориться козацька легенда, що витісняє всю попередню національну міфологію і досі залишається українським національним міфом. Завдяки їй ми вже забули, що в описуваний період були й старі українські /163/ («руські») князівські роди, і численна українська шляхта, й українці — римо- та греко-католики: все поглинув козацький образ України.

Отже, маємо досить численне козацьке напіввійськове, напівфермерське населення та тисяч від двох до п’яти професійних вояків на Січі, які становили ніби орден всередині цього іррегулярного війська. Ідеологія та звичаї цього ордену накладали сильний відбиток на все козацьке середовище, яке — законно чи ні — теж вважало себе Славним Військом Запорізьким.

Але надто вже не схоже запорізьке, а з ним і городове, козацтво на середньовічне рицарство. Тому частина істориків, відчуваючи тут певну натяжку, підкреслювала необґрунтованість рицарських претензій по суті селянського іррегулярного війська, натомість більш романтично настроєні автори однозначно характеризують Січ як продовжувача традицій європейського рицарського стану. В світлі теорії сміхової культури стає зрозумілим поєднання «горнього» з «низьким», відчайдушно-веселого з жорстоким і страшним, характерне особливо для Січі, проте, хоч і меншою мірою, і для козацтва загалом.

Запорізька Січ являла собою військове братство, метою якого були захист свого (тобто православного) народу і безкомпромісна війна проти всіх ворогів православної віри. В цьому розумінні Січ була орденом військово-релігійним. Військововірозахисна місія прямолінійно усвідомлювалась самими козаками: «Ми завжди тепло, хоробро і мужньо сторони поганих розоряли і спустошували» *. Яворницькому здається суперечливим поєднання в січовиках добра і зла: «У внутрішніх якостях запорізького козака помічалась суміш чеснот і пороків, завжди, зрештою, властивих людям, що вважають війну головним своїм заняттям і головним ремеслом свого життя: жорстокі, дикі і нещадні щодо своїх ворогів, запорозькі козаки були добрими друзями, вірними товаришами, справжніми браттями у відношеннях один до одного, мирними сусідами до своїх соратників по ремеслу, українських і донських козаків; хижі, кровожерні, нестримані на руку, попираючи усякі права чужої власності на землі ненависного їм ляха чи мерзенного бусурмана, запорозькі козаки у себе вважали просту крадіжку якоїсь нагайки чи пута страшним кримінальним злочином, за який винного карали на смерть» **. Схильний до романтичної героїзації й виправдання усього в козацтві, історик не міг не описати досить виразно не завжди симпатичний образ січовика, щоправда, врешті-решт шукаючи виправдання його «вадам» в історичних обставинах.



* Яворницький І. — С. 235.

** Там же. — С. 233.



Насправді тут немає жодної суперечливості характеру: за /164/ своїм призначенням низовик був і не дикий, хижий войовник, і не степовий Дон Кіхот, а непримиренний борець за вітчизну і віру, як він її розумів. Жорстокість і нестримність на руку за умов війни були більше ритуальною поведінкою, аніж виявом особистих якостей. А оскільки масова релігійність в ті часи має багато архаїчних рис, їх можна виявити і в ідеології козацтва.

Козацтво як соціальна група не передбачене Литовськими статутами. Воно привласнює собі той статус, що його статути надали шляхті. Тому якщо визнане королями після Баторія реєстрове козацтво якось вписувалось у правову систему Речі Посполитої, хоч і завжди мало нерозв’язані проблеми, то Січ принципово не визнавала офіційного права. Всі конфлікти в низовому війську розв’язувались на основі традиційного права, пристосованого до суворого військового побуту. З погляду нормального соціального світу з його структурами Низ становив «антиструктуру» і «антисвіт». Сама назва «Низ» має не тільки географічний сенс; Запоріжжя було простором безпосереднього контакту з «чужим світом», а, отже, «нечистим», «нижнім», таким, що знаходиться на межі з Хаосом. Власне, Січ знаходилась «за порогом» свого, освяченого і окультуреного віками, господарськи й духовно освоєного простору; в міфологічній географії з давньослов’янських часів дніпрові пороги, як ми знаємо, мали сакральне значення границі з «нижнім світом». За соціально-культурним змістом запорізький Низ є світом «навиворіт», що й визначає його сміхову, карнавальну символізацію. Така ж роль східних, ісламських елементів у символіці січовиків: прийняття їх полегшене тому, що є проявом контакту із «чужим світом».

Карнавальний характер виявлявся у ритуалах і звичаях Січі. Прийняття новаків до товариства було процедурою ініціації, сакральним чи ритуальним випробовуванням. Перекази не зберегли опису ритуалу; залишилися легенди, здебільшого маловірогідні, але при тому всі оповіді характеризують якийсь напівжартівливий процес — або кандидат має випити /165/ кварту горілки і перейти по колоді через рівчак, або повинен проявити особливу «сміхову» дотепність і винахідливість у нестандартній ситуації. Ініціаційний характер випробувань виявляється в тому, що прийняття в товариство супроводжувалось зміною імені. При цьому нові прізвиська, як правило, були виразними і жартівливими: Семи-Палка, Сторча-Ус, Стріляй-Баба, Рогозяний Дід, Не-ридаймене-мати, Часник, Барабан, Башмак, Гнида, Півторакожуха, Непийпиво, Неїжмак, Лупиніс, Загубиколесо, Задерихвіст, Держихвіст-пістолем. «Людину малого зросту вони, за властивістю свого гумору, звали Махинею, людину великого зросту — Малютою, шибеника — Святошею, лінивого — Доброволею, незграбного — Черепахою; хто з них спалив курінь, — той Палій, хто схожий на коржа, — той Корж; хто високий, прямо тримається, — той Товкач і т. п.» *. Ці «антиімена» ілюструють усвідомлення Низу як «антисвіту».

Ставши членом лицарського товариства, хлопець жив у оточенні постійного жарту і насмішки.



* Яворницький І. — С. 148, 237.



Помінявши ім’я й записавшись у курінь, новачок приходив до отамана і той при козаках відводив йому місце в три аршини довжиною і два аршини шириною, говорячи: «Ось тобі і домовина, а як умреш, то зробим ще коротшу». Прийом у товариство ототожнювався зі сміховим похованням.

Не менш показовий відхід із товариства. Частіше запорожця чекала смерть на полі бою, а то й люта смерть від рук ворога, нерідко стовпова (на палі). При цьому, з погляду людини тих часів, найстрашнішою в козацькій долі була не мученицька смерть, а перспектива піти на «той світ» без християнського поховання. Це, власне, і єднало запорожця безпосередньо з «нижнім світом», надавало його вірозахисній місії дещо нецерковного характеру.

Піти з Січі кожен міг так само вільно і нікого не повідомляючи, як і тоді, коли ніхто не питав його, звідки /166/ він прийшов. Часом козак повертався через кілька років з Січі до своєї сім’ї, нерідко старий козак ішов у ченці в один із улюблених запорожцями монастирів (найчастіше Межигірський, під Києвом). Як правило, йшов він мовчки і непомітно, що підкреслювало відсутність принципової різниці між статусом козака і статусом ченця. Бувало й навпаки: майбутньому ченцеві влаштовувались бучні проводи з пиятикою аж до самого Києва, до монастирських воріт, — цей карнавал підводив риску під «сміховим» періодом козацького життя і відкривав період «спасіння», ніскільки не порушуючи єдності життєвого циклу лицаря-ченця.

Повсякденний побут запорізького козака включав, звичайно, постійні тренування в стрільбі та інші військові вправи, що їх кожен робив на свій розсуд. При цьому побут демонстрував байдужість до господарської діяльності, до роботи взагалі, «антиповедінку» з пияцтвом і люлькою.


Се козак запорожець, ні об чим не туже:

Як люлька й тютюнець, то йому й байдуже,

Він те тільки й знає

Коли не п’є, так воші б’є, а все ж не гуляє!


Люлька-«носогрійка» була таким же символом «антиповедінки», як і пияцтво, — адже «табачники», тобто ті, хто палив люльку або нюхав тютюн, зображувались у той час на західній стіні храму в сценах страшного суду, бо вважались грішниками. Козак не проклятий Богом грішник — він просто небезпечно близький до «того світу», що знаходить вияв і в його особливій пов’язаності з мистецтвом — співом, танцем, музиками. Козак «пив і музики водив», міг танцювати навприсядки годинами, своєю дружиною називав у пісні то кобзу, то могилу.

Демонстративна безтурботність знаходить свій вияв у особливому ставленні до майна. Козак жадібний до військової здобичі, згідно з тогочасними звичаями, і не раз полковничі плани летіли під три чорти, коли козаки доривалися до ворожого обозу. Проте годилося пропити все здобуте в бою, ще й залізти в борги. Запорожці одержували платню від суверена; 1755 р. Кіш одержав у Москві 4660 рублів, а при цьому замовив московським майстрам срібне панікадило на суму 3000 рублів. Козацька торгівля — це антиторгівля, обмін — безмірний обмін, і найбільша образа для козака, якщо його назвуть крамарем. Сам процес пропивання означав вихід за рамки повсякденного, побутового часу в час позаісторичний і вічний: «не на те козак п’є, що є, а на те, що буде».

Гостинність у козаків така ж безмірна і демонстративна, адже кожен міг скрізь, де козаки обідають, прийти і їсти-пити разом з ними, навіть не називаючись. Відповідно нестримність у їжі та випивці така ж природна річ для них, як і аскетизм: «Запорожці як малі діти: дай багато — все з’їдять, дай мало — довольні будуть». Ідучи в похід, брали з собою кілька горщиків тетері, толокна (круто звареної каші), пастреми (висушеної та в’яленої баранини) і цим вдовольнялись, як і татари-кочовики; горілки ж у поході не пили під страхом смерті.

Звичайно, городові козаки та «сидні» були нормальними хазяями, бувало, що й дуже заможними; низова старшина, якщо й не мала сімей /167/ далеко на Вкраїні, то нерідко виявляла солідарність більше з міцною городовою верхівкою, ніж з безтурботною сіромою. Загалом Низ більше пов’язаний з простолюдом та його політичною стихією. Запорожці дорожили своєю славою захисників знедолених, це входило до місії заступника.





Козацька демократія


Демонстративна безтурботність козака-запорожця символізувала абсолютну свободу, яка була основою існування Січі. Вибори старшини є класичною ілюстрацією так званого маргінального (проміжного) стану, імітації хаосу. Кандидат у кошові мусів відмовлятися тричі, а його навмисне грубо випихали на площу, примовляючи: «Іди, скурвий сину, бо тебе нам треба, ти тепер наш батько, ти будеш у нас паном». Щойно обраного отамана ветерани посипають піском та мажуть гряззю, щоб він не забував про своє низьке походження і не намагався возвеличитися. Після такої демонстрації соціальної смерті кошовий набував виняткових прав. Товариство терпіло граничну суворість «батька», але громадська думка, центром якої були «старики», стежила, чи відповідає суворість «предковічному порядку». Якщо отаман виявлявся або порушником «старовини», або невдалим командиром, його могли скинути, бувало, і вбивали.

З погляду тодішніх державно-правових уявлень такий спосіб поєднання сваволі й дисципліни протистояв державницьким структурам, що спирались ідеологічно на церковну санкцію. Січ не була державою — запорожці ходили під корогвами чужих монархів, то польсько-литовського, то московського чи петербурзького. В пізнішій «конституції» Пилипа Орлика маємо хартію, що вводила козацьку сваволю у правові, а не звичаєві рамки; а в традиції влада отамана була владою «батька», як виразника волі товариства і гаранта «предковічного звичаю». Влада «батька», таким чином, мала подвійну легітимацію: вона спиралась на «звичай», за чим пильно стежила громадська думка, і на харизму ватажка, яка залежала від його військового талану.

За таких умов тільки деяким гетьманам війська Запорізького вдавалося утримувати в руках козацьку стихію. «Батько» міг бути всевладним диктатором, але по суті він завжди залишався виконавцем загального умонастрою. На чолі козацтва нерідко бували заможні й освічені «луччі люди» з городових, які мали власну політичну лінію, відмінну від прагнень та уподобань сіроми і стариків, але у вирішальний момент вони чинили так, як того хотіло товариство. Це треба мати на увазі й при оцінці дій такого владного, авторитарного і популярного вождя, яким був Хмельницький. У вирішальні моменти його лінія мусила узгоджуватися з настроями «черні», все більш широкої й плебейської, і тут дипломатія його була така ж хитра і така ж програшна, як і в стосунках із Туреччиною, Польщею та Росією.

Проте цей, інколи нестабільний, інколи дивовижно витривалий військовий організм став основою державності, що складалася в ході наростання конфлікту з Річчю Посполитою. /168/




Козаки і віра


Війни, мета яких — оборона своєї землі, руйнування ворожого краю, визволення своїх невільників та здобування «козацького хліба», тобто трофею, усвідомлювалися як особливий вид Служби Божої; а оскільки християнські уявлення тоді сусідили з дуже архаїчними, ця служба сприймалась як кривавий бенкет.

Дослідники запорізької старовини багато сперечалися з приводу релігійності низовиків. Яворницький наводить багато даних, які свідчать про відданість козацтва православній справі, намагаючись спростувати твердження Куліша про козацьку безбожність. Самосвідомість тогочасного козацтва, чи радше сприйняття козацької побожності, в широкому загалі знаходить вираз у відомій пісні:


Славні хлопці-запорожці

Вік звікували попа не видали,

Як забачили та й у полі цапа,

Отаман каже: «Оце, братці, піп, піп!»

Осавул каже: «що я й причащався!»

Славні хлопці-запорожці,

Як забачили та й у полі скирту,

Отаман каже: «Ото, братці, церква!»

Осавул каже: «Я в їй сповідався!»


Далі в пісні подібним чином показується «незнайомство» козаків із жінкою, що підкреслює демонстративний і символічний характер незнайомства з церквою. Насправді, звичайно, козаки добре розрізняли попа і цапа, жінку і чаплю. Особливий характер козацької релігійності має бути зрозумілий з урахуванням карнавального характеру поведінкової культури Низу взагалі.

В свідомості сучасників запорожці були характерниками, тобто чаклунами, людьми з особливими містичними властивостями. Культурологія вказує на наявність у різних народів людей, які нібито здатні піднестися над станом звичайної, повсякденної, грішної людини і знову увійти у стан людини «райської» — первісної, передчасової, неісторичної. В Україні ще в XIX ст. зафіксовано віру в існування «блаженних рахманів» — людей, які живуть у «вирії» (раю). Мірчя Еліаде зазначає такі риси «людей райської епохи»: безсмертя, безпосередність, свобода, можливість піднятися на Небо і вільно зустрітися з богами, дружба з тваринами та знання їх мови. Це, зокрема, знаходить вияв у дивовижних здатностях долати перепони, пересуватися по повітрю чи воді, через вогонь, до якого ці люди нечутливі. Запорожці осмислюються сучасниками саме з цими надприродними ознаками. Їх не бере проста куля, а тільки срібна, вони ловлять кулі та ядра руками і полами. Безсмертність запорожців вбачається також у тому, що вони не бояться ні вогню, ні води. Здатність долати водні перешкоди, плавати у відрі, жити під водою тощо символізує спроможність характерників спілкуватися з «нижнім світом», натомість спорідненість з вогнем дозволяє проникати за вогняні огорожі раю. Те, що козаки-характерники беруть руками розпечені ядра, має багато аналогій у шаманських уявленнях про «володарів вогню», які можуть пройти крізь вогонь, що охороняє рай.

Низовики вільні, не скуті умовностями поведінки, загадкові й незрозумілі. Запорожець може перекинутися вовком або кішкою, говорить дванадцятьма мовами, — близькість до тварин, особливо птахів, видна в численних зооморфних прізвиськах. Зокрема, Л. Залізняк висловлює думку /169/ про те, що слово «сірома», «сіромаха», як і прізвисько знаменитого Сірка, пов’язані з вовком — архаїчним символом-двійником воїна. Здатність говорити з птаством можна вбачати в «паролі» січовиків — крикові «Пугу, пугу, пугу!» Під’їжджаючи до зимівника, січовики кричали тричі по-совиному «пугу!», хазяїн відповідав «пугу! пугу!», приїжджі кричали: «Козак з лугу!» — і тоді хазяїн питав через вікно: «А з якого лугу — чи з Великого, чи з Малого? Як з Великого, йди до кругу!» Як бачимо, це був не таємний військовий пароль, а ритуал зустрічі.

Як і містик-шаман, який під час трансу «все бачить», козак-характерник за допомогою особливих дзеркал («верцадел») бачить за тисячу верст. Надзвичайна здатність усе бачити і говорити з тваринами виявляє особливу близькість характерника не до диявола, а до Бога, хоча він і з чортом може укладати угоду. Саме близькість характерника до «людей раю» споріднює його з монастирським життям — асоціації монастирського саду з раєм широко розповсюджені й добре відомі. Звідси і здатність розмовляти з Богом через спів та гру на кобзі.

В козака-характерника вірили, як і в чортів і відьом, узгоджуючи це із своєю християнською совістю так само, як колядки та Івана Купала узгоджувалися з Великоднем чи Різдвом.

Цілком зрозуміло, що прагнення до свободи переживалося тоді як ностальгія по містично втраченій свободі й бажання відновити зв’язок між соціальним та космічним Верхом і Низом.

Так сприймався запорожець простими людьми, що й залишило сліди у фольклорі. Щодо самих запорожців, то вони принаймні вірили в те, що серед них є справжні характерники. Харизма деяких козацьких ватажків, як, наприклад, кошового Сірка, могла триматися на приписуванні їм подібної надзвичайної духовної сили. Якщо даних про практики трансу у воїнів-запорожців не маємо, то надзвичайна козацька витривалість під час походів, неймовірна хоробрість у бою і здатність витримати страшні катування можуть свідчити про особливий духовний стан, що дозволяв їм зі сміхом проходити крізь муки і смерть. /170/

Будучи виразом туманної ностальгії по «втраченому раю», віра в Низове козацтво перетворювала його на притягальний центр усієї України-Русі і спричинила до перевороту в масовій свідомості. Запорізька Січ, а разом з нею й козацтво («Запорізьке військо») взагалі, сприймались як напівмістичне братство, що протистояло соціальним структурам не як окрема подібна одиниця, а як антиструктура, альтернативна всім існуючим і доступна кожному. Доступ до Січі фактично був відкритий всім, хоча були певні умови для вступу: бажаючий повинен був бути вільним і неодруженим, православним, пройти випробування, присягнути королеві (цареві) і говорити лише українською. Пройти хрещення вимагалося від євреїв та мусульман, а пізніше також і від католиків. Отже, кожен міг вибрати собі приналежність до козацтва і його ордена-осередку. Особливо варто уваги те, що мовою Січі — не державною, а мовою братства як символом солідарності — була розмовна «низька» українська мова, хоча писали запорожці нормальною для того часу книжною «простою мовою». Це було виявом солідарності, альтернативної діючим офіційним соціальним структурам і доступної соціальним низам.

Норми і цінності козацького війська як виміри внутрішньої свободи охоплюють найширші кола народу, які тим самим відчувають причетність до вільного братського союзу. Тому в часи, коли козацтво стає політичним лідером України, шерег письменників говорить про «козацьку націю».









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.