[Попович М. В. Нарис історії культури України. — К., 1998. — С. 228-246.]

Попередня     Головна     Наступна





§2. СТАРА УКРАЇНА: СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ РЕАЛІЇ ТА КУЛЬТУРА ПОВСЯКДЕННОГО ЖИТТЯ


Козацька автономія


Карловацький конгрес 1688 — 1689 рр. підвів підсумки війни між Священною лігою (Австрія, Венеція, Польща та Росія) та Османською імперією і визначив тим самим політичні рамки для України. Лівобережна Україна і Київ з невеликими околицями відійшли під протекторат Росії, Правобережна з Прикарпаттям — до Польщі. Закарпаття й Буковина залишалися відповідно в Угорщині, що перейшла під Австрію, та Молдові, яка була васалом Османів. Таким чином, територія, на якій проживало більше половини українського народу, знаходилася під владою Польщі, приблизно чверть українців жила під владою Російської імперії.

Під Польщею залишались воєводства Руське, Белзьке, Подільське й Волинське, а також «Україна Правобережна» — воєводства Брацлавське й Київське (без міста Києва).

На зламі XVII та XVIII ст. змінилась релігійна ситуація на Україні. До унії приєдналися головні православні єпископії: Перемишлянська (1699 р.), Львівська (1700 р.) та Волинська (1702 р.). Правобережжя практично стало греко-католицьким. На час поділів Польщі тільки невелика територія на Уманщині залишалася в підпорядкуванні православного переяславського єпископа. Окремі православні осередки трималися аж до кінця століття, як, наприклад, Манявський скит. Перейшло в греко-католицьку конфесію Львівське братство — після того, як йому надали ставропігіальну незалежність від львівського єпископа, підпорядкувавши безпосередньо Риму. Впродовж століття між уніатською та православною церквами точилася запекла боротьба із застосуванням пограбувань, викрадень священиків, навіть тортур і вбивств, особливо в районах, ближчих до Дніпра.

З 1772 р. до Австрії входить Буковина. Вона залишалася переважно православною (з невеликою грекокатолицькою меншістю, що мала /229/ свого генерального вікарія в Чернівцях). Православна буковинська єпархія належала до сербського митрополита і мала осідок у Радівцях, з 1783 р. — в Чернівцях.

Мукачівська уніатська єпархія вистояла проти спроб підкорити її римо-католиками і в другій половині XVIII ст. завдяки єпископу Андрію Бачинському (1732 — 1809 рр.) оформилась як самостійна єпархія всього Закарпаття. Бачинський переніс осідок єпархії та богословську семінарію з Мукачева в Ужгород, у 1774 р. намагався об’єднати Закарпаття й Галичину в одну церковну провінцію, але це не вдалося через спротив угорського кліру.

Російський уряд утискував козацьку Україну, відбирав від неї рештки державності, поступово перетворював її на провінцію імперії. Але все ж впродовж більше століття автономний військово-політичний уклад залишався ще живим. Автономія була обмежена — Україна («Гетьманщина») не мала права на самостійну зовнішньополітичну діяльність, її збройні сили були підпорядковані Росії, її судівництво і адміністрація постійно контролювались, відтак гетьманський уряд в окремі періоди (1722 — 1728 рр. та 1734 — 1746 рр.) замінявся «Малоросійською колегією». Проте навіть після ліквідації гетьманства 1764 р. аж до адміністративних реформ 80-х років сліди автономної української державності все ще залишались у вигляді полкового устрою.

На Лівобережжі існувало тоді три політичних утворення: Гетьманщина або Малоросія, Слобідська Україна і Запорізька Січ. Січ після повернення на контрольовані Росією території аж до знищення її Катериною II була фактично самостійною, лише у випадку війни узгоджувала свої дії з російським командуванням. Слобожанщина мала такий самий полковий устрій, як і Гетьманщина, але підпорядковувалася безпосередньо російським властям, натомість Малоросія мала свого гетьмана і Генеральну військову канцелярію, що здійснювали державно-владні функції, в тому числі й військові.

Таким чином, Гетьманщина була всього лише невеликою автономною державою у складі Російської імперії, досить грубо і дедалі повніше й безцеремонніше нею контрольованою; українська церква стала митрополією Російської помісної церкви, керованою з часів Петра державною установою — Священним синодом, а більшість українців перетворилася на греко-католиків. І все ж саме Гетьманщина в очах українського народу символізувала всю Україну.

Козацьку автономну державу очолював гетьман, який юридично обирався Генеральною військовою /230/ радою. При гетьмані діяла рада старшин, що збиралася тричі на рік на великі свята. Фактично вибір гетьмана залишився справою, що погоджувалася між старшиною та царською владою і остаточно вирішувалася в Петербурзі.

За полкового устрою гетьман мав величезну владу — він визначав, хто буде вписаний в компут і стане козаком, він призначав старшин, а кожній посаді належалося мати рангову землю як плату за службу, і гетьман своїми універсалами роздавав старшині села, млини, ставочки. В «Конституції Орлика» 1710 р. була передбачена демократична система рівноваги. Та залежність гетьмана від царської влади міняла все докорінно. Єдиним способом змінити гетьмана або хоча б вплинути на нього став донос, і цим способом старшина широко користувалась. В свою чергу, доносом користувався і гетьман, а царська милість полягала в тому, що розслідування скарг доручалось тому, на кого скаржилися. Нестійкість службової позиції старшина компенсувала енергійним збагаченням, що подекуди набувало безсоромних форм. Батько майбутніх графів, генеральний писар Андрій Безбородько за хабарі давав урядові посади в такій кількості, що навіть найбільша уява не могла знайти пояснення їх призначенню.

Військова, з часів Хмельницького — генеральна, старшина складалася з писаря, обозного, двох суддів, двох осавулів, хорунжого, бунчужного та підскарбія. Генерального писаря іноземці називали канцлером, бо його функції відповідали аналогічним функціям у Європі. Генеральний обозний завідував артилерією і всією інженерною справою і мав велику власну канцелярію. Осавули — військові чиновники для особливих доручень, щось на зразок ад’ютантів; такі самі функції виконували хорунжі та бунчужні, в яких від історичних ролей охоронців гетьманських клейнод залишились тільки назви. Фактично посада генерального хорунжого була щаблем до полковницької. До генеральної старшини належали також бунчукові товариші, які жодних спеціальних функцій в уряді не мали, але, служачи в полках, підпорядковувалися гетьманській владі так, як і генеральна старшина.

Полкова й сотенна старшина водночас була і військовою, і адміністративною владою. Сотня повинна була поставити близько ста збройних козаків, але найчастіше вона складалася з сорока-п’ятдесяти чоловік. Сотня поділялася на курені, до яких входили чотири — п’ять сіл. Сотенний уряд діяв у сотенному /231/ містечку, полкових міст було в кінці XVII — середині XVIII ст. десять: Стародуб, Чернігів, Ніжин, Прилуки, Київ, Переяслав, Лубни, Гадяч, Полтава, Миргород. Полк налічував від 7 — 8 до 20 сотень і в середньому близько 1000 козаків. Значкові товариші, служачи в сотенному уряді, належали до полкової старшини.

Столицею Гетьманщини після розгрому і спалення Батурина російськими військами під час війни зі шведами став Глухів, маленьке містечко неподалік від російського кордону.

Як і Правобережжя, Гетьманщина жила за Литовським статутом та звичаєвим правом, а міста — за магдебурзьким правом. Право вимагало уніфікації та уточнення головних положень, для чого не раз створювалися гетьманські комісії, але ця робота наштовхувалася на опір російських властей, відтак і не була завершена.

Устрій Слобідської України був аналогічний, тільки полкова адміністрація її прямо підпорядковувалася царському воєводі в Білгороді. До складу Слобожанщини входило п’ять полків з центрами в містах Острогозьк, Суми, Охтирка, Харків та Ізюм.

Січ підтримала 1708 р. Мазепу, відтак була розгромлена російським військом і перебралася на низ Дніпра, до Олешок, під кримськотурецький протекторат. 1734 р. Січ перейшла знов під російську руку на річку Підпільну, недалеко від нинішнього Нікополя. Козацькі зимівники, криті очеретом рибальські хати розкидані були від Інгула й Буга до Кальміуса. В мирний час на цій території було розставлено козачі форпости, що вели розвідницьку службу; в роки війни, крім участі в бойових діях у складі піхоти та особливо іррегулярної кінноти, запорожці стали неоціненними охоронцями зимових аванпостів. У XVIII ст. війна припинялась восени, росіяни й турки відводили війська /232/ на зимові квартири, але татари робили набіги саме взимку, по снігу. Охорона зимових квартир системою кінних аванпостів покладалась виключно на запорожців.

Тільки тоді, коли була розділена між Росією, Пруссією та Австрією Польща, розбита в Причорномор’ї Туреччина, став підвладним Росії Крим, російські власті пішли на рішучу ліквідацію Запорізької Січі та української державної автономії.

Автономія виділяє в українській історії цілісну культурно-політичну епоху.

Київ, Полтавщина, Чернігівщина, Слобожанщина XVIII ст. закріпили й розвинули ту спадщину, яку їм залишила козацька доба. Власне, через ті старосвітські часи, через тих сотників і полковників, бідних «мандрованих дяків» та протопопів і ігуменів, професорів Київської академії та колегій Чернігова, Переяслава та Харкова, через спудеїв — заможніших «паничів» та бідніших «хлопців» — та сліпих лірників і кобзарів ми й знаємо оповиту серпанком легенд давню Україну.

Певний рубіж між хаотичним станом «Руїни» та подальшою відносною стабілізацією проклало чвертьвікове (1687 — 1709 рр.) правління Івана Мазепи. Згадуючи історичні деталі «зради» розумного авторитарного політика й дипломата, зазначимо, що трагічна доля Мазепи і його спадкоємця Пилипа Орлика наклала відбиток на всю культурну й політичну українську історію. З поразки останньої спроби повернути козацьку державу в західноєвропейську політичну систему починається й падіння цінностей, що на них орієнтувалась нація.

Ставши автономною частиною імперії, Україна була втягнута в постійні військові експедиції, що зовсім не відповідали її інтересам, а над усе — у всілякі будівничі кампанії, з яких не поверталася добра половина козаків. Військова служба втратила престиж та авторитет, старшина своїх /233/ дітей від неї якось звільняла, мобілізувати вдавалося часом не більше половини належного складу козаків. Всю свою енергію старшина спрямовувала на власне господарство.

Як частина імперії з козацьким полковим устроєм, і Гетьманщина, і Слобожанщина не вписувалися в «табель о рангах» і, отже, старшина не мала дворянського статусу, який належав їй як імперському офіцерству. Ця проблема була розв’язана Катериною II ціною повної ліквідації автономії і покріпачення вільного селянства та біднішого козацтва.

Укази Катерини не розв’язували справу повністю; залишалася проблема для тих, хто на момент присудження дворянства з тих чи інших причин не обіймав посад, еквівалентних офіцерським. Справа про остаточне врегулювання статусу українського дворянства тяглася аж до 1835 року. Та саме включення козацької старшини до імперського дворянства, ліквідація решток автономії, покріпачення вільних селян та козаків визначали історичний рубіж — кінець староукраїнської доби.





Місто


З кінця XVII ст. пожвавлюється розвиток міст. Міста були маленькими: півтори — дві тисячі мешканців — ось типове полкове чи сотенне місто, на Правобережжі — центр повіту, а то й староства. В Барі, центрі староства на Поділлі, 1736 р. було 427 дворів (близько 1300 чол.), поруч в містечках Деражні, Янушкові та Меджибожі разом 491 двір. В Полтаві 1782 р. було близько 1000 будинків, в тому числі 2 — 3 кам’яних. У Лубнах на самому початку наступного, XIX ст. було 450 хат і 2910 душ населення. Велике на той час місто Миргород мало під кінець століття майже 5 тис. мешканців. Найбільше місто країни, Київ, налічувало в першій третині століття не більше 12 тис. чоловік, а в 1763 р. — 42 тисячі.

Якось під час свого чергового приїзду з Батурина до Києва в супроводі суддів та полковників гетьман Мазепа розбирався у взаємних скаргах міських властей та Межигірського монастиря. Ченці займали худобу, яку пасли міщани на Юрківській горі, вимагали з селян, які їхали підводами по дорозі через /234/ гору на Поділ, платню, — а місто твердило, що гора належить йому, а не монастирю. Всі папери згоріли в часи Руїни, а свідків гетьман не міг знайти, бо за ці часи старі кияни або загинули, або кудись порозбігалися, більшість була новопоселенцями і нічого не знала. Тоді хитрий Мазепа поставив питання інакше: чий шинок був на Юрківській горі — міський чи монастирський? Це кияни чомусь пам’ятали, шинок, виявляється, був міським. Відсудивши гору місту, проїхавши із почтом верхи через гору аж на Берковець, на поля, гетьман повернувся до себе в Батурин.

А потім відбулась шведська війна, гетьман був проклятий царем і церквою, і ігумен вирішив повернутися до справи. В своїй скарзі він яскраво схарактеризував зраду Мазепи і рішення його про передачу гори міщанам поставив у зв’язок з гетьманською невірністю. Проте ігумен не врахував, що новий гетьман, Скоропадський, був полковником того почту, що супроводжував тоді Мазепу, і добре пам’ятав справу. Юрківська гора залишилась за містом.

Ця історія свідчить про те, яка слабка, мов тонесенька цівочка, традиція пов’язувала міський соціально-культурний побут XVIII ст. з часами перед Руїною.

Кожне місто складалося з власне міста і підварків (околиць). Місто було обнесене старим земляним валом і обов’язково мало замок; як правило, в XVIII ст. це були старі, давно не ремонтовані споруди, що обсипалися й розвалювалися. Протягом століття багато з них поволі ремонтувалися й оновлювалися, а в Києві споруджувалася, крім відновленої московськими військами Старокиївської, нова фортеця на Печерську, закладена за наказом Петра. Крім Києва, на кінець 30-х років були штатні фортеці в Чернігові, Переяславі, Ніжині й Переволочні /235/ (біля Запорізької Січі), а були ще й нештатні фортеці та укріплені полкові міста. Впродовж цього часу система укріплень вже майже не використовувалася, але тільки в кінці століття вона остаточно руйнується разом із своїми брамами, перекидними мостами, баштами, таємними ходами для вилазок.

У замках сотенних міст знаходилися сховища для збереження їжі та боєприпасів («магазейни»), приміщення для вартових, може, пороховий погріб та церковна хата. В штатних фортецях та полкових містах — цейхгаузи, «гоубвахтъ», інженерні подвір’я, хати і подвір’я для гарнізонів, міщанські двори тощо, церква і хата попа, школа. До міста, або «города» належала також та його частина, де збиралися торги й жили люди, зайняті торгівлею, ремеслом та різними промислами. У XVIII ст. в містах країни ще функціонували цехи, і вулиці, прилеглі до торгу, на свята прикрашалися різнобарвними цеховими знаками та прапорами. На вулицях, що вели до замкових воріт, — торгові двори козацькі, двори цеху різницького чи там кравецького, церква, шпиталь, ратуша, двір сотенного писаря, шинковий двір козака чи церкви, подвір’я монастирське, острог, знову шинковий двір... У XVIII ст. вже десь третина городян жила достатньо заможно, щоб мати хату з двома світлицями, а то й дві хати у дворі (де, як правило, мешкали близькі й далекі родичі). В хазяйській хаті або у господарських будівлях часто жили в страшній тісноті підсусідки, яких пускали жити з харчами за всяку роботу по господарству, — могла спати на долівці сім’я, могло жити в стодолі чоловік п’ятнадцять. У найбагатших будинках вікна були з білим склом і називалися красними, вони відчинялися, щоб провітрювати кімнату. Найчастіше, проте, робилися круглі зеленкуватого скла вікна, що намертво вправлялися в рами з дерева або олова. В багатших будинках, у келіях багатих монастирів топилося не просто в печі, а в каміні й грубі; печі в таких домах облицьовувалися кахлями, що іноді були справжніми художніми витворами.

В місті центрами спілкування, крім церков і монастирів, були торговельні ряди. Йшла щоденна торгівля різним потрібним товаром, а раз чи кілька разів на рік, впродовж одного дня чи цілого тижня, в містечках і містах бували торговельні фестиваліярмарки. В Києві, наприклад, на рік було три ярмарки по вісім днів кожен: на Великий піст, Миколаївський 27 травня, Успенський 15 серпня (Контрактовий ярмарок був відкритий наступного століття й став /236/ великою щорічною подією). Торгували різним крамним, залізним та іншим товаром: у Польщу, Крим, Ґданськ, Сілезію відправляли партії чорної мерлушки, юхті, сала яловичого, шкурки білок різних, віск, гнали волів і коней, з-за кордону везли шовк, сукно, папір, вина, сіль. Барками по Дніпру везли хліб, вино, залізо полосне і чавун, конопляну олію, дьоготь, мотузки, рогожі, мед, шинкове сало, дерев’яний посуд. Вивозили на базари та ярмарки і свої нехитрі домашні товари — груші та яблука, особливо сушені, різну городину тощо. «З Польщі», тобто з Правобережної України, везли на Лівобережжя хліб. І, звичайно, гори глиняного посуду прикрашали кожен торг. Товар переважно ремісничий — заводи ставилися майже виключно цегляні, шкіряні та винокурні. Кожна область мала й свої неповторні товари: Євсуг та Опішня — керамічний розписний посуд, Харків — килимки — «копи», Охтирка — кольорові гарусні тканини, Богодухів — вишивані кожухи, Лохвиця — сап’янці й прикраси...





Колонізація нових земель


Вся українська територія впродовж століття залишалась тісно взаємопов’язаною. На суспільне життя України величезний вплив справляли процеси колонізації нових земель. Це впливало і на стан на нових землях, і на повсякденне життя та соціальні конфлікти на старих волинських та галицьких землях.

Архіви приносять описи однотипних конфліктів то в Овручі, то де-небудь у Луцькій землі: селяни не виконують повинностей, покинули землю і пішли до іншого пана або до іншої громади, у дворах посполитих живуть невідомі и незареєстровані люди, якісь сім’ї самовільно помандрували на Поділля або на Лівобережжя. Поміщики, які одержували землі на Поділлі, засновували нові села, саджали там осадників для організації заселення і зманювали селян у ближніх і дальніх сусідів. Цікаво, що зманювали часом із нових сіл у старі, наприклад, із південного Поділля в Ланівці на Волині. Зокрема, такі невлаштовані у житті мандрівники становили переважну масу підсусідків у полкових містах Гетьманщини та Слобожанщини, було їх іноді більше, ніж корінних мешканців, і кількість їх різко зростала.

На початку XVIII ст. почалось відновлення старих і заснування нових поселень на Поділлі. Особливо інтенсивно йшла колонізація Поділля у 20 — 30 роки, до середини століття вона здебільшого була вже закінчена, хоч Поділля залишалось освоєним не так, як перед турецькою окупацією. Шляхта прагнула заселити край на тих же засадах, на яких здійснювалась колонізація України сто і двісті років тому. Проголошувалися слободи на п’ять, сім, десять, дванадцять років, впродовж яких поселенці мали невеликі зобов’язання перед господарями землі, переважно чиншові повинності. Проте «похожі» селяни, посидівши на землі пана рік-два, не хотіли втрачати свободи і йшли до іншого хазяїна. Шляхетські сеймики регулярно приймали рішення обмежити терміни слобід роком-двома і одразу визначити тверді зобов’язання селян перед землевласниками. Але через гостру потребу в робочих руках самі ж шляхтичі-зем’яни призначали постарому довгі слободи — проте найменше зростання повинностей призводить до втеч населення. /237/

Не переривався колонізаційний процес впродовж Руїни на півночі українського Лівобережжя, передусім на далеких окраїнах, у Слобожанщині, включаючи південь нинішньої Вороніжчини. Селилися тут спочатку на укріпленнях Білгородської лінії, потім дедалі південніше і південніше. Приходили здалека цілими селами, організованими в козацькі сотні й курені. Так, Острогозьк започаткований родинами, які прийшли з Острога. Розвідники-козаки шукали займанщину, вибираючи місце, де є добре різнотрав’я для пасік, річка і де можна викопати ставки. Будувалися й хуторами, і невеликими (по 20 — 30 родин) селами.

До 30-х років XVIII ст., коли почалось будівництво Української лінії, Слобожанщина була здебільшого заселена в межах приблизно нинішньої Харківської області. Українська лінія, що її будували в 1731 — 1733 рр., являла собою традиційні російські земляні й дерев’яні укріплення типу давніх «городків», які тепер називались кріпостями, фельдшанцями, редутами та форпостами. Військова ефективність їх була невисокою, і хоча татарську небезпеку повністю ліквідовано лише наприкінці століття, хутори, села і містечка одразу ж поповзли на південь від лінії.

В середині століття посилюється колонізація степового Півдня. Чіткої межі між татарськими кочів’ями та володіннями запорожців не було — тут діяли інші принципи. Коли Петро I почав влаштовувати твердий кордон між Кримом та підлеглими Росії, Січ дуже стурбувалася: правила війни і миру у великому степу не укладалися в звичні рамки, що викликало чимало непорозумінь з царською владою. Традиційно запорожці рибалили, полювали, добували сіль, поташ і селітру, розводили коней на всіх степових землях аж до моря, татари кочували собі в тих самих Причорноморських степах. Торгівлю не плутали з військовими конфліктами, купцям належалася охорона за плату. Так, і гетьман Мазепа, і сам Петро займалися справою про пограбування одного грецького купця січовиками, хоча, з точки зору січовиків, ніякого гайдамацтва тут не було: згідно з правилами, купцеві запропонували козацьку охорону на весь шлях, він відмовився і відразу був тими козаками пограбований — це було цілком нормальним явищем. Кордон між Запоріжжям і татарами все ж встановили, а після поразки 70-х років кочовики-ногайці переселилися почасти в Крим, почасти за Буг, звідки вони пізніше будуть перевезені на північний Кавказ. Від колись численних кочів’їв залишилося небагато татар-ногайців у порослих полином і солянкою степах між Тереком і Кумою — крім тих, хто розчинився в осідлому татарському населенні степового Криму.

На Січі в 60-ті роки в 38 куренях жило 13 050 козаків та до 5 тис. чоловічої статі селян, а на момент розгрому її 1774 р. — близко 50 тис. осіб чоловічої статі. Наскільки можна судити з уривчастих даних, у попередні часи Січ була набагато менш залюднена.

Після розгрому Січі 9 тис. запорожців переселилися на турецькі землі між Бугом і Дністром; 1783 р. Потьомкін запропонував отаманам заснувати тут Чорноморське військо, з чим козаки погодилися. Врешті, замість обіцяного, їм довелося 1792 р. переселитися на Кубань, подалі від батьківщини. /238/

Так звана Новоросія була відкрита для всеросійської колонізації. Каркас для цієї нової землі мали створити нові міста, водночас військові та військово-морські поселення та промислові центри. Будуються пристані Херсонська, Гола й Глибока, 1775 р. укріплення в Херсоні (бо нижче по течії, на виході з лиману, знаходилась турецька фортеця Очаків), наступного року тут будується головний порт і база Чорноморського флоту, 1783 р. із стапелів сходять перші кораблі. А ще за рік постають біля гирла Інгула Миколаївські укріплення, де виростають верфі й місто Миколаїв, в яке 1790 р. переноситься адміралтейство з Херсона. Населення Новоросії становило 1795 р. 1,368 млн чоловік по обидва боки Дніпра.

За задумом Катерини II, Новоросія мала бути саме російською колонією, в якій великою була б питома вага іноземців. Ще в середині XVIII ст. іноземним колоністам відведено райони Новосербії біля фортеці св. Єлизавети, після розгрому Січі перетвореної на поселення Єлисаветград, та Слов’яносербії, межиріччя Сіверського Донця, Бахмута й Лугані. Серед колоністів були серби та вихідці з різних Балканських країн (волохи, арнаути); греки — переселенці з Криму — заснували місто Маріуполь. Чимало з’явилося на півдні України німців. Головним методом колонізації була роздача величезних земельних масивів військово-чиновничій знаті, куди вони мусили «виводити» своїх кріпаків. Проте від самого початку переважну більшість населення Новоросії становили українські селяни. У 1763 — 1764 рр. їх було 50 тисяч із загальної кількості населення 67,7 тисячі (75 відсотків), у 1782 р. — 145 тисяч із 202 тис. населення (71 відсоток). В етнічному розумінні ніякої Новоросії ніколи не було: степи Причорномор’я були освоєні насамперед українськими хліборобами.

На кінець XVIII ст. Україна в межах Російської імперії налічувала 8,236 млн жителів, у тому числі на Лівобережжі — 4,761 млн, на Правобережжі — 3,475 млн. До Австрії відійшли землі воєводств Руського і Белзького, Тернопільське Поділля, Закарпаття та Буковина; тут проживало близько 1, 5 млн українців. Таким чином, упродовж століття з демографічного погляду центр ваги переміщується дедалі більше на схід та південь України. З погляду культурно-політичного, цьому переміщенню центру відповідала зростаюча роль Лівобережжя та Києва у всьому громадському житті України.





Соціальна нестабільність


Постійний рух населення приводив до того, що влада, особливо в Польщі, не контролювала території. На українському Прикарпатті (як і в польських гуральських землях) /239/ завжди був сильним рух опришків, що головним чином грабували шляхту та заможніші верстви городян і користувались моральною підтримкою сільської бідноти. Як і по всій Європі того часу, по Україні ходять легенди про «шляхетних розбійників», своїх Робін Гудів, і формують своєрідну ідеологію того руху, який одержав назву гайдамацького.

Документи, що збереглися, дозволяють яскраво відтворити численні картини таких подій, звичних для того часу і поширених на всій українській території. Як правило, гайдамацька затяга збиралася з десятка чоловік, кількох запорожців або городових козаків з Гетьманщини і селянських парубків. Затяга прямувала «в Польщу», де за участю місцевих хлопців «розбивала» яку-небудь шляхтянку або єврея-крамаря, забирала котли, олов’яний посуд, коней, яку-небудь юпку та інший небагатий скарб, ділила здобич десь у лісочку і розходилась по домівках. Іноді після вдалого виступу зайшлі гайдамаки або місцеві опришки мандрували аж на Січ. При цьому неминучим було насильство і навіть убивство, хоча найчастіше документи згадують переважно побиття чи покалічення. В деякі неспокійні періоди гайдамаччина особливо дошкуляла заможним верствам, інколи ситуація ставала стабільнішою, але загалом можна констатувати, що у другій половині століття і польський, і російський уряди вживали дедалі жорстокіших заходів для контролю над ситуацією. Вибух гайдамацького повстання 1768 р. (Коліївщина) свідчив про глибоку суспільну кризу, не розв’язану, а лише приглушену репресивними заходами.

Коліївщина не була таким значним соціальним рухом, як Хмельниччина попереднього століття, — лише коротким, але дуже жорстоким спалахом, що породив романтичну легенду і певним чином вплинув на пізнішу культурну свідомість. Повстання гайдамаків на «дикому південному сході», зі слабкими владними структурами, було виразом граничного загострення міжетнічних та міжконфесійних відносин.

Стосовно XVIII ст., оцінки спольщеності української шляхти після ознайомлення з документами виявилися надзвичайно перебільшеними. За О. Перковським, у 1793 р. серед шляхти Правобережжя католики становили всього 9,3 відсотка. Вся та маса шляхтичів у кожухах, яка приїжджала на сеймики Волині й Поділля, поза всяким сумнівом, була українською. Рішучих змін до цього часу зазнав національний та релігійний склад магнатерії. Вищі прошарки української аристократії впродовж семи-восьми поколінь після Люблінської унії, вступаючи до шлюбу переважно з польськими аристократами, не тільки культурно і політично орієнтувалися на Варшаву, але й мешкати прагнули не в Україні. Тільки в кінці століття, після того, як на кріпосницько-деспотичних засадах була досягнута стабілізація на Україні, розгортається будівництво палаців у фільварках поміщиків Правобережжя. В середині століття ніхто вже не згадував про руське походження Чарториських чи Вєльгорських. Як і в минулому, повсталі селяни всіх шляхтичів вважали поляками чи «підляшками».

Жертвами повстання на Уманщині стали також і уніати /240/ (гайдамаки геть вирізали учнів уніатського колегіуму). Стосунки між обома українськими конфесіями були на той час вкрай напруженими. Нерідко православні священики й ченці, а найбільше городничі Києво-Печерської Лаври (представники цього монастиря, які керували його маєтностями на Правобережжі), мали таємні контакти з гайдамаками. Проте таким контактам різко протистояла церковна влада, і у повстанні православна церква участі практично не брала.

Впродовж XVIII ст. зростає кількість єврейського населення на Україні, особливо в західних містах і містечках. На час першого поділу Польщі в Галичині жило 150 тис. євреїв. Є дані про соціальний та професійний склад євреїв Західної України *. Узагальнюючи ці дані, можна сказати, що приблизно кожний 6-й чи 7-й єврей був ремісником, так само приблизно 6-й чи 7-й — корчмарем, торговцем, орендарем або лихварем, і такий самий відсоток становили найбідніші верстви — жебраки, бездомні зайди та поденники. Решта — рабини, вчителі, прислуга, лікарі, музиканти тощо. Переважна маса єврейських кварталів жила в злиднях.



* Див.: Герасименко М. П. Аграрні відносини в Галичині. — К., 1969. — С. 20.



Єврейська громада в Україні в ті часи залишалася дуже закритою, в галицьких та подільських містечках європейськи орієнтованих євреїв презирливо називали «нємчиками» і «ґоями». Кагал спілкувався з навколишнім світом переважно через ті прошарки єврейського населення, які трудовою селянською масою сприймались як визискувачі. До цього треба додати підсвідомий страх перед загадковими «чужинцями», який виявлявся в постійних спалахах чуток про ритуальні вбивства євреями православних дітей. Упродовж XVIII ст. судові процеси по кривавому наклепу, як це називається в єврейських джерелах, проходили в Сандомирі (1690 р. і 1712 р.), Заславі (1747 р.), Житомирі (1753 р.), Ямполі (1766 р.). Страх, по суті, був підґрунтям показної зверхності й зневаги, що нерідко демонструвалася стосовно до євреїв.

Слід зазначити, що гайдамацькі виступи, хоч і супроводжувались «розбиттям» заможних єврейських господарств, спочатку не мали характеру погромів і нерідко закінчувалися продажем здобичі тут же євреям-перекупникам. Бували випадки, коли в гайдамаки йшли і молоді євреї, які після хрещення ставали повноправними членами козацької громади. В запорізьких реєстрах зустрічаємо прізвища Перехрист, Лейба, Коган, Жидовкин, Жидовчин, Жидовець, Юдай, Зраїтель тощо. Чим ширшими були гайдамацькі рухи, тим більше в них було ідеології, і чим більше в них було ідеології, тим ближчою вона була до фундаменталістської лютої непримиренності.

Трагічні події Коліївщини сприймались сучасниками як відгомін давньої Хмельниччини. Проте, якщо в основі ідеології рухів попереднього століття поряд з ілюзіями були і реальні розрахунки на народжувану державність «козацької нації», то тепер надія на силу була чистою ілюзією і не випадково підтримувалась фальшивою «Золотою грамотою» цариці Катерини. Не тільки імператриця була союзницею властей Речі Посполитої — і козацька старшина Малоросії та Слобідської України, і навіть керівники Коша /241/ Запорізького не могли і не хотіли серйозно підтримати гайдамацько-селянський рух. Простий люд хапався за сокиру і шаблю з героїчною готовністю здобути свободу ціною крові своєї і чужої, але ця енергія вже могла бути тільки руйнівною, деструктивною. Вибух Коліївщини прискорив упокорення волелюбної України та соціально-політичну стабілізацію на ґрунті імперського насильства.





Господарський та культурний побут


Іншим наслідком посилення колонізаційного процесу було зростання питомої ваги села. Якщо перші кроки освоєння нових просторів характеризувались високою часткою міського населення, бо жити на селі було небезпечно, то чим далі, тим більше центр ваги всього українського господарства переноситься на село.

У 1767 — 1769 рр. за наказом Катерини генерал-губернатор П. О. Румянцев провів загальний подвірний перепис «Малоросії», що залишив історикам неоціненний матеріал для характеристики староукраїнського господарства і побуту. Пізніше видатний український історик І. Лучицький опрацював і опублікував матеріали по чотирьох сотнях на Полтавщині, а М. Рклицький ґрунтовно їх проаналізував. Завдяки цьому маємо яскраву картину українського козацького села цієї доби *.



* Див.: Рклицкий.М. Хозяйственный быт козаков Золотоношского уезда в старину // Полтавский земский календарь на 1910 год. — Полтава, 1909.



У XVIII ст. на Полтавщині, що не належала до зовсім новозаселених земель, переважали села по кілька дворів. Двір — це з десяток хат і стільки ж приблизно хиж, де жило по 4, 8 або й 14 сімей на двір. Сім’ї трималися великі, неподілені, багатодітні, в хижах жило багато прийшлих людей, сімейних підсусідків або й невідомо звідки прибулих одинаків. Вражає велика кількість землі на двір, у тому числі чимало такої, що належала всім сім’ям двору спільно, величезна кількість худоби і порівняно невеликі розміри засіяних ділянок. Ціни на землю були надзвичайно низькими: в середині століття орна земля (без двора) коштувала стільки ж, скільки 4 пуди хліба (від 20 до 70 коп. десятина), але впродовж півтораста років вона подорожчала тут у сто разів!

Статистика дозволила зрозуміти характер господарського побуту тодішнього села і, очевидно, не тільки на козацькому Лівобережжі. Справа в тому, що під пашу і сінокоси тримали тоді набагато більше землі, бо мали на двір 3 — 4 воли, до трьох корів та ялівок, 2 — 3 дорослих коня і близько трьох десятків овець і ягнят. Землеробство велось, можна сказати, абияк, було і трипілля, і двопілля, і зовсім без сівозмін (однопілля). Поки козак на землю повністю не осів, він вів господарство наполовину землеробське, наполовину скотарське. /242/

Переважно жили досить заможно. Якщо вважати багатими козаків, які мали по три і більше пари волів, то таких дворів було більше 20 відсотків, і жило в них більше третини населення; більше половини козаків жило середньо, і тільки близько 8 відсотків у досліджених селах жили бідно, тобто мали в кращому випадку корови й дрібну худобу.

Так було, доки не зміцнювалось господарство. Часом люди забирали або продавали свою худобу і рушали кудись в інші місця, нерідко і на Правий берег. Коли ж сім’ї осідали надовго, в них змінювався характер господарства: переважали не вівці, а свині, худоби взагалі вже так багато не тримали, більше сіяли зернових (переважно жита й гречки), заводили городи й баштани, ставки і пасіки, садили садки.

Типовим для осілої України був козацький двір. Тоді ще не робили плетених тинів — старовинною огорожею були частокіл або глиняний вал — окіп, робилися дерев’яні паркани з перелазом та ворітьми, пізніше ще й фірткою, на півдні огороджували двір кам’яними огорожами. Такий двір називався на Поліссі окружним (круглим), на Поділлі — замкненим, або заєздом, на Гуцульщині — ґраждою. У дворі за огорожею по периметру були розташовані потрібні будови: хлів для великої рогатої худоби, стайня для коней, саж для свиней, курник, шопа (повітка чи сарай) для реманенту, клуня (стодола) для збереження зерна. Хата ставилася в глибині двору, перед хатою саджали кущі, дерева, квіти. Забудовували, зрештою, і в інший спосіб, інколи зовсім без системи .

Хата тоді, як правило, будувалася «на дві половини»: посередині — сіни, ліворуч — хижа (комора), де зберігалося всяке майно і, бувало, спали молоді, праворуч — двері до хати. Хата по всій Україні зберігає старовинне планування: справа від входу з сіней — стіна на два вікна, лава під стіною, стіл, у кутку біля причілка на покуті — ікони, під причілковою стіною — знову лава, зліва від входу — піч, за піччю — піл для спання, скриня. Ось як описує багату козацьку хату Гоголь, який бачив цю старовину і був уважним етнографом:

«Стіни були дуже тонкі, вимазані глиною і вибілені ззовні і зсередини так яскраво, що очі ледве могли зносити цей блиск. Вся підлога в хаті була теж вимазана глиною, але так була чисто виметена, що на ній можна було лягти, не побоюючись вимастити одягу. В кутку кімнати, коло дверей, знаходилась величезна піч і займала майже чверть кімнати; бік її, звернений до вікон, був покритий білими кахлями, на яких синьою фарбою були намальовані подоби людських облич, з жовтими лицями і губами; другий бік складався з зелених гладких кахлів. Вікна були невеликі, круглі; матове шкло, пропускаючи світло, не давало нічого бачити, що там надворі. На стіні висів портрет діда Остряниці, що воював із знаменитим Баторієм. Він був зображений у весь зріст, в кольчузі, з /243/ парою <пістолетів>, заткнутою за пояс; нижню частину ніг до колін не було тільки видно. Потемнілі фарби ледь дозволяли бачити суворе, мужнє обличчя, якому жалість і все м’яке, здавалось, було зовсім невідомо. Над дверима висіла також невелика картина, масляними фарбами, що зображала безтурботного запорожця з бочкою горілки, з написом: «Козак, душа правдивая, сорочки не має», яку і донині можна іноді зустріти в Малоросії. Проти дверей — кілька ікон, прибраних калиною і зеленими квітами, а під ними, на довгій дерев’яній дошці, намальовані сцени із святого письма: тут був Авраам, що прицілюється з пістолета в Ісаака; святий Даміан, що сидить на палі, і інші подібні. Подалі висіло кілька турецьких шабель, під образами стіл, покритий чистою скатертиною, вишитою по краях зеленим шовком і потемнілим сріблом; два дивного вигляду складних стільця. В цьому полягало убранство кімнати...» («Гетьман»).

Тут описано попереднє століття, але такий самий вигляд мала старшинська хата і в часи Гоголевих дідуся й бабусі. Його фантазія, мабуть, виявилась тут лише в описі чи то ікони, чи то картини, на якій «Авраам прицілюється в Ісаака», але якщо ми згадаємо янголів у козацьких вбраннях, ліплених на стінах дзвіниці Софійського собору в Мазепині часи, то тут, можливо, не таке вже й перебільшення. Точний і опис сотницької хати і двору у повісті Гоголя «Вій»: «Панський дім був низенька невелика будова, які звичайно зводились в старовину в Малоросії. Він був покритий соломою. Маленький, гострий і невисокий фронтон з віконцем, схожим на підняте догори око, був увесь змальований блакитними та жовтими квітами і червоними півмісяцями. Він був утверджений на дубових стовпчиках, до половини круглих і знизу шестигранних, з примхливою обточкою нагорі. Під цим фронтоном знаходився невеличкий ґаночок з лавками з обох сторін. З боків будинку були навіси на таких же стопчиках, подекуди витих. Висока груша з пірамідальною верхівкою і тріпотливим листям зеленіла перед домом. Кілька стодол в два ряди стояли серед двору, утворюючи рід широкої вулиці, що вела до будинку. За стодолами, до самих воріт, стояли трикутниками два погреби, один напроти другого, криті також соломою. До трикутної стіни кожного з них були прилаштовані низенькі двері, і вона розмальована була різними зображеннями. На одній з /244/ них намальований був козак, що сидить на бочці і тримає над головою кружку з написом: «Все вип’ю». На іншій фляжка, сулії і по боках, для краси, кінь, що стояв догори ногами, люлька, бубни і напис: «Вино — козацька потіха». З горища одного з сараїв виглядав крізь величезне слухове вікно барабан і мідні труби. Біля воріт стояли дві гармати. Все показувало, що хазяїн дому любив повеселитися, і у дворі часто лунали бенкетні крики. За ворітьми знаходились два вітряки. Позаду дому йшли сади; і крізь верхівки дерев видні були лише тільки темні шапки димарів хат, що ховалися в зеленій гущавині».

Зрештою, козацька старшина і багаті міщани вже будували і великі хати, як от «хоромна будова» на Стародубовщині, опис якої за 1712 р. повідомляє, що вона мала «світлиць три, кімнату, сінці, приґанки, на версі світелку, а округ — ґанки нові, брусовані під одну крівлю, ґонтами побивані» і при цьому «вікон великих, у волово оправних, і обікончин, на завісах білого зеліза чотирнадцять». В цьому домі були окремі кухня й лазня рублені, льодовня і сніцарської роботи семеро дверей *.



* Бытовая малорусская обстановка в документах XVII — XVIII ст. // Киевская старина. — 1887. — Т. XIX. — Октябрь. — С. 338 — 339.



Головне, однак, було в тому, що зберігалося в скринях. Селяни одягалися традиційно: полотняні сорочка і штани на очкурі, чоботи або — влітку — постоли, верхній одяг — сіра чи чорна домотканна юпка, куртка до колін, у чоловіків — суконна, у жінок — часом із ситцю чи пістряді, поверх якої в холод носилася свита чорна чи сіра або кобеняк суконний з капюшоном — кобкою за спиною. Взимку всі ходили в кожухах. Козацька старшина одягалася в XVIII ст. ще так само, як і в старовину: сорочка, жупан, зверху — кунтуш з довгими фальшивими розрізними рукавами, дорогий кольоровий пояс, широкі шовкові штани, чоботи-сап’янці. Жіноцтво носило довгі сорочки, поверх яких — дві запаски, задніщя і попередниця, а модниці замість запасок носили плахту ручної роботи, ткану майстринями квадратиками різно- /245/ кольорової фарбованої вовни. У дуже заможних в описі майна читаємо вже і «сподница новая блакитного лудану великой руки, у чтири брити, локоть восім в долі, кругом в три ряди борщевими басаманами обложена, шнуровка червоного лудану корунками золотими, як ведеться, обложена, сподниця крашениною вся подшита» *. Кунтуші жовті, «кропивні», «оливкові», вишневі і «буракові», обложені позументами, — тут моди були різноманітними. Дуже цінувався дорогий посуд, різні штофи з накривками (кришками) і без, фляші, кубки золочені і срібні, талірки, полумиски, мідні корці, казанчики тощо. Ну, і різні жіночі прикраси, — намиста (коралі) були у кожної дівчини.



* Бытовая малорусская обстановка в документах XVII — XVIII ст. // Киевская старина. — 1887. — Т. XIX. — Октябрь. — С. 352.



Кулінарія визначалась традиційними землеробськими та тваринницькими продуктами і традиційною ж піччю: смажили мало, вудити почали під впливом з Німеччини і Польщі, більше варили і пекли, проте їли обов’язково гаряче і варили не рідше, ніж двічі на день. І подорожні козаки, як тільки спинялися, варили в казанах на вогнищах — кулешу, кашу, хоч мали з собою і шматок сала, і в’ялену рибку. Борщ варили на буряковому квасі, затовкували салом з часником. Різні борошняні страви — вареники, галушки, — любили особливо. М’яса їли мало, переважно одразу після того, як кололи кабана, на літо солили сало. Проте коли хазяйство ставало міцніше, м’яса споживали більше, переважно свинини; робили ковбаси, заливаючи їх смальцем у бочечках, висіли вуджені шинки в погребах, готувалися численні страви із свинини — свинячі голови «до хріну», верещака, печені різні тощо. Багато їли риби. Записи в борговій книжці стародубівського міщанина Семена Чернігівця показують, що брав у нього в борг полковник Миклашевський: білугу, чотири осетри, дві білорибиці, осетрової ікри десять фунтів, в’язиги три в’язки, цитрини в патоці, бочку вина романеї, бочку мушкатного ренського, коричної горілки на піванкерка, мунгальської горілки в двадцяти скляночках... /246/

У шістдесятих — сімдесятих роках палаци вельмож в Україні були ще великою рідкістю. В Катерининські часи побут нового дворянства з недавніх полковничих і сотницьких родин починає швидко змінювалися, але це вже відноситься до нової епохи.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.