[Попович М. В. Нарис історії культури України. — К., 1998. — С. 170-189.]

Попередня     Головна     Наступна





§4. ЦЕРКВА Й ОСВІТА


Становище православної церкви й освіти


У XV ст. східна церква переживала глибоку кризу, пов’язану із втратою Візантією її політичних і культурних позицій, а потім і повного завоювання Балкан імперією Османів. Руські православні єпископії входили до Константинопольської помісної церкви і підпорядковувалися грецькому патріарху, якого руські справи цікавили переважно з точки зору допомоги патріаршому престолу. Після завоювання турками Константинополя становище патріархії значно погіршилось, Московська митрополія з 1448 р. фактично, а з 1588 р. і формально виділилася в окрему помісну церкву, що знаходилася у підпорядкуванні царя. Вона залишилася єдиною християнською церквою східного обряду, що діяла в самостійній державі своєї конфесії.

Київські митрополити відчували себе впевненіше в Москві і жили під опікою царя, хоч це фактично /171/ позбавляло їх влади над білоруськими та українськими приходами. Реально в межах Речі Посполитої, на українських та білоруських землях, влада над церквою належала опікуну всіх християнських церков держави — королю і великому князю. Статус церковного владики був різний: інколи керував церквою свій, незалежний від Москви київський митрополит, що найчастіше жив у Вільно, бувало і так, що митрополія залишалась без владики.

Загальний рівень православної церкви в русинських землях був дуже низьким і продовжував падати. Сільські священики настільки збідніли, що мусили заробляти собі на життя селянською працею, церковна ж верхівка за своєю моральністю не відрізнялася від пересічної шляхти і розглядала «хліб духовний» так само, як і інший «хліб», тобто як спосіб придбати добро і маєтності. На схилі XIV ст. був час, коли на все Руське воєводство не було жодного православного єпископа, тобто нікому було поставляти в церкви священиків. Там, де православних ієреїв нікому було висвятити, призначались намісники, а за спиною адміністрації, що обирала владику, часто стояв католицький арцибіскуп, — отже католицька церква фактично контролювала православну. Легко уявити, що за люди виконували обов’язки намісників, як правилася служба і велося церковне господарство. Можна думати, що побутове християнство тоді містило більше решток обрядовості й передсудів з найглибшої язичницької старовини, ніж власне християнських елементів. Аж до XVIII ст. церковні письменники постійно картають язичницькі обряди — колядування, стрибання через вогнища на Купала тощо.

Католицька церква спочатку ставилася до православ’я як до непорозуміння і вважала, що простою заміною священиків-«схизматиків» на ксьондзів можна було б навернути руські землі на істинну віру. Призначалися біскупи і пробсти на неіснуючі східні приходи, поділяючи долі численних підкоморіїв та маршалків без підвладних. Костьоли будуються в Україні переважно чернецькими орденами — домініканцями, бернардинами, францисканцями, пізніше єзуїтами. Але вони не могли конкурувати зі скромними православними церквами, що були для русинів символом предковічно свого.

Умови для православної церкви на землях Литовського князівства були кращими, ніж на коронних землях у Руському воєводстві. Зате і опір католицьким утискам на Галичині був організованішим, спирався на більш освічені й свідомі сили.

Тертя і конфлікти між церквами постійно супроводжують історію цих століть. Найпростіші й найчастіші конфлікти виникали між приходами в одному поселенні: католики, відчуваючи себе привілейованою церквою, забороняли православним дзвонити в дзвони, влаштовувати процесії, будувати нову церкву, примушували брати участь у католицьких святах.

Щодо кількості церков, статистики ми, звичайно, не маємо, але аналіз наявних уривчастих даних по Галичині (Руському воєводству) XIV ст. дозволив М. С. Грушевському зробити висновок, що кількість церков з розрахунку на кількість поселень тоді значно перевищувала відповідні показники кінця XIX сторіччя. Церква була мало не в кожному селі, а в більших селах — і по дві. Численними були і монастирі, ще й постійно /172/ засновувалися нові. Більшість монастирів були невеличкими, деякі мали менше шести ченців і вважались філіями інших монастирів, але бували й великі — в Межигірському під Києвом було півтораста ченців, а в Манявському скиті на Підкарпатті — двісті. В кінці XVI ст. Анна Гойська, дружина луцького земського судді, заснувала маленький тоді Почаївський монастир, ау 1612 — 1615 рр. князь Михайло Вишневецький, староста Овруцький, заснував під Прилуками два монастирі, з яких Густинський став знаменитим; вдова його, Раїна Могилянка, сестра Петра Могили і мати Яреми Вишневецького, заснувала неподалік Мгарський монастир.

Своєрідними релігійно-культурними центрами були великі монастирі зарубіжжя, насамперед Афонський в Греції. Тут завжди були русинські колонії.

Важкий стан церкви відбивався і на освітніх справах.

Анонімний автор «Перестороги» на самому початку XVII ст. писав, що давні «великії ревнителі» «много з великим коштом церквей і монастирей намурували і маєтностями опатрили, злотом, сребром, перлами і дорогим камінням церкви приоздобили, книг великоє множество язиком словенським нанесли, леч того, що було найпотребнішоє, школ посполитих, не фундували... А за тим православіє гречеськоє озимніло і в згорду прийшло і во занедбання. Бо теж зацних станов особи, погордівши своїм православієм, до врядов духовних приходити перестали, але леда-якого на них виставляли ку волі только самому посполитому чоловікові» *.



* Анонім. Пересторога // Українська література XVII ст. — К., 1987. — С. 26 — 27.



Це свідчення не слід вважати вичерпною характеристикою освіти в післякиївський період, оскільки в «намурованих з великим коштом, опатрених маєтностями» церквах і особливо монастирях зберігалися і відтворювалися не тільки стародавні книжки, а й культурні традиції та писемність.

Вчителями при церквах були дяки, які водночас виконували різні церковні обов’язки. Дяки вчили читати церковні служебні книги, а також церковного співу. З давніх пір особливим авторитетом користувались так звані мандрівні (мандровані) дяки, що цілком зрозуміло з погляду на кваліфікаційну роль мандрів. До цих часів виводиться традиція шкіл-дяківок при церквах, що в XVI ст. вже влаштовуються не тільки в містах і містечках, а й у селах. Елементарна шкільна наука полягала насамперед у тому, що дитину вчили читати «Часослов», «Апостол», «Псалтир», інші церковні книги.

Залишилось також приватне навчання в знатних сім’ях. Традиційним вихователем був, як і раніше, «дядько» із слуг, який вчив читати і писати «словенською мовою». Тоді ще не було звичним наймати домашніми вчителями бакалаврів: це прийшло, коли знатних дітей почали вчити за кордоном, — десь у кінці XV сторіччя.

Про розповсюдження письменності судити важко, але цікавим свідченням є розповідь Павла Алеппського про його враження під час подорожі по Україні в середині XVII сторіччя. Він зазначив, що тільки в Україні всі прихожани під час служби користуються молитовниками. Павло зробив висновок про загальну освіченість українців, включаючи жінок. Звичайно, навряд чи всі вміли читати навіть молитовники, але спостереження Павла говорить про відносну розповсюдженість освіти й авторитет книги. /173/

Аж до кінця XVII ст. навчання живопису велося в цехових, позацехових і монастирських майстернях. Продовжувала жити система музичної освіти при церквах. Система безлінійного нотного письма (крюки або знамена) не дозволяла читати мелодію без допомоги людини, яка її знає, і нагадувала радше вузлики на пам’ять, ніж письмо у власному розумінні. Традиція передачі «крюкового» письма мала бути усною.

Освічена людина повинна була передусім знати канцелярську мову і письмо, яким користувалися у державних установах. Численні молоді люди із біднішої шляхти йшли в дрібні канцеляристи, якими-небудь возними при повітових судах, в обов’язок яких входило повідомляти відповідачів про засідання, приводити їх до суду тощо (це була небезпечна робота — бували випадки, коли заможний шляхтич, розгнівавшись, бив чи навіть топив у річці такого судового виконавця).

Про наявність досить значного прошарку освічених людей говорять списки студентів європейських університетів, починаючи з XIV сторіччя. Імена з характеристикою Ruthenus, Roxolanus, Rossicus, Le Russia зустрічаються в Віттенберзі, Ґрайфсвальді, Ростоці, Базелі, Парижі, Болоньї, Падуї — і, звичайно, насамперед у Кракові, в Яґєллонському університеті. Переважну більшість студентів-русинів становили вихідці з Русинського воєводства, але в Кракові маємо в 1434 р. «Івана Петровича з Глухова», в 1466 р. — «Дмитра Степановича з Києва», а в Сорбонні ще в кінці XIV ст. — «ліценціата мов і бакалавра рутенської нації з Києва» Германа Вілевича *.



* Микитась В. Давньоукраїнські студенти і професори. — К., 1994. — С. 36 — 37.



Термін universitas належить до римського права і означає корпоративну форму власності; середньовічні європейські університети використовували римські правові поняття, але насправді навчальна корпорація ближча до варварського братства, як і цехова. Школярі — це немовби ремісничі учні, бакалаври — підмайстри, магістри — майстри, доктори — старші майстри. Університет складався з чотирьох факультетів: одного підготовчого (вільних мистецтв, де викладалися сім шляхетних наук, тобто тривіум і квадривіум) та трьох вищих — медицини, права і теології. За рівнем вільних мистецтв на першому місці стояла Паризька Сорбонна, право найкращих фахівців мало у Болоньї, медицина — в Салерно, а взагалі — за правилами учнівства — для завершення навчання, вже після магістерки у своєму університеті, годилося побродити по світу і повчитися в кількох поважних закладах.

Найближчим і найдоступнішим був єдиний на території Речі Посполитої Краківський Яґєллонський університет.

На початку XVI ст. ми вже зустрічаємо поза межами Русі на професорських посадах українців — вихованців європейських університетів. Першою європейського рівня культурною фігурою України ренесансної епохи був Юрій Дрогобич (Котормак, близько 1450 — 1494 рр.). Син дрогобицького ремісника, він після Краківського університету вчився в Італії, був доктором медицини і філософії в Болоньї та Кракові, надрукував книжку «Прогностичні судження» в Римі; серед його краківських студентів — Миколай Коперник. Павло Русин (близько 1470 — 1517 рр.), лемко, родом із /174/ Кросна, учився в Грайфсвальді, був професором у Кракові. В Польщі працювали також Григорій Чуй (близько 1523 — 1573 рр.), син самбірського шевця, автор поем, панегіриків, еклог; Григорій Тичина (Тичинський) з міста Тичин на Галичині, Іван Туробінський та інші вихідці з українських земель, що мали добру європейську освіту — ні в Галичині, ні на Волині того часу (не кажучи вже про Київ) не було куди їм прикласти рук.

У кінці XV — першій половині XVI ст. складається культура, яку можна віднести і до польської, і до української традиції. Такі маргінальні культури властиві великим багатоетнічним державам. Чітке розмежування утруднене тим, що писали ці перші українські літератори латиною чи по-польськи, частіше були католиками, служили в польських канцеляріях. Але не тільки те, що вони переважно писалися українцями («русинами»), пов’язує їх з Україною. Насамперед ця культурна верхівка зберігала зв’язки з національним суспільством, незримо впливала на нього; їх вдома шанували, у них училися. І в польську, і в українську культуру вони вносили українські теми та образи. їх тінь і їх слід лишалися в тому цілому, що називається «нація».

Такою яскравою постаттю був не раз уже згадуваний Станіслав Оріховський (Ожеховський, 1513 — 1566 рр.), письменник неспокійної вдачі, що називав себе, як вільний шляхтич, поляком, і котрого називали «рутенським Демосфеном». Оріховський вчився після Кракова і Відня в Німеччині і жив у Лютера в сім’ї, його волелюбній натурі дуже імпонував протестантський критицизм, отож батько-католик забрав його додому; в Перемишлі він навіть мав якийсь час плебанію, але зрікся сану. Антитурецькі памфлети Оріховського були свого часу дуже популярні. Поширені були також його висміювання целібату (заборони на шлюб для ксьондзів); зрештою, це традиційна для європейських бродячих студентів-ваґантів тема, природна для зухвалого шляхтича.

До цієї ж культури належить поет Себастіан Фабіан Кленович (Кльонович, 1545 — 1608 рр.), на думку В. Шевчука, родом із львівських вірмен, автор знаменитої тоді поеми «Роксоланія». Чимало польських письменників захопила в ті часи романтика /175/ україно-«роксоланського» неміряного простору і пасторальних тихих садиб з чорнобровими дівчатами.





Братства і рух за реформи церкви й освіти


У XVI ст., на тлі посилення боротьби між реформацією та контрреформацією, за умов перебудови правових підстав русько-литовського суспільства і підготовки до утворення конфедеративної держави, загального культурного прогресу в Речі Посполитій та загострення соціальних і національних протиріч, необхідність реформування православної церкви і пов’язаної з нею системи культури й освіти стала нагальною. Рух, що привів до утворення та активної діяльності братств, став потужним стимулом до такого реформування.

1544 р. у Львові створено Успенське братство. До кінця століття братства виникли в Рогатині, Красноставі, Бресті, Городку, Комарні й Любліні, а в першій чверті наступного століття вони вкрили вже і Волинь, і Київщину, і навіть малонаселене Поділля. Серед діячів Львівського братства слід згадати братів Івана та Юрія Рогатинців. Вони відзначились спершу як майстри цеху поворозників, сідлярів і попружників; представляючи при закінченні навчання в підмайстрах своєму цеху штуку (містерію, пробу, або той випробувальний виріб, що в Європі називався шедевр), вони зробили не довершений стандартний виріб, як годилося, а нове сідло власної конструкції. Гучний тоді конфлікт розв’язався на їх користь.

1615 р. дружина мозирського маршалка Лозки Єлизавета (Галшка) Гулевичівна (1575 — 1642 рр.) відписала свої маєтності в Києві заснованому нею Богоявленському монастирю, школі й шпиталю, чим було покладено початок Київському братству. І Гулевичівна, і її чоловік належали до значних великопанських родів, але й для них це був великий і щедрий дар, що свідчив про безкорисливу відданість справі національної культури.

Згодом Гулевичівна переїхала до Луцька, де брала участь у діяльності місцевого Хрестовоздвиженського братства, заснованого 1617 року.

Львівське, Луцьке та Київське братства відігравали найвизначнішу роль у релігійно-культурному русі, очоливши братський рух в Галичині, на Волині та в Подніпров’ї. /176/

Братства були громадами релігійнокультурними і, насамперед, саме братствами, тобто неофіційними, неформальними, «антиструктурними» об’єднаннями людей, відданих національно-релігійній ідеї. Статут утверджував рівність старших і молодших братів, визначаючи їх особливі обов’язки перед громадою, вводив кари для всіх (такою карою, зокрема, було сидіння на дзвіниці, а хто сказав «непотрібне, корчемне слово», карався штрафом у фунт воску). Справи братські не можна було виносити за межі братства, всі братчики мусили з’являтися на погріб членів братства і на засідання, де мали читати священні книги і скромно один з одним розмовляти. Брат був зобов’язаний донести громаді на іншого брата, який припускався гріха. А головне, братства мали право відлучати від церкви, обирати священика в своєму храмі і визначати, чи не говорять священики єресі.

Утворюючись з того ж культурного «гену», що й ремісничі братства, об’єднання українських міщан і шляхти стали продовжувачами давніх традицій чоловічих союзів і водночас зародком майбутнього громадянського суспільства. Враховуючи, що в православних церквах, на відміну від католицьких, ще не було тоді проповіді, спільні читання і розмови на зібраннях братчиків відігравали виняткову роль у духовному житті.

Розгорнувши активну діяльність по створенню шкіл і шпиталів, енергійно втручаючись у справи церковні з метою викорінення корупції й відродження старохристиянської моральної та ідейної чистоти, братства одразу вийшли з-під контролю церковної ієрархії й почали боротьбу за ставропігію, тобто пряме підпорядкування константинопольській патріархії й незалежність від місцевих владик. По суті, рух братств виконував ту ж саму роль, яку на заході виконувала реформація: церковні власті опинялися під фактичним контролем міської громадськості.

Організація братських шкіл проходила за умов, коли розвивалося шкільництво різного рівня і різних конфесій.

На території Речі Посполитої створюються нові університети або академії. Найстарша і найавторитетніша, Краківська, ще Яґєллом була реорганізована на зразок Сорбонни, /177/ чому і називалася Яґєллонським університетом. У столиці Литовського князівства, на базі школи при костьолі св. Яна єзуїти створили колегію і 1579 р. — Віденську академію. Віденська академія мала передусім теологічне спрямування; православні русини вчилися і там. Численне православне братство у Вільні мало свою школу і підтримувало тісні стосунки з реформістською церквою, а молодь посилало вчитися в лютеранський університет Кенігсберга або в інші німецькі університети.

Ян Замойський 1595 р. організував у своєму Замості власну академію. Вона проіснувала недовго, але відіграла велику роль для освіти та культури і Польщі, і України. Замойський не любив єзуїтів і хотів створити навчальний заклад на зразок Падуанського університету. Замойська академія була орієнтована на право і практичні громадські проблеми, а не на теологію. Фактичним організатором академії був Шимон Шимонович, високо оцінений багатьма провідними європейськими вченими. Це Шимонович створив у польській літературі жанр «Селянки», сентиментальної пасторальної поезії, де часто виступала українська тема. В Замойській академії було небагато учнів — від 50 до 130; тут учились поет Кленович, видатні українські релігійні та культурні діячі — Касіян Сакович, Ісайя Трофимович-Козловський, Сильвестр Косов, Йосиф Кононович-Горбацький. Випускник академії поляк Якуб Ґаватович (1518 — 1679 рр.), який працював вчителем у Камінці-Струмиловій, написав інтермедії «Найліпший сон» і «Продав кота у мішку», які можна вважати первістками української народної комедії.

Після смерті покровителя академія почала підупадати, і в середині XVII ст. вона вже фактично ледве животіла. Єзуїти спробували організувати католицьку академію у Львові, але після протестів представника Замойської академії та великої бійки в костьолі на урочистостях з приводу її відкриття справа заглухла. /178/

Львівська братська школа, заснована 1585 р., одразу завоювала авторитет своїми підручниками та словниками. Перший такий підручник грецької і книжно-української мови та просодії (віршознавства) склав ректор школи грек Арсеній, еласонський архієпископ. Називався підручник «Адельфотес» (по-грецьки — братство). Тут працювали брати Зизанії, Памво Беринда — автор згадуваного словника та багато інших дидаскалів (вчителів), яких ми згодом зустрінемо в Києво-Могилянській академії.

Книжна культура тоді посідала дуже скромне місце в житті навіть освічених людей. Книги, починаючи з кінця XVI ст., вже не пишуться, а друкуються (вони називалися «биті книги»). Ще 1460 р. Степан Драпан подарував Львівському Онуфріївському монастирю друкарню. 1518 і 1571 р. друкарні заводять Константан Іванович та його син Константин-Василь Константинович — князі Острозькі. До 1531 р. друкарні були в Києві та Острозі. Іван Федоров видрукував свого «Апостола» 1574 р. у Львові, і це перша друкована книга в Україні, що збереглася. Про інші першодруки вірогідних відомостей немає.

Книги друкувались невеликим накладом, у 300 — 400 примірників. Друкувались переважно книги релігійного змісту. В широкому вжитку були рукописні переклади і переспіви — численні повісті про Олександра Македонського та Трою, рицарські романи про Трістана і Бово, Петра Золоті Ключі, Оттона, Аттілу, віршований переказ поеми Торквато Тассо «Звільнений Єрусалим».

Розвиток книгодрукування спричинився до величезних культурних зрушень, що в Україні насамперед пов’язане з недовгою, але надзвичайно плідною діяльністю Острозької академії.

Організація академії була заслугою однієї з найзначніших постатей в староукраїнській культурі — князя Острозького. Константин-Василь Константинович князь Острозький (1526 — 1608 рр.) був середнім сином відомого військового діяча Великого князівства Литовського князя Константина, який після смерті Стефана Баторія, на думку сучасників, мав найбільше шансів стати королем, якби не був «вождем схизматиків». Визнаним вождем українців і всіх православних у Речі Посполитій був і Константин-Василь. Присвячуючи йому свій трактат, відомий єзуїтський діяч Петро Скарга звертався до нього як до тершого в тім грецькім законі і народженням з великих предків, і великою заможністю від пана Бога» *.



* Цит. за: Яковенко Н. М. Українська шляхта. — К., 1993. — С. 80.



Князь Острозький увійшов в історію у зв’язку з ще однією подією: саме проти нього було спрямоване перше козацьке повстання під проводом Криштофа Косинського. Ніхто не надав тоді великого значення місцевому заколоту, а /179/ між тим це був перший ледь чутний поштовх великого «землетрусу» XVII століття.

Заснована 1576 р. в Острозі академія стала, по суті, першим українським навчальним закладом європейського типу. Історичне значення Острозької академії насамперед полягало в тому, що вона утвердила зразок української православної школи як «тримовного ліцею», чи «тримовноїгімназії». її називали ще «грецьким колегіумом», але це був колегіум слов’яно-греко-латинський. Православна освіта орієнтувалася на вищі зразки, здобуті в річищі «латинської» вченості, що було виявом західної орієнтації, незвичайної для східного християнства.

Далі, саме Острозькій академії довелося розпочати ту видавничу роботу, яка породила наукове вивчення біблійних текстів. Перехід на книгодрукування вимагав критичного перегляду рукописних варіантів книг. Списки, в тому числі сакральних книг, істотно різнилися, і потрібне було ставлення до них як до людських рукотворних писань, продуктів культури. Так було розпочато вивчення Біблії як тексту, і першим результатом стала «Острозька біблія», видана 1581 року. Це — видатна дата в історії української культури.

Острозька академія проіснувала 60 років і розпалася незабаром після смерті її організатора і покровителя. Вже в перші десятиліття братського руху виявляються різного характеру культурні орієнтації: «західницька», що намагається спрямувати освіту на «латинські» зразки, і «слов’яно-грецька», що в боротьбі проти католицизму орієнтується на візантійське православ’я.





Дві культурно-політичні орієнтації


Реформування церкви, на той період абсолютно необхідне, могло йти різними шляхами: або при оперті на низовий братський рух, або «згори», шляхом перебудови церковної адміністрації та політики. Оскільки низові братські організації одержали великі права і практично ставили під контроль всю діяльність православної ієрархії, конфлікт став неминучим. Антіохійський патріарх Іоаким, а за ним і Константинопольський Вселенський патріарх Ієремія, перший в історії патріарх, який відвідав Русь, рішуче підтримали ревний православний простолюд і різко засудили єпископів, особливо Львівського. Відповіддю вищого кліру було прийняття пропозицій католиків про унію західної та східної церков. Собор у Бресті 1596 р. затвердив акт про унію.

Ідея унії була на Україні-Русі не нова, і коли перед лицем турецької загрози Константинополю таке об’єднання церков було здійснене («Флорентійська унія»), воно сприйнялося в Україні з млявою нехіттю, /180/ але принаймні не так вороже, як у Москві. А в кінці XVI ст., в епоху, яка в історії України пов’язана з іменем Константина-Василя князя Острозького, для верхівки суспільства не було сумніву в тому, що якась угода з західною церквою неминуча. Це випливало вже з тих культурних орієнтацій, що їх приймало нове українське шкільництво. Освіта, яку одержував молодий шляхтич чи міщанин, повинна була відкривати йому якісь можливості в суспільстві Речі Посполитої. Тому латинська мова і західна організація школи з’являються в різних українських навчальних закладах — від протестантських до православних.

Від католицької культури Україну-Русь відділяли відмінності в церковних обрядах та догматиці (спосіб хреститися, служби і свята, сакральний одяг ієреїв, мова служби, догмати, насамперед догмат про походження Святого Духа від Отця чи, як у католиків, також від Сина, католицький догмат про чистилище і т. д.). Громом з ясного неба для простих віруючих було впровадження папою Григорієм XIII нового календаря з 1.VIII.1582 р. Це було пов’язане з перенесенням дат календарних церковних свят і викликало шалений опір у православних. Для напівязичницького світосприймання зміна традиційних днів свят, в яких злилися християнська сакралізація часу з давнім язичницьким осмисленням часового круговороту, вносила хаос в звичні ритми і була майже перемогою сил темряви.

Проте самі по собі ритуали не становили непереборної перешкоди для унії. В католицькому середовищі, щоправда, дискутувалось питання, чи є «схизматики» християнами і чи не треба їм після прийняття унії наново хреститися. Перемогла, проте, поміркована точка зору, згідно з якою догматичні й обрядові розбіжності не настільки великі, щоб вважати православних іновірцями. Варто згадати, що така ж проблема виникла і після об’єднання української та російської церков: для частини ортодоксальних церковників (вже після реформ Никона!) українці були нехристями, бо обряди, включаючи хрещення, відрізнялися від російських (українців називали обливаннями тому, що дитину під час хрещення не обов’язково було опускати в купіль, досить облити її водою).

Справа навіть не в тому, наскільки великі обрядово-догматичні відмінності між церквами. В Україні обрядовому боку віри не надавалося такого значення, як в Росії. До XVI ст. в Україні хрестилися так само, як і в Росії, двома перстами, але виправлення книг і ритуалів пройшли майже безболісно, натомість у Росії це була надзвичайно драматична історія. Ставлення до кожної букви обрядового тексту яскраво виражене в словах одного з московських захисників віри: «Нам всем, православным христианам, подобает умирати за един аз, его же окаянный враг выбросил из Символа там, иде же глаголется о Сыне Божии Иисусе Христе: «Рожденна, а не сотворенна»; велика зело сила в сем аз сокровенна» *.



* Цит. за: Соловьев С.М. Сочинения. — М., 1981. — Кн. VI. — С. 35.



Сказати, що пересічний український православний віруючий готовий був умирати за кожен аз, не можна. Під час подорожі антіохійського патріарха Макарія через Україну в Росію в часи Хмельниччини його син Павло Алеппський зазначав у своїх записах неймовірну здатність росіян стояти годинами службу, зосередженість на /181/ ритуальному боці релігії (до речі, Макарій вперше відслужив у Москві службу, під час якої хрестилися троєперстям). В Україні ставлення до обряду відображало більш загальну культурно-політичну проблему — ставлення до перспектив національного розвитку.

Ініціатори унії взяли курс на західноєвропейську загальну орієнтацію, пожертвувавши культурними реформами для зміцнення організаційних зв’язків із західною церквою; було збережено і старий юліанський календар, і церковнослов’янську мову служби. Орієнтація на Захід виявилась досить консервативною орієнтацією на контрреформацію. Реформа і реорганізація церкви провадились надалі в тому ж напрямі, що й очищення, і перебудова церкви в католицькому світі. Польські власті підтримали уніатів і визнали тільки уніатську ієрархію.

Наступні чверть століття, коли Константинопольська патріархія чітко не виражала свого ставлення до унії, а братства і непокірні православні ієреї не підкорялися митрополиту, надзвичайно розповсюдилася література, яку називають полемічною. Полемісти не були дискутантами в звичному для нас розумінні; крім догматичної та політичної дискусії, література цього роду містила — чи не переважно — вираз почуттів обурення і неприйняття противника, що набували іноді яскравої літературної форми. Звинувачення-інвективи мали спонукальні, силові функції, що їх можна порівняти з функціями словесної магії. Прокльони, якими сторони осипали одна одну, слід сприймати радше як заклинання — анафеми завжди мали сенс не тільки слова, а й дії.

Серед полемічної літератури виділяються книги-послання Івана Вишенського (близько 1550 р. — після 1621 р.), захисника братської православної ідеології. В цих надзвичайно яскравих і пристрасних творах найбільш повний вираз знаходить той образ мислення, який сьогодні має назву фундаменталізму.

Характер діяльності Вишенського можна окреслити як пророцтво. Чернець, родом із досить значного на той час галицького міста Судова Вишня, — невідомо, чи з міщан, чи з шляхти, найімовірніше самоук, — він обирає незвичний спосіб поведінки: живе майже все життя в Греції в монастирі на горі Афон і шле послання-інвективи у далекі підкарпатські долини. На запрошення однодумців-братчиків взяти участь у практичній /182/ роботі Іван відповідає з погордою — знає Бог, коли йому спуститися в грішний світ. Послання для нього — політ його дум до людей, «мислене видовище», він іноді розписує маршрут своїм листам. Разом з ними він немовби здійснює містичний політ думки по далекій вітчизні. Іван тримається з людьми як пророк — посередник між Богом і людьми, слово якого має спопелити антихристове сім’я. На горі Афонській, близько неба, чернець Іван, «райська людина», безпосередньо спілкується з Богом. Але в своїх посланнях він описує діалог з дияволом! Це природно, бо свій голос пророк ототожнює з голосом Божим, якому він слугує лише знаряддям.

Тому така сила криється в його напучуваннях-закляттях, повних владної зневаги до слуг Божих: «На трапезі без молитов (по-свинському) їсти не починайте, як оце нині оскотілі їсте». «О країно грішна, люди лютії, повні гріхів, плем’я лихеє, синове беззаконнії! Залишили Господа і розгнівили святий Ізраїль, поверніться назад!» * Це «назад» — не випадковість, бо Вишенський вбачає порятунок у поверненні до «простака», до ранньохристиянських ідеалів: «...ви ж нині увіч постраждали, коли спокусилися на латинську й мирську мудрість... Чи не ліпше тобі вивчити Часословець, Псалтир, Октоїх, Апостол і Євангеліє з іншими церковними книгами й бути простим боговгодником і вічне життя дістати, аніж осягнути Арістотеля і Платона і, називаючись у цьому житті мудрим філософом, зійти в геєнну?» ** Герой Вишенського — простак, простий чоловік за соціальним станом і невчений вірний, мудрий своєю глупотою. Еразму Роттердамському з його «Похвалою глупоті», де безглуздість-глупота світу трагічно смішна, протистоїть захист ірраціональної глупоти-мудрості.

Соціальна природа симпатій Івана Вишенського — поза всяким сумнівом. «Як же ви духовними, та не тільки духовними, але й вірними зватися можете, — звертається він до ієреїв-уніатів, — коли брата свого, з одної купелі хрещення — вірою і від однієї матері, — який народився з тієї ж таки, що й ви, благодаті, робите гіршим за себе, принижуєте і ставите його за ніщо, хлопом на огуду прозиваючи, кожум’якою, сідельником, шевцем? Добре, хай буде хлоп, кожум’як, сідельник та швець, але згадайте, що він брат ваш, рівний з вами в усьому» ***.



* Вишенський І. Твори / Пер. з книжної української мови Валерія Шевчука. — К., 1986. — С. 34, 61.

** Там же. — С. 35.

*** Там же. — С. 81.



Захист загальної рівності не має нічого спільного з гуманізмом у тому розумінні, яке характеризує тодішня «латинська» культура. Іван Вишенський виходить із глибокої грішності брудного і мерзенного людського єства і джерело всіх зваб вбачає в самовпевненості й гордині людини. Звідси і тон нещадних /183/ викриттів-звинувачень, якими сповнені його послання.

Писання Вишенського розходились по Україні і мали вплив переважно серед нижчих, соціально упосліджених прошарків православної братської громадськості. Хоч він звертається до князя Острозького як до вождя православних, сам князь займав іншу позицію. Власне, князь Константин-Василь теж був прихильником унії, тільки він бачив перспективу більш широку: об’єднання з Римом усіх православних церков, включаючи Московську і Молдово-Валахську (румунську). Як союзників у культурному русі він розглядав протестантів-антитринітаріїв. Культурний діяч західницької орієнтації, з широкими евкуменічними планами, князь Острозький був рішуче проти того способу об’єднання з римською церквою, який, на його думку, мав призвести до розколу Русі.

Після Брестського собору боротьба спалахнула з новою силою. Братства розцінювали унію як зраду церковної ієрархії й посилили свій контроль над діяльністю церкви, втручаючись у діяльність священиків і всюди вбачаючи підступи єзуїтів. Православними було вбито полоцького єпископа-уніата, київського війта, кількох ченців, а архімандрита Видубецького монастиря вірні втопили у Дніпрі. Активним учасником подій стало козацьке військо, яке рішуче захищало православні братства. В антиуніатському русі дедалі сильнішими ставали консервативно-православна й фундаменталістська тенденції.

Характерно, що в творах православних письменників-полемістів знаходимо вирази симпатії до ладу імперії Османів та турецьких способів встановлення соціальної справедливості.

Описуючи систему покровительства немусульманським церквам у Османській імперії, анонімний автор «Перестороги» (близько 1605 р.) пише: «Так то так Бог предивним чудом /184/ устроїв, же тот поганин, которий головним неприятелем вірі Христової єст, а так, рад не рад, яко пес чужих скарбов, сам їх не уживаючи, сторожем єст і розхощати їх нікому не допускаєт» *. Ще виразніше протиставлення справедливого магометанства несправедливому Риму в «Палинодії» Захарії Копистенського: «Мають то грекове над нас, ркомо вольних і прави обварованих, же в вірі і в набоженстві своєм вольность мають. Хто був в Константинополю і по інших містах в Греції на урочитії свята, побачив би свободу і вільность, і веселлє, і строй, і безпеченство христіан таковоє, же рекл би кождий, іж тії там христіане царствують, і же в так великом їх згромаженню, і в так світлой їх оказалості только їм цара недоставаєт...» **

Принцип управління державою та суспільством в імперії із симпатією характеризує пам’ятку, що називається «Записки яничара». Автор його, серб Константан із Островиці, колишній яничар, жив, імовірно, на Україні; він ненавидить султанат і ісламське «поганство», але тон його розповіді міняється, коли йдеться про соціальну політику султанів. «І так вони постачають султанські замки, а також і всю турецьку державу від найвищої людини до самої незначної, чи багатий він, чи бідний, кожен дивиться на руку султана, а султан всіх забезпечує у відповідності з його чеснотами і заслугами. І, таким чином, жоден пан не має нічого спадкового» ***. Розповсюдженість цієї пам’ятки свідчить про наявність симпатій до системи жорстокої справедливості й загальної рівності.



* Пересторога // Українська література XVII ст. — С. 28.

** Копистенський Захарія. Палінодія // Там же. — С. 101.

*** Записки яничара. — М., 1978. — С. 96 — 97.



Але головні політичні симпатії консервативного та фундаменталістського крила спрямовані в бік Москви. Агітація за приєднання до держави Московської поширюється саме в колах, найближчих до граничного традиціоналізму.

З іншого боку, уніатські реформи не давали жаданого результату.

Уніатський митрополит Іпатій Потій (1541 — 1613 рр.) був досить освіченою людиною широких поглядів. Перед тим, як наважитися на унію, він підтримував близькі стосунки з князем Острозьким, зазнав багато сумнівів і вагань. Вчився він у Кракові, потім служив у Радзивілла і певний час був, як і патрон, кальвіністом; у Бресті він був каштеляном і суддею. Іпатій Потій був добрим письменником-полемістом. Спочатку він вирішив наслідувати православну церкву і став організовувати уніатські братства. Проте цей шлях виявився безперспективним. Тому Іпатій, а особливо його наступник митрополит Велямин Рутський, головну увагу приділяли монастирям. За зразком католицької церкви всі п’ять монастирів, що залишилися в уніатів, — Віленський Святої Трійці, Мінський, Новогрудський, Битенський та Жировицький, — об’єднано в одну конгрегацію під началом новоствореного ордену василіян (у православній церкві не було чернецьких орденів, але ченців західні автори називали василіанами тому, що монастирі засновані були за статутом св. Василія Великого). В Мінську і Новогрудку було створено колегії за зразком єзуїтських з тими ж привілеями, при Мінському монастирі — семінарію для підготовки священиків, папа Урбан VIII надав 22 місця в західних університетах для підготовки професорів; при уніатських монастирях створено народні школи, організовано було /185/ опіку над православною молоддю, яка вчилася в єзуїтських колегіях. Видимих результатів на той час ці освітні заходи не дали, авторитет уніатської церкви залишався низьким, при цьому в очах римо-католицького кліру і керівних кіл Речі Посполитої вона була другосортною і всього лише перехідним щаблем до повної перемоги католицизму.

Проте наростання фундаменталістських тенденцій в братствах, диктат неосвіченої громади над ієреями, переростання ненависті в насильства й убивства вносили вагання і в середовище православних письменників.

В унію переходять деякі відомі учасники Київського гуртка. Так, відомий дидаскал Київської братської школи Касіян (Каліст) Сакович, чернець родом з-під Рави-Руської, поет, спочатку виступав за об’єднання уніатів з православними, а потім перейшов у католицизм і переїхав до Кракова. Більшою втратою для православ’я був перехід до унії Мелетія Смотрицького (1575 — 1633 рр.). Син ректора Острозького колегіуму, організатора філологічних праць з підготовки видання Острозької біблії Герасима із Смотрича (Смотрицького), Мелетій був широко відомий не тільки як православний полеміст і церковний діяч, але й як вчений-філолог. Це йому належить опис граматики старослов’янської мови, вся термінологія, якою й досі користуються російські лінгвісти: гласная, согласная, удареше, слот, точка, многоточие, запятая, предлог, союз, междометие, глагол, существительное, склонение, спряжете і так далі — навіть реформи Ломоносова виявились менш тривалими, ніж фундаментальна праття Смотрицького. Як письменник Мелетій Смотрицький відзначався європейською освіченістю; він вчився у доброму єзуїтському колегіумі в Вільно, потім в університетах Бреслау (Вроцлава), Ляйпціга, Нюрнберга та Віттенберга, перекладав польською мовою Петрарку. Після вбивства уніатського єпископа Полоцького Смотрицький, який був у тому ж Полоцьку архієпископом православним (невизнаним), зробив подорож по православних центрах Сходу і повернувся з переконанням, що стан східнохристиянської теології й догматики надзвичайно низький порівняно із західним. Єдиний вихід Смотрицький вбачав в унії церков і через деякий час перейшов до неї.

Певну конкуренцію православним, католикам і уніатам у галузі освіти становили протестанти.

Важливу роль у ті часи відігравала невеличка Гоща на річці Горинь, недалеко від Рівного, — родове гніздо князів Гойських: тут склався впливовий центр антитринітарської церкви. Дрібні овруцькі пани Немиричі, які розбагатіли в часи колонізації Півдня, у своєму замку в Черняхові створили ще один значний соцініанський гурток. Протестантські осередки та школи зазнавали переслідувань як з боку католиків, так і з боку православних; як правило, їх школи були високого рівня, але тримались, доки живий був багатий покровитель. Гойською школою оволоділи православні, майбутній ректор Києво-Могилянської академії Гізель був певний час її ректором. Князь Острозький, а пізніше і митрополит Могила підтримували з протестантами лояльні і навіть союзницькі відносини. Загалом вплив протестантизму в Україні був менший, ніж у Литві та Бєларусі. Характерно, що українські /186/ протестанти вживають українську розмовну мову в книгах (переклад новозаповітних книг українською мовою антитринітарієм Валентином Невгалевським в с. Хорошів на Волині 1581 р.).

1620 р. Константинополь відмінив рішення Брестського собору і призначив православним Київським митрополитом Йова Борецького, ректора Київської школи, колишнього Львівського братчика. Король Зиґмунт визнавав тільки уніатського митрополита. Справа заходила в безвихідь і мала, здавалось, лише силове розв’язання.





Петро Могила та його спадщина


Петро Могила з’являється на культурно-політичному горизонті України в період, коли велись пошуки компромісу між уніатами і православними — спочатку за ініціативою Мелетія Смотрицького, а потім і старого короля Зиґмунта. Незважаючи на те, що у верхівці кліру обох частин руської церкви та правлячих кіл держави усвідомлювали небезпеку розколу «Русі з Руссю», спроби віднайти примирення наштовхувались на впертість Риму, зарозумілість польської шляхти та фанатизм мас. Митрополитові Могилі судилось не тільки зміцнити православну церкву України та Бєларусі, зробити її найавторитетнішою з усіх східнохристиянських церков, а й визначити напрям розвитку культури і освіти, пов’язаної з церквою. Діяльність Могили створила нові можливості й перспективи в культурі і політиці, які, хоч вони і не були реалізовані, вплинули на хід історії.

Петро Могила (1596? — 1647 рр.) був одним із п’яти синів молдавського господаря Симеона. По-румунськи слова movilă означає «пагорб, купа», тобто приблизно те ж, що й «могила», і, за спізвучністю, так і було сприйняте в українському середовищі. Рід, чи династія, Мовіле був пов’язаний кровними, політичними і господарськими узами з польською аристократією; в Польщі молодий Могила служив у гетьмана Жолкєвського, згодом Хоткевича, і займався своїми, досить значними маєтностями на Україні. Зі своїм сюзереном Могила брав участь в обороні Хотина, де турки зазнали поразки. Король Зиґмунт III спочатку рекомендував Могилу на молдовський трон, але молдавани відмовились прийняти орієнтованого на Польщу володаря. Владний, рішучий і амбітний молодий чоловік обрав церковну кар’єру, і 1627 р. король затвердив його обрання архімандритом Печерського монастиря без чернечого стажу. З цього часу Могила стає однією з ключових фігур української політики і культури.

Обійнявши другу за значенням в ієрархії посаду, Петро Могила стає членом Київського гуртка, що вже мав свої орієнтації. Митрополит Йов (Іван) Борецький походив із Галичини, там був близький з Іваном Вишенським, але симпатії його були радше на ліберально-західницькому боці. Борецький став першим ректором братської школи в Києві; Мелетій Смотрицький, який теж був пізніше ректором, вважався однодумцем митрополита й освіченого київського гуртка. В Києво-Печерській Лаврі навколо друкарні ще за Єлисея Плетенецького (1554 — 1624 рр.), теж галичанина, архімандрита /187/ з 1599 р., організатора лаврської друкарської справи, зібрався гурток інтелігентних церковних діячів і письменників: три брати Беринди, два брати Зизанії, Захарія Копистенський, Тарасій Земка та інші. Протилежний, консервативний табір очолював Ісайя Копинський, лубенський владика.

На початку церковної діяльності Могили, 1629 р., було скликано Собор православних у Києві і аналогічний Собор уніатів у Володимирі, щоб обговорити можливості об’єднання. Ініціатива короля зірвалася через протидію Конґреґації пропаганди віри в Римі та опір православних в Україні. Під час зборів якийсь козак з натовпу гаркнув прямо за спиною у владик: «Буде унія господарчикові (тобто архимандриту, Могилі) та й Борецькому така сама, як війтові перше!» * (нагадаємо, що київського війта-уніата вбила юрба). Йов Борецький ледве не впав з крісла, а Могила від безсилої люті заплакав.

Після смерті Йова Борецького 1631 р. під тиском козаків митрополитом було обрано Ісайю Копинського. Проте Копинський не влаштовував уряд, оскільки було відомо, що він веде агітацію за приєднання України до Москви. Молодий король Влодислав підтримав кандидатуру Петра Могили, яку висунуло зібрання руської шляхти (а не духовних!); урочистості відбувалися не в Києві, а у Львові.

Як владика Могила радше нагадував вельможного князя: він був нестримний у гніві, за його наказом до смерті забито ігумена Троїцького монастиря лише за те, що той не схотів віддавати приміщення хворих старих ченців для школи. Проте саме безцеремонність, з якою Могила розправився з уніатами, котрі утримували Софіївський собор та інші церкви й монастирі, піднесла його авторитет у козацтва. Згодом Могила разом із Копинським зустрівся з низовиками і завоював їхні симпатії, а Копинського звинуватив у змові з Москвою. Митрополиту вдалося прибрати до рук ієреїв і, головне, братства. А. Жуковський, автор глибокого дослідження про Петра Могилу, вважає влучною характеристику відносин між митрополитом і братствами І. Крип’якевича: «Могила не вів відкритої боротьби з братствами, але знищив їх вплив тим, що витворив освічене духовенство, яке взяло провід у церкві в свої руки. Так була усунена анархія в церковно-національному житті, той небезпечний стан, коли кожне братство само вирішувало різні релігійні чи організаційні питання. Могилянська церква усувала усі спірні чи сумнівні питання і натомість давала готові канонічні вирішення» **.



* Див.: Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1995. — Кн. VIII. — С. 92.

** Цит. за: Феномен Петра Могили. — К., 1996. — С. 34 — 35.



Звичайно, не всі теологічні проблеми одержали канонічне визначення, /188/ та й Могила не прагнув до цього. Головним завданням стало формулювання фундаментальних догматів і впорядкування служби в такий спосіб, щоб обрядовість була логічна й однотипна. Цим цілям і служила копітка й напружена праця, що завершилася виданням «Краткого катехізиса» (1645 р.), «Великого требника» (1646 р.) та інших церковних книг.

Опрацьовуючи православну догматику та обрядовість, Могила і його співробітники широко використали досягнення католицької церкви, західних теологів. Використання католицьких джерел при підготовці «Требника» і «Катехізиса» не порушувало цілісності задуму — створити обґрунтований варіант європейськи орієнтованого східного християнства.

З упорядкуванням справ віросповідних, служби, адміністративного життя, налагодженням церковного господарства, митрополія Київська, Галицька і всієї Русі стає фактично найбільш авторитетною серед православних церков. Стараннями Могили розпочалось будівництво у Києві, місту поверталася слава національного центру.

Петро Могила підтримував союзницькі стосунки з протестантами. Він сам вінчав Марію Могилянку з лідером литовських протестантів Радзивіллом і надрукував частину своєї промови при вінчанні. В книгах Могили прочитується лояльне ставлення до євреїв та старозаповітного іудаїзму. Продовжуючи полеміку з уніатами і католиками, він надав їй стриманого тону дискусії.

Задуми митрополита, проте, були набагато ширшими. Для нього і невеликого кола втаємничених (до якого . входив із світських чернігівський воєвода Адам Кисіль) йшлося не лише про вплив і незалежність української церкви, можливе об’єднання з уніатами, а й про широкий евкуменічний рух. У плані об’єднання християнських церков Київська митрополія стала ключовою точкою в християнському світі.

1928 р. опубліковано знайдені в архіві Конґреґації пропаганди віри документи, що кинули світло на далекосяжні наміри митрополита Могили. Йдеться про його листування з папою 1644 — 1645 рр. Петро Могила був готовий піти на широкий компроміс із західною церквою. Погоджуючись визнати примат папи римського, Могила наполягав, проте, на збереженні, можна сказати, конфедеративного принципу об’єднання церков, прийнятого в східному християнстві. Згідно з проектами митрополита, українська церква в разі об’єднання незалежно від папи обирала б свого владику, який тільки для інформації надсилав би йому сповіщення та свій символ віри. Могила вказував на можливість розв’язання віросповідних труднощів і наполягав на тому, щоб було збережено обрядову специфіку церков. Пропозиція Могили не була прийнята Римом, який мислив об’єднання з /189/ українською церквою тільки як капітуляцію в дусі Флорентійської унії.

Через кілька років Вестфальський мир закінчив низку релігійних війн у Європі і підвів риску під амбіціями Ватикану. В тому ж 1648 р. вибухнуло козацько-селянське повстання під проводом Богдана Хмельницького, і в полум’ї української Жакерії згоріли всі ліберально-компромісні плани й проекти.

Якби вік Петра Могили не був таким коротким, якби років на двадцять раніше визначилось співвідношення сил у Європі, хід історії міг би бути іншим. Адже за об’єднання з Римом на конфедеративних засадах церкви України, цілком очевидно, патріархії на чолі з Петром Могилою, стояли і ті соціальні сили, що прагнули перетворити Річ Посполиту Обох Народів, як вона офіційно називалась, на Річ Посполиту Трьох Народів.

Збіг кількох перспективних ліній розвитку в одній точці є рідкісною можливістю, і така можливість у нас не здійснилася.

У заповіті, написаному з такою ж твердістю, з якою прожите було недовге життя митрополита, Петро Могила на першому місці ставить головний свій доробок — колегію, чи академію, створену через об’єднання братської та лаврської шкіл 1631 — 1632 років. Нечуваним був той факт, що засадовим стосовно системи викладання в цій православній школі був передовий досвід єзуїтських колегій. Не здійснились глобальні заміри київського митрополита, натомість пережило лихоліття й справило вирішальний вплив на духовну історію України його улюблене дітище.

Після смерті Петра Могили митрополичий престол тривалий час очолювали його послідовники. В період Хмельниччини це був Сильвестр Косов, вихованець Замойської академії, префект київської школи. Не випадково він відмовився присягати російському царю після підписання Переяславської угоди. До 1686 р. київські ієрархи утримували незалежність митрополичого престолу, і тільки митрополит Гедеон Четвертенський визнав за московським патріархом титул церковного глави Київського і всея Русі.

Про культурну політику в роки однієї з найбільш кривавих і затяжних європейських релігійних війн, якою була національно-визвольна війна і так звана Руїна, важко говорити — війна завжди є війна. Вона приносила і явища нечуваного духовного піднесення, і духовне та матеріальне спустошення. Супутником війни завжди буває фанатизм, і фундаменталістські умонастрої одержали, зрозуміло, додаткові імпульси, тим більше, що вони були пов’язані з проросійською орієнтацією. Історія перебрала за цей короткий час всі варіанти — і Андрусівський мир із спробою польсько-литовсько-«руського» триєдинства, і проосманську орієнтацію Дорошенка, і промосковську орієнтацію, яка з епізоду дипломатії Хмельницького перетворилася на найбільш стабільний політичний вихід. Ідейним натхненником Андрусівського миру був європейськи освічений шляхтич, протестант, який прийняв православ’я, письменник Юрій Немирич (1612 — 1659 рр.), учасник нещасливих походів гетьмана Виговського. В його праці, мабуть, найвірніше вгадано трагічну перспективу України. /190/









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.