[Попович М. В. Нарис історії культури України. — К., 1998. — С. 308-323.]

Попередня     Головна     Наступна





§2. НОВИЙ «КУЛЬТУРНИЙ ЛАНДШАФТ» УКРАЇНИ


Нові соціальні механізми культури


Ліквідація решток автономії України, включення козацької старшинської еліти до лав імперського дворянства, покріпачення частини козацтва, зруйнування традиційної освітньої системи різко погіршило стан національної культури і змінило всю структуру культурного життя. /309/

Засвоєння й продукування культурних цінностей нації визначається характером тих осередків, які відіграють роль центрів культурного життя і стимулюють взаємодію різних соціальних верств. Це знаходить прояв і в розміщенні центрів передачі культури від покоління до покоління, від осередку до осередку. В метафоричному розумінні можна завжди говорити про «культурний ландшафт», маючи на увазі не тільки географію культурних центрів, а й їх характер і способи взаємозв’язку.

Система, що склалася в автономній козацькій державі, спиралася на Київську академію як інтелектуальний та педагогічний центр. На периферії такими центрами були колегії та — навколо церков — приходські школи і шпиталі. З цією системою взаємодіяла адміністративна «канцеляристська» культура, що спиралася на сотенні, полкові та центральні уряди. Зокрема, продуктом «канцеляристської» культури було козацьке літописання і збирання українських старожитностей. Ця система вмирала впродовж другої половини століття. Староукраїнська культура була зведена до провінційного архаїзму, і в імперських центрах — за великою допомогою традицій і сил української культури — споруджено духовний дім нової Росії.

XIX ст. почалося глибоко символічним актом синоду забороною будувати храми в «малоросійському стилі». Канонізація форм церковної архітектури з точним поясненням символіки кожного її елементу (наприклад, «луковичні» верхівки церкви означають полум’я і тому не можуть бути іншої форми) відповідали доктринерському духові «регулярної держави». Канонізація церковного художнього життя різко скорочувала простір свободи в сакральній творчості і перепиняла ті культурні впливи, які йшли з колишнього інтелектуального центру православ’я — українського Півдня — на духовне життя Росії. Формально покінчив з загальнокультурними претензіями Києва міністр Голіцин. 1817 р. академію закрито, створено на її місці семінарію, а 1819 р. на місці семінарії — духовну академію. Колегії в Чернігові, Переяславі, Харкові поступово ставали пересічними духовними семінаріями.

Нижча освіта була зруйнована зовсім. Організована згідно з новими настановами, система приходських та повітових училищ, гімназій, приватних пансіонатів нерідко просто не працювала — при училищі були директор, учитель і наглядач, проте учнів не було жодного. В селах, де запанувало кріпосне право, система навчання зазнала повного краху. Секуляризація церковних земель, переведення монастирів на державні дотації позбавили церкву можливостей вчити сільських дітей. Школи ледве животіли і оживали лише під час відвідин урядових осіб. /310/ Чиновники дбали передусім про те, щоб вивіска на школі з двоглавим орлом мала «належний рисунок», щоб школа була побілена на випадок приїзду начальства, а книги були новенькими, щоб на стінах висіли правила, інструкції та розклади.

Навчатись діти української еліти могли в університетах Санкт-Петербурга і Москви, в кадетських училищах, — словом, у центрі та єдиному «центральному» шкільництві. Єдина і уніфікована імперська культура і наука спускалися вниз до периферії строго за станами, «що кому належить».

Молоді люди дворянського звання їздили до Петербурга починати службу, бо хоч би як низько знаходилась перша сходинка кар’єри в Петербурзі, вона все ж давала більше шансів пробитися вгору, хоч би і в провінції. Умови, за яких такі юнаки опинялися в столиці, були неймовірно важкі. Добре ще, якщо вони поселялися в «серединному» Петербурзі, між «канавкою» (Катерининським каналом) та Мойкою, в сірих нетрях столичного міщанства, але дехто жив аж за Фонтанкою, в брудних халупах, разом з якими-небудь алкоголіками-розстригами та оброчними селянами-заробітчанами. Вдома на Україні в маєтках у них принаймні вистачало в погрібах всіляких запасів — і варень, і солінь, але грошей, як правило, у «пана середньої руки» було обмаль.

Велику роль у житті тих українців, які одержали освіту і зачепилися в столиці, щоб бути причетними до першоджерел імперського життя, відігравали земляцтва. Молоді чиновники, які служили десь по відомству освіти, поштовому чи якомусь іншому, збиралися, як правило, раз на тиждень у когось із земляків. Такими домами земляків були, зокрема, квартира Гоголя, коли він уже трохи став на ноги, потім — квартира Євгена Гребінки. Не всім дано було заходити в гості до В. І. Григоровича, конференц-секретаря Академії мистецтв і секретаря Товариства заохочування художників: у Григоро* вича, колишнього спудея Київської академії, бував цвіт інтелігенції Петербурга. Вихідці з України, особливо художники, були під його постійним покровительством. Бували українці і в домі О. М. Оленіна; сюди приходив поспівати українських пісень колишній кріпак, українець із Вороніжчини професор О. В. Никитенко. Тут він познайомився з Анною Петрівною Керн (дівоче прізвище Полторацька), племінницею хазяйки, яка стала знаменитою завдяки присвяченим їй пушкінським рядкам «Я помню чудное мгновенье». Своїм землякам чимало допомагав харківський дворянин Орест Сомов, згаданий вище у зв’язку з дискусією про народність, — можна сказати, перший професійний інтелігент (письменник і журналіст).

За ініціативою Новосільцева, запеклого ворога польського руху, в Петербург було запрошено групу /311/ закарпатських українців Василя Кукольника, Михайла Балудянського, Петра Лодія, Івана Орлая та інших. Якоїсь «русинсько-антипольської» партії вони не склали, але багато хто з них зробив вагомий внесок у розвиток культури.

Був український гурток і в Москві — тут працювали ботанік, історик і фольклорист Михайло Максимович; славіст, історик, знавець українських старожитностей Осип Бодянський; співучень Гоголя по Ніжинській гімназії, один із перших гегельянців у Росії, правознавець Петро Рєдкіп (Редька) — всі професори Московського університету. Не випадково першим журналом, який друкував твори українською мовою, в тому числі Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, був московський «Вестник Европы», редактор його — професор Московського університету М. Т. Каченовський був вихованцем Харківського колегіуму. Сприяння українській культурі він вважав своїм обов’язком, хоча й розглядав українську мову як «малороссийское наречие».

До чиєї культури віднести той інтелігентний прошарок українства, який або на все життя осідав у столичних центрах, або хоча б частину життя служив чи вчився в Петербурзі та Москві? Іноді українське походження було лише деталлю біографії російського діяча, в деяких випадках культурні діячі безперечно продовжували працювати в українській культурі незалежно від того, що жили в Росії; а часом неможливо провести межу між українською та російською культурою. Можна загалом сказати, що столична діаспора являла собою для України середовище, де процеси взаємовпливів ішли в обидва боки.

Це можна проілюструвати на прикладі культури архітектури і будівництва. В першій половині XIX ст. міське населення зросло приблизно втроє; особливо швидко зростали міста Новоросії. Загалом відсоток міського населення на Україні залишався низьким. Міста України були переважно адміністративними, нечисленні з них — культурними і навчальними центрами; промисловість швидко почала розвиватися лише у другій половині століття.

По Україні будувалися адміністративні споруди, біржі, гостині двори. Велике будівництво здійснювалося в /312/ Полтаві, де містилася резиденція генерал-губернатора Малоросії. За проектами-зразками російського архітектора А. Захарова розбудувалася Кругла площа з адміністративними будинками, з пам’ятником Полтавській битві роботи Тома де Томона і Ф. Щедріна, з променями прямих вулиць — нечуваним на Україні явищем. А. Меленський, головний архітектор Києва, керував складанням генерального плану Києва, будував разом із швейцарцем Луїджі Руска гостинний двір, новий головний корпус духовної академії, альтанку на Аскольдовій могилі; в 30-х рр. Віченцо Беретті будував університет, обсерваторію, інститут шляхетних дівчат, син його Олександр дещо пізніше — першу Київську гімназію (нині гуманітарний корпус університету). В. Ґест — автор Контрактового будинку і пам’ятника Магдебурзькому праву. Луїджі Руска будував Ніжинську гімназію вищих наук. В Одесі, де будівництво теж велося згідно з «регулярним планом», архітектор Ф. Боффо спроектував Приморський бульвар, площу коло нього, знамениті Потьомкінські сходи, стару біржу (нині міська рада), палац Наришкіної (нині Палац культури моряків); Тома де Томон будував госпіталь (нині клініка медінституту). А пам’ятник знаменитому дюку Рішельє — єдина вціліла на Україні робота петербурзького скульптора, вихідця з Полтавщини Івана Мартоса — неперевершеного майстра надгробних пам’ятників.

Усі згадані пам’ятки приносять на Україну стиль класицизму, невіддільний від державницького, імперського художнього мислення початку століття. Через цю естетику міста України включаються у загальноімперські культурні смаки, насамперед смаки і художні ідеї західницького і космополітичного державництва. Зауважимо, що серед авторів споруд багато іноземних майстрів, які працювали в Росії. Зокрема, Луїджі Руска був знаменитий своїм альбомом фасадів житлових будинків, на який в усій імперії орієнтувалася поміщицька маєткова /313/ архітектура — будівництво і палаців, і скромних споруд на кілька кімнат з неодмінною колонадою. В державно-класичному стилі, нерідко російськими майстрами, будуються і деякі храми.

Поміщицькі маєтки становлять важливий новий елемент культурного ландшафту. Вони мають культурну цінність вже самі по собі, оскільки принаймні в багатших із них реалізуються певні естетичні амбіції господарів. Велику художню цінність являли собою деякі маєтності польських аристократів на Правобережжі; в кінці XVIII ст. в Умані Щенсни Потоцький споруджує чудовий пам’ятник садово-паркового мистецтва — знамениту Софіївку. Більшість таких маєтків до нашого часу не дожили, але ті, що залишилися, нерідко належать до цінностей світового масштабу. Знаменитий маєток Ґалаґанів у Сокиринцях поблизу Ічні на Чернігівщині, недалеко від нього — Тростянецький садово-парковий комплекс Скоропадських — сьогодні є дендрологічними заповідниками і витворами мистецтва; в ту пору вони збирали десятки гостей, притягували освічених людей як культурні осередки. Особливо прагнув зробити значним культурним центром свій маєток у Качанівці на Чернігівщині Григорій Степанович Тарновський (1788 — 1853 рр.), амбітний поміщик, якому вдавалось збирати найвишуканіше товариство. Тут бували петербурзькі приятелі-романтики композитор М. Глінка, художник К. Брюллов, поет Н. Кукольник, тут місяцями жили художники П. Штернберг, А. Мокрицький. У Седневі, маєтку Лизогубів, у домі для’ гостей залишилив на стінах малюнки і віршовані написи Шевченко.

У низці випадків українське панство, нащадки вчорашньої козацької старшини, було пов’язане сталими дружніми зв’язками, і можна говорити про певну поміщицьку громадськість, що характеризувалася спільними культурно-політичними вподобаннями. Такою спільнотою була на початку століття громада панства на Полтавщині, яка підтримувала взаємозв’язки особливо в часи, коли генерал-губернатором Малоросії був князь М. Г. Рєпнін. /314/

Певні зв’язки ці полтавські поміщики підтримували із нащадками Розумовських. Старий гетьман Кирило Олексійович решту життя провів у себе в Батурині, де видатний архітектор і майстер садово-паркового мистецтва Ч. Камерон у рік його смерті (1803 р.) закінчив будівництво нині занедбаного маєтку. Улюблений середній син Андрій певний час, у пору катерининської опали, жив разом з ним у Батурині, але потім виїхав за кордон і прожив до смерті у Відні. Там він був відомий як музикант-аматор і меценат; коло його друзів — В. Моцарт, Й. Гайдн, Л. Бетховен (який присвятив йому три концерти). Синів у гетьмана було багато, але з онуками не пощастило. Дочка гетьмана, Наталія, в шлюбі — Загряжська, розумна і вольова жінка, відігравала помітну роль у петербурзькому світі. Після того як фактично обірвав зв’язки з батьківщиною Андрій, всі сподівання батькові були зв’язані з найстаршим, Олексієм.

Неймовірно багатий пан, жовчний і самотній граф Олексій Кирилович Розумовський (1748 — 1822 рр.) був масон потаємний, за поглядами близький до свого знайомого Жозефа де Местра, вкрай консервативного католицького мислителя. Після відставки граф Разумовський оселився в маєтку в Почепі. Обидва його сини рано померли, двох дочок він видав заміж: спочатку молодшу Варвару — за князя М.Г. Рєпніна, потім старшу й негарну Катерину — за майбутнього міністра освіти С. С. Уварова.

Фактично будучи розлученим з дружиною, з роду Шеремет’євих, Розумовський жив із «дівицею», яка народила йому позашлюбних синів і дочок. Всі вони одержали прізвище Перовські на честь того підмосковного сільця, де в церкві вінчалися імператриця Єлизавета з дядьком графа, Олексієм Григоровичем. «Вихованці», як тоді називали позашлюбних дітей, боялися і поважали батька; дратівливий і скупий на /315/ добре слово граф потай любив їх і всіх добре влаштував. Братів Перовських було п’ятеро. Старший, Олексій, став відомим письменником, писав під псевдонімом «Антон Погорільський» романтичні повісті. Його сестра, вийшовши заміж за графа К. П. Толстого, скоро розлучилася з цим бешкетником-офіцером і жила в маєтку брата в селі Погорільці. О. О. Перовський часто бував за кордоном, був знайомий з Ґете. На колінах у великого поета доводилось дитиною сидіти синові сестри Олексія Олексійовича, графу О. К. Толстому. Друга сестра — в шлюбі Жемчужнікова, її сини стали відомими діячами російської і української культури. «Кузьма Прутков» створений онуками графа О. К. Розумовського.

Зять О. К. Розумовського князь Микола Григорович Рєпнін-Волконський (1778 — 1845 рр.), один з братів Волконських, який успадкував прізвище їх діда по матері, славнозвісного фельдмаршала, був, між іншим, ріднею з дідом Л. М. Толстого по матері; брати Волконські часто гостювали у нього, і прізвище «Волконський» з’являється у «Війні і мирі» не випадково. В романтичній біографії князя Рєпніна-Волконського та історії його кохання і шлюбу з Варварою Розумовською багато епізодів, що збігаються з сюжетами «Війни і миру», і сам князь дуже нагадує толстовського князя Андрія. Людина мужня, порядна і розумна, князь Рєпнін багато зробив для української культури за час свого генерал-губернаторства: досить згадати покровительство І. П. Котляревському, організацію театру в Полтаві, де за його дозволом йшли п’єси Котляревського українською мовою, його ініціативу викупити з кріпацтва М. С. Щепкіна, великого українського актора, ініціативу написання історії України, до чого ним залучено М. Д. Бантиш-Каменського, і до якої він сам написав один розділ з військової історії. Брат М. Г. Рєпніна — Сергій Волконський, декабрист, за яким у Сибір поїхала його дружина, дочка знаменитого генерала Раєвського.

У царя Миколи було багато причин не любити Рєпніна, а приводом став службовий «злочин» князя: він будував у Полтаві будинок інституту шляхетних дівчат, і коли забракло коштів державних, почав вкладати в будівництво свої, чим порушив фінансову дисципліну. Знеславлений і розорений Рєпнін виїхав за кордон, повернувся пізніше в свій маєток в Яготин, де й помер, оплакуваний селянами; люди несли труну з тілом покійного на руках аж до Густинського монастиря, де князя й поховано. В Яготині у князя гостював Т. Шевченко, який ставився до /316/ М. Г. Рєпніна з глибокою повагою; дочка, княжна Варвара, була віддана Шевченкові все життя, це вона поклала на його труну терновий вінець. Рєпнін підтримував дружні зв’язки з поміщиками з сусідніх з Полтавою маєтків — Д. П. Трощинським, В. В. Капністом, І. М. Муравйовим-Апостолом. Маєток Трощинського в Кибинцях називали «українськими Афінами», тут був власний театр, де вистави давалися і українською мовою. Тексти п’єс писав сусід і управитель маєтків Трощинського, В. О. Гоголь, батько письменника. В маєтку Трощинського була величезна бібліотека, тут швидко опинялися всі літературні новинки з Петербурга. В цьому домі на великому, як звичайно, сусідському зібранні були гостями брати Муравйови-Апостоли в той вечір, коли сюди прийшла звістка про смерть царя Олександра в Таганрозі. Недалеко, в Обухівці, знаходився маєток В. В. Капніста. Сини його служили разом з відомими декабристськими діячами і були членами таємних товариств. У домі Капністів виховувалися сироти — діти сусідів-поміщиків Лорерів; син Лорера Микола став відомим декабристом, його племінниця — відома Олександра Смирнова-Росетті.

Седнівські Лизогуби були пов’язані з цим колом через Рєпніна, у якого двоє з них служили ад’ютантами. Один син наймолодшого з цих Лизогубів, народник-терорист, був повішений в Одесі, другий став прем’єрміністром в уряді Скоропадського.

Уже побіжний опис цього дворянського середовища, яке в більшості походило з козацької старшини, показує, що тут були поширені і високі культурні орієнтації, і вільнодумне фрондерство, й інколи досить серйозний декабристський революціонаризм. У цьому середовищі існував постійний інтерес до історії України, її звичаїв та фольклору. З цим колом пов’язаний М. А. Цертелєв (Церетелі, 1790 — 1869 рр.), перший український фольклорист, який видав 1819 р. зібрані ним думи і народні пісні. В колі Трощинського жили фольклорно-етнографічні інтереси, що потім знайшли вияв у зацікавленостях М. В. Гоголя.

У літературі вживаєтся вираз «Новгород-Сіверський патріотичний гурток» — це був радше не гурток, а така ж земляцька старшинська громада, що підтримувала взаємні стосунки впродовж довгого періоду, починаючи з катерининських часів. До неї входили єпископ Варлаам Шишацький, Григорій Долинський, український автономіст, який був навіть заарештований і засуджений; архімандрит Мелхиседек Значко-Яворський, пов’язаний з гайдамацьким рухом у час, коли був ігуменом Мотронинського монастиря на Переяславщині; відомі збирачі історичних документів петербуржці Полетики — батько Григорій /317/ і син Василь, який провів кінець життя в маєтку Коровинці на Сумщині, Андрій Худорба, якого В. Шевчук вважає автором «Історії русів», та інші. На Глухівщині знаходився маєток Марковичів; онуки генерального підскарбія Яків (1776 — 1804 рр.) і Олександр (1790 — 1865 рр.) Марковичі залишили надзвичайно цінні історичні праці та збірники документів, лише почасти ними опублікованих («Записки о Малороссии» Я. М. Марковича, 1798 р., низка історичних праць О.М. Марковича, з яких найголовніша — про історію дворянських маєтностей на Чернігівщині, 1841 р.) Одним із найбільш впливових людей цього кола був Опанас Лобисевич (1732 — 1805 рр.), перекладач, секретар і начальник канцелярії гетьмана Кирила Розумовського, маршалок дворянства Новгородського повіту, а потім і Чернігівської губернії. Лобисевич написав першу українську «Енеїду» «Вергилиевы Пастухи... в малороссийский кобеняк переодетые» (до нас не дійшла). Цікаво, що про спробу «перелицювання» «Енеїди» ми знаємо з листа О. К. Лобисевича до його колишнього вчителя Георгія Кониського, написаного якраз того року, коли Котляревський розпочав свою працю над Верґілієм (1794 р.). Федір Васильович Туманський (1746 — 1810 рр.), син генерального судді і помічника правителя Новгород-Сіверського намісництва, член Російської академії, видавець низки російських журналів, опублікував один із перших українсько-російських словників (на 333 слова), розробляв проект заснування українського «Академічного зібрання».

З цього гуртка, здається, виходила ініціатива згаданих переговорів Капніста в Прусії. До гуртка був близький Андрій Гудович, генераланшеф із старого козацкого роду, який розглядався в гуртку як кандидат у гетьмани. Пов’язаний з гуртком полковник Михайло Миклашевський, губернатор Новоросії на початку століття, який склав 1812 р. проект організації козацького війська. Козацькі полки (їх було 15) не були допущені до участі в бойових діях, уряд їх протримав до 1816 р. і розпустив, не оплативши озброєння та утримання. Після відставки (1818 р.) Миклашевський жив у своєму маєтку в с. Понурівці на Стародубщині. Нарешті, єпископ Шишацький розвивав ідеї української автокефалії. Про цей гурток майже нічого не відомо було нашим історикам, діяльність його досліджена тільки О. Оглоблиним та Ю. Шевельовим, які публікували свої праці за кордоном.





Нові вищі навчальні заклади і центри культури


З початком реформи освіти знову постало питання про відкриття університету в Україні, про який /318/ українське дворянство давно мріяло і якого царська влада так не хотіла. Проблема університету була гострою ще й тому, що з аналогічними проханнями до уряду зверталося і польське дворянство.

Після поділів Польщі у поляків лишилися в Кракові — Головна коронна школа (колишній Яґєллонський університет) та у Вільнюсі — Головна литовська школа (колишній університет Стефана Баторія). У Львові існував ліцей, 1817 р. реорганізований в університет з німецькою мовою викладання. В Росії польські освітні діячі добилися відновлення університету у Вільнюсі з польською мовою викладання (1803 р.) і створення в Кременці Вищої Волинської гімназії (1805 р.), з 1819 р. перетвореної на ліцей. 1808 р. організовано Королівський Варшавський університет. Домагалися поляки і в Києві відкрити вищий навчальний заклад; 1809 р. на базі Головного народного училища на Подолі було відкрито Першу Київську гімназію, яка через два роки одержала статус вищого навчального закладу і була переведена в Кловський палац. З початку реформи освіти стало ясно, що утворення університету в Україні неминуче, і Олександр вирішив організувати його в Харкові. Ініціатором створення Харківського університету був місцевий поміщик В.Н. Каразін.

Василь Назарович Каразін (1773 — 1842 рр.) походив із сім’ї емігранта з Дунайських князівств, чи то грека, чи то болгарина; він вважав себе українцем. На час приходу до влади Олександра він служив у Петербурзі канцеляристом, був колегою Сперанського. Каразін написав проект реорганізації системи освіти в імперії, конверт без підпису поклав на столі в імператорському кабінеті; Олександр, захоплений анонімним автором, розшукав і наблизив його до себе. Каразін належав до вузького кола авторів освітньої реформи. У Харкові він знайшов активну підтримку серед місцевого дворянства і заможних міщан. Повернувшись з тріумфом і великою сумою зібраних грошей в Петербург, Каразін несподівано відчув різку зміну ставлення царя, якому ентузіазм Каразіна просто набрид. Досить грубо Каразін був відправлений у відставку, але не міг змиритися з крахом, нічого не розумів і продовжував закидати царя новими проектами, незважаючи на застереження придворних. Згодом Каразін був навіть заарештований.

На роботу в університет Каразін запросив багатьох відомих людей, зокрема Й-В. Ґ. Ґете, П.С. Лапласа та Й. Ґ. Фіхте. Навіть ті, хто приїхав, забезпечили університету високий рівень викладання. З Ієни, що була /319/ тоді одним із центрів європейської гуманітарної культури, в Харків за рекомендацією Ґете і Шіллера приїхав Йоган Баптіст Шад (1758 — 1834 р.), філософ хоча й не дуже оригінальний, але принаймні приналежний до німецької інтелектуальної еліти. На викладання математики з Петербурга запрошено Т. Ф. Осиповського (1765 — 1832 рр.). Осиповський, випускник Володимирської семінарії, працював у столичному педагогічному інституті; як математик він належав до школи, залишеної в Росії Ейлером, читав курс математики та небесної механіки на рівні найкращих світових досягнень. Враховуючи, що підручників не було і Осиповському доводилося писати все самому, його переклад «Небесної механіки» Лапласа і курси диференційного, інтегрального та варіаційного числень були унікальними в Російській імперії. З 1813 р. Т. Ф. Осиповський був ректором Харківського університету.

Попередником Осиповського на посаді ректора був професор фізики з доброю європейською освітою О. І. Стойкович (1764 — 1832 рр.), за походженням серб. Він запросив до Харкова свого земляка А.І. Дудровича, який став не дуже здібним, але дуже переконаним послідовником Шада. З приходом Осиповського на посаду ректора традиційна для російських установ тих часів ворожнеча між «руськими» і «німцями» набула іншого вигляду — протистояння природничників і філософів-гуманітаріїв. Осиповський розцінював німецьку філософію як «фантазию по преимуществу» і часто демонстрував свою до неї зневагу. Між тим, загальна ситуація змінилася з призначенням князя О. М. Голіцина на посаду міністра освіти і віросповідань, а одного з його найближчих соратників Я.З. Корнєєва — на посаду попечителя Харківської навчальної округи. Корнєєв почав переслідувати Шада за його книгу «Природне право» (1814 р.). Не підтриманий природничниками, Шад був змушений покинути межі імперії. Викладання «природного права» в Росії було заборонене.

Помста філософів не примусила довго на себе чекати. 1820 р. ректор Осиповський висунув на отримання кандидатського ступеня талановитого студента-математика М. В. Остроградського. Дудрович запротестував у зв’язку з тим, що Остроградський, як і деякі інші студенти, не слухав курсу філософії, а, отже, не розуміється і в законі Божому. Осиповський на це відповів, що студенти не слухають філософії, «потому что не понимают из оной ничего, а выучивать слова наизусть они не расположены» *. За умов, коли діяв циркуляр Голіцина, що вимагав зробити Святе письмо засадовим стосовно викладання всіх дисциплін, справа Осиповського була безнадійною. Остроградському ступеня не дали, Осиповського відправлено 1821 р. у відставку. Остроградський же поїхав у Париж, де був оцінений надзвичайно високо, повернувся 1828 р. вже не на Україну, а в Санкт-Петербург, де був професором і академіком.



* Див.: Чириков С. С. Тимофей Федорович Осиповский // Русская старина. — 1876. — Вып. IX — XII. — Т. XVII. — С. 483.



Михайло Васильович Остроградський (1801 — 1861 рр.), родом із Кобеляцького повіту, математик світової величини, і Віктор Якович Буняковський (1804 — 1889 рр.), родом із Бара на Поділлі, теж з паризькою освітою, разом із росіянином П. Л. Чебишевим заснували в Російській імперії власну математичну школу. /320/

Духовний гніт, що був нестерпним у столицях, виявлявся втричі нестерпнішим у провінції, на яку перетворила Україну імперська влада. В конфлікті раціоналістичної чи «позитивістської», як би ми сьогодні сказали, і філософськи-поетичної ідеологій програли обидві, виграло невігластво.

Дозволяючи організацію університету саме в Харкові, імператор, очевидно, розраховував на маргінальний характер Слобідської України, її близькість до Росії. Кафедру російської словесності, красномовства і поезії очолив професор І. С. Римський (1761 — 1811 рр.), перший ректор університету, із семінаристів, автор одного з перших у Росії підручників логіки. Ніяк не можна було в ті роки сказати, що гуманітарні інтереси харківських філологів приведуть врешті до створення саме українського культурного центру. Тим більше, що і більшість професорів — Ів. Єв. Срезнєвський, Р. Т. Гонорський, Є. М. Філомафітський та інші — були приїжджими з Росії і мали семінарську освіту. Журнали та альманахи, що з’являються в Харкові, містять різнорідний матеріал, в тому числі, принаймні орієнтований на українське життя, а то й україномовний. Це журнали: «Украинский вестник» (Філомафітський і Гонорський), «Харьковский Демокрит» (Маслович), «Украинский журнал» (Склабовський), «Харьковские известия» (газета Вербицького), «Записки Филотехнического общества» (Ф.В. Каразін-син), «Утренняя звезда», «Труды Общества Наук при Харьковском университете», «Запорожская старина» (Ізмаїл Срезнєвський).

У контексті численних громадських та наукових організацій і видань, що виникали на базі університету, в атмосфері інтелектуальної зацікавленості, звичайна меценатська і літературна діяльність набувала нового характеру. Григорій Федорович Квітка (1778 — 1843 рр.) належав до роду слобідської старшини, дуже поважаного в Харкові (їм належало село Основа, але часто вони жили в місті); його діяльність спрямована також і на покровительство культурі — Квітка був співробітником, а потім і видавцем «Украинского вестника», ініціатором створення кадетського корпусу, переведеного пізніше в Полтаву, публічної бібліотеки при університеті, інституту шляхетних дівчат. Але передусім Квітка — це «Грицько Основ’яненко», знаменитий своїми україномовними повістями і п’єсами. В 30-ті роки Квітка уже не просто автор сентиментальних та жартівливих творів — він творець української прози.

Тридцяті роки поворотні в розвитку української самосвідомості. З кінця 20-х років приходить в українську /321/ культуру нове покоління, покоління колишніх студентів університету. Навколо Ізмаїла Івановича Срезнєвського (1812 — 1885 рр.), тоді ще студента, сина університетського професора, створюється гурток любителів старовини (брати Ф. і О. Євецькі, І. Розковшенко, О. Шпигоцький та ін.). Вони захоплені ідеєю збирання народної творчості, етнографічних описів рідного краю і збирання старожитностей. Серйозну роботу розгорнув у цьому напряму Ізмаїл Срезнєвський вже після університету, попрацювавши деякий час на Запоріжчині і повернувшись до Харкова з величезним матеріалом спостережень і записів. В університеті ще в 20-ті роки молодий тоді П. П. Гулак-Артемовський (1790 — 1865 рр.), що після Київської духовної академії закінчив Харківський університет, викладав польську мову, історію та географію, писав українські балади й байки. Молоді літератори 30-х років — це випускники Харківського університету, які служили по відомству освіти по всій лівобережній Україні або осідали в своїх невеличких маєтках: Левко Боровиковський, Олександр Афанасьєв-Чужбинський, Віктор Забіла, сільський священик Степан Писаревський та інші, а також професор кафедри російської словесності Амвросій Метлинський. Тут же починається літературна і наукова діяльність Миколи Костомарова — «Ієремії Галки».

Харків, російський Харківський університет став колискою нової української літератури і молодої романтичної культури.

1820 р. Гімназію вищих наук було засновано в Ніжині. Двісті двадцять тисяч відписав на вищу школу із своєї спадщини князь Безбородько, і його молодший брат Ілля Андрійович добився указу про створення в Ніжині гімназії 1805 року. Та справа просувалася ще цілих п’ятнадцять років, і лише завдяки наполегливості спадкоємця — графа О. Г. Кушелєва-Безбородька, який пізніше став зятем князя М. Г. Рєпніна — за допомоги його двоюрідного дядька, графа В. П. Кочубея, вдалось провести рішення в життя. За статутом Ніжинська гімназія мала дев’ять класів, що ділилися на три цикли; учні старшого циклу називалися студентами і по закінченні одержували 14-й клас «табелі», як і після університету.

Директором гімназії князя Безбородька був призначений В. Г. Кукольник, який через слабке здоров’я відмовився від запропонованої йому посади ректора Петербурзького університету. В першу ж зиму він у стані депресії покінчив із собою, молодший син його Нестор пізніше повернувся до Ніжина і закінчив тут гімназію. Директором став теж закарпатець, педагог і лікар І. С. Орлай. Орлай був масоном, як і більшість /322/ учителів, які з ним приїхали. Це була єдина школа, в якій не припинилось викладання природного права.

1826 р. І. С. Орлай виїхав на нову посаду — директора ліцею в Одесу, а через деякий час гімназію сколихнули події, що почалися з доносів викладача політичних наук Білевича, теж закарпатця. Донос стосувався не дозволеної правилами російських шкіл організації шкільних вистав, але швидко переріс в дискусію про природне право у формі доносів реакційної частини вчителів і виправдань прогресистів. Особливу підозру у донощиків викликала обстоювана учителем Білоусовим теза про те, що «людина має право на свою особистість, тобто вона має право бути такою, якою природа створила її душу і тіло, і тому гідність розумної природи в чуттєвому світі являє непорушність особистості». З погляду блюстителів засад, крамола полягала вже в посиланні на право власної особистості, що заперечує «будь-який послух перед законом», а посилання на розум принижує віру. Справа закінчилась 1830 р. втручанням царя Миколи І. Гімназію було перетворено на ліцей природничого напряму.


Ліцей підвищеного типу заснований 1817 р. в Одесі; на честь градоначальника Одеси і генерал-губернатора Новоросійського краю А. Е. Рішельє дю Плессі він був названий Рішельєвським. Викладання в ньому велось французькою мовою до 1820 року.

Повстання 1831 р. мало трагічні наслідки для долі польської культури. Після придушення повстання цар Микола вжив нових рішучих заходів щодо подальшої русифікації краю. Закрито було всі польські вищі навчальні заклади — університети у Варшаві й Вільнюсі та ліцей у Кременці. На противагу було вирішено на базі Кременецького ліцею відкрити в Києві російський університет, що й було зроблено 1834 р. в складі одного факультету — філософського з відділеннями історико-філологічним та природничонауковим; наступного року утворено ще юридичний факультет, а 1841 р. — медичний. Першим ректором став Михайло Олександрович Максимович (1804 — 1873 рр.). Він був ректором всього рік, потім — деканом філософського факультету, 1845 р. пішов у відставку і жив у себе на хуторі Михайлова гора біля с. Прохорівки під Каневом. За фахом — ботанік, автор однієї з перших природничо-наукових популярних книг, Максимович за спрямуванням своїх найглибших інтересів був пристрасним шанувальником історії і культури українського народу і залишився в ній як видатний історик і фольклорист. Ще в Москві він видав збірки «Малоросійські пісні» (1827 р.), «Українські народні пісні» (1834 р.), альманахи «Денница», в Києві — три альманахи «Киевлянин» та «Історію давньої руської /323/ словесності» (1839 р.). Ці яскраві праці визначали напрям інтелектуальних інтересів перших часів роботи Київського університету.

В часи, коли університети та вищі гімназії стають центрами європеїзованої культури в Російській імперії, духовні академії і семінарії продовжують відігравати велику роль. Духовні заклади були більш демократичними за своїм складом, доступнішими для здібних юнаків із простого люду. Іннокентій Борисов, переведений з посади інспектора Петербурзької духовної академії ректором у Київську 1830 р., застав тут те ж філософське збудження в середовищі студентів, що й у Петербурзі. Всі найвизначніші пропагандисти німецької ідеалістичної філософії в Росії і в Україні вийшли з середовища духовних семінарій та академій. Це стосується і Київської духовної академії.

Першим значним пропагандистом Шеллінґа в Росії був Д. М. Кавунник (Велланський, 1774 — 1847 рр.), родом із Борзни, випускник Київської академії, який слухав лекції Шеллінґа в Німеччині. Професор медикохірургічної академії в Петербурзі, Велланський читав природничі дисципліни в такому загальнофілософському стилі своїх німецьких учителів, що навіть в ту епоху, ще незнайому з лабораторними заняттями і експериментами, здавався немилосердно умоглядним. З Києва вийшов професор Петербурзької духовної академії В.М. Карпов, відомий своїм перекладом Платона. Після закінчення Київської академії професором філософії в університеті (1834 — 1850 рр.) був О. М. Новицький, автор першої в Росії книги з історії філософії; його наступник — С. С. Гогоцький, професор філософії в Київській академії (1841 — 185 рр.) та Київському університеті (з 1851 р. ), автор першого в Росії філософського словника, прихильник і своєрідний інтерпретатор філософії Геґеля. З Київської академії вийшов І. Міхневич, який читав філософію в Рішельєвському ліцеї. Нарешті, недостатньо досліджений вплив на Кирило-Мефодіївське товариство П. С. Авсенєва (1810 — 1852 рр.), «смиренного філософа», який, будучи професором, прийняв постриг і став архімандритом Феофаном.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.