Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Попович М. В. Нарис історії культури України. — К., 1998. — С. 715-725.]

Попередня     Головна     Наступна





ПІДСУМКИ


Що таке Україна?


Питання може видатись безглуздим: Україна — це майже 600 тис. квадратних кілометрів суші, найбільша держава Європи, не рахуючи Росії, — більша Польщі чи Німеччини майже вдвічі, більша Франції та Іспанії. Географічний центр Європи знаходиться в Україні, в Карпатах, і від Сяну вона простягається далеко на схід, майже до Дону, де вже починаються степи, якими недовго дістатися і до Волги, за якою вже Азія.

Зрештою, якщо бути точнішим і говорити тільки про історичну, лісостепову і лісову Україну, слід від сучасної площі відняти площу степового Півдня, колонізованого тільки в другій половині XVIII ст., і Криму, тобто десь 250 — 280 тис. кв. км, — і вийде приблизно територія Німеччини чи Польщі, навіть менша за Швецію. Але українці орють свої південні степи вже два століття. Україна — це їх земля; і це все-таки насамперед ті 55 млн людей, які живуть на ній.

Всі, хто тут жив, живе і буде жити. Якщо бути послідовним, треба врахувати також і тих, хто пішов з життя, наших прадідів і прабабусь, і їх прапра.., і так далі. А тоді слід згадати і про прийдешні генерації.

Все це, природно, досить розмито. Бо Україною робить людей не кров і земля. Україною їх робить та культура, до якої вони причетні. Мільйонні народи ніколи не походять з одного предка, хіба що в етногонічних легендах. І земля ця рідна для кожного з нас тому, що полита потом і кров’ю, поховала покоління предків, втілила культурні цінності, стала культурним ландшафтом — ось тому вона є своєю, рідною і єдиною землею, Батьківщиною. Україна — це люди, які зберігають і розвивають з покоління в покоління певні стандарти життя, цінності і норми, побут і культуру.

Кожному серце щемить, коли він після довгої відсутності під’їжджає до рідної домівки. Кожному по-своєму промовляє його верба над його річкою, кожна грядка його поля, шум його лісу, його вулиці й площі — і ті, що встелені асфальтом, і ті, що вкриті теплою літньою пилюкою. Будівлі, книги, музика живуть тільки тоді, коли їх читають, сприймають, розуміють. Те величезне і бездонне, що мовчить нам стінами старовинних монастирів і сторінками нових і давніх книг, — мовчить, доки ми не найдемо ключа до розуміння й співпереживання — все те є національна культура, без якої бездушна земля і чужа кров.

Культура — це ми. Але це й більше, ніж ми. Жодна найгеніальніша, найосвіченіша, найчутливіша до людських пристрастей, болю і радощів особистість не може втілювати в собі всю націю з її культурою. В кожній людині, як в краплині сонце, відображається і світить якоюсь своєю гранню вселюдський здобуток. Культура — неначе колосальний континент, на якому ми живемо. Це неначе мова, якою треба оволодіти, щоб зрозуміти безкінечно глибокі смисли, що ними наділені всі її таємничі системи знаків. Зрештою, це й, крім усього, просто мова, знання якої необхідне для осягнення усного та письмового тексту.

Уявлення про націю, виражене висловом «кров і земля», поверхове /716/ і може породити небезпечні спрощення. Але треба знати і землю, і предків, адже саме через зміни і зв’язок поколінь на певній окультуреній ними землі проходить в історії спадкоємність.

Індоєвропейські предки слов’ян, балтів, германців, кельтів, венетів, іллірійців, італіків — народи так званої давньоєвропейської мовної спільноти — розселилися на величезній території центральної та східної Європи в II тисячолітті до н. е. З лісів, річкових улоговин і пустищ Центральної Європи починалися хвилі грандіозних експансій різних мовно-етнічних груп, серед яких балтська (а саме литовська у XV ст.) була останньою, а слов’янська V — VI ст. н. е. — передостанньою. Давньоєвропейська спільнота зберігала культурну архаїку тоді, коли старші індоєвропейські народи — іранці, греки, вірмени, фракійці та інші — вступали в контакти з високими цивілізаціями Середземномор’я і Передньої Азії, а індоарії — з дравідомовними цивілізаціями субконтиненту Індостан.

Майже без сумнівів можна твердити, що північ сучасної України була заселена першою хвилею виходців з праслов’янських земель, яка прийшла з Центральної Європи, орієнтовно з північних схилів Карпат. Вихідна слов’янська територія напередодні великого розселення слов’ян у Східній та Південно-Східній Європі — це порівняно вузька смуга землі від Карпат до басейну Десни. Вже на західній частині цієї землі «празько-житомирської культури» субстратні впливи місцевого населення були дуже значними; на південь від Карпат, на територіях старих балканських культур, в провінціях великого Риму, ці субстратні впливи були ще значнішими. Східна, територіально українська частина вихідної Славії, що стала опертям східнослов’янської колонізації неосяжних лісових та лісостепових просторів, зберегла найбільше аутентичних рис слов’янства, найменше зазнала впливу культур сусідів та аборигенного населення. Це — істотна риса культурної історії східної гілки слов’янських народів.

Предки русинів заселяють території, суміжні з великим степовим океаном, де панував спершу іраномовний, а пізніше тюркомовний кочовий Туран. Контакти із скіфським, пізніше — сармато-аланським світом виявилися для слов’ян Подніпров’я найбільш значущими в ідеологічній, культово-релігійній сферах. Це був один із виявів взаємодії Європи з Азією, бо кочовий Степ простягався від передгір’їв Великого Хінґану до передгір’їв Карпат і навіть Альп. І вже тут перед нами постає велика євразійська проблема.

Специфіку східнослов’янських культур і зокрема української культури часто вбачають у своєрідній /717/ перехідній позиції між Заходом і Сходом. Дійсно, Україна-Русь виступає в історії як східний фланг європейської середземноморської культури, бо басейн Чорного моря — не тільки географічно, а й культурно є продовженням Середземномор’я. Але якщо західним європейцям можна пробачити узагальнююче іменування «Азією» всього, що лежить на схід від Волги, то для тих російських та українських ідеологів, які претендують на синтетичне «євразійство», така нерозбірливість непростима. Не існує культурної й політичної «Азії взагалі». Є Степ, могутня кочова цивілізація, що дедалі більше занепадала після XIV — XV століть. Є далекосхідний цивілізаційний центр, великий Китай, який культурно впливав на Степ, але був його непримиренним ворогом і антиподом. Є Індостан. Є Передня Азія, і в багатьох відношеннях її спадкоємцем стала південна зона Середземноморської культури — світ ісламу. З якою з цих Азій здійснювався східними слов’янами синтез? Українська історія проходить через співжиття і конфлікти із великим Степом, мариво якого завжди було жадібною мрією землеробів і тривожним символом смертельних небезпек. Слід підкреслити, що навіть для Кримського ханства степові орди були лише його войовничою околицею, а стосунки України з Кримом — це лише частина більш широких стосунків із ісламським Сходом, з Османською імперією зокрема. Позиція українських діячів тут коливалась від жорсткої войовничої непримиренності Сірка до компромісів Дорошенка. Культурні впливи Сходу на Україну дуже мало досліджені. І все ж про Україну як про якийсь культурний синтез Європи з цим Сходом говорити не доводиться.

На історичну арену в контактах з народами, які рано ввійшли в письмову культурну історію, предки сучасних українців входять у період Київської Русі, в IX — XIII ст., хоча і військові конфлікти, і мирні контакти з середземноморською цивілізацією слов’яни мали з V — VI століть. В короткий час створюється міська цивілізація, орієнтована на християнську культуру в її східному варіанті. Київська Русь успадковує набутки «Сходу» в тому специфічному розумінні слова, яке трималося десь до XVI ст.: Заходом (Occidentum) називали Італію, Прованс та Іспанію, Сходом (Orientum) — колишню Східну Римську імперію (Візантію). Візантія багато що взяла від своєї Азії своїх азійських сусідів. І все ж не тільки у власній уяві, а й реально в усій культурі, зокрема юридичній та соціально-економічній, Рим-«Візантія» більше зберігав спадщину давнього імперського Риму, ніж Захід. Стосовно цього і Росія, і Україна успадковують через східне християнство не Азію, а «Схід» — Європу. Але у варіанті, який не став для пізнішої Європи характерним.

Європейський Захід у період, коли центри культурного та економічного розвитку перемістились із Середземномор’я до заальпійської зони, врешті витворив таку систему взаємовідносин соціальних та культурних сил, коли військово-політична і духовна влада — держава і церква — були відносно незалежні одна від одної; подібну автономію вибороло собі й місто, здобувши владу грошей. Європейський Схід створив систему, жорстко підпорядковану деспотії сили військово-політичної. Саме цю систему, що в ній /718/ розвинувся централізм Давнього Риму, успадкувала пізніше Російська імперія разом з візантійським двоголовим орлом, але без головного цивілізаційного набутку Римської (в тому числі східної) імперії — римського права. Право успадковане насамперед Заходом з його системою рівноваги, де віра не тотожна владі, а влада не тотожна грошам.

Як і середньовічна Європа, Київська Русь являла собою систему автономних і взаємодіючих «світів» — сільських громад, міст, князівських дворів та церкви. За своїм соціальним характером це була полісна, міська культура, в якій більш-менш стійка структура взаємовідносин існувала між містами, а не князівськими адміністраціями. «Мати міст руських» Київ являв собою столицю єдиної держави тільки на перших порах, коли влада Київського великого князя збігалася з батьківською владою над іншими князями. В подальшому авторитет Київського «стола» був традиційним та ідеологічним, що не спирався на військово-адміністративну силу, як і зверхність «градів» над «пригородами» (містами-колоніями). Система співпідпорядкування, союзності та традиційної ворожості міст і регіонів була більш стабільною, ніж короткочасні угоди між князями з неодмінними цілуваннями хреста. В цій системі вся неозора, майже не пов’язана шляхами сполучення територія тяжіє до двох етнокультурних центрів: на півдні — до Києва, на півночі — до Новгорода.

На ґрунті цих соціальних структур, спільних для всього неозорого слов’янського Сходу, по-різному складаються його долі в різних регіонах. І тут можна вже говорити про власне українську історію як історію не тільки слов’янського Сходу і не тільки оригінальну та блискучу добу Київської Русі, яка ґрунтувалася на східнохристиянській церковній культурі. Можемо виокремити регіональну культуру, що з певними умовностями і пізнішими коннотаціями можна називати україно-руською (не менш законно, ніж ми вживаємо термін «Візантія», штучний і ґрунтований на пізніших осмисленнях історичних реалій).

З етнокультурної точки зору, вся східна Славія — Русь являла собою сукупність малих етносів, літописних «племен» різного походження — як південного («україно-руського»), так і північного, з болотисто-лісових низин північно-східної Польщі. Проте реальністю були й великі зони, по яких перебігали культурні, в тому числі мовні, новації. Дві головні зони, на які розпадається велика східна Славія, — Південь (власне Русь) та Північ. Між ними — проміжна, перехідна зона, до якої належили майбутня Бєларусь та в’ятицько-радимицький Схід. Поділ на Схід і Захід тоді був менш значущим, ніж поділ на Південь і Північ. Південь збігається географічно з територією найдавнішого слов’янського розселення на Подніпров’ї, з чого можна судити про давність зональних україно-руських особливостей.

Система української мови, за оцінками лінгвістів, складається орієнтовно до XII ст., але не пізніше XIII століття. Як зазначав М. С. Трубєцькой, однієї правеликоруської мови не було — витоком російської мови були мовні системи східнослов’янської Півночі та (в’ятицького) Північного Сходу, культурно на перших порах ближчого до (україноруського) Півдня. З XII ст. виразно складається й культурне ядро великоруської нації в межиріччі Волги й /719/ Оки, — Ростово-Суздальська, пізніше — Московська земля. Спочатку більш сильна й експансивна, республіканськи-міська Новгородська Північ упродовж пізнішої історії була розгромлена та повністю асимільована Московським Північним Сходом. Якщо Північ, у майбутньому великоросійська, або підпорядковує все суспільне життя деспотичній князівській владі (Московська земля), або встановлює республіканськи-міську систему (Новгород, Псков), то на україно-руському Півдні все вирішується реальним співвідношенням сил. Князівська влада спочатку тримається на архаїчній системі дарінь — віддарувань (князівські побори-«полюддя» з відповідними «кормліннями»-пирами), пізніше на монополії князя на найвигідніші товари — хутра, мед, віск, раби, — і, нарешті, десь із XII ст. — на вотчинному землеволодінні. Відносини з навколишнім світом (чи «світами») регулюються правом типу «варварських правд» — Руською правдою. Церква живе за своїми правними нормами — номоканонами, місто і село — за побутовим правом. Фактично князівський світ не гарантує життя і безпеки іншим світам. У військових сутичках із зовнішнім ворогом князі нерідко виступають у союзах, але ніколи — під єдиним командуванням. Консенсус на підставі рівноваги сил — таке нетривке підґрунтя політичної стабільності на україно-руському Півдні. В пізнішій історії ця система має тенденцію розвалюватися на соціальні складові, а в культурному відношенні вона творить мозаїку слабопов’язаних соціально-культурних середовищ.

У ностальгічних мріях українського поета XX ст. про «візантійську мідь» немає історичної основи: державницьку «візантійську мідь» успадкував Московський Північний схід Славії. В Україні-Русі військово-дружинницький князівський світ ніколи не витворював централізованої структури. Київ був лише політико-ідеологічним центром Руської держави і центром церковної за підвалинами нової цивілізації з її книжною культурою, храмовою архітектурою, іконописом та музикою. Не випадково Москва прийняла ідеологію «третього Риму», а Київ пізніше спробував їй протиставити ідеологію «другого Єрусалима». З цими особливостями Півдня та Північного Сходу давньої Славії пов’язані особливості сімейного укладу — з необмеженою владою домовладики на Північному Сході, порівняно м’якого, із значною самостійністю жінки і дітей на Півдні, що відбилося у фольклорі та звичаях. Південь дійсно був схожий стосовно цього на лісостепову Елладу, Північний Схід — ближчий до Римської «міді».

Окрім часто підкреслюваних державницькими авторами вад української історії, пов’язаних із слабкістю державного начала, слід зазначити й деякі чесноти, як завжди, пов’язані з вадами. Вплив церкви на культуру залишався визначальним аж до нових часів, але на Україні церква не була елементом владної структури, як у Росії, і не настільки сильно й авторитарно контролювала повсякденне життя, як у католицьких країнах. Внаслідок цього в українській культурі набагато відчутніші релікти дохристиянської старовини, — і в побуті, і в книжній культурі, що знайшло свій вияв навіть у творчості Гоголя.

Культурно-політичні «світи», що були елементами феодального суспільства, на Україні слабко пов’язані /720/ між собою, досить самодостатні, що мало велике і негативне значення: багаті українські князі сидять у глушині в своїх маєтностях, здебільшого десь у замках над волинськими річками, не претендуючи на причетність до великої влади й високої культури. Міська культура не була зруйнована монгольським завоюванням, але втрата позицій міст, їх аграризація надовго гальмує прогрес. Позбавлена державного та князівського покровительства церква, центр якої — Константинопольська патріархія — переживає всі нещастя разом з розгромленою Візантійською імперією, потрапляє на кілька століть у стан глибокого занепаду. Все це зумовило культурну кризу — аж до часу, доки церква й культура не підпадають під покровительство багатих міщан.

Підґрунтям неперервності культурної історії України-Русі є землеробська традиція. Українська культура мала аграрну основу передусім завдяки тому, що система й техніка землеробства, які склалися вже в часи Русі, виявилися надзвичайно стійкими за умов лісостепової України всіх історичних часів. Східнослов’янська Північ довго зберігала підсічно-вогневе землеробство, натомість лісостепова Україна-Русь перейшла на трипільну систему з постійними землеробськими поселеннями і зберегла її та необхідну техніку в головних рисах до XVIII століття. Впродовж десяти віків землю нашої вітчизни орав «український» плуг, знаряддя, винайдене на основі балканських зразків нашими народними майстрами і вдосконалюване поколіннями селян. Хліба, добутого працею селянина, вистачало, щоб прогодувати і себе, і місто. Стабільна землеробська культура — підґрунтя всього культурного життя нашого краю впродовж століть. І досягнення міської цивілізації часів Київської Русі залишаються жити не тільки в церковно-монастирській системі, а й спускаючися в селянську культуру, трансформуючи її язичницькі підвалини.

В подальшій історії України києво-руський субстрат відступає на задній план порівняно з міфологією козацтва, героїкою боротьби з татарськими ордами та польською шляхтою як уособленням загрози національному існуванню. Неспокійна військова історія доби релігійних війн, яка на терені України закінчилася пізніше, ніж в інших країнах Європи, і була нерозривно пов’язана з боротьбою проти ісламської Османської імперії, створила стійку українську легенду. Аж до сучасних поколінь стара Україна ототожнюється з козацькими жупанами та кунтушами, шаблями та списами, народними думами та кобзарськими піснями. Героїчна і страшна епоха заступила в народній свідомості давнішу традицію, хоча можна обґрунтовано твердити, що в українському культурному минулому були й билини київського циклу, подібні до тих, які зберегла великоросійська Північ, та інші давньоруські ремінісценції.

Проте легенда є легенда. Вона є способом переходу в свідомість якихось історичних реалій і водночас щось залишає в тіні, В українській історії однаковим романтичним серпанком інколи оповиті різнорідні явища, а то й несумісні тенденції.

У Литовській, а пізніше в Польсько-Литовській державі українська князівська й шляхетська верхівка належали до найбагатших землевласницьких верств і не мали серйозних політичних амбіцій. Власні культурні потреби, культурний мінімум, необхідний для підтримання гідного /721/ існування землевласницької верхівки в рамках польсько-литовської шляхетської республіки були досить невисокими. Звідси, здавалось би, неминучість перетворення України-Русі на глибоку провінцію Речі Посполитої. Проте історія склалася інакше.

Русинська аристократія і верхівка кліру енергійно прагнуть будувати мости до західної культури, що за тодішніх умов означало для України пошуки компромісів із католицькою церквою. На унію пішли вищі руські церковні ієрархи, не проти унії в принципі була і вся еліта — також і лідер староукраїнського православного суспільства Костянтин-Василь Костянтинович князь Острозький, тільки він був проти перетворення української церкви на католицизм нижчого сорту. Проекти широкого церковного союзу з Римом мав і митрополит Петро Могила. За умов контрреформації й непримиренності Святійшого престолу, а особливо польських католицьких кіл, до східних «схизматиків» компромісу не сталося.

Ті ж проблеми освітньої рівноправності з католиками виникали і перед міщанською громадою, що набирала сили з XVI століття. Проте соціальні низи, як сільські, так і міські, були настроєні радикально, і в культурі це знаходило вияв у фундаменталістському критицизмі, спрямованому як проти аристократичної верхівки, так і проти західницьких культурних орієнтацій.

Поразка аристократичного західництва була зумовлена соціальними причинами. Вищі суспільні верстви пробували організувати феодальну колонізацію лісостепових та степових земель українського Півдня, але більш ефективною виявлялась самостійна селянська колонізація під прикриттям військових поселенців — козаків. Україна довгі роки і десятиліття знаходиться на грані соціального хаосу, оскільки її соціальна верхівка не виконує військово-політичних функцій, які її виправдовують у всіх «нормальних» суспільствах, — функцій забезпечення стабільності існування й охорони життя та справедливості. Тому в народній свідомості посилюється сприйняття своєї верхівки як чужої етнічно і навіть релігійно («польської»), що набагато випереджає реальний процес полонізації української еліти.

Хоч як це дивно, особливої гостроти набувають ці процеси соціальної деструкції завдяки правовій культурі, достатньо високій в Литовсько-руській державі. «Литовські статути», за якими жило українське суспільство ще довго після переходу під руку російського царя, були продуманим компромісом передового тогочасного права з традиціями «Руської правди». Статути відділили рабський статус від статусу вільної, хоч і зобов’язаної і залежної, людини і заборонили обернення вільного співвітчизника в рабство. Значення правосвідомості україно-руського суспільства особливо виразно виявляється, коли її порівняти з відсутністю правосвідомості в імперській Росії, її традиційним необмеженим деспотизмом, фактичним статусом раба у залежних селян і безправ’ям навіть у привілейованого стану, який на Україні мав за Литовськими статутами («конституціями») всі невідчужувані права особи. Гострота ситуації чималою мірою була зумовлена тим, що навіть залежні селяни мали певні права, але фактичних гарантій конституційних прав /722/ не мав ніхто, крім шляхти, бо слово шляхтича перед судом вважалося істинним без доказу. Кричущий контраст між формальним правом і реальним безправ’ям виявився джерелом хаосу і спричинився до загибелі Речі Посполитої.

Результат боротьби сил і тенденцій відомий. Селянськи-козацька Жакерія з половини XVII ст. створює підвалини козацької держави, разом з тим війна руйнує Україну і завершується вибором на користь православної Росії — цілком у дусі простонародного фундаменталізму. Спроби козацької верхівки змінити цей вибір не мали успіху. Проте це не означало перемоги православно-фундаменталістських культурних орієнтацій: спадщиною прозахідницьки орієнтованих церковних ієрархів і насамперед Петра Могили стала система освіти, побудована на західних зразках. Орієнтація на католицькі зразки вченості, латинська мова шкільного викладання при збереженні традиційних східних церковних пов’язань створили унікальні культурні умови, за яких спадковість із середньовічною культурою зберігалась, а вченість набувала світського або напівсвітського характеру навіть у доктринальних релігійних питаннях.

Реформація на Україні не набула розвитку, оскільки на чолі антипапістського руху стояло православ’я, тісно пов’язане з міськими колами. Зв’язок українського православ’я з протестантським за функціями просвітництвом мав і негативні сторони, які потім далися взнаки. Європейський протестантизм рішуче поривав з традиціями середньовічного католицизму і звертався до народної самосвідомості, що на певний час визначило його культурну спрощеність, натомість дозволило вийти на нові рубежі на ґрунті національної народної культури й мови. Не пориваючи ні з католицькими, ні з православними традиціями, український релігійний просвітницький рух зберіг індиферентність до національних підвалин культури і, зокрема, до національної мови. Українська книжність користується церковнослов’янською, архаїчною книжною, латинською, польською і — пізніше дедалі переважніше — російською мовами, залишаючи народну українську для фольклору й повсякденного побуту як «нижчу» мову.

Саме взаємодія всіх тенденцій — шляхетських, церковних, «братських» міських, козацьких, селянських — створює в українській культурі те багатоголосся, яке знаходить вираз у так званому «українському бароко». З усієї багатобарвності староукраїнської культури в українську легенду переходить тільки найбільш виразний і яскравий «козацький» символічний ряд, що втілює всі свободолюбні традиції і тенденції України. Дух відчайдушного балансування на грані «нижнього світу», а в реальності — в постійному сусідстві зі смертю породив не тільки поезію свободи, а й своєрідну для України сміхову культуру. З такого немовби жарту починається новоукраїнська література народною мовою, такий ніби жарт проходить з України в російську культуру гоголівським усвідомленням жаху російської імперської повсякденності.

До останньої третини XVIII ст. продовжується період культурної історії, що його з тією ж часткою умовності можна називати староукраїнським. Йому поклали край завоювання та реформи Катерини II, що уніфікували статус колишної козацької автономії /723/ в Росії, перетворили її обивателів на дворян або кріпаків.

У часи перебування в складі Російської імперії, які затягнулися на три з половиною століття, становище української культури визначається подвійним характером імперської влади. З одного боку, починаючи з Петра, — а Лівобережна Україна стає частиною Росії всього за кілька десятиліть до його сходження на царський престол, — державна влада є імперською в тому розумінні, що вона постає як сила, яка не потребує жодної ідеологічної санкції для свого існування і функціонування. Петро I оформив цей принцип вищості держави й царя над усім ліквідацією патріархату, зведенням ролі церкви до ролі міністерства, побудовою нової столиці і демонстративним «західництвом». З іншого боку, самодержавний деспотизм, будучи джерелом і релігійної, і національної місії Російської держави, є етнічно російським, а не наднаціональним, і православним, а не іновірним. Звідси подвійність національних і релігійних орієнтацій, традицій та упереджень, «західництво» і «слов’янофільство», суперництво Петербурга і Москви і так далі. Звідси демонстративне «західництво» російських монархів аж до Олександра III, переорієнтація самодержавства на національнорелігійні витоки своєї влади, що звужувало його ідеологічні можливості й було ознакою старості режиму. Так само пережив переорієнтації з універсального революційного інтернаціоналізму до ідеології російського великодержавного шовінізму комуністичний тоталітарний режим.

Як традиційний суперник Півночі, послаблений і бездержавний український Південь, здавалося б, не становив жодної загрози імперському режиму. Але насправді імперія могла «відпустити Польщу», за висловом Миколи I, могла існувати без будь-якого територіального здобутку, але не могла жити без України. І коли в XIX ст. царизм робить вигляд, що не тільки України, але й Малоросії давно не існує, а є тільки південні губернії та екзотичний діалект, гідний селянських анекдотів і, може, в кращому випадку вартий уваги збирачів старовини, — насправді ж він добре знає, що Україна існує. Чи не найбільш показовою була панічна реакція імперської влади саме на розвиток російськомовної української гуманітарії під егідою Російського Географічного Товариства, наслідком якої була категорична заборона високої української культури «царем-визволителем» Емським указом 1876 року. При всій подвійності імперської бухгалтерії мета царської політики одна — асиміляція української нації, ліквідація самостійності й неповторності української культури.

З XVIII ст. українська культура веде в російській імперії подвійне існування. Українські сили беруть велику участь у будівництві імперської культури, в творенні сучасного малярства, музики, в тому числі виконавства, літератури, науки, в державному будівництві. Сучасна за своїми характеристиками, ця загальноімперська культура входить до європейського культурного простору й обслуговує також і українське суспільство. Водночас українська національна орієнтація створюється постійною присутністю «низового» культурного елементу, спочатку сміхового, карнавального, а потім і у вигляді ідеалу Народу, і в наявності україномовної сучасної культури.

Україна — це завжди щось більше, ніж суто україномовна або українська /724/ за сюжетами і тематикою культура. Спочатку скромна за своїми успіхами, але дедалі ширша і глибша течія україномовної культури відіграє роль притягального центру української російськомовної та загальноімперської культури, роль орієнтира, саме існування якого символізує націю.

Засадово той самий процес відбувався і в радянські часи. Україномовна українська культура — радянська проза і поезія, театр, школа і наука — залишалися тільки частиною національної культури, яка давала їй гуманітарну орієнтацію. Суспільство, за режиму тоталітарної імперії зорієнтоване на силу і владу, творить воєнно-промисловий комплекс з його найновітнішою технікою, розвиненими природознавчими та математичними науками і водночас слабким фундаментальним базисом та мінімальною гуманітарною культурою.

Україна — це унікальна за своїми багатствами земля. На ній зосереджено 5 відсотків світових запасів корисних копалин, за деякими з них вона знаходиться в першій п’ятірці місць у світі. Маючи умови для порівняно стабільних урожаїв, Україна володіє нечуваної якості чорноземними ґрунтами. Така щаслива комбінація індустріальних і сільськогосподарських можливостей становить і певну небезпеку — вона схиляє до екстенсивних способів прогресу. Село у нас завжди було надто бідним і малоземельним, щоб інтенсивно використовувати агрокультуру, і надто сподівалося на просте збільшення земельної власності. Звідси й вимушена еміграція на сибірську цілину або в канадські прерії.

До певної міри аналогічна ситуація складалася в усій культурі. Підкорена великими імперіями, насамперед Російською, Україна опинилася в ситуації провінції, і влада всіляко намагалася її в цьому стані утримати. Найпростіший спосіб прогресу був екстенсивний, — використання існуючої імперської культури, зокрема шляхом переїзду до імперських центрів. Це створювало в метрополії українську діаспору, дозволяло через столиці підтримувати зв’язки й із світовою культурою, породжувало широку маргінальну, проміжну україно-російську культуру — але й закріплювало провінційність та посилювало асиміляторські тенденції.

Впродовж XX ст. Україна зробила величезний ривок у галузі освіти, побутової культури, техніки й науки. Україна, її 50 млн людей, — це колосальні можливості прогресу цивілізації, адже в масі своїй це добре підготовлені, працьовиті і здатні сприймати нове фахівці, світлі голови і золоті руки. Найбільше вони потребують світлої гуманітарної культури, щоб усі їхні можливості розвивались у єдиному і різноманітному цілому.

Україна — це світ безмежних можливостей.

У XXI ст. вона входить через один з найдраматичніших відрізків своєї історії. Багато чинників вплинуть на її долю, але — може, вперше за свою багатовікову історію — вирішувати все буде вона сама, самостійно й незалежно.

Піднесення української культури не буде результатом руйнації здобутого в рамках важкого минулого. Україна створила доробок, що його вона має тепер асимілювати на нових, сучасних, цивілізованих культурних європейських засадах.

Варіантів катастрофи і втрати цінностей багато, варіант відродження лише один. Це — дбайливе збереження всього, що служило в нашій історії істині, добру і красі.











У книзі використано ілюстративні матеріали з таких видань:


Асєєв Ю. С. Джерела. — К., 1980.

Бережин В. В. Даниил Лидер. — К., 1988.

Бєлічко Ю. Україна в творчості І. Ю. Рєпіна. — К., 1963.

Жолтовський П. М. Український живопис XVII — XVIII ст. — К., 1978.

Жолтовський П. М. Малюнки Києво-Лаврської іконописної майстерні. — К., 1982.

Жолтовський П. М. Художнє життя на Україні в XVII — XXVIII ст. — К., 1983.

Жолтовський П. М. Монументальний живопис на Україні XVII — XVIII ст. — К., 1988.

Золотусский И. По следам Гоголя. — М., 1988.

Івакін Г. Ю. Оповіді про стародавній Київ. — К., 1982.

Історія української культури / За ред. І. Крип’якевича. — К., 1994.

Історія Української РСР. — К., 1981.

Катерина Білокур. — К., 1975.

Киев Михайла Булгакова. — К., 1990.

Києво-Печерський державний історико-культурний заповідник: Стародруки. — К., 1971.

Києво-Печерський державний історико-культурний заповідник: фотоальбом. — К., 1984.

Кузякіна Н. П’єси Миколи Куліша. — К., 1978.

Логвин Г. Н. По Україні. — К., 1968.

Логвин Г. Н. З глибин. — К., 1974.

Логвин Г. Н. Украина и Молдавия. — М., 1982.

Нотатки з мистецтва. — Філадельфія, 1987 — 1990.

Пляшко Л. А. Подорож до міста XVIII століття. — К., 1980.

Пляшко Л. А. Город, писатель, время. — К., 1985.

Посвящение Гоголю. Линогравюры и монотипы В. Зелинского. — М., 1987.

Россия. — Сп., 1903. — Т. VII.

Рубан В. В. Український портретний живопис першої половини XIX ст. — К., 1984.

Рубан В. В. Український портретний живопис другої половини XIX — поч. XX ст. — К., 1986.

Рыбаков Б. А. Язычество древних славян. — М., 1981.

Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества. — М., 1982.

Седов В. В. Восточные славяне. — М., 1982.

София Киевская. — К., 1973.

Толочко П. П. Київська Русь. — К., 1996.

Українська минувщина. — К., 1994.

Українська старовина. — К., 1991.

Українське народне житло / Т. В. Космина, З. О. Васіна. — К., 1986.

Український живопис: Альбом. — К., 1985.

Український костюм / В. Миронов, О. Перепелиця. — К., 1977.

Український народний одяг XVII — поч. XIX ст. в акварелях Ю. Глоговського. — К., 1988.

Український середньовічний живопис. — К., 1976.

Художники русского театра. — М., 1991.

Шевченко Т. Повне зібр. тв. — К., 1961. — Т. 7, кн. 1.

Шевченко Т. Повне зібр. тв. — К., 1963. — Т. 10.

L'art en Ukraine. Toulouse.

Marcade V. L'art en Ukraine. — Lausanne, 1990.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.