Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Попович М. В. Нарис історії культури України. — К., 1998. — С. 587-621.]

Попередня     Головна     Наступна





§4. КУЛЬТУРНЕ ПІДНЕСЕННЯ 20-Х РОКІВ


Освіта і культура


В 1926 р. у містах України, як і напередодні війни та революції, жило всього 20 відсотків населення; неп здебільшого повернув до великих міст тих мешканців, які розійшлися по селах та провінціях у часи голоду і незгод. Але різко змінилася загальна картина культурного життя. Передусім це пов’язано з новим характером освіти та складом студентської та учнівської молоді.

З 1919 р. в Україні діяла нова система навчання, згідно з якою основою освіти стала «єдина трудова школа» з загальним терміном навчання 10 років, що мала два ступені. Перший ступінь — семирічна школа — був обов’язковим для всього населення, безплатним і орієнтованим на поєднання загальної та професійно-трудової освіти. Вперше в історії України мовою освіти стала українська. Після семирічки можна було продовжувати навчання в загальній школі (два або три роки), можна було йти в технікуми, які вважалися закладами вищої спеціальної освіти.

1920 р. під керівництвом наркома Гринька в Україні проведено реформу вищої освіти, що істотно відрізнялася від аналогічних російських реформ. Університети в Україні було ліквідовано, на їх місці та на місці педагогічних інститутів організовано так звані Інститути народної освіти (ІНО), що мали два факультети — професійної освіти (чотирирічні) та соціального виховання (трирічні). Колишній університет, таким чином, став чимось середнім між пізнішими педагогічним та учительським /588/ інститутом. 1921 р. при ІНО створено «робітничі факультети» («робітфаки») для підготовки до вступу у вищі навчальні заклади вихідців із робітничого класу та селянської бідноти. Паралельно розгорнулася широка кампанія по ліквідації неписьменності: 1923 р. створено організацію «Геть неписьменність!» на чолі з самим головою ВУЦВК Г.І. Петровським. За десять років через систему ліквідації неписьменності пройшло два мільйони чоловік, переважно селян. Кількість неписьменних серед людей віком від 9 до 49 років зменшилась з 48 відсотків у 1920 р. до 36 відсотків у 1926 р., у тому числі серед чоловіків — до 18 відсотків.

Рисою освітніх реформ була їх «робітничо-селянська» орієнтація. Українську Академію мистецтв більшовики перетворили на Київський художній інститут, ліквідувавши таким чином автономію цього закладу; натомість на «гетьманську» Академію наук вони зважали й обмежилися прийняттям Положення про Всеукраїнську Академію наук постановою уряду від 14 червня 1921 р., яке так ніколи в повному обсязі й не було впроваджене в життя. Зрештою, нарком Гринько намагався проводити політику в дусі постанови уряду від 1921 р., щоб «вищу школу і всю наукову працю зробити посередником для визволення пролетарських мас від темноти і нужди» *.



* Цит. за: Історія Академії наук України. 1918 — 1923. — К., 1993. — С. 12.



Наслідком культурного розвитку України в перші роки комуністичної диктатури було, з одного боку, різке розширення соціальної бази української культури, залучення до освіти та творчості найширшого загалу вчора ще малописьменних мас, переважно молоді, а, з іншого боку, неминуче при цьому різке зниження «планки» мінімуму культурності, можна сказати, орієнтація на посередній рівень.

Діяли, проте, і протилежно спрямовані сили. Зберігалась і зберігала вплив стара еліта, навіть заангажована політично в роки революції в антибільшовицьку діяльність; вузівська молодь з пристрастю увірвалась до культурного життя, створювала навколо його болючих питань атмосферу щирого ентузіазму і швидко висунула нові яскраві імена. Характерною рисою умонастрою молодих культурних сил була слабка їх пов’язаність з традицією, гостра потреба пошуку абсолютно нових форм життєвої поведінки і загальних цінностей. Ознакою тієї епохи була зневага до так званих «умовностей», демонстративна простота поведінки, яка виявляла потребу в створенні заново всього культурного світу. Однією з ознак такого антитрадиційного укладу повсякденого життя є завжди відносна свобода у сфері шлюбних відносин. Україна давала тоді найвищі по радянських /589/ республіках показники розлучень: на 100 шлюбів припадало розлучень


 — місто — село — разом

1923 р. — 16,4 — 9,9 — 10,8

1924 р. — 19,4 — 11,9 — 12,8

1925 р. — 32,2 — 15,1 — 16,4 *



* Див.: Гуревич З. Полове життя сучасносте в світлі соціальної гігієни // Червоний шлях. — 1927. — № 5.



Столицею Української Соціалістичної Радянської Республіки тоді був Харків. Київ залишався у багатьох відношеннях своєрідною культурною столицею. Тут працювала Академія наук, тут був центр українського малярства — Київський художній інститут, Київська консерваторія і музично-драматичний інститут ім. М. В. Лисенка (1925 р. консерваторію перетворено на музичний технікум, де залишились лише виконавські факультети, інші увійшли до музично-драматичного інституту). В Києві діяли 5 українських театрів: Державний імені Шевченка, Народний (з 1922 р. — ім. Заньковецької), 3 районних, а також російські — ім. Леніна, Державний і Червоноармійський театр, Українська експериментальна студія (пізніше театр ім. Гната Михайличенка) та єврейський «Оноіб». У березні 1922 р. Курбас створив театр «Березіль».

Театр ім. І. Франка 1923 р. перевели до Харкова урядовим рішенням; 1925 — 1926 р. до Харкова з Києва переведено й «Березіль». Крім них, тут працювали театри «Веселий пролетар», Народний, дитячий, три російських, єврейський. В Харкові 1925 р. створено і перший український театр опери та балету (наступного року — в Києві та Одесі, 1928 р. — в Полтаві, 1929 — у Вінниці, 1931 р. — в Луганську).

Столичний Харків був центром літературного життя України. У приміщенні ВУЦВИК знаходилась скромна кімнатка-кабінет члена ЦК партії і члена ВУЦВИК, головного редактора газети «Вісті», душі і організатора всіх починань в галузі нової української культури і особливо літератури Василя Еллана-Блакитного. Серед численних письменницьких організацій і груп створений Елланом «Гарт» і контрольований ним «селянський» «Плуг» з однойменними часописами стали найбільш сильними письменницькими осередками, доки в конкуренцію з ними не вступила ВАПЛІТЕ («Всеукраїнська асоціація пролетарської літератури») М. Хвильового. В Харкові знаходились провідні видавництва і редакції журналів, де могли /590/ друкуватися українські літератори і культурні діячі (головний громадсько-літературний журнал «Червоний шлях» заснований 1923 р., редактором його тоді був Г. Гринько).

Для характеристики ідеології українських інтелігентів, які пройшли через різні ідейні пошуки і обрали комуністичну орієнтацію, краще просто навести велику цитату з напівпрози, напіввірша, напівзвіряння Василя Еллана, написаного в лютому 1917 р.:


«Тобі, Україно моя, і перший мій подих, і подих останній тобі. Я сію слова на нивах твоїх — посію слова, хай з них виростуть трави і квіти розквітнуть; а онуки на чоло тобі покладуть із них вінок...

А я — вже щасливий, що можу кропити рубінами крові тернистий твій шлях в ім’я Будучини твоєї, — бо бачу тебе, Україно моя, в Будучині.

Щасливий я ще і тому, що — як крила могутні — Минуле твоє наді мною.

О, як я люблю його!

Як я його ненавиджу!

Запоріжжя... Коліївщина... Моря крові, небосхил у червоних загравах пожеж...Смерть і банкет, що сплелися у гаслі «повстання за волю»,що це за іскра у порох душі!

А що це за хрест, нестерпимий тягар на душі у народу — Минуле твоє!

Нас тягне воно до землі — і не вільно шугнути в Майбутнє.

Вогню ж!

Динаміту!

Хай зникне Минуле в ім’я Будучини.

Церкви старовинні — в повітря!

Вишневі садки — під сокиру!

Прорвати Карпати тунелем!

Динамітом — пороги Дніпрові! /591/

Гей, Сивий, вже бачу тебе я

у шорах камінних, у шлюзах.

О степе! О Луже Великий! Ти будеш лиш море пшениці і жита, прорізане стрілами колій, блискавками експресів розкраяне.

Криворіжжя! Донеччина! Ви два смоки гігантські, що смокчуть з підземних глибин блискучу і чорну кров огнедавчу, і вона розливається в жилах заводів і фабрик; а ті, ненажерні, дихають важко і списами своїх димарів погрожують небу.

...О Україно моя, це гордість, надія твоя — Пролетарі, твої діти!

...Чи чуєш, моя Україно! То доля кується твоя на ковадлі — твоя Будучина кується».


Хоча Громадянська війна проклала межу між «червоними» та «жовтоблакитниками», культурне життя в Радянській Україні проходило в тісному зв’язку з культурним життям українського зарубіжжя.

Еміграція з України заторкувала, можна сказати, мало не всю українську націонал-демократичну еліту. Спочатку культурні сили переважно зосереджувалися у Відні. Тут опинився М. Грушевський ще 1919 р. і організував Український соціологічний інститут. Того ж року у Відні на базі Українського пресового бюро, що існувало при парламенті ще в цісарські часи, та його друкованих органів засновник цього бюро В. Кушнір і поет Олександр Олесь створюють Союз українських журналістів. 1921 р. уряд Чехословаччини за ініціативою президента Т. Масаріка здійснив надзвичайно важливий для еміграції захід — «Російську акцію», що полягала в допомозі й фінансуванні спочатку «взагалі російських», потім і окремо українських культурних зусиль з метою надання емігрантам можливостей для постійної культурної та наукової роботи і навчання емігрантської молоді (Чехословаччина була єдиною країною, де визнавались свідоцтва про освіту, видані в Росії та в Україні).

В рамках «російської акції» Союз українських журналістів Олеся і Кушніра, Український соціологічний інститут Грушевського та Товариство прихильників освіти виступили засновниками Українського вільного університету в Празі. Грушевський незабаром вступив у конфлікт з керівниками університету з приводу системи навчання і відійшов від справ. Першим ректором університету був Олександр Колесса, відомий львівський філолог, старший брат музикознавця Філарета Колесси. Велику роль у роботі університету відігравав Д. Антонович. Важливо підкреслити, /592/ що тоді це був єдиний український університет — в Україні існували тільки ІНО, у Львові в перші роки панування польської націонал-демократи української освіти не було, був створений лише підпільний український університет, який, звичайно, нормально працювати не міг.

До керівних кіл Чехословаччини близький був за політичними спрямуваннями Микита Шаповал, який організував у Празі Український високий педагогічний інститут ім. Драгоманова. Під Прагою, в Подєбрадах, створено також Українську господарську академію, яка давала можливість українським емігрантам, головно воякам армії УНР та Української Галицької армії, здобути освіту агронома, економіста-кооператора, лісового інженера й одержати роботу в Карпатській Русі. В Ужгороді організував «Руський театр товариства Просвіта» Микола Садовський, там працював видатний український актор Олександр Загаров.

Коли серед чільних політичних і культурних діячів української еміграції почали поширюватися настрої на користь повернення в червону Україну, безкомпромісним борцем за перетворення діаспорних центрів на справжні осередки української культури залишався Микита Шаповал. Крім політичної (як керівник Головного політичного комітету УПСР за кордоном), педагогічної та науковоорганізаційної роботи, Шаповал проводив соціологічне дослідження важкого досвіду визвольної боротьби. 1924 р. він організував у Празі Український інститут громадознавства, що був важливим осередком соціологічних штудій. Підсумком його наукової діяльності стала «Загальна соціологія», опублікована в Празі 1929 р. і перевидана 1934 р., вже після його смерті.

Соціологією Шаповал цікавився ще перед війною; в його праці відчувається вплив класичної на той час книги з соціології Максима Ковалевського. 1922 р. він написав листа в Петроград до Питирима Сорокіна, який був тоді відомий як автор книги з передмовою самого Ковалевського і викладав соціологію в Петроградському університеті. Шаповал цікавився працями Сорокіна й обіцяв допомогу. З висланням Сорокіна на «філософському пароплаві» між ними встановились творчі зв’язки, тим більше, що обом надавали підтримку урядові кола Чехословаччини. /593/ Пізніше Сорокін виїхав до США, де заснував перший у США факультет соціології в Гарвардському університеті — осередок, з якого пішла американська соціологія. Стосунки між ними охололи через повне неприйняття Сорокіним ідеї української незалежності. Створений Шаповалом 1922 р. журнал «Нова Україна» припинив існування 1928 р., а після його смерті 1932 р. від серцевого нападу розпався й Інститут громадознавства.

Становище наукових та культурних центрів на західноукраїнських землях та в еміграції різко погіршилось у кінці 20-х років у зв’язку з Великою депресією та зміною політики щодо СРСР. Але вже з середини 20-х років стало очевидно, що доля українського культурного та наукового життя вирішується все ж у радянській Україні.





Всеукраїнська Академія наук


У статуті Української Академії наук визначалась єдина вимога до членів та співробітників Академії — визнання «української національної культури з її оруддям — українською мовою». Більшовицька влада затвердила новий статут Академії, де вже йшлося про «науково-творчу діяльність... на користь комуністичного суспільства», а в листі до Всеукраїнської (як тепер вона стала називатись) Академії наук нарком освіти Г. Гринько підкреслював, що «радянська влада ні в якому разі не дивиться на неї лише як на огнище так званої «чистої науки», яка існує десь осторонь від бурхливого струменя життя працюючих мас і байдужа до його великих змін» *. Проте впродовж першого десятиріччя радянської влади Академія наук зберігала автономію від політичної влади, в ній навіть не було партійного осередку.



* Історія Академії наук України. 1918 — 1923. — К., 1993. — С. 280, 290.



Президентом ВУАН упродовж 1922 — 1928 рр. був видатний ботанік В. І. Липський, практично всією роботою академії керував її неодмінний секретар Агатангел Юхимович Кримський (1871 — 1942 рр.). Кримський був не тільки вченим, самовідданим і талановитим організатором, великим дипломатом, який провів академічний корабель крізь неймовірно небезпечні рифи Громадянської війни й «диктатури пролетаріату», а й яскравою інтелігентною особистістю. Один з провідних орієнталістів свого часу, поліглот, знавець більше трьох десятків мов, поет, Кримський належав до старшого покоління, був близкий до видатних діячів української культури кінця минулого — початку нашого століття (О. Кониського, І. Франка, Лесі Українки та ін.). Кримський був неодмінним секретарем Академії, тобто фактично вів усю організаційну роботу і керував її першим (історикофілологічним) відділом, що включав усю гуманітарію. ВУАН жартома називали «Кримською академією». Але насправді гуманітарією керували вони вдвох із Сергієм Єфремовим, секретарем I відділу і віце-президентом ВУАН, особою небажаною для комуністичного керівництва і тому дещо прихованою в тіні.

Єфремов належав культурно й політично до традиційної націоналдемократи й залишався пов’язаним із старим ТУПівським оточенням. У його відділі працювало багато людей із старого середовища. Вдова В. Б. Антоновича, К. М. Антонович-Мельник, завідувала бібліотекою ім. Антоновича. /594/ Вдова Грінченка Марія Миколаївна, письменниця, була членом-редактором Комісії для складання словника живої української мови. Вона підтримувала листовні зв’язки з еміграцією, передусім з Д. Дорошенком. Дуже активна і впливова в націонал-демократичному середовищі письменниця Л. М. СтарицькаЧерняхівська, дочка М. Старицького, була «нештатним постійним співробітником відділу з окремих наукових доручень» і членом етнографічної комісії. В етнографічній комісії працювала О. П. Косач, член-кореспондент ВУАН, сестра М. Драгоманова і мати Лесі Українки. Чоловік покійної Лесі, Климент Квітка, очолював комісію музичної етнографії. В Академії працювали вдова Б. О. Кістяківського Марія Веніамінівна і син його Олександр, зоолог. Гнат Павлович Житецький завідував відділом рукописів бібліотеки. Єфремов підтримував дружні зв’язки з Саксаганським, братами Кричевськими.

В організації УАН та зокрема її І відділу активну участь брав відомий націонал-демократичний діяч П. Я. Стебницький, який в гетьманському уряді замінив М. П. Василенка на посаді міністра освіти (помер 1923 р.). Він, зокрема, був одним із фундаторів історично-літературного товариства; головою Ради товариства був С. О. Єфремов, Стебницький був також фундатором Комісії для дослідів над громадськими течіями в Україні, яку теж очолив Єфремов. У Комісії для видання пам’яток новітнього українського письменства (голова — С. Єфремов) були «неокласики» П. Филипович (секретар комісії), М. Зеров.

Для комуністичного керівництва Єфремов був центром «петлюрівського» осередку. Своїх антибільшовицьких поглядів він ніколи не приховував, широко відомий був його «Лист без конверта», написаний до Юрія Коцюбинського 1918 р., де він називав більшовиків могильниками української свободи і незалежності. 1926 р. в театрі Єфремов якось зустрівся з тодішнім головою Київського губвиконкому П. Любченком, який почав виховувати академіка і пропонувати йому виступити в пресі з визнанням радянської влади. Єфремов відповів досить різко, що виступати в пресі буде тоді, коли буде свобода слова. Темпераментний, відкритий Єфремов користувався великим авторитетом у позаакадемічних колах і сприймався в суспільстві як діяч не тільки науковий і літературний, а й культурно-політичний. Особистостей з такою репутацією еміграційна націонал-демократія не мала. Його колишній партійний колега В. Прокопович, друга особа в еміграційному керівництві УНР після Петлюри, в мирний час — історик і фахівець у галузі сфрагістики, був набагато менш авторитетним. /595/

Єфремов обстоював традиційну естетику громадсько-політичного покликання. Проте і тоді, коли він належав до народницької орієнтації, Єфремов не повністю вкладався в якусь схему, він насамперед просто мав добрий смак літератора. До речі, в своїй двотомній «Історії українського письменства», що вийшла друком 1924 р. і таємно конфісковувалась ДПУ, Єфремов відзначив яскравий талант Хвильового, людини йому абсолютно чужої. В двадцяті роки ми бачимо, з одного боку, співробітництво й ідейну близькість Єфремова та Кримського, з іншого боку — дедалі більшу близькість його до «неокласиків» Зерова — Філіповича.

Якщо Кримський розширював культурний горизонт України на схід — не тільки науковими працями з історії турецької, персидської, арабської, гебрейської літератури, а й своїми перекладами з Сааді, Хафіза та інших класиків, — то «неокласики» розширювали український культурний горизонт на захід, насамперед до античних джерел, класики давньогрецької та римської. Єфремов двадцятих років — реаліст за орієнтаціями, але це вже не етнографічний реалізм, а радше класичність, як відновлення і блиск світової та національної традиції.

З переїздом до Києва Грушевського та початком його діяльності у ВУАН розгорівся запеклий конфлікт між ним та Єфремовим і Кримським, драматичним перипетіям якого істориками присвячено чимало сторінок. Боротьба між цими групами завдала безсумнівної шкоди українській культурі і полегшила торжество комуністичного тоталітаризму в Україні.

На хід і наслідки конфлікту вплинули й особисті риси Грушевського. Йому було властиве відчуття враженої гордості, схильність до різкої відповіді на різні форми тиску й придушення, можливо, об’єктивно не такого вже й істотного. Ці ж риси призводили до надзвичайної енергії й працьовитості, вимогливості до себе та інших, винятково високих наукових досягнень. Винниченка вражало, що ведучи бурхливе засідання Центральної Ради, Грушевський читає і править верстку своєї чергової книги. У важких ситуаціях Грушевський завжди проявляв стійкість, швидкість реакції й здатність повернути втрачене, починаючи з нуля. Престиж Грушевського в українському суспільстві був винятково високий, і втрату престижу, бодай часткову, він переживав важко. Розуму і наполегливості у нього для боротьби вистачало, і противник він був нелегкий. Позиція Грушевського щодо академічних зверхників та «чужих» у колективі стає дедалі ворожішою, відчуття несправедливості щодо себе все гострішим, тим більше, що більшовицьке керівництво не виконало /596/ обіцянки рекомендувати його на посаду президента Академії наук. Та енергія, яка давала колись яскраві результати, тепер значною мірою витрачалась на безплідну боротьбу з колегами та начальством.

Єфремов записував у щоденнику: «Цікаво, що по повороті робитиме той старий лис? Чи всидить тихо, чи знов почне свої звичайні інтриги?». «Старий лис» розпочав бурхливу діяльність з організації низки історичних установ у системі ВУАН, яка спочатку була підтримана керівництвом Академії, а потім сприймалась з дедалі більшим роздратуванням. Використовуючи поблажливе ставлення комуністичної влади, Грушевський самостійно вибивав кошти, ставки, різні привілеї на зразок права своїм співробітникам на гонорарні публікації в ДВУ, — все це коштом загального бюджету ВУАН. Грушевський добився окремого приміщення «історичних установ» і став практично незалежним від керівництва ВУАН.

За цим стояли й принципові питання. Грушевський підкреслював, що до його приїзду ВУАН не мала українського національного характеру, і що реальним підґрунтям принаймні його історичних установ мають бути організації, що продовжують традицію колишнього Наукового товариства. «Український характер» означав етнічний склад Академії, а з орієнтацією на УНТ Грушевський повертався до старої суперечки з Вернадським.

Упродовж 1927 р. конфлікт у ВУАН набуває особливого напруження, досягаючи апогею в листопаді. Політбюро вже не розраховує на Грушевського, але використовує конфліктну ситуацію в своїх цілях. Планувалося залишити Кримського, усунути Єфремова і ввести натомість до президії Грушевського. Інтриги розроблялися на рівні найвищого політичного керівництва.

З прикрістю зазначаючи наявність гострого конфлікту між двома угрупованнями у ВУАН, слід зауважити, що це був не тільки особистий, а й ідейний конфлікт між різними концепціями української науки й культури. За словами Грушевського про «фактично неукраїнську академію» стояло розуміння національної культури з точки зору національного складу наукових і культурних кадрів і з точки зору вживаної в культурному середовищі мови. Саме тому, що більшовики могли піти на серйозні поступки в цьому напрямі, Грушевський зайшов надто далеко в пошуках компромісів з владою, викликавши гостре невдоволення колег з націонал-демократичних кіл.

Проте було б помилкою бачити в історії науки насамперед фракційну боротьбу. Українська наука зробила за цей час величезний внесок у розвиток національної культури. Це стосується і напряму, пов’язаного з /597/ іменами Єфремова та Кримського, і напряму Грушевського.

Величезна робота була здійснена в природничо-науковому відділі. Чимало збитків завдала Україні еміграція наукових сил; так, один з організаторів Академії наук України С. П. Тимошенко (1878 — 1972 рр.), в 1919 — 1920 рр. — директор Інституту технічної механіки, емігрував спочатку до Югославії, потім до США, де створив світового значення школу механіки. Власне, Тимошенком була започаткована в США науково обгрунтована інженерія. Учні Тимошенка залишилися в Україні й продовжили наукові дослідження в галузі механіки, що тримають Україну і досі на рівні світової науки. В Україні була сильна математична традиція, яку підтримала Академія: в 1922 р. кафедру математичної фізики ВУАН очолив Микола Митрофанович Крилов (1879 — 1955 рр.), який створив школу, що згодом забезпечила Україні одне з провідних місць у світі в теорії нелінійностей, теорії ймовірностей та кібернетиці. Корінний киянин Іван Іванович Шмальгаузен (1884 — 1963 рр.), академік ВУАН з 1922 р. і професор Київського ІНО, а потім університету, директор Інституту зоології АН України з 1930 р. і до початку війни, з 1936 р. одночасно — Інституту еволюційної морфології АН СРСР, був одним з лідерів генетики в країні.

У соціально-економічному відділі велися дослідження в галузі економіки України, продуктивних сил, економічної статистики та демографії тощо. Величезні наукові заслуги української гуманітарії. Передусім колосальна робота була проведена щодо забезпечення переведення суспільства на українську мову спілкування та літературної і наукової творчості. Впродовж 1926 — 1929 рр. вийшло три томи російсько-українського словника за редакцією С. О. Єфремова та А. Ю. Кримського, історичний словник у трьох томах (Е. К. Тимченко). Кримський очолив роботу Інституту української наукової мови з розробки наукової термінології; Інститут видав 15 термінологічних словників із запланованих 34-х. Подальша робота була перервана розгромом Академії наук.

Величезна праця здійснювалась у традиційній галузі українознавства — етнографії та фольклористиці. Етнографічна комісія на чолі з фольклористом А. Лободою, ректором Київського ІНО, спиралась на широку мережу кореспондентів, кількість яких зросла з 400 в 1926 до 10000 в 1928 році. Всеукраїнському археологічному комітетові (ВУАК) ми завдячуємо врятуванням і збереженням національних історичних цінностей. Комітет консультував різні комісії з приводу вилучення музейних цінностей на потреби голодуючих, для вивозу їх за кордон, повернення українських цінностей з музеїв СРСР, займався захистом археологічних збірок Києва, охороною архітектурних пам’яток Чернігова та музеїв міста, врятував музей Холмського братства в Могильові, організував реставрацію дренажів Андріївської церкви в Києві, створив Лаврський музей культів та побуту, вів дослідження та організував збереження храму св. Софії. Величезну роботу провела Комісія архівних джерел для мистецтвознавства (М. Василенко, К. Лазаревська), пам’яток українського золотарства (О. Новицький). Під керівництвом Єфремова почалась робота з академічного видання класики /598/ української літератури. Єфремов встиг видати твори Шевченка.

В українській академії наук велися дослідження староукраїнської культури та літератури. Найвизначнішим українським вченим у цій галузі був академік ВУАН Володимир Миколайович Перетц (1870 — 1935 рр.), видатний знавець стародавньої української й російської культури і літератури, текстолог і палеограф. Перетц працював у Ленінграді в Академії наук, очолював українське наукове товариство в цьому місті і підтримував з Києвом постійні контакти. Уважно стежив за діяльністю ВУАН і за культурним життям в Україні, високо оцінюючи його нові досягнення, Вернадський, який жив у Ленінграді, а згодом у Москві.

Важко переоцінити досягнення історичних установ, що працювали під загальним керівництвом Грушевського. Насамперед слід відзначити особистий доробок великого історика, який опублікував 4-й та 5-й томи історії української літератури та томи «Історії України-Руси» до 9-го включно. Загал публікацій колективу Грушевського викликає захоплення.

Слід підкреслити, що Грушевський прагнув розвивати методологічні питання історичної науки, спираючись на порівняльно-історичний метод та ідеї французької соціології. Пропаганді прийнятної для нього соціології служили рецензії Грушевського на книги Дюркгейма, Леві-Брюля, Вундта, огляд французької соціології, надруковані в часописі «Україна». Грушевський хотів відкрити кафедру соціології, та йому, звичайно, не було дозволено обходитися без марксизму, і методологічне відділення очолив у Грушевського марксист О. Гермайзе, колишній соціал-демократ. Особливо відзначалася своїми фольклористичними працями та працями з праісторії культури, орієнтованими на концепцію Леві-Брюля, дочка Грушевського Катерина. Під її керівництвом опубліковано 4 томи «Первісного громадянства» та 2 томи «Українських дум». Дуже підтримав усі видання К. М. Грушевської академік Перетц.

Створений 1924 р. Український інститут марксизму-ленінізму (УІМЛ) був неконкурентоспроможний порівняно з соціологічними пошуками школи Грушевського. Серед ідеологів-марксистів своєю ерудицією та публіцистичним пером виділявся В. О. Юринець (1891 — ?). Володимир Юринець, родом з Олеська під Львовом, закінчив фізико-математичний та філософський факультети Віденського університету і мав європейський культурний світогляд. Його статті з критикою філософії Гуссерля, Фрейда, інших сучасних філософів, попри їх критичне спрямування, мали загальноосвітнє значення як джерело для ознайомлення з сучасним Заходом. Будучи людиною слабкої волі, Юринець одразу потрапив до чекістських рук і став «сексотом», виконуючи найбрудніші доручення партії та ДПУ, в тому числі публіцистичні. Проте у в’язницю і на смерть він пішов одним із перших.

Кафедрою УІМЛ завідував С. Ю. Семковський (Бронштейн, 1882 — 1937 рр.), він був також головою Комісії філософії АН України. Семковський — один із небагатьох радянських філософів, який зрозумів суть наукових відкриттів Ейнштейна і захищав теорію відносності від звинувачень в «ідеалізмі». Двоюрідний брат Троцького і колишній меншовик, Семковський-Бронштейн став одним із перших об’єктів партійної критики. /599/

Без урахування доробку української науки, в тому числі гуманітарної, не можна говорити про національне культурне піднесення в двадцятих роках. Сам процес українського ренесансу мав багато складових. Взаємовідношення цих різноманітних складових було гострим, іноді антагоністичним — через властивий епосі дух нетерпимості і вплив адміністративного тиску. В 20-ті роки тільки почали розкриватися різноманітні можливості української культури, що їм розквітнути в найближчу епоху не судилося.

З наближенням «великого перелому» ситуація в українській науці ставала дедалі драматичнішою.

У квітні 1928 р. мали відбутися вибори академічного керівництва. Перед від’їздом до Харкова на колегію НКО Кримський і Єфремов домовилися з Грушевським на такий варіант: президент ВУАН — економіст-географ К. Г. Воблий, віце-президенти — І. І. Шмальгаузен та статистик М.В. Птуха (прихильник Грушевського), неодмінний секретар — А. Ю. Кримський. Але на другу зустріч Грушевський і Тутковський не прийшли, про що стало відомо Скрипнику. 18 квітня секретаріат ЦК запланував Президію ВУАН на чолі з учнем Мечникова, епідеміологом Д. К. Заболотним, з Кримським і Грушевським у складі президії. Коли привезли до Києва Заболотного, його відвідали Кримський, Василенко, Яснопольський та Вотчал і обіцяли підтримати як урядового кандидата, якщо він захищатиме інтереси Академії. Той був зворушений і дав слово *.



* Див.: Сохань П. С., Ульяновський В. І., Кіржаєв С. М. М. С. Грушевський і Academia.



Збори відбулися 3 травня 1928 року. В них взяли участь і академіки з інших міст, з Праги у відрядження приїхав В. І. Вернадський. Академік Безескул запропонував на голову зборів Вернадського, несподівано прихильник Грушевського академік Тутковський висунув кандидатуру Скрипника. Розгублений Липський поставив питання на голосування, і головою зборів обрали Вернадського; він сів за стіл президії під оплески залу. Скрипник ледве стримувався, про щось радився з партійцями. Президентом ВУАН в результаті обрали Заболотного, Воблого — віце-президентом, Кримського переважаючою більшістю голосів — неодмінним секретарем. Скрипник скипів і вигукнув: «Ну, досить!», закрив збори, не маючи на це ніякого права, і вискочив із залу; за ним вийшли партійці.

Тим часом розгорілась скандальна історія, яка була використана для шельмування Єфремова. В травні 1928 р. голова Львівського Наукового товариства К. Студинський в органі УНДО (Українського національно-демократичного об’єднання) газеті «Діло» надрукував статтю про русифікаторську політику ВУАН у підборі національних кадрів. На захист ВУАН Єфремов відповів у тій самш газеті статтею «Про двох лицарів». Публікація статті в «буржуазній пресі» була розцінена як «єфремовщина» та наклеп і гостро засуджена «громадськістю». Пройшли збори науковців та студентства з резолюціями осуду, засідання Президії ВУАН тощо. Характерно, що винуватець усього К. Студинський був обраний наступного року до ВУАН. Єфремов же був звільнений з усіх посад.

У щоденнику після усунення звідусіль Єфремов записує: «Підлішого часу не було й не буде, що ж, лишається пити отруєний келих до дна». Він не знав, що то ще не найпідліші часи. /600/

Наркомос не затвердив Кримського на посаді неодмінного секретаря, і розпочались поневіряння видатного вченого і організатора української науки, що закінчились його розстрілом 1942 року.

Наступного року Академія наук вже без опору обрала академіками Скрипника, Затонського, Шліхтера, Юринця, Семковського. Того ж року в Москві Вернадський виступив ініціатором провалу виборів до АН СРСР ідеологів-марксистів, насамперед філософа А.М. Деборіна. Його яскравий виступ показав несумісність наукових та ідеологічних критеріїв і псевдонауковий характер «діалектичного матеріалізму». Властям довелося силовими методами «поправляти» Академію.

28 — 30 листопада 1929 р., ще до суду, Рада ВУАН затаврувала Єфремова та інших «організаторів СВУ». Найпристойніше в цій ситуації поводився Грушевський.

Конфлікти в Академії наук відображали глибинні політичні розходження керівних кіл української науки щодо перспектив культурного розвитку України. Проте треба сказати, що надії, які покладала комуністична влада на розкол у таборі української наукової інтелігенції, загалом не виправдалися. Коли ста- | ло зрозуміло, що комуністи розраховують на прикриття розгрому української науки взаємними доносами і звинуваченнями її провідних діячів, конфлікт згас. Грушевський проявив стійкість і готовність підтримати переслідуваного Єфремова в скрутну хвилину.

Після 1928 р. почалось упокорення Академії наук України, підпорядкування її партійному контролю. І якби основу ВУАН не складали наукові установи природничо-наукового, математичного та прикладного циклу, осередок української науки був би розгромлений вщент — так, як була розгромлена його гуманітарна частина.

Впродовж 1929 — 1932 рр. тривають неперервні «дискусії» в різних науках, насамперед у гуманітарії, супроводжувані різного роду «реорганізаціями». Щоб була зрозумілою атмосфера тих років, наведемо приклад «критики» на адресу академіка Воблого: він звинувачувався в тому, що «служив буржуазії вірою і правдою, бо його наукова зброя агітувала, виховувала в дусі непорушності капіталізму, служить буржуазії зараз, оскільки його сучасні праці (правда, в прихованому вигляді) показують ослячі вуха ідеалізму, еклектизму й апологетизму» *. Критик вжив, мабуть, всі знайомі йому іншомовні слова.



* Цит. за: Полонська-Василенко Н. Д. Українська Академія наук. Нарис історії. — К., 1993. — Ч. II. — С. 17.



1931 р. після серії подібних «дискусій» було створено на місце УІМЛ Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських Інституцій (ВУАМЛІН), на чолі зі Скрипником, а згодом Шліхтером. Заходи по /601/ «зміцненню ідеологічного фронту» закінчились серією арештів уже після самогубства Скрипника, а внаслідок численних «викриттів» установи ВУАМЛІН 1936 р. включені до Академії наук України; деякі з них (як Інститут філософії) припинили існування у зв’язку з арештами всіх співробітників.





«Масовізм» і Хвильовий


Літературна дискусія, що почалася 1925 р., у концентрованому вигляді виявила всі протиріччя культурного розвою України й справила великий вплив на процеси в театральному, музичному, мистецькому житті.

30 квітня 1925 р. у літературному додатку до офіційних урядових «Вістей» з’явилась стаття письменника Миколи Хвильового «Про «сатану в бочці», або про графоманів, спекулянтів та інших «просвітян». Як видно з заголовку, вістря полеміки мало бути спрямоване проти традиційного етнографічного реалізму. Насправді головним об’єктом критики була «пролетарська маскультура», безграмотне графоманство, яке крилося за комуністичними деклараціями.

Стаття Хвильового почала так звану «літературну дискусію», що закінчилася 1928 року. В лапках цей вираз наводиться тому, що поставлене Хвильовим питання зовсім не дискусійне. Чи можна з нормальної точки зору обстоювати тезу про те, що «пролетарському письменникові» непотрібен професіоналізм, бо він добре пише вже тому, що пролетарський? Тоді це не було так ясно — панував релятивізм не лише моральний, а й естетичний, і для «критика-марксиста» питання про художні критерії поза політикою та ідеологією не існувало. Але, по суті, і не про це йшлося в ході так званої «літературної дискусії», а про світогляд і політику української комуністичної влади.

Безпосередньо стаття Хвильового була виявом протиріч між ним та Елланом. Конфлікти Хвильового та Еллана почасти виникли на ґрунті диктатури останнього в усіх галузях керівництва культурою і вже давно мали достатнє підґрунтя. Найгостріший з них виник тоді, коли Хвильовий організував групу «Урбіно» і видав альманах «Квартали». Урбіно — місто, де народився Рафаель; водночас слово викликає асоціації з урбанізмом. Під час суперечки Хвильовий сказав Еллану страшні слова: «Політик Блакитний повісив у собі поета Еллана!».

«Хвильовий сказав це і сам пополотнів. /602/

Блакитний дивився з жахом, потім промовив одне тільки слово — теж страшне:

Каїн...

І сів, закривши обличчя руками.

А Хвильовий зразу повернувся і вийшов». *

Нещадні були ці сутички безмежно правдивих людей, і так тільки починалася епоха нетерпимості. Еллан помер 12 грудня 1925 р. від серцевого нападу, не доживши місяця до 32 років. Хвильовий був на рік старший. Він півроку не дожив до сорока.

Політика «пролетарських письменників» ґрунтувалась на вірі в особливу місію пролетаріату не лише в світовій історії, але і в культурі. Сьогодні не варто повертатися до теми про графоманство нових літературних гегемонів — історія все розставила на свої місця. Хвильовий (псевдонім Миколи Григоровича Фітільова, 1893 — 1933 рр., вихідця з глухого провінційного селища Тростянець на Слобожанщині) мав освіту 5 класів гімназії і теж міг би просто апелювати до партійного квитка, але обрав наполегливе навчання. Українець по матері, Хвильовий-Фітільов був членом повстанського загону УНР, а згодом перейшов під червоні знамена. Демобілізований червоноармієць починає писати й так жадібно розширювати свій кругозір, що сміливо можна віднести його до найбільш освічених українських письменників. З листування Хвильового з поетом і критиком Миколою Зеровим, рафінованим українським інтелігентом, зрозумілі культурні орієнтації молодого «пролетарського письменника»: він, зокрема, висловлює радість з приводу перекладів з давньоримської літератури і пише Зерову: «Отже, тільки з Вами і з Вашою групою (хай і невеличкою), що розуміється в справжньому марксизмі, і може бути союз» **.



* Смолич Ю. Розповідь про неспокій. — С. 37.

** Радянське літературознавство. — 1989. — № 8. — С. 20.



Називати групу Зерова «справжніми марксистами» було принаймні оригінально: самі поети і критики-«неокласики» (П. Філіпович, М. Драй-Хмара, Ю. Клен, М. Рильський) ніколи жодних подібних декларацій не робили й демонстративно залишались на культурному Олімпі. Слово «марксист» звучало для Хвильового просто як схвалення. /603/

Хвильовий писав вірші, невеликі новели, памфлети, останнім часом пробував себе і у великих формах. Незакінчений роман «Вальдшнепи» надто резонерський і невправний. Справжній Хвильовий, письменник, який реалізувався, — це автор невеликих романтичних новел. Хвильовий як письменник походить від української поетичної музики слова, найяскравішим представником якої був тоді Тичина. Проте Тичина відчуває непоетичність трагічного часу:


Минув, як сон, блаженний час і готики, й барокко.

Іде чугунний ренесанс, байдуже мружить око.

Це що горить: архів, музей? — а підкладіть-но хмизу!

З прокляттям в небо устає новий псалом залізу.


Хвильовий намагається протиставити цьому світовідчуттю музику, народжену «залізом»:


Кохаємо залізо й мідь,

Бетони і чугуни

Від них родилися громи,

Але і співні струни.


Вся поетика Хвильового наснажена надзвичайними й яскравими пристрастями, які тільки й можуть виправдати отой «залізний ренесанс».

Через десяток років молоді українські націоналісти в Галичині вкажуть на безумовну перевагу тієї комуністичної романтики, якою дихали, зокрема, твори Хвильового і яка давала силу комунарам Громадянської війни. Іронізуючи з посилань лідерів УНРівської еміграції на об’єктивні обставини, студент-націоналіст Олег Штуль знаходить відповіді на питання про причини поразки УНР у творах Миколи Хвильового. Цитуючи з Хвильового листа Мар’яни:


«Твій народ має два чудних слова, вони не перекладаються «сєвер» і «грусть». Але найкраще слово на землі: «Че-Ка»

Пам’ятаєш?: стоять ешельони, а паротяг так задумано шипить. їдемо в далекі степи, де чекає тривога, невідомість, де шле провалля жури й радости! Станція, ще станція і семафори і степи... Тоді не було порожнечі».

Штуль питає: «Хто написав би таке з наших політиків?.. Чи могли вони, роз’їджені мудрощами не нашого поля, очолювати націю, коли «йшла м’ятежна епоха. Ішла духмяна романтика, і нечутно ходили по борах тіні середньовічних лицарів» *.



* Штуль О. Далекий шум (1917 р.) // Париж Олегові Штулеві. — Париж, 1986. — С. 189 — 190.



Ця сила духу у Хвильового, проте, куплена гіркими роздумами і глибокими стражданнями.

Чи не найяскравіший зразок подолання внутрішньої роздвоєності — новела Хвильового «Я (романтика)», /604/ написана 1923 р., надрукована 1924 року. Щоб зрозуміти її, слід зважати на те, що до новел його не можна підходити з мірками реалістичної естетики. Хвильовий радше близький до гоголівського «містичного реалізму» («пахло Гоголем» — не раз вживаний ним вираз). До того ж у нього скрізь сильні літературні ремінісценції, і нерідко його треба читати крізь класичний літературний твір. «Я (романтика)» — навіть не на літературній, а на біблійній основі; за характером своїм це не оповідь про події із символічним означенням, а анатомічний розклад власної душі на складові частини, подібний до кубістської картини. Чекіст, який розстрілює всіх, очищаючи тюрму напередодні відступу, розстрілює і свою матір в ім’я Революції. Якби це був нормальний прозовий жанр, вийшла б дешева мелодрама. Текст не дає помилитися: персонажі новели — розстріляна мати-Марія, вона ж Богоматір; жорстокий і бездумний раціоналіст-доктор Тагабат; дегенерат-кат; неспроможний нести тягар убивств молодик; нарешті, сам голова «чорного трибуналу комуни» («я — чекіст, але я і людина») — все це різні «кінці душі» одного й того самого романтичного «Я».

«Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку за шию своєї матері і притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню». Весь жах і вся сповідь не в сюжеті, який розгадати можна з перших сторінок, а в ставленні до колізії. Млість і пожежа неможливої радості — це і є та романтика, яка перемагає любов до Великої Матері. Для автора все-таки Че-Ка — прекрасне слово, але сама прекрасність сатанинська і виправдана лише тим, що інших шляхів до світової комуни немає. «Там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни».

У романі «Вальдшнепи» головний герой, який шукає шляхи відродження «своєї нації і свого класу», названий Дмитром Карамазовим (дія роману — в літературному просторі Достоєвського). Він протистоїть Альоші з «Братів Карамазових»: той обстоює любов до дальнього, цей — ненависть до ближнього, бо сильна людина — це тільки та, яка (з ідейних міркувань, зрозуміло!) може вбити ближнього, а не дальнього. Комунізм Хвильового перегукується з фашизмом, і він цього не приховує — «Фашистська мужня цільність мусить бути ближчою нам від рідної розляпаної психіки. І саме тому ближчою, що вона стоїть на діаметрально протилежному полюсі» («Україна чи Малоросія?») *.



* Микола Хвильовий. — Бібліотека української літератури. — К., 1995. — С. 733.



В цьому забороненому памфлеті Хвильовий відкрито обґрунтовує свою політико-культурну орієнтацію. На той час уже прозвучало його гасло /605/ «Геть від Москви!», що було використане для «викриття» «націоналістичної ворожості» Хвильового щодо російської культури — «культури ленінізму». У відповідь Хвильовий говорив: «Всі ці фрази, що українська культура мусить розвиватися на базі російської (як це культура на базі культури, коли культура завжди бере базою своєю економіку?), що «язык русский — язык Ленина» (а хіба «язик мордвы» чи то киргизів — не може бути «языком Ленина»?), що на Україні російська культура є культурою пролетаріату (а чому в низових професійних рядах свідомого українського пролетаріату, як говорить статистика, вдвічі більше, ніж росіян з євреями вмісті?), що «треба іти з росіянами, як рівний з рівним», що всі народи — брати і т. д., і т. п. — всі ці фрази є все-таки фрази — не більше, і їм місце в архівах керенщини» *.

«Геть від Москви» у Хвильового означає передусім кінець драгоманівської політики використання російської культури як посередника між Україною та Європою, пряме звертання до «психологічної Європи». Але були й глибші мотиви неприйняття російської культури як посередника — навіть крім мотиву конкуренції на книжковому ринку, де слабкість українських позицій Хвильовий вбачає в «рабській природі» української інтелігенції, «яка північну культуру завжди обожнювала і тим не давала можливості Україні виявити свій національний геній» **.

Хвильовий говорить про «безперспективну літературщину, декаданс, занепад, реакцію, що запанували нині в російській літературі». Звідки такі категоричні оцінки, чи не «перегнув» Хвильовий просто у полемічному запалі? Перекреслюючи одним рухом яскраві й несхожі культурні явища російського життя, Хвильовий розкриває підтекст своєї негативної позиції: «Велика російська література є, перш за все, література песимістична, певніше, пасивно-песимістична». «Треба творити «героїчну епоху», а жидкобородий «богоискатель» тягне теософію» ***.



* Микола Хвильовий. — Бібліотека української літератури. — С. 732.

** Там же. — С. 734.

*** Там же. — С. 736, 738.



Подолання «пасивного християнського дуалізму» літератури Достоєвського і Толстого — ось, за Хвильовим, історична місія України, що ґрунтується на її особливій ролі посередника між Європою та Азією. Хвильовий розвиває концепцію синтезу марксистського історико-економічного детермінізму з теорією культурно-історичних типів Данилевського і Шпенґлера. «Фаустівський» етап європейської культури відійшов у минуле, зараз вона на «цивілізаційному етапі» і має поступитися Азії. «Віковий, тисячолітній відпочинок східного людського матеріалу — це є період накопичення енергії для всесвітніх /606/ універсальних завдань. І тільки ця енергія здібна вивести Європу з цивілізаційного періоду конаючого типу культури» *.

«Наше відродження йде під прапором пролетарських революцій і кожним своїм нервом спрямовано туди, де маячать і горять під осіннім димком прекрасні «озера загірньої комуни». Ми все вже маємо — і буйні фарби Петрицького, і конструктивну чіткість Меллера, і прекрасні звуки Вериківського, і незрівнянну поезію Тичини, Рильського, і надзвичайного Курбаса, і..., і..., і... Але ми ще не маємо відповідної культурної атмосфери. Ми знаємо, що основа всього — Дніпробуд» **.



* Микола Хвильовий. — Бібліотека української літератури. — С. 747.

** Там же.



Багато було різних літературномистецьких угруповань, що складали в ті роки громадянське суспільство України; найчастіше вони полемізували між собою непримиренно й до останньої межі. Головне ж не в найрадикальніших програмах, а в тому, що з’явились і розквітли неймовірної яскравості таланти. І коли ми оцінюємо вплив Хвильового на культурно-політичні орієнтації українського суспільства, то варто зазначити, що в його ВАПЛІТЕ було всього 27 чоловік, але суть в тому, що серед них — Бажан, Дніпровський, Досвітній, Епік, Йогансен, Квітко, Куліш, Копиленко, А. Любченко, Панч, Сенченко, Слісаренко, Смолич, Сосюра, Тичина, Шкурупій, Яновський, Яловий — мало не всі найяскравіші й найбільш обіцяючі постаті тодішньої української літератури.

На противагу ВАПЛІТЕ партія ініціювала утворення Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП) на чолі з драматургом Іваном Микитенком. Якщо в Росії аналогічна організація — РАПП — ніколи не була монополістом у літературному житті, то на Україні вульгарні демагоги від літератури стали офіційно підтримуваною партійною силою. Пішла пора покаянь і вступів колишніх членів ВАПЛІТЕ (в тому числі й Хвильового) до ВУСПП, що перетворилося на жорстокий моральний терор. Масові арешти письменників почалися після самогубства Хвильового та «справи УНЦ». Після постанови ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 р. «Про перебудову літературно-художніх організацій», коли тільки розпочався терор, відбувся Перший з’їзд письменників України (1934 р.), і Спілка радянських письменників України, створена на цьому з’їзді, майже повністю була розстріляна впродовж наступних кількох років. Спілка архітекторів України утворена 1933 р., але Перший Всеукраїнський з’їзд архітекторів відбувся 1937 р.; Оргбюро майбутньої Спілки радянських художників України створене 1932 р., перший з’їзд відбувся тільки 1938 р.; Спілка композиторів утворена 1933 р., перший з’їзд — 1939 р., коли головні жахи були позаду.





Український авангард


«Надзвичайний Курбас», Лесь Курбас (1985 — 1942 рр.), родом з Тернопільщини, син галицького актора Степана Курбаса (по сцені Яновича), вчився на філософському факультеті у Відні та у актора Й. Крайнца, грав у театрі «Руської бесіди» і був ще перед війною запрошений Садовським на ролі героїв-коханців. Театр Садовського став першим постійним українським театром і орендував приміщення Троїцького Народного дому в Києві (там, де зараз театр оперети), /607/ але вже перед революцією переживав важку кризу. Курбас, прибулі разом з ним Г. Юра, А. Бучма та інші, а також молодь із Музично-драматичної школи ім. М. Лисенка були в опозиції до старої школи і шукали нових шляхів. В роки Громадянської війни Садовський емігрував, Курбас і театральна молодь створили Молодий театр, який почав із драми Винниченка «Чорна Пантера і Білий Ведмідь». Репертуар театру будувався на Винниченкові, Олесеві, Лесі Українці, С. Васильченкові, Ібсенові, Ґ. Гауптмані. Вершиною творчих досягнень Курбаса періоду Громадянської війни була вистава «Гайдамаки» (1920 р.) — за поемою Шевченка, інсценізованою С. Черкасенком з музикою К. Стеценка. «Молодий театр» увійшов до складу І Державного театру ім. Шевченка, створеного на базі українського Драматичного театру.

На початку 20-х років діяли й традиційний український театр («Народний театр» — гастролі відбувалися під керівництвом П. Саксаганського, а 1926 р. і Садовського, що повернувся з еміграції), і театри лівого та європейського напряму, серед яких ім. Франка (створений у Вінниці 1920 р. на базі Нового Львівського театру та частини трупи Молодого театру), ближчий до психологічної драми, «Мистецьке об’єднання Березіль» — до авангарду, російський Пролеткульт та український експериментальний театр М. Терещенка — ультраліві. Улюблений драматург театру ім. Франка — Винниченко. «Психоложества» Винниченка не приймали ні Еллан, ні Хвильовий, ні Курбас; близькість Курбаса до Хвильового виявлялася і в тому, що режисер «Березілі» уникав вторинності і не хотів звертатися до російських переспівів західної культури. За умов, коли зв’язки з Заходом були перервані, це призводило певною мірою до вимученої схоластики в студійних заняттях. Проте пора напружених шукань давала високу школу режисури для учнів Курбаса, і вже виставою за романом Е. Сінклера «Джіммі Хіґґінс» з А. Бучмою в головній ролі Курбас досяг великого успіху.

Після переїзду театру в Харків Курбас, нарешті, знайшов свого драматурга. Це був Микола Куліш (1882 — 1942 рр.), п’єса якого «97» перед цим була поставлена в театрі ім. Франка; режисура Юри була суто реалістичною і не використовувала всіх можливостей драми. Микола Куліш у роки Громадянської війни командував полком червоних, потім /608/ вчителював і писав для самодіяльності. Талант драматурга в ньому проявився якось одразу. Після переїзду з Одеси до Харкова Куліш став членом ВАПЛІТЕ, а коли з неї про людське око виключили її організатора Хвильового, Куліша обрали президентом. Вистава за п’єсою Куліша «Народний Малахій» поставлено 1928 р., але вона цілком у традиціях доби «хвильовізму». Герой, фанатично відданий своїм максималістським переконанням, ультрареволюційний Дон Кіхот, поданий в трагікомічному ключі. Якщо «Джіммі Хіґґінс», за задумом Курбаса, був гімном масам, колективізму, то в «Народному Малахії» виявляється трагізм самовідданого прагнення до «негайної реформи людини».

28 — 29 березня 1927 р. з продовженням 15 — 16 квітня пройшов І Всеукраїнський театральний диспут, засідання якого починалися о 8 ранку і закінчувалися о 2 ночі. Головними суперниками були Юра (театр ім. Франка) з його курсом на психологічну реалістичну драму й Курбас з його авангардистським розумінням театру. Попереду були визначні вистави Курбаса за Миколою Кулішем — «Народний Малахій» та «Мина Мазайло», але то вже нова доба, де ідеям Курбаса не було місця.

Аналогічні поділи проходили і через середовище художників. Центром малярського руху, що орієнтувався на передвижницькі традиції і відстоював реалістичні засади, була російська спілка АХРР (Асоціація художників революції), до якої ввійшли художники, які згодом очолили мистецтво соцреалізму — І. Бродський, О. Герасимов, І. Греков, Б. Йогансон; на Україні до аналогічної спілки АХЧУ (Асоціація художників Червоної України) входили І. їжакевич, Ф. Кричевський, Г. Світлицький, С. Прохоров, М. Самокиш. До авангардистської АРМУ (Асоціація революційного мистецтва України) ввійшли /609/ О. Богомазов, М. Бойчук, В. Меллер, К. Гвоздик, В. Седляр та інші. Київський Художній інститут називали тоді «українським Баугаузом» (мюнхенський Баугауз був центром світового авангарду). Тут працювали й майстри реалістичного живопису, але інститут став притягальним центром не тільки для українського, а й для російського авангарду: сюди переїжджають Малевич, який в Росії не міг знайти роботи, Татлін, В. Пальмов — однодумець і друг Давида Бурлюка. Діяла «Аспанфут» («Асоціація панфутуристів» М. Семенка), що об’єднувала поетів і художників ультралівого авангарду. Такі великі майстри, як Анатоль Петрицький і Вадим Меллер, були тісно зв’язані з театром (Меллер, майстер чіткої конструктивної форми, працював з Курбасом у «Березілі»; більш поміркований Петрицький оформляв вистави й у Курбаса, і в інших театрах, зокрема у франківців та в оперному).

Ліві авангардистські художники більше тяжіли до комуністичного руху — ще в воєнні роки вони оформлювали агітпоїзди та агітпароплави (Екстер), червоноармійські казарми в Києві (Бойчук), між іншим, також і харківський театр 1921 р. до того самого V з’їзду Рад, який проголосив Винниченка ворогом народу. Національна демократія більше тяжіла до реалістичних традиційних форм, але охоче зверталася до всього, де знаходила ознаки специфічного українського національного стилю. Проте всі ці поділи досить умовні. «Бойчукісти» в своїх пошуках відповідної до української пролетарської революції монументальності використовували візантійську стилістику, а на Галичині митрополит Шептицький покровительствував аналогічному «візантизму» в оформленні греко-католицьких церков (Бойчука розстріляно 1937 р. як «агента Ватикану»). А починалися нові орієнтації з київського гуртка, що в роки революції збирався навколо Ю. Нарбута; до нього входили такі різнопланові митці, як Тичина, Семенко, композитор Козицький, мистецтвознавець Ф. Ернст, М. Зеров, Я. Степовий, художник М. Бурачек та інші. Об’єднувала всіх не школа петербурзького «Світу мистецтв», яку пройшов Нарбут, і не колишня політична орієнтація видатного художника (Нарбут і В. Кричевський були авторами зразків грошей, печаток та гербів УНР), а просто висока й нетрадиційна культура нової доби.

Яскравий вираз нова епоха знайшла в архітектурі. Було покінчено з екпериментами в дусі конструктивізму, що залишили слід уже на злеті доби шукань (ансамбль площі Дзержинського у Харкові, 1925 — 1935 рр.), використання старовинної української традиції (будинок Української сільгоспакадемії в /610/ Голосієво, Київ, — архітектор Д. Дяченко, 1925 — 1930 рр.). Зразок важкої «героїчної», а, по суті, імперської архітектури — будинок уряду УРСР, що починався як будинок НКВС УРСР (архітектори І. Фомін, П. Абросимов); на противагу подібним надлюдським спорудам відповідно до ідеологами «гуманності радянської влади» будинок Верховної Ради УРСР (архітектор В. Заболотний, 1936 — 1939 рр.) зберігає людські виміри й гармонійність.

З кінця 20-х років найпопулярнішим різновидом мистецтва стає кіно, особливо після появи звукового кіно (перший радянський звуковий документальний фільм — «Симфонія Донбасу» — зняв на Київській кінофабриці Дзига Вертов 1930 р., перший український ігровий звуковий фільм «Іван» створив 1932 р. О. Довженко). Німий фільм Довженка «Арсенал»(1929 р.), спрямований ідейно-політично проти УНР, вирізнявся щирістю почуттів і поєднанням карикатури з глибоко поетичною образністю — в дусі української культури двадцятих років; «Земля», поставлена теж в ідейно-комуністичному ключі, вражала філософською широтою художніх узагальнень і обіцяла потужний розвиток молодого режисера.

Не лише Україна — вся колишня імперія в час революційної катастрофи жила з відчуттям космічного масштабу своєї історії — наче в Гоголевій «Страшній помсті», коли «раптом стало видимо у всі кінці світу». Від напівбожевільних наказів Муравйова («Да здравствует Советская власть во всей вселенной!») до обчислень лету до Місяця й Марса в гімназичному зошиті Юрія Кондратюка, праці якого використані американськими астронавтами при польоті на Місяць, від ідей академіка Вернадського про людину як космічний чинник до космічної поезії Тичини — скрізь ми бачимо передусім новий всесвітньоісторичний масштаб оцінки. Для Миколи Зерова всі революційні перетворювачі — конкістадори, яких він оцінює без жодного захоплення: /611/


Мов зграю сторожких від падла шуляків,

Яким докучили біда і безнадія,

З Полоса тихого так поривала мрія

Неситих, сміливих і хижих моряків.


Їх вабили скарби далеких берегів,

Де щире золото в підземних жилах спіє,

І під пасатами їх щогли віковії

Хилились наперед до західних світів.


В чеканні славних діл і вчинків героїчних

Фосфорно-осяйна блакить морів тропічних

Злотистим маревом вінчала їхні сни.


А то, схилившися над хвилі неозорі,

Із білих каравел дивилися вони,

Як від незнаних вод незнані сходять зорі.


Але і сприймаючи революційних «конкістадорів» як безмежно сміливих і наївних дорослих дітей, високий український інтелігент вміщує їх у культурний простір світової історії. Він пише Сергію Єфремову:


А знаєте: в дні тридцяти тиранів

Була та сама навісна пора.

Безмовний Пнікс, безлюдна агора

І безголосся суду і пританів.


І не передчуття вселенської перемоги — «гострої розпуки гострий біль» в баченні неминучої Голгофи:


Огні і теплий чад. З високих хор

Лунає спів туги і безнадії.

Навколо нас кати і кустодії,

Синедріон і кесарь, і претор.

Це долі нашої смутний узор,

Для нас на дворищі багаття тліє,

Для нас перестрогу півень піє

І слуг гуде арієрейський хор.

І темний ряд євангельських історій

Звучить як низка тонких алегорій

Про наші підлі і скупі часи.

А навкруги — на цвинтарі, в притворі

Свічки і дзвін, дитячі голоси,

І в темному повітрі вохкі зорі. /612/





Винниченко


Володимир Винниченко (1880 — 1951 рр.) не став безпосереднім учасником тих подій, що розгорнулися в України двадцятих років, але неявно був присутній у культурному житті України. 1927 р. «Сонячна машина» вийшла друком у Радянській Україні. За нею в книгарнях стояли черги. У Києві та Харкові пройшли обговорення з величезною кількістю учасників; серед доповідачів були М. Зеров, М. Івченко, О. Дорошкевич, О. Білецький, Я. Савченко, В. Підмогильний, М. Могилянський. У Київському будинку вчених на початку 1928 р. доповідь про творчість Винниченка робив професор Є. Перлін; стояли в коридорах і на вулиці перед входом, Перліну довелось повторити доповідь через тиждень. 1928 — 1930 рр. харківське видавництво «Рух» випустило зібрання творів Винниченка в 24-х томах.

Його колеги по лівому крилу УС ДП виїжджали до УСРР, і він не звинувачував їх у зраді, а декому навіть радив їхати. В еміграції Винниченко опинився в повній ізоляції. Найближчими до нього видавались українські есери Микити Шаповала, але і з ними співробітництво не налагоджувалось. Винниченко страждав від ностальгії й постійно повертався думкою до теми переїзду на Україну за мінімально прийнятних умов.

Винниченко належить до тих письменників, слава яких за життя ще більш гучна, ніж посмертна. Більше того, пік його слави припадає на молоді роки письменника. Він надзвичайно працездатний і плідний автор: повне зібрання його творів — далеко не все ним написане. Багато надруковано пізніше, дещо видрукуване після смерті, дещо зовсім не видане друком, як, наприклад, його філософський трактат «Конкордизм», написаний на схилі віку, але необхідний для розуміння і ранніх його творів, і політичного світогляду.

Для сучасників ім’я Винниченка означало не менше, ніж імена Кнута Гамсуна, Максима Горького, Гергарта Гауптмана, Василя Стефаника. А для українського інтелігентного читача Винниченко був ще й символом європейської орієнтації національної літератури, живим запереченням етнографічного реалізму старої школи.

Як і Горький, Винниченко не мав пристойної освіти, був надзвичайно здібним самоуком. Читаючи сьогодні Винниченка, — як політичні, так і художні твори, — маєш дивне враження. Місцями його проза вражає насиченістю і зрілістю письма, часом він резонерствує, іноді нестерпно. Його ідеї саморобні, інколи здається, що він нічого не читав, крім своїх власних творів, нічого не чує, крім того, що відбувається в ньому. І раптом він виявляє дивовижну глибину розуміння, здогадується про речі, яких не бачить ніхто. Помилки Винниченка грубі, осяяння прості й блискучі.

Він походив з бідної селянської родини з півдня України — невідомо, чи мав взагалі його батько якусь землю. Слово «наймит» було для нього найстрашнішим. Зі студентської лави він пішов у революційне підпілля і потім, аж до кінця двадцятих років, ділив себе між політикою і літературою. Як політик Винниченко, власне, завжди був націонал-комуністом. Його соціал-демократизм не мав жодних пересторог «зліва», він міг прийняти яку завгодно радикальну соціальну програму, якщо в ній /613/ зберігалася ідея національної незалежності. Пізніше його політичні переконання знайшли вираз у ідеї «колектократії», але лівий радикалізм «колектократичного» типу властивий йому і як революціонеру, і як голові українського уряду. Взяти у більшовиків усі соціальні гасла і додати до них гасла національні — така була головна ідея Винниченка-політика революційних років.

З «горьковщиною», за виразом його тодішніх недоброзичливців, Винниченка споріднює надзвичайно широке коло типажів із соціального низу, які проходять через його твори. Але при цьому Винниченко вперше в українській літературі вводить в оточення зображуваних також різноманітне інтелігентне середовище, що й робило його європейськи орієнтованим письменником.

Відома оцінка, яку дав Винниченкові Ленін: «архіпогане наслідування архіпоганого Достоєвського». Більше ця оцінка говорить про самого Леніна: як і російські народники, Ленін не приймав Достоєвського, бо був чужим тим моральним стражданням, які для чесної й чутливої натури несла революційна готовність віддати в жертву себе та інших. І Горький, і Гамсун належать до покоління індивідуалістичних противників міщанського конформізму («рожденный ползать летать не может»), які врешті-решт сповзли на позиції тоталітарних режимів: Горький — комуністичного, Гамсун — нацистського. Винниченко — теж індивідуалістичний і суб’єктивістський мислитель, але в нього завжди була незаспокоєна совість, він так і не пішов на компроміс ні з комунізмом, ні з фашизмом, незважаючи на постійні пропозиції й з одного, і з іншого боку.

Винниченко починає із засадової тези революціонаризму початку XX ст., спільної як для марксистів, так і ніцшеанців, — тези про відносність моральних засад, залежність їх від соціальних обставин. Цей моральний релятивізм є засадовим стосовно відомої концепції Винниченка щодо «чесності з собою» (назва одного з його романів). Розгорнуту концепцію гуманістичного індивідуалізму Винниченка знаходимо в його рукописі «Конкордизм». Визнання відносності моральних оцінок не може задовольнити Винниченка, бо безпосередньо веде до виправдання будь-якого злочину. Винниченко, який завжди відчував небезпечну близькість смерті і невпинно повертався до проблеми сенсу життя, виходить не з опозиції «добро і зло», а з поняття «щастя». Він свідомий того, що неможливо виокреслити такі природні прагнення людини, задоволення яких і означало б досягнення щастя. За Винниченком, щастя не в /614/ задоволенні тієї чи іншої потреби чи групи потреб, а в певній рівновазі між потребами. Дослідник філософії «конкордизму» Євген Лащик проводив тут глибоко слушну паралель з концепцією відносності Ейнштейна. Здавалося, що головне у Ейнштейна — ідея релятивізму, а потім виявилося, що творець «теорії відносності» встановлює новий інваріант перетворень, тобто по-новому визначає те, що залишається незмінним при змінах варіантних величин. За Винниченком, незмінним у людини є певний баланс, певна рівновага прагнень, і наявність рівноваги є щастям, натомість «дискордизм» або порушення рівноваги є ознакою хвороби або психічного дискомфорту чи нещастя *.



* Lashchyk E. Vynnychenko's Philosophy of Happyness // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the United States. — 1984 — 1985. — Vol. XVI. — P. 41 — 42.



Для щастя необхідно бути в злагоді з природою, з самим собою і зі своїми ближніми. В останньому пункті Винниченко, по суті, не виходить за межі «розумного егоїзму», і це його непокоїть; він повертається до цих проблем знову і знову впродовж всієї своєї творчості, що й дає підставу для звинувачень письменника в «психоложестві», в постійному копирсанні в своєму «Я». Це й робить Винниченка сьогодні не дуже читаним автором. Читач повернувся до класичної постановки питання у Достоєвського, загальновизнаною у цивілізованому суспільстві є концепція загальнолюдських цінностей. Винниченкові пошуки інваріанту щастя йдуть по іншій лінії, яка не дозволяє знайти надійний ґрунт для захисту від зла. А в комуністичному суспільстві, де було прийняте ленінське «моральне все, що служить революції», саме по собі невдоволення моральним релятивізмом сприймалось як чуже, розслаблююче і буржуазно-європейське.

Винниченко останніх років свого життя виробив соціалістичну концепцію «колектократії». Головна турбота Винниченка — «світ без наймитів». Класичний капіталізм для нього — такий самий світ наймитів, як і сталінський соціалізм. Колективна власність як реальна власність реальних колективів — ось, на думку Винниченка, спосіб досягти рівноваги людини з людиною, з самим собою і з доокіллям. У цій його концепції можна вбачати безмежний утопізм (утопія чи антиутопія взагалі є одним із його улюблених жанрів), але не можна не бачити гострого невдоволення всіма розв’язаннями «вічних проблем», які пропонувалися людству в його час.

«Сонячна машина» Винниченка різко випадає з його реалістичної прози та самоаналізу його драматургії. Персонажів цього фантастичного роману можна назвати картонними, але такими вони і є, Винниченко не прагне до реальності людей і обставин, хоча манера художника змушує його перевантажувати твір опуклими реалістичними подробицями. Це навіть не фантастично-утопічний твір, а казка, в якій розвиток подій підпорядкований одвічному міфологічному сюжетові героїчного весілля надлюдини-плебея та надлюдини-аристократки, Матері-Землі. Але в утопії мислителя-соціаліста — та ж основа, що й у його невибагливих і безмірно талановитих добрих дитячих оповіданнях: Винниченко вірить у невичерпні сили простої неотесаної людини з соціального низу, вірить у те, що добро візьме гору навіть за повної руйнації всіх соціальних зв’язків. Це й робило його, завжди /615/ акуратно та інтелігентно вбраного, органічним революціонером.





Культурні орієнтації українського націоналізму


Українська еміграція 20-х років і некомуністична політична еліта західних земель України переважно були націоналістичні в тому розумінні слова, що тією чи іншою мірою всі питання політичного та соціального характеру ставили в залежність від національного питання, питання про державну незалежність України. Проте в рамках цього широкого руху формувались угруповання, що різко відрізнялись одне від одного за своїми політичними та культурними орієнтаціями.

В еміграції складаються різні центри, що претендують на наступництво щодо втраченої української незалежної державності: гетьманський, УНРівський, ЗУНРівський. Партія «диктатора» ЗУНР Петрушевича проявляла яскраво «рутенську» обмеженість, йдучи на компроміси з ким завгодно проти поляків, вела переговори з більшовиками, а Петрушевич навіть спробував організувати вбивство вождя націоналістів Є. Коновальця (Ю. Головінський, який мав здійснити акцію, потрапив під вплив особистості Коновальця і став його співробітником). Після визнання Галичини автономною польською територією Радою послів Антанти (1923 р.) і внаслідок загравань Петрушевича з більшовиками він втратив контроль над галицькими політичними силами, його права рука — довоєнний вождь галицької націонал-демократії К. Левицький — відійшов від політики і повернувся до Львова, більшість західноукраїнських угруповань об’єднались в УНДО — Українське національно-демократичне об’єднання, провідну політичну силу міжвоєнної Західної України. УНДО (лідером її був Дмитро Левицький) стояла на позиціях компромісів з польською владою і підтримки політики українізації в СРСР.

Берлінський центр П. Скоропадського об’єднував найбільш праві, консервативні елементи еміграції. До нього входили В. Липинський — найвизначніший консервативний ідеолог, Д. Дорошенко, С. Шемет та ін. Не маючи зв’язків з реальними силами України, оточення Скоропадського дедалі більше орієнтувалося на німецькі політичні кола, не виключаючи нацистських. І Липинський, і Дорошенко покидають нарешті гетьманську партію.

Група, що об’єднувалася навколо колишнього уряду УНР й особисто С. Петлюри, не справляла вирішального впливу на культурні та політичні сили еміграції. Петлюра переїхав до Парижу і докладав зусиль, щоб наблизитись до англо-французьких політичних кіл. Є дані, що з цією метою він увійшов ще в роки війни до новоствореної масонської ложі «Велика Україна», цією ж метою визначалися його пропольські орієнтації, що надзвичайно послаблювало його позиції в західноукраїнському середовищі.

Ситуація різко змінилася після вбивства 25 травня 1926 р. Петлюри Шварцбардом. Петлюра, який був сумнівним політичним лідером за життя, стає символічним національним лідером після смерті. Поет-емігрант Євген Маланюк, колишній солдат УНР, пише в «Студентському віснику» одразу після пострілу /616/ Шварцбарда: «Хліб і вино наших національних зусиль перетворились на Тіло і Кров». Донцов, який колись, будучи соціал-демократом, брав участь в організації бойових загонів для захисту єврейського населення Києва від погромів, тепер писав: «Тільки зрадники або ідіоти можуть говорити про порозуміння з жидами» *.



* Див.: Motyl O. The Turn to the Right: the idiological origins and development of ukrainian nationalism, 1919 — 1929. — N.-Y., 1980. — Р. 49, 51.



Судовий процес над Шварцбардом, що проходив 18 — 26 жовтня 1927 р. в Парижі, закінчився виправданням убивці. Це прокладало межу між українським націоналізмом та європейською демократією і давало додаткові імпульси радикальним формам націоналізму, орієнтованим на німецький та італійський фашизм.

Якщо в двадцятих роках політичні плани західних держав враховували можливий швидкий розвал СРСР, то з початком 30-х років, а особливо у зв’язку з Великою Депресією та загостренням ситуації в Німеччині, курс західної політики почав змінюватися. Це відбилося і на ставленні до українських організацій в зарубіжжі, передусім до українського уряду в екзилі та українських культурних центрів. З початку 1930-х років фінансування української освіти і культури в Чехословаччині поступово припиняється. Головними культурними осередками залишаються західноукраїнські центри в Польщі, де становище українців стає дедалі важчим.

Влада прагнула зміцнити культурно-політичні позиції польського елементу в західноукраїнських містах. Українці взагалі знаходилися в стані прихованої дискримінації: українець за походженням, навіть маючи високу фахову освіту, не міг розраховувати на добру кар’єру, зокрема не допускався до військових та інших «закритих» виробництв. Кількість українських середніх шкіл у Галичині була меншою, ніж за Австро-Угорщини, а вищих навчальних українських закладів не існувало зовсім. Були і таємні обмеження, завдяки яким українцям легше було поступити у вищі навчальні заклади Варшави, ніж, наприклад, Львова. В результаті склалася парадоксальна ситуація: в західноукраїнській провінції, в малих містечках, культурно-політичне життя було більш насичене, ніж у польських, оскільки там осідала освічена українська верхівка, натомість польська еліта трималася Варшави, Львова, Кракова.

У зв’язку з загальним загостренням ситуації, а особливо після початку Великої Депресії, що вдарила по слабкій польській економіці дуже сильно, дедалі більшого впливу набувають радикальні політичні течії — комуністи і націоналісти.

Політичний вплив західноукраїнських комуністів був досить значний і в місті, і в провінції. Антифашистська спрямованість комуністичного руху давала йому додаткові політичні дивіденди; перший антифашистський конгрес у світі відбувся саме у Львові. Значного удару завдав комуністам Польщі Великий терор: Компартія Західної України організаційно входила до Компартії Польщі, керівництво якої було майже повністю розстріляне в Москві, а партія розпущена рішенням Комінтерну 1938 року. Проте західноукраїнські комуністичні організації до 1939 р. існували, а симпатії простого люду до СРСР і Радянської України аж до 1939 р. були досить сильними.

Однак більшість учнівської та студентської молоді віддавала перевагу /617/ підпіллю радикально-націоналістичного напряму.

Політична організація, яка очолила цей напрям, — ОУН, «Організація українських націоналістів», утворена на базі різних націоналістичних груп, передусім Української військової організації (УВО). Серед 30 делегатів І збору ОУН у Відні (січень — лютий 1929 р.) було 10 інженерів, 9 вчителів, журналістів та поетів, З студенти, решта — невідомого фаху. 12 делегатів були учасниками війни за незалежність України. Творцем і провідником ОУН був полковник Є. Коновалець, убитий радянським агентом 1938 року.

Як політичний рух радикальний український націоналізм міжвоєнного і воєнного часу належить до тієї ж категорії політичних сил, що й пронімецької орієнтації ірландський терористичний рух шінфейнерів чи арабські націоналістичні рухи, або прояпонський індонезійський націоналізм Сукарно. Вступаючи в політичний союз з фашистськими державами, ОУН керувався близькістю активістської та націоналістичної ідеології та розрахунками на те, що поза волею німецького нацистського керівництва зуміє в ході антикомуністичної війни вибороти Україні незалежність, найбільшу цінність, вищу від інших політичних і моральних цінностей. Історія довела, що ці сподівання були марними.

Говорячи про людський вимір радикального націоналізму, можемо констатувати, що, як у кожному терористичному рухові, тут були і фанатичні виконавці, і люди високого духу й моральної чистоти, і жорстокі та примітивні вбивці. Історія має віддати належне кожному за його власні якості й заслуги. Але не можна не зазначити, що до керівництва Проводу українських націоналістів були близькі такі яскраві особистості і видатні представники української культури, як Олег Ольжич, Олена Теліга, Євген Маланюк та інші.

Згадана стаття двадцятилітнього тоді Олега Штуля, який після смерті А. Мельника перейняв посаду Голови Проводу українських націоналістів, виразно показує джерела всієї філософії націоналістичної поетичної екстреми. В основі її — неприйняття посилань на об’єктивні причини поразки в роки громадянської війни. «А чому ми програли, — запитує автор. — З тих же самих причин, з яких могли виграти: «об’єктивні обставини тут винні». З об’єктивних обставин вибухла революція, з об’єктивних причин проґавлено об’єктивні обставини, в яких можна було створити державу, об’єктивно пізніше прийшли об’єктивні обставини, в яких вже не можна було перемогти більшовиків, що також були зроджені об’єктивними обставинами. (Боже, в якому об’єктивному світі я народився!)». Натхненна тим же вогнем повстання, яким були натхненні комуністи покоління Хвильового, молода генерація шукає ту ж «духмяну романтику», якої бракувало провідникам старших поколінь. «І з одного боку став Грушевський, а, з другого, Че-Ка з романтикою бравнінґа, з походами на Кубань, Берлін з палаючими очима, маса пішла на вогонь» *.



* Штуль О. Далекий шум (1917 р.). — С. 184, 189 — 190.



Романтика браунінга знову вийшла на передній план політичного і культурного життя. Ідея активного, волюнтаристського, не обмеженого жодними моральними та правовими нормами втручання в історію коріниться в цій романтичній безкомпромісності. /618/

Натхненником і духовним вождем тієї молоді, яка пішла в терор для безкомпромісної боротьби за самостійну Україну, був Дмитро Донцов (1883 — 1951 рр.), який видавав тоді у Львові часопис «Вісник». Сам Донцов ніколи не входив до жодної з організацій молодих націоналістів, аби мати розв’язані руки в критиці і визначенні позицій (що не раз викликало у ОУНівців гіркі нарікання), але саме його ідеї національного егоїзму, елітарності політичного лідерства та готовності на будь-які кроки для нищення ворога України визначали філософію радикального українського націоналізму.

Дмитро Донцов постає як альтернативник і водночас продовжувач правої ідеологічної традиції, започаткованої Вячеславом Липинським (1882 — 1931 рр.). 1926 р. вийшли друком «Листи до братів-хліборобів» Липинського, того ж року — «Націоналізм» Донцова. Політично Липинський і Донцов спрямовані протилежно від самого початку: Донцов починав як соціалдемократ, і це не випадково — таку еволюцію проробив не один радикальний націоналіст, починаючи з Муссоліні. Липинський завжди був виразно консервативним політиком. Донцов дав привід говорити про свою нерозбірливість у виборі традицій — він проголосив себе прихильником італійського фашизму 1922 — 1923 рр., але говорив і про свій американізм, і передруковував Ґеббельса та інших нацистських авторів у своєму журналі з прихильними коментарями, і був близьким до «інтегрального націоналізму» Морраса. Щоправда, «американізм» Донцова обмежується симпатіями до популістського американського лідера У. Дж. Брайана, віце-президента у Вільсона, який став відомий завдяки організації ним сумнозвісного «мавп’ячого процесу» проти дарвіністів. Симпатії Донцова до фашизму і нацизму були настільки стійкими, що славив Гітлера він навіть 1944 р., коли ОУНівці вже сиділи в гестапо і коли давно вже була розстріляна нацистами закохана в нього велика українська поетеса Олена Теліга. Липинський — один із перших політичних письменників світу, які показали спільність фашизму і комунізму, об’єднавши обидва тоталітаризми в одну течію під іменем «охлократії» (влади натовпу).

Липинський висуває державницьку концепцію українського консерватизму, орієнтовану на монархію та «класократію», владу хліборобськоорганізаторської еліти, сформованої у військових змаганнях. Як мислитель-державник, Липинський, етнічний поляк за походженням і римо-католик за конфесією, визначає себе як політичного українця і дає таке визначення українства: «Українським єсть і повинно бути все, що осіло (а не кочує!) на нашій землі і що тим самим стало частиною України, без огляду на його племінне чи культурне походження, на його «расову» чи «ідеологічну» генеалогію» *.



* Липинський В. Релігія і церква в історії України. — Нью-Йорк, 1956. — С. 57 — 58.



Липинський категорично висловлюється проти міської, гендлярської, на його погляд, традиції й шукає опертя в аграрних структурах. Це орієнтація не просто на хліборобський клас (у спеціфічному розумінні, тобто і на поміщицький, і на трудовий селянський класи), а на аристократію духу, на ті групи, що втілюють і реалізують найвищий військово-політичний потенціал аграрної цивілізації. Липинський прокламує свій містицизм, релігійні /619/ підвалини політичної ідеології, але цей містицизм ґрунтується на засадах відділення церкви від держави.

Донцов цілком вторинний як філософ і політичний письменник, проте він письменник видатного таланту, і якщо за змістом його твори є вульгаризованими переспівами Ніцше, то стиль, навіяний Ніцше, у нього породжує самостійну і яскраву філософськи-політичну публіцистику. Зрештою, Донцов — не просто переспів, а відповідь у літературному просторі волюнтаристської та індивідуалістичної традиції на пекучі українські проблеми. Як письменник, приналежний до української культури, Донцов проголошує головну її традицію безхребетно-ліберальною і приймає лише деякі рішучі активістські мотиви, втілені, на його думку, в поезіях Шевченка та Лесі Українки. Спірною є його оцінка цих двох прометеїчних постатей, але безперечно те, що радикалізм сповідуваного ним типу не має попередників в українській класиці. Як і Липинський, Донцов — переконаний державник; як і Липинський, він — прихильник елітарної держави. Але Донцову чужа ідея політичної нації; для нього існує невизначена духовно-вольова сутність нації, носіями якої є обранці історії, і її втілення — держава, відтак гасло «Україна для українців» переростає в гасло «українці для України».

Доктрина Донцова була надзвичайно привабливою для інтелектуальної верхівки націоналістичної молоді, яка вважала його своїм учителем — не тому, що він їх усіх виховав, а тому, що його образне напівпоетичне письмо відповідало їх настроям та експектаціям. Насправді кожен із провідних націоналістичних інтелектуалів являє собою яскраву й самостійну постать, варту окремого нарису. Обмежимося короткою характеристикою Олега Ольжича (Кандиби, 1907 — 1944 рр., сина Олександра Олеся), оскільки він був не тільки великої сили поетом, а й керівником ідеологічної служби ОУН.

З політико-ідеологічного боку Ольжич, як і провід ОУН кола Євгена Коновальця — Андрія Мельника, ближчий до італійського фашизму (Євген Онацький, теж відомий літератор, репрезентував ОУН у «Міжнародному фашистському центрі» в Римі). Проте Ольжича не влаштовує проголошене італійськими теоретиками фашизму гасло «Культура потрібна фашизмові, але фашизм непотрібен культурі». Засади націоналістичної культурної політики, за Ольжичем, ближчі до нацистських та більшовицьких: «Український націоналізм, що опановує цілу свідомість і підсвідомість одиниці та всі ділянки /620/ життя національного колективу, самою своєю природою експандує в культуру. Його потуга однаково творчо виявляється в цій області. Його питоменне світовідчуття та світогляд, характеризовані своєрідними фільософічними, етичними та естетичними критеріями, творять свою власну будову культури. Тож можемо і повинні ми говорити про націоналістичну культуру. її, відповідно до духу націоналізму, треба визначити як культуру героїчну. Зокрема як героїчне означити належить націоналістичне мистецтво. Його ціхами, попри національність, мають бути: ідеалізм, велике вольове напруження, потяг до монументального, експресивність та чіткість» *.



* Культурна політика українського націоналізму // Ольжич О. Незнаному воякові. — К., 1994. — С. 227.



Тут сформульовано доктрину. Але Ольжич передусім — не доктринер, а емоційна й емотивна, високого поетичного обдарування людина з доброго інтелігентського емігрантського середовища. Вони з батьком ніжно любили один одного, але не розмовляли, відколи Олег став радикальним націоналістом. Ніхто не міг вгадати в цьому високому і миловидому, але не мужньому і не владному юнакові майбутнього жорсткого, мовчазного і безмежно самовідданого лідера. Поезія Ольжича стилістично близька до неокласицизму, тільки він належить якраз до неприйнятних для Зерова «конкістадорів» і розширює поетичний простір аж до первісного варварського потягу до завоювання чужих земель, до світової історії, як вона йому бачиться.

Продовжуючи тему «доби заліза», Ольжич формулює поетично-філософську концепцію кругообігу епох світання-золота, дня-срібла, вечора-міді та ночі-заліза. Неокласичну культуру можна назвати срібним віком української культури, натомість Ольжич відносить себе і націоналізм до «ночі» залізної доби.


Кров у наших криницях.

Реве здичавіла худоба.

Новороджені діти спинаються хижо на ноги.

І нелюдська жага нападає мужів, як хороба,

І жінки безсоромні, немов од напою хмільного.


Це — вік міді, Шпенґлерові «сутінки Європи», з яких виростає залізо нової доби: /621/


Розливаючи кров, у грабунках і ґвалтах без ліку,

У змаганні із світом, у бою із самим собою,

Нам дано відділити зле й добре, мале і велике

І прославити вірність, невинність і жертву героя.


Люди цього покоління не хотіли слухати історію — вони бажали диктувати їй свою волю. Характерно, що, згідно з розвідками академіка Я. Пеленського, лише двоє з галицьких інтелігентів-націоналістів читали «Mein Kampf» Гітлера, де недвозначно говориться про ставлення нацистів до всіх слов’ян та їх, у тому числі українців, майбутнє. І Ольжич, і Теліга побували в нацистській Німеччині, але побачили вони лише ентузіазм Гітлер’юґенду. Тому для них, переконаних у вищій цінності ідеї незалежності України як підґрунті націоналістичної моральності, був несподіванкою повний аморалізм їх політичних противників у власному середовищі — провідників фракції Бандери, які принцип «мета виправдовує засоби» і знаряддя терору почали застосовувати проти них самих. Тому для них був неочікуваним тягар репресій, що звалили на них нацистські «спільники» і що їх жертвами стали і Теліга, і Ольжич.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.