[Феофан Прокопович. Філософські твори. Том I.]

Попередня     Головна     Наступна





В. М. Нічик

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ Ф. ПРОКОПОВИЧА


Погляди Ф. Прокоповича на людину, мораль, мистецтво, державу і церкву безпосередньо пов’язані з його суспільною діяльністю і спрямовані на обгрунтування реформ Петра I, про що вже не раз вказувалось у літературі. Зокрема, Ю. Ф. Самарін зазначає, що Петро «знайшов у Феофані людину, близьку йому за характером і за спрямованістю думок, людину, що могла зрозуміти його й служити йому не як \78\примусове знаряддя, а як вільний його сподвижник, сповнений спільним переконанням» 1. Петрові потрібний був гострий розум Феофана, його енциклопедична освіченість, талан спритного дипломата і тонкого політика, а особливо — його відраза до старовини, яка захищалась боярсько-церковними колами, Адже «Феофан, ще навіть яе залучений до здійснення різних реформ царя, не милував у своїх насмішках невігластва, прихованого зовнішньою глибокодумністю, святенництва, лицемірства та іншого» 2.

Як відомо, Феофан, маючи великий потяг до занять наукою, не хотів кидати Академії з її бібліотекою, з її атмосферою ідейного спілкування, палких обговорень наукових проблем тощо. Він розумів, що адміністративні посади не дадуть йому виявити себе як вченого. Цілий рік він зволікав з від’їздом, однак був змушений підкоритись наказові царя.

Прокопович прибув до Петербурга в той час, коли там події розгорталися з небаченою до того швидкістю. Справа царевича Олексія, питання про престолонаслідування, Ніштадтський мир і нові походи, коронування Катерини, заснування Академії наук, спуск нових кораблів, побудова нових мануфактур і заводів тощо — все це не проходило повз Феофана, без його похвали чи осуду. Він, як і видатні діячі Відродження, дійсно жив у гущі інтересів свого часу. В складних умовах політичних перипетій, злету й падіння царедворців Прокопович не розгубився і відразу ж зайняв позицію, яку зберігав до кінця життя. Він добре знав свою справу і, підтримуючи Петра порадою, словом, проповіддю, відгукувався на найжагучіші проблеми тогочасної Росії. Особливо схвалював і підтримував Прокопович реорганізацію державного й церковного управління, розвиток інженерної й архітектурної справи, побудову промислових підприємств. «Чи хочемо бачити користь? — говорить він в одній з похвал Петра. — ...Дивимось... на заводи мінеральні, доми монетні, лікарські аптеки, полотняні, шовкові й суконні мануфактури, на предивні паперові млини, на різних кораблів купецьких будування й на інші численні, у нас раніше не бувалі мистецтва і для зручності з місця на місце пересування зведені перекопами ріки й покапані канали» 3.



 1 Самарин Ю. Ф. Сочинения. Т. 5, М., 1880, с. 144.

 2 Пекарский П. Наука и литература в России при Петре Великом. Т. 1. СПб., 1862, с. 481.

 3 Прокопович Ф. Слово на похвалу блаженныя и вечнодостойныя памяти Петра Великого. Сочинения. М. — Л., 1961, с. 136.



І з ще більшим ентузіазмом Прокопович вітає створення регулярної армії і флоту, показує їх значення для обороно\79\здатності Росії, для її престижу, сили і могутності. Зокрема, як зазначав Г. В. Плеханов, «він ставить питання про мореплавство на рівень філософії історії» 1.

Хоча суть історичного поступу Росії Прокопович пояснював ідеальними чинниками, однак уже не зводив виключно до них. Звичайно, тут не обходилось і без звернення до промислу божого, який, на його думку, скеровував волю й діяльність монарха, але все ж найбільшого значення він надавав тому, що ця діяльність здійснювалась «скрізь з допитливим пошуком, з допомогою математичних приладів і фізичних інструментів і бесід філософських» 2. Тому з особливою приємністю він відзначав, що в Росії «вже й вільні вчення закладають собі основи, де й надії не мали, вже арифметичне, геометричне й інші філософські мистецтва, вже книги політичні, вже обох архітектур мистецтва множаться» 3.



 1 Плеханов Г. В. История русской общественной мысли (книга вторая). Сочинения. Т. 21, с. 31.

 2 Прокопович Ф. Слово в неделю осмую на десять, сказанное в Санктипитербурхе в церкви Живоначальныя троицы во время присутствия его царскаго величества, по долгом странствии возвратившегося, через ректора, честнейшаго отца Прокоповича. Сочинения, с. 66.

 3 Прокопович Ф. Слово похвальное в день рождества благороднейшаго государя царевича и великого князя Петра Петровича. — Там же, с. 44.



Ще з більшою повнотою ідеї, які пов’язують поступ, добробут, користь народів з освітою, висловлені Прокоповичем у «Духовному регламенті», який читав і схвалив Петро. «Якщо подивимось через історії як через зорові труби на віки, що \80\ пройшли мимо, — читаємо там, — побачимо все гірше в темних, ніж у світлих ученнях, часах.., бо вчення добре й ґрунтовне є всякої користі як вітчизни, так і церкви наче корінь, сім’я й основа» 1.

Маючи намір створити Академію наук, Петро I саме Прокоповичеві доручає скласти проект підготовчої установи — учбового закладу університетського типу, який би готував російську молодь для наступних занять в галузі науки, Проект було створено. Прокопович пропонував назвати майбутній заклад «Петергартен» або «Петрів сад» 2. Принагідно зауважимо, що Феофан просив віддати на спорудження будівлі для цього закладу кошти, які були призначені на побудову великої кам’яної церкви у Смоленську. Але згодом, з метою максимального виграшу часу був прийнятий інший проект — одночасного створення Академії наук з допоміжними учбовими закладами. «Хоча в свій час, — говорить про Прокоповича Ю. X. Копелевич, — він пропонував Петрові більш поступовий шлях впровадження наук, але в період організації Академії він вже був серед її покровителів» 3. Прокопович належав до тих «визначних державних діячів, на підтримку яких завжди могла розраховувати Академія наук» 4.

Будучи протектором щойноствореної Академії наук, Прокопович чимало зробив для розвитку в ній математики і дослідного природознавства, оскільки він, як ніхто інший серед тодішніх вітчизняних мислителів, добре усвідомлював хибність схоластичних, умоглядних методів. Він і сам прагнув стояти на рівні тогочасного природознавства. Про це свідчать такі факти. В описі математичних та фізичних приладів, які по смерті Прокоповича були передані Академії наук 5, згадується багато астрономічних приладів, зокрема армілярна сфера, що демонструвала рух планет за системою Коперніка, глобуси, навігаційні прилади, мікроскопи, яких у той час у Росії було ще дуже мало, тощо. Про те, що Прокопович вів астрономічні спостереження за допомогою телескопа, зокрема дзеркального телескопа системи Грегорі, дізнаємось з протоколів конференції Академії наук, де зберігся запис: «7 серпня 1734 р. За вимогою пана архієпископа Новгородського грегоріанська труба була доставлена неподалік від Петергофа. Після того як за допомогою названої труби були проведені деякі експерименти, вона була привезена назад» 6.



 1 Прокопович Ф. Духовный регламент. СПб., 1721, с. 22 — 23

 2 ЦГАДА, ф. 18, ед. хр. 44, с. 2 — 3.

 3 Копелевич Ю. X. Возникновение научных учреждений. М., 1974, с. 207.

 4 Там же.

 5 Архив АН СССР, разряд III, оп. 1, № 9, с. 60 — 60 зв.

 6 Протоколы заседаний конференции Императорской Академии наук с 1725 по 1803 г. Т. 1. СПб., 1897, с. 294.



Отже, \81\ коли Шумахер у листі до Хрістіана Вольфа писав про Прокоповича як про «любителя фізичних експериментів» 1, то він мав для цього достатньо підстав.

Про тісні зв’язки Прокоповича з Академією наук свідчить і те, що конференц-секретар, академік кафедри вищої математики Храстіан Гольдбах, висловлюючи свої думки про написання історії Академії наук на академічному засіданні 17 лютого 1735 р., запропонував звернутися з проханням про написання такої історії саме до Прокоповича, говорячи, що він «вже давно з батьківською любов’ю стежить за нашими працями і виявляє всякого роду доброзичливість» 2. П. Пекарський також говорить про Прокоповича як про покровителя і друга багатьох академіків. Як відомо, саме Феофан Прокопович захистив М. В. Ломоносова, коли його збирались виключити із Слов’яно-греко-латинської академії за те, що він назвався дворянином, хоч таким не був. Передають, що при цьому Прокопович сказав: «Не бійся нічого, хоча б з калатанням у великий московський соборний дзвін стали тебе оголошувати самозванцем — я твій захисник» 3, А коли в університет при Петербурзькій академії наук були запрошені декілька найталановитіших вихованців Слов’яно-греко-латинської академії, то тому, що до їх числа потрапив і Ломоносов, знову ж таки сприяв «бувший синодальним віце-президентом Новгородський і Великолуцький архієпископ Феофан Прокопович» 4. Ймовірно, що саме Прокопович порадив майбутньому великому вченому продовжити своє навчання в Києві, а потім і за кордоном. Зокрема, він був доброї думки про вчителя Ломоносова Хр. Вольфа, хоча й вважав його філософію плоскою і потрібною тільки для початківців. Незважаючи на те, що гальськими пієтистами вчення Вольфа було заплямоване як антирелігійне, Прокопович дав схвальний відгук про вченого Петрові, який навіть хотів було зробити його президентом Академії наук. Згодом через Бюментроста й Шумахера велись переговори щодо його переїзду до Росії, який, однак, не відбувся.



 1 Wolf Chr. Briefe aus den Jahren 1719 — 1753. СПб, 1860, c. 174.

 2 Цит. за: Чистович И. А. Феофан Прокопович и его время. СПб., 1868, с. 164.

 3 Пекарский П. Наука и литература в России при Петре Великом. Т. 1 с. 490.

 4 Бабкин Д. С. Биографии М. В. Ломоносова, составленные его современниками. — У кн.: М. В. Ломоносов. Сб. статей и материалов. Т. 11. М.-Л., 1946, с. 33.



Найтісніші контакти підтримував Прокопович також з ученими істориками, філософами, зокрема Байєром, Гроссом, Міллером та ін. Деякі з них, зокрема Байєр і Федорович, викладали в школі для бідних і осиротілих дітей, яку Прокопович створив на власні кошти і розмістив у своєму \82\ будинку. З цієї школи вийшло чимало визначних діячів російської науки, наприклад, академіки Семен Котельников та Олексій Протасов (згодом найближчі помічники М. В. Ломоносова в Його науковій та педагогічній діяльності). Тут же отримав освіту й радник академічної канцелярії Григорій Теплов, автор книги «Знання, що стосуються філософії, для користі тих, які про цю матерію чужоземних книг читати не можуть» (СПб., 1751). Найздібніших учнів своєї школи Прокопович направляв для продовження освіти в академічну гімназію або за кордон. Про це видно, зокрема, з листа до академіка Гросса, в якому Феофан просить вченого опікуватись 10 вихованцями з його школи. Відомі також факти, коли Прокопович рекомендував того чи іншого вченого для заняття посад в Академії наук. Так, завдяки його клопотанням вакантне місце по кафедрі натуральної історії зайняв Штеллер, згодом академік і учасник Камчатської експедиції.

Прокопович мав добрі стосунки з багатьма прогресивними діячами культури Росії. Він спілкувався з Я. В. Брюсом, якого церковники вважали атеїстом. Протегував В. К. Тредіаковському, в якого після повернення з Франції склалися несприятливі стосунки з деякими представниками духівництва. В. М. Татіщев, А. Кантемір, Т. Кролик, Г. Бужинський були його близькими друзями. Їх об’єднувало однакове ставлення до науки, до реформ Петра І, до церкви й держави. Татіщев і Кантемір разом з Прокоповичем очолили дворянську опозицію владі аристократів-верховників, які намагалися реставрувати допетрівські державні порядки.

Прокопович мав значний вплив на формування ідейних позицій як Татіщева, з яким він познайомився ще під час Прутського походу 1, так і А. Кантеміра. Вони постійно обмінювалися книгами, ідеями, новинами, всіляко підтримували один одного. Заповідаючи своєму синові вивчати твори Феофана, Татіщев писав: «Наш архієпископ Прокопович був у науці філософії нової і богослів’ї настільки вченим, що в Русі раніше рівного йому не було» 2. Прокопович привітав віршами перші твори Кантеміра, допомагав їх розповсюджувати. Про те, що дружні стосунки між ними тривали і після від’їзду Кантеміра за кордон, свідчить його лист до Феофана з Лондона 3.



 1 Grau Conrad. Der Wirtschaftsorganisator, Staatsmann und Wissenschaftler Vasilij N. Tatlscev. Berlin, 1963. S. 21.

 2 Татищев В. Н. Российская история. Т. I. М.-Л., 1962, с. 315.

 3 Из письма Антиоха Кантемира, посланника русского в Лондоне, к Феофану Прокоповичу. Отд. рук. Гос. б-ки СССР им. В. И. Ленина, ф. 528, Вяземских, шифр 3.



Прокопович очолював філософсько-літературний гурток, який він сам назвав «вченою дружиною». Гурток був водно\83\час і філософсько-політичним об’єднанням. Через Татіщева і Кантеміра він був пов’язаний з А. Волинським, П. Єропкіним та ін. Цей гурток справив значний вплив не тільки на розвиток науки і літератури, а й мистецтва, зокрема живопису, архітектури та інших сфер духовної культури Росії тих часів. Цікаві дані щодо цього наводяться В. Г. Андрєєвою, яка пише про контакти, «спільність симпатій та інтересів» Ф. Прокоповича й відомого російського художника першої половини XVIII ст. Андрія Матвєєва. Говорячи про останнього, як про людину, чий «духовний і творчий розвиток йшов у руслі діяльності «вченої дружини», дослідниця припускає, що саме він був викладачем малювання в школі Феофана 1. По смерті Прокоповича в «живописну команду», яку очолював Матвєєв, потрапляють сім художників з обслуги Феофана, в тому числі і Л. Гаврилов, що став одним з найближчих його співпрацівників, а також школярі з Феофанової школи Максим і Олексій Васильєви.

Підтримуючи розвиток науки, ремесел, мистецтв, Прокопович вважав, що людина повинна бути корисною державі. Саме суспільно корисна діяльність, чесне й сумлінне виконання службових обов’язків є, на його погляд, основою чесноти. Мислитель був переконаний, що особиста заслуга перед державою, а не належність до старовинних боярських родів, робить людину доброчесною, гідною поваги. Ці ідеї Прокоповича та його однодумців (хоча держава, маєстат ще ототожнювались ними з носієм найвищої державної влади), суперечили прийнятим у феодальному суспільстві критеріям оцінки людини. Вони обґрунтовували новий погляд на людину та її місце в суспільстві, який був відкрито проголошений в офіційному документі «Табеле о рангах».

Прокопович вводив гуманістичні й світські елементи в освіту. Це яскраво видно з принципів роботи організованої ним школи, де виховувалось близько 160 юнаків. Їх навчали не лише риторики, філософії, фізики, математики, але й музики, співу, живопису, ремесла. Навчання поєднувалось з іграми та фізичними вправами.

Основою освіти Прокопович вважав виховання, розпочате від дитячого віку, від якого «наче від коріння і добро і зло у все життя тече» 2.



 1 Андреева В. Г. Андрей Матвеев. — У кн.: Русское искусство первой четверти XVIII века. М., 1974, с. 148 — 149.

 2 Прокопович Ф. Первое учение отроком. СПб., 1723, с. 4.



Саме від виховання залежить, на думку мислителя, добробут і моральний стан як окремої людини, так і суспільства в цілому. Але це не єдине, що поєднує Прокоповича з поглядами гуманістів на освіту. Як і вони, Феофан вважав, що освіта повинна бути загальною для \84\всіх, незалежно від маєтного та іншого становища чи статі. Він наполягав на тому, що жінки не менше, ніж чоловіки, здатні оволодівати вершинами наук і посідати найвищі державні посади.

Для того щоб зробити початки грамоти загальнодоступними, треба звернутись по допомогу до простонародної мови, — твердить Прокопович в «Первом учений отроком». Він вважає, що такою ж мовою повинні писатись художні твори, ставитися спектаклі в театрах тощо.

Мислитель розглядав людину як мікрокосм, що є скороченим відтворенням макрокосму, і вважав, що вона прекрасна не тільки своїм духовним єством, а й тілесним. Ці погляди відбилися і в етичному вченні Прокоповича, зокрема в розумінні ним щастя, добра і зла. Щастя людини він вбачає вже. не стільки в досягненні потойбічного царства божого, скільки в цілком земних речах і обставинах, «Оскільки складається людина з душі й тіла, то, щоб бути щасливою, треба їй обидва мати в доброму стані. А тому, по-перше, повинна вона бути й розумом чудовою, й волею бездоганною, й здоров’ям обдарованою тілесним, під іменем якого розміщення й красу розуміти потрібно» 1. Прокопович вказує, що досягнення щастя пов’язане з задоволенням життєвих потреб людини. Проблема потреб та засобів їх задоволення перебуває в центрі його етичного вчення. Блага він поділяє на зовнішні і внутрішні. «Зовнішнє благо людське полягає, — пише він, — в цілковитому достатку того, що для життя є потрібним і приємним. До цього належать особливо зручність, краса, приємність місця, добре повітря, здорова їжа, родючість землі та ін. Що ж що того, що деякі смертні придбати намагаються прикраси, розкоші, музику, багатства та інше, то вони є або знаряддя для здобування добра, або деяка допомога проти бідності» 2. Внутрішнє благо — це сама людина, її здоров’я, вихованість, моральність. Етичне вчення Прокоповича не засуджує нагромадження багатств, а виправдує. Моральному осудові він піддає лише розкіш, тобто «погане застосування» багатств, що видно з його твору «Христової про блаженства проповіді тлумачення» та ін. Ці погляди цілком випливають з класової позиції мислителя — захисника інтересів буржуазії, що народжувалась. Крім того, нагромадження багатств передбачало вкладання капіталів в побудову заводів, мануфактур, в торгівлю, що стимулювало розвиток науки і також імпонувало поглядам Прокоповича.



 1 Прокопович Ф. Богословское учение о состоянии неповрежденного человека или о том, каков был Адам в раю, с. 3.

 2 Там же, с. 91.



Вважаючи, що освіта і виховання є основою суспільного \85\поступу, добробуту і моральності, Прокопович у своїх тво рах нещадно критикує невігластво, обскурантизм, марновірства, забобони. Твори Прокоповича «Христової про блаженства проповіді тлумачення», «Духовний регламент», указ, написаний ним разом з Петром «Про звання чернече», розвивають критичний напрям у ставленні до ченців та духівництва. Тут справа вже торкається не тільки обмеження вступу у ченці, а й секуляризації монастирських маєтностей, підпорядкування церковної влади світській.

Цілком закономірно, що реакційне духівництво виступило проти Прокоповича. Виступ розпочався не після написання «Духовного регламенту», а за багато років до того, на початку викладацької діяльності Прокоповича. Як видно зі «Справи про Феофана Прокоповича», що була розпочата 1726 р. в «Таємній канцелярії» на підставі доносів реакційного духівництва, його ще в Києві звинувачували в єретизмі, у підриві церкви та її догматів, в посяганні на давньоруське благочестя. В цій «Справі» читаємо: «А як він у тому вчительстві ствердився, почав київських і малоросійських жителів, дітей і дорослих людей запрошувати до себе й навчати своєму єретизмові, і численні єресі в народі сіяти, і без кінця гудити і ганьбити православну кафоличну церкву і оселю Печерську, і на мощі святих угодників, і на мироточиві голови, і на освячену воду єретичну свою отруту блювати і чин священиків і ченців ганьбити і лаяти» 1. З цього ж документа дізнаємося, що Прокопович «святі чудотворні місця і святих чудотворців Києво-Печерських без ліку ганьбив і говорив: «Мужики, мовляв, своїх же мужиків нав’ялили і самі їм кланяються і інших спокушають і до ідолопоклонства ведуть...» Про голови мировоточиві, дуже сміючись, не раз казав: «Ченці, мовляв, печерські — облудники; накупивши олії, наливають її на ті мертві голови і ту олію продають неосвіченому й темному народові» 2.



 1 Дело о Феофане Прокоповиче. — У кн.: Чтения в обществе истории и древностей российских при Московском університете, кн. 1, М., 1862, с. 1 — 2.

 2 Там же, с. 46.



Прихильники ортодоксії влаштовують для викриття єретизму Прокоповича публічні диспути в Київській академії і Братському монастирі, його опонентами виступають Гедеон Вишнавський і Маркел Родишевський. 1712 року в полеміку проти Прокоповича включається один із найерудованіших теоретиків православної ортодоксії Феофілакт Лопатинський. Твір Прокоповича «Книжечка, в ній же повість про суперечку Павла і Варнави з іудействуючими і трудність слова Петра Апостола про незручноносиме іго детально викладається» він оцінює як неправославний, пройнятий ідеями протестантської \86\ єресі. Його критиці він присвячує свій великий двотомний твір 1.

У 1716 — 1718 рр. проти Прокоповича виступив Стефан Яворський (його головний ідейний супротивник), який, знаючи про намір Петра використати Феофана для боротьби проти реакційного духівництва і для цієї мети призначити його на чільне місце в православній ієрархії, звернувся зі спеціальними посланнями до Олексія Сарського і Подонського та Варлаама Тверського і Кашинського, аби перешкодити цьому призначенню. Він вимагав, щоб Прокопович зрікся своїх поглядів і навіть сам написав текст зречення. Хоча плани Яворського не здійснилися, він продовжував полеміку проти Прокоповича.

Навколо Яворського об’єднуються всі ті, хто захищає православну віру від проникнення в неї «єретичних» ідей, поборники архаїчного, давньоруського благочестя, прихильники віри в мощі, чудеса та ін. Це ідейне об’єднання протистояло «вченій дружині», яку очолював Прокопович. До нього належать не тільки Яворський, Лопатинський, Вишневський. Ще раніше цілковиту солідарність з Яворським щодо шляхів розвитку освіти в Росії, співвідношення віри і розуму висловив Іван Посошков, що видно з його листів до Яворського. Разом з Яворським був і відомий автор «Арифметики» Леонтій Магницький. З тих же позицій проти Прокоповича виступив директор московської друкарні Федір Полікарпов-Орлов. Захищаючи чистоту православ’я, давньоруське благочестя, віру в мощі і чудеса, проти книги Феофана «Первое учение отроком» виступає відомий вчений, член Берлінської Академії наук Дмитро Кантемір та ін.

Яворський, будучи моральним провідником цього напрямку, виклав його основні ідейні принципи у книзі «Камінь віри». Намагаючись усунути Прокоповича з політичної арени, цей напрям в період панування верховників підтримували і Меншиков, і Долгорукі, і Голіцини. В цей час, вже по смерті Яворського, його принципи розвивав, обґрунтовував і захищав Феофілакт Лопатинський — теоретик цього напряму, — який виступив з працями, спрямованими проти Прокоповича та його однодумців. Останні спростовували їх в численних полемічних творах, до них належить і «Молоток на «Камінь віри», — памфлет, створений якщо не самим Феофаном, то в його найближчому оточенні. Цьому ж Прокопович підпорядковував і сатиричні твори, де їдко висміював реакційне, духівництво.



 1 Лопатинский Ф. Возражение на книгу «Иго неудобоносимое...» Т. 1 — 2. Отдел рукописей БАН СССР, шифр 31 — 4.28.



Боротьба між обома угрупованнями велася всіма засоба\87\ми. Справа по звинуваченню Прокоповича в єретизмі слухалась в «Таємній канцелярії» в 1726 — 1727 рр. і в 1731 — 1732 рр. На нього писались пасквілі, підкидні листи, доноси. Цікавим документом є підроблений лист, написаний до Прокоповича начебто від папи римського, власноручна Феофанова копія якого зберігається й досі. «Єресиарх» Прокопович звинувачувався реакційним духівництвом і боярством у тому, що він «найвищу владу духовну, тобто патріарха намагався повалити.., щоб святу церкву похитнути й догмати її заперечити».

Феофан відповідав на всі звинувачення ще більш страшним звинуваченням противників у антидержавній діяльності. Боротьбу за освіту, проти темряви і варварства він вів варварськими методами. Він не лише вдавався до інтриг, підступів, доносів, суду та іншої «зброї», яку вживали проти нього його противники, а й умів набагато краще нею користуватись. Вчений «пастушок» показував у цій боротьбі, за виразом Плеханова, не лише свій вельми пухнатий лисячий хвіст, а й міцні вовчі зуби.

Якщо розкол Прокопович вважав наслідком темряви простого народу, що потребував освіти, і тому закликав до терпимості щодо його представників, то церковну опозицію він переслідував всіма доступними засобами, включаючи найжорстокіші. Реакційне духівництво, ченці і попи були, на його погляд, не лише дармоїдами й неробами, а й державними злочинцями, які, захищаючи самостійність влади церкви, чинили замах на верховенство державної, тобто царської влади, і, наполягаючи на поверненні монастирських маєтностей, намагалися привласнити собі державне майно, потрібне на утримання армії і флоту, забезпечення освіти, розвитку науки і ремесел. Прокопович, всупереч своїм ідейним противникам, послідовно захищав ідею зверхності світської держави над владою церкви, він обґрунтовував підпорядкування церкви державі. Оскільки розв’язання цього питання було мов би вододілом, що розмежовував протилежні напрями, розглянемо його детальніше.



 1 Подложное письмо от имени папы Бенедикта к Феофану Прокоповичу. — ЦГАДА, разряд XVIII, ед. хр. 80.



Вчення Прокоповича про державу, про співвідношення світської і церковної влади було тією стороною його філософських поглядів, яка найбільше вплинула на дальший розвиток вітчизняної духовної культури і сприяла її секуляризації. Це, вчення, як зазначалось, грунтувалось на визнанні основою суспільного поступу освіти, розвитку науки, ремесел, мистецтв. Одним із центральних понять теорії є поняття про\88\свіченого монарха, філософа на троні, який має достатню владу, освіту і виховання, щоб планомірно спрямувати сили держави на здійснення просвітницьких ідеалів. Таким Прокопович вважав Петра I, якому був безмежно відданий. Тема Петра, започаткована Прокоповичем-мислителем, істориком, поетом, звучить в російській літературі протягом багатьох років, аж до Пушкіна включно.

Теорія держави, створена Прокоповичем, є теорією просвіченого абсолютизму. Вона відображає і обґрунтовує процес централізації держави, який наприкінці XVII — на початку XVIII ст. дійсно відбувався в Росії. В цей час самодержавна монархія, в якій самодержавство було обмежене боярською Думою і моральною зверхністю влади церкви, перетворюється в абсолютну монархію. Тому критичне вістря теорії Прокоповича спрямоване, по-перше, проти князівсько-боярської опозиції процесам централізації, а по-друге, проти зверхності і автономії влади церкви щодо держави.

Створюючи і обґрунтовуючи першу в Росії теорію просвіченого абсолютизму, Прокопович, безперечно, використовував праці Гоббса, Греція, Пуффендорфа та інших авторів ранньобуржуазних вчень про державу і право, серед них і представників абсолютистського напрямку західноєвропейської школи природного права. Однак ці праці були не єдиним і не основним джерелом створеної Прокоповичем теорії держави. Теорія значно більше спирається на його дослід, на вивчення і узагальнення історії російської державності. Про це переконливо свідчать твори Феофана: «Історія імператора Петра Великого від його народження до Полтавської баталії», «Записка про смерть Петра II та підступи Долгоруких», а також інші історичні праці мислителя, дві з яких вміщуються в даному виданні. Вивчав Прокопович й давньоруські літописи, значна кількість яких по його смерті була передана до бібліотеки Санкт-Петербурзької Академії наук 1. Працюючи над теорією просвіченого абсолютизму, Прокопович спирався також на праці своїх вітчизняних попередників, які, обґрунтовуючи ідеї централізації пояснювали походження держави суспільним договором. До їх числа належали Іван Пересвєтов, Юрій Крижанич, Микола Мілеску (Спафарій) та ін.



 1 Як повідомляє Г. М. Мойсєєва, згодом ті літописи ретельно досліджував М. В. Ломоносов і залишив на їхніх полях численні помітки (Див.: Мойсеева Г. Н. Ломоносов и древнерусская литература. Л., 1971, с. 79 — 80).



У творах Ф. Прокоповича та його однодумців (Г. Бужинського, В. Татіщева) зроблено значний крок вперед в дослідженні російської історії. Вони не лише намагаються (хоч і не завжди послідовно) підтверджувати свої думки фактами \89\та історичними документами (що значно сприяє підвищенню науковості в їх працях), а й вводять історію Росії в контекст світової історії, відображаючи зростання міжнародного престижу російської держави та самосвідомості російського народу. Вони, нарешті, звертаються до методологічних проблем історії: з’ясовують питання про її суть, основні напрями тощо. Ф. Прокопович вводить в свій лекційний курс навіть спеціальний розділ «Про метод писання історії».

Прокопович у своїй теорії значно спирається на аргументи від «природного розуму». Та на відміну від західноєвро пейських вчених він звертається й до одкровення як де самостійного джерела доказу. Кожне твердження виводитьа ним паралельно, із Біблії й з природного розуму. Автор «Правди волі монаршої» робив це не без поважних причин адже писав він для широкого кола читачів і слухачів, як ще мали релігійну свідомість. Крім цього, його праця була спрямована проти церковників, проти їх намагань підпорядкувати світську владу владі патріарха. «Однак легко помітити, — писав Г. Д. Гурвич, — що центр ваги всього трактату лежить в раціоналістичних доказах. Викладене в ньому вчення залишилось би, власне, по суті незмінним, якщо відкинути всю аргументацію богословського характеру» 1. На цю ж особливість вказував і Г. В. Плеханов, зауважуючи, що найвидатніший публіцист епохи Петра «посилається на природне право раніше, ніж на Письмо, недарма ревнителі православ’я вважали його малонадійним богословом» 2. Думка Плеханова стане ще переконливішою, якщо нагадати, що Прокопович тут, як і в багатьох інших випадках, використовує Біблію і теологію для критики церковників, духівництва, доведення зверхності світської влади над церковною.



 1 Гурвич Г. Д. «Правда воли монаршей» Феофана Прокоповича и ее западноевропейские источники. Юрьев, 1915, с. 37.

 2 Плеханов Г. В. История русской общественной мысли (книга вторая). — Сочинения, Т. XXI. с. 47.



Прокопович вважав, що держава виникла на певному етапі людської історії. Був час, коли люди жили, не знаючи державної влади. Але якщо Гоббс писав, що для природного стану людини була характерною війна всіх проти всіх, а зі вчення Пуффендорфа виплило, що для цього стану є характерним мир, то Прокопович вважав, що в додержавному житті людей були і мир і війна, і любов і ненависть, і добро і зло. Адже людина, мовляв, має вільну волю і може творити і добро, і зло. Однак більш природно для людини творити добро, яке є даром її природи, так само, як і совість, що її до цього спонукає. «Крім письма, є в самому єстві закон, від бога даний.., любити і боятися бога, берегти своє життя, \90\бажати незанепадаючого спадкоємства родові людському, не творити іншому, чого й собі не хочеш, поважати батька й матір... Але оскільки, з одного боку, велить нам єство любити себе й іншому не чинити, що не любо, а з другого — злоба роду розбещеного розорити цей закон не сумниться, завжди і скрізь бажаним був вартівник і захисник і сильний поборник закону, і то є державна влада» 1.

З цього випливає, що серед природних законів Прокопович великого значення надавав тим, які безпосередньо випливають з інстинктів. Так, у «Правді волі монаршої» на перше місце ставиться турбота батьків про своїх дітей, яка так чи інакше властива для всього живого. Підкреслюючи роль інстинктів щодо природного права, Прокопович дещо перегукується з Пуффендорфом, який також на перше місце ставить саме інстинкти.

Сама влада потрібна для того, щоб не порушувався природний закон, щоб стримувати злі пристрасті людей, оберігати людське співжиття, «Якби не це, — говорив Феофан, — вже давно б земля порожня була, уже давно б зник рід людський. Зло людське примусило людей в один суспільства союз та стан збиратися й державною владою, силою, від всього народу, наче від самого бога даною, збройно оберігати й захищати себе як від зовнішніх супостатів, так і від внутрішніх лиходіїв» 2.

Громадянське право Феофан виводив із сімейного права. Громадянські закони потрібні для того, «щоб не порушувався чин природний і щоб не з’явився крайньої нелюдяності образ» 3. Тому «влада державна природному законові є потрібною» 4, бо «влади не хотіти, є хотіти загибелі людської» 5.

Отже, щоб не допустити загибелі, народ шляхом договору передає свою волю, зрікаючись її, одній особі — монархові. «Першої влади початок і від людського стану і угоди походить» 6. При цьому народ заявляє володареві «Згідно всі хочемо, щоб. ти для загальної нашої користі володів нами вічно, тобто, оскільки смертний єси, то щоб по тобі ти сам надалі залишав наслідного володаря, ми ж, одного разу волі зрікшись, ніколи з неї надалі, навіть після смерті твоєї, користатись не будемо, але тобі клятвенною обіцянкою зобов’язуємось і наших по нас спадкоємців тією ж повинністю зобов’язуєм» 7.



 1 Прокопович Ф. Слово о власти и чести царской. Сочинения, с. 81, 82.

 2 Прокопович Ф. Слова и речи, ч. III, с. 73.

 3 Прокопович Ф. Правда воли монаршей. с. 9.

 4 Прокопович Ф. Слово о власти и чести царской. — Сочинения. с. 82.

 5 Там же, с. 83

 6 Там же, с. 82.

 7 Прокопович Ф. Правда воли монаршей, с. 22.



Прокопович не міг не помітити, що з цього \91\ випливає, що монарх отримує свою владу з рук народу, а в Біблії сказано: «Немає влади, якщо не від бога». Цю суперечність довелося долати й Аквінатові, який, обґрунтовуючи зверхність церковної влади над світською і, отже, можливість усунення й заміни останньої за волею першої, ввів розрізнення суті влади, яка походить від бога, і форми (структура влади, спосіб правління), яка може й не походити від бога.

Прокопович же на відміну від Аквіната пояснює, що, хоч влада дається монархові волею народу, але сама народна воля випливає з волі бога: «Знати ж треба, що народна воля... буває не без власного нагляду божого, а божим порухом рухома діє. І того ради всі обов’язки, як підданих щодо володаря свого, так і володаря щодо добра загального підданих своїх, не від єдиної волі народної, а й від волі божої походять» 1. Однак це пояснення не усуває суперечності, бо коли будь-яка влада від бога, тоді і її порушення йде від бога. Прокопович уникає цього висновку, лише поступаючись логічною послідовністю. Адже він твердить, що, віддавши свою волю володареві, народ більше не може її в нього забрати. І тому коритися владі не лише добрій, а й норовистій, на думку Прокоповича, мусять всі, бо «без винятку кожна душа цьому обов’язкові підлягає». Отже, народ мусить незаперечно коритись володареві і, щоб той не чинив, не засуджувати його. Народ не може також нічого вказувати володареві і повставати проти нього. Він мусить підкорятись спадкоємцям влади, якщо вони призначені, а якщо не призначені, то — здогадуватися, якою була б або могла бути воля володарева.



 1 Прокопович Ф. Правда воли монаршей, с. 22.



На підставі цього можна зробити певні зіставлення договірної теорії Прокоповича і теорій Гоббса, Гроція, Пуффендорфа, Буддея. За Гоббсом, формоутворюючим чинником влади є передача волі кожного окремого індивіда монархові, так само і суб’єктом обов’язку підпорядкування в державі є кожний окремий індивід. У Прокоповича ж таким чинником є спільна воля народу як певної єдності і суб’єктом підпорядкування є весь народ як ціле. Коли ж верховний орган відпадає, то, за Гоббсом, знову повертається природний стан, й індивід вступає в свої природні права. У Прокоповича верховна влада за такого випадку «повертається до народу», як її першоджерела. Ці особливості договірної теорії Прокоповича зближають її з теорією Гроція. Водночас є в теорії Феофана й те, в чому вона не погоджується з відповідними положеннями Гроція, Пуффендорфа і Буддея \92\і збігається саме з теорією Гоббса. Так, у Пуффендорфа договір між підданими й володарем є двостороннім, у Гроція і Буддея припускаються винятки з обов’язку підпорядкування. У Гоббса ж і Прокоповича договір між підданими і верховною владою є строго однобічним, ніякої протидії цій владі, жодних винятків з обов’язку підпорядкування не допускається. Правда, Феофан ніде прямо не говорить, що піддані зобов’язані виконувати накази володаря, які суперечать природним і божим законам. Однак повне замовчування можливості винятків з обов’язку підпорядкування і введення в принцип порушення громадянської свободи надає вченню Прокоповича абсолютистського характеру. Недарма він з осудженням попереджає «шалених тих свободолюбців», що «закон християнський бунтуватися забороняє» 1. Підтримуючи абсолютизм, Прокопович дуже негативно ставиться до народних повстань, зокрема до повстання в Астрахані: «Міри в несамовитості не знає простолюдна жорстокість, коли бачить все за волею своєю» 2. Саме такими зображає він тих запорожців, які піддалися на умовляння Мазепи. «Ні що інше вже було Запоріжжя, — пише Феофан, — тільки нестримне розбійництво та люди свавільні, що без будь-якого остраху жити і злодіювати хочуть... Зборище те заслуговувало давно яко домашнє государеве зло викорененим бути, але самі вони безсовісною зрадою змусили до того Росію» 3. Влада чарні, на думку Прокоповича, є відворотною. Щодо обов’язків верховної влади, то Прокопович у їх визначенні виходить з принципу загальної користі. «Всяка верховна влада єдину свого встановлення причину кінцеву має — всенародну користь. Це лише знати народ мусить, що володар зобов’язаний його користю опікуватися, проте в справах опіки не народу, але єдиному богові.., підлягає» 4. Розглядаючи детальніше, в чому полягає ця опіка, Прокопович вбачає її в турботах царя про добробут своїх підданих і їх повчанні, про правочинність та державну безпеку, про те, щоб була достатня кількість досвідчених вчителів як духовних, так і світських. Отже, обов’язки царя, на думку Прокоповича, спрямовуються передусім не на спасіння душ підданих, як це вважали церковники, а на світські справи.



 1 Прокопович Ф. Слово о власти и чести царской, — Сочинения, с. 86 — 87.

 2 Прокопович Ф. История императора Петра Великого от рождения его до Полтавской баталии, с. 3.

 3 Там же, с. 204 — 205.

 4 Прокопович Ф. Правда воли монаршей, с. 26.



Феофан вказує, що громадські й військові справи є головними в обов’язку царів. Верховна влада повинна особливо турбуватися, щоб війна була справедливою. А воїни, захи\93\щаючи батьківщину, чинять добре, коли вбивають ворогів за наказом верховної влади, бо цим вони тільки здійснюють божий суд.

Виходячи зі своїх абсолютистських поглядів, Прокопович вважав, що «може монарх-володар законно повеліти народові не лише все, що для більшої користі вітчизни потрібно, а й усе, що йому не сподобається, тільки б народу не шкідливим й волі божій несуперечливим було» 1. Він тут має на увазі передусім всілякі обряди світські й церковні, звичаї, будівлю жител, їх внутрішнє вбрання, зміну одягу, чини й церемонії на банкетах, весіллях, похоронах тощо. Цим Прокопович прагнув виправдати нововведення Петра щодо побуту, який в давній Русі відзначався релігійним колоритом і виводився із встановлених релігією правил віри й моралі.

Хоч у теорії держави Прокопович широко використовує поняття всенародної користі, насправді він дуже далекий від репрезентації інтересів трудящих мас. Феофан відображає передусім інтереси тих верств суспільства, які були зацікавлені в централізації суспільного життя, особливо в створенні всеросійського централізованого ринку, тобто мануфактуристів, купців тощо. Відбиваючи потреби суспільного розвитку в період зародження буржуазних елементів в надрах феодалізму, теорія Ф. Прокоповича відстоювала принципи централізації і була спрямована проти залишків феодальної роздрібленості. Але оскільки в ліквідації феодалізму, в централізації ринку і держави, в розвитку виробництва і науки була зацікавлена не лише багата верхівка «третього стану», а й простий народ, то соціальний базис і об’єктивна значимість теорії Прокоповича не можуть бути зведені лише до репрезентації інтересів буржуазних елементів, що зароджувалися, вони є, отже, значно ширшими.

Однак, підносячи абсолютизм, а отже, й тоталітаризм державної влади, ця теорія, зрештою, вела до виправдання як нівеляції людської особистості у сфері громадських стосунків, так і розвитку індивідуалізму в напрямі приватного інтересу. Що це дійсно було так, переконливо свідчить реалізація принципів просвіченого абсолютизму в державі Петрових спадкоємців з її розвинутим чиновницько-бюрократичним апаратом, що страшним чудовиськом, левіафаном навис над трудящими.



 1 Прокопович Ф. Правда воли монаршей, с. 26.



Як і Татіщев та Кантемір, Прокопович вважає основними формами державного устрою аристократію, демократію й монархію. Однак він ставить питання не про те, який з цих устроїв є найкращим, «а про те, який тому або іншому на\94\родові найпотрібніший». Пов’язуючи найкраще забезпечення народної користі з сильною державою, Прокопович підкреслює, що кожна держава сильна своєю єдністю, неподільністю. Щодо Росії, то таку єдність, на його думку, гарантує саме спадкоємна монархія.

Про період феодальної роздробленості Русі Прокопович зауважує, що тоді вона повернула було свій меч «не так на іноземних супостатів, як на свою утробу». Початок феодальної роздрібленості мислитель пов’язує з поділом могутньої колись держави русичів Володимиром між дванадцятьма синами. «Володимир святий навчений був богослов’ю, але не навчений виявився в політиці. І як за приведення Росії від пітьми безвір’я до пізнання істини, вічних похвал виявився достойним, так російської монархії поділом не малий збиток своїй славі завдав: оскільки превелику шкоду народу руському приніс.., від чого зразу ж з’явився, недобрий плід такого прогріху» 1. Причини ровдрібленості Прокопович пояснює з ідеалістичних позицій: відсутністю у князя Володимира належної освіти, не богословської, а саме світської — незнанням політики, тобто вчення про державу.

Вся попередня історія Росії уявляється Прокоповичем як перехід від початкової цілісності до розчленування і роздробленості з наступним відтворенням втраченої єдності. Обґрунтовуючи історичну необхідність об’єднання всіх російських земель, у всіх трагедіях попередньої історії Росії він звинувачує децентралізацію: «Бо Росія і розділом на дванадцять князівств значно послаблена, а ще й князями тих областей, що їх між дітьми своїми ділили, на маленькі шматочки розірвалась, від чого скрізь розбрат і міжусобиці почались. І замість того, щоб усім одностайно обороняти кордони вітчизни своєї від нашестя чужоземців, самі на утробу свою накинулись і взаємно себе неперестаючи знищували» 2.

Мислитель вважає, що лише в результаті роздрібленості, усобиць і ослаблення Росія зазнала татарського іга, нашестя німецьких рицарів, шведських, польських, литовських князів і магнатів, які її, «як розбиту махину (соромно згадати) тиранським володінням топтати почали».

Прокопович високо оцінює діяльність московських князів, які об’єднували російські землі в одну державу. Серед них він особливо відзначає Івана Грозного, котрий, «пізнавши справжню причину смертоносної хвороби», «первісну силу російську, розбратом умертвлену, союзом відродив і оживив» 3.



 1 Прокопович Ф. Предисловие к доброхотному читателю. — У кн.: Книга Устав морской. СПб., 1720. с. 1.

 2 Там же, с. 2.

 3 Там же, с. 3. \95\



Виступаючи поборником централізації, єднання всіх народів колишньої Київської Русі в єдину державу, Прокопович виступає проти спроб покатоличити український і білоруський народи за допомогою унії і відтак відірвати їх від братнього російського. Тому майже половину свого теологічного курсу він присвячує критиці теоретичних засад унії і католицизму. Проти унії та її зачинщиків — єзуїтів він пише пристрасні полемічні праці («Опис єзуїтів», «Про Флорентійський собор» та ін.), продовжуючи кращі традиції письменників-полемістів.

Водночас, дбаючи про зміцнення монархії в Росії, мислитель багато уваги приділяє критиці аристократичної олігархії, передусім олігархічного правління верховників. Так, в «Історії про вступ на трон... імператриці Анни Іоаннівни» він показує, що верховники прагнули обмежити самодержавство не на користь демократії, тобто народовладдя, а для реставрації влади бояр і вищих церковних сановників, особливо найбільшого з них — патріарха. «Ця підступність їх не є таємницею, — пише мислитель, — бо вони і не думали вводити владу народу (яка звичайно вільною республікою називається), але всю влади найвищу силу восьмичленній своїй раді надали» 1. Захищаючи ідею централізації державної влади, Прокопович віддає перевагу владі необмеженого монарха перед владою бояр і аристократів. Він допомагав Анні Іоаниівні вступити на трон, при якій було покінчено зі спробами верховників обмежити царську владу, ліквідувати реформи Петра І.

Створена Прокоповичем теорія просвіченого абсолютизму усуває верховенство влади бояр і церкви, тобто двох основних підвалин феодального ладу. Однак, залишаючись вірним своїм поглядам і класовим інтересам, він їх не відкидає взагалі, а лише підпорядковує необмеженій владі монарха. Особливо багато уваги мислитель приділяв теоретичному обгрунтуванню підпорядкування церкви світській владі. Створення «Духовного регламенту», що набув чинності закону, й заснування Синоду — органу управління церквою, який підпорядкований світській владі, було практичним втіленням його ідей. Ці зміни сприяли вивільненню духовного життя Росії, передусім науки, літератури, мистецтва з-під опіки духівництва.



 1 Прокопович Ф. Записка о кончине Петра II и происках Долгоруких. ЦГАДА, 3. Госархив, ед. сохр. 6, 1730, л. 61 зв., 62.



Визнаючи зверхність світської влади над церковною, Прокопович докорінно розходився у цьому не лише з католицькими теоретиками (Фомою Аквінським, Белларміном та ін.), що узагальнювали й обґрунтовували існування папства, а й \96\ з поглядами, звичаями й установами російської старовини. Адже в допетровській Росії існувала якщо не зверхність влади церкви над світською, як того хотів Никон, то, принаймні, паралелізм двох влад, царя й патріарха. Феофан же доводив, що саме світській владі належить верховність (маєстат), а тому всякій іншій владі, зокрема й церковній, належати не може. Отже, церковна влада юридично підпорядковується світській. Апологія юридичного підпорядкування церкви світській владі розвинена Прокоповичем у творі «Розшук історичний...» «Цар, — твердить Феофа-н у цьому творі, — всьому духовному чинові є суддя і повелитель, а вони, всякий чин і патріарх, є підвладні й підсудні, як і інші піддані» 1. Ця думка послідовно проводиться Прокоповичем крізь увесь твір, У «Слові про владу і честь царську» Прокопович спростовує думку, за якою не всі люди в державі, зокрема священики й ченці, підвладні цареві. Се терн, — говорить він, — зміїне жало, папежство. Священство — інша справа, інший чия є в народі, а не інша держава. І так само, як воїни роблять одну справу, а цивільні — іншу, одну — лікарі, а іншу — митці, але всі підпорядковуються верховній владі, так само вчителі й пастирі та всі духовними мають свою справу і так само, як і всі інші, вони підлягають покаранню, якщо не виконують її згідно з повелінням державної влади 2.

Говорячи про виразників спростовуваної ним думки, Прокопович передусім мав на увазі Стефана Яворського, який до кінця свого життя не міг примиритися зі скасуванням посади патріарха в Росії, а також всіх тих, хто хотів її відновити, спираючись на звички й традиції народу. Адже останній, говорить Прокопович у «Духовному регламенті», патріарха має за другого государя, який рівносильний самодержцеві, і тому не стільки на царя, скільки на патріарха в будь-якій справі дивиться 3.

Якщо за традицією в Руській православній церкві від монарха вимагалось дотримання церковних канонів, то Прокопович вважав, що той підлягає тільки богові, людським же законам, зокрема церковним канонам, не підпорядковується. «Цар ні канонам, ні законам не підвладний», — твердить Прокопович у «Правді волі монаршої» 4.



 1 Прокопович Ф. Розыск исторический... с. 23.

 2 Див.: Прокопович Ф. Слово о власти и чести царской. — Сочинения, с. 88.

 3 Див.: Прокопович Ф. Духовный регламент, с. 4 — 5.

 4 Прокопович Ф. Правда воли монаршей, с. 18.



Якщо грішить цар, то, вважав Прокопович, він сам вирішує, чи є його дії гріховними і несе відповідальність за них перед одним тільки богом. Не дивно, що ці погляди Прокоповича викликали найсильніший опір церковників. Адже йшлося не стільки про \97\ абстрактне теологічне питання, скільки про реальні життєві інтереси, а саме про владу й, отже, про секуляризацію чи збереження церковних маєтностей тощо. Якщо критика Прокоповичем марновірств, забобонів, невігластва, його намагання ввести розум і наукові докази в обгрунтування віри хоча об’єктивно й підривали основи, на яких трималася влада церкви, все ж були для неї не занадто страшними, то заперечення зверхності церковної влади, теоретичне й практичне підпорядкування її світській державі торкалося соціального й майнового статусу церкви і було для неї найвідчутнішим і найдошкульнішим ударом. Тому теоретичне обгрунтування Прокоповичем зверхності світської влади над церковною духівництво видавало, як це видно зі «Справи Феофана Прокоповича», за руйнацію церкви і віри взагалі, її догматів, законів. Однак Феофан аж ніяк не мав таких намірів. Захищаючись від подібних звинувачень, він апелював передусім до бога. Своїм супротивникам Прокопович закидав, що вони «владу світську не лише божою справою не вважають, а й як мерзоту зображають» 1. Подібно папі, який вилучає себе і свій клір з-під державної влади, вони, говорить Феофан, мріють своєю владою давати і віднімати скіпетри царів. Але оскільки найвища влада «богом влаштована», то «противиться їй є гріх на самого бога, не тільки тимчасовій, а вічній смерті підлягаючий» 2.

Боротьба за підпорядкування церковної влади світській була для Прокоповича закономірним продовженням боротьби за науку, за освіченість, нарешті, за прогресивні суспільні перетворення Росії. Складною була епоха, в яку жив Прокопович, складною і суперечливою була і його постать. Виконуючи по суті те саме завдання критики феодальної духовної культури, що й діячі Відродження, Реформації, а частково й раннього Просвітництва, він із-за свого сану та інших специфічних умов робив це ще здебільшого в теологічній формі. Суперечлива й непослідовна його боротьба за науку й прогрес порівняно із західноєвропейськими взірцями здається значно слабшою, але для умов тодішньої Росії саме вона могла бути сприйнятою й дійовою. Недарма Прокопович вважається засновником викривального напрямку в російській літературі, але ця викривальність, безперечно, стосується не лише літератури, а й всього духовного життя тогочасної Росії.



 1 Прокопович Ф. Слово о власти и чести царской. — Сочинения, с. 79 — 80.

 2 Там же, с. 77 — 78.



Вийшовши з середовища небагатих городян, Прокопович досяг високого становища завдяки своєму розумові, освіченості, \98\ політичним, дипломатичним та іншим здібностям. Тому, звичайно, вія тяжів не до феодальної верхівки, до окремих представників якої іноді підлещувався, щоб здійснити свої плани, а до тих людей нешляхетного походження, які, виконуючи важливі державні справи, набули ваги в часи Петра І. Це — вчені, дипломати, митці, лікарі, купці, мануфактуристи тощо, тобто люди як на той час забезпечені, до яких він (як і Жан-Жак Руссо) міг застосовувати поняття народ, відрізняючи його від черні Виборюючи право таких людей на гідність перед аристократами, Прокопович вельми негативно ставився до рабського схилення перед останніми. «Гидке і рабське підлабузництво, — говорить він, — що хоч і не бачить у своїх панів справжніх і великих чеснот, змушене вигадувати їх» (Рит., 29). «Ми підніжок ніг твоїх, топчи наші голови, ми лижемо твої стопи» — для Прокоповича — огидні вирази (Рит., 29).

Але, критикуючи духовну культуру феодального суспільства, Прокопович не доходив до критики його основ, тобто феодальної експлуатації і передусім характерного для Росії кріпосництва. Ці ідеї прозвучать майже через сто років у творах Радіщева й декабристів.

Звичайно, мислитель розумів, що суспільство поділяється на бідних і багатих. Він виступав проти надмірного визиску бідних і розкоші нероб з, так би мовити, гуманно-ліберальних позицій. «Викликає в нас гнів і те.., — пише Прокопович, — коли хтось пригнічує бідних; наприклад, ради власного задоволення або власної користі вимагає податків, зневажає суди, вбиває, віддає на тортури» (Рит., 135 зв.). «Годиться проти розкоші, — продовжує він, — кидати всі громи божого гніву, суду, смерті, пекельного вогню...» (Рит., 185 зв.). З осудом ставиться він до захоплення козацьких земель козацькою старшиною. Натяк на це є в «Розмові громадянина з селянином та дячком», в якій йдеться про те, що одна з дійових осіб хоче захопити в сусіда Немина його маєтність.

Прокопович не засуджує кріпацтво в цілому, він тільки проти надмірної підневільної праці. Зокрема, Феофан говорить, що змушувати людину працювати понад силу є гріхом, що дорівнює вбивству 1.



 1 Прокопович Ф. Первое учение отроком, с. 16.



Він виступає не проти рабства взагалі, а лише за його пом’якшення, закликаючи водночас слуг до сумлінної праці на своїх панів. Пан, говорить Прокопович, зобов’Іязаний (гримати своїх рабів і слуг у вірі істинній, «карати по-батьківськи з наміром виправлення їх, а не для задоволення серця лютого, не обтяжувати надміріною службою чи роботою, з селян зайвих податків не брати, а зі слуг зайвого \99\ не утримувати. Слугам же і рабам, зобов’язаним панам своїми любов’ю і страхом синівським, слід служити чи працювати не лінуючись, не брехати, не красти, не лихварити, а особливо добро панське наче справді своє оберігати» 1.



 1 Прокопович Ф. Первое учение отроком, с. 16.



Але якщо Прокопович і не дійшов до заперечення економічних і соціальних основ феодального ладу, то це не означає, що об’єктивно його філософські праці, літературно-публіцистичні твори і суспільна діяльність не готували передумов для розвитку буржуазних відносин. Адже буржуазія як клас в Росії ще тільки зароджувалась у надрах феодального суспільства і саме потребувала сильної держави, розвитку науки, піднесення людської гідності вченого, купця, ремісника, усіх громадян, які досягають успіхів в житті завдяки своїй освіченості, здібностям, діловитості, спритності.

Спадщина Ф. Прокоповича свідчить про докорінні зміни, що відбувалися в свідомості російського суспільства на рубежі XVII і XVIII ст., передусім про розклад середньовічного схоластичного світогляду. Це виявляється зокрема в тому, що у творах Прокоповича на елементи схоластики напластовуються ідеї, які характерні для вищих щаблів історико-філософського розвитку — Відродження, Реформації, Просвітництва.

Прокопович — мислитель-ідеаліст. Однак його спадщина привертає увагу тим, що в ній наявні певні кроки відходу від ідеалізму до натуралістичного пантеїзму і деїзму, які дали змогу наступним поколінням вітчизняних мислителів зробити дальший крок від пантеїзму і деїзму до матеріалізму. Адже в цей час відбувався, як говорив згодом Ф. Енгельс, процес наповнення ідеалістичних систем матеріалістичним змістом.

У курсах Прокоповича відображається зміна основи категоріальної структури мислення, предмета філософії, внутрішньої субординації підрозділів філософської науки, яка була пов’язана з доланням протилежності небесного і земного, божественного і людського. Філософія перестає бути пропедевтикою богопізнання і все більше звертається до вивчення природи і людини. Це зумовлює і зміну методів пізнання та його критеріїв, оскільки природознавство та інші науки вже не можуть задовольнятись авторитарно-догматичним способом доведення, що грунтується на Біблії та творах отців церкви, а тому все частіше звертаються до відчуттів, розуму, експерименту.

Однак при всій вагомості онтологічна і гносеологічна проблематика не є основною в творчості мислителя. У перехідні періоди історії завжди найбільшої гостроти досягає питання \100\ про політичну владу. Вчення Прокоповича про державу, спрямоване проти влади бояр і церкви, дає відповідь на це питання того часу. Апелюючи до особистого внеску в систему суспільних цінностей і особистої чесноти, воно по-новому висвітлює місце людини в державному устрої, відкидаючи феодальні критерії оцінки людини.

Прокопович — ще не мислитель Нового часу. Але його критицизм до всього старого і віджилого допоміг розчистити і підготовити грунт для наступних вітчизняних мислителів, які пішли значно далі Прокоповича на шляху розвитку філософії Просвітництва.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.