[Попович М. В. Нарис історії культури України. — К., 1998. — С. 549-563.]

Попередня     Головна     Наступна





§2. УТВЕРДЖЕННЯ КОМУНІСТИЧНОГО ТОТАЛІТАРИЗМУ


Ленін і «диктатура пролетаріату»


Від Жовтневого перевороту 1917 р. режим, встановлений партією більшовиків, був диктаторським, спрямованим на ліквідацію демократичних свобод, які революціонери Російської імперії виборювали впродовж десятиліть. Несумісність із демократією партії, що її сам Ленін порівняв із якобінцями — організаторами кривавого терору Французької революції, була зрозуміла всім, як правим, так і лівим. У перші місяці жорстокість режиму була радше наслідком неконтрольованості процесів розвалу імперії, спалаху стихії ненависті, спрямованої на всі «освічені класи», сваволі якогось людського шумовиння, що негайно пристало до більшовиків — типу підполковника Муравйова, червоного командуючого, напівбожевільного, напівсадиста, ката України, розстріляного більшовиками вже влітку 1918 р., або братів Желєзнякових, ватажків напівкримінальних матроських загонів, що спочатку тероризували Петроград, а потім врешті опинилися на Україні. Диктаторський комуністичний режим, режим «червоного терору», сформувався під кінець 1918 р. і зберіг головні свої риси до кінця Громадянської війни, власне, аж до початку «непу». Його можна назвати режимом Леніна — Троцького, як тоді його і знали за іменами найбільш популярних вождів. Хоча, звичайно, справжнім організатором, натхненником та ідеологом революційної комуністичної влади був Ленін.

Жорстокість більшовицького режиму викликана не якимись хворобливими рисами Леніна чи інших більшовицьких керівників. Ленін зовсім не був патологічною особистістю, і ті риси, які зумовили його здатність ініціювати найбільш криваві розв’язання, коріняться не в його нібито хворобливій жадобі до влади і взагалі не стільки в особливостях його розуму, чуттєвої організації та волі, скільки в характері комуністичної доктрини, якій він був, безумовно, щиро відданий.

В. І. Ленін відзначався жвавістю поведінки, оптимізмом, постійною потребою діяльності, живим і потужним інтелектом, почуттям гумору, звичкою панувати в товаристві, не ображаючи колег підкреслюванням своєї зверхності. Це, в сукупності з уважним ставленням до підлеглих, робило його дуже популярним у колі однодумців. Він мав темперамент радше холеричний, з глибокими емоціями, які перебігали швидко і виявлялися у виразній, неповторній міміці та жестикуляції. У вузькому й сімейному колі він бував дратівливим, але на людях це /550/ врівноважувалось увагою оточення. В ньому не домінувала потреба демонструвати свою особистість, оскільки природна підвищеність емоційного тону урівноважувалася схильністю до педантизму та інтровертованістю — зверненістю до власного внутрішнього світу, як у переживаннях, так і в інтелектуальній діяльності.

В житті Леніна мали значення не стільки самі по собі події навколишньої реальності, скільки те, що він про них думав. Зосередженість на побудованій ним власній картині реальності невидимою стіною відділяла його від оточення — у Леніна ніколи не було особистих друзів. Його емігрантські колеги могли цілими днями в цигарковому диму обговорювати політичні новини і давати їм марксистське тлумачення, він же рвався на повітря, на прогулянку — не тому, що так любив природу, радше хотів побути з нею наодинці. У осіб з такою постійною жадобою діяльності, як у Леніна, оцінки подій і людей бувають імпульсивними, залежними від ситуації спілкування, від того, що вони хочуть почути; у Леніна ж вони, навпаки, були похідними від внутрішньої роботи у власному світі вірувань, ідеалів, інтелектуальних рішень і упередженостей. Тому Ленін дивовижно легко рвав стосунки з людьми, які тривалий час були політично й особисто йому близькими, і так само легко сходився з учорашніми противниками, якщо вони переходили на його позиції. Тому Ленін був здатний на дуже круті й жорстокі рішення.

Проте зближуючись з учорашніми антагоністами, Ленін ніколи не міг повністю позбутися старого роздратування, і в цьому виявлялася ще одна риса його характеру — певне «застрягання емоцій». Можна думати, що у нього не дуже легко відходили в непам’ять гострі спалахи почуттів, тому іноді подібне мало зловісний характер. Можливо, це виявилося в особистій ненависті до царя й царської сім’ї, яка вгадується за холодними міркуваннями про доцільність їх фізичного знищення. Взагалі рішення Ленін приймав не дуже легко, через ті самі риси педантизму в характері, що змушують людину знову і знову повертатися до нібито зрозумілого питання, хоча сильний розум, темперамент і холодна емоційна перегородка інтроверта між собою і світом дозволяли уникнути хворобливих вагань. Подібні риси застарілої озлобленості можна вбачати і в патологічній ненависті Леніна до церкви і священиків, і в легкості, з якою він наказував розстрілювати повій. Зрештою, загалом легкість, з якою Ленін посилав на смерть тисячі й тисячі людей, зумовлена його максималістськими марксистськими переконаннями і моральним релятивізмом, що знаходив вираз у його відомій фразі «морально все, що служить революції».

Внутрішню особисту рівновагу Ленін — типовий представник певного типу російських революціонерів — знаходив завдяки твердій і навіть фанатичній орієнтації на марксистську доктрину, прояви недовіри до якої завжди викликали у нього лють.

Ленін починав свою політичну еволюцію з того, на чому зупинилися революціонери старшого покоління і насамперед його старший брат Олександр, страчений за спробу царевбивства. Як показав один із найбільш глибоких критиків комунізму Альбер Камю, Ленін передусім приймає як спадщину попередників ідею партії /551/ як напіввійськової організації професійних революціонерів, спаяної твердою дисципліною та ідейною одностайністю. Він дуже не любив говорити про себе, як зауважує Камю, але наприкінці життя, підбиваючи підсумки, визначав себе насамперед як практика. Виходить він із проблем суто практичних і партійних і там, де йдеться про загальну теорію.

Саме під таку партію він шукав і знайшов ідеологію, «вилиту з одного шматка сталі», «вистраждану десятиліттями боротьби», і такою ідеологією стала для нього марксистська система. Реалізм і практичність вимагали, по можливості, спрощення високих матерій. Ще не прочитавши майже нічого з філософії Геґеля і Маркса, ще не усвідомлюючи значення тез про діалектику протилежностей, які його захопили в європейських бібліотеках в роки війни, Ленін вже «знав», що філософія марксизму — єдино правильна філософія, так само, як і політична економія, і «вчення» про класову боротьбу і диктатуру пролетаріату — «науковий соціалізм». Ленін мав чудові здібності науковця і смак до роботи з фактичним матеріалом, але він не міг допустити, щоб ідеологічна робота нагадувала наукову, а партія перетворювалася на клуб інтелектуалів. Марксизм повинен був стати доктриною, яка приймається на віру як ціле, а будь-який сумнів у ній гідний осуду і прокльонів.

Готовність на все, прийнята від революційного тероризму, набула у Леніна та його партії інфернальних рис. Катастрофа світової війни і хаос, що насувався на Росію, були сприйняті як прорив крізь темну товщу сирого матеріалу історії, як вхід у чорний тунель, у кінці якого ледь-ледь жевріло небаченої краси світло. Психологія останнього смертного бою, останніх зусиль, за якими має прийти очікувана віками і тисячоліттями щаслива пора Пришестя, тобто Комунізму, визначила ту особливу чекістську нещадність, яка черпалася всіма активними діячами диктатури з емоційної наснаги і переконань Вождя. Псевдораціоналістична, псевдонаукова переконаність у непохибній істинності Вчення знаходила опертя в глибинних механізмах темної народної міфологічної свідомості.

Жовтневий переворот був здійснений не тому, що це якось випливало з марксистських прогнозів — просто влада сама валялась на землі, її треба було тільки підібрати. Нечисленна більшовицька партія, що за умов наростаючого хаосу в Росії нестримною демагогією грала на деструктивних інстинктах мас, не мала за собою більше чверті населення колишньої імперії. Спираючись на робітничий «червоний пояс», більшовики оволоділи владою, не маючи чіткого уявлення, як це можна сумістити з перспективами світового соціалізму. Ленін сам пізніше писав, що керувався наполеонівським принципом «d'abord on s'engage et puis on voit» — «спочатку треба встряти в бійку, а там побачимо».

Режим особистої влади Леніна не був його власною диктатурою не тільки тому, що у вирішальних питаннях — кадрових — він ніколи не міг без заперечень провести свою лінію. Прийняття нових політичних ідей крізь призму загальної доктрини з боротьбою платформ, опозицій, цитуванням вздовж і впоперек Маркса й Енгельса залишалося правилом упродовж усієї історії ленінського /552/ режиму. Філософія «об’єктивного класового смислу» дозволяла тлумачити особисту поведінку лідерів і розмаїття політичних концепцій як «вираження класових інтересів», чиїх саме — це визначали більшовицькі ідеологи і сам Ленін. Таким «виразником класових інтересів пролетаріату» була і більшовицька партія, що з 1918 р. називалась комуністичною. В партії, яка налічувала в квітні 1917 р., за невірогідною партійною статистикою, менше 80 тис. членів, у серпні — менше 180 тис, а під кінець громадянської війни, 1921 р., — 730 тис, на той час ніколи не переважали робітники, а керівництво її взагалі в більшості було інтелігентським, дворянським чи буржуазним за походженням. Але це не дуже турбувало дворянина Ульянова (Леніна), бо пролетарського характеру партії, на його переконання, надавала її «лінія», «об’єктивний класовий смисл» її програми та діяльності. Партію Ленін та його спільники розглядали як орден, що виконує «історичну місію пролетаріату», і не дуже прагнули до його чисельності. Після X з’їзду було проведено «чистку», і партія досягла близько півмільйона, приблизно таку чисельність вона мала до смерті Леніна, до «ленинского призыва». Оскільки пролетарське походження не гарантувало «пролетарської лінії», від членів партії вимагалось не сліпе послушенство, а свідоме обрання політичної поведінки. Червона диктатура не була ані диктатурою пролетаріату, ані особистою диктатурою Леніна чи Леніна і Троцького — це була диктатура партії комуністів, що відрізняло її від тоталітарних режимів. Зокрема, в тоталітарних режимах правляча партія розростається до масштабів масової, бо є лише засобом маніпулювання. Такою стала ВКП(б) наприкінці 20-х років.

Нічого дивного немає в тому, що довкола чекістських підвалів, забризканих кров’ю та рештками кісток і мозку, крутилися якісь людці із нездоровим потягом до смерті. Байдужі ремісники розстрілу, упоєні шалом позамежного, вічно п’яні чи накокаїнені комуністичні Хлєстакови; педантичні сумлінні працівники, спустошені наказом партії вистраждати до кінця; люди, яких закрутило життя і змусило звикнути до всього, щоб вижити — всі ці виконавці були потрібні заведеній машині терору. В камерах необмеженою владою користувалися слідчі-садисти. Так, у Харкові, перед Денікіним, господарем сотень життів був комендант ЧК Саєнко, який, завжди неначе захмелілий, цілодобово катував людей за допомоги кинджала і револьвера, влітав у камери, увесь забризканий кров’ю, з криком: «Видите эту кровь? То же получит каждый, кто пойдет против меня и рабоче-крестьянской партии!» *. Про кошмари київських підвалів ЧК 1919 р. розповів звіт сестер російського Червоного Хреста міжнародному Червоному Хресту в Женеві. Жахливі картини відкрилися після захоплення денікінцями Одеси влітку 1919 року. Тут було все: кайдани, темний карцер, різки, нагайки й палиці, розтрощення кісток кліщами, підвішування і т. п.



* Див.: Мельгунов С. П. Красный террор в России. — М., 1923. — С. 123.



Це — асенізатори революції, чорнороби терору. Хоча слід зазначити, що Дзержинський з найшляхетніших міркувань, щоб підвищити відповідальність слідчих, ввів порядок, за якого чекіст, який вів слідство і виніс смертний вирок, сам його й виконував. Це перетворило ЧК на суцільну катівню. /553/

Для сучасників більшовицький режим переважно й асоціювався з ЧК. Наскільки це слушно, свідчить записка Леніна Дзержинському

7 грудня 1917 р., у якій викладено головні завдання цієї «надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією, саботажем та спекуляцією». Ленін уявляв собі функції ЧК дуже широкими: комісія Дзержинського повинна була стежити, щоб увесь товарообіг («спекуляція») проходив під контролем держави, щоб громадяни тримали в банках всі зароблені суми, вищі від певної мінімальної, і т. п. Це була найширша програма організованого насильства, пізніше відома під назвою «воєнного комунізму» і розрахована не тільки на воєнний стан.

У практиці терористичної роботи ЧК здійснювались загальні ідейні настанови червоної диктатури, яких тоді, зрештою, ніхто не приховував. Один із керівних діячів ЧК М. Лаціс (дещо пізніше — створював органи ЧК на Україні) писав у заснованому ним часописі «Красный террор»: «Не шукайте в справі звинувачувальних свідчень; чи повстав він проти Ради із зброєю чи на словах. Насамперед ви повинні його спитати, яка у нього освіта і яка його професія. Ось ці питання і повинні вирішити долю звинувачуваного» *.

 В літературних сповідях Лаціса — людини недалекої, щирої й прямої — проглядає загальна мета: винищення «буржуазних класів». Він готовий на геноцид на класових підставах, повне винищення цілих соціальних верств за ознакою походження та освіти. Ленін виправляв Лаціса, вимагав доказів — він був не проти класового підходу, але вважав, що треба розкривати організації, конкретні справи конкретних людей, а карати можна й цілі класи. Великі масштабні чистки-геноциди, спрямовані проти «буржуазії», не були самоціллю, їх мета — сіяти жах у «ворожих класах» і паралізувати їх опір. Ленін прагнув до «м’якої диригентської палички», а шлях до цього дружного хорового співу лежав через класовий терор, розміри якого напочатку він уявляв дуже слабо («вислати в Фінляндію на тижденьдругий, щоб схаменулися»).

2 вересня 1918 р., після замаху Каплан на Леніна, ВЦВК прийняв постанову про масовий червоний терор «проти буржуазії та її агентів». А потім нарком внутрішніх справ Г. І. Петровський розсилає свій наказ «Про заручників». У цьому наказі говориться про «расхлябанность и миндальничанье», про «ничтожное количество серьезных репрессий и массовых расстрелов белогвардейцев и буржуазии» і вводиться інституція заручників, яких мають розстрілювати у випадку антирадянських виступів.

Кінець Громадянської війни дає яскраве свідчення терористичного характеру «диктатури пролетаріату».

М. Фрунзе та РВР Південного фронту надіслали радіограму Вранґелю, де пропонували всім білим здатися і гарантували життя. Вранґель не відповів. Озвався Ленін. У телеграмі на ім’я РВР фронту Ленін «дуже здивований непомірною поступливістю умов. Якщо противник прийме їх, то треба реально забезпечити взяття фронту і невипуск кожного судна; якщо ж противник не прийме цих умов, то, по-моєму, не можна більше повторювати їх і треба розправитися нещадно» **.



* Цит. за: Голинков Д. Л. Крушение антисоветского подполья в СССР. М., 1978. — Кн. 1. — С. 226.

** Ленін В. І. ПЗТ. Т. 52. — С. 6.



Для виконання ленінської директиви створено «Кримську ударну /554/ групу» на чолі з чекістом Ю. М. Євдокимовим. Згідно з текстом нагородного листа ВУЧК, група Євдокимова розстріляла 12 тис. чоловік. У листі про вбитих говориться так, як про знищені літаки й танки в зведеннях Радінформбюро: розстріляно до 30 губернаторів, понад 150 генералів, понад 300 полковників — і т. п.* Потім пішла «зачистка» силами Кримської ЧК на чолі з С. Ф. Реденсом. «Трійку», яка формально виносила вироки, очолював Г. Л. П’ятаков.

Спочатку були просто розстріли військовополонених і всіх тих, хто лежав у госпіталях, у тому числі цивільних, селян, жінок: їх виносили та убивали прямо в ліжках. Потім почалися облави. Розстрілювали спочатку сотнями й тисячами (в першу ніч розстріляно у Сімферополі — 1800 чоловік, у Керчі — 1300 чоловік і т. д.), але це виявилось неефективним, були випадки втеч. Тоді почали розстрілювати невеликими партіями, по дві партії за ніч. Навколишнє населення покинуло домівки, бо несила було витримати пострілів і стогонів, а, крім того, часто недобиті доповзали до хат і просили сховати, а за це чекісти розстрілювали теж. На вулицях Севастополя висіли повішені і в офіцерській формі, і в лахміттях. Потім почалась реєстрація колишніх офіцерів, тисячні черги біля пунктів реєстрації, арешти й масові розстріли. Пізніше — заповнення десятків анкет, перевірки, арешти, розстріли, концтабори і розстріли. Це тривало цілий рік.

На нагородному листі Євдокимова — резолюція Фрунзе: «Вважаю діяльність т. Євдокимова такою, що заслуговує на нагороду. Через особливий характер цієї діяльності проведення нагородження у звичайному порядку є не зовсім зручним» **. «За понесені труди при ліквідації вранґелівського фронту» чекісти нагороджені кіньми. Майже всі українські чекісти — учасники операції — стали стрижнем НКВД часів Єжова.



* Див.: Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК — ГПУ — НКВД в Україні. — К., 1997. — С. 85.

** Там же.



Злочини проти людства, якими заплямував себе режим Леніна — Троцького, не мають історичного виправдання. Можна сказати, що не більшовики вигадали розстріли заручників — це щодо мирного населення в боротьбі з партизанами і диверсіями широко практикували німецькі окупанти в Бельгії та Франції; концентраційні табори з колючим дротом винайшли англійці в англо-бурській війні, а не більшовики. Громадянська війна завжди безмежно жорстока, розстрілювали масово всі її учасники. Проте тільки більшовики зробили терор щодо цілих суспільних верств, зокрема через розстріли заручників, засобом політики.

Яким чином Червона Армія перемогла в тій війні? Адже війна була громадянською, дивізії легко створювались мобілізаціями, а ще легше розвалювались після перших же поразок, все вирішував настрій мас, їх політичні симпатії! Можна сказати загалом, що попри всі коливання настроїв і політичних симпатій вирішальною була та обставина, що головний ворог — білий рух — нічого, крім реставрації ненависних старих порядків, не обіцяв, а тягар червоного терору лягав переважно на «освічені класи». Війна була вкрай кривавою з усіх сторін, чекістський контроль принаймні зводив до мінімуму самосуди й погроми. Селяни підтримували тих, хто давав їм землю, а тут більшовики виявились /555/ найрадикальнішими їх захисниками. Лише під кінець війни чекістський терор дедалі більше спрямовувався проти селянства, а жорстоко придушене повстання в цитаделі революції — Кронштадті — змусило ввести «нову економічну політику» (неп) та, за висловом Леніна, «докорінно переглянути точку зору на соціалізм».





«Ленінський кооперативний план»


Перші наслідки непу прийшли не одразу — 1921 — 1922 рр. країну спустошив страшний голод, що забрав близько 5 млн життів. Пожвавлення ринкових відносин, реорганізація управління промисловістю, ліквідація інфляції, грошова реформа і введення золотого червінця як основи грошової системи — всі ці й інші реформаторські заходи, здійснені комуністичним урядом у співробітництві з «буржуазними» фахівцями — економістами й фінансистами, привели до швидкої стабілізації економічного становища. Відновивши дореволюційний рівень обсягу продукції, радянська націоналізована економіка була приблизно наполовину менш ефективна, відповідно карбованець «важив» половину царського. Але це був фінансово та економічно стабільний режим, і його досвід досягнення рівноваги варто вивчати й сьогодні.

Що ж стосується політичного боку справи, то Ленін категорично був проти відмови від терористичного режиму, різко критикував Бухаріна за дані європейським соціалістам обіцянки не розстрілювати меншовиків та есерів, за дозвіл допустити захисників від II Інтернаціоналу на судовий процес над російськими соціалістами, докоряв Політбюро за надмірну м’якість у багатьох дрібних випадках. В історії з організацією допомоги голодуючим повністю виявилася жорсткість Леніна як політичного діяча. Він побоювався, що створення громадських комітетів допомоги голодуючим буде використане демократичними силами для консолідації опозиції більшовикам (що, безумовно, мало підстави), і повів справу таким чином, що організація Комітету допомоги голодуючим була використана для прямих переговорів із Заходом (який тоді дипломатичних стосунків з Росією не мав). А після одержання допомоги, коли Комітет був уже непотрібний, його брутально розігнали, а його членів арештували. Тоді ж було вислано з Росії на сумнозвісному пароплаві відомих інтелігентів — філософів та письменників.

У цей час Ленін пише проекти тих положень Кримінального кодексу, на підставі яких виносилися найжахливіші вироки в часи єжовщини; задум Леніна полягав у тому, щоб «розстрільні» статті було сформульовано найбільш невизначеним чином, це б давало змогу в разі потреби карати смертю, в разі потреби — помилувати за будь-яку політичну акцію. Не випадково ці листи Леніна наркому юстиції Курському видрукувано 1937 року. В серії політичних процесів, що були за його наполяганням проведені в країні, виносилися найсуворіші вироки, а потім вони пом’якшувались, а за рік засуджених амністували: цим демонструвалась невблаганність влади, спрямованість терору не на людей, а на «класи» та їх організації і надання можливості кожному противнику замолити свій гріх.

Отже, принцип необмеженого насильства зберігався — Ленін вважав /556/ його підґрунтям будь-якої диктатури. Більше того, саме за ініціативою Леніна введено на X з’їзді партії в 1921 р. новації, що стали підставою для повного знищення внутрішньопартійної демократії й утвердження в СРСР тоталітарного режиму. Маються на увазі резолюція з’їзду про заборону фракцій і ще більш небезпечна, хоч, здавалось би, присвячена окремому питанню, резолюція «Про анархо-синдикалістський ухил в РКП(б)». Офіційно, рішенням з’їзду засудивши «робітничу опозицію» як «ухил», партія через свої керівні органи могла вимагати від керівників опозиції «визнання помилок», тобто повного морально-політичного самогубства. Саме ці резолюції стали політичним підґрунтям для сталінської розправи над партійним вільнодумством.

Наполягаючи на збереженні принципів масового терору при реальному застосуванні дедалі м’якіших покарань, заклавши підвалини для тотального контролю над будь-якою внутрішньопартійною опозицією, Ленін водночас здійснює «корінний перегляд точки зору на соціалізм», засадовий стосовно «реформістської» (за його визначенням) внутрішньої політики 1922 — 1927 рр., політики, головним речником якої був Бухарін і яку підтримував тоді на чолі секретаріату ЦК Сталін.

Вираз Леніна дуже добре характеризує суть повороту: оцінка соціально-економічних процесів у Росії залежала саме від точки зору, досить було змінити точку зору, як вся політика змінювалася докорінно. Світова війна закінчувалася, світова пролетарська революція не розпочиналася, і сенс російської революції ставав дедалі проблематичнішим. Ленін давно покладав на Схід — Індію, Китай — надії більші, ніж на «міщанський» Захід (одна з його статей називалась «Відстала Європа і передова Азія»). Очікування пролетарського Пришестя було не в його практичному характері, простіше було змінити точку зору. І така зміна відбулася разом з утвердженням непу.

Якщо раніше Ленін вважав націоналізовані галузі промисловості в радянській Росії сферою «державного капіталізму», то тепер він рішуче змінив оцінку. Оскільки керівні позиції в державі належать пролетаріатові в особі комуністичної партії, то чому б підконтрольні державі підприємства і галузі не вважати соціалістичними? Капіталізм — це неначе царство казкового царя Мідаса: до чого не торкнеться товарне виробництво, все перетворюється на золото. А чи не є соціалізм своєрідним царством червоного Мідаса? Чи не стає навіть товарне виробництво червоним, щойно його торкнеться рука пролетарської диктатури? Так приблизно можна було б викласти суть «корінної зміни точки зору на соціалізм», яка негайно потягла за собою «ленінський кооперативний план». Якщо раніше просте зростання кооперації на селі Ленін розглядав як поширення «державного капіталізму», то тепер він ті самі процеси оцінював як соціалістичне будівництво.

У цьому способі мислення неважко помітити ті ж прагматичні і навіть цинічні мотиви, що й у всьому ставленні до теорії: все оцінюється з позиції практики, сили, влади. Але реальна зміна політичних позицій справді була надзвичайно важливою: /557/ йшлося про відмову від насильства, терору як головного рушія політики, про спробу реформістського підходу до проблем, що постали в ході господарського будівництва. Ленін як практичний політик став перед альтернативою: або продовжувати забирати силою у селян хліб, придушувати бунти, розстрілювати заручників — жінок і дітей, як це було і в Україні, і на Тамбовщині, або перейти до системи «товар — гроші — товар», ушляхетненої твердою комуністичною владою. Звідси він мав мужність зробити всі належні висновки.

Молодий ідеолог М. І. Бухарін, який в ці останні роки життя Леніна був чи не найближчим до нього членом керівництва партії, розвинув ідеї «ленінського кооперативного плану» в цілу широку концепцію. Тепер світова пролетарська революція вимальовувалася не стільки як повстання західного пролетаріату проти буржуазії, скільки як війна «світового села» (вираз Бухаріна) проти «світового міста». Бухаріна та інших діячів партії й Комінтерну не бентежило те, що комунізм набуває рис середньовічного темного руху проти цивілізації: за «світовим селом» стояли «об’єктивно прогресивні» процеси, що мали привести до торжества світового соціалізму. Щодо пригнобленого Сходу, то йому відводилася роль пролетарської «піхоти». Більш передові загони світової революції мали діяти так, щоб зв’язки з цією масовою армією не були розірвані. З такої точки зору розглядалася й ситуація в Росії. Російське селянство мало стати пролетарською піхотою, і з ним слід було бути політично дуже обережним.

Ця ідеологія визначала економічні плани більшовиків і в останні роки життя Леніна, і після його смерті. Слід зазначити, що активного прихильника «права», «реформістська» економічна політика знайшла в особі голови ОДПУ Ф. Е. Дзержинського, який за сумісництвом очолив з 1923 р. Вищу раду народного господарства. Мовчазних прихильників реформізму було значно більше, ніж відкритих «правих».

Чи була політична лінія Леніна — Бухаріна альтернативою сталінській політиці початку 30-х років? Серед фахівців з історії комунізму немає одностайності в цьому питанні — головним чином тому, що неясно, чи можна було розв’язати проблеми індустріалізації на шляхах кооперативного реформізму. Вже саме існування могутньої комуністичної імперії означало, що потужний владний апарат штовхатиме країну в бік авторитарних і тоталітарних рішень. Але поза всяким сумнівом, те, що засуджувалось як «правий ухил» групою Сталіна на зламі 20 — 30-х рр., якраз і було «ленінським кооперативним планом», у максимальній наближеності до першоджерел сформульованому Бухаріним.

За умов хвороби Леніна і політичної нерівноваги в керівництві РКП після його смерті боротьба проти «реформістської» політики Бухаріна — Сталіна велася головним чином під прапором романтичного комунізму Світової Революції. Перетворення натхненного комуністичного братства з переслідуваного суспільством союзу напіврелігійних єдиновірців на жорстку озброєну владну структуру викликало невдоволення рядових партійців та фанатиків із старого підпілля. Критика «бюрократизації влади», «відриву керівників від мас» використовувалась опозицією, /558/ очолюваною Троцьким і шерегом старих вождів, у тому числі найближчими соратниками Леніна — Зинов’євим і Каменевим, а також вдовою Леніна Крупською. Опозиція була розсіяна й придушена владою апарату ЦК, та вона й не могла мати широкої підтримки у «нового класу» — привілейованої владної групи нового типу, яка очолювала могутній партійно-державний механізм. Вираз «новий клас», набагато випереджаючи Джіласа, вжив тоді Бухарін — у той період ще достатньо відверто говорили про реалії соціалізму.

Нова політична ера розпочалася з гострих конфліктів між хворим Леніним і Сталіним, який став на цей час фактично господарем партійного апарату. Одним із найбільш дратівливих приводів було створення СРСР («так званого» СРСР, як висловився Ленін в одному з листів). За роки громадянської війни владний режим розвивався від повного заперечення будь-якої автономії націй в рамках централізованої держави «диктатури пролетаріату» до формального визнання незалежності національних республік при фактичній централізації влади через партійні органи. Так, Україна в березні 1919 р. проголошена незалежною радянською республікою, а найважливіші «народні комісаріати» було об’єднано, як і армію, у всіх республіках. Така система могла розширюватися і на Європу у випадку перемог Світової Революції. Сталіну належала ідея утворення єдиної держави — СРСР, в яку республіки входили б як автономії. Пізніше, в результаті гострих дискусій з Леніним, збереглась ідея єдиної державної структури, що будується над республіканськими, але ця структура розглядалась як результат союзного договору між незалежними державами — «союзними республіками». СРСР був утворений в грудні 1922 року.

Конфлікт між Леніним і Сталіним особливо загострився з конкретного питання про ставлення до грузинських комуністів, які чинили опір грубому натискові Сталіна — Орджонікідзе — Дзержинського. Ленін наполягав на тому, що особливу небезпеку являє централізаторська тенденція російського шовінізму, носіями якого є переважно «обрусевшие инородцы», неофіти, святіші за римського папу. Ленін звертався за підтримкою в цьому питанні до Троцького, але той промовчав, і рішуче підтримав Леніна тільки Бухарін. Непрямим наслідком полеміки був розгляд національного питання на XII з’їзді РКП(б) у квітні 1923 року. З’їзд у своїй резолюції визначив як головну небезпеку великодержавний шовінізм, що є «відображенням колишнього привілейованого положення великоросів». З резолюції XII з’їзду починається поворот до «коренізації» національних компартій, в Україні — політики «українізації». Ця спрямованість національної політики була елементом повороту до «світового села», який випливав із «корінної зміни точки зору на соціалізм».

Незважаючи на те, що партія безконтрольно визначала цілі і засоби економічної політики, в період непу у визначенні конкретних орієнтирів і пріоритетів велося відносно вільне обговорення в рамках Держплану і близьких до нього наукових організацій, де безпартійні фахівці мали певний вплив. Цьому сприяла сама офіційна поміркована лінія партії, яка продовжувала орієнтуватися на неп аж до 1928 року. Ознаки відносної свободи обговорення /559/ можна побачити на сторінках тодішньої економічної преси. Продовжували існувати і рудименти громадянського суспільства — різні організації письменників, художників та інших представників культури, причому не завжди повною партійною підтримкою користувались ті групи, які виступали від імені «пролетарської культури».

А найголовніше полягало в тому, що в правлячій партії не повністю було встановлено безконтрольну владу «сірого кардинала» Кремля — Йосифа Сталіна. До середини тридцятих років Сталін не був ще спроможний без серйозних політичних наслідків фізично знищити будь-якого опонента або діяча, щодо якого просто мав певні підозри. Всі подальші кроки Сталіна і його групи аж до політичних процесів 1936 — 1938 рр. мали на меті остаточне формування тотальної системи насильства й терору.





Тоталітарний поворот


Курс на встановлення абсолютної диктатури Сталін і його оточення взяли одразу після розгрому опозиції Троцького — Зинов’єва восени 1927 року. На перший план виступають зміни в економічній політиці з початку 1928 р. і фактична відмова від непу, але йшлося передусім про створення нової політичної атмосфери.

Проголошене Сталіним «оволодіння ринком» виявилося адміністративною фікцією, оскільки за цінами, так успішно сконструйованими на «прийнятному» рівні, селяни продавати свою продукцію не хотіли. Тому на Політбюро було поставлене питання про «надзвичайні заходи». Головним заходом був каральний: тих, хто не хотів «продавати» хліб за твердими цінами, «судили» як «спекулянтів». Це був тільки початок тієї «чрезвичайщини», яка закінчилась масовою колективізацією, «розкуркулюванням» мільйонів селян і організацією масового голоду.

Розпочавши ще 1929 р. політику «розкуркулювання», а 1930 р. взявши курс на повну колективізацію села, сталінське керівництво не розраховувало на негайні економічні успіхи. Мільйони селян, не тільки більш-менш заможних, а й середнього достатку, і просто біднота, за спущеними «зверху» рознарядками були вислані у віддалені області неозорого Союзу без будь-якого майна. Скільки з них померло в дорозі — ніхто сьогодні визначити не може. Майно «розкуркулених» було передане колгоспам, але з безприкладним цинізмом з колгоспів за це майно держава взяла плату в сумі 400 млн крб., що було більше, ніж увесь сільгоспподаток 1928 року. Це була ставка не на подолання економічних труднощів, а на терор щодо селянства.

У 1932 — 1933 рр. врожай хліба в країні не перевищував 2 — 3 млрд пудів. Товарна частина зерна планувалась на останні роки п’ятирічки в 1,2 — 1,4 млрд пудів, тобто на рівні найбільш врожайного 1913 року. Незважаючи ні на що, вирішено було хліб у селян забрати. Голова Держплану В. В. Куйбишев зібрав заготівельників, проголосив промову про те, що битва за хліб — це битва за соціалізм, і розгорнулась страшна кампанія по збору 1,2 млрд пудів. Така економічна передісторія геноциду 1933 року.

Але розмах і організація голодомору виключають припущення про те, що він мав суто економічні мотиви. /560/ Масові обшуки призводили до того, що в хатах забирали абсолютно все, придатне для їжі. Голод був організований навмисно. Бували випадки повного здичавіння й голодних психозів, супроводжуваних канібалізмом. Райони голоду оточувалися військами, які не випускали нікого за межі зони, приреченої на вимирання. Незважаючи на це, голодуючі пробиралися у великі міста, лежали безсилі біля пекарень та інших місць, де пахло хлібом та їжею, щодня померлих підбирали спеціальні команди. Помирали голодуючі й на московських вулицях. Кількість жертв «битви за соціалізм» обчислюється дуже приблизно мільйонами.

Голодомор мав політичне підґрунтя. Свідомо йдучи на геноцид, сталінське керівництво партії й держави прагнуло зламати та знекровити і селянство як клас, і найнебезпечніші для диктатури, найзаможніші регіони країни, можливу базу для селянського опору — Дон, Кубань, Сибір і особливо Україну.

Деякі комуністичні керівники здійснили спроби якщо не протесту, то критики «перегинів у заготівельній політиці». Так, листа до ЦК ВКП(б) з засудженням таких «перегинів» написав шерег українських партійних працівників, в тому числі командуючий військами Київської військової округи Й. Е. Якір. Проте керівництво Компартії України рішуче відмежувалось від будь-якого непослуху Москві. Генеральний секретар ЦК КП(б)У С. В. Косіор писав з цього приводу: «Але багато хто навіть із керівних районних працівників не розумів, що не можна допускати створення хоча б найменшої недовіри колгоспників до цього закону (тобто закону про хлібоздачу. — М. П.). Ставка контрреволюціонерів саме й була розрахована на те, що ми в цій справі зірвемося, а вони це зможуть використати». Як «покарання за легковажність і непослух у проведенні сільськогосподарських робіт» розцінювали голод й інші партійні діячі.

Режим повертався до масового терору періоду «воєнного комунізму», спрямованого не проти «буржуазії», а проти найширших мас селянства. Індустріалізація країни проводилась так, щоб у смертному жаху тримати все населення СРСР.

Для цього потрібна була остаточна зміна системи влади.

Так званих «правих» було «розгромлено» 1928 — 1930 рр. досить швидко й рішуче, без тих дискусій і загальнопартійних потрясінь, що супроводжували боротьбу з лівими. Але адміністративна легкість придушення «правої опозиції» приховувала певну слабкість політичних позицій групи Сталіна: Сталін знав, що ідеї, висловлені Бухаріним та його однодумцями з відносною визначеністю, у вигляді неоформлених настроїв існують у широких колах партійних працівників і можуть у відповідний момент знайти свій вияв. Тому найбажанішим виходом із ситуації було б для нього зв’язати будь-яку політичну опозицію із «шпигунством, шкідництвом і диверсіями».

Цю нову обстановку готували політичні процеси проти інтелігенції, розпочаті сфальсифікованою «Шахтинською справою» (справу ініціював згадуваний вище чекіст Євдокимов всупереч тодішньому керівництву ОДПУ за підтримки Сталіна). Можна думати, що Сталін вже тоді розраховував розгорнути на цій підставі масовий терор, спрямований /561/ також і на партійні кола, що мали тенденцію до опозиції.

Спираючися на «приклади загострення класової боротьби», якими послугували процеси над інтелігенцією, сталінське керівництво партії і держави провело реформи управління. В партійному керівництві особливу роль почав відігравати особистий орган Сталіна — «Особливий сектор ЦК ВКП(б)» на чолі з Поскрьобишевим. В ньому існував і свій відділ кадрів, очолюваний нікому не відомим партійним чиновником, М. І. Єжовим, ім’я якого згодом стало символізувати цілу епоху. Сектору була підпорядкована система аналогічних органів при обкомах партії, які здійснювали шпигунство за місцевими керівниками та інформували Сталіна, минаючи офіційні партійні інстанції. Новий «організаційний план», задуманий Сталіним 1929 р., передбачав перетворення ВКП(б) на масову партію. На 1 липня 1931 р. ВКП(б) на 40 відсотків складалась із кандидатів у члени партії. На початок 1932 р. кількість членів і кандидатів партії налічувала вже 2 млн чоловік. Задум полягав у тому, щоб розчинити незначну кількість дореволюційних фанатиків у широкій масі людей, світогляд яких формувався вже під сталінським керівництвом, і остаточно перетворити правлячу партію на засіб маніпулювання масами.

В кінці 1930 р. Сталін поставив перед секретаріатом ЦК завдання: перейти від керівництва політичними кампаніями до повсякденного оперативного зв’язку з районами, щоденно «підмічаючи всі факти» і керуючи всіма проявами життя суспільства. Іншими словами, нова масова партія повинна була разом з політичною поліцією здійснювати тотальний контроль за всім життям суспільства неозорої країни.

Всупереч довго поширеним уявленням, небачене в історії пограбування села, що набуло врешті форм геноциду, не було ефективною формою успішного індустріального будівництва. Сталінське керівництво обрало для виходу на високі техніко-промислові рубежі той з альтернативних шляхів, що поставив країну перед загрозою економічного й політичного краху.

Напередодні 1929 р. — «року великого перелому» — існували два варіанти п’ятирічного плану — головний і так званий «оптимальний», по суті, різко завищений. Виходячи з «головного» варіанта, опрацьованого на підставі пропозицій фахівців, планувалося досягти приблизно тих самих показників, якими реально і була закінчена п’ятирічка, але досягти їх планувалося зберігаючи економічну стабільність. З початком виконання п’ятирічного плану перші, помірковані начерки було замінено завищеними.

Свідомо відмовившися від планів, розрахованих на збереження сякої-такої економічної й фінансової рівноваги, в розрахунку на максимальне напруження сил висуваючи перед промисловістю вимоги, які вона напевно не могла виконати, сталінське керівництво підірвало економічне здоров’я країни. Темпи зростання почали падати, напруження перейшло будь-які припустимі рамки. Намагання вийти з важкого економічного становища за рахунок селянства призвело до повної руйнації сільськогосподарського виробництва.

П’ятирічний план не був виконаний фактично ні за чотири, ні за п’ять років. Але в атмосфері істеричних /562/ пошуків класового ворога та політичних викриттів уже було не до аналізу пройденого шляху.

Сьогодні не збереглися документальні свідчення того, що вбивство Кірова було запланованою Сталіним і керівниками ОДПУ провокаційною акцією. Проте це — найвірогідніша гіпотеза. Зокрема, дуже показовий той факт, що коли чекісти викрили 1932 р. мужню й безперспективну спробу московського керівника М. Рютіна організувати антисталінську опозицію, Політбюро на пропозицію Кірова проголосувало проти смертної кари, щоб не вбивати за розбіжність думок. Є свідчення того, що Кіров, пристрасний сталінець і особистий друг диктатора, подекуди займав більш ліберальну позицію, і що серед партійного керівництва поширювалась ідея заміни Сталіна Кіровим, — ідея, нібито відкинута самим Кіровим.

Планомірна підготовка масового терору почалася після вбивства Кірова 1 грудня 1934 року. 12 травня 1935 р. Політбюро ЦК ВКП(б) створило Особливу комісію державної безпеки, до складу якої ввійшли Сталін, Жданов, Шкірятов, Єжов (тоді секретар ЦК ВКП(б) і голова Комісії партконтролю), Вишинський і Малєнков. Ця група комуністичних керівників і була впродовж 1935 — 1938 рр. практичним організатором тієї кривавої чистки, яка одержала назву «Великого терору».

Великий терор був менш масштабним геноцидом, ніж «ліквідація куркульства як класу» і тим більше голодомор. Проте він мав більші політичні наслідки, оскільки заторкував політичну та культурну верхівку і мав стосунок до політичної структури суспільства загалом.

На перший погляд, Великий терор був явищем ірраціональним і, на думку деяких дослідників, свідчив радше про психічне захворювання його головного організатора — Сталіна. Хоч би як воно було, в політичному оформленні процесів 1936 — 1938 рр., що були немовби вітриною «єжовщини», можна простежити певну логіку. Після московських процесів у партії, державі й суспільстві встановився режим, коли найменший натяк на незгоду з будь-якою офіційною настановою розглядався як акт шкідництва, шпигунства і диверсії, тобто злочин, гідний найвищої міри покарання.

Московські процеси були немовби лише вершиною айсбергу. В основі Великого терору — хаотичні й безсистемні розстріли будь-кого за найнезначнішим доносом і за планами «по першій і другій категорії», тобто по розстрілу і по таборах. Як правило, місцеві НКВС просили збільшення планів «по першій категорії». Деякі звинувачувані самі формулювали свої «провини» якомога безглуздіше, щоб очевидною стала безглуздість самих репресій. Проте якраз в ірраціональності звинувачень і полягала суть Великого терору. Кожен громадянин СРСР повинен був знати, що він у будь-яку мить може бути знищений під будь-яким безглуздим приводом.

Ідейним закріпленням цього режиму став написаний під керівництвом Сталіна, а почасти й ним самим «Короткий курс історії ВКП(б)», який, за визначенням постанови ЦК ВКП(б) від 14 листопада 1938 р., давав партії «керівництво, що являє собою офіційне, перевірене ЦК ВКП(б) тлумачення головних питань історії ВКП(б) і марксизму-ленінізму, яке не допускає ніяких інших тлумачень». У /563/ складі «Короткого курсу» була й знаменита тоді IV глава, де містився написаний особисто Сталіним гранично примітивізований і догматизований виклад офіційної філософії — діалектичного та історичного матеріалізму. Важливо тут не стільки те, які саме тлумачення марксизму визнано єдино правильними, а сам факт «офіційного і перевіреного ЦК» тлумачення «теорії», яка тим самим остаточно набувала статусу політичної релігії.

Поворот, здійснюваний клікою Сталіна впродовж десятиліття 1928 — 1938 рр., призвів до утвердження на велетенському євразійському просторі соціалістичного тоталітарного режиму небаченої жорстокості. Його можна також назвати переворотом, оскільки наслідком терору була фізична ліквідація всієї партійної, господарської, військової і чекістської верхівки держави. Те, що переворот здійснювався так повільно і завершився кривавими масовими розстрілами ленінського покоління комуністів упродовж 1936 — 1938 рр., було радше наслідком його ретельно спланованого характеру.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.