Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Попович М. В. Нарис історії культури України. — К., 1998. — С. 208-228.]

Попередня     Головна     Наступна





Розділ V

КУЛЬТУРА УКРАЇНИ КІНЦЯ XVII — КІНЦЯ XVIII ст.


§1. ЕПОХА ПРОСВІТНИЦТВА — КУЛЬТУРНО-ПОЛІТИЧНИЙ КОНТЕКСТ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ


«Вік Розуму»


XVIII ст. називають «епохою Просвітництва» або «віком Розуму». Ця історико-культурна характеристика накладається на іншу періодизацію: бароко, рококо, класицизм, нарешті, перехід від феодалізму до капіталізму (Велика Французька революція кінця століття). Про «українське бароко» говорять, характеризуючи майже все XVIII століття.

Як сумістити ці періодизації? Яке відношення має зміна культурних стилів до соціально-економічних характеристик суспільства? Що означає «вік Розуму», і чи перестала культурна історія Європи бути «віком Розуму» після Французької революції та викликаних нею соціальних і воєнних потрясінь?

Впродовж XVIII ст. три національні держави справляли найсильніший вплив на політичну й економічну ситуацію в Європі: Франція, Голландія та Англія. При цьому якщо за життєвим рівнем населення на першому місці була Голландія, потім Англія, а потім вже Франція, якщо у промисловому розвитку всіх випереджала врешті-решт Англія, то найбільший політичний вплив на континент мала все ж Франція, яка була законодавцем мод для всієї Європи, починаючи з XVII століття. З другої половини XVIII ст. французька мова стає настільки розповсюдженою у вищих верствах населення, що витісняє рідні і в побутовому спілкуванні, і в /210/ літературі. Франція дає найпотужніші культурні імпульси на всю Європу.

Франція вела часті війни для підтримання свого високого статусу у світі, з цих війн вона виходила знесиленою і виснаженою. Але і суперники її, передусім Англія, теж вели ці війни. Напередодні революції обидві країни були втягнуті в американський конфлікт: Англія вела війну із своїми американськими колоніями, які врешті-решт вибороли собі незалежність, Франція підтримувала Сполучені Штати. Мирний договір, який закріплював поразку Англії, було підписано 1783 р. під Парижем, у Версалі. Але, хоч як це парадоксально, ця поразка сприяла тому, що Англія стала фактично господинею світу, а Франція опинилась на грані катастрофи, що настала 1789 року.

Характерно, що впродовж століття Англія жила в ситуації ще більшого фінансового напруження, ніж Франція. За підрахунками видатного французького історика-економіста Ф. Броделя, у Франції та Англії впродовж століття невпинно зростав загальний національний прибуток (у Франції — близько 160 млн, у Англії — майже 68 млн фунтів стерлінгів). В доіндустріальних суспільствах податки можуть становити 5 — 10 відсотків від ВНП, а більший відсоток дає сильне напруження. Впродовж століття у Франції цей відсоток коливався близько 10, а в Англії був набагато вищим і на початку XIX ст. зріс до 24 відсотків. При державному боргу розміром у два ВНП настає криза бідності держави. Франція під кінець століття мала терпимий державний борг у два ВНП, розміри ж англійського державного боргу були набагато більшими і викликали насмішки у французькій пресі. Проте Англія свято дбала про своєчасну виплату боргів, і англійці, які тримали державні папери, були впевнені в їх надійності, адже Англія будь-що тримала курс фунта стерлінгів рівним 4 унціям срібла з часів королеви Єлизавети до 1920 — 1931 років. Якщо податки у Франції були прямими і платив їх податний «третій стан», то в Англії податки були переважно непрямими і розкладались між усіма так, що не дуже дратували народ.

Після «великого компромісу», який настав внаслідок англійської революції та диктатури Кромвеля, Англія змогла перенести великі фінансово-економічні труднощі, не порушуючи внутрішньої стабільності й відчуття надійності держави. У Франції ж будь-які кризові явища відгукувалися неспокоєм міських низів, а у вищих освічених колах критичне і неповажливе ставлення до державних верхів стало нормою.

З середини століття Європа стала заможною. Звичайно, заможність «загалом» не означала заможності всіх і кожного: при середній нормі у 120 су на рік, нижче якої наставала бідність, французькі ткачі й чорнороби заробляли десь близько 100 су, а в містах жило достатньо різного невизначеного люду, який взагалі невідомо чим харчувався. Проте сказати, що Франція переживала якесь особливе зубожіння, немає жодних підстав.

До певної міри можна погодитися з Броделем у тому, що Франція стала жертвою своєї величезної, як на той час, території. Будучи нацією торговельною, Франція тягнулася до моря, й оповиті океанськими туманами приморські провінції жили набагато краще, ніж глибинні континентальні райони. Франція загалом залишалась сільськогосподарською країною, /211/ і сільська глушина була під контролем парафіяльних священиків та королівських чиновників. Різношерстність і слабка пов’язаність регіонів дещо пом’якшились впродовж століття завдяки праці інженерів Управління мостів і доріг, тому шлях від Парижа до Марселя, до південного морського узбережжя, займав наприкінці століття вже не 12, а 8 діб. Різноманітність регіонів змушувала перетинати дороги митницями, бо у випадку неврожаю в будь-якому районі Франції туди стікалися б припаси за спекулятивними цінами, оголивши всі інші регіони. Англія ж впродовж століття створила єдиний економічний простір, єдиний національний ринок від крейдяних круч узбережжя Ла-Манша до шотландських гір. Шотландський парламент прийняв рішення про об’єднання з Англією 1707 р., і впродовж століття принаймні низовинна частина Шотландії стала провінцією Англії, перейшовши на англійську мову й одержавши чималий зиск від участі в світовій економічній діяльності Об’єднаного Королівства. Провінцією, а не колонією, на відміну від Ірландії, нещадно експлуатованої англійськими лендлордами.

Соціальний лад Франції зберігав архаїчні риси потрійної індоєвропейської структури, освячені середньовічним «одні моляться, другі воюють, треті орють». Стан тих, хто тримав владу, тепер не мав майже нічого спільного з «тими, хто воює»: лише 5 відсотків дворян походили з рицарства, решта були нобілітовані за службу. «Другий стан» складався як з «дворянства шпаги», так і з «дворянства мантії», опертям режиму були всі ці нотаріуси, судді, адвокати, які дослужилися шляхетства завдяки своєму працелюбству й бережливості. Здавалося б, широке поповнення фундаментального опертя старого режиму буржуазними і чиновницькими елементами повинно було утримувати систему в стабільному стані. Проте, по-перше, якраз упродовж XVIII ст. соціальна мобільність різко знизилася, нобілітація нових міщан у дворянство загальмувалася; по-друге, Франція була країною необмеженої влади короля та його безпосереднього оточення над усім суспільством, включаючи й дворянські низи.

Нестабільність французької соціально-політичної системи, безсумнівно, пов’язана з абсолютистськими принципами її побудови. Повна безконтрольність дій короля і верхівки суспільства, до якої входили придворна знать, «політичні» прелати (верхівка церкви, заангажована в політиці), генеральні відкупники та вища бюрократія, призводила до безлічі конфліктів, які дедалі більше дратували суспільство. Хоч би яким був життєвий рівень середнього француза, неймовірна розкіш, що в ній купалася аристократія, загострювала соціальні дистанції. Міру тієї ненависті, яку викликала верхівка у низів, виявила лише революція.

Один із найглибших письменників і мислителів Франції Шарль Луї Монтеск’є в книзі «Дух законів», опублікованій в Женеві 1748 р., розрізняв три типи держави: республіку, монархію й деспотію. Республіка, на його думку, заснована на доблесті, монархія — на честі, деспотизм — на страхові. Доблесть полягає у шануванні законів та підпорядкованості індивіда колективу, честь — у шануванні кожним того, до чого він зобов’язаний згідно зі своїм рангом. Республіка можлива тільки на невеликій /212/ території. Монархія, попри властиву їй нерівність, все ж означає управління згідно з законами, які вищі від волі монарха. Деспотія не шанує нічого. Як натякав сам Монтеск’є в «Персидських листах», виданих задовго до того в Амстердамі, Франція ближча до деспотії. І хоча французький абсолютизм — далеко не східний деспотизм, Франція XVII — XVIII ст. була дійсно деспотичною автократичною державою. Саме посилення деспотичних рис французької абсолютистської монархії призвело врешті до того, що вона, не витримавши тягаря власної державної потуги, під час однієї з криз вибухнула із страшною силою.

Французькі моди продовжували традиції іспанських, але яка між ними колосальна різниця! На зміну важкому оксамиту й металу, темним тонам, умовному трикутному силуету чоловічого костюму, що робив дворянина схожим на католицький собор, у період правління «Короля-Сонце» Людовика XIV у другій половині XVII ст. приходять шовк, гаптована парча, ясні тони і неясна складність крою, в якому можна вбачати впливи бароко. В цю пору в чоловічому костюмі на півтора століття утверджується камзол, якого називали жюсокор: just-au-corps — «якраз по тілу». Незважаючи на свою манірність, камзол орієнтований на людину, а не на символ, носієм якого є людина. Пошитий з гаптованої парчі, з широченними манжетами, підкоченими так, щоб було видно розкішну білизну, камзол разом з короткими, до колін, вузькими шовковими штаньми, білими панчохами, черевиками на високих підборах із срібними пряжками був, хоч як це дивно сьогодні, військовим одягом, що диктував моду всім прошаркам населення: всі носили те ж саме, тільки не таке вишукано-розкішне. Голову прикрашала все грандіозніша перука, і місце крислатого капелюха зайняли капелюхи дво- і трикутні, які зручніше лежали на перуці, а ще краще носилися під пахвою. Жіночі ж плаття перевершували уяву: обручі для спідниць набувають овальної форми, декольте спускається дедалі нижче, стрічки, волани, кайма, мереживо, ґудзики, — зрештою, як і на чоловічих костюмах, а зачіски на дротиках піднімаються дедалі вище і стають справжніми архітектурними спорудами.

Час регентства Філіппа Орлеанського (1715 — 1730 рр.) вважається перехідним від бароко до рококо, і далі до революції продовжується особливо манірна, примхлива та вишукана стилістика рококо. Стилі французького мистецтва розрізняються, так би мовити, за номерами Людовиків: за Людовика XIV меблі з ебенового дерева дедалі більше прикрашаються інтарсією та інкрустацією, стають дедалі декоративнішими. За наступних Людовиків з’являється багато відпочинкових меблів, різні туалетні столики, дамські секретерики тощо. Стіни приміщень поділяються на прямокутні поля, розписані панно, прикрашаються делікатним геометричним та рослинним орнаментом, ліпниною, розписаною ясно-рожевими, слонової кістки, ліловими, срібними, золотими кольорами. Розквітає французьке паркове мистецтво, яке вже в XVII ст. створило такі шедеври, як парки Тюїльрі, Воде-Віконт, Версаль.

Наприкінці XVIII ст. в архітектуру входять класичні колонади — строгі пропорції, симетрія, пряме /213/ наслідування античності. Але дивно говорити про проникнення класицизму у французьку культуру наприкінці XVIII ст., коли канони класицизму складалися Корнелем, Расіном, Буало ще за півтора століття до того!

Наскільки умовні й неповні характеристики культурного цілого за ознаками бароко, рококо чи класицизму, свідчить приклад музичної культури. Джерелом нових явищ у музичному житті Європи в ту пору була Італія, а найвиразнішою італійською музичною формою — опера. Опера в Римі, Неаполі, а передусім у Венеції, створює не просто нові форми, а й новий спосіб життя. 1637 р. у Венеції відкрито перший платний оперний театр; до того опери ставились у приватних театрах, тепер же кожен за гроші міг прийти і послухати виставу. Це створювало нові відносини між акторами і залом: тепер зал не підспівував і не притоптував, став чіткішим поділ на видовище і тих, хто його сприймає.

А от у Франції опера не пішла. Тут була традиція придворного балету, ще кардинал Мазаріні запроваджував італійську оперу, але публіка не приймала цього жанру. І тільки Жан Батіст де Люллі (генуезець Джамбатіста Люллі) наприкінці XVII ст. зумів прищепити Франції оперу у суто французькому дусі.

Справа в тому, що для сприйняття опери французький глядач повинен був сполучити її не тільки з придворним балетом, а й передусім з традицією класичного французького театру, з інтелектуальною драмою Расіна і Корнеля, з блиском і дотепами комедій Мольєра. Читаючи сьогодні трагедії Расіна, дивуєшся їх ідейним зв’язкам з інтелектуальною літературою Франції нашого часу. Діалоги Расіна нагадують шахові партії. Кожен хід несподіваний, кожна відповідь ускладнює ситуацію. Але дії відбуваються переважно в царині духу — реальні, матеріальні дії, що змінюють хід історії, проходять десь поза сценою. Вгадується Декартів дуалізм духу і тіла. Орест не вбивав Пірра, але його внутрішня готовність до вбивства робить його винним: це не тільки театральна драматургія, але й інтелектуальна загадка.

Французька аристократична культура «епохи Просвітництва», безумовно, стає дедалі манірнішою. Водночас у французькій культурі існує той інтелектуальний ґрунт, те серйозне ядро, яке ми зазначаємо в стилістиці класицизму. Ті ж античні строгі пропорції діють одночасно з легковажністю й розкішшю рококо, але тільки в різних вимірах, для різних цілей.

Все життя аристократії було або працею, або грою з ранку до пізньої ночі, розвагою, яка виснажувала не менше, ніж напружена діяльність, бо була пов’язана з неперервною продуманою інтригою. Вечори, проведені в аристократичних салонах Сен-Жерменського передмістя, — це не стільки неробство, скільки невпинне змагання в дотепності, розумовій імпровізації з будь-якого приводу. Мабуть, Вольтер — найяскравіший представник цієї салонної культури: його філософські повісті наскрізь раціоналістичні, вони сповнені іронії та гри інтелекту і водночас виконані у вишуканій манері, в східному чи якомусь не менш штучному жанрі.

Західноєвропейська цивілізація XVII — XVIII ст. являє собою певну цілісність, і культурні новації поширюються по ній, як і мовні новації — через групи діалектів, що становлять /214/ одну мову. Бароко, рококо, класицизм — все це стилістичні явища, що перебігають по величезному простору від Атлантики до Волги, не заходячи за межі цивілізації ісламу. Вони самі по собі ще не визначають ані суті кожної національної культури, ані етапу культурного розвитку, на якому знаходиться ця нація. Комбінація таких особливостей різна в різних культурах, і за цим стоять глибокі істотні відмінності «духу народів».

В Європі XVIII ст. можна виділити зону впливу італійської католицької культури, барочної за своїми головними стилістичними характеристиками; до неї входять і південнонімецька та австрійська культури. Протестантська Німеччина починає заявляти про себе в цьому столітті дуже виразно, але такі її діячі, як Лейбніц, Бах чи Кант, повністю чи в головному сприймаються лише через одне-два століття.

Визначаючи кінець XVII — XVIII ст. як «вік Розуму», маємо передусім усвідомити, що в галузі фізико-математичних наук це був період дійсно величезних, епохальних відкриттів. Ньютон і Лейбніц завершили назрілий переворот у математиці, пов’язаний з користуванням безконечністю. Той рубіж, перед яким наука зупинилась ще в часи Архімеда, залишився позаду саме наприкінці XVII сторіччя. Відкриття диференційного та інтегрального числення не лише величезною мірою розширювало можливості для розв’язання практичних завдань, а й мало принципове значення. Ньютоном на цій основі створено загальну картину безконечного Всесвіту, що на століття визначила напрями пізнання й розуміння навколишньої дійсності.

Відоме висловлювання Канта про дві таємниці, які завжди його бентежили — таємниці зоряного неба над нами і морального закону всередині нас. Воно ніби підбивало філософські підсумки епосі Просвітництва.

Спроби побудувати вчення про мораль способом, аналогічним до побудови геометрії, не мали успіху, і створилося стійке враження, ніби XVIII ст. зазнало поразки в намаганнях осягнути проблему свободи і морального закону. Проте на основі ідей природного права XVIII ст., продовжуючи традиції попереднього, сформулювало чітку й послідовну морально-правову і політичну концепцію лібералізму, що не тільки не була забута історією, але й покладена сьогодні людством в основу найважливіших міжнародних документів щодо прав людини. Головний принцип лібералізму — свобода особистості. Головна проблема, яка при цьому виникає, — як забезпечити свободу кожної особистості, якщо зіткнення двох свобод може призвести до насильства. У зв’язку з цим лібералізм, на відміну від анархізму, визнає надособиснісну суспільну інституцію, що гарантує індивідуальні свободи, — державу. На відміну від авторитаризму в усіх його формах, лібералізм зберігає при цьому індивідуалістичний характер, оскільки цінність соціальних інституцій та груп визначає через те, як вони захищають окрему людину. Цей принцип зафіксовано в статті 2 «Декларації прав людини і громадянина», прийнятій Французькою революцією 1789 р.: «Мета будь-якого політичного союзу — збереження природних і непорушних прав людини».

Декларація прав людини і громадянина громадянські та політичні права визначала таким чином. Головні громадянські права, що є фундаментом ліберального порядку, — це /215/ (1) свобода, (2) власність, (3) безпека, (4) право на опір насильству. На визнанні цих прав побудовано громадський устрій, громадянське суспільство. Зокрема з них випливає, що особистість не може перебувати в приватній правовій залежності від будь-якої особи чи організації. Далі, здійснення громадянських свобод означає, що будь-якій особистій ініціативі держава дає гарантію.

Політична свобода є право людини брати участь в управлінні державою. У «Декларації прав людини і громадянина» вона визначається так: «Всі громадяни мають право особисто або через своїх представників брати участь у законодавчому процесі» (стаття 6). Політична свобода, таким чином, є не самоціль, а лише засіб забезпечити громадянську свободу, на якій і будується державний устрій.

Французька революція, що підвела підсумок епосі Просвітництва, записала ці морально-правові філософські принципи у вигляді конституційних засад державного будівництва. Але визрівали вони впродовж двох попередніх століть і більш-менш явно були сформульовані у багатьох письменників, починаючи з Ґроція і Гоббса. Вік Просвітництва в галузі проблеми свободи привів до таких же великих відкриттів, як і в галузі проблеми континууму і безконечності для будови Всесвіту.

Бурхливий розвиток науки у XVIII ст. завдячує вже не університетам. Контрольовані в католицьких країнах церквою, університети мали переважно гуманітарно-богословське спрямування. Пора університетських лабораторій ще не прийшла, досліди проводилися вченими, як правило, власним коштом. Неформальні об’єднання вчених, академії, початком творення яких стала «Академія рисеоких» в Італії, особисте листування, а згодом і журнали — всі ці форми наукового життя відділяли науку від церкви, виводили її з-під контролю кліру. Звичайно, змінювались і самі університети, впливала на природничу науку і гуманітарно-богословська філософія, створюючи важливе для всієї культури ідейне тло. Але своєрідна секуляризація науки будувала нове співвідношення між розумом і вірою.

Тут спостерігаємо обставину, що вносить певну суперечність у загальну картину. Англія, Голландія, Франція роблять вирішальний внесок у розвиток європейської раціональної та ліберальної духовної й політичної культури XVIII століття. Франція, зокрема, стає центром, з якого поширюється культура Розуму і Просвітництва на всю Європу: Фрідріх II у Берліні збирає вільнодумну громаду на чолі з Вольтером, ідеологія Просвітництва панує з часів Марії-Терезії при Віденському дворі, і навіть російська імператриця Катерина II демонструє свою відданість ідеалам французьких філософів-просвітників. Але ж у Франції всі ці мислителі були в опалі, їх постійно забороняли, а то й ув’язнювали де-небудь у Венсенському замку, друкувалися вони переважно у Швейцарії та Голландії! Як пов’язана Франція деспотична, де цидулки короля було досить, щоб сховати будь-кого в тюремному підземеллі, з Францією раціоналістичною?

В XVIII ст. королівська влада дедалі частіше вживає репресивних засобів проти вільнодумства, спираючись на церкву. Особливо католицькі орієнтації держави виявляються з середини століття, коли відбувається зміна зовнішньополітичних орієнтацій, і /216/ Дунайська імперія Габсбурґів для Франції стає природним союзником проти Прусії, між іншим, протестантської і вільнодумної. Проте королівство, глава якого сказав: «Держава — це я», не потребувало легітимізації з боку ідеології. Практичне і політизоване ґалліканське духівництво не могло освячувати режим: «старий режим» тоді, коли він потребував леґітимізації, духовного опертя, міг апелювати тільки до практико-політичної доцільності, до державного інтересу, до Розуму.

Вільнодумство, зверхній іронічний критицизм, скептицизм щодо церкви, який доходив до прямого атеїзму, — всі ці настрої властиві не якимось підпільним плебейсько-буржуазним клубам, а аристократичним салонам, тому самому Сен-Жерменському передмістю Парижа, мешканці якого через кілька десятиліть у буквальному розумінні склали свої голови на гільйотині Гревської площі, тут же, за Сеною.

Треба, проте, зауважити, що матеріалізм і атеїзм не були такими вже розповсюдженими явищами. В Європі XVIII ст. поширюється передусім своєрідна суміш романтичного містицизму та раціональної теології з евкуменічними, надконфесійними претензіями — франк-масонство (фр. franc-maçon — «вільний каменяр»).

Масонство виникає як гра в таємне товариство, сповнене романтичної театральності, таємничості й багатозначущої церемоніальності та обрядовості. Для своїх потреб воно використовує старовинні історичні форми — цехові таємничі спільноти тих часів, коли каменярі та інші ремісники бродили по Англії та Шотландії й для розпізнавання своїх користувалися різними знаками. З тимчасових, оперативних лож виникають — вперше в Шотландії в XVI ст. — постійні, в 1717 р. в Лондоні, в Ковент-Гарден, збираються їх представники, і в кілька наступних років організують Велику ложу на чолі з Великим магістром. До середини XVIII ст. масонська організація в Англії та Шотландії мала вже значний вплив; ідеологія англійських масонів мала відчутні риси християнізму Ньютона і особливо Толанда. В Англії всі Великі магістри належали до вищої знаті, а з 80-х років до лож входили і члени королівської сім’ї. В Німеччині поширились більш містичні ложі Розенкрейцерів (Рожевого Хреста), які намагалися вивести свою історію з рицарського ордену тамплієрів.

Велика ложа у Франції вперше створюється 1738 р. англо-шотландськими Великими магістрами. 1771 р. Великим магістром став принц Філіпп, майбутній Філіпп Еґаліте, революційний діяч; головну роль у французькому масонстві того часу відігравав граф Люксембург Монморансі. Монморансі провів реформу товариства, організував ложу «Великий Схід». Папські булли двічі, 1738 і 1751 р., засуджували масонство, але авторитет пап був низьким, і французькі католики спокійно відвідували ложі. Серед відомих французьких просвітників масонами були д’Аламбер і Вольтер. У часи революції масони особливого впливу не мали — тут діяло вже нове покоління.

В Німеччині до масонів належали пруський король Фрідріх II, Лессінґ, діячі пізніших поколінь — Ґете, Геґель, Фіхте, Гайдн, Бетховен.

Містика й окультизм, спадщина алхімії, легенди про таємниці мальтійців та іоаннітів — всі ці атрибути /217/ належали радше до знакової системи масонства, аніж до якогось віровчення. В галузі своєї напіврелігійної свідомості масони головну увагу звертали на пропаганду братства та любові, рівності всіх членів лож (хоча в деяких ложах, особливо німецької й шведської систем, існували таємні вищі ієрархії з принципом повного послушенства). Якщо ідеї свободи та рівності визрівали в просвітницькій ліберальній літературі, то масонство, мабуть, зробило свій внесок у витіснення ідеї християнського «братства у Христі» позаконфесійною ідеєю загального братства. В масонському русі очевидне прагнення створити позаофіційні, неформальні, антиструктурні таємні братства у вищому культурному середовищі, спроможні протистояти офіційному релігійному консерватизму. З політичного боку масони XVIII ст., можна сказати, — зародок християнської демократії, ідеологічне оформлення лібералізму. Не випадково ані серед французьких революціонерів, ані серед повстанців Костюшка масонів уже не було, то не була пора лібералів.





Польща


З війн та заворушень кінця XVII — початку XVIII ст. Польща виходить ослабленою і напівзруйнованою. Двічі вона майже повністю була окупована шведською армією — в часи Хмельниччини та під час війни Карла XII з Росією. Хоч як це дивно, військові поразки Польщі в громадській свідомості озвалися не критицизмом щодо суспільного ладу, а посиленням почуття національної гордості: вигнання шведів внаслідок патріотичного піднесення, започаткованого відчайдушним опором Чарнецького, а потім — блискуча перемога Яна Собєського над турками під Віднем були в очах пересічного поляка свідченням богообраності Польщі й підтверджували вищість принципу «złotej wolnosci» (золотої свободи) над усіма іншими принципами суспільної та політичної організації. Всі невдачі і поразки якось відійшли у тінь, не стали грізними пересторогами, сигналами можливої швидкої загибелі.

Здавалось, здійснилися розрахунки видатного польського політика XVII ст. Станіслава Конєцпольського: до Росії відійшли Запоріжжя та невелика українська територія, вони стали базою для постійних війн з Туреччиною та Кримом, що закінчилися врешті-решт розгромом Османської імперії в Причорномор’ї та на Балканах. Дійсно, після Андрусівського перемир’я (1667 р.) Росія та Польща більш як на сто років стали союзниками проти Туреччини. За цей час Росія разом з козацьким українським військом воювала з турками кілька разів — на сто років припадає п’ять війн, що тривали загалом майже чверть сторіччя. Спочатку погано організовані на величезних територіях російські походи були невдалими. Лише п’ята з війн закінчилась перемогою Росії, яка під кінець XVII ст. оволоділа і Причорноморськими степами, і Кримом. Але одночасним результатом стала ліквідація Польської держави внаслідок її поділів 1772, 1793 і 1795 років.

У першій половині століття розорена Польща переживає смугу економічних труднощів; пізніше, особливо в часи короля Станіслава Понятовського, настає стабілізація. Рівень життя в другій половині століття підвищується, зміцнюється режим /218/ селянської феодальної залежності від шляхетства та магнатерії, як поміщицьке, так і селянське господарство повільно поліпшуються і розвиваються.

Впродовж XVIII ст. соціально-політичний лад у Польщі залишається формально без змін порівняно з минулими часами. Всі свої справи шляхта розв’язує на сеймах і сеймиках, керуючись тим же принципом консенсусу, згідно з яким один шляхтич, вигукнувши «nie pozwalam!» («не дозволяю!»), міг зірвати всі рішення і попередні домовленості. З’їзди шляхти демонстрували численність і різношерстність цього стану. Один такий з’їзд (1791 р.) тогочасний автор описує в такий спосіб: «число було безмірне: з трьох повітів більше ніж три тисячі шляхти в капотах, кожухах, серм’ягах, в ялових чоботях, постолах, кожен, однак, з шаблею в руках, притяглеся до Житомира... Громадилися вози, карети, кочі, брички, візки і численні натовпи кінних і піших виборців, що прибували звідусіль. Зовсім не розумію, як тому всьому вдавалося в Житомирі поміститися» *. Проте рівноправність вже давно була позірною. Неодноразово якогось шляхтича в кожусі, що гаркнув не до речі або й під чаркою «нє позвалям!», тут же штовхали під боки і веліли замовкнути; бувало, підкупали, а то й погрозами примушували виконувати те, що задумане було партією великого магната чи групи магнатів. Такі групи контролювали політичну ситуацію в країні.



* Bystroń J. S. Dzieje obyczajów w dawnej Polsce. — T. II. — S. 289.



Формально в Речі Посполитій всі шляхтичі однаково підлягали суду, і не існувало жодної подоби спеціальних політичних «таємних канцелярій»: всі справи в столиці підлягали судовій компетенції Великого маршалка, в низових інстанціях — земським та гродським судам. Але, як і раніш, судовий виконавець — возний не міг навіть докликатись до суду небагатого шляхтича, якщо тільки той знаходився під покровительством магната, і не один возний з’їв під загрозою зброї свої судові папери. Правилом були бійки між шляхтичами, наїзди на сусідів, захоплення в полон, навіть у костьолі, і лише в поодиноких випадках вдавалося добитися правди через суд. Бувало, що суд приймав рішення на користь позивача і покладав виконання вироку на нього ж, у разі, якщо він буде спроможний це зробити. Сам вигляд варшавських вулиць демонстрував безсилля держави перед шляхтою. У Варшаві було чимало магнатських палаців і поруч з ними — будинків шляхтичів-клієнтів. Гній і сміття з панських дворів виносилися на вулицю і ніколи, всупереч постановам міської влади, не прибиралися, — все це добро стікало з дощовими водами у Віслу. Міська влада не могла нічого вдіяти не тільки з магнатами, але й з їхніми клієнтами.

Практика показала неспроможність системи приватного війська й шляхетського «посполитого рушення», але держава не могла утримувати серйозної «кварцяної» найманої армії, а магнати у XVIII ст. їздили навіть у гості та на різні виправи в супроводі кількатисячних загонів своїх уланів, гусарів, козаків. Барвисті кавалькади театрально вбраних вояків заміняли в Польщі такий вид театру, як військові екзерциції та паради, звичні в Росії чи Прусії.

Польська держава неспроможна була контролювати власну територію і забезпечити недоторканність власності й особистості навіть /219/ упривілейованого стану — шляхти. Що вже казати про селянство, над яким шляхтич здійснював суд і розправу згідно зі своїм розумінням!

Після смерті Яна Собєського (1696 р.) на польському престолі опинилась Саксонська династія — Август II та Август III. За Сасів (саксонців) можна було говорити королям у вічі що завгодно — вони все одно попольськи не розуміли. Магнатерію влаштовувало те, що королі-Саси інколи на врочистостях з’являлись у польських кунтушах і не порушували принципів «золотої вільності». Коли ж у 30-х роках спалахнув гайдамацький рух, на допомогу було покликано російську армію.

Ця практика продовжувалась протягом століття. Впливові в середині століття брати Чарториські з повністю полонізованої князівської руської родини очолювали російську партію і, зрештою, привели свого племінника Станіслава Августа Понятовського на королівський престол — за підтримкою і Росії, і Прусії. Король Станіслав Август Понятовський — яскравий приклад освіченого монарха XVIII ст., ініціатора низки реформ, покровителя наук і мистецтв. Зокрема, за Станіслава Августа було заборонено тортури (вперше в Європі), позбавлено місцеву шляхту права виносити смертні вироки. 1773 р. ліквідовано орден єзуїтів, а постановою сейму 1773 — 1776 рр. створено Едукаційну комісію, яка провела реформу освіти та визначила державну підтримку середній та вищій школі. Ресурси єзуїтів передано ордену піярів та уніатів-василіан. Станіслав Август Понятовський демонстрував орієнтацію космополітично-європейську, кунтуша він не одягнув навіть на коронацію; прагнучи розширити культурні горизонти поляків, він перекладав з англійської, яку прекрасно знав, Шекспіра, — звичайно, на французьку мову.

Діяльність Понятовського, його проросійська орієнтація (Понятовський, колишній посол у Петербурзі, був коханцем Катерини II) сприяла виникненню консервативної, традиціоналістської опозиції, що створила в Барі 1768 р. конфедерацію. Понятовський не зламав би опору опозиції, якби не російські війська, надіслані Катериною йому на допомогу. Врешті-решт Польща зазнала територіальних втрат у результаті поділу 1772 р., і більша частина її стала автономним королівством у рамках Російської імперії; Галичина відійшла до Австрії.

Рух до лібералізації польського державного та суспільного ладу одержав великий імпульс від американської революції, учасником і генералом якої був Тадеуш Костюшко, та Французької революції. В обстановці надзвичайного загальнонаціонального ентузіазму була прийнята демократична Конституція З травня 1791 р., яку підтримав і король Станіслав Август. Проте консервативні магнати і тут влаштували конфедерацію в Тарговіцах. Король схилився до конфедератів, і знову закликано було росіян. Далі — повстання у Варшаві під проводом Костюшка, пошуки росіян, які поховалися по квартирах аристократів, погроми аристократичних палаців, штурм Суворовим Варшави, тисячі нещадно забитих учасників оборони й мирних жителів, включаючи жінок і дітей, останні поділи Польщі. Між іншим, і скульптури, що прикрасили Літній сад у Санкт-Петербурзі, і бібліотека Залуського, що /220/ започаткувала Публічну бібліотеку в російській столиці, — суворовські трофеї з Варшави.

Поступовий розвал державності на сукупність контрольованих магнатами корпорацій мав згубний вплив на культуру й освіту. Освіченість перестала мати якесь значення для шляхтича, який хотів зробити кар’єру: її забезпечували йому походження, сімейні зв’язки, підтримка впливового вельможі. В часи Понятовського здійснено низку реформ освіти, які радикально покращили її стан. 1765 р. Товариство літераторів починає видавничі ініціативи, 1767 р. закладено Фізико-хімічне товариство. Але через кілька років всі ці починання поступово згасають. З ініціативи короля створюється перший публічний театр (1765 р.), який ставить, щоправда, головним чином водевілі, та й то переважно перекладні, і довго не має власного приміщення, — і все ж це була велика національно-культурна ініціатива, сприйнята суспільством з ентузіазмом.

Проте цим тенденціям не судилося зміцнити польську державність, і попри піднесення культури, економіки й громадського життя Польщу чекало продовження її культурно-політичної історії в рамках іноземної окупації.

Впродовж XVIII ст. Польща залишається досить консервативно-традиціоналістською з національного погляду державою. У Варшаві жило багато німців-лютеран, власне, все ремісництво вищої кваліфікації в Польщі тоді залишалось німецьким, причому в часи національних криз німці виявлялися добрими польськими громадянами. Проте тільки за Понятовського починається будівництво лютеранської кірхи, яке велося довго і з великими труднощами: у Варшаві діяли старі мазурські порядки, за якими «дисидентам» (протестантам) заборонялося мати свої храми. За тими ж порядками традиційної Мазовії у Варшаві не дозволялося селитися євреям; при Понятовському видавалися так звані «єврейські білети» — право на тимчасове проживання у Варшаві. Знущання над євреями на вулиці було улюбленою розвагою студентів єзуїтських та піярських шкіл. Але українські (греко-католицькі) церкви у Варшаві були, щоправда, ми не знаємо, з кого складалася українська громада в столиці. Щодо польського простого люду, то він залишався небезпечно індиферентним до шляхетських справ, оскільки взагалі не відносився у шляхетській ідеології до поляків. Ходила примовка: «okraść pana nie grzech, ksiendza nie szkodzi, a żyda zasługa» («обікрасти пана не гріх, ксьондза не завадить, а єврея — заслуга»). Антагонізм між шляхтою та «хлопами» залишався гострим, серед селян користувались авторитетом асоціальні елементи — «збуї», розбійники, якими повні були пущі Сандомірська, Сьлесінська, Тухольська, Куяви, свєнтокшиські краї, а особливо Карпати, де гуралі, бувало, витримували справжні бої з регулярним військом. Остаточно розбійницький рух ліквідували лише окупаційні влади. У ситуаціях національної кризи селяни підтримували шляхетську державу й відчували себе поляками не менше, ніж шляхтичі.





Росія


У XVIII ст. Росія вступає демонстративно європеїзованою державою. З 1 січня 1700 р. Петро I увів західноєвропейське літочислення — /221/ не від «сотворіння світу», а від Різдва Христового. Напередодні відбулося стриження борід і переодягання дворянства (верхній одяг французький і саксонський, камзоли й нижня білизна — німецькі, для жінок — увесь одяг німецький). Почалася насильницька перебудова побуту, тобто сфери поведінки, яка звичайно має найменш символічний, умисний, демонстративно-знаковий характер і вся глибинна знаковість і значущість якої виявляється саме тоді, коли її насильно змінюють. До семіотики культури належить і зміна державної титулатури, яка відбулася 1721 р., вже завершуючи Петрове царювання: Росія стала імперією, цар став іменуватися імператором, не по батькові, а «Першим», «Великим» і «отцем вітчизни» («отцом отечества»).

Росія вже за царювання Олексія Михайловича не була тим Московським царством, яке складалося століттями на етнічній основі. Кінець XVII ст. означає для Росії перехід від національної (етнічної) державності до імперії, що й було остаточно декларовано під кінець царювання Петра І. Як елліністична імперська культура, започаткована Александром Македонським, відрізняється від еллінської полісної, як Римська республіканська — від Римської імперської, а римське квіритське право — від римського публічного, як ісламський султанат і халіфат — від етнічної арабської чи турецької державності, так російська імперська політична і загальна культура відрізняються від російської етнічної, заснованої на традиціях Московського Великого князівства.

Сила Москви як політичного утворення полягала в особливому консерватизмі суспільного устрою, в тому числі й релігійного, але не тільки релігійного. Місницька система, яка консервувала політичний вплив («місце») близьких до трону сімей і сімейних гнізд, виростала з деспотичної патріархальної влади від домовладики в сім’ї до царя в Кремлівських палатах. На традицію орієнтоване й релігійне життя. Якщо імперія є державна сила, що не потребує ідеологічної легітимації, бо сама є підґрунтям легітимації будь-якої ідеології, то оцінка Московського царства становитиме певну трудність. Ідеологічним виправданням і легітимацією Московської держави була ідея «третього Риму», згідно з якою спадкоємцем Візантії («другого Риму») була не «Священна Римська імперія німецької нації», а Москва, «а четвертому Риму не бувати». Це, власне, імперська ідея і апеляція до чужих історичних традицій, а не до власної етнічної самоцінності та ідентичності; хіба що як носій «істинної православної віри» Росія могла претендувати на тотожність етнічного і релігійного консерватизму. Проте це не бентежило б політиків і ідеологів, якби Московська держава не виходила за власні етнічні, національні межі. Але в XVII ст. Росія, Московське царство вже давно виходить за межі етнічної батьківщини росіян, підкоряючи своїй владі і колонізуючи своїм населенням величезні території Європи та Азії.

Проблема політичної та ідеологічної ідентифікації постала перед Росією часів Олексія Михайловича у зв’язку з приєднанням України.

Західництво Олексія Михайловича, його польсько-українські орієнтації були викликані не тільки потребами модернізації культурного життя, а й першим проявом імперських /222/ переорієнтацій Російської монархії, бо на консервативній релігійно-культурній ідеологічній базі Москва залишилася б Москвою. Никонівська церковна реформа, несміливі спроби поширення нової книжної культури викликали жорстку консервативну й фундаменталістську реакцію, зокрема поширення розкольницького фанатизму, особливо на окраїнах, недосяжних для царського центру, і, що найбільш небезпечно, особливо серед козаків, збройного авангарду російської колонізації. Ідеологія «третього Риму» за цих умов не могла бути надійним підґрунтям державного деспотизму, оскільки вона спиралась на релігійно-консервативні засади.

Реформи Петра з нечуваним в історії радикалізмом покінчили з етно-релігійними орієнтаціями Московського царства і привели до створення нової, імперської державної та культурної споруди. Можна сказати, на голому місці, — бо центром цієї споруди стала нова столиця, СанктПетербург, збудована дійсно на голому місці, у винятково малопридатному для життя, але вигідному військово-стратегічно пункті на північнозахідному форпості держави. Вигідному як військове поселення і як фортеця, а не як столиця, бо при тодішній нерозвиненості шляхів сполучення і способів зв’язку столиця практично виявлялась ізольованою від неозорої країни. Розміщення Петербурга відображало напруженість прагнення відірватися від азіатських тенденцій і прилучитися до Європи, а необхідність долати тисячеверстні відстані через ліси і болота посилювали враження несправжності і примарності Петербурга у XVIII — XIX століттях.

Подальші протиріччя між Москвою й Петербургом, слов’янофільством і західництвом тощо відображають це постійне для історії Росії протистояння «імперія — етнічно-релігійна держава». В Росії збереглась орієнтація національна, етнічна і консервативна на старовинну духовну основу держави, що породжувала регіоналізм Москви і етнічного російського центру, — і, з іншого боку, орієнтація на державну силу як первинну основу національної гордості великороса, на космополітичну міську культуру, що виросла з військового поселення. Подібне протистояння етнічного і громадянського начал держави знайоме кожному суспільству, але, мабуть, тільки в Росії воно набуло такого драматизму і наочного просторового, географічного вираження внаслідок незмірності імперської влади.

Ідеологічно це відобразилося не у відмові від ідеї «Росія — третій Рим». Навпаки, нова столиця якраз і будувалася під знаком цієї ідеї: адже названа вона безпосередньо не на честь її фундатора царя Петра, а на честь святого Петра, апостола-покровителя Рима. Точніше, офіційна назва в Петровські часи звучала: «Санктус Петрос Бург», де перше слово по-латині означає «святий», друге по-грецьки — «камінь» і називає ім’я апостола, третє по-німецьки — «місто». Тим самим прокламується надконфесійність міста і імперії (латино-католицьке, греко-православне і німецько-протестантське начала). Зміст ідеї «третього Риму», звичайно, тим самим докорінно змінюється. Месіанізм виходить за межі візантійської ідеї і набуває невизначеної космополітичної спрямованості, властивої саме імперській ідеології.

З точки зору соціально-політичної, найголовніший крок Петра — /223/ остаточний розрив з консервативною місницькою системою (офіційно скасованою ще царем Федором Іоановичем) і введення станово-бюрократичного устрою, узаконеного «табеллю про ранги». Місце традиціоналістськи-консервативної посідає ідея «регулярної» держави, де чітке впорядкування соціальних позицій ставить їх у залежність від особистих заслуг і має створити соціально-динамічну бюрократичну деспотію.

Згідно з «табеллю», всі посади в державі і всі державні чини займалися відповідно до класу, який присвоювався особі. Всього було чотирнадцять класів у військовій, цивільній і придворній службі. Військові звання починалися з обер-офіцерських, і кожен, хто одержав обер-офіцерську посаду, ставав спадковим дворянином. У цивільній службі спадковим дворянином міг стати лише той, хто дослужився до восьмого класу. Ранг титулярного радника був тим бар’єром між особистим та спадковим дворянством, що його переступити було найважче. У подальшому, в XIX ст., умови переходу в дворянство були ще більш ускладнені.

Згідно з указом Анни Іоанівни 1731 р., різниця між спадковим маєтком боярина і помістям дворянина, яке одержувалось за службу, була ліквідована: всі стали дворянами, всі зобов’язані були служити (аж до указу Петра III, який зробив службу для дворян бажаною, але не обов’язковою). Вищий соціальний стан імперії, який Петро I називав також шляхетством, таким чином, перетворювався на бюрократично-служилий стан, відкритий іншим соціальним групам, якщо їх представники зможуть пробитися до лав бюрократії завдяки освіті чи іншим чеснотам. Детально регламентувалося все, що «належить» певному рангові; наприклад, їздити четвіркою коней можна було тільки починаючи з майора.

Безмежна влада Таємної канцелярії поширювалася на всі прошарки суспільства, вимагати слідства і суду не міг ніхто. Але дворянство звільнялось від тілесних покарань.

Закріпивши селян за господарями, заборонивши їм перехід до іншого хазяїна в Юр’їв день, царська влада за умов повного, нерегульованого законом традиційного деспотизму фактично зробила їх не феодально залежними, а абсолютно безправною робочою худобою, яку вільно було купувати і продавати, в тому числі і окремо від сім’ї. Тільки християнська заборона робити рабами «своїх» спонукала до лицемірного термінологічного евфемізму, уникання виразу «раб». Суспільство Росії аж до реформ XIX ст. було рабовласницьким у нормальному розумінні слів «раб» і «рабовласництво».

Зруйнувавши систему місництва і замінивши її системою відкритих (крім рабськи-кріпосного) станів, Петро зміцнив владні структури і зробив їх цілком залежними від верхніх поверхів влади, передусім від імператора, який вільно вибирав собі фаворитів з будь-яких верств. Навіть призначення наступника трону повністю залежало від волі монарха-царя, а не від традиції чи закону. Могутньою владною структурою виявилась лейб-гвардія, яка аж до Олександра І вирішувала, хто буде правити на Русі (хоча в хід правління державою не втручалась через всемогутність монарха). Треба додати, що гвардія до кінця століття була не просто військовою /224/ одиницею, а школою служби, яку проходили діти з дворянських сімей імперії, адже всі мусили служити, бо військова служба була найпрестижнішою.

Як імператор, Петро був не тільки рішучий, а й надзвичайно жорстокий. Моторошно стає, коли уявляєш, що він не просто віддав на тортури свого сина, підозрюваного в зв’язках з опозицією, а й сам брав участь у катуваннях у тому страшному підвалі. Сліди перенесеного в дитинстві жаху, приниження й нервовий тик усе життя спотворювали його риси. Проте просто психопатичною чи садистською його жорстокість не назвеш. Петро все своє життя залишався інфантильно невихованим і нестримним, нечутливим до страждань інших, особливо тоді, коли вибухав гнівом. За нормальних умов він бував веселим і доброзичливим компаньйоном. Його егоцентричну натуру переповнювала енергія, потреба діяльності, і при цьому діяльності, плоди якої були б очевидними — за складом характеру Петро був інженером або майстровим, руки його просили роботи. Військові екзерциції і воєнна діяльність, здавалось, непомітно виростали з військових забав із «потішними» військами; останні створювались дійсно для гри, проте, мов дитина, Петро бавився історією і тоді, коли семеновці і преображенці виросли в справжні полки. З люттю він долав опір, який дійсність чинила його замірам, хоч не раз показував, що може бути терплячим і обережним.

Петро не просто відчував непридатність традиційної культури Росії, особливо культури політичної, для своїх імперських задач і устремлінь. Він гостро і непримиренно ненавидів цю стару Московську Русь. Проте в певному відношенні ставлення Петра до європейського Заходу не відрізнялося від традиційного московського. Ось що писав з цього приводу російський історик В. О. Ключевський: «Доки запозичували у Заходу технічні вдосконалення, промислові та військові, суспільство, згнітивши серце, допускало західний плив. Але коли цей вплив став проникати в поняття і звичаї, проти нього піднялось сильне збудження, і на час воцаріння Петра його противники почали торжествувати... При Петрі якось саме по собі встановилось досить невизначене ставлення до Західної Європи... Забираючи європейську техніку, він (Петро. — М. П.) залишався досить байдужим до життя і людей Західної Європи. Ця Європа була для нього зразкова фабрика і майстерня, а поняття, почуття, суспільні і політичні відносини людей, на яких працювала ця фабрика, він вважав справою сторонньою для Росії» *. Ставлення до Заходу як до «фабрики і майстерні», ігнорування підвалин духовної й політичної культури Європи саме і було тим підґрунтям, на якому сходилися обидві протилежності — національно-державна й імперсько-державна, «московська» і «петербурзька».



* Ключевский В. О. Неопубликованные произведения. — М., 1983. - С. 15.



Чи не тому протистояння Петровського реформаторства і старомосковського традиціоналізму розгортається в одному культурному просторі, як зазначили дослідники російської культури Ю.М. Лотман, Б. А. Успенський та ін. Традиціоналістська опозиція сприймає Петра як Антихриста, пов’язує його реформи з кінцем світу — і Петро немовби спеціально робить те, що від нього чекали і що пророкували традиціоналісти. /225/ Пришестя Антихриста очікували 1666 р. по Р. Х. у зв’язку з демонічністю числа 666, потім — 1699 р., і цього року Петро, як навмисне, починає культурницькі реформи, причому саме з найболючіших побутово-культурних сфер (побут, одяг, борода, літочислення тощо). Серед реформ Петра — те нове ставлення до дійсності, яке О. М. Панченко назвав «реформою веселощів». Серед звинувачень, які тоді російське суспільство висувало Петрові, — фаворитизм, терор Таємної канцелярії, жорстокість і неправедність судів, синовбивство, — фігурувало й блюзнірське осміювання всього традиційно шанованого в звичаях та обрядах, що знайшло концентрований вираз у демонстративно аморальному «всешутейшем соборе». Поведінку Петра, таким чином, можна назвати провокаційною: з граничною жорстокістю він насильно ламав саме найтонші ідейні та моральні механізми традиційного суспільства, змушуючи поважати силу, і із зусиллям звикаючи до нової поведінкової культури.

Ліквідація патріархату, заміна церковного самоврядування бюрократією Священного синоду рівняла церкву з міністерством, а то й департаментом міністерства могутньої імперії. Проголосивши себе Першим і «отцом отечества», Петро замірився на титули, що на них до цього мали право лише вселенські патріархи.

Зрозуміло, що до України та українців Петро поставився поблажливо, якщо не з симпатією. Як провідники західного впливу, вони посилювали космополітичні імперські тенденції і були його союзниками проти ненависного традиціоналізму. Не випадково Мазепа став першим кавалером найвищого ордену імперії — ордену Андрія Первозванного. (Слід зауважити, що поняття «орден» тоді було ближче до рицарського братства, ніж до символічної відзнаки, — орденський знак, що носився на грудях, був не єдиним символом приналежності до членів цього ордену).

Петро був щиро вражений тим, що Мазепа таємно готував вихід України з-під протекції Росії, і ошаленів, отримавши звістку про «зраду Мазепи»: йому й на думку не спадало, що Україна стогне від його деспотизму і не має жодних підстав залишатися «вірною» імперії. Та обставина, що старий гетьман готувався до своєї «зради» в найглибшій таємниці, бо не хотів дати підстав для неминучого швидкого доносу, лише підкреслювала в очах Петра «нещирість» Мазепи. Після «зради Мазепи» Петро встановив — цілком офіційно — новий орден, Іуди Іскаріота, який чекав на потворну процедуру «нагородження» Мазепи і від якого гетьмана врятували тільки втеча й смерть. Про цей орден «зрадників» імперія завбачливо «забула», як про історичний курйоз, але немає сумніву, що і для Петра, і для його наступників всі українські гетьмани були, по суті, його «рицарями».

Перша половина XVIII ст. для Росії була надзвичайно важкою. Напруження, в якому тримав суспільство Петро, одразу ослабло з його смертю, але лише через кілька десятиліть настав відносно стабільний єлизаветинський період. Боротьба проти «німецького засилля» неодноразово стає гаслом переворотів, що ними така багата історія боротьби за владу між членами Петрової сім’ї. Розмови про «німецьке засилля» швидше /226/ відображали постійну, аж до XIX ст., боротьбу між «німецькою» й «російською» партіями в кожній імперській установі, ніж справжні політичні орієнтації. Племінниця Петра Анна Іоаннівна, як і її мати цариця Прасковія, були забобонними малоосвіченими жінками, тому орієнтація на Бірона чи Мініха означала лише той факт, що верхівка російського дворянства після Петра вже достатньо космополітична, повна людей, які за винагороду служать Росії — мірою своєї моральності та здібностей більш або менш чесно.

Але боротьба придворних партій в нестабільний період після смерті Петра мала інший глибокий сенс: стара родова аристократія намагалася встановити якийсь контроль над владою монарха. Правління «верховників» мало певний історичний шанс розвинутися у щось на зразок конституційної монархії, але позиції старої верхівки в суспільстві виявилися надто слабкими. Водночас здійснювалися спроби відновити патріархію і вивести церкву з-під необмеженої влади державної бюрократії. І ці спроби закінчилися поразкою «незалежницького» кліру.

Під гаслом «боротьби проти німецького засилля» шляхом гвардійського перевороту прийшла до влади дочка Петра Єлизавета, під цим же гаслом і таким же шляхом прийшла до влади дружина Петрового онука Катерина II, чистокровна німкеня. Проте, якщо правління Єлизавети позбавлене будь-якої ідейно-політичної спрямованості, то правління Катерини має виразні російські національні й водночас ліберальні орієнтації.

Правління Єлизавети слушно називали ліберальним, але тільки тому, що сама по собі імператриця була веселого і зговірливого характеру. Щоправда, при цьому періоди примхливих і розпусних нестримних веселощів у неї чергувалися з депресіями і каяттями, а гнівом і сваволею вона нагадувала батька. Проте великих державних цілей «дщер Петрова» перед собою не ставила, а державні справи гальмувала, то забуваючи про них, то під якимсь приводом відкладаючи, як і шлюби, що їх на нещастя наречених бралася владнати.

Натомість її невістка (дружина племінника) Катерина II мала певну державну концепцію і наполегливо її втілювала. Можна навіть сказати, що вона завершила будову імперської конструкції, розпочату Петром. Якщо Петро I утвердив північно-західний фланг держави Російської на Балтійському морі, вигравши Північну війну, то на півдні його спіткала невдача, і якби султан захотів, то міг би без труднощів захопити царя під Ясами в полон. Не можна сказати, що Петро на південному заході нічого не добився — між іншим, Петербург був закладений 1703 р., а проголошений столицею тільки після Полтавської перемоги, що зайвий раз говорить, яким розсудливо-обережним міг бути цей імпульсивний володар. Але вирішальні перемоги імперії чекали свого часу до кінця століття. Тільки Катерина розв’язала проблему на південно-західному фланзі, розгромивши Крим і Польщу, оволодівши Причорномор’ям і ліквідувавши залишки української державності.

Катерина була лицемірною і досить черствою жінкою, і її російський патріотизм такий же нещирий, як і звинувачення вбитого її фаворитами чоловіка в німецьких орієнтаціях. /227/ Можна сказати, що Катерина була типовим іноземним дворянином на службі у Російської держави і слугувала їй добре. Мотиви великоросійського патріотизму за часів Катерини звучать дуже голосно, але, по суті, Катерина служила «петербурзько-імперській» ідеї. Самодержавство залишається безвідносною цінністю, інтереси Влади — джерелом усіх цінностей, показна православність є не більш, ніж ознака пристойності.

Взагалі Катерина дуже багато уваги приділяла своєму власному іміджу, невпинно вдосконалюючи його, і важко визначити, де вона дивиться на світ, а де — у дзеркало. Вкрай розпусна, вона проте не терпіла фривольних розмов, називаючи француженок повіями. Та це радше не лицемірство, а лицедійство, імператорський театр. Театром були і її погляди — погляди її співбесідників і кореспондентів із кола найбільш радикальних просвітителів, погляди віку Розуму.

Автор дуже обґрунтованої «Історії лібералізму в Росії» В. В. Леонтович починає епоху ліберальних реформ саме з Катерини II. Не Катерина, а її чоловік розпочав ці реформи, але вона, обережно привласнивши пріоритет, послідовно й наполегливо продовжила те, що імпульсивний і наївний Петро III встиг розпочати. Йдеться саме про те, що внаслідок прийнятих Катериною законів і розпоряджень один соціальний стан, один клас Росії — дворяни — одержав права і свободи, які в цивілізованому суспільстві мають всі громадяни. За дворянином були закріплені не тільки політичні права, які давали йому можливість брати участь в управлінні державою, а й — що було найголовніше — права приватного власника, яких міг позбавити його лише суд.

Для української суспільної верхівки, козацтва, епоха Катерини була епохою асиміляції в складі загальноросійського дворянства і водночас здобуття імперських дворянських свобод. З тією істотною поправкою, що значно більші свободи українська шляхта мала за Литовськими статутами вже понад двісті років тому. Нічого й казати про селян: кріпосний стан у Польсько-Литовській державі для селянина був все ж кріпацтвом, а не рабством. Указ Катерини 1783 р. перетворював вільних козаків не просто на кріпаків, а на рабів.

Культурне реформаторство Петра не принесло того ефекту, на який він розраховував. За його указом 1714 р. дворянські діти не мали права одружуватись, якщо не здобували освіти, що включала «цифір» (арифметику) та геометрію. Але вчитися було просто ніде. Ані Петербурзька академія, ані університет при ній, ані гімназія при цьому університеті не забезпечували елементарних навчальних умов. Певні перспективи відкривали військові школи, але й там освіта була жахливою. Так, у 30-ті роки у Московській артилерійській школі вихователем і вчителем «цифірі» був штик-юнкер, якого тричі засуджували за вбивства; на арифметиці він не розумівся зовсім і рідко приходив у школу тверезим. Початком нормальної освіти для дворянських дітей були кадетські корпуси, які почали засновуватися після 30-х років; ці заклади були військовими тільки за призначенням випускників, але не за змістом освіти. Заснований за єлизаветинських часів Московський університет започаткував вищу освіту в Росії. /228/

Культура у вищих сферах російського суспільства у XVIII ст. спочатку існувала в контексті світських, насамперед придворних забав і розваг. Перші повчання «Юности честного зерцала» такі, як «над блюдом, как свинья, не чавкать, не проглотив куска, не говорить», були початком формування нової поведінкової культури світського товариства, яка в єлизаветинські часи включає вже придворний театр і картинні галереї у деяких вельмож, а в часи Катерини — оперний театр («Великий театр», відкритий 1783 чи 1784 р.) та імператорську галерею Ермітажу. Відповідно, весь напрям розвитку культури був зовсім не таким, яким він уявлявся Петру: як писав Ключевський, навіть така казенна школа, як кадетський корпус, «доступаючись смакам суспільства, засвоїла собі широку, але не ділову програму, спрямовану на вивчення того, що вимагалося не на службі, а в світській вітальні» *. Проте саме цими шляхами і проникали вищі здобутки європейської культури.



* Ключевский В. О. Неопубликованные произведения. — С. 90.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.