[Попович М. В. Нарис історії культури України. — К., 1998. — С. 430-448.]

Попередня     Головна     Наступна

§4. ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНІ РУХИ В УКРАЇНІ

Орієнтації визвольних рухів

Громадсько-політичний рух визвольного, антидеспотичного характеру в Україні набував різних і не завжди сумісних орієнтацій.

Кожен визвольний рух в Європі розв’язував певні проблеми в трьох головних напрямах, чи вимірах: національному, загальнодемократичному та соціальному. В першому вимірі йдеться про національну свободу, в другому — про /431/ демократичний устрій суспільства, права й свободи людини, в третьому — про соціальну справедливість. Політичні течії та окремі діячі бували тією чи іншою мірою однобічні в своїх спрямуваннях, декому вдавалося поєднувати всі три виміри, хоча життя висувало на перший план щось одне.

Діячів і напрями, які зводять всі проблеми до національних, називають звичайно націоналістами. Це слово в європейській традиції має негативні конотації, але слід визнати, що діяльність груп і особистостей, які мають на увазі виключно національні проблеми, не може бути шкідливою для суспільства сама по собі — так само, як не може бути шкідливою наявність «однобічних» і «одномірних» прокурора і адвоката. Не пов’язуючи із словом націоналіст обов’язкових уявлень про ненависть до інших націй, матимемо на увазі тільки певну одномірність, обмеження оцінки суспільних подій національною точкою зору, зведення розв’язання всіх проблем до національного виміру.

Слово «соціаліст» у XIX — на початку XX ст. не відносили до певного соціально-політичного вчення, «соціалізм» розумівся широко, як відстоювання соціальної справедливості щодо бідних, знедолених, вихідців із «простого люду». Чіткої традиції не було щодо демократичного виміру — вживане тоді слово ліберал набуло дещо іронічних конотацій у зв’язку з властивим російському політичному життю переважанням різких тонів і крайніх оцінок. Ці натяки на безпорадність лібералізму відображають радше радикальні настанови, ніж реальність. Проте історія дає і приклади демократичної обмеженості. Для «одномірного ліберала» не існує ані національних проблем, ані проблем соціальної справедливості, — всі вони, на його думку, автоматично розв’язуються, якщо вирішена проблема прав і свобод людини.

За нормальних політичних умов культурно-політичні течії в означених вимірах якось збалансовані, протилежні позиції виявляються в одному просторі, між ними можливий діалог. Так було в Західній Європі. В українській ситуації — ситуації бездержавної нації — всі подібні течії, як правило, виходили за межі цілісного культурно-політичного простору, люди різних вимірів не чули один одного і не вступали в діалог. Якщо англійський чи німецький ліберал або соціаліст міг ігнорувати національні проблеми і водночас природно залишався в національному культурному просторі, то для бездержавної української нації було можливо, зосереджуючись виключно на проблемах демократії або соціальної справедливості, вийти з національного простору в загальноімперський і втратити зв’язок з суто національними реаліями. Таку позицію можна зрозуміти, оскільки доля України в усіх відношеннях залежала від долі імперського центру. Виключна гострота боротьби з бюрократичною деспотією сприяла непримиренності і догматизму в імперському політичному житті, а в Україні часто геть розривала зв’язки між провідними течіями в українському суспільстві.

В історичній літературі досі маємо спадщину цієї одномірності та однобічності, коли з політичних мотивів ігнорується факт української приналежності окремих культурно-політичних течій, що діяли немовби в різних просторах. Не вдаючись тут до політичних оцінок чи пошуків /432/ попередників «справжньої» сучасної України в тому далекому минулому, мусимо об’єктивно зазначити ті культурно-політичні світи, по яких розносила історія синів України. Всі вони належали до українського суспільства, різноманітного не тільки з точки зору соціальних позицій, мовної поведінки і характеру культури, а й з точки зору етнічного складу. Не тільки в соціалістичному чи ліберальному, а й в національному русі України були як українці, так і росіяни, поляки, євреї. Агресивний націоналізм російської імперської бюрократії посилював почуття гуманістичної солідарності в усіх рухах, зокрема націоналісти в цей час, як правило, засуджують міжетнічну ворожість.

Більше того, не можна ігнорувати тієї обставини, що консервативна верхівка українського суспільства політично і культурно орієнтувалась на російську імперію. Прикладом може бути багаторічний командувач Київської військової округи генерал Драгомиров, який при всіх своїх українських сентиментах залишався відданим російській монархії (діти його відігравали значну роль у білому рухові). Консервативний ліберал М. В. Родзянко відомий як октябрист — голова останньої Державної думи, імперський діяч, але ж він не тільки походив із старого козацького роду, а й був відомим українським громадським діячем, головою Катеринославського губернського земства. Інколи культурно-політичні орієнтації розділяли навіть сім’ї; так, український націонал-демократ О. Я. Шульгин і російський націоналіст В. В. Шульгін були близькими родичами.

Національний рух. Українська політика уряду

Національний український рух не був найвпливовішим в антидеспотичній опозиції в Україні. Проте він відігравав особливу роль, оскільки сама по собі наявність українського національного руху і культури, орієнтованої на національну самобутність, створювала особливу атмосферу української цілісності, на яку мусили зважати як консервативні, так і прогресивні сили.

Національний рух був продовженням традицій Кирило-Мефодіївського товариства і надихався спадщиною Шевченка.

З початком «відлиги» діячі Кирило-Мефодіївського товариства поступово повернулися із заслання, по черзі одержали дозволи служити «по вченій частині»; Костомаров став професором Петербурзького університету, Шевченко — академіком Академії мистецтв. Новий міністр освіти, українець родом, інтелігентний і ліберальний гірничий інженер Є.П. Ковалевський дав дозвіл на друкування «Кобзаря» Шевченка і підтримав клопотання М. Білозерського про відкриття в Петербурзі журналу «Основа». Після деякого опору III відділення дозвіл було отримано.

В кінці 50-х років легально створюються українські Громади, організовуються недільні школи, що намагаються налагодити навчання українською мовою, йде консолідація національно свідомих сил. Велику роль відіграв журнал «Основа», видавцем якого був В. Білозерський, редакторами — він, Костомаров і Куліш, секретарем редакції — О. Кістяківський. Журнал виходив українською та російською /433/ мовами; вийшло всього 12 чисел 1861 р. та 10 чисел 1862 р., а далі фінансових можливостей забракло. Незважаючи на короткочасність життя, часопис справляв величезний вплив на громадську свідомість. Він наочно показав, що існування української нації, культури, літератури є незаперечним фактом.

Перша Громада створена в Петербурзі. Крім Костомарова, Білозерського, Шевченка, Куліша, до неї увійшли відомий правник О. Ф. Кістяківський (1833 — 1885 рр.), який жив тоді в Петербурзі, Д. С. Каменецький, завідувач друкарні Куліша, видавець популярних книжок (метеликів), письменник М: Стороженко, друзі Т. Шевченка брати Лазаревські, з-поміж яких найвизначнішу роль в історії української культури відіграв О. М. Лазаревський (1834 — 1902 рр.), історик і судовий діяч. Власне, організацією назвати Петербурзьку громаду важко: збиралися по неділях на квартирі інженера Ф.І. Черненка, пили чай, Данило Семенович Каменецький гарно співав. По вівторках збирались на Василівському острові у Костомарова: тут бували професор М. І. Сухомлинов, видатний російський історик літератури О. М. Веселовський, пізніше академік; харківський математик Савич, що закінчив Київську духовну академію; професор Петербурзької духовної семінарії Турчановський, священик з Волині Опатович, студенти. Шевченко приходив на зібрання рідко, Куліш бував на Громаді досить часто. Ця неформальна спільнота дала перший сильний поштовх українському культурно-національному рухові у всій імперії.

1861 р. Громада створена в Києві; засновниками були В. Б. Антонович (1834 — 1908 рр.), П. Житецький (1836 — 1911 рр.), К. Михальчук (1840 — 1914 рр.), Т. Р. Рильський (1840 — 1902 рр.) та доктор Панченко. Активну участь у Громадовському русі брали студенти, які працювали в недільних школах. Дещо пізніше виникли Громади в Харкові, Полтаві, Чернігові та Одесі.

В кінці 50-х років у Київському університеті існував уже студентський гурток з українськими уподобаннями, цілком невизначений у політичному відношенні, але протиставлений польській студентській громаді і загальноросійським радикалам. Студенти займались учительською роботою в недільних школах, створених за попечительства М.І. Пирогова. Вже в час відкриття шкіл виявилися розбіжності в українському студентському гуртку: частина вважала, що орієнтуватися треба на «суто українську» культуру, частина орієнтувалася на світовий рівень. Перші називали себе українцями, а других — космополітами. У «космополітів» була школа на Подолі, а в /434/ «українців» — на так званому «Новому строєнії», території біля університету, в районі нинішньої вул. Саксаганського, куди переселили мешканців з Печерська під час будівництва нової Київської фортеці. Програми, зрештою, були однакові, і однаково користувалися то українською, то російською мовами вчителі, залежно від наявності книжок і можливостей учнів і педагогів. До «космополітів» належав і студент Михайло Драгоманов. Він став відомим після свого яскравого і різкого виступу під час погребу Шевченка. Як згадував Драгоманов, коли він зайшов до церкви на Поштовій площі, де відспівували Шевченка, один товариш-«українець» крикнув йому: «А ти чого сюди зайшов? Тут тобі не місце!». Зрештою, і Драгоманов увійшов у «Громаду», де були об’єднані «українофіли», і став одним із її визнаних лідерів, коли після польського повстання український рух опинився під урядовими утисками.

Діяльність Громад була легальною і культурницькою; подекуди Громади переслідувались. 1862 р. на Україні пройшла низка арештів — в засланні опинилися етнограф П. Чубинський, історик П. Єфименко, етнограф Ст. Ніс, письменник О. Кониський. Ситуація різко змінилась після польського повстання. В урядових колах переважав погляд на український рух як на «польську інтригу». Хоча загалом український національний рух лишився осторонь від польського повстання, а селяни в деяких місцях навіть допомагали військам проти поляків, вирішено було розв’язати «українську проблему» раз і назавжди. В Україну для розслідування справи про український «сепаратизм» надіслано флігель-ад’ютанта М. В. Мєзенцева. За наслідками слідства міністр внутрішніх справ Валуєв 20 липня 1863 р. видав таємний циркуляр, в якому «розв’язав» мовну проблему знаменитою фразою: «Ніякої окремої малоросійської мови не було, нема й бути не може». Заборонялося публічне вживання української мови скрізь, крім художньої літератури, де вона розглядалася як екзотичне «наріччя». Це ж стосувалося і театру українською мовою.

Циркуляр Валуєва викликав невдоволення навіть у ліберальних міністрів Олександра. Так, міністр освіти Головнін писав: «Якщо українські книги, справді, шкідливого змісту в політичному або релігійному відношенні, то цензура повинна їх заборонити, але заборонити саме за думки, що в них містяться, а не за ту мову, якою вони написані» *.

* Див.: Русова С. Ф. Украинская литература 1862 — 1900 гг. // История России в XIX веке. — С. 80.

Парадоксально було вже те, що долю української мови вирішувало не міністерство освіти, а міністерство внутрішніх справ. Але Олександр II, не дуже чутливий до національно-патріотичних гасел, у цьому разі /435/ керувався відчуттям, що інтересам імперії український рух загрожує більше, ніж польський. Адже росіяни складали менше половини населення імперії, українців же було тільки вполовину менше. Поляків можна було, як висловлювався його батько, «відпустити», українців — ні.

Справжня суть Валуївського циркуляру полягала не в забороні української мови. Українську мову «тільки» не дозволяли вживати як мову культури. Можна було використовувати її в контекстах, де вона звучала як екзотична простонародна говірка, — в етнографії, фольклористиці, в літературі й театрі, оскільки йдеться про мужика та «Шельменка-денщика». Українській мові було перекрито високі контексти, щоб зберегти їх тільки для російської культури. Українці не вважалися інородцями, тобто тубільцями колоній, — вони належали до природних обивателів. Вони мали право, з офіційного погляду, тільки зберігати етнографічні й діалектні особливості в рамках єдиного руського народу.

Проте навіть спроби організувати російськомовне українське науковокультурне середовище наштовхнулися на рішучий опір адміністрації. Інтелігентний українець був небезпечний режиму незалежно від того, якою мовою він користувався.

Ще в 40-х роках було створено Київську археографічну комісію, головою якої в 1857 — 1889 рр. був М. В. Юзефович, українець і навіть «українофіл», орієнтований культурно і політично на російську імперію. Комісія започаткувала видання «Архива Юго-Западной России», головним редактором якого з 1863 р. фактично, а пізніше і формально став В. Б. Антонович. Дослідницьку роботу з українського народознавства організувало Імператорське Російське географічне товариство (РГТ). Перша програма досліджень, підготовлена РГТ, називалася в чернетці «Программа для группировки этнографических сведений об украинском народе», а вже в офіційному тексті — «Программа для группировки сведений о южнорусском народе» *.

* Див.: Боряк О. Матеріали з історії народознавства в Україні. — К., 1994.

Новий етап почався з організацією 1873 р. «Юго-Западного отдела Императорского Российского географического общества». Головував там на засіданнях Г. П. Галаган, велику роль відігравали П. Чубинський і П. Єфименко, що повернулися з Архангельського заслання, і особливо — молодий М. П. Драгоманов. Розроблена відділом програма досліджень об’єднала величезну кількість добровільних учасників етнографічної та фольклористичної роботи, які зібрали безцінний науковий матеріал. Важливою подією стала експедиція відділу, очолена П. Чубинським. До роботи було залучено не тільки етнографів, філологів, археологів, але й юристів та економістів. У Києві склався сильний науковий центр, проводились археологічні конгреси, видавались праці світового значення. Імператорська Академія наук присудила Антоновичу і Драгоманову премію за працю «Исторические песни малороссийского народа».

Не порушуючи жодних законів і циркулярів, вживаючи тільки російську мову, вчені-гуманітарії створили науковий центр з /436/ українознавства і широкий науковий рух за участю авторитетних науковців та ентузіастів-провінціалів, збирачів різного роду матеріалів та дописувачів до серйозних журналів. В Україні утворився зародок національної Академії наук.

Зростання авторитету цього культурного руху занепокоїло колишнього «українофіла» Юзефовича. За його доносом, спрямованим персонально проти Драгоманова і Чубинського, було влаштовано в Петербурзі комісію за його участю та за участю керівників усіх «силових міністерств». Характерно, що того ж року було призначено на посаду начальника III відділення і шефа жандармів генерал-ад’ютанта Мєзенцева, «фахівця» з українського питання (через два роки вбитого народовольцем Сергієм Кравчинським). Комісія підготувала на підпис цареві таємний указ, що одержав назву «Емського акту» (підписаний 18 (30) травня 1876 р., діяв до 1905 р.)

Емський акт був витриманий в дусі Валуївського циркуляру, але різко посилив репресії щодо української культури: він заборонив ввіз книжок українською мовою, українські переклади п’єс для театральних вистав, закрив Громади, ліквідував Південно-Західний відділ РГТ, встановив суворий контроль і над художніми творами. Заборонялась діяльність театральних труп із суто українським репертуаром, українська п’єса повинна була йти в кінці вистави, після російських, щоразу вистави вимагали окремого дозволу. На практиці цензура особливо дбала, щоб на сцену потрапляли художньо слабкі твори, все більш-менш яскраве й розумне заборонялося. Окремий пункт Емського акту стосувався персонально Драгоманова й Чубинського, яким було заборонено жити в Україні.

Урядова політика зводилася до того, щоб вилучити українську тематику з серйозних культурних жанрів, загнати україномовну культуру в глухий кут провінційної відсталості, розгромити організаційні центри української культури, незалежно від мови, якою вони б користувалися. З 1883 р. Емський акт застосовується з більшою суворістю, затримуються навіть художні рукописи українською мовою, в них вимагається російський правопис, викреслюються слова «Україна», «український» тощо. Деякі послаблення існували за часів (з 1898 р.) генерал-губернаторства М. І. Драгомирова (1830 — 1905 рр.), який тривалий час командував Київською округою і користувався прихильністю царя. Драгомиров любив заглянути до Житецького та Антоновича на чарку, інколи виконував окремі їх прохання, намагався довести двору, що український патріотизм слід використовувати проти поляків. Драгомиров дозволив солдатам в строю співати українських пісень, що було нечуваним вільнодумством. Проте змін у статусі української культури не сталося.

Громади існували в цей час підпільно, займаючись справами культури, взаємодопомогою, підтримуючи «свідомих українців» і допомагаючи їм влаштуватись на службу. Від «молодих Громад» «старі» відрізнялись принципом формування: до «старих Громад» приймали тільки одноголосно, після обговорення (заочного) кандидатур на трьох засіданнях. Завдяки цьому старі Громади в часи, коли вони стали /437/ нелегальними, ніколи не знали провалів, натомість виявились досить консервативними і дожили до передреволюційних часів зі старими настановами. Керівну роль відігравала Київська Стара Громада; головував на засіданні звичайно господар дому, в якому збиралися «громадяни». В Росії тоді двірники зобов’язані були стежити, чи не збираються в приватному домі якісь люди, і доносити в поліцію, але в освіченому товаристві всілякі «вівторки» і «суботи» були такими частими, що інколи двірники й не доносили. Одного разу до Антоновича зайшов квартальний надзиратель послухати, про що говорять; але, як у таких випадках передбачалося, хазяїн став біля розвішаної на стіні карти і почав доповідати про результати якоїсь експедиції. Через деякий час квартального потихеньку відвели в сусідню кімнату й пригостили чаркою-другою, він пішов собі й більше не приходив.

Громади в тій чи іншій формі проіснували до революції і були осередками, що підтримували національне культурне життя. Особливо в перший період їх існування сильним був настрій чистого національного ідеалізму, що, зокрема, виявлялося в притягальній силі його для вищої як української, так і (етнічно) неукраїнської громадськості. До піонерів громадівського руху належали інтелігентні польські шляхтичі, які з відчуття національної провини перед корінним упослідженим народом демонстративно прийняли українську національність і культуру: Володимир Антонович, який довго фактично й головував у Київській Громаді, Тадеуш Рильський, Павлін Свєнцицький та ін. В рух активно включилося подружжя Русових — Олександр Олександрович (1847 — 1915 рр.), родом росіянин, та Софія Федорівна (1856 — 1940 рр.), одна з сестер Ліндфорс, шведка за походженням, народоволка; для обох вибір української долі був справою справедливості та солідарності. Син Русових Михайло, який народився у в’язниці, був уже радикальним українським революціонером. Високий, схожий на Бісмарка чернігівець Ілля Шраг, німець по батькові, друг дитинства повішеного Дмитра Лизогуба, з винятковою відданістю тягнув велику організаційну роботу. Загальною повагою користувався член Громади, єврей за походженням Вільям Людвикович Беренштам (1839 — 1904 рр.).

Яскравими особистостями були двоюрідні брати — композитор Микола Віталійович Лисенко (1842 — 1912 рр.), людина винятково інтелігентна і доброзичлива, непохитний авторитет і неформальний лідер київського українства, і завжди заклопотаний справами і небагатими літературними заробітками письменник і театральний діяч Михайло Петрович Старицький (1840 — 1904 рр.). І, звичайно, насамперед — Михайло Драгоманов і Павло Чубинський. Драгоманов після Емського акту за рішенням Громади виїхав за кордон для організації журналу й політичного представництва. Чубинський залишився в Росії — в еміграції він не уявляв собі життя.

Про Чубинського Драгоманов говорив: «Сила чорноземна — наш Чубинський. І така сила, якій не можна не підкоритись». Павло Платонович /438/ Чубинський (1844 — 1884 рр.), родом з Борисполя, був повний якоїсь оптимістичної енергії; діти страшенно любили його за його фантазію і доброту. Природжений етнограф, завдяки таланту й працьовитості він зібрав колосальний, безцінний нині польовий матеріал, сім томів праць його експедиції в Західну Росію відзначено Уваровською премією РАН, коли він був вдруге висланий і працював у адмірала Посьєта в міністерстві шляхів сполучення. Чубинський увійшов в історію як автор гімну України — «Ще не вмерла Україна». Помер цей кремезний здоровий чолов’яга раптово, не доживши дня до свого сорокаріччя.

Вірш Чубинського «Ще не вмерла Україна» з’явився 1863 р. у львівському часописі «Мета»; автором названо чомусь Т. Шевченка. Тут же композитор Вербицький склав музику, наступного року хор уже виконував її у Львівському українському театрі, а 1865 р. нею завершено програму Шевченківського свята у Перемишлі. З часом пісня стала фактично українським гімном — спочатку на Галичині, потім і по всій Україні.

Ситуацію в українському національному русі в Києві середини 80-х років характеризував Антін Синявський: «Студентське українське життя мого першого студентства в 1885 — 1887 рр. зосереджувалося на праці культурній і гуртувалося в університеті коло В. Б. Антоновича. Дехто бував у О. Я. Кониського, що купчив коло себе семінаристів; дехто підтримував зв’язки з Н. В. Ковалевським, що становив ліве крило українства і мав постійні зносини з М. П. Драгомановим. Жвавішу молодь, студентську і нестудентську, що цікавилася українською піснею, співала в хорі, об’єднували М. В. Лисенко, родина Старицьких, де й збиралися більше ближчі ідейно студенти» *.

* Синявський А. Із споминів про Б. О. Кістяківського // Синявський Антін. Вибрані праці. — К., 1993. — С. 109.

1882 р. почав виходити журнал «Киевская старина», фактично орган Громади; з 1893 р. журнал був власністю Громади і редагувався В. П. Науменком (1852 — 1919 рр.). Це був чудовий історичний і взагалі гуманітарний часопис; він був російськомовним, але в ньому дозволено було друкувати українські повісті. Науменко, м’яка та інтелігентна, дуже авторитетна і серед української, і серед російської громадськості людина, як правило, і головував на засіданнях Громади після того, як з неї вийшов В. Б. Антонович.

Вершиною антиукраїнської урядової політики й останньою краплею, що переповнила чашу, була — вже за часів Миколи II — історія з відкриттям пам’ятника Котляревському 1903 р. в Полтаві. На скромний пам’ятник українська громада збирала гроші 20 років, на відкриття його з’їхались делегації українців з Росії та Австрії. На урочистому мітингу галичани виступали українською мовою, а коли спробував заговорити по-українськи оратор з Наддніпрянщини, головуючий позбавив його слова. Громадськість вчинила політичний скандал, з цього приводу писав В. Г. Короленко, і, нарешті, сенат прийняв рішення про законність публічного вживання української мови.

Кращі представники російської інтелігенції виступали в ці часи з /439/ підтримкою національної самобутності українців. 1879 р. в Петербурзі завершилась публікація семи томів матеріалів експедиції П. Чубинського, академік О. Веселовський написав на це видання захоплену рецензію, давши високу оцінку праці особисто Чубинського, і Російська Академія наук нагородила опального науковця Уваровською премією. О. М. Пипін, визначний російський філолог і культурознавець, у своїх дослідженнях з історії слов’янських літератур та історії етнографії в Росії приділяв велику увагу українській культурі. Актом громадянської мужності була публікація М. І. Петровим книг «Очерки истории украинской литературы XVIII столетия» (1880 р.) та «Очерки истории украинской литературы XIX столетия» (1884 р.). Микола Іванович Петров, родом костромський, закінчив Київську духовну академію й викладав там словесність (з 1876 р. — професор). Петров — автор досліджень з історії Києво-Могилянської академії і глибокий знавець Сковороди (деякі дослідники зазначають певний вплив Сковороди на роман «Майстер і Маргарита» Михайла Булгакова — сина професора Київської академії і хрещеника Петрова). Падінню Емської заборони сприяла офіційна експертиза, виконана Петербурзькою академією наук 1905 року. Чимало значило й те, що всі провідні російські філологи, зайняті в експертизі, належали до школи видатного україно-російського вченого О. О. Потебні. Проте видатний вчений Шахматов, який чимало сприяв визнанню української мови, 1917 р., дізнавшись про утворення Центральної Ради, сказав: non possimus! (не дозволимо!)

Ліберальний і соціалістичний рухи

Велику і недосліджену роль у загальноімперському визвольному і українському культурно-національному русі відіграли українські ліберали — демократичні діячі земського руху. Земства не випадково не допускалися на Правобережній Україні. Уряд чинив опір організації земств на Правобережжі і в Західному краї під тим приводом, що там у дворянському середовищі велику роль відіграють поляки. Проте насправді вже після польського повстання 1831 р. царський уряд істотно зменшив частку «польської» шляхти (серед якої була велика частина українських шляхтичів). Десятки тисяч правобережних дворян були ретельно «перевірені» і позбавлені під формальними приводами дворянства, переведені в ранг громадян (у місті) та однодворців (на селі). Справжнім мотивом для упертого спротиву поширенню земської системи на захід імперії було побоювання, що українське, білоруське та польське дворянство через земства знайдуть спільну мову, і це призведе до утворення, зокрема в Україні, цілісної організації громадськості, яка згодом зможе об’єднатися в регіональну організацію.

Українські земські організації були серед найбільш впливових і найрадикальніших на перших етапах земського руху. Особливою демократичною спрямованістю відзначалися серед земських лідерів Харківський міський голова професор-хімік Ю. Гордієнко (1812 — 1897 рр.) та гласний Чернігівського земства І. І. Петрункевич (1843 — 1928 рр.), у майбутньому один із організаторів кадетської партії. В кінці /440/ 70-х років земці зустрічаються в Москві, Києві, Харкові, в 1878 р. скликають з’їзд у Києві. Гордієнко і Петрункевич прагнули добитися угоди з терористами про хоча б тимчасове припинення терору, але ця спроба не вдалася. В 1878 р. Олександр II звертався до земців із закликом зупинитися, але у відповідь земці вимагали Всеросійського собору. Прагнення демократів одержати конституцію за болгарським зразком ясно виразив професор Гордієнко: «Всемилостивіший государе, дай твоєму вірному народу те, що ти дав болгарам». Виступи Петрункевича були такими різкими, що одного разу жандармам під час його промови довелося звільнити залу; все скінчилося забороною Петрункевичу жити в українських губерніях та обох столицях, тому він переїхав у свій маєток Машук у Росію. Земський рух був загальноросійським, оскільки, як і революціонери, ліберали виходили з тієї засади, що тільки через кардинальні зміни в центрі імперії можливі зміни в Україні. А проте демократичний земський рух ставив перед собою і такі національні завдання, як створення шкіл українською мовою на селі. Нарада 1878 р. в Харкові, що започаткувала політичну організацію земців, була скликана Ю. Гордієнком під приводом ювілею Г. Квітки-Основ’яненка. Наскільки об’єднували українські земства різні, в тому числі й націонал-демократичні, культурні та політичні сили, можна судити з переліку земських діячів Малоросії. На Полтавщині це — Ф. Лизогуб, брат повішеного народника, майбутній прем’єр уряду Скоропадського; філософ В. Лесевич, М. Стороженко, В. Науменко, В. Леонтович, Б. Мартос, М. Туган-Барановський; на Чернігівщині — О. Русов, О. Ліндфорс, І. Шраг, А. Свєчин, граф Г. Милорадович, М. Василенко, О. Лазаревський; в міській земській управі працювали М. Вороний, М. Самійленко, М. Чернявський, Б. Грінченко, М. Коцюбинський.

Характерною для значної частини лібералів-демократів була позиція в українському питанні, яку займав І. І. Петрункевич. Своєму молодшому другові В. І. Вернадському він писав 1917 р.: «На Україні моя батьківщина, там проминула майже половина мого життя... з Україною я пов’язаний не тільки холодними ідеями права та державної єдності Росії, але й почуттями, що вкорінені в крові, в спогадах і враженнях природи, в звуках народної мови, у всьому, що накладає непозбутню печатку на людину і позначає її національне походження. Але всі ці місцеві впливи не затуляють у мені всієї батьківщини, і єдність Росії для мене не тільки державна ідея або співжиття двох національностей, а живе й неподільне ціле, що має своє дивовижно художнє й безперечне відображення в таких обдарованих людях, як Гоголь і Короленко, у яких українське і російське, як окреме і загальне, відобразилося з надзвичайною ясністю. Спробуйте виділити в них українське від російського: не вийде ні того, ні іншого, живе буде перетворене на мертве» *.

* Новый мир. — 1989. — № 12. — С. 221.

Так думала велика частина української інтелігенції з демократичного табору; це була передусім політична позиція, але не тільки — тут маємо самосвідомість приналежності до загальноімперської цивілізації. Така самосвідомість відображала наявність маргінальної україно-російської культурної сфери, яка може бути /441/ віднесена як до української, так і до російської культури.

В ліберально-демократичному русі Російської імперії, в тому числі в українському ліберальному рухові, відобразилась, так би мовити, перекошеність всієї політичної системи самодержавства в правий, націоналістично-консервативний бік. Ліберали у власному розумінні слова не схильні до радикальних політичних розв’язань, революційних зрушень, переворотів. Таку послідовно ліберальну позицію, розраховану на поступову еволюцію російських владних структур у бік конституціоналізму, займали помірковані ліберали, які після 1905 р. звалися октябристами. За умов Росії такий класичний ліберальний еволюціонізм практично означав надзвичайно праві позиції і не був підтриманий суспільством. Радикальні ліберали дотримувалися гасла Установчих зборів, тобто готові були на заміну традиційної монархії принципово новою державністю (можливо, при збереженні монарха). За умов дедалі більшого полівіння громадськості і ця ліберальна позиція виглядала досить правою. Партія конституційних демократів (кадетів), що в очах двору, консервативної та ліберальної бюрократії, консервативних лібералів-октябристів виглядала як партія авантюрників-революціонерів, сприймалась дедалі лівішою громадськістю як права і консервативна партія. Це ж стосується й українських кадетів, до яких пішли земські ліберальні діячі і вища українська інтелігенція; зокрема право-консервативними виявились їх орієнтації в національному питанні.

З шістдесятих років в імперії посилюється соціалістичний рух у дедалі більшому політико-ідеологічному розмаїтті виявів. Соціалістами революціонерів-підпільників називали з 60-х років. В середині 70-х років, після того, як більшість колишніх гуртківців «пішла в народ», виник і закріпився термін «народники», що охопив також підпільників-терористів. З 90-х років, коли почало поширюватися вчення Маркса, окремі течії, а потім партії — спадкоємці народників — проголошують свою монополію на «справжній» марксизм і соціалізм. Слово «соціалізм» набуває в суспільстві виключно позитивного сенсу, і соціалістичними нерідко називали себе сили, що насправді жодного відношення до соціалістичної традиції не мали. Залишається відкритим питання, якою мірою саме до соціалістичної, а не, скажімо, націонал-демократичної або націонал-радикальної з апеляціями до соціальних низів, слід відносити різні українські партії початку XX ст., що вживали в самоназвах термін «соціалістичний». Але при всій різноманітності політичної самосвідомості залишалась незмінною тенденція до розв’язання всіх проблем через досягнення соціальної справедливості, яка характеризує соціалістичний рух у Російській імперії.

У відомому збірнику «Віхи», що підсумовував гіркий досвід першої російської революції, глибоку загальну характеристику російському соціалізму дав колишній марксист і колишній київський професор С. М. Булгаков (він писав про інтелігенцію, маючи на увазі насамперед її революційно-соціалістичну частину). В «інтелігенції» сьогодні, на підставі важкого історичного досвіду, тут легко впізнаються також і революціонери-більшовики. Якщо абстрагуватись від того, чи /442/ приймала та чи інша течія марксистську віру і в якому різновиді, а взяти до уваги тільки соціально-психологічні та морально-політичні характеристики, можна побачити у візіях С. Булгакова дуже справедливі узагальнення рис революціонаризму від Желябова до Леніна. Оскільки цей тип свідомості породжений обставинами російської імперії, він стосується також і українських революційних соціалістів.

Булгаков прагнув бути справедливим, але в 1909 р. у нього не могли не переважати прикрість, роздратування і різкий критицизм, тим менш переконливий, що сам автор не намічав виходу з глухого кута імперської історії. Слід, при всій критичності погляду на російський соціалізм, зазначити суто людські високі моральні якості тих юнаків і дівчат, які обирали шлях відданого служіння народу, як вони його розуміли, і з високою шляхетністю зносили важкі удари долі революціонера. Говорячи про ранній російський соціалізм, згадаємо насамперед надзвичайно яскраву, сильну, обдаровану й красиву людину — Андрія Желябова (1850 — 1881 рр.), селянського сина з Таврії, талановитого і безстрашного організатора «Народної волі», а перед цим — учасника Одеської Громади і кореспондента Драгоманова; Миколу Кибальчича (1853 — 1881 рр.), сина священика з Чернігівщини, який робив вибухівку для царевбивць, у в’язниці перед стратою розробляв конструкцію реактивного літального апарата, розпочинаючи традицію української космонавтики. Згадаємо Сергія Кравчинського («Степняка»; 1851 — 1895 рр.), родом з Єлисаветградщини, одного з тих, хто ходив «в народ», потім організовував «Землю і волю», воював за свободу в Герцеговині та Італії, вбив шефа жандармів Мєзенцева, після втечі в Європу брав участь у європейському робітничому русі, був письменником (писав по-російськи) і пропагандистом творів Шевченка, спілкувався з Драгомановим, Етель Войнич, Енгельсом і Плєхановим, Франком і Павликом; Володимира Дебагорія-Мокрієвича (1848 — 1926 рр.), поміщицького сина, який студентом обрав революцію, став бакуністом, ходив по Україні «в народ», організовував селянське повстання по фальшивому «царському маніфесту», наслідуючи, за його словами, Ґонту і Залізняка, пройшов через терор і народницьке просвітництво, Сибір та еміграцію; Дмитра Лизогуба (1849 — 1879 рр.), батько якого — Седнівський поміщик із старшинської козацької родини, був шевченковим другом, — повішеного в Одесі з друзями-терористами, серед яких були українці, росіянин і єврей. Цей мартиролог можна продовжити, включаючи до нього імена людей з молодших поколінь.

Тип соціаліста-«інтелігента», згідно з Булгаковим, характеризується певною відторгненістю від буденного «цього світу», який для нього ворожий своїм міщанством і матеріалізмом; йому властива «есхатологічна мрія про Град Божий, про майбутнє царство правди (під різними соціалістичними псевдонімами) і потім прагнення до спасіння людства — якщо не від гріха, то від страждань» *.

* Булгаков С. Н. Героизм и подвижничество // Вехи. Интеллигенция в России. — М., 1991. — С. 48.

Ця «невідсвітність», за висловом Булгакова, породжувала релігійну за своїм характером свідомість народного заступника, головною рисою поведінки якого є героїзм. «Для нього /443/ необхідність (звичайно, в мріях) — не забезпечений мінімум, а героїчний максимум. Максималізм є невід’ємна риса інтелігентського героїзму» *. Заступник — категорія міфологічної свідомості, посередник між простим людом і вищими силами. Його функція подвійна: він є Народ для Бога і голос Божий для народу. Звідси подвійний характер свідомості, що сполучає елітаризм і колективізм; революційно-соціалістична традиція спирається на філософію масовості, властиву народництву, і водночас чутлива до філософії елітарності, яка дедалі більше поширювалася у вигляді ніцшеанства. З цього приводу Булгаков писав: «Наша інтелігенція, що майже поголовно прагне до колективізму, до можливої соборності людського існування, за своїм укладом являє собою щось антисоборне, антиколективістське, бо несе в собі роз’єднуюче начало героїчного самоствердження. Герой є певною мірою надлюдина, що стає стосовно ближніх своїх у позу спасителя, і при всьому своєму прагненні до демократизму інтелігенція є лише особливим різновидом духовного аристократизму, що зверхньо протиставляє себе «обивателям» **.

Звідси і найнебезпечніший наслідок самовідчуття героїчного екстазу і самовідданості — аморалізм, відсутність поняття гріха, філософія «мета виправдовує засоби», що народжується в ході боротьби з брутальними силами режиму ще в ранньому народництві й характеризує так само есерів Гершуні й Савінкова, як і більшовиків Леніна, Троцького і Сталіна.

* Булгаков С. Н. Героизм и подвижничество. — С. 59.

** Там же. — С. 58 — 59.

Галичина — український П’ємонт

Майже двадцять років після революції в імперії йде процес, що завершується 1867 р. угодою з угорцями і поляками і перетворенням Австрійської імперії на конституційну Австро-Угорську монархію з фактично польською автономією Галичини. 1866 р. Австрія, що намагалася не допустити утворення Німецької імперії під орудою Пруссії, потерпіла поразку у війні з Пруссією і поступово відійшла від антинімецької політики, ініційованої Францією та Росією. Чим далі, тим більше загострюються відносини між Австро-Угорщиною і Росією у зв’язку з суперництвом на Балканах.

У 70-ті роки Галичиною активно зацікавився російський уряд і військові. Генеральний штаб австрійської армії починає організовувати тут контррозвідувальну діяльність.

Після 1882 р. стосунки з Росією набувають хронічної гостроти. З цього року австрійські консульства в Росії починають активну розвідувальну діяльність. 1889 р. засуджено першого російського шпигуна в Австрії.

Все це відбивалося на внутрішній політиці цісарського уряду посиленням орієнтації на польську громаду. В Галичині — як Західній, так і Східній — офіційно введено польську мову в адміністрації, судочинстві й самоуправлінні, в Львівському і Яґєллонському університетах. За новою виборчою ординацією було впроваджено куріальну систему, і українці мали в сеймі не більше 10 відсотків послів. Відповідно польські політичні сили прагнули перетворити Галичину на опертя майбутньої польської держави.

Боротьба між польською і українською громадами була в центрі /444/ політичного і культурного життя, і симпатії галицьких українців до Росії (москвофільство) були пов’язані з напруженням стосунків з поляками. В 50 — 70-ті роки «тверді русини» з москвофільською орієнтацією переважають у галицькій українській громаді, справляють неподільний вплив на уніатську церкву та очолюють громадські організації Галичини.

Вплив кліру на культурно-політичні процеси, консервативні політичні й культурні орієнтації посилюється за митрополита Спиридона Литвиновича (1810 — 1869 рр., митрополит з 1863 р.). Підтримуючи відновлення староукраїнських звичаїв, виступаючи проти латинізації церковної та світської культури (зокрема, проти спроб перевести «руську мову» на латинський алфавіт), святоюрський клір був не зовсім солідарний з активним москвофільством нижчих верств духівництва, які в своїх промосковських орієнтаціях заходять все далі і далі, і подекуди переходять у православ’я. Тільки за митрополита (з 1885 р.) Сильвестра Сембратовича (1836 — 1898 рр.) орієнтація греко-католицької церкви змінюється з старорусинської на українофільську.

1870 р. у Львові засновано політичну організацію для захисту прав русинів — Руську Раду, що мала продовжити справу Головної Руської Ради революційних часів. Органами Руської Ради були журнал «Слово», газети «Руська Рада» (1871 — 1912 рр.) та «Наука». Культурна діяльність зосереджується в Ставропігійному інституті, Народному Домі та Галицько-руській матиці, де керівництво утримують «староруські» консервативні діячі. Понад партіями стояв багатий суддя Михайло Качковський (1802 — 1972 рр.), коштом якого засновано 1861 р. журнал «Слово» (проіснував до 1887 р.). Народному Дому Качковський заповідав 60 тис. ґульденів на нагороди за твори місцевою говіркою та стипендії студентам.

Активним діячем «твердорусинського» напряму з виразними москвофільськими орієнтаціями був священик із Коломийщини Іван Наумович (1826 — 1891 рр.), посол до галицького сейму та австрійського парламенту. 1861 р. Наумович заснував у Коломиї пасічницьке товариство, 1871 р., теж у Коломиї, газету для селян «Наука» народною мовою (на «язичіє» перейшла в 80-х роках), а також двотижневик «Русская Рада». Писав багато повістей, оповідань, п’єс, літературно надзвичайно слабких. Радикальний антипольський і промосковський активізм Науменка завершується його переходом у православ’я та виїздом у Росію.

Відомим діячем цього напряму був Богдан (Теодозій) Дідицький (1827 — 1908 рр.), гімназійний учитель. 1853 р. він написав «язичієм» поему «Конюший», 1860 р. — «Буй Тур Всеволод». Дідицький став популярним після статей «О неудобности латинской азбуки в письменности руской» та «Спорг о рускую азбуку» (1859 р.), збірника «Зоря галицкая яко альбум», де він був редактором. Дідицький працював редактором «Слова», створеного на кошти Качковського. Етапною стала видана ним анонімно 1866 р. брошура «В один часъ научиться малорусину по великорусски», де він доводив, що українська мова — це одна з вимов єдиної російської мови.

«Народовська» опозиція до «старорусинського» керівництва виникає /445/ насамперед під впливом з Наддніпрянської України — Шевченкової поезії, контактів з літераторами, особливо з Кулішем і Кониським. Після 1864 р. О. Кониський, П. Куліш та І. Нечуй-Левицький починають друкуватися у Львові. 1867 р. виникає літературний місячник «Правда», але ще раніше, 1862 — 1864 рр., видаються і зникають невеличкі журнали («Вечерниці»,1862 — 1863 рр.: Ф. Заревич, Д. Тинячкевич, В. Шашкевич, К. Климкович, Н. Вахнянин; «Мета» — орган групи «Молода Русь», редактор — молодий письменник К. Климкович, 1863 — 1864 рр.; «Русалка»). Тинячкевич організовує «Громади» серед старшокласників та студентів у Львові.

Провідним діячем, який зачинав «народовський» рух, був Юліан Лаврівський (1821 — 1873 рр.), суддя, замолоду учасник Руського Собору і Собору руських учених 1848 р., посол до галицького сейму і віце-маршал сейму. Якщо Качковський був австрофіл, то Лаврівський — речник україно-польської згоди та українофіл«народовець». 1861 р. Лаврівський засновує «Руську бесіду», 1864 р. — її театр, 1870 р. — стає головою товариства «Просвіта» і засновником газети «Основа», яка видавалась 1870 — 1872 рр. двічі на тиждень (редактори — Т. Леонтович і К. Климкович). Брати Леонтовичі, старший Теодор і молодший о. Павло, — музиканти і письменники; Павло написав квартет пам’яті митрополита Яхимовича (1865 р.), Теодор — музику на слова Гушалевича «Мир вам, браття», був власником «Основи».

Товариство «Січ» у Відні засноване Анатолем Вахнянином (1841 — 1908 р.) 1867 р., наступного року ним же у Львові — товариство «Просвіта», а 1870 р. — співацьке товариство «Торбан». Вахнянин, композитор, журналіст і політичний діяч, був пізніше послом у парламенті.

До поміркованого консервативного націоналізму Лаврівського приєднуються деякі старі діячі русинського руху, насамеред о. Степан Качала (1815 — 1888 рр.), активний учасник подій 1848 року. Переглядає свої позиції і святоюрська верхівка кліру на чолі з активним митрополитом Сембратовичем.

Вживаючи тут слово «український», мусимо мати на увазі, що тоді так на Галичині ніхто не говорив. Одностайним було прагнення «зберегти русинство». Як писав Омелян Огоновський у вірші на честь відкриття українського театру у Львові 1864 р.:

Най тая Муз святиня сповіщає,

Що нарід руський сили розвиває,

Щоб оказалась слів сих лож сама,

Що в руськім місті русинів нема!

Після того, як староруське керівництво Руської Ради програло вибори 1879 р., здобувши лише 3 мандати до парламенту, україно-руське «народовство» Лаврівського — Романчука утверджується на політичній арені.

Першим політичним актом «народовства» було видання газети для селян «Батьківщина» в 1879 р. під редакцією Юліяна Романчука (1842 — 1932 рр.). В грудні 1879 р. за ініціативою В. Барвінського відбулася таємна нарада за участю 36 осіб, якою керував Романчук. На противагу «Слову» вирішено видавати газету «Діло», щоб «ділом, не словом прямувати до кращого в народі». Головним редактором став В. Барвінський, активними співробітниками — І. Белей, Ю. Романчук, /446/ А. Вахнянин. Реально справу зрушив великий грошовий внесок о. С. Качали, який очолив видавничу спілку «Діло». Перше число «Діла» вийшло 1.1.1880 ст. ст. (14.1 н.ст.). Поступово «Слово» було витіснене і 1887 р. припинило існування.

У народовському русі значну роль відіграла родина Барвінських — брати Осип (1845 — 1889 рр.), Олександр (1847 — 1927 рр.) та Володимир (1850 — 1883 рр.). Старший Осип був священиком, автором популярної в 80-ті роки драми «Павло Полуботок». Середній Олександр в 1868 р. — учитель гімназії в Бережанах, 1888 р. — професор учительської семінарії у Львові, під впливом Куліша створює серію підручників для українських шкіл. Саме Олександр Барвінський запровадив фонетичний правопис у школах і термін «україно-руський» у підручниках. Рішучий противник москвофілів, Олександр Барвінський так само послідовно був прихильником угоди з поляками. Наймолодший Володимир, рано померлий, 1868 р. взяв активну участь в організації «Просвіти» і «Рідної школи», редагував «Правду», потім — «Діло». 1880 р. В. Барвінський організував українські народні віча у Львові, де приймалися резолюції у справах становища галицьких українців.

Значний відбиток в історії залишила родина Огоновських — брати Омелян (1833 — 1894 рр.), Олександр (1848 — 1891 рр.), Микола (1850 — 1907 рр.), Петро (1853 — 1917 рр.) та Іларій (1854 — 1929 рр.). Філолог та історик літератури Омелян і правник Олександр були професорами університету, Микола — священиком у Чернівцях, де вів просвітницьку роботу; Петро, вчитель Львівської Академічної гімназії, написав підручник з математики і фізики українською мовою, Іларій викладав там же класичну філологію, багато писав і перекладав.

1881 р. відбувся гучний процес Ольги Грабар, що послугував причиною повного розриву між «москвофілами» і «народовцями». 1881 р. до Львова переїхав Адольф Добрянський, закарпатський діяч «старорусинського» напряму; його дочка Ольга була заміжня за Емануїлом Грабарем, закарпатцем, послом до угорського парламенту. Ольга Грабар була звинувачена в антидержавній діяльності, оскільки підтримувала зв’язки з антиавстрійськими російськими політичними силами. На лаві підсудних опинились Адольф Добрянський, о. І. Наумович, В. Площанський та інші москвофіли. Ольгу Грабар виправдано судом — її зв’язки були суто культурно-політичними. Згодом вона виїхала в Росію разом з батьком (її син — славнозвісний художник, академік Ігор Грабар).

1885 р. «народовці» засновують свою політичну організацію — Народну Раду під проводом Ю. Романчука. Народна Рада випустила відозву до «русинів галицької землі» й 2 лютого 1888 р. провела свої перші загальні збори. Спочатку це була група інтелігентів, що не мала місцевих організацій; на її ґрунті постала галицька націонал-демократія.

Етапне значення мала організація 1873 р. Товариства імені Шевченка у Львові. Ініціатором створення товариства був старий кирило-мефодіївець Д. Пильчиков, діяч полтавської Громади, який відвідав Львів і розповів відомій діячці цієї громади графині Милорадович про /447/ перспективи, що їх відкриває українському рухові співробітництво з галицькими культурно-політичними силами. Графиня Є. І. Милорадович, з дому Скоропадська (вона доводилася тіткою майбутньому гетьманові), належала до дуже багатої сім’ї; чоловік її був українським дворянином сербського походження. Милорадовичі (до них належав також граф Милорадович, убитий на Сенатській площі) дали багатьох діячів української культури. Графиня пожертвувала на утворення Товариства імені Шевченка величезну на той час суму — 9 тис. австрійських Гульденів («рейнських золотих»). За участю Драгоманова було вироблено статут товариства, засновниками якого стали С. Качала, Ом. Огоновський, Ю. Романчук, О. Кониський, Д. Пильчиков, Є. Милорадович та інші. Гроші пішли спочатку на організацію друкарні. В подальшому не припинялись надходження від заможніших прихильників справи з Наддніпрянщини, і на базі видавництва Товариства друкувались кращі твори українського письменства.

Контакти між східними українцями і галичанами налагоджувались не просто. Східняків неприємно вражало те, що галичани дотримуються ієрархії навіть у своїх клубах і зібраннях. Так, Драгоманов довго не міг зрозуміти в перший свій приїзд до Львова, чому йому не личить сидіти в товаристві «Руська бесіда» в одній кімнаті з молодими людьми («академіками», як звали там студентів), яке приміщення йому годиться; як і інші приїжджі зі сходу, він відчував небезпеку «рутенства» — за його виразом, елементу «вузькодумного, реакційного і лакейськи-кар’єристського». Демократична імперська російська інтелігенція з її опозиційністю до уряду та нехіттю до «Табелі о рангах», а особливо українська, з її козацькими традиціями ворожості до панськиадміністративної ієрархії, не приймала властивого Заходу пієтету до рангів, посад і авторитетів.

Можна зазначити, що тут східні українці багато в чому не мали рації: пієтет перед високими особами, звичайно, властивий німецько-австрійському бюрократизованому суспільству, але треба зрозуміти галичан, для яких кожен представник українства, який здобув високу освіту і посаду, був предметом гордості і моральною підтримкою. В російській Україні не заведено було в суспільстві з демократичними ідеалами грати в карти, в побуті більш-менш освіченої громадськості широко вживана була книжка, всі кошти, які в громадському русі з’являлися, йшли на бібліотеки. В Галичині інтелігенти багато часу проводили в кав’ярнях, не було й того культу книги, який властивий східній громаді. Східні українці якщо не дорікали, то про себе зазначали вузькість та провінційну замкнутість політичних інтересів галичан. У свою чергу, галичани вели політичне життя в рамках конституційної держави, незрозуміле східнякам, — політика тут робилася не у всесвітньому масштабі, вона заторкувала прості й життєві речі. З іншого боку, галичани не сприймали як українську культуру все, що писалося російською мовою, просто тому, що по-російськи не розуміли, а також тому, що у них у Галичині чітко вирізнялися справи польські, українські, єврейські і німецькі. /448/

А коли вже зовсім розходилися погляди й оцінки, так це тоді, коли йшлося про церкву. Традиційні позитивістські, антиклерикальні, атеїстичні погляди російсько-українських вільнодумців натикалися на той простий факт, що в Галичині вся інтелігенція походила з греко-католицького священництва або якось була з ним пов’язана. Тільки радикальні кола молодої галицької опозиції виразно виступали проти кліру, намагаючись усунути священницький стан від керівної ролі в духовному житті суспільства. Хоча сільська біднота не завжди розуміла оті просвітницькі акції святого отця, збирання грошей на «казету» тощо, на селі вчитель ще не грав незалежної від священика ролі. І провінційна вітальня, де освічені попівни музицирували на фортеп’яно і велися розмови на культурні та політичні теми, не пасувала до радикальних настроїв.

Галицькі часописи і видавництва, галицькі культурні та політичні організації ставали базою для діяльності східноукраїнських учених, письменників, театральних і музичних діячів. У свою чергу, постійна присутність східних українців у культурному житті Галичини була потужним стимулом для подолання «рутенства», розвитку культури в цьому краї в загальноукраїнському річищі. Цим не вичерпується взаємодія українського Сходу і Заходу. Без самовідданості галичан, їх безмежної захопленості українською ідеєю, їх дисциплінованості не було б загальноукраїнського культурного процесу.

Попередня     Головна     Наступна