[Попович М. В. Нарис історії культури України. — К., 1998. — С. 400-417.]

Попередня     Головна     Наступна





§2. РОСІЯ НА ШЛЯХУ РЕФОРМ. ЕВОЛЮЦІЯ ПРАВОВОЇ ТА ПОЛІТИЧНОЇ ПРИРОДИ САМОДЕРЖАВСТВА


Реформи Олександра II


Микола I помер 18 лютого 1855 року. Наступний день, 19 лютого (3 березня) 1855 р., став днем сходження на престол його старшого сина, Олександра II. 19 лютого 1861 р. молодий цар підписав Маніфест про ліквідацію кріпосного права, 19 лютого 1878 р. — Сан-Стефанський мирний договір, що закріпив військову перемогу Росії над Туреччиною. Дату 19 лютого (3 березня) Олександр II вибирав для увічнення історичних з його погляду подій. Указ, що фактично означав для Росії конституцію, цар збирався підписати, наскільки можна судити, 19 лютого (3 березня) 1881 року. Але 1 березня 1881 р. він був убитий терористами.

Історія реформ була важкою й драматичною. Особисті риси Олександра II сприяли ліберальному правлінню. Він мав вдачу легку, натуру сентиментальну і життєлюбну. Звичайно, не ці риси штовхнули його на реформи: Олександр II зійшов на престол у час національної ганьби, поставивши перед собою мету зміцнити Російську імперію, здійснити необхідні для цього реформи і добитись реваншу в зовнішній політиці. При цьому непорушними мали залишитися принципи самодержавного правління.

Фактично смуга реформ займає три роки: після Маніфесту 19 лютого 1861 р. — судова, адміністративна і освітня реформи 1864 року. Потім, якщо не рахувати військової реформи 1874 р., реформаторська діяльність уряду припиняється, і до кінця життя Олександр II лише стримує натиск лібералів та воює з революціонерами. В ході боротьби за і проти стабілізації самодержавного імперського режиму склались головні течії громадсько-політичної думки Російської імперії, які вже з початком XX ст. знайшли свій вираз у формальних політичних об’єднаннях.

Щоб судити про політичну лінію російського самодержця, треба зважити на атмосферу двору. Цар — безумовний господар усього життя країни, і він мав справу тільки з безпосереднім оточенням. Ліберальний Олександр II не читав газет — їх заміняли йому матеріали, які готувало Головне управління преси. Контакти із світом були надзвичайно обмежені. Двір — це насамперед рідня: дружина, брати, сестри, дядьки і тітки, діти, племінники і так далі. В замкненому житті двору, у всіх цих великих князів були свої проблеми: той хоче одружитися з купецькою дочкою, той дурень і гульвіса, той педераст, інший гуманітарій, історик і прихований поет. Загалом за всіх царів, обмежений і вкрай консервативний світ великих князів та княгинь впливав на політику дуже негативно. Мали свій вплив і найближчі службові особи — начальник охорони, міністр двору, комендант палацу і так далі. Олександр II був менше інших пов’язаний двором: тривалий час він мав коханку — княжну Долгорукову, яку щиро любив і з якою обвінчався, не дотримавши до кінця трауру по померлій дружині. Все це протиставило його численній рідні, на що він, проте, не реагував. /401/

Ізольованому від світу цареві-реформатору підібрати, як зараз кажуть, команду — завдання надзвичайно складне. Попри свою особисту лояльність цар Олександр терпіти не міг «розумників» і завжди волів би на будь-яку посаду призначити генерала. За словами Тютчева, який добре знав двір, «коли імператор розмовляє з розумною людиною, у нього вигляд ревматика, що стоїть на сильному протязі» *. Проте здібні помічники в справі реформ все ж з’явились, оскільки на них був попит.



* Литературное наследство. — М., 1988. — Т. 97. — Кн. 1.-С. 140.



Дивовижно, що навіть серед осіб, близьких до старого двору, знайшлись і такі, через яких проникали до Олександра нові ідеї та нові люди: це старий масон С. С. Ланськой, граф Кисельов, давно колись начальник штабу армії в Тульчині і приятель багатьох членів Південного товариства, генерал Ростовцев. Якова Ростовцева, вихідця з сім’ї простого майстрового, дворянина через військову службу, свого часу декабристи запрошували в коло змовників; він відмовився і застеріг Миколу, що готується державний переворот — саме застеріг, а не доніс, оскільки не став називати імен. Ставши графом і близькою до двору людиною, Яків Ростовцев зберіг ліберальні настрої, і саме його зробив Олександр керівником роботи по підготовці селянської реформи.

До підготовки проекту селянської реформи цар залучив здібних адміністраторів і публіцистів з усіх ліберальних угруповань: тут були і близькі до «західників» брати Мілютіни, племінники графа Кисельова, і «слов’янофіли» Ю. Самарін та князь В. А. Черкаський (останній фактично і був головним складачем та редактором текстів положень реформи і душею комітету). Негайно після опублікування Маніфесту Олександр не тільки звільнив лібералів усіх гатунків, а й віддав їх на поталу консерваторам. Він ясно відчув загрозу стабільності режиму і вирішив проводити реформу, спираючись на жорстку самодержавну владу.

Вся підготовча робота була проведена фактично за три роки, що для таких складних проблем було терміном дуже стислим. Складність полягала в тому, що радикальне розв’язання — негайне і безкоштовне наділення звільнюваних селян землею — розорило б поміщиків, а на них трималося не тільки виробництво, а й державна влада.

Та обставина, що реформа готувалась таємно, з широким і пристрасним обговоренням за закритими дверима в дворянському середовищі, викликала море чуток серед селян, переконаних, що цар хоче їм добра, а дворяни і чиновники все заберуть у простого люду. Звідси низки селянських бунтів у час підготовки реформи. Суспільний неспокій посилював революційні настрої і в «освіченому суспільстві», особливо серед молоді. Напередодні реформи складається напружена соціально-політична обстановка, викликана нагромадженням застарілого невдоволення й ненависті. З іншого боку, «відлига» (вираз Ф. І. Тютчева), що почалась за молодого царя, підняла хвилю райдужних сподівань, відчуття весни, скресання льоду, світлого пришестя нових часів на багатостраждальну російську землю.

В час цієї суспільної істерії з’явився Маніфест 19 лютого 1861 р., дуже поміркований за змістом. Селянство проголошувалось станом особисто вільного сільського населення, /402/ судову владу над яким здійснював не поміщик, а суд. Проте на період 20 років він залишався «зобов’язаним»: селянин мусив викупити у поміщика тільки садибу, поміщик на 20 років зобов’язувався наділяти селянина землею в користування, а селянин зобов’язаний був її брати. Зберігалася система громад (общин), які переділяли землю. Селянин не мав паспорта й свободи вибору місця проживання. Фактично селянин переставав бути рабом поміщика, а ставав його кріпосним в європейському розумінні цього слова, бо зберігалися численні зобов’язання перед землевласником і пов’язаність «миром»; з іншого боку, поміщик, який уже звик до того, що земля і селяни — то його власність, ставав неповним власником тієї частини землі, яку мусив виділити в наділи колишнім своїм кріпакам. Залишалось неясним, як бути, якщо цією землею селяни не схочуть скористатися. Це бувало нерідко в середній Росії, де селяни найчастіше йшли в місто або займалися промислами, не вміючи часом запрягти коня, не те що орати землю.

Прогресивна судова реформа, а також крок до місцевого самоврядування — утворення земств, серйозно розширили сферу громадянських та політичних свобод. Реформи освіти створили умови для ширшого залучення нижчих станів до навчання. Але все це в кращому випадку могло бути лише початком довготривалої еволюції. Наскільки гостре і сповнене надій було чекання, настільки гірким було розчарування. Росія шістдесятих років стала країною напруженого політичного життя.

Органом радикальної демократії став з 1857 р. журнал «Современник», який очолили Чернишевський і Добролюбов. Уже 1861 р. утворилася підпільна революційна організація «Земля і воля», натхненником якої був М. Г. Чернишевський. Радикальну публіцистичну діяльність Чернишевського, Добролюбова, Писарєва супроводжували нелегальні прокламації. 1862 р. після кількох провалів виявились зв’язки Чернишевського з революційним підпіллям, він був відправлений у Сибір. Суспільство якщо не із співчуттям, то з розумінням ставилося до революціонерів; культ Чернишевського поширювався в інтелігентських колах разом із культом Робесп’єра.

Рішуче змінило ситуацію польське повстання.

Треба визнати, що повстання в Польщі не мало тоді ніяких шансів попри підтримку міжнародної ліберально-демократичної та революційної громадськості. Певні демарші зробили і західні країни, але воювати з Росією ніхто не збирався. На Кавказі після багатьох десятиліть нескінченної війни Шаміль, нарешті, 1859 р. здався росіянам, і збройний опір поступово затих. Романтична авантюра польських патріотів врешті лише посилила консерваторів у Росії.

Польське повстання знайшло підтримку тільки у радикальної опозиції, передусім у Герцена з його чудовим гаслом «за вашу і нашу свободу». Підтримали поляків і нелегали-революціонери. Проте загалом ліберали — як «західники», так і націоналісти — рішуче підтримали каральні заходи самодержавного режиму. Відправлені у відставку М.О. Мілютін і князь Черкаський добровільно взялися допомагати встановлювати порядок в упокореній Польщі. При цьому князю /403/ Черкаському належить ідея «класового підходу» до розв’язання польської проблеми: провівши в Польщі радикальну земельну реформу і протиставивши поміщиків селянам, яких царський уряд наділив землею за рахунок магнатів, російські власті розраховували зруйнувати польську національну солідарність, у чому вони діяли не без успіху (селяни вже в ході революції поставилися до неї досить байдуже).

Повстання в Польщі викликало хвилю російського націоналізму серед досить широких кіл суспільства. В Москві на Страстному бульварі, біля Страстної площі, де була редакція націоналістичної газети Каткова «Московские ведомости», раненько збиралися великі натовпи різного народу, щоб почитати про Польщу. Яскравий представник «західництва», журналіст, нечистий на руку, але з визначеними політичними принципами, М. Н. Катков, якого російські патріоти звинувачували в англоманії та зневазі «до всього російського», з часів польського повстання — один із найзапекліших російських націоналістів-державників, можна сказати, консервативний ліберал. Позиція Каткова збігалася б з урядовою, та цар принципово не міг змиритися з незалежністю преси та її втручанням в урядові справи. Катков вимагав певного поділу праці: преса критикуватиме не царя, а урядові структури, тим самим спрямовуючи невдоволеність мас на поганих виконавців. Міністр внутрішніх справ Валуєв доводив царю, що це ще гірше, і цар з ним повністю погоджувався: в Росії і так завжди вірили в царя і не вірили в чиновників, і чим сильнішим буде цей настрій, тим ближча революція.


У таборі, що успадкував традиції слов’янофілів, були свої протиріччі з урядом. Саме слов’янофільство вже фактично розпалось. Залишилось від нього передусім переконання в тому, що Захід «загниває» і не здатний очолити світову цивілізацію, тому ця роль випала Росії. Найрозумнішим і найдосвідченішим політиком, близьким до цього табору, був великий російський поет Ф. І. Тютчев. Він підтримував журналістську діяльність останнього представника сімейства Аксакових, наймолодшого Івана, який згодом одружився з його дочкою. Головна ідея Тютчева полягала в тому, що без міцної національної самосвідомості російське самодержавство є «безглуздість і протиприродність». Для Тютчева доля національної ідеї в Росії була прикладом «величної боротьби ідеї з грубою силою». Йшлося саме про те, чи буде самодержавство легітимоване національною російською ідеєю, чи буде воно самодостатнім і, отже, спиратиметься лише на грубу силу.

Іншою видозміною російського націоналізму слов’янофільського походження було почвенничество М. Я. Данилевського та Ф. М. Достоєвського. В записниках письменника 1863 — 1864 рр. знаходимо такий виклад цієї позиції: «Хто надто міцно стоїть за насильну цілісність Росії, хоч би що було, той не вірить у силу російського духу, не розуміє його, а якщо розуміє, то явно йому зла бажає. Я сам буду стояти за політичну цілісність цього громаддя, до останньої краплі крові, позаяк це єдиний добрий результат, набутий Росією тисячолітніми своїми стражданнями... Ми не вважаємо національність останнім словом і останньою силою людства. Тільки загальнолюдськість /404/ може жити повним життям. Але загальнолюдськість досягається не інакше, як упором у свою національність кожного народу. Ідея ґрунту (почвы), національностей є нова форма демократії» *. Незважаючи на націонал-демократичний характер «почвенничества» самого по собі, воно аж ніяк не узгоджувалося з «упором в свою національність» інших народів, які опинились під скіпетром російського царя і не бажали під ним залишатися. Не дивно, що до політичної ідеології Достоєвського виявився близьким вкрай консервативний юрист, вихователь майбутнього царя Олександра III К. П. Побєдоносцев. За сучасною термінологією, Достоєвського можна було б назвати християнським гуманістом і демократом, але імперський націоналізм веде великого письменника і мислителя Росії в реальній політиці до чорного консерватизму Побєдоносцева і князя Мещерського.

Більш ліберальним виявилося на той час бюрократичне оточення Олександра: міністр внутрішніх справ П. В. Валуєв, міністр фінансів М. Х. Рейтери, міністр освіти А. В. Головнін, петербурзький генерал-губернатор князь О. А. Суворов, нарешті, великий князь Костянтин Миколайович, брат царя, який був намісником у Польщі напередодні повстання. Коли цар призначив у Польщу знаменитого Муравйова-вішателя, Суворов обізвав останнього людожером. А у партії «муравйовців» (або, як ще її називали, «національній партії») об’єднались граф Панін, М. О.Мілютін, В. А. Черкаський, Ф. І. Тютчев, М. Н. Катков.

1865 р. на похованні свого сина, наступника цесаревича Миколи Олександровича, цар сказав: «Я люблю однаково всіх моїх вірних підданих: росіян, поляків, фінляндців, ліфляндців і інших; вони мені рівно дорогі». Про реакцію Каткова на цю фразу його співробітник згадує: «Коли Михайло Никифорович прочитав ці слова, «Северная почта» випала у нього з рук, руки опустилися, і сам він відкинувся на спинку крісла і впав у цілковите оціпеніння, нікого і нічого перед собою не бачив і не чув; в такому стані я не бачив його з самої смерті його матері, і в цьому становищі він лишався кілька годин поспіль» **.



* Литературное наследство. — М., 1971. — Т. 83. — С. 186.

** Литературное наследство. — Т. 97. — Кн. 2. — С. 135.



Як бачимо, цар Олександр уперто не хотів — всупереч наполегливому натиску націоналістичної громадськості, в тому числі консервативної — відкрито підпорядковувати самодержавство ідеології російського націоналізму. В цьому його підтримувала невелика група близьких до нього ліберальних бюрократів, які вели інтриги проти Каткова та інших радикальних націоналістів.

Ситуація знову різко змінилась після 5 квітня 1866 р., коли пролунав постріл Каракозова. Після замаху на царя подав у відставку начальник III відділення князь Долгоруков, заявивши, що він «малоздібний»; міністра освіти О.В. Головіна замінено крайнім реакціонером, обер-прокурором Священного синоду графом Д.А. Толстим. Найближчими до царя людьми стали генерали з поліції та жандармерії. Ера реформ, здавалося, закінчилася,

Олександрові потрібно було провести ще військову реформу і завершити ряд воєнних операцій проти мусульманських держав перемогою над Туреччиною. Впродовж 60 — 70-х років Росія встановила військовий контроль над Центральною Азією, а війну 1877 — 1878 рр. з Туреччиною /405/ успішно виграла. Війна викликала новий приплив патріотизму і водночас показала, що в Росії є консервативна сила: армія. В центрально-азійських експедиціях, у війнах на Балканах висуваються генерали з політичними претензіями, як, наприклад, популярний Скобелєв або Черняєв, який до кінця днів своїх був переконаний, що для російського солдата писемність згубна («нерозумний, але геній», зауважує про нього Достоєвський в записниках). Характерна також постать генерала Р. А. Фадєєва, військового письменника з філософсько-політичними претензіями. Сьогодні ми краще знаємо його родичів: племінника, графа Вітте, чи племінницю — теософа Блаватську, батько якої був Катеринославським губернатором. В 70 — 80-ті роки генерал Фадєєв багато писав у дусі журналу «Гражданин» Достоєвського і князя Мещерського.

Після закриття «Современника» радикальний демократичний табір репрезентований журналом «Отечественные записки», очолюваним М. О. Нєкрасовим, а після його смерті — М. Є. Салтиковим-Щедріним. Хоч обидва різко глузливо ставилися до лібералів, власне, революційним журнал не був, а гострого, злого і надзвичайно дотепного сатирика Салтикова-Щедріна, аристократа за походженням, у вищому середовищі вважали своїм, хоча й диваком. Такі члени редакції, як Єлисеєв, взагалі всі надії покладали на реформаторську діяльність царя; були в редакції і радикали, як Кривенко, зв’язаний з підпіллям «Землі і волі», і залучений ним до роботи в журналі М. К. Михайловський, майбутній володар дум лівої російської інтелігенції.

Не відповідає дійсності звична характеристика російських лібералів як людей, не здатних ні до якої справи, спроможних лише нескінченно розмовляти. Справжніми органами ліберально-демократичної дії після 1864 р. стають земства. Земства були лише зародком місцевого самоврядування, оскільки не мали адміністративної влади і могли виносити тільки рекомендації. Та в їх розпорядженні було певне самоврядне господарство: школи, лікарні, статистичні органи. Земства були конституйовані так, що серед їх гласних (виборних членів) перевага була забезпечена дворянам, але йшли в гласні лише ті дворяни, які хотіли щось зробити для людей не за страх, а за совість. Тільки після революції 1905 р. в земства кинулися праві дворянські діячі, щоб витиснути звідти лібералів; в революційні часи в земствах почали відігравати велику роль наймані службовці — лікарі, вчителі, статистики тощо, які в більшості були радикалами і революціонерами. В XIX ст. земства — це органи, що вели повсякденну роботу щодо підвищення рівня культурного й господарського життя народу і вперто відстоювали конституційну ідею.

Поступовці не користувались великою популярністю в суспільстві. Хоча воно й боялося революціонерів, усе ж потяг до небезпечної терористичної діяльності, що вимагала повного самозречення, був значним не лише серед молоді. При цьому небезпеки, які таїла для майбутнього Росії революційно-соціалістична сила, були зрозумілі для більшості інтелігенції, а для багатьох, в тому числі Достоєвського чи Данилевського, це був і власний досвід. Страх перед революцією і революціонерами був джерелом правих настроїв у більшості /406/ лідерів консерватизму. Характерна з цієї точки зору оцінка Катковим революціонерів: «Всі ці лжевчення, всі ці погані напрямки народились і набули сили посеред суспільства, що не знало ні науки, вільної, шанованої і сильної, ні публічності в справах, що заторкують найдорожчі для нього інтереси, — посеред суспільства, що знаходилося під цензурою і поліцейським наглядом у всіх сферах свого життя. Всі ці лжевчення і погані напрямки, на які чуються тепер скарги, є плід думки придушеної, нерозвиненої, рабської в усіх своїх інстинктах, здичавілої в темних нетрях» *.

Російський революціонаризм з перших кроків виявив схильність до гранично жорстоких тоталітарних методів. Уже М. Бакунін, лідер анархістів у І Інтернаціоналі, говорив про страшне і повне руйнування як про головне завдання російської революції, про необхідність повсякденного й повсюдного контролю за життям кожного революціонера; він сформулював тезу. «Ніж, отрута, зашморг революція все однаково виправдовує». В революційних прокламаціях 1861 р. заявлені були всі ті ж гасла. «Люди з сильним характером і ясним розумом повинні мати повноваження і владу карати і повинні взяти в свої руки керівництво... Ніхто не сміє зробити жодного кроку, не поставивши до відома про це комітет свого міста», — писалося в прокламації «Великорос» **. В прокламації «Молода Росія», написаній П. Г. Заїчневським, говорилось про неминучість пролиття «втричі більше крові», ніж це зробили якобінці, обґрунтовувався загальний терор: «Пам’ятай, що тоді хто буде не з нами, той буде проти; хто проти, той наш ворог: а ворогів слід винищувати всіма засобами» ***. Особливо страшне враження справили ідеологія і практика нечаєвського гуртка, дещо пародійно розкрита Достоєвським в романі «Біси». Нечаєв писав про мораль революціонера: «Всі ніжні, розніжуючі почуття спорідненості, дружби, вдячності і навіть самої честі повинні бути приглушені в ньому єдиною холодною пристрастю революційної справи» ****.

Щоб уникнути викриття, а головне, щоб пов’язати спільників кров’ю, Нечаєв організував убивство студента Іванова, і справа Нечаєва розглядалась 1871 р. на першому в Росії політичному процесі. Незважаючи на страхітливі факти, процес не тільки викривав загрозу соціалістичного тоталітаризму, а й пропагував завдяки оприлюдненню різних матеріалів революційну ідеологію. Від Нечаєва відмежувалися радикальні діячі О. І. Герцен, М. К. Михайловський, Г. Лопатін, В. Засулич, а все ж витоки «нечаєвщини» залишалися живими. Не допоміг і роман Достоєвського, який добре розумів глибину коріння «нечаєвщини». Як згадувала одна з тодішніх молодих симпатиків революції, «новий роман Достоєвського здавався нам тоді потворною карикатурою, кошмаром містичних екстазів і психопатії» *****.



* Цит. за: Леонтович В. В. // История либерализма в России. — С. 187.

** Цит. за: Лемке М. К. Очерки освободительного движения «шестидесятых годов». — Пб., 1908. — С. 518.

*** Там же. — С. 187 — 188.

**** Цит. за: Государственные преступления в России в XIX веке. — СПб., 1906. — Т. І (1825 — 1876 год). — С. 184.

***** Цит. за: Достоевский в воспоминаниях современников. — М., 1963. — Т. II. — С. 127.



Так чи інакше притягальна сила революційних ідей не слабшає, а посилюється в сімдесяті роки, і нова «Земля і воля», заснована 1876 р. (розкололася 1879 р. на «Народну волю» і «Чорний переділ»), очолювалася безумовно яскравими, сильними й фанатично переконаними людьми, яким вдалося попри величезні, здавалось, непоправні-втрати довести полювання на імператора до успішного завершення. /407/

Після майже п’ятнадцятирічної війни з терористами знесилений уряд вирішив піти на угоду з ліберальним рухом. Цей крок Олександром було доручено зробити генералу Лоріс-Мелікову, призначеному головою Верховної розпорядчої комісії по охороні державного порядку і громадського спокою, а водночас і міністром внутрішніх справ і шефом жандармів. Лоріс-Меліков здійснював спроби зв’язатися з лівими групами інтелігенції через Салтикова-Щедріна і фактично підготував царя до думки про неминучість конституційного ладу. Узгоджений із царем текст урядового повідомлення говорив не про конституційний лад, а лише про загальноросійську комісію від виборних із земств; але зрозуміло було, що після цього кроку рух був можливий тільки до конституційного режиму. Підписавши текст, Олександр сказав міністрам: «Панове, нам пропонують ніщо інше, як збори нотаблів Людовіка XVI. Не забувайте наслідків... А проте, якщо ви вважаєте це корисним для країни, я не чинщиму опір» *. Після вбивства Олександра терористами останні висунули перед новим урядом ультимативну вимогу — ввести конституційне правління. Натомість революційне підпілля було розгромлене, настала тривала доба контрреформ.



* Гр. С. Ю. Витте Самодержавне и земство. — Спб., 1908. — С. 116.






Контрреформи і криза імперії


Вибух бомби Гриневицького на набережній каналу відділяє від зречення онука вбитого терористом імператора — 2 (15) березня 1917 р. — майже рівно 36 років, термін історично дуже короткий. За цей час самодержавство політично проробило швидше шлях назад, і тільки революційна криза 1905 р. змусила його невпевнено продовжити поступ 2; але і цей рух не зміг врятувати імперію від розвалу.

Перш ніж описувати долю ліберальних реформ, доцільно зупинитися на загальній характеристиці правової та політичної природи російського самодержавства.

Засадовою для будови Російської імперії залишалася «старомосковська», за висловом Леонтовича, ідея патріархальної абсолютної влади монарха. В традиційному сприйнятті російського селянства цар-батюшка своїм слугам за службу давав у владу свою землю, тобто територію разом з людьми, які на ній проживали. Свобода, якої цар позбавив в незапам’ятні роки селянство, полягала з традиційної точки зору не в якихось особливих правах, яких він надав слугам-поміщикам щодо селян, а в забороні міняти пана (разом із землею) — майже легендарній ліквідації Юр’єва дня. Якщо селянин не сприймав себе як власність поміщика, то не тому, що вважав несправедливим сам факт поміщицької влади — покарання, хоч би й смертного, чи продажу, — а тому, що владу і власність поміщика сприймав як умовну стосовно до абсолютної влади царя. Це архаїчне уявлення не відповідало західницькому духу реформ Катерини II, яка перетворила дворян на приватних власників свого майна, включаючи кріпаків, незалежно від того, чи служать дворяни, чи ні. Проте воно підтримувалось духом селянської реформи 1861 р., — адже цар розпоряджався долею поміщицької землі. За пореформні роки селяни Росії звикли практично ставитись до своєї землі як до власності, але водночас вважали цілком /408/ нормальним, що цар міг би відібрати ще трохи земель у поміщиків, аби віддати їм, селянам. Тим більше їм було незрозуміло, в чому ж тепер полягає та дворянська служба, яка в їхніх очах є єдиним виправданням поміщицького землеволодіння.

Важливим елементом «старомосковської» традиційної концепції влади була ідея патріархальної опіки царя над народом. Усвідомлюючи свою приналежність до дворянського стану, російські царі все ж ставили себе понад дворянством і опертя самодержавства бачили в згуртованому через громади, відданому монархові селянському стані. Звичайно, жоден цар не пішов би на серйозні поступки селянству за рахунок дворянства, але така можливість завжди бралася до уваги. Радикальний ліберал І. І. Петрункевич згадує, що граф Вітте колись сказав йому з граничною відвертістю: «Ви гадаєте, що уряд виявив свою безсилість і не може упоратися з суспільним рухом без допомоги цього самого суспільства? А я вам скажу, що уряд має засіб, за допомоги якого він не тільки може роздушити громадський рух, а й завдати йому такого удару, від якого він не оговтався б — варто тільки пообіцяти селянам наділити кожну сім’ю 25 десятинами землі, — всі ви, землевласники, будете зметені остаточно. Уряд, звичайно, не може вжити цей засіб, але ви не повинні забувати про це» *. Характерно, що ідеолог контрреформ Побєдоносцев не любив дворянства і вбачав у ньому загрозу самодержавству.



* Цит. за: Леонтович В. В. История либерализма в России. — С. 358.



Реформи залишили селянина в стані умовної залежності від поміщика, виділили його як стан з особливим правовим і політичним статусом із інших станів суспільства. Селянин залишався членом миру, громади, без дозволу якої не міг покинути села і яка переділяла земельні наділи і т. д. Цей стан був проголошений тимчасовим, але він тривав аж до реформ Столипіна, оскільки відповідав консервативним ідеям монархії.

Новому імператору Олександру III було на час смерті батька вже 36 років. Він не готувався до престолонаслідування з дитинства, але давно мав свої погляди, які розходилися з батьковими, чому сприяла й особиста відчуженість на ґрунті сімейних справ Олександра II. Близьким за складом характеру і поглядами до батька був старший син, наслідник Микола Олександрович, але він рано помер. Олександр III був добрим сім’янином, особисті зв’язки його обмежувались двором — ріднею та найближчими виконавцями його волі. Свою дружину, «Марію Федорівну», датчанку Даґмар, сестру англійської королеви, — він просто слухався. К. П. Побєдоносцев, професор Московського університету, з 1880 р. — обер-прокурор Синоду, освічений і чесний реакціонер, справляв дедалі більший вплив і на батька, Олександра II, і на наслідника, у якого був вихователем. Переконаний прихильник необмеженої монархічної влади, Побєдоносцев був близький до російських націоналістичних кіл — від Тютчева, Івана Аксакова і Достоєвського до Леонтьєва і графа Д. А. Толстого. Ідея легітимації царської влади російським національним духом була сприйнята царем від його вчителя. При цьому Олександр мав природний розум і працьовитість, умів по-діловому розв’язувати державні питання, покладаючись на здоровий глузд. /409/

Олександр III правив Росією 13 років і помер відносно молодим від хвороби нирок. На перших порах ще були надії, що імператор продовжить курс на лібералізацію, розпочатий в останній рік правління Олександром II. Земські діячі не припиняли тиску на царя з метою відновлення конституційного процесу. Досить швидко з’ясувалось, що цар обере різко правий курс. Графа Д. А. Толстого, якого Лоріс-Меліков як фігуру зловісну і символічну відправив у відставку з посади міністра освіти і обер-прокурора Священного синоду, Олександр знову наблизив, зробивши його водночас міністром внутрішніх справ, шефом жандармів і... президентом Академії наук. Міністром освіти став граф І.Д. Делянов, людина надзвичайно консервативна, обмежена й нерозумна. До безпосереднього оточення царя входили начальник охорони П. А. Черевін, міністр двору та уділів граф І. І. Воронцов-Дашков, граф Д. А. Толстой, а після його смерті — міністр внутрішніх справ І. М. Дурново, всі люди вкрай консервативні. Про Побєдоносцева близький до нього князь Мещерський говорив, що ніколи не чув від нього доброго слова про кого-небудь: той завжди був усім і всіма невдоволений. Крім особистої жовчності, тут виявлялась суто негативна природа монархічного консерватизму, здатного тільки захищати свої цінності.

Центрами протилежних політичних тенденцій стали міністерства внутрішніх справ і фінансів. Міністерство фінансів було тісно пов’язане з бурхливим економічним життям. В часи Олександра III активно діяли економічні механізми, запущені ліберальними реформами 60-х років. Росія знаходилась на економічному піднесенні, хоча вона загалом залишалась краєм бідності, особливо селянської, що вкрай загострювалась у роки недородів (сильний голод вразив Росію 1891 р.).

Міністерство фінансів очолювали здібні й освічені люди: київський професор-економіст М. Х.Бунґе, талановитий вчений-механік І. О. Вишнєградський, а з 1892 р. — С. Ю. Вітте (1849 — 1915 рр.), який був перед тим міністром шляхів сполучення. Граф Вітте — найсильніша і найрозумніша постать у російській ліберальній бюрократії. Він виріс на півдні, в Україні і на Кавказі, прийшов в уряд з провінції, з безпосередньої організаторської роботи, не поривав контактів з промисловцями і фінансистами. Дуже марнославний, позбавлений сентиментів, людина сильного і ясного практичного розуму і чітких переконань, Вітте знаходив спільну мову з прагматичним і розсудливим царем, якому нерідко суперечив, покладаючись на силу аргументації.

Опертям реакційних сил і умонастроїв було міністерство внутрішніх справ, що зосереджувало «силові структури» і регіональну адміністрацію. Полагоджуючи конкретні справи з царем, Вітте був безсилий в загальній внутрішній політиці, пронизаній глибоким націоналістичним консерватизмом. Особливо зловісною і сильною фігурою серед поліцейсько-адміністративної бюрократії був В. К. Плеве (1846 — 1904 рр.); обидва сановники, Вітте і Плеве, ненавиділи один одного.

Плеве був прокурором судової палати в останні роки життя Олександра II, розслідував справи терористів, включаючи вбивство царя, і став заступником міністра внутрішніх /410/ справ. Після смерті графа Толстого апарат міністерства хотів бачити Плеве його наступником, проте імператриця, окрім покійного графа і Дурново, нікому не довіряла. Про ділові якості своїх соратників Олександр III з властивою йому дотепністю розповідав: «Коли Дурново мені доповідає, я все розумію, а він нічого не розуміє; коли Вітте — я не розумію, але проте він все розуміє; а коли Кривошеїн — ні він, ні я — ми нічого не розуміємо» *. (Вітте здав своє міністерство Кривошеїну, шахраю і нетямі, який плакав, ідучи на міністерський пост, бо боявся там провалитися.) Яскраво характеризує Плеве запис у щоденнику однієї впливової при дворі дами: «Довго сидів Плеве. Він говорив, що не любить людей, а любить людство, а за останній час йому доводиться дедалі більше розчаровуватися в ньому, що Сидори і Карпи також погані люди — роблять дурниці або нічого не роблять. За лист Толстого, надрукований в «Московських відомостях», пропонують Толстого вислати, але Плеве цьому не співчуває і пропонує інше, саме — посадити в божевільню» **.



* Богданович А. Три последних самодержца. — М., 1990. — С. 187.

** Там же. — С. 164.



При дворі сформувались дві групи, які організували антитерористичні об’єднання: «Священна дружина», душею якої був К. П. Побєдоносцев, а членами — міністри внутрішніх справ Н. Д. Ігнатьєв, граф Д. А. Толстой, і «Добровільна охорона» на чолі з другом царя Воронцовим-Дашковим, що надихалася творами генерала Р. А. Фадєєва. Це був зародок неформальних, позаструктурних об’єднань духовно споріднених націоналістичних активістів; групи потім зникли, втілившись у цілком офіційну політику урядових інституцій, а в часи Миколи II відродилися у вигляді масових союзів, типологічно подібних до фашистських організацій. Однак і в часи Олександра III діяли якісь напівформальні групи радикальних реакціонерівнаціоналістів усередині адміністрації та каральних органів, про що свідчать координовані дії таємних організаторів єврейських погромів.

Олександр III робить той поворот, якого консервативні націоналісти чекали від царя уже давно: він узаконює російський націоналізм як офіційну ідеологію самодержавної імперії. Це знайшло вираз і у введенні нової уніформи, і в російській бороді, яка вперше прикрасила монарше обличчя після Петровських реформ, і в загальному напрямі політики.

Головною лінією законодавства і розпоряджень Сенату в часи Олександра III було обмеження принципів, на яких ґрунтувались реформи його батька: самоврядування, автономія освітніх закладів, незалежність судів. Найвіддаленіші натяки на конституцію були заборонені. Особливо виразною була консервативна політика на селі. Тимчасовий стан напівзалежності і скутості громадою повинен був закінчитися через 20 років після реформи, тобто в рік вступу Олександра III на престол. Проте і мови не могло бути про те, щоб дати селянам громадянські свободи і перетворити наділи на справжню приватну власність. Селян продовжували розглядати як особливий стан, що потребує царської опіки, а наділи — як особливий царський земельний фонд, призначений для того, щоб забезпечувати селянський добробут і рівномірний розподіл землі між селянами. Всіляко підкреслювався /411/ особливий характер селянського стану, його відокремленість від цілого суспільства.

Мотиви, якими керувалася консервативно-бюрократична партія, особливо яскраво виявилися при новому царі, Миколі II. Боротьба між Вітте і міністерством внутрішніх справ з приводу закону про земельну власність велася ще в останні роки життя Олександра III, і міністерство внутрішніх справ підготувало проект, підданий критиці Вітте і Бунґе (тоді голова комітету міністрів). У результаті тривалої інтриги проект закону розглядався в різних комісіях аж до 1902 р., коли Плеве став міністром внутрішніх справ і шефом жандармів (через два роки вбитий терористом Сазоновим). Призначення Вітте головою Комітету міністрів і звільнення його з більш впливової посади міністра фінансів 1902 р. було перемогою Плеве. В доповіді, написаній під керівництвом Плеве, говорилось: «Наділення селян землею за рахунок іншого стану зобов’язує уряд до пильного нагляду за тим, щоб цей земельний фонд дійсно задовольняв ті потреби, для яких він був створений, — а саме забезпечував існування селянства, взятого як стан, тобто в переважній його масі, а не тільки поодиноких його представників. Ні закон, ні уряд очевидно не можуть мати на увазі обмежувати ініціативність окремих селян — стримувати їх набувацьку спроможність. Але один і той самий закон і той самий уряд можуть і зобов’язані стежити за тим, щоб ці ініціативність і здатність не розвивались за рахунок того джерела, яке має особливе, більш широке, загальнодержане значення, — бути підґрунтям існування народних мас. Останні містять у своєму середовищі багато слабких елементів, що не мають досить сили і міцності, щоб встояти проти натиску на них людей, наділених більшою енергією, а іноді і більшою нерозбірливістю в засобах для досягнення окресленої ними мети» *.



* Цит. за: Леонтович В. В. История либерализма в России. — С. 239 — 240.



Тут немає «ліквідації куркульства як класу», але опіка над «слабкими елементами» спрямована на те, щоб не допустити його появи. У випадку, коли селянин розбагатів, його просто позбавляли «опіки» і вилучали із селянського стану. «Опіка» насправді нічим не допомагала селянству, а тільки гальмувала становлення заможнішої верхівки. В тексті, підготовленому поліцейськими правознавцями-теоретиками, ясно видно підхід до селянства як до безликої цілісної маси, а не реальних живих людей. Абстракція «народу» з селянством як його основою мала наповнити сенсом існування бюрократичної державної верхівки.

В ході цієї глухої придворної боротьби між ліберальними та автократичними тенденціями Микола II незмінно був на боці консерваторів. Замолоду він не мав смаку до політико-адміністративної діяльності, часом робив дуже легковажні вчинки і оточенням не сприймався як монарх; те, що дід його умирав у нього на очах, пошматований бомбою терориста, визначило його політичні погляди. Будучи людиною скромних здібностей, нерішучою і не схильною до відкритих конфліктів, Микола прикривав м’якістю до підлеглих уперте бажання наполягати на своєму, приховане переконання в богоданій зверхності над оточенням. Безоглядний консерватизм і особлива романівська жорстока байдужість останнього російського монарха /412/ багато в чому сприяли тому, що в кризовій ситуації початку століття урядом було зроблено шерег непоправних помилок, за якими стався подальший розвал імперії і особиста трагедія царя та його сім’ї.

На відміну від свого батька, який попри свої консервативні упередження здатний був керуватися здоровим глуздом, Микола схильний до містичної самосвідомості. Чи не найяскравіше це виявилося в резолюції, яку він написав на проекті постанови про скасування деяких обмежень для євреїв, підготовленої Столипіним: «Незважаючи на найпереконливіші докази на користь прийняття позитивного рішення в цій справі, внутрішній голос дедалі наполегливіше твердить мені, щоб я не брав цього рішення на себе. Досі совість моя ніколи мене не обманювала. Тому і в цьому випадку я маю намір слідувати її велінням» *.

Микола II і його оточення шукали в різних особистостях шаманського типу — від Іоанна Кронштадтського і ченця Іліодора до Григорія Распутіна — втілення православ’я і народності як останнього опертя самодержавства. В цій пристрасті до святості було щось нездорове й язичницьке, точніше, потяг до відсутнього примітивного здоров’я. Распутін завершує цю епоху; його п’яні танці-«плясы», пісні, вишивані шовкові сорочки, боброві шуби, сіряки, підбиті парчею, — все це було символом того, чого не знайшов двір у реальній Росії і в своїх підлеглих, у що він вірив і за що хапався.

Це містичне сприйняття російської національності і націоналізму знайшло вираз і в політичних орієнтаціях царя. Зустрівшись в грудні 1905 р. з депутацією погромного «Союза русского народа», цар погодився прийняти знаки приналежності до «Союзу» для себе і свого сина і додав: «Об’єднуйтесь, російські люди. Я розраховую на вас» **.



* Цит. за: Кандель Ф. Очерки времен и событий. — Иерусалим, 1994. — Ч. 3. — С. 223.

** Там же. — С. 215.



Орієнтація двору на ірраціональну «народну сутність», втілену в недержавні, позаінституційні об’єднання «відданих російських людей», породжувала — вперше в історії XX ст. — рухи фашистського характеру, готові до використання брутального насильства аж до масових убивств. По суті таким фашистським об’єднанням був і згаданий «Союз русского народа».

Ліберальна бюрократія і насамперед найяскравіший її представник — граф Вітте вороже ставилися до наближення самодержавства до конституційного ладу. Лібералізм Вітте і його спадкоємця — Столипіна обмежувався програмою реформування села, що, зрештою, було підґрунтям усього суспільного розвитку. Вітте вважав самодержавство функціонально найзручнішим державним апаратом, у тому числі для реформування господарського побуту Росії, і з великою недовірою розглядав кожен крок в конституціоналістському напрямі, на який штовхала уряд ліберально-демократична громадськість. До того ж Вітте ясно розумів небезпеку розвалу імперської будови під тиском відцентрових національно-визвольних сил. Цим, зокрема, зумовлений опір, який він чинив поширенню земського устрою на західні губернії Росії — території правобережної України, Бєларусі та Польщі. Проте як людина прагматична, Вітте готовий був на компроміси, і за умов першої революції саме під його керівництвом врешті було підготовлено такі акти, як Маніфест 17 жовтня 1905 р. і /413/ «пожалувані» царем 23 квітня 1906 р., уже після відставки Вітте, Основні закони, що фактично стали дуже обмеженою і недемократичною, але все-таки конституцією. Конституція 23 квітня 1906 р. містила пункт, що узаконював державний переворот, чим і скористався П. А. Столипін 3 червня 1907 року. Росія повернулася до необмеженого самодержавства, позбавленого широкої суспільної підтримки.

Протиріччя між суспільством та автократичним режимом були тим більші, що країна продовжувала економічно розвиватися і жити за нормами господарського і культурного побуту, несумісними з диктатурою. Проведені П. А. Столипіним реформи, нарешті, довели до кінця ліберальну програму Олександра II. Вітте з ревнощів не любив Столипіна, оскільки столипінські реформи були підготовлені комісією під його, Вітте, керівництвом ще на початку 1906 року. Столипінська «перебудова», проведена під гаслом Плеве «спочатку заспокоєння, а потім реформи», дала новий поштовх економічному розвитку Росії, але залишила незмінною деспотичну основу її політичного ладу. Імперія не витримала труднощів, принесених війною.





Антисемітизм


З 80-х років Росія у громадськості Заходу має таку ж страхітливу репутацію країни нелюдської жорстокості, як і Туреччина. Якщо Туреччина зажила недоброї слави через вірменську різанину, то Росія лякала світ єврейськими погромами.

Антисемітизм залишався урядовою політикою Росії до кінця імперії, погроми — традицією білої армії в роки громадянської війни. До культурно-політичної історії України смуга антисемітських жорстокостей має стосунок хоча б тому, що відповів за геноцид євреїв у всій імперії тільки лідер української держави — Симон Петлюра, вбитий 1926 р. на знак помсти за погроми, що чинили частини армії УНР. Убивця був виправданий Паризьким судом, як і вбивця організатора вірменської різні Талаат-паші — судом Берлінським.

Згідно з російськими законами, все населення імперії поділялося на три категорії: природні обивателі, інородці та іноземці. Інородцями вважались ті, хто виділявся «особливими умовами побуту», як то кочовики Центральної Азії, місцеві жителі тундри, народи Середньої Азії, тобто корінне населення завойованих чи мирно приєднаних до Російської імперії територій, тубільці її колоній. До інородців належали також євреї, життя яких — на відміну від інших інородців — регулювалось величезною кількістю законів, циркулярів та сенатських роз’яснень. Євреї мали право жити тільки на території, що називалась «черта постоянной еврейской оседлости» і обіймала Польщу та низку західних губерній (включаючи всю Україну, крім Києва і невеликої території на сході). Паспорт єврея був дійсним тільки в «черте оседлости», дозвіл на поїздку в центральні російські губернії видавався поліцією як відрядження. Жити поза «чертой» могли лише купці першої гільдії з певною кількістю прикажчиків і слуг, особи з вищою освітою, люди низки професій, включаючи медичні. Щоб здобути права «природних обивателів», достатньо було перейти у будь-яку християнську конфесію. /414/

В часи Олександра II обмеження для євреїв були послаблені; натхненні перспективою асиміляції в російському європеїзованому суспільстві, євреї кинулись у гімназії та вищі навчальні заклади, особливо в медичні та юридичні. Єврейський капітал активно включився в економічний розвиток країни. Незважаючи на перепони, і респектабельні фінансисти, і дрібні метушливі торговці й посередники дедалі активніше діяли на російському ринку.

Єврейський капітал фактично створив новітню цукрову промисловість на Україні: брати Лазар і Лев Бродські, Йона Зайцев, Герц Балаховський та інші ввозили з Європи найновітніше обладнання, запрошували фахівців, розвивали виробництво нового тоді цукру-рафінаду. Євреям належала чверть цукрових заводів Південно-Західного краю, а в дев’яностих роках самі лише брати Бродські виробляли чверть усього російського цукру. Єврейські купці зруйнували монополію греків у хлібній торгівлі, посідали дедалі більше місце в торгівлі худобою і лісом. До найбагатших фінансистів Росії належали Гінцбурги, які заснували свої банки також у Києві й Одесі.

Багаті євреї часто виступали щедрими меценатами. Київ завдячує Бродським багатьма своїми здобутками; на їх гроші проведено водогін і перший в Росії трамвай, будувались Політехнічний і Бактеріологічний інститути. Давид Марголін давав гроші на водо- і газопостачання Києва, комерційні і торговельні школи. Найкраще газове освітлення в Росії було в Одесі завдяки єврейським промисловцям та фінансистам. Після того як почалось масове опанування вихідцями з єврейського середовища інтелігентних професій, особливо юридичних і медичних, тіснішими стали стосунки між євреями та неєвреями. В «черте оседлости» 25 відсотків лікарів були євреї.

У Бердичеві євреї становили 79,8 відсотка населення, в Катеринославі — 36,8 відсотка, в Одесі — 34,4 відсотка, в Києві — 12,9 відсотка. Це були насамперед купці — торговці кіньми, хлібом, дровами, дрібні крамарі, кравці, шевці, ковалі, слюсарі, візники, меламеди, вчителі, кантори, рабіни, м’ясники, шапошники, аптекарі, лікарі, фельдшери, акушерки, книготорговці, власники постоялих дворів, фахівці спеціально для весілля — куховарки, клейзмери — музиканти, яких кликали і на християнські свята (з родин клейзмерів походили І. Дунаєвський, Я. Хейфец та ін.), бадхани — професійні розважальники на весіллях, які співали і розповідали анекдоти. І різний злиденний люд, який жив впроголодь у лахміттях, бруді і страшенній тісноті.

1897 р. в Росії відбувся перший перепис населення. Учасник перепису повідомляв з Умані: «Звикнувши з дитинства до думки про експлуататорські інстинкти євреїв, наші рахівники були буквально вражені, побачивши, в якому становищі живуть ці експлуататори. Страшенна скупченість, біднота, безліч жебраків і людей без певних занять, що живуть чим Бог послав, — ось на що щоразу доводилося наштовхуватися...» *



* Кандель Ф. Очерки времен и событий. — Ч. І. — С. 90.



Ці переповнені єврейською біднотою квартали українських міст та містечок і стали ареною кривавих трагедій протягом царювання Олександра III і Миколи II.

Після вбивства Олександра II навесні 1881 р. пройшли єврейські /415/ погроми по Україні: 15 квітня — в Єлисаветграді, 26 квітня — в Києві, потім в Жмеринці, Конотопі, Борисполі, Переяславі, Ніжині. Коли хвиля погромів, здавалося, вщухла, світ був вражений страхітливим погромом в Балті 29 березня 1882 року. Погроми 1881 — 1882 рр. охопили 150 населених пунктів, з них третина припадала на Київську губернію. Почалась масова еміграція євреїв в Америку, виник сіоністський рух. Першими сигналами сіоністського руху були публікації одеситів — Моше Лілієнблюма та Лева Пінскера. Кандидат права, військовий лікар, який одержав орден за Кримську війну, Пінскер раніше був прихильником розчинення євреїв у російському освіченому суспільстві, а тепер відстоював ідею побудови власного національного центру на власній території.

Відповіддю царя на антисемітський рух було посилення обмежень і утисків щодо євреїв. 1882 р. введено «Тимчасові правила», що обмежували євреїв у правах, а з 1887 р. діяла «процентна норма» для навчальних закладів: в «черте оседлости» — 10 відсотків, поза нею — 5 відсотків, в столицях — 3 відсотки. «Тимчасові правила» скасувала тільки Лютнева революція 1917 року.

З пожвавленням громадсько-політичного життя на початку XX ст. починаються нові антисемітські виступи. 6 квітня 1903 р., під кінець єврейської Паски і на початку християнського Великодня, розпочався грандіозний Кишинівський погром, що тривав два дні. Світовий резонанс був широким; цар відмовився прийняти петицію американських громадян, хоча його просив про це президент США; Плеве зустрічався з вождем сіоністського руху Герцлем і щось пояснював йому. А антисемітська преса писала: «Євреї завжди так: спочатку накапостять, а потім самі ж ґвалт здіймають і закликають до громадського співчуття» *.



* Кандель Ф. Очерки времен и собыгий. — Ч. 3. — С. 194.



Революція 1905 р. супроводжувалась погромами, листівки закликали бити «жидів, соціалістів і інтелігентів». Погроми почалися в квітні, але головна хвиля прокотилася за два тижні після Маніфесту 17 жовтня 1905 року. Хід погромів у час революції має вже нові риси. Нерідко створювались загони самооборони — і єврейські, і неєврейські. В Мелітополі, наприклад, вони відігнали погромників і відібрали награбоване, в Миколаєві придушили погром від початку. В Житомирі йшли справжні бої, вбиті і поранені були з обох сторін. Натовп погромників забив на смерть студента Миколу Блінова, який хотів усіх заспокоїти; кричали: «Хоч ти і руський, але сіціліст, і гірше жидів!». Погроми пройшли в Ніжині, Бахмуті, Золотоноші, нарешті, в Києві і — нечуваної люті — в Одесі. За дванадцять днів після маніфесту відбулося 690 погромів, переважно по Україні, третина з них — в Чернігівській губернії. Вбито 810 євреїв, половина — в Одесі.

Схід селян селища Новопетрівське Херсонської губернії ухвалив виключити з громади і вислати в Сибір за участь у погромі 14 селян. У с. Архангельському під Херсоном учасників погрому на селянському сході односельці покарали фізично — дуже сильно побили.

Як могли вибухнути масові криваві розправи з євреями?

Сучасні соціологічні дослідження показують, що при великих /416/ перепадах у культурі наявність більше 10 — 15 відсотків іншоетнічного населення може призвести до міжетнічного напруження. З іншого боку, там, де менше міжетнічних контактів, більше ксенофобії, етнічних передсудів. За умов неймовірної скупченості єврейського населення в містах і містечках «черты оседлости», в Україні в тому числі, певне напруження було неминуче. Проте воно не пояснює агресивності погромників. Один із найстрашніших погромів стався в Нижньому Новгороді, де майже не було євреїв.

Ініціаторами погромів на Україні, особливо 80-х років, стали якісь людці, які спеціально приїжджали з Центральної Росії. Погроми безумовно були організовані, хоча немає документальних слідів тих центрів, які б керували цією терористичною діяльністю. Для найвищих кіл держави погроми були несподіванкою, Олександр III був певен спочатку, що це справа рук соціалістів. Різні не дуже впливові поліцейські і адміністративні начальники знаходили спільну мову й готували напад на єврейські квартали. Сценарії цих подій в Росії й Туреччині надзвичайно схожі. За сигналом натовп кидається громити єврейські крамнички, а потім іде по домівках, і тут уже починається жах, розігрується садистська фантазія особливо охочих, ґвалтують старих і малих, розпорюють животи і відтинають частини тіла, глумляться над трупами. Війська і поліція не втручаються.

Уже в часи погромів 80-х років євреїв вражала не тільки лють нападників, а й байдужість навколишнього населення. Як ми знаємо сьогодні з аналізу подібних ситуацій масового терору («простору смерті»), у нейтральної частини населення наступає параліч волі до дії й навіть до моральної оцінки, люди скуті жахом, світ видається зовсім іншим, відмінним від того, де є поділ на добро і зло. Ми бачимо в 1905 р., що суспільство вже опирається цій заворожуючій силі зла, і неучасть перетворюється на активний опір.

Але головне, що знаходить дедалі чіткіший вияв у подіях 1905 р. і пізніше, — це природа ненависті, яка проривається в агресії погрому. Ненависть спрямована проти «жидів, сіцілістів та інтелігентів», проти незрозумілого світу, що протистоїть звичному традиційному «своєму». В погромах брали участь люди різних соціальних верств, зовсім не обов’язково конкуренти євреїв, а деякі «освічені» не опускалися до вбивств і грабунків, але дивилися на них як мовчазні співучасники. Ненависть темряви вилилася на євреїв, вона нагромаджувалась проти інтелігентів, пізніше та ж сила соціального дна змела поміщицькі маєтки і наробила безліч революційного зла.

Не будучи безпосередніми організаторами антиєврейських звірств, російські монархи цілком поділяли антиінтелігентську і антиєврейську ідеологію і ніколи не вживали серйозних заходів проти погромників, як і пізніше Добровольча армія.

В ці роки з’являється зловісна фальшивка — «Протоколи сіонських мудреців». Вони ходили в списках ще 1899 р.; в книзі С. Нілуса «Велике в малому, або Антихрист як близька політична можливість», що вийшла друком в Царському селі 1905 р., «Протоколи сіонських мудреців» уже містились як її частина. Стара тема про таємну єврейську змову /417/ набула формулювання, що використовувалось у нацистській Німеччині, використовується фанатичними антисемітами й досі.

«Протоколи сіонських мудреців» багато і ретельно аналізувались спеціалістами, в тому числі судовими експертами, і сьогодні їх історія не становить таємниці. В основу «Протоколів» покладено блискучу соціальну антиутопію середини XIX ст. — книгу Моріса Жолі «Діалог в пеклі між Макіавеллі та Монтеск’є». В цій книзі йдеться зовсім не про євреїв — уявний діалог авторитарного і ліберального мислителів створено для прогнозу майбутнього тоталітарного суспільства, на яке, на думку автора, міг перетворитися режим Луї-Наполеона. Агенти російської таємної політичної поліції переробили 25 діалогів Макіавеллі і Монтеск’є на 24 діалоги невідомих «сіонських мудреців». Примірник книги Нілуса з «Протоколами» представили Миколі II, і він написав на полях: «Яка глибина думки! Яке передбачення! Яка точність виконання! Наш 1905 рік точно під диригування мудреців!». За «розшук» протоколів співробітники поліції одержали нагороди, готувалось широке використання «Протоколів» для антиреволюційної та антисемітської політики. Але за наказом Столипіна було проведено таємне розслідування, яке виявило підробку та її авторів. Микола II написав резолюцію на справі: «Протоколи вилучити. Не можна чисту справу робити нечистими засобами» *.



* Цит. за: Кандель Ф. Очерки времен и событий. — Ч. 3. — С. 239.



Войовничий середньовічний антисемітизм був одним із виявів ідеології та політики насильства, яку імперський режим протиставив економічному і громадському прогресу. Спроби подати сьогодні дореволюційну Росію як щасливу країну енергійного розвитку і достатку, ліберальних бенкетів з осетриною і шампанським та салонів з витонченою поезією однобічні й тенденційні, вони залишають незрозумілим, чому ж цей режим був такий ненависний і так легко розвалився.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.