Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Попович М. В. Нарис історії культури України. — К., 1998. — С. 563-587.]

Попередня     Головна     Наступна





§3. УКРАЇНА В ЕПІЦЕНТРІ ТРАГЕДІЙ


Українська інтелігенція в Громадянській війні


Останні воєнні зусилля обох сторін збігалися з революцією в Росії, яка дала нові надії Німеччині і сприймалася країнами Антанти спочатку крізь призму військово-стратегічну. Після перемоги Антанти на перший план виступає небезпека комуністичної Росії як джерела ультралівої революційної стихії у виснаженій і зневіреній Європі, і переможці підтримують російський «білий» рух і «санітарний кордон» навколо революційної Росії. В обох стратегічних заходах самостійна Україна виявляється зайвою. Підтримка білих означала капітуляцію перед російською генеральською ментальністю, що не може поступитися принципами «єдиної і неділимої» імперії. Підтримка молодих націоналістичних держав «санітарного кордону» означала поступки їх прагненням розширити свої території, в тому числі за український рахунок. Щоправда, Пілсудський керувався ідеєю «прометеїзму» — союзу з усіма поневоленими Росією націями, але як націоналіст підтримував претензії на українські території польської колонізації. Результатом була втрата західними політиками інтересу до України.

Політична історія України цього періоду добре відома. Це була війна за незалежність української держави («Визвольні змагання»), але це була також і Громадянська війна — війна між соціальними верствами, політичними силами і просто селами і сім’ями, іноді сусідами, а часом і братами. З погляду історії культури, війна — найменш плідний час національного життя, а тотальна громадянська війна — справжній «простір смерті», в якому спрощуються і притупляються почуття, а ненависть переважає усе. Але це також час різких змін надій і орієнтацій, час, коли письменники, вчені і журналісти стають несподівано міністрами і генералами. /564/ Політичну історію можна аналізувати також як долю культурних сил України.

Товариство українських поступовців (ТУП) було створене 1908 р. як координатор усіх національно-демократичних сил. Проте після Лютневої революції 1917 р. ініціативу утворення українського політичного центру перехопило молодше покоління. Зусиллями різних партійних груп, насамперед соціал-демократів на чолі з істориком мистецтва Дмитром Антоновичем, на базі представництва від різних українських товариств і організацій організовано 17 березня Центральну Раду (сам Антонович увійшов до неї як делегат від співочих товариств). Центральна Рада обрала своїм головою М. Грушевського, керівником виконавчого органу — Генерального секретаріату — В. Винниченка. Квітневий з’їзд ТУП був останнім — старі громадовські націонал-демократи впливу на події не мали. Після повернення з заслання голова ТУП Грушевський віддавав перевагу спілкуванню з молодими діячами.

У червні націонал-демократи з ТУПу утворили Українську партію соціалістів-федералістів (лідер партії — Сергій Єфремов, заступник — Андрій Ніковський (1885 — 1942 рр.), літературознавець і журналіст). З популістських міркувань партія назвалась соціалістичною; це була, зрештою, типова націонал-демократія, за поміркованою соціальною програмою ближча до кадетів. В УПСФ пішла переважна частина старих громадовців, а також ліві ліберали, в тому числі і М Туган-Барановський. Інші інтелігенти громадовського покоління залишалися в партії російських кадетів (М. Василенко, призначений Тимчасовим урядом попечителем Київської округи) або утворювали самостійні групи (Українська федеративно-демократична партія — В. Науменко, Б. Кістяківський, І. Лучицький та ін.).

У Центральній Раді вирізнялися вже не дуже молоді за віком, авторитетні лідери з соціал-демократів — письменники Володимир Винниченко, Іван Стешенко, професійний політик Микола Порш (1879 — 1944 рр.), журналіст і політик Симон Петлюра (1879 — 1926 рр.) та інші (Д. Антонович якось був забутий і на деякий час зійшов з авансцени політики, аж доки 1918 р. не був призначений... морським міністром). Але як партія УСДРП не мала великої ваги і залишалась організацією національних інтелігентів, що розраховувала на підтримку робітництва. Особливу позицію займав Винниченко, готовий прийняти радикально ліву, комуністичну програму, аби завоювати широкі найбідніші маси на бік національної незалежності.

Найбільше прихильників мала в Центральній Раді — і в суспільстві загалом аж до зими на 1918 р. — Українська партія соціалістів-революціонерів, установчий з’їзд якої відбувся в квітні. Ця партія виникла на чистому місці, як український національний варіант всеросійських есерів; тоді молодь масово пішла в «мартовські українці», і всі стали страшенно ліві, революційні й соціалістичні. Керівники УПСР були молодими, повними ентузіазму і невизначених, але дуже революційних і народницьких планів. Серед лідерів УПСР — Микола Ковалевський, голова української студентської громади і дуже впливової тоді Всеукраїнської селянської спілки; Павло Христюк /565/ та Всеволод Голубович, які щойно закінчили Київський Політехнічний інститут, та інші, досі нікому не відомі інтелігенти, віком не старші 25 — 27 років. Десь тоді по Центральній Раді «бігав у жовтих чобітках», як згадував Винниченко, зовсім юний есер Панас Любченко; до есерів належали письменники Гнат Михайличенко (1892 — 1919 рр.), Андрій Заливчий (1894 — 1918 рр.), поет Василь Еллан-Блакитн и й (Елланський, 1992 — 1925 рр.). Микита Шаповал, якому в 1917 р. виповнилось 35, вважався в цьому середовищі старим; він спочатку і не відігравав в УПСР провідної ролі. Тим більш дивною була поява серед керівництва УПСР Михайла Грушевського, людини літньої й поважної, а в молодій Центральній Ралі — просто патріарха; він швидко одержав прізвисько «батька».

Утворилися й невеликі українські групи радикальної правої орієнтації. Це насамперед Українська партія самостійників-соціалістів (Микола Міхновський, лісовий інженер Олександр Макаренко, правник Опанас Андрієвський та ін.) і Українська демократично-хліборобська партія (брати Шемети, Вячеслав Липинський та ін.). Остання, типово націонал-консервативна партія, підтримала режим Скоропадського; до неї ввійшов і колишній соціал-демократ Д. Донцов. УПСС Міхновського (який сам особисто від неї відійшов) входила до складу урядів УНР; двічі «соціалісти-самостійники» пробували вчинити переворот в УНР, спираючися на непокірних отаманів — то на Оскілка, то на Болбачана. Групу Міхновського Грушевський у своїх «Споминах», що писалися 1926 р., називає фашистами, маючи на увазі їх схожість з партією Муссоліні.

Ті прошарки української інтелігенції, які мали вищий професійний та соціальний статус і орієнтувалися на кадетів та близькі до них сили, в 1918 р. більш чи менш визначено підтримали консервативно-ліберальний авторитарний режим гетьмана Павла Скоропадського. М. П. Василенко спочатку був фактичним керівником уряду, але й пізніше відігравав при гетьмані значну роль; він разом з В. І. Вернадським, Б. О. Кістяківським, відомим механіком професором С. П. Тимошенком, М. І. Туган-Барановським та іншими очолював роботу по створенню Української Академії наук, університету, Національної бібліотеки. Певний час з урядом Скоропадського обережно співпрацювала партія Єфремова. Тоді й визначилися розбіжності в поглядах на майбутнє національної науки й культури, що розмежовували Грушевського з керівництвом ВУАН в 20-ті роки.

Протиріччя між Грушевським і організаторами Академії почалися, коли відбувалися переговори між ним і Вернадським з приводу засад, на яких має будуватися центр /566/ української науки. Грушевський тоді жив на напівнелегальному становищі, а гетьман доручив Вернадському запросити його до створюваної Академії наук. Розходження стосувалися завдань і характеру Академії. Вернадський і Василенко прагнули організувати УАН на зразок Петербурзької академії наук, з сильним відділенням природничо-наукового профілю і з прикладними науками. На це Грушевський відповідав: «Ви знаєте, що у нас тепер немає достатньої кількості вчених-українців за межами українознавства. Отже, ми повинні звернутися до росіян. Мине ще чимало часу, доки сили ці у нас з’являться». Вернадський відповідав: «Важливо створити сильний центр наукових досліджень українського народу, його історії, його мови, природи України. Звичайно, треба вести ці дослідження в найширшому загальнолюдському масштабі. Треба якнайшвидше створювати кафедри і лабораторії, інститути, які спочатку, можливо, й будуть зайняті росіянами. Але становище скоро зміниться, бо посади в академії виборні. Дуже скоро заявлять про себе місцеві сили» *.



* Ці спогади Вернадського опубліковано в щорічнику «Наука і культура. Україна». — К., 1990. — Вип. 24.



З проблемою російськомовної України та російських спеціалістів на службі української держави пов’язана й доля українського війська. Сьогодні нерідко звинувачують соціалістів Центральної Ради в тому, що вони внаслідок своєї м’якотілості й доктринерства не створили військової сили УНР. Слід зазначити, що такі військові формування Центральна Рада створювала, хоча перша ініціатива дійсно належала націоналістам із «клубу ім. Полуботка» Міхновського. Але ці формування виявились слабкими у військово-професійному відношенні. Більшовики теж у програмі вмістили традиційні для соціалістів вимоги заміни армії загальним озброєнням народу, але врешті налагодили професійну армію на чолі з партійними комісарами та колишніми офіцерами всіх рангів. Насправді провина Центральної Ради полягала в тому, що вона роззброїла єдину боєздатну військову силу — корпус генерала Скоропадського, який після «українізації» називався Українським. Саме цей корпус захистив Центральну Раду від деморалізованих частин, що під керівництвом Євгенії Бош рвались на Київ з фронту. Він міг стати основою формування професійної армії України. Причина ворожості Грушевського — Винниченка до корпусу Скоропадського й соціальна, і національна: в «українізованих» з’єднаннях кількість поручиків-українців була достатньою, а от уже з штабс-капітанами і вище було /567/ скрутно. Росіянам або російськомовним українцям корпусу, як «неукраїнському елементу», керівні діячі Центральної Ради не довіряли.

Можна сказати, що протилежність поглядів на національну проблему між переважно УПСРівським керівництвом Центральної Ради і політиками, що підтримували гетьмана, відповідала класичному протистоянню ставлення до нації як до етнічної спільноти і як до політичної спільності. Аналізуючи після війни катастрофу УНР, Микита Шаповал, соціолог, лідер непримиренного крила УПСР, зазначав як головну причину поразки відсутність кваліфікованих українських кадрів в усіх галузях державницької, освітньої та військової роботи. При цьому слово «український» для нього чітко означало «етнічно український» і, більше того, не тільки україномовний, а й орієнтований політично на самостійність України. Для Грушевського, на відміну від Шаповала, давні козаки були елементом українським, хоч їх патріотизм православно-релігійний, а Києво-Могилянська академія — закладом українським, хоч викладалося і писалося там не по-українському; але в організації Академії наук він волів спиратися на етнічно український елемент, не на техніків, математиків і природничників, а на політизовані українські наукові товариства, побоюючись переваги російського і російськомовного елементу. Тому Грушевський не прийняв запрошення Вернадського взяти участь в організації УАН.

На противагу цьому Вячеслав Липинський, тоді — активний гетьманець, обґрунтовував розуміння нації не як релігійної чи етнічної спільноти, а як політичної спільності. Сам гетьман із своїм вихованням у Пажеському корпусі був, природно, російськомовним, і Винниченко до смерті називав його не інакше як «руський генерал Скоропадський». Вже Центральна Рада напружено шукала тієї соціальної бази, на якій могла б будувати ідею самостійності, — звідси її хитання і нерішучість у нагальних соціальних проблемах, насамперед в аграрному питанні, де ініціативу перехопили більшовики. Побоюючись посилення байдужих до національної ідеї елементів, вона наполегливо шукала опертя у верхніх прошарках нижчих класів, що відкидало і кваліфіковану інтелігентську та буржуазну верхівку (яка пішла до гетьмана, а потім або в нейтрали, або до Денікіна), і чисельно переважаючі та найбільш активні сільські та особливо міські низи. Директорія надала право голосу на виборах у Трудовий конгрес тільки «трудовій інтелігенції, що безпосередньо працює для трудового народу, се-б-то: робітникам на полі народньої просвіти, лікарським помішникам, народнім кооперативам, служачим у конторах та інших установах» *. Не тільки професори — лікарі не допускалися до кола «трудової інтелігенції», тільки фельдшери («лікпоми»)!



* Декларація Директорії Української Народньої Республіки // Винниченко В. Відродження нації. — Ч. III. — С. 173. /568/




«Регулярна» громадянська війна велася переважно вздовж залізниць невеликими арміями, що їх спроможні були зібрати й озброїти воюючі сторони. Головна кількість жертв припадає не на ці бойові дії. Мільйони жертв — жінок, дітей, стариків залишаються на совісті масових убивств, голоду, епідемій — всього того хаосу, в який занурена була країна.

Серед цих незліченних страждань виділяються жахи єврейських погромів. Оцінка кількості жертв єврейських погромів в Україні приблизна — впродовж 1919 р. близько 100 тис. чоловік, можливо, значно більше. Ось як описуються погроми в книзі, що вийшла з передмовою Горького: «Озброєні люди вриваються в місто або містечко, розсипаються по вулицях, прямують групами в єврейські квартали, сіють смерть, не розбираючи ні віку, ні статі, по-звірячому ґвалтують і нерідко потім убивають, хапають, що можуть понести, ламають печі, стіни в пошуках грошей і цінностей. За першою групою приходить друга, а потім третя... І вбиті, і вцілілі роздягаються до нижньої білизни, а хто і догола... Потім у місто або містечко вступає противник, що нерідко докінчує пограбування євреїв... Попередні погромники зникають, щоб знову повернутися через кілька днів... Закінчується тим, що решта населення, збожеволіла від жаху, кидається, іде, куди очі бачать, роздягнена, боса, без копійки в кишені і, якщо їх не заганяють назад пострілами, стікається в якесь найближче місто або містечко» *.



* Гусев-Оренбургский С. Книга о еврейских погромах на Украине в 1919 году. — Петроград, 1924. — С.7.



Що ж то були за «озброєні люди», які розсипалися по єврейських кварталах містечок? Чи відповідальні за цей жах керівники УНР, на підконтрольній яким території розігрувались ці трагедії? А саме там відбулись найжахливіші Проскурівський, Чорнобильський, Уманський та інші погроми.

Коли всі суспільні структури розвалились, набиті зброєю села жили самоврядними острівцями, породжуючи і примітивний порядок, і примітивний хаос. З цієї сільської анархії виростали й ідейно-анархістські армії, переважно на безлісому півдні України, виростали і різні «батьки», які йшли або до червоних, або до Петлюри, а найчастіше гуляли самі, грабуючи передусім своїх же селян (бо їсти треба щодня) і влаштовуючи собі «свята» в /569/ містечках — Ангели, Струки, Соколовські тощо. Ця обтяжлива для села бандитська стихія була усамостійненням і відчуженням безконтрольних сил, що спочатку просто охороняли існування закинутого і забутого в глибинці сільського життєвого вогнища. На долю таких «батьків» випадає, мабуть, найбільший відсоток звірств і смертей.

Коли приходили білі, наведення порядку починалося з розстрілу за торгівлю насінням: Денікін ненавидів оце лузання, яке символізувало мітинги 1917 року. Потім у залізничних касах починали продавати квитки першого, другого і третього класу (за більшовиків потяги були без квитків, за ордерами і літерами, і їздили всі, як хотіли); потім на базарах звідкись з’являлося майже все. Згодом з робітничих передмість посеред дня вели в контррозвідку великі групи заарештованих, яких уже ніхто не чекав додому. І, нарешті, починався «білий» хаос: знущання військових над цивільними «штафірками» на вулиці чи в перукарнях, бійки між родами військ — і неодмінно жорстокий, дикий кількаденний погром з обов’язковим ґвалтуванням дівчат, жінок на очах у рідних. Спроб судового переслідування погромників російські білі власті не допускали, а зарубіжна громадськість про денікінські погроми в Україні мовчала.

Тарас Гунчак переконливо показав, що Петлюра аж ніяк не був організатором погромів — більше того, він готував відповідні відозви, часом віддавав до суду і навіть розстрілював винуватців. Було здійснено спробу налагодити контроль через створену влітку 1919 р. державну інспекцію армії УНР на чолі з близьким співробітником Петлюри, молодим УПСРівським діячем, толерантним Володимиром Кедровським, але діяльність державного інспектора не стала ефективною. Територія, на яку номінально поширювалась влада УНР, фактично державою не контролювалась. Як зазначав дослідник радянської та української історії Р. Пайпс, влада Головного Отамана закінчувалася в кількох десятках кілометрів від його штабного вагона.

Симон Петлюра не уявляється особистістю надто виразною та яскравою. Статті Петлюри-журналіста повні пишномовних штампів, він справляє враження щирого романтика незалежної України, але діяча й письменника досить пересічного. Винниченко, енергійний революціонер, певною мірою авантюрист, артист і егоцентрик, терпіти не міг Петлюру, картав його претензійність, сірість і поміркованість. Особливо дратували Винниченка нескінченні служби Божі, якими соціал-демократ Петлюра прагнув доповнити національну риторику. Але всі, хто працював з Директорією, обирали спокійного і розважливого (зваженого, як зараз кажуть) Петлюру — з ним можна було знаходити надійні розв’язання проблем. Це йому передусім Директорія завдячує тією середньою в усіх відношеннях позицією в пошуках соціальної рівноваги, і він несе відповідальність як лідер за те, що ця політика не принесла Україні перемог. Націоналізм у «масовому виданні», в реальному втіленні не втримався на рівні толерантного патріотизму, і дика стихія поглинула революцію.

Петлюра, очевидно, відчував, що доля української незалежності буде трагічною. В багатьох його словах і /570/ діях помітна якась приреченість, орієнтованість на відгомін його праці в далекому майбутньому. Але і в стратегічних рішеннях він виявляється надто приземленим і «зваженим»: з погляду історії угода з Пілсудським, за якою Польщі було віддано Галичину, стала вже не тільки політичним, але й моральним компромісом. З такою спадщиною не йдуть у вічність.

Політичне керівництво УНР переважно належало до соціал-демократів правого, націонал-демократичного крила. Фракція Винниченка вийшла з УСДРП і утворила Незалежну УСДП (А. Річицький, М. Авдієнко та ін.), що потім конституювалась як Українська Комуністична партія (УКП). Разом з отаманом Зеленим винниченківці утворили свій Всеукрревком, потім у липні А. Річицький, Ю. Мазуренко та інші прибули до Кам’янця і підтримали уряд УНР, а згодом перейшли на бік Радянської влади. З лав УКП вийшли письменники Б. Антоненко-Давидович, І. Дніпровський, М. Бажан.

У березні 1919 р. від УПСР відокремилась фракція «лівобережників», або «боротьбистів», що групувалася навколо газети «Боротьба». Вони утворили Українську комуністичну партію (боротьбистів) — УКП(б), до якої входили Г. Михайличенко, Г. Гринько, О. Шумський, В. Еллан, М. Полоз, А. Приходько, П. Любченко, А. Хвиля, М. Яловий, Ю. Озерський. Весною 1920 р. партія самоліквідувалася, її члени масово вступили до КП(б)У.

Про вплив «боротьбистів» красномовно свідчать телеграми з місць, які передрукував тоді (в січні 1920 р.) у газеті «Боротьба» В. Еллан: «Киев Политотдел Опродкомгуба. Военная срочная. Властей на местах не имеется. Крайняя нужда в агитаторах боротьбистах, литературы нет, крестьяне с большой охотой требуют литературу. Прошу в срочном порядке выслать агитаторов боротьбистов 10. Райопрод Комиссар (подпись)». «Киев Опродкомгубу... Прошу в самом срочном порядке вислать тринадцать агитаторов боротьбистов, нужда крайняя в таковых. Райпродкомиссар (подпись)». Статтю В. Еллан закінчував таким чином: «Товариші — одно з двох: або ми «дрібнобуржуазні», «націоналістичні», а ви сильні і можете самі зі всім управитися — то чого ж ви нас терпите? — або ж ми комуністи, без нас революції на Україні не проведете — і тоді не смійте заважати нам творити революцію, не смійте гальмувати нашої творчої комуністичної праці!» *



* Цит. за: Шаповал Ю. І. Людина і система. Штрихи до портрету тоталітарної доби в Україні. — К., 1994. — С. 26 — 27.



Проте РКП(б) не вважала за можливе ділити владу ні з ким. Ідучи на особисті компроміси і навіть приймаючи до своїх лав цілі політичні організації, ленінське керівництво не допускало і натяку на багатопартійність. До України вожді РКП ставилися з особливою підозрою. Пізніше у Варшаві було опубліковано інструктивну доповідь Л. Троцького про особливу небезпеку, яку становлять волелюбні й самостійницькі національні традиції України для диктатури пролетаріату.

Треба сказати, що Троцький Україну знав непогано — батько його був орендатором на Єлисаветградщині, вдома розмовляли українською мовою, та й партійне псевдо у нього українське (справжнє його прізвище — Бронштейн). Вплив Троцького був серед партійців в Україні досить значним. Фанатичні, жорсткі й — незалежно від походження — як правило, /571/ глухі до українських проблем інтернаціоналісти, які пройшли через бої й підпілля та не раз дивилися смерті в очі, схильні були приймати безкомпромісну романтику світової революції. Так, старим другом Троцького був голова українського радянського уряду Христіан Раковський, болгарський лівий соціаліст і популярний діяч міжнародного соціал-демократичного руху. Відомим однодумцем Троцького був Юрій П’ятаков, якого Ленін вважав одним з найперспективніших більшовицьких керівників. Брати П’ятакови походили з сім’ї інженера цукрового заводу на Черкащині; молодший Юрій та його дружина Євгенія Бош, дочка німця-мірошника з українського півдня, відігравали в більшовицькому підпіллі, в еміграції та в Громадянській війні велику роль, завжди наполягаючи на радикальних ультралівих рішеннях. В 1917 р. більш популярним більшовицьким вождем у Києві був старший, Леонід П’ятаков, викладач Політехніки, офіцер, Георгіївський кавалер; йому гайдамаки живому шаблею вирізали серце. Юрій П’ятаков, «лівий» комуніст 1918 р., покинув Москву і поїхав в Україну. «Вступил в отряд Примакова, в котором исполнял разнообразные должности: вел политработу, выпускал с Лебедевым газетку «К оружию!», чинил суд и расправу, ездил в разведку и был пулеметчиком» *.



* Див.: Деятели СССР и революционного движения России. — 2 изд. — М., 1989. — С. 135.



Віталій Примаков перетворив потім цей загін на полк, а згодом і на дивізію Червоного козацтва, доповнивши його розпропагованими ним вояками УНР. Син сільської вчительки з Чернігівщини, Примаков (власне, Приймак) був членом сім’ї Михайла Коцюбинського — чоловіком його дочки Оксани, померлої під час пологів. Він дружив з її братом, Юрієм Коцюбинським, відомим військовим, а потім господарським комуністичним діячем; обидва підтримали Троцького в одній із дискусій тих часів, за що і розплатились життям 1937 р.

Звичайно, громадянська війна не була вторгненням латишських, китайських чи російських «орд» під командуванням єврейських комісарів, як це уявляють деякі упереджені і некомпетентні «історики». Якщо війна в Галичині виразно була українсько-польською війною, то боротьба УНР за українську національну незалежність перепліталась із громадянською війною, де вирішували мінливі настрої найширших і найбідніших мас. У цій війні уряд УНР мусив перехопити політичне керівництво повсталою селянською стихією і знайти спільну мову з міським робітництвом, що керівникам УНР не вдалось.

Проте заслуга історії Української Народної Республіки, хоч би якою короткою, а місцями темною і навіть ганебною вона була, полягає в тому, що завдяки їй неможливо було ігнорувати волю української нації до державності. І більшовики, що спочатку хотіли аж до Всесвітньої Пролетарської Революції прямувати вперед в одній централізованій державі, змушені були творити формально незалежну Червону Україну. Це було чистою формальністю, здавалось часом, зовсім незначущою, — але саме завдяки цій формальності Україна через сімдесят років здобула самостійність без бою та крові. /572/





Непівський реформізм і «українізація»


Новий етап у комуністичній політиці в Україні розпочинається з травня 1923 року. На підставі резолюції XII з’їзду РКП(б) з національного питання 1 серпня 1923 р. видано декрет уряду України, в якому визнавалося, що формальна рівність української і російської мови веде до фактичної нерівності на користь мови російської, і розпочато політику «українізації».

Ця політика означала не тільки посилене вивчення української мови партійно-державним апаратом та поширення української освіти. Реально йшлося про залучення до культурної і навіть політичної роботи некомуністичних українських національних сил, співробітництво з якими мимоволі перетворювалось на боротьбу за вплив на суспільство. Епоха «українізації» часто тлумачиться як час боротьби Сталіна — Кагановича та їх прихильників у КП(б)У проти націонал-комуністів- «українізаторів», насамперед Шумського та Скрипника. Таке розуміння є поверховим і залишає в тіні справжні рушійні сили політичних процесів.

Компартія України формувалась на ґрунті організацій, створених переважно в неукраїнських середовищах міських центрів промислових областей. Впадає у вічі, що більшість комуністичних керівників вищого рангу в 20-ті роки була пов’язана з Катеринославщиною. Старійшина українських більшовиків, «всеукраїнський староста» Г. І. Петровський, на честь якого місто Катеринослав 1926 р. перейменоване на Дніпропетровськ, був родом із села на Харківщині, але працював переважно на заводах Катеринославщини і в її більшовицьких організаціях; Емануїл Квірінґ був із німців Поволжя, але працював на Катеринославщині з 1914 р.; з цього краю В. Я. Чубар, Д. З. Лебедь, М. О. Скрипник, з ним пов’язані чекісти В. А. Балицький, С. Ф. Реденс, І. М. Леплевський і шерег інших. З керівної групи КП(б)У тільки В. П. Затонський походив з села на Хмельниччині, О. Г. Шліхтер — з Лубен (він студентом змінив своє вюртемберзьке підданство на російське, але батько його вже не знав німецької; мати Шліхтера була полтавська шляхтянка). Дніпропетровська перевага відображала насамперед ту обставину, що міський український південь був робітничим опертям комуністів, а крім того, Сталін як керівник роботи з більшовицькою фракцією Державної думи добре знав депутатаробітника Петровського, а Квірінґ був технічним секретарем фракції.

Лебедю приписувалась «дніпропетровська» концепція щодо боротьби міської пролетарської російської культури з сільською національноукраїнською. Дмитро Лебедь був секретарем ЦК за часів Раковського, а перевели Квірінґа і Лебедя в Москву 1926 р. зовсім не за «шовіністичні ухили катеринославців». Квірінґ як перший секретар ЦК КП(б)У та Лебедь як голова ЦКК КП(б)У не підтримали рекомендації Кремля щодо зняття Троцького з усіх партійних постів, через що й були зміщені. Що ж стосується української національної культури, то неодноразові висловлювання В. П. Затонського про те, що малописьменний червоноармієць-комуніст несе ідейно набагато вищу культуру, ніж вишуканий український інтелігент старого покоління, повністю відображали ідеологію більшовицьких керівників. /573/

Не більше підстав для зображення Шумського ініціатором «українізації», яку нібито гальмували Каганович та інші сталінські поплічники. Політика «українізації» була продовженням реформістської «непівської» політики групи Бухаріна — Сталіна, підтвердженої партійним з’їздом, і не формулювалась ані Шумським, ані Скрипником, ані іншими українськими комуністами.

Колишній «боротьбист» Олександр Якович Шумський (1890 — 1946 рр.), виходець із бідної селянської родини з Коростенщини, мав лише середню освіту, але, за спогадами сучасників, був людиною дуже здібною. Після повернення з Польщі, де він працював повпредом (послом) УСРР, Шумський був призначений (на місце боротьбиста Гринька) наркомом освіти України, що тоді означало керівництво всією освітньою, науковою та культурною сферами. 1925 р. він зустрічався із Сталіним у Кремлі і мав з ним розмову, наслідком якої був лист Сталіна «Тов. Кагановичу і іншим членам Політбюро ЦК КП(б)У» від 26 квітня 1926 р. В листі говорилося про різні «помилки» Шумського, про змішування ним українізації пролетаріату з українізацією апарату, про збіг «ухилів» Шумського і письменника Хвильового, про шкідливість «негайної українізації» і прояви боротьби «проти російської культури та її найвищого досягнення — ленінізму» (що було єрессю з точки зору самого Сталіна, який наполягав у полеміці з троцькістами на інтернаціональному, а не російському, характері ленінізму). Та не в цих догматичних розходженнях полягала суть «ухилу», проголошеного «шумськізмом», і справа не в тому, що Шумський хотів українізацію «прискорити», а Сталін з Кагановичем — «загальмувати».

Крамольна суть позиції Шумського полягала в тому, що він пропонував дозволити ЦК КП(б)У самому обирати зі свого середовища керівника ЦК, бажано етнічного українця. І справа не в тому, що особисто Кагановича Шумський вважав поганою кандидатурою, — з Кагановичем мали конфлікти і крутий Затонський, і скромний Чубар. Головне було в самому принципі призначення керівника Політбюро з Москви. Безпосередній і щирий Шумський, якому наївна упертість, можливо, зберегла кілька років життя, зачепив найдошкульніше місце. Сталін проводив політику «національних кадрів», але, доки був живий, не допускав висування на першу посаду в Україні людини з місцевих керівників-українців. Побажання Шумського було нечуваним бунтом на колінах, і не дивно, що негайно на пропозицію Чубаря (якого Шумський пропонував на місце Кагановича) Політбюро прийняло «листа тов. Сталіну», в якому відмежувалося від «шумськізму». Шумський, як водиться, «визнав помилки» і до початку 1927 р. ще був наркомом, а потім переведений в Росію.

Каганович — один із найвірніших сатрапів Сталіна, вивищених ним з низової роботи в апараті до її адміністративних висот за кілька років. Великий, важкий, завжди насуплений, ледве стримуючи спалахи психопатичного гніву, Каганович неначе випромінював напруження і страх. Уже на той час він показав себе безоглядним виконавцем сталінської волі; пройде кілька років, і він віддасть на смерть сталінським катам свого рідного брата. Але політику /574/ «українізації» в ці роки проводив саме він, будучи секретарем ЦК КП(б)У з березня 1925 по липень 1928 р., згодом був переведений в Москву і замінений С. В. Косіором.

Каганович походив з бідної єврейської родини з містечка Хабне (потім Кагановичі, зараз місто Поліське) і говорив по-українському на нарадах, щоправда так, як говорили у нього в містечку. В політиці «українізації» і разом з тим в місії Кагановича був ще й прихований мотив: Сталін шукав підтримки українців, натякаючи, що усунення троцькістів є послабленням єврейського елементу в комуністичному керівництві. Про те, як боролися з «троцькістами» в низових парторганізаціях України, писав тоді із заслання Раковський: «Якщо у партійних верхах була ще якась ідейна, хоча й неправильна, хоча софістична великою дозою несумлінності лінія, то у низах проти опозиції пускалися головним чином аргументи нестримної демагогії. Агенти партії не соромились тут виїжджати і на антисемітизмі, і на ксенофобії, і на ненависті до інтелігенції і т. д.» *.

Призначення Скрипника на місце Шумського було здійснене за ініціативою Кагановича. Скрипник у деяких відношеннях відповідав зразкам міцного керівника і рішучого виконавця, якими керувалась сталінська адміністрація. Старший від своїх колег за віком, невеликого зросту, сухорлявий, лисуватий, з непричесаною борідкою, Скрипник був дратівливим, нестриманим і гострим у спілкуванні, здатним і на запальні «розноси» підлеглих, і на опір начальникам. Людина вкрай самостійна, він і еволюцію до комунізму в юності пройшов власними шляхами. Скрипник писав про себе: «Вихідним пунктом мого розвитку було вивчення української літератури і історії України; впливали і сімейні легенди — про предків-запорожців, про одного з прадідів, посадженого на палю за участь в повстанні Залізняка і Ґонти в XVIII ст.» **.



* Цит. за: Шаповал Ю. Людина і система. — С. 229.

** Деятели СССР и революционного движения в России. — С. 268.



Скрипник зберіг на все життя гостру національну самосвідомість, що не завадило йому бути нещадним чекістом — майже увесь час Громадянської війни він працював у системі каральних і правових органів радянської влади. На долю Скрипника випала робота по «українізації» за умов, коли вона дедалі більше втрачала свою попередню соціально-політичну спрямованість і перетворювалась на прикриття тоталітарного перевороту. Поза будь-яким сумнівом, Скрипник щиро боровся за «українізацію», але розумів він її як комуністичну національну політику.

Одним із завдань «українізації» було посилення українського етнічного елементу в складі партії і у владному /575/ апараті. Це завдання поволі розв’язувалося — досить навести цифри про кількість українців серед членів та кандидатів у члени КП(б)У: 1923 р. — 24 відсотки, 1924 — 33 відсотки, 1925 — 38 відсотків, 1926 — 49 відсотків. Коли Україна вступила в смугу найтрагічніших випробувань, більша частина відповідальних адміністративних посад була заповнена діячами українського походження. Разом з тим слід зазначити й особливості кадрової політики Сталіна в Україні.

Вже поверховий перелік провідних чекістів в Україні показує, що значна частина їх були євреями за походженням; було також багато росіян, латишів та представників інших національностей (головою ДПУ — НКВС України був майже незмінно українець Балицький) і відносно мало українців. Справу можна краще зрозуміти, якщо ми проведемо деякі паралелі. В наказі ОДПУ за 1931 р. за підписом Менжинського дається висока оцінка діяльності ДПУ Грузії й підкреслюється, що робота грузинських чекістів переважно виконана «своими национальными кадрами, выращенными, воспитанными и закаленными в огне боевой работы под бессменным руководством тов. Берия» *.



* Попов Б. С., Оппоков В. Т. Бериевщина // Берия: конец карьеры. — М., 1991. — С. 354.



В діяльності ДПУ України не бачимо установки на «свої національні кадри», зрощені під керівництвом тов. Балицького, хоча він підібрав свою сталу команду. І виною тут, звичайно, не підтримка ЧК єврейською спільнотою чи, навпаки, опозиція спільноти української, — в ЧК, тим більше на керівні посади, не йшли на роботу, туди підбирали. Згадуються спогади Джіласа про час, коли політика Сталіна була відверто антисемітською: радянські емісари відкрито похвалялися тим, що усунули всіх євреїв з комуністичного апарату, але в Угорщині, як зазначав про себе Джілас, євреїв у керівництві компартією було багато. Сталін довіряв мадярам і, очевидно, українцям ще менше, ніж євреям. Він готовий був підтримувати гасло «Україна для українців» для утвердження диктатури, але лише в тих межах привілеїв для «п’ятого параграфа», які допускав його недовірливий деспотизм. Звичайно, грузинські національні кадри партії і ЧК заподіяли не менш криваві рани грузинському народові, ніж відповідні українські та неукраїнські національні кадри — українському, російському, єврейському та іншим народам.

Дотримуючись курсу на «національні кадри» в певних межах, комуністичне керівництво в 1923 — 1927 рр. іде на досить сміливі компроміси, усвідомлюючи слабкість своїх позицій в Україні. Реально впродовж цього періоду радянська Україна стає більш привабливою для українських патріотів, у тому числі в еміграції і на західноукраїнських землях, ніж зарубіжні культурно-політичні осередки. Різноманітність і різноспрямованість культурних і політичних сил в УСРР та за її кордонами, які підтримували політику «українізації», свідчить про те, що ця політика одержувала дуже різну, і не тільки комуністичну, інтерпретацію і саме тому здобувала радянській владі на Україні досить широку підтримку.

Це знаходило вияв і у стосунках з різними, в тому числі еміграційними, українськими політичними силами.

Переговори з еміграційними угрупованнями велися з кінця Громадянської війни. Політикою переговорів комуністи переслідували одну-єдину мету: розклад політичних /576/ противників і компроміси особистого характеру за умов збереження комуністичної монополії на владу.

Церковна політика комуністичного уряду ясно показувала мотиви загравання з українськими національними силами. Починаючи з 1917 р. на Україні готувалося виділення окремої — спочатку автономної, а потім автокефальної — православної церкви. Крок за кроком готувалася автокефалія (закон прийнято 1 січня 1919 р.), але церковний собор, на якому було ухвалено постанову про рукоположення вищих ієреїв церкви, зібрано тільки за радянської влади, 11 жовтня 1921 р. в Києві. Митрополита УАПЦ Василя Липківського (1864 — 1938?) та відомого організатора УАПЦ, колишнього прем’єра УНР і соціал-демократа Володимира Чехівського комуністи небезпідставно вважали одними з головних своїх ідейних супротивників. Але якщо в цей час у Росії, керуючись цинічними вказівками Леніна, влада використовує всі можливості, щоб знищити церкву вщент, піддаючи духовним тортурам патріарха Тихона аж до його капітуляції 1924 р., — то в Україні УАПЦ в ці перші роки не переслідується. Це цілком зрозуміло: УАПЦ була для комуністичного керівництва в цей час таким же засобом розхитати російське православ’я, як і «жива церква» («обновленці»).

Закінчилися невдачею переговори Винниченка, що велися з травня по вересень 1920 р. в Москві та Харкові. Після від’їзду Винниченка за кордон і оприлюднення ним оцінок ситуації в Україні V Всеукраїнський з’їзд Рад проголосив його ворогом народу і людиною поза законом. Велися переговори з групою Грушевського в УПСР. Проте на повернення Грушевського Політбюро ЦК КП(б)У згоди не давало. С. Єфремов взагалі не виїжджав із Києва; А. Ніковський повернувся ще 1920 року. До списків на висилку з СРСР на «філософському пароплаві» спочатку були включені і численні українські інтелігенти, в тому числі Єфремов і Чехівський. Проте врешті-решт українське керівництво вирішило цих останніх залишити, щоб не зміцнювати еміграційні культурно-політичні центри.

Всі компроміси і поступки не заторкували головного принципу — неподільності комуністичної влади. Демонстрацією цього принципу став процес над керівниками УПСР — Голубовичем та ін. — в 1921 р.: вироки були легкі, всіх амністовано, але ленінський принцип злочинності будь-якої партійної діяльності, крім комуністичної, було твердо продемонстровано.

З 1923 р. діяльність комуністичної влади спрямована на залучення українських еміграційних культурно-політичних сил до співпраці і, по можливості, — повернення в Україну.

Надзвичайно характерна історія викрадення чекістами Юрія Тютюнника. Через рік аналогічну акцію по заманюванню в лабета ЧК було здійснено також і щодо Савінкова. Але хоча вага Савінкова в російській еміграції була набагато меншою, ніж вага Тютюнника в українській, доля останнього була набагато легшою.

Офіцер, колишній учитель, Тютюнник очолив партизанський загін на Уманщині, що діяв проти гетьмана, потім приєднався до Матвія Григор’єва і був у нього начальником штабу. Григор’єв визнав Директорію, потім перейшов до більшовиків, згодом підняв заколот, був розбитий червоними, перейшов до /577/ Махна і вбитий Махном в кінці 1919 року. Тютюнник пробився з 3,5 тис. повстанців до армії УНР. Був помічником головного командуючого першого зимового походу (1919 — 1920 рр.) і командуючим Волинською групою у другому зимовому поході (1921 р.). Тютюнник пройшов через Коростень і біля Базару був оточений Котовським. Під Малими Миньками 17 листопада стався бій, в якому загинула частина бійців, а 443 чоловік, взято котовцями в полон. 23 листопада 1921 р. під Базаром розстріляно 359 полонених, а 84 передано до ЧК. З оточення разом із Тютюнником вийшло 120 чоловік. Червоні кіннотники висіли в нього на хвості аж до кордону. Генерал-хорунжий Тютюнник разом з Омеляновичем-Павленком став найближчим військовим співробітником Петлюри.

Чекісти створили фіктивну «Вищу військову раду» і через неї вийшли на Тютюнника. Він вирішив перевірити стан «ради» і при переході кордону в травні 1923 р. був заарештований. Звернувся з покаянним листом на ім’я Затонського («зараз на Україні українська влада», писав він у листі). Здав усіх і усе, в тому числі архів, викликав сім’ю, був відпущений на волю і став кінодраматургом та кіноактором. Тютюнник є співавтором сценарію Довженківського фільму «Земля», працював старшим редактором в управлінні кіно- і фотосправи. Доля звела його з тим червоним бійцем, з яким вони обмінювались останніми пострілами перед польським кордоном 1921 року. В фільмі «ПКП» про рейд Тютюнника на Україну Тютюнник грав роль... Тютюнника *.



* Див.: Смолич Ю. Розповідь про неспокій. — К., 1968.



В аналогічній ситуації Савінков теж зазнав повного духовного краху і покаявся, але був залишений у в’язниці і покінчив життя самогубством. Неможливо уявити, щоб він став радянським письменником, як неможливо уявити повернення історика Мілюкова на наукову роботу або переговори з Керенським про вступ до РКП.

Про поступливість комуністичної влади на Україні щодо своїх політичних ворогів свідчить історія з арештом М.П. Василенка. В липні 1921 р. Василенка обрано президентом Академії наук, але уряд України обрання не затвердив. У вересні 1923 р. у Києві заарештовано шерег інтелігентів, серед яких були і брати Василенки. Звинувачення не було безпідставним: дійсно існував якийсь легковажний «центр дій» для передачі інформації про стан справ в Україні на захід, каналами цієї організації користувались і з розвідувальними цілями, в тому числі савінковці, цими каналами було передано і частину мобілізаційного плану... До того ж молодший брат Костянтин, меншовик, намагався використати трибуну процесу для викриття більшовизму. Всі одержали суворий вирок, академік Василенко — 10 років, але потім ув’язнення замінили висилкою за межі України, керівництво Академії наук, близькі взялися клопотатися, і врешті-решт Василенко залишився на свободі, в Києві і в Академії наук.

Звичайно, ДПУ встановлювало таємний нагляд за всіма «колишніми», за значними інтелігентами взагалі, а за тими, хто повернувся з-за кордону, особливо. 1924 р. секретний циркуляр ОДПУ визначав категорії людей, на яких мало бути заведене досьє: тут були, крім інших, всі колишні члени «дореволюційних буржуазних партій» і кооперативної /578/ Спілки незалежних хліборобів, «націоналісти всіх мастей і відтінків», колишні офіцери і так далі, включаючи «науковців і фахівців старої школи, надто тих, чия політична орієнтація не виявлена до сьогоднішнього дня» *. Платними і добровільними «сексотами» кишіли всі освітні і культурні установи. Чекісти і партійні керівники аж до рівня Політбюро планували інтриги і непорозуміння в українських інтелігентських колах, щоб контролювати ситуацію.

Партійна влада виділяла як головні осередки національного опору, — по-перше, письменницькі організації; по-друге, Всеукраїнську академію наук; по-третє, Українську автокефальну православну церкву. Політичним центром ліберально-демократичної опозиції вважалась Академія наук (на чекістському жаргоні вона визначалась як «монархічна» і «гетьманська» або «кадетська»). Письменство, а почасти і Академія наук, становили небезпеку як народницьки-соціалістична національна демократія. На протиріччя між цими течіями і була розрахована комуністична політика. Комуністи намагались зосередити в Україні найвизначніші культурні національні сили, тримаючи ситуацію під контролем.

Увесь цей час «ворог народу» Винниченко наявний в культурному житті Радянської України: його твори видаються і вивчаються в школах, п’єси йдуть у театрах, йому акуратно надходять гонорари з Харкова. На теми творчості Винниченка організовуються дискусії або, як їх тоді називали, літературні суди. Винниченко погоджувався на повернення до Радянської України практично без жодних умов, але «не при всякій політиці центра на Україні».

Винниченко чекав марно. Його в Україну пускати не хотіли, але й різко відштовхувати не прагнули теж. Загравання з Винниченком продовжувалося до 1933 р., коли його твори було вилучено з програм та театрального репертуару і він перестав одержувати гонорари з Радянського Союзу.

У листопаді 1923 р. Політбюро ЦК Компартії України прийняло рішення «не заперечувати проти в’їзду Грушевського» і доручило вести справу Затонському. Затонський досить виразно обіцяв Грушевському посаду президента Всеукраїнської Академії наук. 1924 р. Грушевський повернувся до Києва.

У березні-квітні 1925 р. обговорювалось питання про новий статут ВУАН та її керівництво. По приїзді на Україну Каганович зустрівся з Кримським і Грушевським і обрав орієнтацію на останнього. 8 січня 1926 р. Політбюро доручило В. Чубарю «з’ясувати більш ясно і чітко лінію Грушевського, після чого вирішити питання про президента Академії» **.



* Див.: Конквест Р. Жнива скорботи. — С. 83 — 84.

** Цит. за: Сохань П. С., Ульяновський В. І., Кіржаев С. М. М. С. Грушевський і Academia. — К., 1993. — С. 87.



14 квітня 1926 р. Політбюро прийняло рішення висунути кандидатуру Грушевського на посаду президента і здійснити реорганізацію ВУАН. У квітні Грушевський засудив науковий з’їзд у Празі «як образу дійсному українському науковому рухові». В певних питаннях національний курс Грушевського знаходив підтримку у влади. В лютому 1925 р. виникла думка про перетворення Російської АН на Всесоюзну. Шумський протестував у листі до Луначарського, а Грушевський обстоював план всесоюзної асоціації національних академій. /579/

Тільки 60-річний ювілей Грушевського у вересні 1926 р. показав, що «старий» капітулювати не хоче і його лояльність є підтримкою більшовицької Росії доти і остільки, доки і оскільки вона здійснюватиме історичну місію об’єднання всіх українських земель і підтримки національної культури. Грушевський закінчив промову здравицею на честь єдиної соборної України. Наслідком було рішення Політбюро від 29 жовтня 1926 р. «Про ювілей Грушевського», де переглядалось ставлення до нього. Шумський різко звинуватив Грушевського в націоналізмі й антирадянщині, з особливо гострою статтею проти ювіляра виступив Любченко. Вирішено було не підтримувати жодної групи в Академії наук. Активним помічником КП(б)У була в цей час група колишніх національних соціалістів — вихідців із УКП(б) та УКП.

Редактором «Вістей» був Василь Еллан-Блакитний. Він же був редактором додатку «Література, наука, мистецтво», який з січня 1925 р. розширено до «Культури і побуту»; першого українського ілюстрованого двотижневика «Всесвіт», що виходив при «Вістях» з січня того ж року; «Червоного перця»; організатором і керівником спілки пролетарських письменників «Гарт» і редактором однойменного журналу. Він же — директор видавництва ДВУ. Був ще й Гарт театральний (В. Еллан і Ю. Смолич), Гарт музичний (В. Еллан і П. Козицький), Гарт образотворчий (В. Еллан і О. Довженко). В Головполітпросвіті всі командні висоти теж були у однодумців Блакитного.

Провідні партійні «яструби» цього часу походили з національно-соціалістичного середовища. Це — головний редактор журналу «Більшовик України» Андрій Річицький, колишній керівник винниченківської Незалежної УСДП; завідувач відділом преси ЦК КП(б)У Андрій Хвиля, колишній боротьбист; надзвичайно грубий і примітивний критик-«марксист» Володимир Коряк, теж боротьбист; засновник школи «українських істориків-марксистів» Михайло Яворський, колишній офіцер зв’язку австрійської армії при уряді Скоропадського (зрештою, цей факт він приховував); начальник Головнауки Юрій Озерський, колишній боротьбист, та інші. А інший колишній боротьбист Панас Любченко був одним із організаторів сфальсифікованих ДПУ політичних процесів.

Твердження про те, що політика «українізації» проводилася під тиском колишніх національно-соціалістичних (боротьбистських та винниченківських) елементів у КП(б)У або націонал-комуністів з більшовицького середовища, нічим не обґрунтовані. «Українізація» була елементом політики союзу з «світовим селом» і реформістської «непівської» політики, що її з кон’юнктурних міркувань тоді підтримував і Сталін із своєю клікою. Але характерно, що коли настав «великий перелом» і сталінське керівництво перейшло до відкритого терору проти селянства і інтелігенції, «українізація» ще довго слугувала прикриттям для тоталітарного повороту.

Ситуація дещо загострилася 1927 р., а наступного року вже стала нестерпною. Сталінське керівництво розправилося з опозицією Троцького — Зинов’єва і почало підготовку до усунення групи Бухаріна й «великого перелому». Реформістська смуга підходила до кінця. Проте політика «українізації» не згорталася. /580/

Керівництво ЦК КП(б)У займається аж до дрібниць справами української культурної політики. 28 лютого 1927 р. Політбюро затвердило Скрипника головою комісії РНК у справі правопису, 5 травня на його пропозицію прийнято рішення запросити до комісії вчених з української еміграції та західних земель України. 25 травня відкрилась конференція у справах упорядкування українського правопису. Зокрема, на пропозицію Скрипника ухвалено передавати на письмі звуки дз, дж через нові літери S і Z. 3 червня 1927 р. Політбюро схвалило лінію Скрипника, але не підтримало літер S і Z (!). 1 червня А. Річицький виступив у «Пролетарській правді» проти реформи правопису (стаття «Політичні висновки з правописного реформаторства»), але Політбюро засудило публікацію статті Річицького. Правопис затверджено 4 вересня 1928 р. і діяв він до 1933 року. Отже, знамениті «лямпа» і «кляса» — не вигадки Скрипника, а результат роботи, проведеної під контролем ЦК партії, особисто Кагановича і Косіора.

Не виключено, що керівник «українізації» М. О. Скрипник хотів у непевній і напруженій ситуації «перелому» проштовхнути деякі рішення, що посилювали самостійність українських комуністичних урядових органів. Характерний епізод із статтею М. С. Волобуєва. Стаття економіста Волобуєва, з 1927 р. — заступника голови Головполітосвіти, під назвою «До проблеми української економіки» була опублікована в журналі «Більшовик України» № 2 і № 3 за 1928 рік. У статті йшлося про Україну в системі всесвітнього СРСР, про економічну цілісність українського народногосподарського комплексу й порушення цієї цілісності політикою Держплану, про необхідність зміни порядку керування промисловістю в напрямі децентралізації. Стаття супроводжувалась приміткою редакції: «в дискусійному порядку». Негайно проти статті виступив Річицький, пізніше — і сам Скрипник. «Як же нам ставитись до волобуєвщини? — питав Скрипник і відповідав: — А так, як поставились до шумськізму, до хвильовизму. Вони ведуть до фашизму... Виникає питання: з якої речі ми — я, член Політбюро ЦК КП(б)У, т. Річицький, кандидат ЦК КП(б)У, вся редакція «Більшовика України» — взяли і вмістили в нашому теоретичному органі статтю Волобуєва, тим давши зброю нашим ворогам і передовим зрадникам з КПЗУ? З якого побиту? Виявляючи хибні погляди, ми озброюємо нашу партію» *. Навряд чи рішення про публікацію статті, прийняте за згодою Скрипника, було провокацією; можна припустити, що це було обережне випробування і що Скрипник дав «задній хід», коли зорієнтувався, чим загрожує підтримка ідей Волобуєва. Характерно для тих часів, що із статтею проти «волобуєвщини» виступив незабаром сам Волобуєв.



* Цит. за: Шаповал Ю. Людина і система. — С. 171 — 172.



Якою мірою Скрипник солідаризувався з антинаціональною та антикультурною політикою 1928 — 1933 років? Поза сумнівом — його різко негативне ставлення до націонал-демократичної інтелігенції, лідером якої був Єфремов, та демократів групи Вернадського — Василенка. Є підстави гадати, що лінія Грушевського була йому найближчою. Щоправда, з приходом Скрипника в Наркомос ставлення до Грушевського різко змінилось, і ні про які виняткові фінансові та /581/ кадрові умови вже мови бути не могло. Але Грушевський звертався до Скрипника з приводу можливих репресій проти Єфремова, і Скрипник нібито підтримував думку про недоцільність репресій в розмові з головою ОДПУ Менжинським. Та ні Скрипник, ні навіть Менжинський вже не розв’язували цього питання. Назрівав політичний поворот, в якому першу роль відведено було найагресивнішим силам у ДПУ.





Терор і кінець «українізації»


Ще 24 лютого 1927 р. Політбюро вирішило вислати Єфремова за кордон. 4 травня 1928 р. Політбюро заслухало інформацію М. Скрипника про вибори до ВУАН; одним із пунктів рішення було «доручити ДПУ відновити справу Єфремова». 21 вересня 1928 Політбюро слухало питання «Про Єфремова». Доповідав А. Хвиля. Знову було прийнято рішення про висилку Єфремова за кордон. Але тим часом ДПУ вело підготовчу роботу до нечуваного раніше публічного процесу.

Підготовка до рішучої зміни політичного курсу в Україні збігається з заміною Л. М. Кагановича на посаді Генерального секретаря ЦК КП(б)У С.В. Косіором; вибори відбулися на пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У в липні 1928 р., причому українське Політбюро просило Москву залишити Кагановича в Україні. Косіор не відрізнявся від Кагановича якимись політичними настановами — хіба що свого часу був членом лівих комуністичних опозицій. Сім’я Косіорів переїхала на Донбас із Польщі, всі працювали простими робітниками і не мали, по суті, ніякої освіти; в партійному відношенні авторитетом був старший, Влодзімєж, який і залучив двох молодших братів до більшовицької діяльності. Пізніше старший Косіор став переконаним прихильником Троцького, і молодші відреклися від нього. Колеги Станіслава Косіора по сибірському засланню згадували про нього як про надійного товариша, часом лукавого, часом вразливого і запального — може, через дуже маленький зріст. Як секретар ЦК Косіор був дуже твердий і жорсткий сталінець, хоча іноді й намагався пом’якшити удари, що випадали на підвладну йому провінцію. Наприкінці 20-х років дедалі більший вплив має голова ДПУ України Всеволод Балицький, — раніше його запрошували тільки на засідання уряду, тепер він бере участь у роботі Політбюро, від нього залежить вся секретна інформація, він діє в прямому контакті з Москвою. З меткого відважного і жорстокого молодого чекіста виріс самовпевнений барин, цілком безконтрольний та аморальний.

Ще не почалися арешти, а вже Балицький в червні 1929 р. інформував ЦК КП(б)У про «розкриття» розгалуженої організації, що «об’єднувала антирадянськи настроєну інтелігенцію, колишніх визначних учасників петлюрівського руху, діячів автокефальної церкви та представників куркульства» *.



* Цит. за: Шаповал Ю. Людина і система. — С. 91.



21 липня 1929 р. арештовано Єфремова. В грудні ДПУ України (В. Балицький, начальник секретного відділу В. Горожанин, начальник відділення цього відділу Б. Козельський) підготували шерег доповідних записок, в яких викладалися деталі і драматургія майбутнього процесу. А 2 січня 1930 р. надіслана шифрограма Сталіна Косіору і Чубарю: «Когда предполагается суд над Ефремовым и другими? Мы /582/ здесь думаєм, что на суде надо развернуть не только повстанческие и террористические дела обвиняемых, но и медицинские фокусы, имевшие своей целью убийство ответственных работников... Наша просьба согласовать с Москвой план ведення дела на суде» *.



* Див.: Шаповал Ю. Людина і система. — С. 92.



3 січня 1930 р. Політбюро ЦК КП(б)У обговорило лист Сталіна і затвердило постанову про «основні моменти» в справі, підготовлену за підписом С. В. Косіора, В. О. Балицького та секретаря ЦК КП(б)У П. П. Любченка.

Судовий процес у справі «Спілки визволення України» відбувався з 9 березня по 19 квітня 1930 р. в Харківському оперному театрі. За процесом проходило 45 чоловік — Єфремов, Ніковський, Старицька-Черняхівська, Гермайзе, педагог Дурдуківський, Чехівський та інші. В центрі процесу був Єфремов, визнання якого в шкідницькій діяльності вразили громадськість. Єфремова знали як мужню і стійку людину, і визнання ним своєї провини неможливо було пояснити. Люди ще не знали, на що здатна сталінська поліційна машина.

Звинувачених ще не катували, але застосовувались багатогодинні нічні допити і неймовірний психологічний тиск. До Єфремова було вжито додаткових заходів: йому пообіцяли, що коли він дасть свідчення, то його фактичну дружину Онисію Дурдуківську залишать у спокої. Цього разу ДПУ виконало обіцянку. Крім того, арештованих запевняли, що у випадку визнання все обмежиться неважким засланням, а при відмові їх розстріляють через закритий процес (такі випадки були) і будуть ширити коло арештованих. Обіцянки обмежитися колом досі репресованих були підлим обманом. Після суду було заарештовано ще близько 400 «учасників Єфремовського підпілля», а всього у вигаданій «справі СВУ» пройшло майже 30 тис. осіб.

«Спілка визволення України» була чистою вигадкою чекістів. Ретельний аналіз «справи» через шість десятиліть показав, що жодних підстав твердити про наявність якоїсь організації не було. Підсудні, щоправда, дуже критично ставилися до комуністичного режиму, були розмови, щоденникові записи тощо. Але характерно, що і судили фактично не за вдіяні вчинки, а за наміри. Для правосвідомості «диктатури пролетаріату» достатньо було виявити, що звинувачений — «контра». Розстріл був ціною настроїв так само, як і вчинків.

На підсудних діяла, очевидно, минула практика суворого вироку для політичного ефекту й швидкої амністії. На цей раз майже ніхто з таборів не вийшов живим.

«Справа СВУ» була початком вибіркових репресій з дедалі новими /583/ «центрами», драматургія яких тепер полегшена тим, що все це фактично закриті судилища. Безпосереднім наслідком «справи» був розгром автокефальної церкви. Ще 1929 р. ДПУ добилося від братів Чехівських «зізнань», які підготували розпуск УАПЦ і участь Володимира Чехівського в судилищі над «СВУ». 28 — 29 січня 1930 р. «надзвичайний собор» УАПЦ схвалив резолюцію про «зв’язок» УАПЦ з СВУ (напередодні процесу над СВУ!) та про самоліквідацію церкви. Наступним кроком була фальсифікація чергової справи — «Українського національного центру» (назву митці слова із ДПУ України взяли з практики ЧК часів Громадянської війни: тоді йшлося про російський«національний центр»). Якщо головними фігурами «справи СВУ» були Єфремов і Чехівський, а головними об’єктами — Всеукраїнська академія наук і УАПЦ, то в справі УНЦ основні фігуранти — Грушевський і Яворський, а головний об’єкт — галицька еміграція. Щоправда, Грушевський, уже переведений до Москви, виявив несподівану стійкість і відмовився підтвердити свідчення, дані під брутальним тиском; з цих чи інших невідомих нам причин він був звільнений, але «зв’язок» з ним став достатньою підставою для репресій. Вирок у «справі УНЦ» винесено в закритому порядку в лютому 1932 року. На волі відбувалися чистки і «диспути» з «критикою і самокритикою», із залученням представників робітничого класу і без залучення, з викриттями і покаяннями. Подібні знущання з інтелігенції, особливо у ВУАН, відбувалися іноді влітку в парку, з численною публікою, для залучення якої перед зборами грав духовий оркестр.

Різкий поворот політики Кремля щодо України окреслився наприкінці 1932 року. 14 грудня ЦК ВКП(б) прийняв постанову про хід хлібозаготівель в Україні, на Північному Кавказі та у Західній області. В постанові йшлося не тільки про недостатньо жорстку політику щодо реквізиції хліба у селянства, але й про неправильне проведення «українізації» та необхідність «вигнати петлюрівські та інші буржуазно-націоналістичні елементи з партійних та радянських організацій». Через місяць погроза реалізувалась. На Політбюро Сталін поставив питання про «зміцнення керівництва на Україні», і було прийняте рішення з дуже різкими формулюваннями.

На Україну був направлений другим секретарем ЦК і керівником столичної парторганізації, а фактично комісаром над Косіором та місцевим Політбюро, секретар ЦК ВКП(б) П. П. Постишев, секретарем ЦК та Дніпропетровського обкому — М.М. Хатаєвич, в Одесу — Є. І. Вегер, для керівництва ідеологічною роботою секретарем ЦК — М. М. Попов. Наркомом освіти замість Скрипника призначено В. П. Затонського, його заступником — А. А. Хвилю. В Харків повернувся Балицький із своїми заступниками Карлсоном і Леплевським, після «перемоги» над СВУ та УАПЦ він був переведений до Москви заступником голови ОДПУ. Через рік Чубар був переведений до Москви, головою РНК став Любченко. Новій команді доручалося виявити й «вигнати» «буржуазно-націоналістичні елементи» з владних структур.

Рішенню від 24 січня передували спроби керівництва українського ЦК якось зменшити тягар абсолютно нереальних завдань по здачі хліба державі. На конференції КП України в /584/ липні 1932 р., де були присутні Молотов і Каганович, керівники КП України Косіор, Чубар, Скрипник та інші доводили, що завдання нереальні, але й зменшена з 7,7 млн тонн до 6,6 млн тонн зерна норма так і не була виконана і призвела Україну до катастрофи.

У березні 1933 р. ОДПУ СРСР оголосило про викриття «контрреволюційної шкідницької організації» в Наркомземі та Наркомрадгоспі, а у квітні 1933 р. «філію» такої організації «виявило» ДПУ УРСР. Це були спроби підкріплення тези про провокаційну діяльність класового ворога на селі.

З початку 1933 р. ДПУ України сповістило про викриття «Української військової організації» (УВО), яка «очолювала повстанську, шпигунську і диверсійну роботу, а також організацію саботажу в сільському господарстві» *.



* Див.: Шаповал Ю. Людина і система. — С. 178.



Це вже був перехід до бажаних «петлюрівських елементів» у партії та владних структурах. УВО вигадали за аналогією з реальною «польською військовою організацією» (ПОВ) та націоналістичною УВО, що діяла в Західній Україні. УВО, яку створила уява ДПУ України, в основному складалась із діячів Компартії Західної України, здебільшого тих, які підтримали свого часу Шумського і були виключені з КПЗУ Комінтерном 1928 р. — Й. В. Крілик (Васильків), Р. В. Кузьма (Турянський), К. А. Косар (Максимович) та інші.

Вранці 13 травня 1933 р. Микола Хвильовий запросив до себе Куліша, Досвітнього, Епіка, Йогансена, Дніпровського і Сенченка. Залишивши друзів, він вийшов до сусідньої кімнати і там застрелився.

Втойжедень, 13 травня 1933 р., на станції Толмачово під Ленінградом у будинку відпочинку заарештовано Шумського.

Почались арешти галичан з найближчого оточення Скрипника. Стало зрозуміло, що жертвою має стати Скрипник. Від нього вимагали дедалі нових покаянь щодо його політичної сліпоти. В червні на пленумі ЦК КП(б)У Постишев змушував Скрипника покаятися в тому, що він підбирав і призначав на відповідальні посади «шкідницькі елементи». Безконечна і прогресуюча покута мала морально знищити людину перед її фізичним убивством. Скрипник визнавав, що його помилки переросли в «примиренство до націоналістичних ухилів і націоналізм», але і цього виявилось замало. 7 липня 1933 р., коли почалося обговорення останнього покаянного листа Скрипника на Політбюро, він пішов з засідання в свій кабінет і застрелився.

Репресії спалахнули з небаченим розмахом, особливо після листопадового пленуму ЦК. А. Хвиля говорив на пленумі: «Націоналістичний ухил Скрипника полягав у тому, що він ставив бар’єр між російською та українською культурою, розвиток /585/ української мови він орієнтував на буржуазну Польщу та Чехословаччину. В літературі він по суті підтримував націоналістичні організації «Вапліте», «Березіль», «Авангард». Провадив, обґрунтовував примусову українізацію національних меншин. Дав націоналістичне тлумачення лінії партії в національному питанні, в питаннях історії більшовизму». Таким чином, на Скрипника було покладено відповідальність за всю політику «українізації». Разом з Шумським і галичанами-комуністами керівники різних культурних організацій опинилися спочатку в політізоляторах, потім на Соловках у Кремлівському політізоляторі, згодом або померли в жахливих табірних умовах, або були розстріляні під час періодичних «чисток» місць ув’язнення в 1937 — 1938 роках. Вижив, хоч як це дивно, Шумський, який нічого не визнав і продовжував невпинно вимагати перегляду своєї справи. Він опинився на засланні, хоча розстріляні були його дружина й син; згадали про нього лише по війні, і він був убитий за вказівкою Сталіна 1946 року.

Українська культура, що так плідно розвивалася в 20-ті роки, була розгромлена, рештки старих культурно-політичних осередків та зародки нових винищені вже до середини 30-х років. Але це був не кінець, а тільки початок. Машина терору, розкручена репресіями проти вчених і поетів, набирала обертів.

Слідом за «справою УВО» виникла «справа» «Блоку українських націоналістичних партій (УКП, боротьбистів, есерів, есдеків та ін.)», що означала розправу не просто з колишніми політичними активістами, але й із тими з них, хто займав важливі посади в КП(б)У. Вже під час «слідства» у справі УВО записувались, наприклад, такі свідчення: «У блок «УВО» входили колишні партії боротьбистів і укапистів через своїх представників: Любченка П. П., Хвилю А. А., Полоза, Приходька А., Гринька, Солодуба, Самборського, Христового, Досвітнього та ін. Всі ці особи брали найактивнішу участь в роботі «УВО»... Любченко П. П. став за останні 4 — 5 років найпопулярнішим і найавторитетнішим серед націоналістів українських» *. А Любченко, між тим, робив швидку кар’єру і став через рік головою уряду.



* Див.: Шаповал Ю. Людина і система. — С. 176.



Подібні «свідчення» вибивалися слідчими про всяк випадок, за вказівками безпосереднього начальника, і зберігалися як матеріал, що чекає на своє використання. У випадку з Любченком це було почасти проявом заздрощів всесильного начальника ДПУ України Всеволода Балицького, якого так швидко обходив у кар’єрі самозакоханий красень з русявою борідкою, котрий ще недавно робив перші непевні кроки в новому /586/ партійному середовищі. У Москви були при цьому й свої міркування. В листопаді 1934 р. звільнено з посади голови Держплану УРСР Юрія Коцюбинського і переведено до Москви, а в лютому 1935 р. його засуджено до заслання. Юрій Коцюбинський був, за свідченнями сучасників, одним із найрозумніших і найінтелігентніших комуністичних керівників на Україні і як син уславленого письменника становив потенційну загрозу. Коцюбинський мав зв’язки, з одного боку, у військових колах, насамперед це його друг і колишній шваґер Віталій Примаков, з іншого — в українських, через свого близького товариша Любченка. В жовтні 1936 р. його було знову заарештовано, на Луб’янці він почав давати «свідчення», а навесні 1937 р. було розстріляно.

У 1936 р., особливо після вересня, коли наркомом став Єжов, терор набрав тотального розмаху. В Україні «виявилась» маса різних «організацій» на зразок «об’єднаного троцькістсько-націоналістичного блоку», а 1937 р. жертвою створеної ним же системи терору став сам Балицький (розстріляний 27 листопада 1937 р. у Москві одразу ж після вироку, «слідство» йшло десять днів). Балицького особливо «топив» його колишній заступник Ізраїль Леплевський, який вважав, що його начальник привласнює заслуги нещадного борця проти ворогів народу, що по праву належать йому, Леплевському. Це була одна з найстрашніших серед тих жахливих фігур єжовщини, що розстрілювали Україну 1937 року. Саме команда Леплевського, яка прибула до Москви з приходом Єжова, «зліпила» «справу Тухачевського», зламавши нічними катуваннями найстійкіших командармів, у тому числі Примакова. Повернувшись влітку 1937 р. на прохання Косіора в Україну як нарком внутрішніх справ, Леплевський одразу почав «ліпити» справу «буржуазно-націоналістичної антирадянської організації колишніх боротьбистів». А. Хвиля та інші давали свідчення проти Любченка. 23 серпня Любченка викликали до Москви на очну ставку з Хвилею, і Сталін сам спостерігав за розмовою. Несподівано Хвиля відмовився від своїх свідчень. Проте вже через тиждень на пленумі ЦККП(б)У Косіор розповідав про викриття славними чекістами на чолі з тов. Леплевським великої організації за участю Любченка, що готувала «повалення радянської влади». В перерві Любченко застрелив дружину і застрелився сам *.



* Див.: Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК — ДПУ — НКВС в Україні. — С. 149 і далі.



Леплевський постачав з України обвинувачувальний матеріал на Постишева, який потрапив у немилість до Сталіна і був переведений в Куйбишев (Самару). У вищих колах єжовського НКВС намагалися загальмувати справу Постишева. Постишев, фанатичний, жорстокий, обмежений, але особисто чесний і /587/ щиро переконаний комуніст, у Куйбишеві з жахливою ретельністю «викорчовував шкідництво». Його намагався прикрити старий друг, начальник відділу кадрів НКВС, Михайло Литвин. Закінчилось тим, що Литвин застрелився сам, а Постишева і всіх його покровителів розстріляли.

Косіор спирався на Леплевського, а Леплевський тримався за Косіора. Навесні 1938 р. Леплевського арештували, і він одразу дав усі потрібні свідчення на Косіора.

Всі були розстріляні в кривавій бійні «тридцять сьомих років» — Косіор, Постишев, Чубар, Затонський, Гринько, Хвиля, Попов, Річицький, Балицький, Леплевський, Єжов і багато, багато інших, або застрелились самі, як Скрипник чи Любченко. Розстріляли і тих, хто їх розстрілював. Так у нічних жахах, доносах, «свідченнях» і безконечних стратах конала доба революційних ілюзій.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.